Фольклорно-міфологічне мислення Лесі Українки

1. Тема серця як леза чи ваги для найтонших оцінок

Лев:

Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,

та серце добре в тебе (1, с. 404).

Мавка (про Лева):

Ой, як же плаче серце по тобі (1, с. 438).

Мавка (про Лукаша):

Я серцем чую -

він вернеться сюди… (1, с. 436).

2. Серце як критерій щирості та істинної моральності, оскільки воно сповіщає цінності світу свободи:

Мавка:

Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи застави? (1, с. 414).

3. Серце як осередок вічного життя:

Мавка:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає (1, с. 433).

4. Серце як джерело народження істинного слова:

Мавка:

В серці

знайшла я теє слово чарівне (1, с.435).

5. Серце як символ народження душі через жертву:

Постать Мавки:

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

І далі:

Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дав вербовій тихій гілці голос (1, с. 456).

Звернення до теми серця - це не просто художній засіб, покликаний забезпечити дотримання вимог щодо специфіки даного твору. Ця тема посідає особливе місце в ментальності українського народу, що точно виражено в філософії Г. Сковороди. «Закон божий есть божие в человеке серце» (2, с. 120). Згадаймо ще один мудрий вислів: «Глава в человеке всему - серце человеческое. Оно - то есть самый точный в человеке человек, а прочее все околица, как учит Иеремия: «глубоко серце человеку (паче всех) и человек есть, и кто познает его?» Внемли, пожалуй, глубоко серце - человек есть… А что ж есть серце, если не душа? Что есть душа, если не бездонная мыслей бездна? Что есть мысль, если не окрень, семя и зерно всей нашей крайней плоти, крови, кожи и прочей наружности? Видишь, что человек, мир сердечный погубивший, погубил свою главу и свой корень» (3, с. 341).

Християнська культура ясно виражає усі особливості ставлення людини Духу до понять серця та душі, які у Новому Заповіті інколи вживаються як тотожні. Якщо виходити з прийнятої в християнстві троїстої побудови людини (тіло, душа та дух), то душа вважається осередком світу людських емоцій. Тому радість, мука, насолода, сум, жах, веселість, скрута, журба, скорбота тощо є спільними для серця і душі.

Доля Лукаша немовби ілюструє сказане вище. Леся Українка за допомогою художнього образу змалювала ситуацію, де зрада власній душі (Мавка - двійник) та розсудливі схеми поведінки, що полишені сердечності, ведуть до втрати взаємопорозуміння. Це символізується сварками, злиднями, загибеллю майна та руйнацією зовнішніх, поверхових форм єдності людей, де було відсутнє душевне тепло відносин, де слова з вуст не відповідали мові серця.

Відповідно до національного хронотопу в «Лісовій пісні» осереддям вирішення проблеми добра і зла в термінах «людське - озвіріле» є душа - як ціннісний центр, до якого напружено стягуються горизонтальний та вертикальний виміри символізованого світу. Традиційно в європейській культурі душа є осередком пристрастей. У дуже поширеному завдяки християнству розумінні двоїстої структурі людини (душа - тіло) душа займає проміжне становище поміж тілом і духом. Динаміка ж духовного становлення людини асоціюється із вертикальним сходженням до вищої цінності - духу, який має бути справжнім володарем тіла й душі. Відповідно, в межах цього світобачення, у його прихильників складається ієрархія етичних та естетичних цінностей.

У «Лісовій пісні» душа - це не щось готове, відвічне, це те, що народжується в серці. Душа головного персонажа має пройти своєрідну ініціацію через спілкування з персонажами, які чи то символізують сили природи, чи то уособлюють світ предків, чи то є двійниками якихось надчуттєвих надсвідомих чи підсвідомих вимірів людського буття. Душа опосередковує буття духу, через неї відкривається те, що «по той бік», бо вона здатна відчути чуже як своє. «Не ріж!» (1, с. 376) - то зойк душі, що доторкнулась до чужого болю, усвідомила через співчуття свою спорідненість з іншим буттям і через це відкрилась для принципово інших буттєвих вимірів. Відмова героя твору від цінностей душевного веде до його метаморфози у вовкулаку, бо зрада Мавці (яка стає уособленням душі) є зрадою самому собі. Тому і зустріч з тим, що в криється у глибині душі (зазирнувши Мавці в очі), стає нестерпною для Лукаша:

тремтячими руками заслонився,

і кинувся не мовлячи ні слова (1, с. 436).

Відмова від Мавки (одруження з Килиною) - це склеп хтонічного в метаморфозах душі, де міряються силою, де серце мовчить.

Поетичний образ пробудження душі Лукаша через любов до Мавки (пізнання Аніми, термінологією К. Юнга, чи Психе) зумовлює традиційні для міфу та чарівної казки випробування шляхом сходження в підземний світ, куди попадає Мавка після зради Лукаша. Сходження у підземний світ мовою казки чи міфу описується як ситуація, коли герой потрапляє у дупло, казан, колодязь, склеп, пекло, чи, -- психоаналітично - у підсвідомість, туди, де безодня, що лякає, де відбувається зустріч з тим, що не має власне назви («Той, що в скалі сидить») - у світ померлих. Тут доречно згадується прадавній звичай поховань в сидячому положенні. Образ сходження у підземний світ зіставляє два типи бачення проблеми вічності, котрі у міфологічній свідомості взаємно доповнюються та є невіддільними один від одного. Перший тип розуміє вічність як спокій, мовчання, смерть, темряву, твердиню. Другий тип розуміє її як нетлінний елемент у серці, як те, що не вмирає, що пробуджує душу, несе радість та страждання, дає щастя та муку, а також несе великі смисли, котрі народжується в слові.

Метаморфози душі, що уособлюються в образі Мавки, поєднують два виміри вічності. Жертовність соматичного відроджує душу, рятує красу (Русалка Польова), відкриває очі та робить мудрим головного героя. Але надалі вічність відкривається в інших формах, у слові, яке не назване Мавкою, але є творінням Лесі. Багато поетів змальовували динаміку душевного життя, що народжує слово. Та Леся вражає цілісністю бачення, що передає сутність творчості як всеохоплюючого процесу. Вустами Мавки вона говорить:

Вогнем підземним

мій жаль палкий зірвав печерний склеп,

і вирвалась я знов на світ. І слово

уста мої німії оживило,

і я вчинила диво… Я збагнула,

що забуття не суджено мені (1, с. 436).

Так по жіночому метафорично Леся провіщує собі вічну пам'ять у слові.

Високохудожній твір завжди є втіленням величного людського духу, де поєднуються щонайменше два світи - світ описуваного та світ автора, між якими інколи важко провести чітку межу. Письменник чи поет інколи розцінюється читачами як повновладний господар усіх витворених ним персонажів, подій та сюжетів. Проте цей витворений ним світ (якщо мова йде про дійсно високохудожній твір), де зображувані персонажі та події на перший погляд цілком залежать від їх творця, мимоволі нав'язує автору логіку правди буття. Тому автор не є цілковитим повелителем долі того світу, що він його змальовує у творі. Автор - це не тільки вуха та очі, що прислуховуються до Буття або вдивлюються у нього. Він також є вустами Буття, яке через них виказує невидимі, потаємні для звичайної людини свої сторони. Автор відкриває те Буття шляхом творіння нового життя мови в художньому творі, у якому оголюються нові смислові відтінки слів, внаслідок чого художній твір завжди є принципово новою самоінтерпретацією Буття, його мовним двійником.

Ось чому ми інтуїтивно розуміємося у тому, чим мова високохудожнього твору відрізняється від мови звичайного повсякденного спілкування. Останню включено у життєвий процес як утилітарний комунікативний засіб, де проблеми інтерпретації значень, тлумачення змісту та рефлексії над ними практично ніколи не виникає, оскільки спілкування людей має безпосередньо-природний характер. Як правило, тлумачення змісту того, що є предметом спілкування, не набуває характеру особливого засобу для порозуміння, а безпосередньо входить в сам зміст думки. Це значить, що звичайне користування мовою практично несвідоме, рефлексія мінімізована і думки людини рухаються у руслі тих мовних схем, що засвоєні ще з дитинства. Відкриття нових смислів та схем є прерогативою нонконформістського мислення справжніх творців, які знаходять можливість прорватись крізь нав'язливі стереотипні схеми і тим самим знайти в мові нові виміри та нові можливості розуміння.

Не буде великим відкриттям і твердження про те, що художня мова відрізняється також і від мови науково-теоретичного дослідження. Художній твір на відміну від теоретичного дослідження має свої особливі можливості звернення до різних рівнів раціональності та їх втілення в мові та тексті. Образотворча мова звертається не тільки до розуму, але й до душі, ніжним дотиком торкаючись струн серця. Слово, що йде від серця - то і є істинне слово. У безпосередньому раціонально-логічному його сприйнятті ця його особливість може бути й не помічена. Лише душею миттєво можна відчути правду. Одначе це відчуття не повинно залишатися на перцептивному рівні, до нього має додатися акт усвідомлення самого факту нашого відчуття правди та усвідомлення його усвідомлення як відчуття правди.

Акт усвідомлення єдності цих двох типів раціональності означає вихід за горизонт безпосереднього сприйняття у деякий новий вимір бачення, що забезпечує можливість зайняти позицію стороннього спостерігача, інакше кажучи, «здійснити рефлексію». Думка про думку дозволяє виявити найуніверсальніші параметри творчого мислення як понятійного та художньообразного процесу. За своєю суттю це означає здатність знайти глибинні універсальні символічні схеми, які б виконали роль метамови. Мова глибинних світоглядних символів, що є філософською мовою незалежно від причетності мислителя до «цеху професійної філософії» і є тією метамовою, що дозволяє висвітлити неявні, невиказані у повсякденності смислові координати буття людини в світі. Саме тому ми з повною підставою говоримо про філософію Лесі Українки, яка на матеріалі глибинних пластів української національної культури через універсальну метамову створених нею художніх образів відтворила вічні загальнолюдські цінності.

10. Міфопоетика «Лісової пісні», Лесі Українки

У своєму розвитку мистецтво часто повертається до художньої структури міфу, відроджує його на сучасному грунті.

На початку ХХ століття багато письменників і художників звертаються до образів і форм народного мистецтва. Звертання до міфології було пов'язано не тільки з потребою у відновленні мистецтва, але і з інтересом митців до відбиття «,тайників людської психіки»,, до передачі несвідомого.

Українська література початку ХХ століття, розвиваючись у руслі загальноєвропейських тенденцій, відбила нові віяння науки та мистецтва.

Не з античних сюжетів, а на «місцевому», матеріалі зродилася геніальна драма-феєрія Лесі Українки «,Лісова пісня»,. Це поетичний і трагічний твір про красу чистого кохання, про високу мрію людини, про її одвічний потяг до прекрасного, до людяного. Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає.

В основі головного конфлікту «Лісової пісні», лежить вічна суперечність між високим покликанням людини й тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Драма переповнена образами, створеними народною уявою і реальними особами. Мавка, -- дівчина з лісу. Пробуджена до життя весною та грою на сопілці Лукаша, вона оживає. З багатою, щедрою душею прийшла Мавка до людей. Від чистого кохання розквітає та збагачується душа «людського хлопця», Лукаша. Але на перешкоді їхнього щастя стоять буденні людські клопоти, які поступово засмоктують у своє болото Лукаша. Меркне в його душі все прекрасне, властиве його поетичній натурі.

Лукаш гине, зрадивши себе самого, не зумівши «,своїм життя до себе дорівнятися»,. Але життя не можна вбити, як і вічного прагнення людини до щастя, до краси. До волі й добра.

Твір Лесі Українки, -- глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас, це --, один з найпоетичніших творів вітчизняної літератури. Міфічні персонажі, -- Мавка, Перелесник, Лісовик, русалки, лісові істоти, -- відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі.

Втіленням піднесено-прекрасного в драмі є образ Мавки, за народною міфологією юної лісової красуні-русалки. Леся Українка наділяє цей образ особливим соціально-філософським змістом. Мавка --, це безсмертна, як сама природа, прекрасна мрія народу про щастя, про вільне творче життя. Велич Мавки-мрії, -- в її дійсності, в нерозривному зв'язку з людьми.

В українському фольклорі мавки, -- це недобрі звабниці, які показуються людям в образі гарних дівчат, і як тільки хто з молодих хлопців або чоловіків вподобає їх, то вони зараз залоскочуть того на смерть або стинають голову.

Але в драмі Лесі Українки Мавка сама зваблена Лукашем, голосом його чарівної сопілки.

Леся Українка в своїй драмі-казці відтворила справжні фольклорні та міфологічні образи. Таке відтворення --, це не механічне перенесення фольклорних матеріалів у твір, а складний творчий процес.

Аналіз «Лісової пісні», показує, що Леся Українка дуже добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у відтворенні міфологічних постатей.

Драматургія Лесі Українки є багатоплановою та поліфонічною. Тому яскравим прикладом виступає її шедевр «,Лісова пісня»,, в якому поєдналися фольклорні елементи та міфологічне мислення.

Унікальність структури цього твору надає багатий матеріал для його інтерпретацій. А синтетичність мислення, яка характерна міфу, дає можливість видам мистецтва шукати різноманітні трансформації використання цієї драми. До цього твору зверталися багато діячів мистецтва, які також використовували синтетичні жанри, а саме: опера, балет, кінематограф. Але всі митці додають міфологічному аспекту «,Лісової пісні», сучасний сенс, бо міф --, вічно живе джерело, необхідна умова й первісний матеріал для всякого мистецтва.

Висновок

У своєму розвитку мистецтво часто повертається до художньої структури міфу, відроджує його на сучасному ґрунті. На початку ХХ століття багато письменників і художників звертаються до образів і форм народного мистецтва. Звертання до міфології було пов'язано не тільки з потребою у відновленні мистецтва, але і з інтересом митців до відбиття «тайників людської психіки», до передачі несвідомого. Українська література початку ХХ століття, розвиваючись у руслі загальноєвропейських тенденцій, відбила нові віяння науки та мистецтва. Не з античних сюжетів, а на «місцевому» матеріалі зродилася геніальна драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Це поетичний і трагічний твір про красу чистого кохання, про високу мрію людини, про її одвічний потяг до прекрасного, до людяного. Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає. В основі головного конфлікту «Лісової пісні» лежить вічна суперечність між високим покликанням людини й тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Драма переповнена образами, створеними народною уявою і реальними особами. Мавка -- дівчина з лісу. Пробуджена до життя весною та грою на сопілці Лукаша, вона оживає. З багатою, щедрою душею прийшла Мавка до людей. Від чистого кохання розквітає та збагачується душа «людського хлопця» Лукаша. Але на перешкоді їхнього щастя стоять буденні людські клопоти, які поступово засмоктують у своє болото Лукаша. Меркне в його душі все прекрасне, властиве його поетичній натурі. Лукаш гине, зрадивши себе самого, не зумівши «своїм життя до себе дорівнятися». Але життя не можна вбити, як і вічного прагнення людини до щастя, до краси. До волі й добра. Твір Лесі Українки -- глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас, це -- один з найпоетичніших творів вітчизняної літератури. Міфічні персонажі -- Мавка, Перелесник, Лісовик, русалки, лісові істоти -- відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі. Втіленням піднесено-прекрасного в драмі є образ Мавки, за народною міфологією юної лісової красуні-русалки. Леся Українка наділяє цей образ особливим соціально-філософським змістом. Мавка -- це безсмертна, як сама природа, прекрасна мрія народу про щастя, про вільне творче життя. Велич Мавки-мрії -- в її дійсності, в нерозривному зв'язку з людьми. В українському фольклорі мавки -- це недобрі звабниці, які показуються людям в образі гарних дівчат, і як тільки хто з молодих хлопців або чоловіків вподобає їх, то вони зараз залоскочуть того на смерть або стинають голову. Але в драмі Лесі Українки Мавка сама зваблена Лукашем, голосом його чарівної сопілки. Леся Українка в своїй драмі-казці відтворила справжні фольклорні та міфологічні образи. Таке відтворення -- це не механічне перенесення фольклорних матеріалів у твір, а складний творчий процес.

Аналіз «Лісової пісні» показує, що Леся Українка дуже добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у відтворенні міфологічних постатей. Синтетичність мислення, яка характерна міфу, дає можливість видам мистецтва шукати різноманітні трансформації використання цієї драми. До цього твору зверталися багато діячів мистецтва, які також використовували синтетичні жанри, а саме: опера, балет, кінематограф. Але всі митці додають міфологічному аспекту «Лісової пісні» сучасний сенс, бо міф -- вічно живе джерело, необхідна умова й первісний матеріал для всякого мистецтва. До фольклорних мотивів Леся Українка зверталася і в інших своїх творах, які ми частково охарактеризували.

Список використаної літератури

1. Солганик Г.Я. Лексика газеты. - М: Высшая школа, 1981. - 112 с.

2. Харченко В.К. Характеристика производных оценочных значений имен существительных в русском языке: Автореф.дис....канд.філол.наук. - Л.,1973. - 16 с.

3. Хидекель С.С., Кошель Г.Г. Оценочный компонент лексического значения слова //Иностранные языки в школе. - 1981. - №4. - С. 7-10.

4. Українка Леся. Вибрані твори. - Ужгород: Карпати, 1988. - 246 с.

5. Телия В.Н. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. - М.: Наука, 1986. -142 с.

6. Тараненко А.А. Языковая семантика в ее динамических аспектах. - К.: Наукова думка, 1989. - 256 с.

7. Ковалик І.І., Мацько Л.І., Плющ М.Я. Методика лінгвістичного аналізу тексту. - К.: Вища школа, 1984. - 240 с.

1. Українка Л. Лісова пісня. // Вибрані твори. - К.; Дніпро, 1974.

2. Сковорода Г.С. Начальная дверь к христианскому добронравию. // Соч. в 2-х томах. - Т.1.-- М., - 1973. - С. 111-132.

3. Сковорода Г.С. Разговор пяти путников об истинном счастии в жизни. Соч. в 2-х томах. - Т.1.-- М., - 1973. - С. 313-349.

Размещено на Allbest.ru