Життя і творчість Михайла Старицького

Зацькована поміщицьким середовищем, ображена недовірою чоловіка, Лучицька покидає маєток. Звертаючись до єдиної відданої їй людини, вона говорить: "Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують. Ходім!".

Повернення на сцену приносить актрисі ще більший успіх, гучнішу славу, ніж раніше. Та сили, здоров'я її підірвані. Повсякчас тамуючи душевну муку, грає вона з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але це, по суті, агонія, перебування на грані між життям і смертю. Підточують її сили і невгасима, але зневажена любов, і дрібні залаштункові інтриги, заздрість нездар, яких величезний хист актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Влаштований ними огидний скандал доводить Лучицьку до непритомності, хвороби, повного занепаду сил. Остання сцена - апофеоз актриси. її оточують щире співчуття і любов друзів, каяття заздрісних, повертається навіть кохання, але надто пізно. Молоде життя, великий талант гинуть.

Вистава п'єси вимагала величезного напруження сил від виконавиці головної ролі. З успіхом виконувала її М. Заньковецька, хоч їй давалося це нелегко, - на неї впливали ще й чинники особистого порядку. Ось чому, як зазначав її біограф, "роль Лучицької була чи не найважчою в репертуарі актриси. Марія Костянтинівна уникала її. На запитання, чого вона не любить цієї ролі, Заньковецька відповідала: "Я не можу, я не хочу грати саму себе". Для неї найважче було грати п'ятий акт, де доводиться брати участь у власному апофеозі. Коли це від неї залежало, Марія Костянтинівна не включала "Талан" у свій репертуар і нарешті назавжди відмовилась від ролі"1.

Атмосфера суспільно-політичного життя країни особливо виразно відбилася в драмі М. Старицького "Крест жизни", написаній російською мовою. Опрацьовуючи нову тему, автор шукає і нових драматичних форм та композиційних прийомів. Так, зберігаючи побутову інтригу, він дедалі глибше проникає у сферу соціального і психологічного життя, віднаходячи і розкриваючи справжні мотиви людських дій і вчинків, джерела життєвих конфліктів.

У драмі виведено протилежні табори інтелігенції - демократичний і ліберальний, консервативний. Представник першого Володимир Наумов - амністований політичний засланець, "господин революционер и социалист", як називають його супротивники. Повернувшись додому смертельно хворим, він не втратив волі до боротьби за права людини, не став подібним до колишнього товариша, а нині антипода Станіслава Сумкевича, який запопадливо прислужується мільйонеру баронові Гольштейну, запродуючи свої знання (він юрист, як і Наумов). Сумкевич, як із прихованою іронією зазначає автор, "держит себя с достоинством и во всем корректен". Але за цим криється зовсім інше: він зманює за кордон молоденьку сестру Наумова Любочку - наївне, чарівне дівча, обплутує байками її простосерду матір, стару Наумову, підказує вдалі махінації Гольштейну, за що барон і його коханка, в свою чергу, сприяють планам Сумкевича. Всі хитросплетіння руйнує поява Володимира Наумова. Барон, намагаючись його підкупити, пропонує за добру платню "з'ясувати" заплутану справу з орендою селянських земель - і, безперечно, витлумачити її собі на користь. Однак Володимир не виправдовує виявленої "довіри", відмовляється від високого гонорару. Закінчується драма моральною перемогою Наумова - його правоту визнано, на його бік стають і Славинська, і Сумкевич, який під впливом колишнього побратима "розкаявся".

4. ПРОЗА

Надзвичайно цікавим і важливим розділом творчості М. Старицького є його проза. І. Франко називає ім'я письменника в числі талановитих прозаїків Наддніпрянщини 60-90-х років XІX ст.

Широкий пласт прози письменника становлять соціально-психологічні повісті "Розсудили" й "Безбатченко" (початок XX ст.), оповідання й нариси кінця XІX - початку XX ст. В цих творах у суворо реалістичній манері змальовано життя українського селянства, його безправ'я, відсталість, темноту; процеси обезземелювання і поглиблення суспільної диференціації на селі; непримиренну війну між біднотою і куркульськими верствами; сваволю, шахрайство і здирство старшини, земських діячів та поліції і породжені всім цим побутові, сімейні, особисті драми.

Реалістичні твори М. Старицького за своїм характером, стильовою манерою є ніби своєрідною ланкою між епічною творчістю І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка з її докладним змалюванням історичного і побутового тла подій, економічних стосунків, наскрізною соціальною детермінованістю характерів, і новітньою психологічною прозою М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника та інших митців, що творили на зламі століть в іншій стильовій манері.

Одним з кращих творів М. Старицького є повість "Розсудили" ("Непокорны", 1892 р.), у якій сільські негаразди розкриваються глибоко і всебічно. Глитаї вершать усі справи на селі, постійно обдурюють сірому, наживаючись на їхній залежності і дармовій праці. Головну роль у цьому відіграють писар, шинкар, старшина, куркулька Коломийчиха. Протестувати осмілюється лише Степан Петраш - зять Коломийчихи. Йому співчуває сільська біднота, наймити Левонті і Наталка, але, по суті, він один протистоїть жорстоким верховода" на селі. Докладно змальовано у повісті історію привласнення купкою шахраїв громадського хліба в голодний посушливий рік. Усілякими способами - підкупами, залякуванням, оббріхуванням, лихварством - приборкують вони непокірних. Проти цієї жорстокої зграї, позбавленої будь-яких моральних засад, боротися важко. Глитаї використовують селянську темноту і забобонність, щоб домогтися свого. Суперечності чимраз ускладнюються й поглиблюються.

Вражають суворим реалізмом, глибоким знанням системи суспільних утисків сцени у шинкаря, де зароджується підступний злочинний задум пограбувати дощенту селян, у сільській управі (діалог між писарем і старшиною), на подвір'ї Коломийчихи, жахлива картина самосуду над Степаном та ін. Ось ініціатор великого "ґешефту" - шинкар - роз'яснює писареві всі вигоди заміни громадського зерна, що зберігається в гамазеї, прілим із пашенних ям Коломийчихи. Готують вони цим і дармову робочу силу. "Буде голод, - цинічно просторікує писар, - то, очевидно, селяни не сплачуватимуть податки, а відбирати в них нічого буде, то, очевидячки, вони муситимуть свою недоїмку відпрацювати; а тому, що начальство відповідає, то йому і треба буде підшукати їм роботу...". Писар вдається до старшини, щоб прикрити злочин "законом", причому найбільш прибуткові моменти "ґешефту" приховує від обмеженого, тупуватого партнера на свою користь; хижак обдирає хижака, видирає у нього здобич, - і на цьому теж позначаються закони вовчого світу наживи.

Одіозна постать у повісті - стара Коломийчиха. Жадібність, зажерливість поступово витравили в ній усе людське, перетворили її на хижачку, здатну на злочин. Видавши з розрахунку свою красуню дочку Домаху за позашлюбного поміщицького сина Степана Петраша, вона несамовито лютиться, коли пан, несподівано померши, не лишив Степанові спадку. Коломийчиха всіляко тероризує, їсть поїдом, а далі труїть ненависного зятя-бідняка, хоч її дочка-одиначка щиро покохала справедливого і добросердого Степана. Охоче, з радістю бере Коломийчиха участь у підступній афері, спрямованій на одурення й пограбування селян, - краде ключ від гамазею у Степана, коли той лежить хворий після отруєння.

Брутальність жорстокої і тупої натури Коломийчихи, що добре розуміє свою безкарність, розкривається в жахливій сцені катування беззахисної сироти наймички Наталки. "Коломийчиха сп'яніла від люті, наче хижий звір, що покуштував свіжої крові, - виривала з голови цілі пасма волосся і почала бити беззахисну дитину по лицях, а коли ж Наталка скривавила й упала на землю і в нестямі від пекучого болю почала цілувати її ноги, то Коломийчиха ще вдарила її що є сили черевиком в обличчя, Наталка скрикнула не своїм голосом й почала качатися по траві". Образ Коломийчихи близький до образів Кабанихи ("Гроза" О. Островського), Шкандибихи ("Лимерівна" Панаса Мирного). Жадібність, прагнення визиску перетворює її на здичавілу істоту, позбавлену не лише жіночих, материнських, а й звичайних людських рис.

Цікава і досить суперечлива у повісті постать Степана Петраша. Він виростав на панському дворищі, товаришував з дівчиною-одноліткою Маринкою, не відаючи, що вона його сестра. Згодом дитяча дружба переросла в кохання. Під впливом ніжної і лагідної подруги й доброї панночки, що вчить обох дітей грамоти, Степанова душа наповнюється світлом тепла і справедливості, прагненням чистих людських взаємин. Сприйнявши ідеї народництва, він говорить про просвіту як панацею від усіх бід, в міру сил допомагає селянам у голодний рік. Але наївність, нереальність мрій і сподівань молодої людини дають відчути, що сам письменник не вірив у їх дійовість. Це найвиразніше засвідчують думки героя: "Ось він іде до мирового клопотатися за цю юрбу, але чи скаже ж йому хоч хто спасибі, якщо вдасться йому захистити люд від кігтів їх же шулік? А може, ці сліпці духом вважатимуть його собі за ворога, а шулік за доброчинців?".

І в особистому і в громадському житті Степана Петраша дедалі тугіше затягується вузол суперечностей, наростають конфлікти. Хисткість характеру і непослідовність прагнень Степана виявляються і в його ставленні до дружини та Маринки, і до селян (співчуття до них і водночас зневага). Останній акт трагедії Степана - спалення ним ненависної садиби Коломийчихи, де у вогні гинуть не лише потвора-мати, а й ні в чому не винна дочка, - вибух його стихійної ненависті, помста за всі кривди і наругу. Змальовуючи в образі Петраша безкомпромісно чесного, чулого до людської біди оборонця покривджених, письменник не приховує його слабкості, нездатності протистояти злютованій своїми злочинами зграї грабіжників-багатіїв, власть імущим.

Селянська маса зображена у Старицького темною, затурканою, вкрай забитою голодом, усіляким здирством, сваволею сільського начальства. Безпросвітність, дикість, егоїзм роз'єднують селян Левихівки. І все ж автор показує, що свідомість народу не зовсім заснула, кожну хвилину вона ладна прокинутися і повернутися проти справжніх кривдників. Так, під час самосуду над Степаном селяни, хоч і ґрунтовно підготовлені брехнею старшини й писаря та горілчаним частуванням Коломийчихи, пробуджуються від палких і справедливих слів діда:

"Невже ми власними руками будемо віддавати на знущання своїх захисників і самі будемо плутатись у тенетах гнобителів наших?.. Може, й голод ти, Господи, посилаєш на нас тому, що нема поміж нас ні братерства, ні правди, що кривда панує у нас..."

І юрбу було завойовано. Після хвилинної мертвої тиші залунали майже одностайні вигуки: "Спасибі за правду! Не дамо Степана!".

Творчим досягненням Старицького в його соціально-побутовій повісті є жіночі образи. Особливо виділяється образ сильної, палкої характером Степанової дружини, чарує пластичністю зовнішнього малюнку, а також життєвою правдивістю кожного вчинку героїні. Прагнення щастя, страждання через неподілену любов до чоловіка, ревнощі, спалахи люті і безмежна самовідданість психологічно вмотивовані і творять в цілому неординарну постать. Сміливим сонячним променем - і для Степана, і для читача - постає в повісті ніжна, лагідна Маринка. Навіть Наталка наділена почуттям справедливості і здатністю до саможертовності, - адже це вона, повсякчас катована наймичка, розповідає про страшну небезпеку, яка загрожує підступно ув'язненому і хворому Степанові.

Правдиве відображення в повісті селянських "гараздів" близьке своїм суворим реалізмом до творів І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника, А. Тесленка.

Майстерними зарисовками побуту, життя різних верств і прошарків, що в цілому дають досить виразну картину суспільних відносин українського села, відзначається і незакінчена повість "Безбатченко" (перша назва "Байстря", 1902). Найвиразнішими тут постають образи Антона Хруща і його дружини Докії. Особливо приваблює образ колишньої наймички, матері-покритки Докії, наділеної величезною силою духу, невгасимою ніжністю і душевністю. Працьовитістю, вірністю і відданістю сім'ї виборює Докія своє гірке щастя - і не так своє, як щастя своїх дітей. Добром, приязню, увагою відповідає вона на жорстокі кпини і пересуди, на зневагу й брутальність оточення. її безмежна жіноча лагідність, повсякчасне бажання допомогти скривдженим - це найглибший, найсокровенніший вияв її душі, зболілої, спраглої людського тепла, здатної розуміти високі, щирі людські поривання. Симпатію викликає й Антон - запальний, неврівноважений, але також справедливий і щирий. Нелегко дається йому подружнє життя з Докією - мучать підозри, плітки, не перетлілі ревнощі.

Розгорнутий план повісті свідчить, що письменник мав намір показати далі Антона не оборонцем громади, а "пропащою силою". Причиною трагедії Антона і Докії стало панське дворище. Тут М. Старицький, як і Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", повістях "Голодна воля", "Лихо давнє і сьогочасне", І. Нечуй-Левицький у повісті "Бурлачка", продовжує й розвиває в нових історичних умовах традиції української літератури.

Кращими зразками української класики є більшість оповідань М. Старицького. Як правило, сюжети їх побудовано на дійсних фактах, що посилює їх емоційний вплив на читача. Написані переважно російською мовою, вони друкувалися в російських газетах; деякі письменник переклав українською для зарубіжних українських видань, переважно львівських.

Чиновницьку сваволю щодо селян, яка межує із садизмом, описано у сповненому гіркої іронії оповіданні "Остроумие урядника". У корчмі несподівано помер невідомий селянин, і виявилося це тоді, коли відвідувачі вже розійшлися. Можливі наслідки цієї події сповнюють жахом корчмаря: "Одна только мыль неотвязно вертелась в его мозгу, что ато ужасное несчастье, разорение: старшина, становой, лекарь, урядник... главное, урядник!". Виявляється, страхи недаремні: урядник вигадує такі випробування всьому селу, що, не знаючи як і чим відкупитися, селяни віддають останнє. Сваволя цього знахабнілого п'яниці дійшла до того, що за його наказом напіврозкладений труп возять від хати до хати і, під загрозою тримати три дні в кожній з них (до поховання "за християнським звичаєм"), вимагають відкупного.

Поезжане делали визиты до самых сумерек со странным гостем. Даней набралось достаточно... Поработавши день, наш остроумный урядник стал табором посреди улицы на ночь и послал сотрудников по горилку. Устроилась пирушка. Поздно уже совершенно пьяный заснул он, мечтая о завтрашнем дне, сколько соберет он с другой половины села...

В епіграфі до оповідання наводиться газетна замітка про цю подію - дійсний факт.

Жорстока тупість сільських властей, віковічний страх мужика перед усяким освіченим панством призводять до загибелі єдиного сина в селянській родині ("Дохторит"). На відчайдушні благання батька викликати до хворої дитини лікаря п'яні староста і дяк відповідають, що "земский врач может приехать только для эпидемии". Побачивши дитину на лаві у чистій сорочці зі складеними на грудях ручками, староста мимрить:

"- А, уже!.. Ну, вот порадок... Теперь видно, что пидемия, стало быть, можно и беспокоить начальство...".

Страшна дійсність увиразнюється змалюванням подій у сухій протокольній манері, де діалоги замінюють мову автора, а лаконічний опис зосереджений на суттєвому, головному.

Трагічна історія дівчинки-напівсироти розкривається в оповіданні "Лихо", яке своїм суворим реалізмом, яскравим показом селянських злиднів, як і образом маленької героїні Прісі, стоїть на одному рівні з кращими творами вітчизняної малої прози. На очах у ніжної й вразливої, а до того ще й хворої дитини відбувається дика сцена: забобонна, фанатична юрба живцем закопує у землю єдину годувальницю сім'ї - корову, визнавши її за скажену (мати не мала чим заплатити знахареві). Дівчинка кидається вслід за коровою і гине.

Талановито передано жах наймички ("Орися") перед господи-нею-панночкою, яка вдає із себе освічену, "передову" і водночас залякує дівчинку в'язницею, безпідставно звинувачуючи її у крадіжці, і доводить її до самогубства. У згадках Орисі про доброго тата, якого теж колись забрали до в'язниці за несплату податків, де він і помер, її "злочин" - дала дві котлети з панського столу голодуючій матері, яка зайшла її навідати, - передають безмірне людське горе, а водночас нерозтрачену духовну красу трудящої людини. Розкриваючи світ ніжних, чулих дитячих сердець, їхніх уявлень і переживань, не по-дитячому раннє відчуття справедливості, добра і зла, М. Старицький високохудожньо оспівує гуманні людські відносини. Високі поняття честі і гідності, оберігання незаплямованого сумління - навіть ціною життєвого добробуту - притаманне і робітникові Степану Петренку з оповідання "Будочник (Рассказ из железнодо-рожной жизни)". Оповідач починає історію про Степана такими словами: "Я сам долго служил следователем по железнодорожным делам и к простому народу присмотрелся: верить-то можно и слову его, и преданности, а разгадать иной раз его трудновато; меришь его по своей мерке, признаться, таки гниловатой, а она-то к его здоровой натуре и не подходит...".

У ряді оповідань виведено не лише жертви суспільної несправедливості, а й протестантів, бунтарів. Яскравий, колоритний образ "последнего защитника несчастной сиромы" зустрічаємо в оповіданні "Пан капитан". В іронічно-саркастичному оповіданні "Верба" парубки на чолі з мужнім і запальним Лукою, що відстоює свою честь, а також честь і щастя своєї нареченої, дошкульно провчили розбещеного пана.

З'являються у М. Старицького і образи "нових людей" - свідомих, ідейних борців за справедливий суспільний лад. Такі герої виступають у нього переважно як передчасно зломлена сила (дворянська дочка Анета-Галя з оповідання "Зарница"). Героїня порвала зі своїм середовищем, пішла на медичні курси і цілком присвятила себе праці для народу, хоча й зазнала тяжких розчарувань, особистих душевних травм.

Тему життя трудової інтелігенції (зокрема акторів), якій М. Старицький присвятив низку поетичних і драматичних творів, він продовжував розробляти в оповіданнях "Горькая правда" (1901), "Неудачница" (1901), "Копилка" (1903), показуючи її принижене і злиденне становище, її повну залежність від власті імущих. Цікаве відгомоном ідейних шукань інтелігенції є й гостросюжетне психологічне оповідання "Над пропастью".

Іронічно змальовує письменник іншу, дрібнобуржуазну інтелігенцію в оповіданні "Благодетель" (1892). Фальшива гра земським лікарем ролі благодійника бідних уривається, коли жертва його розбещеності юна красуня Наталя накладає на себе руки. Цинічно звучать слова цього "народолюбця": "Нет! Бежать отсюда, и моментально! Тут очумеешь от зтой глуши, без света и воздуха!".

5. ІСТОРИЧНА ПРОЗА

М. Старицький-прозаїк увійшов у літературу насамперед як автор історичних романів і повістей, в яких натхненно оспівано героїчну боротьбу українського народу за волю й незалежність в минулі часи (XVІІ-XVІІІ ст.). Усі вони, крім повісті "Облога Буші", написані російською мовою. Цей момент може бути пояснений не лише вимогами цензури, а й певним патріотичним настановленням автора: прагненням донести героїчну історію свого народу до широкої аудиторії всеросійського читача Найзначнішим твором за широтою охоплення історичних подій, як і за художнім рівнем, є трилогія "Богдан Хмельницький" ("Перед бурею. Історичний роман з часів Хмельниччини", 1894; "Буря", 1896; "Біля пристані", 1897), в якій розгорнуто перед читачем одну з найгероїчніших сторінок української історії - визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648-1654 рр. Цій визначній темі, як і образові Богдана Хмельницького, передувала вже досить значна літературна традиція. Вперше звернулись до неї автори козацьких літописів - псевдо-Кониський ("Історія Русів"), Самовидець, Г. Грабянка, С. Величко (XVІІІ ст. ). Вслід за ними до сповненої героїчного пафосу й драматизму теми звернувся Ф. М. Глінка у повісті "Зиновій Богдан Хмельницький, або Звільнена Малоросія" (1816, друге видання 1819 р.) та поезіях "Переговори в Білій Церкві. Риса з життя Богдана Хмельницького" (1828), "Достопам'ятне сватання" (1827).

Схвилювала ця тема й поета-декабриста К. Ф. Рилєєва: в стилізованій під народну думі "Богдан Хмельницький" (1821) він прославляє боротьбу народу за волю, підносить героїчну постать народного вождя. Розробляли її й М. Маркевич, І. Голота, Є. Гребінка, О. Кузьмич.

Мала ця тема й романну традицію. Однією з найбільш ранніх спроб здійснити художню розробку сюжету про визвольну війну на Україні в першій половині XVІІ ст. і її керівника Богдана Хмельницького був незакінчений роман П. П. Білецького-Носенка "Зиновій Богдан Хмельницький" (1829). Другим значним твором, ближчим у часі до трилогії М. Старицького, був роман відомого польського епіка Генріка Сенкевича "Вогнем і мечем", що публікувався у варшавській газеті "Слово" (1883-1884) і вийшов окремим виданням у 1884 році. Хмельниччина зображена в ньому з точки зору польської історіографії - з жахом і відчаєм, як "Божий суд", як страшна, неосяжна розумом кара. І на тлі апокаліптичних картин, які нібито віщували "близький Страшний суд", піднімалася виразно романтизована, овіяна містичним жахом "тисяч і тисяч, що гинули без скарг і поминання", постать полководця і гетьмана. "А з усіх цих крахів, смертей, стогонів, димів і пожеж виростала все вище і вище одна людина, ставала грізніше і грізніше, майже затуливши увесь світ білий й кидаючи тінь від моря до моря. Це був Богдан Хмельницький".

Трилогія М. Старицького синтезувала на новому історичному етапі і риси роману П. Білецького-Носенка (широкий історичний і побутовий фон, численні, старанно виписані реалії доби), і героїко-романтичного, сповненого трагічного пафосу твору Г. Сенкевича.

Події, відтворені у трилогії, охоплюють період з 1638 по 1654 р. і хронологічно поділяються так: "Перед бурею" охоплює період 1638- 1646; "Буря" - 1646-1653; "Біля пристані" - 1653-1654. Своєрідними кульмінаційними чи емоційними вершинами першого роману є так звана ординація в урочищі Маслів Став і бій з турецькою галерою біля берегів Криму; перша забарвлена у похмурі, трагічні тони ординації стала засобом пригнічення українського козацтва польською шляхтою); друга має героїчне мажорне звучання, в ній підкреслено військову силу, міць козацтва.

У другій і третій книгах роману М. Старицький показав себе як видатний письменник-баталіст. Яскраві, вражаючі описи битв під Жовтими Водами і Корсунем, Збаражем і Жванцем, Зборовом, Берестечком і Пилявою представляють загальну монументальну картину і підкреслюють характерні деталі, відзначаються історичною точністю і героїко-романтичною піднесеністю. Можна сказати, що тут вдало поєднано реалістичне й романтичне начало.

Мудрим полководцем, відважним воїном показаний у романі Хмельницький. Вершиною його мистецтва як полководця стала битва на Батожському полі, де 22-23 травня 1652 року була оточена і знищена 20-тисячна армія гетьмана Калиновського.

В оцінці акту Переяславської ради М. Старицький не розходиться з істориком М. Костомаровим. Він не приховує, зокрема, напружених роздумів і сумнівів гетьмана. Ось Хмельницький переглядає в останній раз пункти угоди. "Урочиста хвилина, що наближалась, гнітила його своєю величчю і якось жахала; розумом він прозрівав її світове значення, але серце його чогось боліло... "Так, близький час, - думав він, - і вдарить останній дзвін, і доля України - звершиться... Що обіцяє їй майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху від бур і негоди, чи нове горе?.. Боже, всюдисущий, всевідаючий, - схилився він навколішки, - просвіти розум мій, вкажи мені десницею твоєю шлях праведний і врятуй від бід народ твій!".

Від початку й до кінця трилогії образи Богдана Хмельницького, а також представників козацької старшини Богуна, Кривоноса, Нечая, Чарноти, Морозенка і Кречовського, Івана Золотаренка, інших автор змальовує не тільки історично, а й психологічно достовірно. Все це видатні яскраві індивідуальності, люди зі складними, нерідко трагічними долями, яких єднає високий патріотичний обов'язок перед своїм народом, Батьківщиною. Вони відважні воїни, незрадливі друзі гетьмана і справи, яку він очолює. І люди зі своїми душевними радощами та болями.

Концентруючи увагу на гетьманові та його ближчому оточенні, М. Старицький ніколи не забуває рядового козака - його високий патріотизм, мужність, розум, витримку.

Менш докладно змальовано в романі образи діячів пропольської орієнтації Барабаша і Пешти, воєводи київського Адама Киселя, Тетері, Гурського, Виговського та ін. Під час визвольної війни українського народу вони - на боці його ворогів; оберігаючи інтереси польських магнатів і свої власні, підступно борються вони проти звільнення селян від феодальної залежності. Виділяється серед цієї верстви тонкими єзуїтськими прийомами і жорстокістю генеральний писар Іван Виговський. При створенні образу лукавої красуні Марильки-Єлени автор дещо згущує романтичні барви: починаючи від фантастичної історії знайомства Хмельницького з юною чарівницею і до її загибелі від руки Богданового сина Тимоша вона невпинно і дивовижно змінюється. Ми бачимо її віддано-ніжною і підступно-жорстокою, вірною і зрадливою, слабкою і сильною... Упокорений гетьман так і не може розгадати до кінця цю хистку мінливу душу, на формування якої діяли, внаслідок дивовижної долі дівчини, найрізноманітніші, часто протилежні чинники. Неоднозначним є ставлення до героїні і самого автора: він і милується нею, і співчуває їй, і обурюється. Наприкінці твору Марилька дедалі більше заявляє про себе як властолюбна "гетьманша", прихильниця шляхетсько-магнатських кіл, з яких вона вийшла, дедалі сильніше проймається великопанською мораллю й етикою. З великим художнім тактом розповідає автор про пристрасть Богдана до підступної красуні, показує це як людську трагедію, що здатна викликати співчуття і жаль.

Широко зображено М. Старицьким народні маси України: селянство і козацтво, ремісників, духовенство, дрібну шляхту. Письменник змальовує їхнє життя і побут, звичаї і вірування, міжстанові стосунки, - в цьому плані роман є справжньою енциклопедією того часу, їм протиставляється розгульне життя польської шляхти, від якої українське поспільство терпить нелюдські знущання і гніт. Напружені стосунки великопанської Польщі і з українським козацтвом.

З Богданом знайомиться читач з перших сторінок. На відміну від Г. Сенкевича Старицький показує в його особі не шляхтича, що пишається своїм гербом, не містичного Месію, а воїна-козака з усією його мораллю і фізичною силою, з життєвим ладом і світоглядом (що підтверджується всіма історичними свідченнями).

Змальовуючи родину Хмельницьких на хуторі Суботів, автор підкреслює, що її життя пов'язане з побутом селянства; сам Богдан прекрасний пасічник, господар і разом з дружиною та небогою Ганною Золотаренко допомагає довколишнім селянам; підтримує він і людей, які прибули з розорених Потоцьким та іншими магнатами країв, дає лісу на будівництво, обігріває й годує.

Жорстоким катом постає в романі Ярема (Ієремія) Вишневецький. Сцена розправи над родиною - жінкою і дітьми - Максима Кривоноса лишає в пам'яті пекучий біль і ненависть до всіх і всіляких гнобителів. Блискуче розкрито в романі й інші образи представників шляхти, властолюбної і марнославної, жорстокої до "бидла" - людей праці. І народ закономірно відповідає їй такою ж самою ненавистю та зневагою. У М. Старицького саме народ - творець історії, і в тому, що Богдан Хмельницький керується в своїй діяльності інтересами трудового люду України, - сила його, запорука перемог у численних битвах із краще організованим і озброєним ворогом.

Патріотом Вітчизни, мудрим і далекоглядним політиком, просвітителем показав письменник Київського митрополита Петра Могилу. Саме він у романі надихає й спрямовує на боротьбу Хмельницького, закликає його підняти народні маси ("пастухов" и "пахарей"), обіцяє свою допомогу. Він застерігає Богдана від честолюбства і гордині ("Горе тебе, если в победе своей ты забудешь народ и веру..."). З ним у важкі хвилини прагне порадитися гетьман. Можливо (і таки напевне), М. Старицький тут дещо ідеалізував Могилу, перебільшив його роль як активного учасника визвольної війни, її ідеолога, проте перебільшення лежить в основі історико-романтичної прози як один з наріжних каменів її поетики.

Темі визвольної війни, а також гайдамацькому рухові під керівництвом Залізняка і Ґонти присвячено й такі епічні полотна Старицького, як романи "Молодость Мазепы" (1898), "Руина" (1899), "Последние орлы" ("Гайдамаки", 1901), повість "Облога Буші". В романі "Разбойник Кармелюк" (1903) на широкому соціально-політичному тлі епохи письменник відобразив численні антикріпосницькі виступи на Поділлі в першій половині XІX ст. під проводом Устима Кармелюка.

У гостросюжетних повістях "Червоный дьявол" (1896) і "Первые коршуны" (1900) письменник звертається до такої малодослідженої теми, як життя Києва XVІ-XVІІ ст. Широко змальовуючи староміський побут і станову боротьбу, виступи цехових ремісників і міщан проти засилля феодалів, поширення уніатства на Україні і, як протидію цій експансії, утворення церковних братств, покликаних відстоювати православ'я і ширше - національну самобутність, - Старицький досягає високої майстерності. Послуговуючись "вальтерскоттівською" манерою у написанні історичних творів (початок їй на Україні поклав П. Куліш своїм романом "Чорна рада. Хроніка 1663 року", 1857), М. Старицький подає пригодницьку фабулу з любовними перипетіями на широко виписаному історичному фоні. Твори із захопленням читаються, вводячи нас у складний і багатий світ середньовічного Києва.

У легендарно-романтичній повісті "Заклятий скарб. Подільська легенда" (1892) яскраво, знову ж таки за допомогою захоплюючої пригодницької фабули, зображено картини життя польської шляхти, політичні зміни у Речі Посполитій XVІІ ст., сцени жорстоких розправ магнатів з непокірними, грабежів і здирств, що чинилися над українським населенням.

Історичні романи й повісті М. Старицького позначені широтою охоплення й показу соціально-економічних умов життя, глибиною проникнення в суть історичних і політичних подій, психологізмом, динамічним, гострим сюжетом, точністю побутових, етнографічних реалій. У прозі М. Старицького на історичну тему органічно поєднуються романтичний і реалістичний струмені. Романтичну любовну інтригу, ідеалізовані почуття головної пари молодих героїв, як правило, змальовано на тлі розгорнутих реалістично точних, до найдрібніших деталей виписаних картин тогочасного життя широких суспільних верств: ремісництва, козацтва, урядовців, духовенства. Чимало взяв письменник і від фольклору - дум, пісень, балад, легенд. Усе це надає історичній прозі Старицького неповторного колориту, нев'янучої чарівності.

Багатогранна творчість Старицького має неминуще значення. Письменник сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства в цілому. Твори його відзначаються широким діапазоном мовностильових пластів - від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого автор гнівно таврує суспільні й людські вади. Письменник "викував" багато слів-неологізмів. Відомі його словотвори -- "мрія", "нестяма", "байдужість", "страдниця", "приємність", "чарівливий", "пестливий" та інші - увійшли до мовного активу народу, вживаються і нині, "втративши" свого автора.

Велика розмаїта мистецька спадщина М. Старицького живе повним життям і нині, зберігаючи не лише історико-пізнавальну, а й виховну та естетичну цінність. Співець трудової людини, письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1995

2. Історія української літератури: В 8 т. - К., 1969. - Т. 4, кн. 1-2

3. Історія української літератури: В 2 т. - К., 1987. - Т. 1

4. Історія української літератури XІX століття: В 3 кн. - К., 1997. - Кн. 3. 70-90-ті роки XІX ст. Дем'янівська Л. С. "Вогонь не згасне, не замре..." // Старицький М. Твори: В 2 т. - К, 1985. - Т. 1. Демьянивская Л. С. Михайло Старицкий и его роман "Богдан Хмельницкий" //Старицкий М. Богдан Хмельницкий: Трилогия. - К., 1991. - Кн. 3. Зеров М. К. Літературна позиція М. Старицького // Життя і революція. - 1929. - № 6

5. Зубков С. Д. Михайло Старицький: Поетичні твори. Драматичні твори. - К., 1987. Комишанченко М. П. Михайло Старицький: Літературний портрет. - К., 1968. Корифей украинской сцены- К, 1901. Левчик Н. В. Поезія М. П. Старицького (жанрові та образно-стильові особливості)

Размещено на Allbest.ru