Пуританський дискурс в літературі американського романтизму

В дисертації бесіда розглядається як форма мистецтва, що дозволяла безпосередньо інкорпорувати філософські рефлексії у демократичне коло слухачів створеної у США наприкінці 1820-х років системи Ліцеїв. Спонтанна природа розмови мала для трансценденталістів особливий інтерес як форма виразності і самовираження, що найбільш адекватно відповідала центральній для їх естетики концепції натхнення. Бесіда, у вищій формі сократичного діалогу, інспірувала і оприявлювала цілу низку відкриттів, народжуваних спонтанною імпровізацією, що не потребувала доконечного вишукування точного слова і бездоганної форми, необхідних при письмі. Це була та „свобода, магія якої перетворювала світ на м'ячик у твоїх руках” (Емерсон). Бесіда як жанр приваблювала і демократичною доступністю всім верствам населення і крім того краще за інші жанри пасувала до реалізації трансценденталістської ідеї належного зв'язку між мистецтвом і життям.

Вільна бесіда в середовищі трансценденталістів, як унаочнюється в роботі, слугувала засобом сформульованого пуританами концепту „самовдосконалення” (self-culture) як квінтесенції моральної освіти. Літературним джерелом останнього були ідеї Гете, але на американському ґрунті важливіше його суголосся пуритансько-унітаріанському трактуванню релігії як феномену, спрямованого на вдосконалення людської сутності.

В роботі зазначається своєрідність використання трансценденталістами жанру моралістичного есею, зосередженого цілковито на моральній проблематиці. Маючи за взірець Монтеня і Бекона, трансценденталісти модифікували традиційний жанр, адаптувавши його до національних умов, чому сприяло використання елементів пуритансько-унітаріанської проповіді, що забезпечували жаданий комунікативно-прагматичний потенціал. Але при цьому за ідеальну модель для них, як і для їх попередників, правила Біблія, залишаючись досконалим художнім твором-каноном, в якому алегоричність поєднувалась з метафоричністю, повтори, увиразнені рапсодичним ритмом, доносили поезію почуттів та емоцій у вишуканій і викінченій формі дидактичних настанов. Креативний потенціал проповіді реалізовувався у межах аудиторії, для якої вона виголошувалась. Біблія ж, з точки зору трансценденталістів, була не так зібранням зафіксованих заповідей та істин, скільки свідченням пережитого пророками натхнення, що у Слові здолало час. Це було слово пряме, безпосереднє, а тому переконливе і точне. Оволодіваючи словом і знанням, трансценденталісти як поети-проповідники відчували своїм обов'язком словами чи ділами „збудувати світ заново”, як закликав до цього Емерсон у есеї „Природа”.

У другому підрозділі „Жанрово-стильові форми втілення буттєвої проблематики” проаналізована жанрово-стильова своєрідність літератури ренесансу, сформована під впливом трансценденталізму. Закладений трансценденталістами потужний біблійний формочинник привів до творчої адаптації притчі як однієї з характерних форм біблійного тексту. Притча як жанр-супутник фундаментального тексту культури - сакрального епосу, співвіднесена з поняттям “євангельська притча”, за резонною заувагою І. Срезневського, “привносить значення корисної повчальності, визначене контекстом, в якому вона постає то як приклад, то як доказ”. Жанровий імпульс притчі - орієнтація на активізовану позицію реципієнта - відповідав загальній стратегії романтичного наративу, що мав джерелом параболічне бачення світу, а до всього формував пуританський дискурс романтичної літератури активним підключенням пуританського контексту, в межах якого розгортався сюжет. Закцентована пуританською традицією дидактичність визначалась конституційною природою притчі, двочленна структура якої уформовується нарацією-картинкою світу з наступним узагальненням-мораллю, що, підсумовуючи, увиразнює ідею, закладену в оповіді. Умовність притчового наративу забезпечила універсальність онтологічної фабульної моделі. У цьому сенсі співпадає спрямування романтичного світотворення з християнським і пуританським як його інваріантом. Тому символіко-алегоричне наповнення романтичної притчі, що утримується в традиції Біблії і патристики, зберігає онтологічний вимір, реалізуючи певну частку Істини на основі подібності - порівняння.

Слово притчі витворює континуальну, міфологічно замкнену і позачасову картину світу-універсуму. Тут відсутня випадковість і панує закономірність як вияв Провіденціалізму, про що свідчать проаналізовані в роботі фрагментарні сегменти - притчові блоки, що контекстуалізують художній вимір повістування підключенням пуританських конотатів. Зокрема, Емерсон закликаючи людину “усвідомити свою цінність і підкорити собі всі обставини”, спершу розповідає притчу-бувальщину з власного життя (про старого, який набридав віджилою церковною мудрістю), додаючи “всіма знану історію про п'яничку, якого підібрали у канаві”, що підсумовується притчею про троянду, “досконалу будь-якої миті свого життя”. Вибудувана за моделлю пуританської проповіді струнка система-низка притч-аргументів на користь “довіри до себе” закономірно приводить до авторитарно-дидактичного висновку: “Ніщо не принесе в твою душу миру, окрім тебе самого”. Так формується властива романтичному наративу філософічність, породжена безпосередньо притчовою природою повістування.

В роботі аналізується функціонування притчі і як самостійного жанру, уповні спроможного до реалізації закладених в ньому концептів, про що свідчать популярні і прийняті у ХХ столітті трактування багатьох романів та оповідань Мелвілла і Готорна як розгорнутих притчових наративів. Вітальність та плідність притчі-параболи в літературі американського романтизму доводиться в роботі дослідженням новел В.Ірвінга, Е.По, Готорна, Мелвілла, поезій Вітмена, що дозволило зробити висновок про бутування притчі як потенційно спроможного наративного фактору не лише завдяки потужному алегорично-символічному імпульсу, але й завдяки генетично притаманній їй відчуженості об'єктивізованого повістування. Останнє локалізує умовний погляд наратора за межами твореного художнього універсуму, що дозволяє, спираючись на минуле, фіксувати теперішнє і прогнозувати = знати майбутнє, що є одним із яскравих свідчень оприявлення пуританського дискурсу в літературі романтизму. Притчова подія, втрачаючи конкретику чи максимально редукуючи її, прибирає характер універсально-міфологічного модусу буття, до якого органічно тяжіє романтичне мислення. Це дозволяє досягнути “істинного універсалізму”, який Я.Грімм притчово означив як “універсалізм бджоли: вона кожен день вилітає з вулика, але завжди повертається додому”.

Могутнім засобом інтенсифікації пуританського дискурсу романтичної літератури слугувала євангелізація профанного слова, що дозволила сформувати в свідомості читача образ “поета-пророка”, який не тільки володіє словом, але Словом сакральним (чи близьким до нього) і апробованими Біблією “вже виготовленими інструментами” - афоризмами. Задіяні літературою трансценденталізму афоризми стали “храмами прозрінь” (Емерсон), візуалізованими і визнаними опорами літератури загальнонаціональної. В роботі зазначається, що автономність та самодостатність біблійних афоризмів, здатних повноцінно функціонувати за межами писемного тексту і реалізувати себе у Тексті мовленому, спонукала до створення власних максим, до чого долучились Емерсон, Торо, Вітмен, Мелвілл, Готорн та ін.

Якщо авторитетність і переконливість канонічного афоризму зазвичай гарантувались підкресленою безособовістю висловлювання, оскільки знання про світ і людину є абстраговано-універсальним і статуарним, то проведений в роботі аналіз засвідчив варіативність підходів у створенні власних максим діячами ренесансу. Так Готорн, зосереджений на художньому осмисленні гріховності світу і людини як наслідку реалізації пуританської теодицеї, стилізує свої афоризми під біблійний канон. Для Емерсона, Паркера, Фуллер, Лонгфелло, Вітмена афоризми прибирають вагомості лише за умов підтвердження власним досвідом, оскільки гносеологічна функція творчості розуміється ними як одна з найінтимніших сторін людської свідомості - на рівні з'ясування особистих стосунків зі світом. Тому всупереч вимогам жанру, їх афористичне слово стає словом ліричним, оманливо довірча і цим зваблива інтонація якого підкреслено щира, як щирим і прямим є біблійне Слово.

У третьому підрозділі „Поліфункціональність біблійної поетики та тропології” порівнюються характер і моделі використання біблеїзмів в творчості американських романтиків. Безсумнівна домінантність біблійної алюзивності доводиться аналізом прози Мелвілла, Готорна та поезії Вері і Вітмена. Біблія була не тільки першоджерелом, арсеналом архетипів, в якому митці шукали аналогів як сучасного світу, так і створюваного власного художнього універсуму, але, головне, тим каноном, згідно якого вимірювалась значимість митця і його творчості. У більшості випадків пуританський дискурс формується накладанням біблійного тексту на створюваний художній простір, авторські сюжети моделюються згідно біблійних історій, герої наділяються біблійними іменами, що слугують ідентифікаторами характерів та долі. Як каже один з персонажів Мелвілла, “ми самі є долею”. Борсаючись у визначених біблійною маскою провіденційних лабетах, літературні персонажі, попри намагання уникнути зафіксованої Святим Письмом долі, неминуче пізнають свою істинну, приховану, глибинну сутність - одвічну гріховність людського єства, інтенсифіковану пуританським дискурсом в духовному та художньому просторі американської літератури.

При асиміляції біблеїзмів на рівні інтертексту, що передбачає відкрите і приховане цитування, контамінацію біблійних фрагментів чи обігравання мотивів сакрального тексту, митці найчастіше вдаються до порівнянь, метафор, антитези та персоніфікації, як свідчать тексти проаналізованої прози По, Готорна, Мелвілла та поезії Вері і Вітмена. Відселекціоновані біблеїзми цілеспрямовано ідентифікують сюжети з певним типом історій, пояснюють події як такі і заразом конотативно проблематизують текст, спонукаючи художню реальність розгортати себе в безкінечності інтерферуючих смислів. Тобто, як доводиться в роботі, сформована в літературі романтизму тропологічна модель сприяє реконтекстуалізації сакрального канонічного тексту, що відіграє роль смислогенеруючого ядра.

Широко вживані біблійні ідіоми настільки органічно вплітаються в тканину повістування, що сприймаються майже як секулярні та побутові, якими вони і були для пуритан. Усталені словосполучення: “come to pass”, “children's children”, “fullness of time”, “outer darkness, the blackness of darkness”, “the quick and the dead”, “gathered to his father's”, “the apple of his eye”, “the fat of the land”, “the salt of the earth”, “Death on the pale horse”, “weeping and wailing and gnashing of teeth” та ін. маркують стилістичний рівень бутування пуританського дискурсу. Початковий генеруючий концепт-біблеїзм, навіть якщо це лишень ім'я чи знаковий сегмент, трансформуючись у фігури мови, стає багатовимірним фактором інтенсифікації смислів створюваного авторського тексту. Алюзія, як і інші тропи, завдяки атемпоральній природі біблеїзмів зближує явища, дистанційовані у часі і просторі, оприявлюючи їх подібність чи взаємозв'язок. Для американських романтиків, як і для більшості читацької аудиторії, біблійна алюзивність стає засобом об'єднання нового модерного авторського тексту з канонічним сакралізованим, тим медіатором, що зближує сучасний соціум з референтним, сприяє активізації ідентичних ідей та образності як еманацій схожого розуму, схожої долі, що було заледве не головним аргументом в обґрунтуванні справедливості перебування і претензій пуритан на принципово новий=старий характер буття у Новому Світі. Саме в контексті пуританської суспільної та духовної традиції біблійна алюзивність, завдяки притаманній їй онтологічній потенції та варіативності, про що свідчать проаналізовані в цьому підрозділі твори, стала виявом атемпорального універсалізму людської екзистенції та універсуму.

На загал, алюзивність в літературі ренесансу виконує цілий ряд функцій, серед яких, як найпосутніші та константні, називаються інформативно-референційна, про що свідчать поклики на документальні, історичні, наукові, літературні джерела, які зберігають усі можливі вказівки і характеристики цитованого чи згадуваного твору, та парадигматична, тобто формування художнього твору за моделями і принципами цитованих творів, серед яких Біблії відводиться роль канонічного першовзірця. Вкраплені в принципово новий і неочікуваний контекст, біблійні алюзії евокують, з одного боку, тривожне відчуття новизни, а з іншого - через мнемонічне підключення знайомого і впізнаваного знання - відчуття комфорту і заспокоєння. Так, алюзія, підкреслюючи і акцентуючи подібне, водночас натякає на відмінність порівнюваних явищ, не допускаючи їх остаточного і абсолютного ототожнення.

Проведений у дисертації аналіз дає підстави говорити про новий характер семіотичності біблеїзмів. Кожен з них утримує та евокує стійку асоціацію з тією чи іншою сукупністю образів та ситуацій. Біблійне слово не тільки маркує пов'язане з ним поняття або реалію, але слугує певним сигналом, індексом, умовним знаком, що є передумовою формування символу. В біблеїзмі закладена константна ціннісна компонента, що зберігається при його локалізації у профанному просторі. Біблеїзм і за цих обставин акумулює емоційну напругу, яка сприяє засвоєнню закладеної в ньому інформативності, принагідно і непомітно підключаючи нове, модерне, індивідуальне світобачення.

„Естетична рефлексія біблійних міфів і пуританських концептів” визначила зміст третього розділу. Увага в цьому фрагменті роботи зосереджена на осмисленні художньою свідомістю романтизму провідних пуританських концептів - Едему, теодицеї, провіденціалізму, мілленіуму. Кодифіковані літературою, вони трансформувались у т. зв. едемічний міф, обґрунтуванню змісту і аналізу художнього бутування якого присвячено перший підрозділ „Характер існування едемічного міфу”. Пуританський міф про Едем, що став однією зі складових національного міфу - „великої американської мрії” і визначив одну з домінантних тем національної літератури, від загальнохристиянського концепту відрізняється кількома посутніми позиціями. По-перше, конкретикою динамічного топосу, обумовленою позиціонуванням Едему в Новому Світі, географічна локалізація якого залежала від руху фронтиру. Через це поступовий рух на Захід супроводжувався пролонгуванням очікувань віднайдення конкретного біблійного Парадизу. По-друге, наявністю тубільного населення, присутність якого, при всій неоднозначності ставлення першопоселенців, потрактована за Біблією, тільки підтверджувала близькість до Едему. З одного боку, індіанці бачились втіленням Зла (Black Devils), як одного з обов'язкових компонентів райського саду. З іншого - це були благородні невинні істоти, сама оголеність яких нагадувала Адама і Єву перед гріхопадінням. На противагу традиційній християнській рецепції, американські пуритани ХVІІ ст. істинним садом Господнім вважали не культивовані насадження, але оточуючий дикий світ, саму Природу, яку слід було водночас і завоювати, і декодувати. Через це одним з константних мотивів літератури американського романтизму стає творення топологічно складного простору як частини нового і постійно оновлюваного ландшафту. Американським едемічним простором можна блукати безкінечно, обираючи нові і нові стежки. Оскільки до центру пуританського саду - умовного Дерева Пізнання - завжди веде нова дорога, то в едемічному топосі завжди зберігається ця потенційна прегнантність новизною. Через це (і не тільки) образ саду, створений американською романтичною літературою, має принципово інший характер, якщо хоч би побіжно порівняти його з відомими відповідниками європейської літератури середини ХІХ ст. По-третє, будуючи „Новий Єрусалим” і прагнучи практичної реалізації біблійної утопії, пуританські ідеологи розглядали її крізь призму теодицеї як прямого наслідку здійсненого людиною в Едемі вибору. Пуританське розуміння історії як такої, що зафіксована Біблією, реалізується в майбутті, ґрунтувалось на специфічності християнської культури, яка трактувала „світ за палітурками Святого Письма як інакший світ, „просто світ”, зрозуміти і пережити який допомагає „світ Біблії”, і два ці світи можна зіставляти” (О.Сєдакова). Ці принципово важливі для американського міфу про Едем риси дозволяють говорити про формування інваріанту міфу, що в дисертації номінується як „едемічний міф”.

Своєрідність оприявлення американської едемічної парадигми, закладена одним з перших канонічних творів американської літератури, з якого часто починають відлік національної літератури, про що свідчать, зокрема, канон, укладений Г. Блумом, або, т. зв., Гарвардський список, новелою В. Ірвінга „Ріп Ван Вінкль”, вплинула на формування сюжетів інших, не менш значимих і знакових творів. В першу чергу, це стосується багатьох оповідань і романів Н. Готорна, а також новел та віршів Е.А. По. У більшості з них головний герой, керований бажанням знайти прихисток чи здобути приховане від нього знання, прямує до місця, що в текстовому просторі виразно і впізнавано конструюється як „парадиз” чи принаймні „пастораль”, щоби повернутись звідти з сумнівом або втратою впевненості у своїх знаннях про світ:„Визначальним в американській інтерпретації Едему є не так гріхопадіння, як те, що після цього людина починає усвідомлювати неможливість досягнення абсолютного знання навіть за умов перебування у Раю” (Д. Хардт). Проаналізовані твори Ірвінга, Готорна, По, Вері, Вітмена дозволяють говорити про властиву митцям певну „ритуальну едемічну типологію”. Мотиви едемічного саду, потрактованого національною пуританською свідомістю як моральна пустеля, паломництва, здійснюваного літературним героєм, гіркі результати здобутого знання, що веде до переосмислення всіх життєвих цінностей, свідчать про активне модерне функціонування біблійного топосу як відчутного наслідку резонування пуританської традиції, оприявленої пуританським дискурсом в літературі романтизму.

Проаналізовані в дисертації твори належать різним письменникам і, зрозуміло, аналіз крізь призму едемічного міфу дещо зредукував посутні відмінності у їх світогляді, наративній стратегії, загальному інтелектуальному месиджі. Але такий аналіз став можливим саме через те, що всі вони об'єднані аналогічною художньо-інтелектуальною реакцією на одну з домінантних національних міфологем, інтенсифіковану пуританською формантою в новий історичний період. Соціальні катаклізми, усвідомлення відчутного соціального розмежування, супроводжуване розумінням недосяжності обіцяного Едему, а головне незреалізованості окресленої „батьками-засновниками” місії створення Нового Єрусалиму як зразка і прикладу для здеградованого Старого Світу, спонукали до настійливого дошукування можливих пояснень як невдатності відродження Едему, так і його доцільності взагалі. А чи варто людині повторювати вже пройдений шлях пізнання? Американські романтики не поділяли ні оптимізму епістемологічної впевненості Просвітництва, ні ентузіастичного устремління нації на Захід, який бачився інваріантом американського парадизу.

Дослідженню намагань практичної реалізації едемічного міфу в соціальному житті та їх художнього відтворення в літературі присвячено другий підрозділ „Утопічний пафос едемічної ідеї”. На відміну від класичних утопій Т. Мора чи Т. Кампанелли, що декодували буквальну семантику терміну, зображуючи сучасну або футуристичну реалізацію досконалого суспільства в уявному часопросторі, в духовній культурі США ХІХ ст. концепт „утопії” мав за референт біблійний відповідник „втраченого раю” і бачився суспільним варіантом його досягнення. Ідея мілленіуму, розповсюджена на теренах пуританської Америки, надихала на практичне створення ідеального, осяяного благодаттю суспільства, яке б замінило існуючий недосконалий лад. В Америці ХІХ ст. наслідком цих тенденцій стало розповсюдження різноманітних общин. Однією з них була заснована трансценденталістами комуна Брук-Фарм, участь у діяльності якої надихнула Готорна на створення роману про Щасливу Долину (The Blithedale Romance). Проект Брук-Фарм, як і його художній аналог, мав на меті формування спільноти соціальної гармонії в окремо взятому місці, засобами досягнення якої бачилась сформульована Емерсоном унітаріансько-трансценденталістська доктрина постійного інтелектуального та духовного саморозвитку як новітній відповідник кальвіністсько-пуританської доктрини релігійного навернення. В обох ситуаціях засобом досягнення мети мався неослабний духовний контроль, що, як ілюструється в дисертації, став однією з причин краху і історичної комуни, і її художнього аналога. Багатоплановий роман Готорна, що трактується і як алегорія, в тексті визначається наратором як варіант національної утопії. Постійний узус займенника „ми” дозволяє говорити про певне колективне бачення ідеального майбутнього, прагнучи якого учасники соціального експерименту, намагаються жити у своєрідному позаісторичному часі, позиціонуючи себе як перших землеробів, що першими торкнулись землі, і, відповідно, постали першими творцями національної утопії як соціального аналогу едемічного міфу. Залучення любовного сюжету, потрактованого як „історія любові” в приватному та суспільному вимірі, як „істинний і доступний спосіб життя, що може... заповнити прогалину між теорією та практикою”, проходить крізь всі пласти повістування, ускладнюючи, увиразнюючи, заплутуючи і водночас прояснюючи стосунки, а головне, згідно вимог едемічного міфу, слугуючи засобом отримання знання про світ та про себе. Наратор роману, художнє alter ego автора, іронічно ставлячись до намагань створення ретельно контрольованої та впорядкованої спільноти, бачив для себе інший варіант утопії - своєрідну робінзонаду, максимально можливе наближення урбанізованої громади до природи як життєдайного джерела душевної гармонії.

Це був шлях Торо, який, не бажаючи брати участь в суспільній реформі світу, Емерсонів заклик „будувати свій власний світ” трансформував у т. зв. філософію „природного життя”, яку намагався втілити у Волденському експерименті: „Я хочу зустрітися з фактами життя - життєво необхідними фактами, що були б феноменом чи реальністю, яку Господь хотів нам явити - безпосередньо, лицем до лиця. І тому я прийшов сюди”. Відмінність Торо від сучасних йому мислителів полягала не тільки в тому, що він практикою, як і брук-фармівці, перевірив свої ідеї, але, на противагу їм, довів своє право автономно і успішно будувати власне життя, всупереч загальноприйнятим нормам. В роботі зазначається, що Торо, ревізуючи і пуританську етику, і фур'єристські проекти трансценденталістів, піддав сумніву головний пуританський постулат американської моделі життя - безнастанну працю як запоруку морального порятунку і матеріального успіху. Волденський досвід Торо досить умовно можна вважати утопічним, оскільки це був скоріше асоціальний, ніж соціальний експеримент. Торо постійно акцентує своє право на приватність, окремішність і індивідуальність, а головне - пошук власного покликання.

Проаналізовані в підрозділі варіанти утопії - фур'єристська комуна (Готорн) і „робінзонада” (Торо), попри різне соціальне спрямування, означили цілком певну жанрову типологію американської романтичної утопії ХІХ ст. По-перше, вони стали спробою відродження омріяного „батьками-засновниками” „Нового Едему”, про що свідчить широке використання пуританського етосу на концептуальному та вербальному рівнях. По-друге, створені утопії прямо протиставляються існуючим державним і суспільним інститутам, які не відповідають ідеальним уявленням. По-третє, антитезою романтичній утопії слугує образ в'язниці, що в обох випадках набуває символічного характеру. Цей образ маркує тотальну несвободу індивіда в умовах прокламованого демократичного суспільства, порятунком від нівелюючого впливу якого може стати повернення до природи як джерела оновлення і незнищенної вітальності. Через це американська утопія прибирає виразні риси пасторальності, що стає однією з жанрових ознак національної літератури, успадкованих і розвинених митцями наступних століть.

Основою для художнього творення утопічного світу слугувала практична діяльність, власний досвід митців, що, з одного боку, привело до задіяності біографічного, документального начала в художньому, а з іншого - практикою підтримало валідність (Торо) чи неспроможність (Готорн) обраного до реалізації проекту. Створюючи принципово відмінні варіанти утопічного темпосвіту, Готорн і Торо формували різні типи комунікації. Для Торо посутньою була безпосередня експлікація закладеного в тексті месиджу, інформативно стабільного, незалежно від часу і простору, що стало одним з факторів запиту на його ідеї в новітній час. Готорн, обмежений необхідністю брати до уваги інтереси реальних осіб-учасників Брук-Фарм, вдався до імпліцитної компоненти, що обумовило поліваріантність комунікації, різні аспекти якої актуалізуються відповідно до руху тексту в часі і просторі.

В роботі зазначається, що найголовніша відмінність створеного американського варіанту романтичної утопії від європейських відповідників полягає в його адресації сучасникам, в його практичній зреалізованості в сьогоденні, в його спрямованості на ефективність, навіть утилітарність суспільного резонансу, тобто відвертій орієнтованості на реальну зміну умов суспільного співжиття. Так пуританська форманта, актуалізуючи часткові конкретні топіки певного історичного часу, підключивши їх до міфогенного простору національної ідеї, долучилась до формування одного з провідних жанрів американської літератури, а саме утопії. Вона стала не тільки соціальним, але й художньо-естетичним відгуком на втрату едемічного міфу як прямого результату реалізованого суспільством теодиційного вибору - засадничого пуританського концепту, збереженого духовною традицією.

В третьому підрозділі „Художня семантика концепту теодицеї” підкреслюється основоположне значення пуританського інваріанту теодицеї у формуванні проблематики літератури романтизму. Редуплікуючи біблійну ситуацію гріхопадіння, пуританські проповідники, а за ними і література, постійно рефлексували стосовно можливості вибору, стаючи перед яким людина перевіряється спокусою гріха, знову і знову породжуючи Зло та отримуючи воздаяння по ділах своїх. Ситуація теодиційного вибору отримала таке виняткове значення, можливо, через те, що була заледве не єдиною можливістю людини виявити власну волю, довести свою „самовладність”. Поставлена проблема теодиційного вибору визначає як поведінковий модус героїв літератури романтизму, так і національний характер модифікації універсальних християнських мотивів, про що свідчать проаналізовані твори Ірвінга, Готорна, Мелвілла, Емерсона, Вітмена. Аналіз пуританської природи гріха як „чорноти людської душі”, зосередженість на осмисленні та з'ясуванні відповідальності людини за скоєне перед творцем і соціумом реалізуються в літературі у вимірах пуританської теодицеї як цілеспрямованого дослідження себе у координатах Добра і Зла заради жаданого міметичного модифікування себе згідно християнського ідеалу.

Концепт теодицеї в площині американської романтичної літератури постав змістовним ядром індивідуального буття та вирішення індивідуальної долі, від якої прямо залежною була доля суспільна. Суб'єктно-суб'єктивна акцентуація теодиційного вибору сприяла розгортанню семантичних обертонів пуританської форманти, що визначило інтенсіонально-комунікативний характер текстів. При цьому суто естетичний вплив, вербально інтенсифікований пуританським дискурсом, що активізував категорії страху та безсмертя душі як кореляту фізичного тіла, долучався до формування зримих інтелігебельних образів, що, своєю чергою, започаткували народження нових літературних концептів - досконалості душі та тіла, єдність яких уможливила б перфекціонізм душі як необхідної пресупозиції мілленіуму.

Однією з форм дослідження активного реформування особистості на шляху до перфекціонізму в літературі американського романтизму слугував жанр щоденника, що став предметом аналізу четвертого підрозділу „Пуританський „щоденник совісті” та його романтичні модифікації”. Романтична зосередженість на особистісній інтроспекції кореспондувала активізованій теодицеєю проблемі гріховної розчленованості людини як об'єкту і суб'єкту суперечливих та взаємозаперечливих інтенцій. Звабливе обіцяння мілленіуму ставило високу планку вимог до людини, потребуючи постійного контролю себе у виконанні провіденційної місії. Це були безупинні „пошуки Бога в часі і пам'яті”, однією з форм реалізації яких стали „щоденники. З синтезу проаналізованих в дисертації пуританських протожанрів (подорожні щоденники, природоописові записки, щоденник-пам'ятка, щоденник совісті) народився “американський щоденник” романтизму. На матеріалі щоденників трансценденталістів і, зосібна, Емерсона та Торо визначається відмінність американського романтичного щоденника від європейського. Щоденникові практики трансценденталістів передбачали дві прикметно американських риси: намагання підпорядкувати всю діяльність розказуванню про своє життя і небажання, навіть супротив відокремленню твору мистецтва від життя митця. Вірогідно, ними керував страх, який відчував і про який говорив Торо: “Твір мистецтва може народитись за рахунок втрати людини”. Через це американський щоденник доби романтизму стає художньою автобіографією і заразом аналітичним дослідженням конкретної людської особистості, а саме митця, який жадає того самого вдосконалення та керується тими самими мотивами, що рухали пуританськими попередниками. В роботі підкреслюється, що щоденники американських романтиків, завдяки їх оприлюдненню і поширенню серед сучасників, стали відчутним фактом і фактором суспільного та культурного життя. Саме в цьому жанрі, витоками своїми пов'язаному з пуританською традицією суворого самоаналізу, була продемонстрована дискутована в добу Просвітництва можливість індивідуального самовдосконалення. Це був загальнонаціональний пуританський концепт, що єднав націю, руйнуючи соціальні, етнічні та расові бар'єри. Закцентована пуританською теодицеєю гріховність людини долалась свідомим культивуванням збалансованої особистості, що з дня в день фіксувала свої втрати і здобутки. Щоденники Емерсона, Торо, Ченнінга, Фуллер заохочували до самодисципліни духу та тіла як ефективного засобу формування ідеальної автономної особистості, яка, інкорпорована суспільством, своєю чергою, сприятиме вдосконаленню загальної моралі. Найбільш радикальним прикладом такого самоформування було засвідчене щоденниками життя Торо, який цілковито підпорядкував суспільні приписи особистісним шуканням морального перфекціонізму. Торо, з властивим йому міленарним баченням Америки, як колись пуритани, вважав самовдосконалення і своїм правом, і обов'язком. Він вірив у те, що „обдарована свідомістю людина прийде до розуміння об'єктивності морального ладу, з якого тільки і може народитись ідеальна спільнота”. Цей утопічний заклик в добу американського ренесансу розумівся як нормативний принцип високого життя духу - необхідної складової американської ідентичності в її жаданні мілленіуму.

„Міленарний дискурс літератури американського романтизму” став предметом аналізу четвертого розділу. Важливу роль у його реалізації в соціальній практиці та художній системі романтизму відіграв жанр єреміади, дослідженню якого присвячено перший підрозділ „Функціональність пуританської єреміади”. Історична пам'ять, як основа історичної і великою мірою художньої свідомості, в добу американського ренесансу актуалізувала міленарний концепт як свідчення розриву між сакралізованим ідеальним минулим та профанним недосконалим сьогоденням. Його суто художнім виявом стало відродження пуританського жанру єреміади, вибуховий соціально-критичний та профетичний дискурс якого уповні відповідав жаданим суспільним запитам, кореспондуючи до всього сформованим трансценденталістами вимогам до національного мистецтва. Первісно народжена як проповідницький жанр, єреміада зберегла його компоненти в структурі літературного твору. Для неї, як демонструється в роботі при аналізі публіцистики Ф.Дугласа та творчості В. Вітмена, характерне, в першу чергу, опертя на доктринальний текст, яким слугують книги Ісаї та Єремії. Біблійні тропи виконують роль обрамлення і, постійно повторювані, структурно організують текст нової єреміади. Біблійний дискурс розвивається паралельно здеградованій модерності, до всього опонуючи ідеалізованому національному минулому. По-друге, в тексті обов'язково пояснюються причини створення нової єреміади, що зазвичай аргументується порушенням або викривленням основ національної державності, що в добу ренесансу певною мірою аргументувалось суспільною кризою напередодні Громадянської війни. І по-третє, зазначена деформація, відхід від заповіданих фундаментальних засад, гнівно засвідчених мовцем, неминуче вели до національної катастрофи, уникнути якої допомагав четвертий компонент - візія вдосконаленого майбуття, реалізація якого можлива за умови повернення до знехтуваних засад і виконання інших пропозицій, вербалізованих новим Єремією. Вітальність започаткованого пуританами жанру наснажувалась існуванням різноманітних форм зла, що визначили тематику творів, включаючи як зло соціальне, так і іманентну гріховність людини. Генетична залежність від біблійного джерела обумовила формульну організацію єреміади. Екстатичні ламентації від першої особи, вписування особистих страждань в контекст національної історії як доказ власної прилученості до суспільної долі і великої історії, відчуття і пророкування загибелі країни за умови нехтування запропонованою зміною ситуації, інтенсивне використання пуританських конотатів біблійної лексики і тропології забезпечили потужність апелятивного потенціалу жанру. Кінцева мета пуританського паломництва пустелею Нового Світу - жаданий мілленіум - бачився реальністю і за умови ефективності єреміади.

Реалізація міленарного концепту в творчості Г. Бічер Стоу як найвищого вияву продуктивності пуританського дискурсу досліджується в другому підрозділі „Концепт мілленіуму та його продуктивність в художньому просторі американського ренесансу”. Відповідаючи на запити широкого громадського загалу, роман „Хатина дядька Тома” був від початків потенційно орієнтований на відтворення проблем і подій свого часу. Глибоко політизований за своєю природою, роман відомий як твір, що, спрямований на вирішення конкретної соціальної проблеми - знищення рабства, втратив значення з вирішенням закладеного в ньому завдання. Це одна з причин того, що в ХХ ст. мало хто з американських критиків звертав увагу на творчість Стоу. Применшення значення творчості Стоу також пояснюється недостатньою глибиною і складністю поціновуваного у модерний час філософського змісту, відсутністю алегоричної алюзивності (якщо порівняти з тим же „Мобі Діком”), а почасти і тим, що роман „Хатина дядька Тома” прямо опонує американській традиції конфронтації людини=чоловіка і природи (мається на увазі традиція фронтиру і концепту „американського Адама”, у формуванні якої брали участь романтики). Він не відповідав і сформованому жанровому канону американського роману як наративної інтроспекції, реалізованій у філігранній грі нюансами драматизованого сюжету, що знайшло продовження, зокрема, в творчості Г. Джеймса. Тільки наприкінці ХХ віку до Стоу прийшло визнання як однієї з провідних фігур американського ренесансу. З часом літературознавці побачили в романі про дядька Тома тонке маніпулювання стратегіями сентименталізму, що вдатно слугували для камуфлювання чи відтінення політичних проблем; визнали „грандіозний успіх Стоу в реорганізації культури презентацією жіночого погляду, завдяки чому сімейно-побутовий роман став синтезом інтелектуальних, філософських та суспільних ідей, а критичний дискурс „Хатини дядька Тома” виявився нищівно результативнішим за спільні зусилля таких визнаних викривачів американських пороків як Готорн та Мелвілл” (Дж. Томпкінс). Під таким кутом зору „сентиментально-мелодраматичні епізоди і часте нехтування правдоподібністю бачаться інвестованими у цілісну структуру смислів, що передають важливе для поведінкових моделей ХІХ ст. індивідуальне почуття, принцип загальної рівності і таку інтенсивність релігійної віри, що була зрощена не світом чарівної казки чи ескейпістської фантазії, але самою плоттю американської реальності” (Г. Блум). Стоу була свідома відпочаткової обмеженості можливостей художньої літератури, про що писала і в „Хатині дядька Тома”: „В романі людські серця розбиваються, і люди помирають, і на цьому все закінчується”. Але сама вона сподівалася і прагла, щоб її текст утримував здатність збурювати думку і почуття навіть після того, як „все закінчується”.

Модифікувавши пуританську міленарну доктрину Дж. Едвардса та інкорпорувавши її в художню структуру роману „Хатина дядька Тома”, Г. Бічер Стоу зробила акцент на євангельській проповіді співчуття і милосердя. Це дозволило, по-перше, наочно продемонструвати переваги матерналістських цінностей і специфічно „жіночого варіанту” співчутливої любові; по-друге, запропонувати свій варіант екуменічної церкви як єдиного тіла Христового, інтегральними складовими якого є квакери і католики; по-третє, і це найголовніше, переконати націю, що інститут рабства суперечить всім християнським заповідям, про що переконливо свідчив біблеїзований наратив. Створеними в романі „графічними картинами” і „мозаїкою з каміння” Стоу візуалізувала невідповідність інституту рабства принципам і законам, моралі Святого Письма. Романна творчість Г. Бічер Стоу стала переконливим художнім прикладом потенційної спроможності біблійно-пуританського дискурсу слугувати каталізатором динаміки суспільних процесів. Актуалізований романним наративом пуританський концепт мілленіуму увійшов до художнього арсеналу національної літератури, зберігши при цьому властивий йому універсально-християнський потенціал.

У „Висновках” підсумовано результати дослідження та підкреслено вагомість пуританського дискурсу в художніх парадигмах літератури американського романтизму як своєрідного та оригінального явища, яке виросло на самобутньому національно-історичному ґрунті. Одним з найважливіших факторів, що визначили цю своєрідність, вирішальним чином вплинувши на розвиток мистецтва слова, стало новоанглійське пуританство. Воно було не лише точкою відліку, до якої зверталась і від якої відштовхувалась більшість американських романтиків, але в якості домінантного пуританського дискурсу сформувало та закріпило ті вузлові точки національної ментальності, що підпорядкували та переартикулювали інші дискурси і сприяли появі терміну „американська література” (1829 р.) як констатації факту її визнання.

Цей процес припав на ХІХ ст., в якому вирішальна роль належить літературі періоду „американського ренесансу” (1830-1860 рр.). Цей історико-культурний період характеризується інтенсивним формуванням національної художньої матриці, тобто тих ідеологічних та естетичних форм, крізь які і в яких нація пізнає себе, свою цінність і своє історичне значення. Відмова від зовнішніх авторитетів, культурне самовизначення самодостатнього народу, утвердження свободи богорівної людини, характерні для романтизму як такого, кодифіковані пуританською традицією, в американському культурному середовищі зазнали відчутної трансформації.

Властивий романтичній свідомості інтерес до національних витоків та першоджерел, пошуку „духу народу” як свідчення виразно національного колориту у вияві національної ідентичності на американських теренах обернувся зверненням до духовних основ пуританства як першопочатку державо- і націєтворення.

Пуританські концепти та метафори Міста-на-Горі, едемічного саду та пустелі=хащі, „чорноти” гріха і прагнення перфекціонізму в очікуванні мілленіуму, вербалізовані прикметно пуританськими ідіомами, виявились тим ембріоном і першовитоком національного, суто американського духу, якого потребувала література для самоідентифікації. Характерна для романтизму - раннього в Німеччині чи пізнього в слов'янських літературах - експлуатація біблійних тропів в літературі американського романтизму стала іманентною властивістю слова художнього. В процесі формування національного літературного канону, що визначив одне з завдань американського романтизму, беззаперечне першорядне значення Біблії, яка не тільки в звично романтичному сенсі наснажувала світську літературу тематикою або мотивікою, образністю чи вокабуляром, але зберегла пуританський абсолют сакральності, явлений у довірі до Слова і вірі в його дієвість, підтверджений і матеріалізований Декларацією незалежності. Це було виразним свідченням існуючої в соціумі дієвої і вітальної дискурсивної практики, спираючись на яку американські романтики створювали національний літературний стиль, що визначається сьогоденням як класичний або канонічний. Саме на нього - з різною мірою рецепції - орієнтуватимуться літератори наступних десятиліть.

Мультирасова та мультинаціональна природа національного історико-культурного контексту, інтенсифікована „відкритістю” романтичного художнього світобачення, обумовила діалогічність глибинного змісту літератури романтизму, оприявлену у формованому національному каноні. Гуманістичність, як іманентна властивість мислення діячів ренесансу, уможливила співіснування та взаємодію різних культурних традицій, усвідомлений синтез яких регулювався пуритансько-біблійним дискурсом. З-поміж багатьох культурних явищ, що входили в поле пошуку американських романтиків як можливі інтенсифікатори художнього слова і зразки естетичної досконалості, виразну конкурентну спроможність стосовно біблійного взірця виявили концепти античності та Шекспіра.

Пуританський дискурс, гомогенізуючи потік різнорідних концептів - як біблійних, так і античних чи шекспірівських, ефективно використовує дифузність слова, нарощуючи семантичні обертони та конотаційні відтінки. Тож євангелізація художнього слова стає однією зі знакових рис наративу літератури американського романтизму, в якій художній канон виявився щільно зв'язаним з релігійним, що обумовлено пуританською природою американського соціуму і вітальністю пуританської традиції. Тож пуританський дискурс як джерело формування соціального, духовного та культурного світу Америки акумулює могутній інформативний потенціал, одним із каналів трансформації якого є художня творчість.

Попри відчутну відмінність ідейних та індивідуально-стильових преференцій діячів ренесансу, домінантний пуританський дискурс в літературі романтизму дозволяє говорити про формування нового стильового синтезу, певну стильову полівалентність літератури ренесансу.

Поставлені романтиками „великі” проблеми - сутність універсуму і місце в ньому людини, її природа та характер теодицеї, доля індивіда і держави і т.п. - часто прибирали форм пуританської екзегези або рефлексій, спричинивши модифікацію „старих” пуританських жанроформ і вплинувши на суто художні жанри.

Орієнтація на усне слово, від початків характерна для мистецтва новоанглійських пуритан, мала наслідком розвой красномовства та усних жанрів - лекцій, бесід, проповідей, діалогів, що, перенесені в літературу, прищепили їй орієнтацію на акцентовану комунікативність використанням цілком певних художніх засобів. Ужиток традиційно заданого „готового слова”, дидактичність та моралізаторство, притчовість та афористичність, фігури замовчування та повторюваності, варіювання риторичних та емфатичних запитань, градації та гіпертрофована метафоричність і т.д. стали впізнаваними рисами художньої літератури романтизму. Риторична словесність з властивим їй універсалістським розумінням слова як способу осмислення дійсності і закріплення будь-якого смислу, зруйнована в західноєвропейських літературах наступом романтичної естетики та художньої практики, в добу американського ренесансу розповсюдила свій вплив майже на всі жанри словесності, ставши освяченим традицією принципом творчості, втіленням класичного стилю національної літератури.

Пуританський дискурс сприяв і розширенню потенціалу художньої творчості, спрямованої на осмислення історичного минулого як першовитоку та символічного відповідника сучасності. Залишаючись привабливим і заразом драстичним об'єктом національної історії, пуританство в літературі романтизму стало предметом художнього осмислення - вивчення „ззовні” як факт нещодавньої історії, продукт певних історичних обставин, джерело відновлення уявлень про духовну культуру, стиль мислення соціуму на ранніх етапах становлення нації, але при цьому, засвоєне національною свідомістю як традиція, інспірувало специфічно американську проблематику творів національної літератури.

Пуританські теософія, історіософія, есхатологія великою мірою визначили стратегічні вектори розвитку художнього мислення доби романтизму. Це, по-перше, осмислення людини і світу у вимірах теодицеї, коли прокламована „довіра до себе” стає випробуванням із запрограмованою негативною відповіддю, що, тим не менш, спонукало до чергових спроб відновлення біблійної ситуації перед гріхопадінням у нових художніх декораціях. І, по-друге, соціальна та художня реалізація моделі утопії як досконалого людського суспільства і водночас інша форма вияву пуританського переконання в спроможності людини до відновлення втраченої у гріхопадінні перфектної цілокупності духу, душі та тіла. У сконденсованому вигляді вона оприявилась в едемічному концепті літератури американського романтизму. Сформований пуританською свідомістю і позиціонований на ще не освоєних територіях, Едем був візуально маркований фронтиром, рухливою межею між Старим=недосконалим і Новим=перфектним Ладом, увійшовши до американської мрії як складова пуританського мілленіуму, як надія, що ніколи не справджується, але постійно обіцяється.

Фронтир географічний, екстрапольований на духовний світ, розмежував „чорноту” вродженої гріховності людини та її усвідомлене прагнення до преображення. Це обумовило досить жорстку антитезу Добра і Зла в художній системі літератури американського романтизму. Точкою їх взаємодії у традиційно романтичному сенсі стала свідомість людини, але, скоригований пуританською формантою, духовний фронтир набув динамічних властивостей, прибравши форми наративної саморефлексії - осмислення, аналізу і тлумачення ключових моментів власної життєвої історії як знаків самовдосконалення чи відступу від нього.

Особистісний наратив романтичної літератури, зазвичай орієнтований на самопізнання, у випадку літератури американського романтизму, пройшовши кодифікацію пуританською традицією, перетворився на трансформуючий наратив як наслідок неперервної та постійної самооцінки і самокоригування, втіленого в американському романтичному щоденнику як інваріанту пуританського „щоденника совісті”.

Одним з виявів пуританського дискурсу в структурі щоденника стало підкреслено усвідомлене ставлення митців до наративу як обов'язку, в процесі виконання якого реалізується сповідальність - пуританський „звіт перед Творцем”, а також у організації щоденника як структурної саморефлексії, за якої самооцінка відбувається і стосовно прийнятих соціумом моделей та норм.

Це привело до виразно маніфестованої антропоцентричності літератури американського романтизму. При цьому маємо не лише характерне для антропоцентризму зображення людини в центрі художньо осмислюваного та відтворюваного світу, але й кардинально змінену позицію автора. Він експлікується, по-перше, як суб'єкт - продуцент всіх можливих текстових смислів, і, по-друге, як об'єкт ретельного аналізу, власне, один з персонажів - суб'єктів створеного художнього світу, до якого обов'язково долучається і читач як адресат, комунікація з яким постійно підтримується та контролюється. Тобто маємо підстави говорити про формування оригінальної антропоцентричної парадигми літератури американського романтизму і, зосібна, ренесансу. В межах цієї парадигми відчутної трансформації зазнає і образ романтичного героя, незрідка літературного двійника автора. Стандартизовано виняткова романтична особистість, свідома своєї незвичайності, яка, так чи інакше, протистоїть суспільству - знаннями, пристрастями, гріхом і т.д., в американському романтизмі прибирає додаткової імплікації образу „нового Адама”, який, здобуваючи едемічне знання, пам'ятає про помилки першопредків і сповнений бажання їх уникнути.

На долю романтиків припала заледве не головна подія американської історії ХІХ століття - випробування на життєспроможність та валідність створеної пуританами і заповіданої „батьками-засновниками” держави в умовах загальнонаціональної кризи, викликаної ставленням до рабовласництва.

Транспонований в площину теодицеї, експлікований пуританською риторикою та біблійною лексикою, маркований літературою як загальнонаціональний, гріх рабовласництва контекстуалізував художню творчість соціальною практикою - перевіркою на істинність і дієвість оформлених художнім словом фундуючих націю ідей. Катастрофізм суспільного стану закликав до життя збережену пуританською традицією літературну форму - єреміаду, що поєднувала максимальний романтичний суб'єктивізм з експлікацією громадянської позиції. Єреміада, як фокусуюча лінза, з'єднала темпоральність окремого, індивідуального „я” і континуальність загального, суспільного, вербалізувала досвід ідеалізованого минулого, емоційно затаврувала сьогодення всіма доступними ораторськими прийомами і при цьому оптимістично обіцяла гармонійне майбуття, новий варіант едему=утопії. Не порушуючи жанрову традицію і водночас збагачуючи її, митці ренесансу створюють розгорнуте, дискретне (фрагментами метатексту слугують окремі твори), великою мірою автобіографічне повістування з широким історичним фоном. Це емоційно насичена ламентація ліричного героя, що знаходиться в епіцентрі ідейних та соціальних конфліктів доби і є їх учасником. Наратив, згідно пуританської традиції, конструюється довкола життя індивіда, активна особистісна позиція якого насичує архаїчну жанрову форму актуальним змістом - рефлексіями стосовно історичної долі країни. Акцентуація індивідуальності, позиціонування особистості в центрі твору мало наслідком помітну варіативність новостворених єреміад при збереженій „пам'яттю жанру” (М.Бахтін) формульній канонічності.

Оптимізуючий характер літератури наснажувався потужною енергетикою пуританського мілленіуму, який при всій можливій деформації і редукованості зберіг надихаючий потенціал в гранично кризовий період національного життя. Потрібні для його художньої реалізації пуританські концепти у максимально сконцентрованому вигляді знайшли втілення в наративі роману „Хатина дядька Тома”, викликавши до життя „феномен Г. Бічер Стоу”. Пошуки емоційно та художньо значимих домінант роману Стоу, як ключів до секрету магічного впливу далекого від художньої досконалості роману, вже півтора століття заводять дослідників у глухий кут. Зрезонувавши в потрібному соціумі і в потрібний час, роман Стоу залишився у своєму часопросторі як художня сублімація концепту мілленіуму, спрямована на увиразнення тих ідей та діянь, використання тих художніх засобів, що були необхідними для спасіння душі американської людини і нації.