Ой сусідко, сусідко, сусідко

Позич мені решітко, решітко, решітко.



Те слово, яке співається коротше, втрачає наголос і приєднується до того, що має головний наголос, утворюючи складне слово:

А мій милий умер, умер, Та й в коморі дуду запер.

У цитованому вірші складними словами є слова "аміймилий", "умерумер", "тайвкоморі", "дудузапер". Це ритмічні групи, чергуючись, вони створюють ритм.

Розмір народного вірша визначається кількістю наголосів і складів у рядку. Поширеними є двонаголошені восьмискладники (шумки). У них дві ритмічні групи по чотири склади (4+4):

Ідуть турки // на три шнурки

Двонаголошені десятискладники (дві ритмічні групи по п'ять складів (5+5):

Ой, там у полі, // близько дороги.

Цей розмір використовується у колядках і щедрівках. Двонаголошені дванадцятискладники (6+6):

Ой, горе тій чайці, //ой горе небозі. Три наголошений 14-складник називають коломийкою (4 + 4 + 6):

Коломийка, / коломийка, // хоч вона дрібонька, Вона мила, / вона люба, //вона солоденька.

Куплет коломийки може складатися або з двох чотирнадцятискладових рядків, або з чотирьох, де в першому рядку, поділеному цезурою надвоє, -- 8 складів (4+4), а в другому -- 6 (повторюються двічі) (4+4)+6. Наприклад:

Заграй мені, Іваночку, (4+4) Я буду співати, (6) Щоби легше дівчинонці (4+4) Моїй танцювати. (6)

Коломийковий розмір давно увійшов в українську поезію. Його використовували І. Котляревський, Л. Боровиковський, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Т. Шевченко. Цим розміром Т. Шевченко написав "Заповіт"

Речитативний вірш

Його назва походить від лат. recitare, італ. recitativo -- читати вголос, виголошувати. Це наспівна декларація, яка характеризується емоційно забарвленою інтонацією, посиленням або зниженням логічних та ритмічних наголосів, застосуванням стилістичних фігур.

Цей тип народного вірша використовується в українських думах, російських билинах, історичних піснях, баладах, голосіннях, духовних віршах фольклорного характеру та пародіях на них. Текст народних дум ділиться на періоди. У кожному з них висловлюється певна думка. У періоді може бути від двох до 20-ти рядків. У рядках -- різна кількість складів, рядки об'єднуються римуванням. Головні наголоси і їх кількість у рядку визначає мелодія. Коли мелодія повільна, наголосів менше, якщо швидка -- більше. Якщо у рядку не вистачає складу, то сусідній склад співається протяжніше. Коли є зайві склади -- коротше. Повторюючись, музичні періоди надають строфі ритмічної цільності. Римування рядків -- дієслівне, часто охоплює цілий період. Виконавець думи іноді вносить щось нове і в текст, і в музику.

Думи мають традиційну композицію: заспів, розгортання сюжету з частими ліричними відступами і кінцівку (славословія):

Ой полем, полем Килиїмським (9 складів)

То шляхом битим Гордйнським (8 -"-)

Ой там гуляв козак Голота (9 -"-)

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. (17 -"-)

Правда, на козакові шати дорогії (13 - "-)

Три семирязі лихії: (8 -"-)

Одна недобра, друга негожа, (10 -"-)

А третя й на хлів незгожа (8 -"-)

("Дума про козака Голоту ")



Рівноскладові рядки і пісенна мелодія підкорені ритмічній вимові. У цій думі немає дієслівних рим.

Билина -- виконувалась речитативом, як і українська дума. Рядки билини вимовлялися за приблизно рівну кількість часу. Билинні вірші неримовані, побудовані на тонічній основі. Рядки мають різну кількість складів -- від 9 до 13, ритм оснований здебільшого на трьох, рідше двох наголосах у рядку.

Как издалеча было, из чиста поля,

Из-под белые березки кудревастыи.

Райошник -- давня форма тонічного речитативного вірша. Рядки райошника нерівні, мають парне римування, здебільшого дієслівне. Райошник називають фразовиком або римованою прозою. Форма райошника використовувалася в інтермедіях, комічних сценках. Наприклад, репліка чорта з інтермедії "Баба, дід і чорт":

Один день, бабко, і ти, діду, милії,

Вижу, же є-сьтс веселії і барзо подпилії.

Музики питаєши? Я грач чудзоземски,

І волочай потішний, а жартун вшеленски;

Як заграю -- не кождій в танцу весело скачет,

А інший з танечников і ревне заплачет.

Я такий музикант єстем: як скоро заграю,

То тим, що танцуют, пекло отвирают.

Говірний вірш

Говірний вірш, на відміну від речитативного і пісенного, опирається на словесний ритм, який не має музичного оформлення. За ознаками це тонічний вірш, але досить часто без сталої кількості наголосів у рядках. Його ритм посилює рима.

В загальнослов'янську епоху говірний вірш, як і речитативний та пісенний, був силабічним.

Говірний вірш вживається в прислів'ях, замовляннях, примовляннях, заклинаннях, у дитячому фольклорі (забавлянках, лічилках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях), ліро-драматичних та ліро-епічних творах.

Говірний вірш передає живе мовлення з його відтінками. Довгі і короткі речення можуть чергуватися без будь-якої системи. Характерна ознака говірного вірша -- перенесення. Витримана строфіка і римування для нього не обов'язкові. У деяких творах трапляються розмовні лексичні елементи, еліпс (еліпсис):

-- Горілки! Меду! Де отаман?

Громада? Соцький? Препогане,

Мерзенне, мерзле парубоцтво,

Ходіте биться! Чи бороться,

Бо я борець! --

Не на неділю,

Не дві, не три і не чотири!

(Т. Шевченко) Тонічна система віршування

Це система квалітативного віршування (грец. tonos -- натяк, напруження, systema -- утвореня). Принципи тонічного віршування сформувалися у народній творчості. Тонічна система базується на ритмі наголосів, наголос є ритмічною одиницею. Різновидами тонічного віршування є народно-акцентний, літературний акцентний і декламаційно-тонічний вірш.

Народно-акцентний вірш. Це нерівноскладовий вірш. Основні його ознаки:

1) ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів;

2) кожен рядок становить закінчену синтагму;

3) рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша:

Ой у святу неділеньку

Та рано-пораненьку

То не сива зозуля кувала,

Не дробна птиця щебетала,

А не в борі сосна шуміла,

Як та бідна вдова

Та в своєму домові гомоніла.

Елементи акцентної тонічності є в приказках, прислів'ях, загадках. Наприклад: "Козацькому роду нема переводу". Літературний акцентний вірш" У його основі:

1) однакова кількість наголосів у рядку;

2) рядки римуються;

3) стоп немає.

Такі вірші писали Шевченко, Франко, Пушкін, Некрасов.

У неділеньку та ранесенько,

Ще сонечко не зіходило,

А я, молоденька,

На шлях, на дорогу

Невесёлая виходила.

(Т. Шевченко)



Тут у кожному рядку два наголошених склади..Кількість ненаголошених до уваги не береться. Склад не відіграє такої ролі, як у силабо-тонічному вірші. Основна роль належить наголосам. Залежно від кількості наголосів у рядку розрізняють 2-наголошені, 3-наголошені, 4-наголошені (більше наголосів у рядку трапляється рідко).

Декламаційно-тонічне віршування

Це різновид тонічного віршування. Він розрахований на голосне звучання. Ритм вірша спирається на однакову кількість наголошених у віршових рядках. Рядки римуються, вірш не ділиться на стопи. У ритмічній організації значну роль відіграють павзи всередині рядків, у зв'язку з чим рядки діляться на відтинки. Такий поділ підкреслює ритмічні наголоси. Кожен відтинок відокремлюється павзою і вимовляється з чітко підкресленим наголосом. У деяких віршах ораторське звучання посилюється медитативністю.

Режими, хунти і Преторії

Минало все

лишилися народи

А грати що ж

це канва історії

Треба ж на чомусь вишити

обличчя свободи. (Ліна Костенко)

Верлібр

У перекладі з французької vers libre -- вільний вірш. Це вірш, побудований на відносно однотипній синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають різну довжину, не діляться на стопи. У рядках -- різна кількість наголосів, їх розташування -- довільне.

Верлібр не визнає рим, внаслідок чого зникає поділ на строфи. Щодо римування, то тут можливі три випадки:

1) рима відсутня;

2) рима обов'язкова;

3) рима в'яже окремі вірші, інші -- неримовані.

У європейській писемній літературі верлібр з'явився у середньовічній літературній поезії. Джерела верлібру -- у фольклорі. Початок українського писемного верлібру -- у "Слові о полку Ігоревім". Його ритм базується на синтаксичних повторах. Такі повтори -- стала особливість верлібру. Плач Ярославни, звертання буй-тура Всеволода до Ігоря написані верлібром. Верлібри писали Леся Українка, І. Франко, до верлібру зверталися поети XX ст., зокрема В. Еллан, П. Тичина, М. Йогансен, В. Мисик, В. Поліщук, представники нью-йоркської групи -- Б. Рубчак, Б. Бойчук, Е. Андієвська, В. Вовк, Ю. Тарнавський. Він залишається популярним і в сучасній поезії.

Є два типи верлібру:

1) французький, який зберігає деякі ознаки інших систем (перехідна форма);

2) німецький, який цілком пориває з іншими системами. Перехідна форма (французька):

А тим часом

Ті самі жорстокі і шорсткі

Самовіддані руки

Несли звідусюди

Каміння, залізо, цеглу,

Будували, робили,творили

Свій високий і просторий

Сонцем пронизаний Дім.

(М. Рильський)



У цитованому вірші є такі ознаки верлібру: немає рим, строф, але відчуваються трискладові стопи, у більшості рядків -- амфібрахій, в окремих -- анапест, у передостанньому -- дактиль.

Німецький верлібр:

Сьогодні Кидаю

Іскру повстання Для всіх.

Поети, на вас дивиться всесвіт!

Забудьте про минуле...

(М. Семенко)

9.6 Строфіка

Грецьке strophe -- поворот, зміна. У Давній Греції строфою вважали пісню хору на сцені. У XVII--XVIII ст. строфу називали латинським терміном "reversio".

Строфа -- це група віршових рядків, об'єднаних думкою, інтонацією, порядком римування. І. Качуровський називає п'ять ознак строфи: клавзула, рима, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон. П'ята ознака зумовлена традицією віршування. Обсяг строф -- від одного до 16 рядків. У зарубіжній літературі трапляються й більші строфи. Є строфи прості і канонізовані.

Прості строфи

Моновірш (моностих) -- це строфа -- рядок. Прекрасними зразками моновірша є прислів'я, приказки, загадки, примовки: "Половина світу скаче, половина плаче", "Хто везе, того й поганяють ", "До булави треба голови", "На похиле дерево й кози скачуть", "За моє жито ще мене й бито ".

Є й літературні моновірш і. У Ліни Костенко: "Історія сміється cap-донічно", "Україна -- неядерна, Україна -- роз'ятрена", "Вмені щодня вбивають Україну". У Б.-І. Антонича: "Тиша -- це мова, якою говорить до людини Бог."

І. Качуровський відносить до моновіршів крилаті вислови літературного походження, взяті з контексту творів: "Дух, що тічарве до бою"' (І. Франко). На думку А. Ткаченка, вони виконують роль моновірша, коли використовуються в ролі епіграфів, закликів, написів на афішах, рекламах.

Дистих (грец. distichon -- двовірш) -- строфа з двох рядків -- А А:

Для того й свободу брали ми із бою, --

щоб нам між народів буть самим собою!

Будьте ж самобутні.

Будьте незалежні!

Волею залізні, духом м'ятежні!

(П. Тичина)

У фольклорі двовіршові строфи часто мають гумористичне забарвлення:

На припічку свині риють,

А собаки горшки миють.

Кури хату замітають,

Хлопці в вікна заглядають.

Терцет (лат. tertius -- третій) -- трирядкова строфа. З'явилася в давньогрецькій поезії, відома в романському фольклорі. Терцет має чотири різновиди:

1. Усі три рядки римуються -- AAA, БББ:

Був собі раз цар могутній,

Мав гурток дружини путний

Іще й настрій щомінутний.

Коли доля їм идастила,

Втіху в хату напустила, --

Край усміхом навістила.

(І. Франко)

2. Два рядки римуються, третій без рими (холостий) -- ААБ:

А там, на обрії, не вершник таємничий,

Ні! Будить заспаних і недолугих кличе

Брудний, замурзаний, веселий тракторист.

(М. Рильський)

3. Два римуються, третій має риму в суміжній строфі -- ААБ, БВВ:

Хто лише муку зна, муку кохання,

Лиш той пізнав до дна моє страждання!

Сам я без втіхи Й єна смутний блукаю...

Хто мене любить, зна, в дальньому краю:

Душа моя смутна в огні страждання...

Хто лиш кохав, той зна жагу кохання!

(Й.В. Ґете. Переклад М. Зерова)

4. Неримований терцет. Серед неримованих розрізняють силабічні, силабо-тонічні, верліброві:

Я чую в скронях пульс тих рідних жил,

В них бачу блискавку мого сумління,

Що осяває темряву душі.

(Д. Павличко)

Катрен (франц. quatrain) -- строфа з чотирьох рядків з суміжним, перехресним або кільцевим римуванням. Є катрен з моноримою, три рядки римуються, один -- неримований; два римуються, два неримовані; неримований. Катрен з'явився у VII столітті до н. е. в ліриці Сапфо і Алкея.

1. Катрен з суміжним римуванням:

В теплім місяці у травні А

Шепче вітер думи давні А

В синім місяці у квітні Б

Думи явора столітні. Б (А. Малишко)

2. Катрен з перехресним римуванням:

Дорога в'ється між полями... А

Ти не прийдеш, не прилетиш, Б

І тільки з дальніми піснями А

В моєму серці продзвениш. Б

(М. Рильський)

3. Катрен з кільцевим римуванням (охопним):

Він дні свої, як сосни злотокорі, А

Для нив будущини спалив дотла. Б

Його душа у слово перейшла, Б

Повставши в працьовитій непокорі. А

(Д. Павличко)

4. Катрен, у якому римуються другий і четвертий рядки, перший і третій -- неримовані:

Як на вулиці зустрінеш, А

То мене обходиш ти. Б

Добре робиш! Спільним шляхом В Не судилось нам іти. Б

(І. Франко)

5. Катрен неримований:

Коли мій батько відійшов назавжди, А

В його столі знайшли ми "Кобзаря", Б

А в книзі декілька старих квитанцій В

І мій пожовклий, ще студентський лист Г

(Д. Павличко)

П'ятирядник (пентйна від грец. penta -- п'ять) - п'ятирядкова строфа. Можливі різні варіанти розташування рим у пектинах: АБАБА, АБААБ, АББАБ, ААББА, АБББА, АББАА, АААББ, ААБББ.

Подаємо два приклади пентин:

Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш, А

Хай цінний скарб краса твоя Б

І чарами її ти всіх собі скоряєш... А

Та коли ти Вкраїни не кохаєш,-- А

Ти не моя! Б

(М. Вороний)

Пентйна без рими:

Як ти могла сказати се так рівно,

Спокійно, твердо? Як не задрожав

Твій голос в горлі, серце в твоїй груді

Биттям тривожним не зглушило ті

Слова страшні: "Не надійся нічого!"

(І. Франко)



Шестирядний (секстет від лат. sextos -- шостий). Найбільш поширені такі варіанти римування: ААБВВБ, АБАБВВ, АБАБАБ, АБАББА, АБВАБВ, ААББВВ.

Один із варіантів секстета:

Інша слава сонцю, інша місяцю, А

Інша звіздам, що на небі сяють. Б

Різна вартість тварей: пса, осла, гадюки, В

Що сю всеплодючу землю заселяють. Б

Між людьми так само здібні й неподібні Г

Праведники й грішні різну вартість мають. Б

(І. Франко)

Семирядник (септима, септина від лат. septima -- сьома) зустрічається рідко. Його знаходимо у Лесі Українки І. Франка, М. Рильського. Септима П. Тичини:

Цвіт у моєму серці, А

Ясний цвіт -- первоцвіт, Б

Ти той цвіт, мій друже, В

Срібляний первоцвіт. Б

Ах, ізнов, кохана, Г

Де звучала рана, -- Г

Квітне цвіт -- первоцвіті Б

Восьмирядник (октоверс, октет від лат. okto -- вісім, versus -- рядок вірша). В октоверсі є багато варіантів римування. Найбільш поширені у поетичній практиці такі форми: АББА, ВГТВ, АБАБ, ВВГТ.

Октоверс І. Франка:

Без впину А

За річкою геть у долину, А

І геть аж до синіх тих гір Б

Мій зір Б

Летить і в тиші потопає, В

У пахощах дух спочиває, -- В

У душу тепла доливає. В

Простір. Б

Дев'ятирядник (нонаверс від лат. попа -- дев'ята), рідкісна строфа. Один із варіантів:

Коли земля в горючій мряці кисла, А

І укладалися всі сили в повну зв'язь. Б

і тьма предвічна всю ту масу тисла, А

І клекотів огонь, і в парі грузь пеклась, Б

І колихалося кипуче море глини, В

І піврідкі ще маси гір Г

Немов гігантські хвилі, то в безмір Г

Здіймалися, то бовтались в долині -- В

Ще не було його. Д

(І. Франко)

Зустрічається і така форма: ААБВВБГГБ.

Десятирядник (дециверса від лат. decima -- десята). Римування вільне:

Є вірші -- квіти, А

Вірші -- дуби. Б

Є іграшки вірші. Б

Є рани. В

Є повелителі і раби. Б

І вірші є -- каторжани. В

Крізь мури в'язниць, Г

по тернах лихоліть Д

ідуть, ідуть Д

по етапу століть. Д

(Ліна Костенко)

У поетичній практиці зустрічаються 11-, 12-, 13-, 14-, 15-, 16-рядники у формі самостійних творів чи моностроф, строфічних складників більших творів.

Канонізовані строфи

Це строфи, які пишуться згідно з усталеними правилами. їх ще називають твердими.

Елегійний дистих. Складається з одного гекзаметра і одного пентаметра. У гекзаметрі цезура не має постійного місця. Елегійним дистихом писали не лише елегії, але й епіграми, він здобув популярність в античній поезії. В українській поезії стрічається у творах І. Франка, М. Зерова, М. Рильського.

Прудко на безвість ідуть // наші дні і короткі години. Зрана до ночі гуде // колесо темних турбот.

Не помічаємо -- як надворі весна розцвітає, Не помічаємо -- як з дерева сиплеться лист.

(М. Зеров)

Олександрійський вірш - - двовірш шестистопного ямба з цезурою після третьої стопи. У рядках -- парне римування, чергуються чоловічі і жіночі рими. З'явився у Франції в XI ст. Таким віршем на основі силабічної системи була створена поема "Мандрівка Карла Великого в Єрусалим та Константинополь". У XII ст. такою формою була написана поема про Олександра Македонського. Від його імені пішла назва вірша. У сучасній поезії використовується рідко. Видозмінена форма олександрійського вірша називається олександрином. Це п'ятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом з римуванням АБАБ. Олександрини використовували І. Франко, М. Зеров. Олександрійський вірш:

Я не складав тобі ні гімнів, ні поем. А

Добірного вина замість ліричних тем А

Шукав я за твоїм оспіваним камінням. Б

В сухих поточинах, над темнобоким рінням. Б

(М. Зеров)

Терцина (італ. terzina від tena rima--третя рима). її вперше застосував Данте у "Божественній комедії". Це строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба. Перший рядок римується з третім, а середній -- з першим і третім рядком наступної строфи: АБА, БВБ, ВГВ...

Приклад:

Народе мій, замучений, розбитий, А

Мов паралітик той на роздорожжу, Б

Людським презирством, ніби струпом вкритий! А

Твоїм будущим душу я тривожу, Б

Від сорому, який нащадків пізніх В

Палитиме, заснути я не можу... Б

(І. Франко)

Секстина (італ. sextina від лат. sex -- шість) -- строфа з шести рядків, у якій перші чотири рядки римуються перехресно, а останні два -- парно: АБАБВВ.

Секстини пишуть п'яти- або шестистопним ямбом. Наприклад:

На шлях я вийшла ранньою весною А

І тихий спів несмілий заспівала, Б

А хто стрівався на шляху зі мною, А

Того я щирим серденьком вітала: Б

Непевна путь, мій друже, в нас обох, -- В

Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох. В

(Леся Українка)

Іноді вживається римування АБАБАБ: ("Слово про рідну матір" М. Рильського) АББААБ, ААБВВБ.

Секстина утвердилася в італійській поезії доби Відродження, зокрема у творчості Дайте Аліг'єрі, Ф. Петрарки, згодом поширилася в інших європейських літературах.

Октава (лат. octava -- восьма) -- восьми рядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба. Шість рядків римується перехресно, а два -- між собою: АБАБАБВВ. Приклад:

І я пішов. Літа йшли за літами... А

Я сивію, огонь згасає мій. Б

Чимало сил потратив я без тями, А

Чимало я похоронив надій! Б

Лиш ліс отой пахучими вітками А

Махав мені, бринів, мов мушок рій, Б

Що п'є мов сонця блиски золотаві, -- В

Так він все свіжий був в моїй уяві. В

(І. Франко)

Останні два рядки з суміжною римою називають кодою.

Батьківщина октави -- Італія. Творцем строфи є Боккаччо, в українську поезію н запровадив Ф. Прокопович. Це улюблена строфічна форма романтиків. Яскраві приклади октави є у творчому доробку П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка, Юрія Клена, А. Малишка.

Тріолет (франц. triolet від лат. trio -- троє), з'явився в епоху середньовіччя. Це восьмирядкова строфа на дві рими, у якій перший, четвертий, сьомий, та другий і восьмий рядки повторюються дослівно.

Рими розташовані у такому порядку: АБАААБАБ. Наприклад:

Я складу вам тріолет А

Про поета і амура Б

На старий -- старий сюжет, А

Я складу вам тріолет. А

На сюжет: амур -- поет, А

Фоном буде нам натура -- Б

Я складу вам тріолет А

Про поета і амура. Б

(М. Вороний)

Тріолет з'явився у середньовічній французькій поезії, за доби Ренесансу використовувався рідко, поновили його поети бароко. Зразки тріолета є у творчому доробку І. Франка, Д. Загула, П. Тичини" М. Драй-Хмари.

Сициліана (італ. siciliana) -- восьмирядкова строфа на дві рими, яка, очевидно, передувала октаві. Тому, мабуть, її називають октетом. Була популярною в середньовічній сицилійській поезії..її формула АБАБАБАБ. Зустрічається і така форма АББАБААБ. М. Рильський створив такий різновид сициліани, як АБАБАААБ:

Ой, як тебе ми виглядали Крізь ніч, крізь морок, крізь туман, Як ми для тебе засівали Від ворога відбитий лан, Які човни, які причали Благословенній готували, Яким нопоєм наливали Жадоби невтомимий жбан!

Відома і така восьмирядкова строфа АБАБАВАВ. Сициліана є попередницею октави.

Нона (лат. попа -- дев'ята) -- строфа з дев'яти рядків переважно хорейного розміру з римуванням ААБВББВББ. Наприклад:

Шапку хмуро він насунув, А

по снігу на шлях посунув, А

важко спотикається. Б

А душа чогось тривожна: В

щось у світі діється. Б

Стане... Прислухається ... Б

Та стоять ніяк не можна. В

Сніг із вітром віється, Б

сніг перекидається... Б

(П. Тичина)

Є й така форма нони: АБАБАББВВ. Ця нона нагадує октаву, у яку перед кодою вставили ще один рядок.

Децима (лат. decima -- десята) -- десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: АБАБВВГДЦГ. Перші чотири рядки зав'язували ліричну колізію, а останні чотири давали її розв'язку. Такою формою написана "Енеїда" І. Котляревського.

Приклад з "Енеїди" І. Котляревського:

Всім старшинам тут без розбору, А

Панам, підпанкам і слугам Б

Давали в пеклі добру хльору, А

Всім по заслузі, як котам. Б

Тут всякії були цехмістри, В

І ратмани, і бургомістри, В

Судді, підсудки, писарі, Г

Які по правді не судили Д

Та тільки грошики лупили Д

І одбирали хабарі. Г

Відома також десятирядкова строфа -- сициліана з перехресним римуванням: АБАБАБАБАБ.

Рондель (франц. rondelle від лат. rotundus -- круглий) -- тринадцяти-рядкова строфа на дві рими. Включає три строфи: два чотиривірші і один п'ятивірш. Перший рядок повторюється тричі, а другий двічі.

Мою любов, немов Христа, А

Добробажальцями розп'ято. Б

Хто в друзі пхавсь, той винувато, Б

Мов пес, підібгує хвоста, А

А сіть обмов, важка й густа, А

Розставлена уміло катом... Б

Мою любов, немов Христа, А

Добробажальцями розп'ято. Б

Та крил натхнення -- не дістать: А

Вони увись підносять свято, Б

Хоч їх і стріляно, і клято. Б

Цілують праведні вуста А

Мою любов, немов Христа. А

(М. Боровко)

Рондель застосований у другій половині XIII ст. трубадуром Адамом де Галем. Цю строфу використовували Ф. Війон, С. Малларме, П. Тичина, Яр Славутич.

Рондо (франц. rondeau, лат. rotundus) -- строфа переважно з тринадцяти рядків на дві рими, де перший, восьмий і тринадцятий рядки повторюються. Виникла у середньовічній французькій поезії. Може мати й іншу кількість рядків -- від 8 до 15.

Наприклад:

З вітром весняним сосна розмовляла,

Вічно зелена сосна.

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона.

Ой, не "зеленого шума" співала

Вічно смутная сосна.

Ой не "зеленого шума"!

Чується в гомоні тяжка зимовая дума.

(Леся Українка)

Строфа рондо утвердилася в середньовічній французькій поезії. До неї зверталися Ф. Війон, В. Тредіаковський, І. Северянін, Леся Українка, М. Рильський.

Сонет (італ. sonetto, змен. від лат. sonus -- звук) -- чотирнадцятирядковий вірш, написаний п'яти- або шестистопним ямбом, який складається з двох катренів і двох терцетів чи терцин. Перший катрен називається строфою, а другий -- антистрофою. У строфі жіноча рима чергується з чоловічою, а в антистрофі -- навпаки. У катренах обов'язкове чергування чоловічих рим з жіночими, рими мають бути дзвінкими. У першій строфі визначається тема, у другій пояснюється, у третій вирішується проблема, а в останній робиться висновок.

Сонет виник у ХНІ ст., першим поетом-сонетистом був Джакомо да Лентіні. Сонети писали Данте, Петрарка, Шекспір, Метлинський, Франко, Драй-Хмара, Зеров, Рильський, Юрій Клен, Павличко, Ліна Костенко та інші.

Сонет M. Рильського "Людськість", присвячений П. Тичині:

Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде -- і серце не обманить.

Все буде так, як писано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іній І голоси самотні у полях.

Та и по снігах, метелицях поплине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.

Талановиті поети вносили свої зміни до канону. Так, "англійський" ("Шекспірів") сонет має три катрени з неоднаковими римами і заключний дистих: АБАБ ВГВГ ДДЦД ЕЕ.

Сучгюш літературознавці говорять про сонет як про ліричний жанр -- сонети елегійні, любовні, еротичні, медитативні, пейзажні, релігійно-містичні тощо.

В українській поезії є неримований (білий) сонет. Авторами білих сонетів є І. Франко, Д. Павличко.

Сонети написані 4-стоповим ямбом, називають сонатино. Сонетино зустрічається в поезії І. Світличного, І. Калинця.

Гнучка форма сонета постійно оновлюється, поети розширюють його можливості, з'являються різні форми цієї строфи.

Хвостатий сонет -- це сонет з кодою (італ. coda -- хвіст), тобто з одним або кількома зайвими віршами.

Сонетеса -- сатиричний, пародійний або бурлесковий хвостатий сонет.

Фігурний сонет -- утворює візуальне зображення.

Безголовий сонет -- це сонет без одного катрена. Такий сонет є в "Енеїді" І. Котляревського:

Були і тії там панянки,

Що наряджались напоказ,

Мандрьохи, хльорки і діпнянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірш' і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли,

І що не страшив їх і піст,

Що все прикушували губи

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Половинний або піввірш (катрен + терцет).

Брахісонет -- кожен вірш складається з одно-, двоскладового слова. Перевернутий -- спочатку терцети, а після них -- катрени. Кульгавий сонет -- один рядок довший або коротший за інші. Сонет-луна -- це сонет, у кожнім вірші якого останнє слово є луною до передостаннього.

Ув'язнений сонет -- останнє слово рядка повторюється на початку наступного.

Подвійний сонет -- чотири катрени і чотири терцини при двох римах.

Є сонети запитань і відповідей. Один автор пише сонет із запитань, а другий -- з відповідей, сонети-акровірші (початкові літери кожного рядка утворюють певну назву), сонети-байки (повчально-гумористичні або сатиричні, твори з алегоричним змістом), сонети-діалоги (сонети у формі діалогу між ліричними героями), паліндромні сонети -- абцедарії (рядки починаються з літер в алфавітному порядку).

Вінок сонетів -- складається з п'ятнадцяти сонетів. Останній -- магістрал (магістральний) утворюється з перших рядків 14 сонетів. Кожен наступний сонет починається останнім рядком попереднього. Магістрал може йти першим. А. Ткаченко цю форму сонета називає букетом сонетів.

Онєгінська строфа. Вона створена О. Пушкіним. Складається з 14 рядків чотиристопового ямба. Перші чотири рядки римуються перехресно, наступні чотири -- паралельно, наступні чотири -- кільцево і останні два -- паралельно: АБАБ ВВГГ ДЕЕД ЄЄ. її використовували Лермонтов, Волошин, П. Куліш.

У світовій поезії є такі канонічні строфи, як віланель, китайська танка, японська уака (танка), гайку (гоку), індійська шлока, персо-арабські газель, бейт, рубаї, грузинська шаїрі та інші. Танка, гоку і рубаї є жанрами лірики.

Віланель або віленела (лат. villanus, франц. villanelle -- селянський) має 6 тривіршів однакової структури, подібних на терцину, і останній 19-й рядок. Рядки охоплені двома римами. Перший рядок повторюється у шостому, дванадцятому, вісімнадцятому, третій -- у дев'ятому, п'ятнадцятому, дев'ятнадцятому. В добу середньовіччя віланела була піснею пастухів, у добу Відродження -- піснею про кохання.

Танка -- п'ятивірш, який складається із чергування п'яти-- та семи-складових рядків (5-7-5-7-7). Виникла в японській поезії у VIII ст., у IX--X ст. стала класичною строфічною формою. Приклад:

Раптом захотілося -чого б це? Поїздом поїхати. От з поїзда зійшов -- а йти нема куди.

(Ісікава Такубока. Переклад Г. Туркова)

Гоку (гайку) -- жанр японської пейзажної лірики, виник у XVI ст. Гоку складається з трьох рядків. Перший і останній рядок мають по 5 складів, середній -- 7. Схема гоку 5+7+5.

Приклад гоку з доробку І. Качуровського:

Достиглі сливи Нагадують: ти прожив Ще одну весну...

Газель (газела, гезела) складається з кількох двовіршів, але не більше 12, на вірш лише одна рима. Схема римування АА БА ВА ГА. Рима може бути чоловіча, жіноча, дактилічна. Ця форма ліричної поезії з'явилася у VII ст. в арабській та персидській літературах. Зустрічається у творчості І. Франка, В. Поліщука, Д. Павличка.

Вона була, як мрія, що жила А

В моєму серці довгі-довгі дні. Б

Все вимріяне в ній: чоло й уста, А

І очі чорні -- трошечки скісні. Б

Ступити кроку з місця я не міг -- В

Так, ніби це лучилось уві сні. Б

(Д. Павличко)

Рубаї -- строфічна форма з чотирьох рядків. Перший рядок римується з другим і четвертим. Кожен чотиривірш рубаї -- закінчена думка. Наприклад:

Є вірші -- трударі, є вірші -- ерудити, А

Є вірші з золота, є вірші із тандити, А

Та найдорожчі ті, що із вогню, -- Б

Зігріти важче, ніж охолодити. А

(Д. Павличко)

Рубаї характерний для ліричної поезії народів Сходу. Д. Павличко в 1987 році видав збірку "Рубаї".

Шаїрі -- чотирирядкова строфа на шістнадцять складів, усі рядки римуються між собою (AAAA). Популярна у найдавніших пам'ятках грузинської поезії, її застосовував Шота Руставелі у поемі "Витязь у тигровій шкурі". Наприклад:

Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне, Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне, Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне, Хоч, немов той мул, ґвалтує: "Ти найкраща, власна пісне!"

(Переклад М. Бажана)

Інші види віршів.

Білий вірш або верблан (англ. blank verse) -- неримований вірш з виразною внутрішньою метричною акцентово-інтонаційною структурою. Рима у ньому компенсується клаузулою. Білі вірші використовуються в силабічному і силабо-тонічному віршуванні. Найчастіше застосовується у віршованих драматичних творах (Леся Українка, "У пущі").

У драматичних творах білі вірші не діляться на строфи, у ліриці строфи' є. Можуть використовуватися будь-які віршові розміри.

Вірші, у яких половини рим немає, називаються напівбілими.

Акровірш (акростих) (грец. akros -- зовнішній, крайній, лат. versus -- повтор, поворот) -- вірш, перші літери якого утворюють слово, фразу, ім'я.

Лиха зима сховається, А сонечко прогляне, Сніжок води злякається, Тихенько тануть стане, -- І здалеку бистресенько Вона до нас прибуде, Кому-кому любесенько, А дітям більше буде. (Л. Глібов, "Хто вона? ") Тут акровірш використаний як форма загадки для дітей.



Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

10.1 Поняття про рід, вид, жанр

Відповідно до специфіки змісту і форми художні твори поділяють на три роди -- епос, лірику і драму. Роди сформувалися ще в долітературний період мистецтва слова на основі обрядово-ритуальних дійств. Перші спроби осмислення літературних родів сягають епохи античності. Давньогрецький філософ Платон вважав, що поети розповідають трьома способами: простою розповіддю, розповіддю, яка розгортається за допомогою наслідування, і змішаним способом. Проста розповідь властива дифірамбічній поезії, ліриці, а розповідь, побудована на наслідуванні, -- трагедії і комедії. Змішаний тип розповіді характерний для епічної поезії. З цілковитим наслідуванням Платон пов'язував лише драму, лірику -- з вираженням, а епос -- з поєднанням "свого" і "чужого". Драма за Платоном -- протилежна ліриці.

На думку Арістотеля, художні твори відрізняються один від одного такими трьома моментами: предметами зображення, засобами зображення і способами відображення. У трагедіях змальовуються люди кращі, як сучасники, а в комедіях -- гірші. Як бачимо, тут у поділі драми існує моральний критерій. Засобами зображення всіх родів Арістотель вважав мелодію, ритм, слово, розмір. За їх допомогою давньогрецький філософ розрізняв види мистецтва (танець, музику, мистецтво слова).

Арістотель розкрив особливості трьох способів літературного зображення. Він відзначав, що в основі епосу -- розповідь про події, дійсність відтворюється в об'єктивній формі, у драмі герої змальовуються у дії, лірика розкриває внутрішній світ людини.

В епоху античності були спроби збільшити кількість літературних родів. Ціцерон називав чотири роди: елегійний, ліричний, трагічний і комічний. Горацій -- шість: героїчний, ліричний, елегійний, комічний, трагічний, буколічний.

В епоху античності мистецтво слова називали поезією. Поезією вважали епос, лірику і драму. У VI ст. до н. е. в Давній Греції виникає проза, зокрема історіографія, красномовство і філософія.

В епоху середньовіччя проблему літературних родів не розглядали. До поглядів Платона і Арістотеля наука повернулася в добу Відродження. А.С. Мінтуріно у трактаті "De Poeta" (1559 р.) ділить словесне мистецтво на епос, меліку (лірику) і сценічну поезію (драму).

Теоретик французького класицизму Нікола Буало у віршованому трактаті "Мистецтво поетичне" (1674 р.) розглядає літературні роди з позицій раціоналізму. Буало вважав, що кожен рід має обмежену тематику і непорушні формальні ознаки. Він розділив види на "високі" (ода, трагедія, поема) і "низькі" (комедія, байка, роман, сатира). Змістом "високих", на його думку, має бути доля держави, героями -- королі, знать. Змістом "низьких" -- життя людей третього стану. Буало відстоював чистоту видів, виступав проти поєднання в одному творі комічного і трагічного.

Значний внесок у вивчення літературних видів зробили діячі епохи Просвітництва. Д. Дідро у працях "Прекрасне", "Парадокс про актора", "Про драматичну поезію", "Побічний син" виступив проти догматів класицизму, дав характеристику "серйозній драмі" і "серйозній комедії"".

Лессінг у трактаті "Лаокоон, або Про межі малярства і поезії" (1766 р.) розкрив відмінності літератури і живопису, у "Гамбурзькій драматурги'" торкнувся специфіки драматичного мистецтва.

Ф. Шеллінг для характеристики літературних родів використовував категорії "свободи" і "необхідності". Епос співвідносив з необхідністю, лірику -- зі свободою, а драму -- з їх протиборством. Дійсно, в ліриці поет має значну свободу для самовираження. Епос зобов'язує відтворювати події, будувати сюжет та інші необхідні речі. Необхідності підпорядкована і драма. Вона має більше свободи, ніж епос.

Багато цікавих суджень про літературні роди знаходимо у праці Гсгеля "Лекції з естетики". В основі поділу літератури на роди Геґель поклав категорії "об'єктивне" і "суб'єктивне". Епос за Гегелем, -- відтворення об'єктивності буття в об'єкти візуючій формі, лірика -- відтворення суб'єктивності внутрішнього світу, драма -- синтез, який поєднує розкриття зовнішніх обставин і внутрішнього життя людини. Для характеристики епосу і драми Геґель використовує категорії "подія" і "дія". Епос повинен описувати події, у драмі розкриваються дії індивіда. За Гегелем, зауважує В. Кожинов, драма вужча від епосу, бо дія входить у подію. З цією думкою не погоджується А. Ткаченко. Він вважає, що є й навпаки -- подія стає "одним із минущих виявів постійного плину дії. З філософського погляду, між ними -- відношення перервності і безперервності". Виміри, що є вужчим або ширшим, що у що входить -- А. Ткаченко вважає чисто механічними.

Непереконливою є складена В. Кожиновим шкала складності родів: лірика -- драма -- епос. В. Кожинов зближує лірику з орнаментом, епос -- з живописом, драму -- з графікою.

Окремі літературознавці XX століття виступають проти поділу літературних творів на будь-які групи. Німецький вчений Е. Штайгер вважає поділ на роди догматичним, бо в чистій формі не існує ні лірика, ні драма. Можна говорити лише про перевагу ліричного або драматичного. Він пропонує замінити термін "рід" термінами "тон", "настрій". Проти поділу літератури на роди виступає італійський інтуїтивіст Бенедетто Кроче.

У нашому літературознавстві замість термінів "епос", "лірика", "драма" іноді використовують терміни "поезія", "проза", "драматургія". В основі такого поділу -- зовнішні ознаки літературних творів. Епічні твори пишуть і віршами, і прозою. Є і лірична проза.

Деякі літературознавці пропонують збільшити кількість літературних родів. Ю. Борєв запропонував включити в систему родів сатиру (Метод в системе эстетики // Вопросы литературы. -- 1961. -- № 2). В. Днєпров вважає самостійним родом роман. М. Каган у книзі "Морфологія мистецтва" пропонує додати до уже відомих родів кіномистецтво, теле-мистецтво, радіомистецтво. Були пропозиції виділити в самостійні роди ліро-епіку, науково-фантастичну белетристику, художню публіцистику. Однак усе написане вміщається в три літературні роди: епос, лірику, драму. Отже, немає особливої потреби збільшувати їх кількість.

Літературні роди розвивалися неоднаково. В епоху античності провідним був епос (Гомер, Вергілій), у XVI--XVII ст. -- драма (Шекспір, Корнель, Расін), у XVIII ст. на перший план знову виходить епос (Філдінг, Стерн, Руссо), у кінці XVIII ст. його знову відсуває на другий план драма (Вольтер, Гете, Шиллер).

В межах кожного роду розрізняють види і жанри. Вид займає проміжне місце між родами і жанрами, відрізняється від жанру вищим ступенем художнього узагальнення. Для виду характерні відносно стійкі, повторювані в літературному процесі структури, способи побудови образів. Жанр -- це підвид. Роман -- вид епосу, він може бути пригодницьким, історичним, мемуарним жанром.

Термін "жанр" з'явився у XX ст. у працях членів ОПОЯЗу (Б. Томашевського, В. Жирмунського, В. Шкловського). Французьке слово цент -- рід. Іноді жанром називають вид, говорять про роман, повість як про жанри епосу. Л. Тимофеев вважає цей термін зайвим. Жанр -- це підвид літератури з певним спрямуванням у відборі матеріалу, який вимагає відповідної форми вираження, обсягу, композиції, лекенко-фразоологічних засобів і метрики. Жанр -- форма розвитку літератури, він має конкретно-історичний характер, національні особливості.

Взаємодія жанрів веде до появи нових жанрових форм, так з'явилися кіноповість, кіноновела.

Жанр не є чимось застиглим, він змінюється, кожна епоха наповнює його своїм змістом. До XIX ст. жанри мали чіткі відмінності. У літературі XIX--XX ст. спостерігається атрофія жанрів, рідше використовуються строго регламентовані структури. Динаміка жанрового розвитку приводить до руйнування старої системи жанрів.

Жанр -- змістовна форма. Побутує думка, що визначальним у жанрі є зміст. Так, елегія з найдавніших часів була здебільшого сумною піснею. У Стародавній Греції вона мала форму двовірша, який складався з гекзаметра і пентаметра. Згодом елегія відмовилася від такої форми, але печальний зміст пронесла через усю історію розвитку. В деяких жанрах беруться до уваги композиційно-версифікаційні особливості художніх творів, як у випадках газель, рубаї, танка, рондо, сонет. Окремі жанри характерні лише для певних національних літератур, наприклад: щедрівки та думи -- українцям, саги та едди -- ірландцям і скандинавам.

Категорія "жанр" -- найбільш суб'єктивна у відношенні до психології творчості. Так, М. Гоголь назвав свій роман "Мертві душі" поемою, Василь Барка роман "Живий князь" -- повістю, В. Медвідь повість "Льох" -- романом.

Теорія жанру займає важливе місце в працях Гегеля і Веселовського. Для теорії жанрів Гегель використовував категорії "субстанціональне" (лат. substanzia -- сутність, істина) і "суб'єктивне". На його думку, епос тяжіє до субстанціонального, а лірика -- до суб'єктивного змісту. Однак усі роди здатні висловлювати як субстанціональний, так і суб'єктивний зміст. Субстанціональне, за Гегелем, -- розумний зміст мистецтва, його сферу складають відносини, які є об'єктивним змістом людського існування: родина, політична мета, Вітчизна, обов'язки, яких вимагає професія, релігійність і прагнення до свободи. Гегель протиставляє субстанціональне (істинне) і суб'єктивне (випадкове), у цьому виявляються сильні і слабкі сторони його естетики. Він недооцінює роль художника. Основним критерієм жанрової класифікації Гегель вважає суспільство та індивіда. Розквіт і згасання близьких за змістом жанрів вчений пояснює стадіальністю суспільного розвитку. Він вважає епопею, сатиру і роман трьома типами жанрів, які відповідають певним історичним періодам світової історії. У характеристиці жанрів Гегель використовує:

1) загальний стан світу -- це основа для жанру;

2) ставлення автора до предмета зображення;

3) колізію жанру;

4) характери.

Епопея, на думку Гегеля, з'являється у період героїв, а роман передбачає прозово впорядковану дійсність. Учений вважає, що поява держави обмежила свободу індивіда, реальна самостійність героя стала формальною. Ґрунт для сатири і комедії з'явився у період занепаду демократії.

Оригінальною є жанрова концепція О. Веселовського, який вважав, що той чи інший жанр народжує певна стадія відносин людини і суспільства. Вивчаючи теорію родів, вчений досліджував одну проблему -- історію розвитку особистості і її відображення в літературних родах. Він визначив три стадії у відношеннях особи і суспільства, відображені мистецтвом слова:

1) "спільність розумового і морального кругозору, невиділеність особистості в умовах роду, племені, дружини (епос);

2) прогрес особистості на фунті групового руху, "індивідуалізація в рамках станового виділення (давньогрецька лірика і лірика середніх віків, давньогрецький і лицарський роман)";

3) загальне відношення людини, руйнація станового і торжество особистісного принципу (новела і роман італійського Відродження).

Література у всіх родах, таким чином, фіксує динаміку у відношеннях людини і суспільства. Один бік цієї динаміки -- "звуження колективізму", ускладнення соціальної диференціації. Другий -- це звільнення особистості від диктату колективу, духовне збагачення особистості і розвиток ініціативи особи. О. Веселовський вважав, що виникнення лірики викликане розвитком особистості.

У типології жанрів Гегеля і Веселовського спільним є те, що типи змісту відображають реальні відношення людини і суспільства.



10.2 Особливості епосу, види епічних творів

Епос (epos) у перекладі з грецької мови -- слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах -- різні. Найбільш поширена форма -- розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу" М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні романи -- "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний.

Види, жанри епосу

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Казка -- епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо.

Крім народних, є літературні казки. Відомі казки І. Франка, О. Пушкіна, братів Я. та В. Ґрімм, Андерсена та інші.

Билина -- епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти. Персонажі билин -- народні герої -- богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич. Билини виникли в XI--XII ст. в Київській Русі, згодом поширилися в північних областях Росії. Риси билинних героїв зберегли українські казки, такі як "Казка про Котигорошка", "Казка про Кожум'яку".

Легенда (лат. legenda -- те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах, монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, фастівського полковника Семена Палія. У легендах про Олексу Довбуша,

Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Лук'яна Кобилицю розкривається боротьба селян проти феодально-кріпосницького гніту.

Мир (мім) (грец. mythos -- слово, переказ). Міфи з'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. М. Моклиця називає міф альтернативною реальністю. За її словами, міф -- "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф -- антитеза до наукового світосприйняття -- адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне". Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах.

Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), Дж. Боккаччо ("Фієзоланські міфи"), П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді").

Народні сміховинки (анекдоти) -- сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні людські вади.

Притча -- алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, -- пише Ю. Клим'юк, -- це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча -- в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)..."

"Притчу, -- продовжує Ю. Клим'юк, -- ще часто називають параболою. Парабола -- це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча -- парабола, притча -- розгорнуте порівняння".1 В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Ю. Клим'юк стверджує, що не кожна парабола є притчею, але кожну притчу можна вважати параболою. Важко відрізнити притчу від параболи. Деякі літературознавці їх ототожнюють.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" читаємо: (грецьке parabole -- порівняння, зіставлення, подоба) - "повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. Всередині структури параболи -- інакомовний образ, шо тяжіє до символу, а не алегорії (подеколи параболу називають "символічною притчею"), однак вона не притлумлює предметності, ситуативності, лишається ізоморфною щодо них". О. Потебня різновидом байки вважав притчу.

Епопея (грец. еророііа від epos -- слово та роіео - - творити) -- розповідний вид, який був популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі. У Стародавній Греції епопеєю називали цикл народних сказань, легенд і пісень про значні історичні події, легендарних та історичних героїв. На основі народних епопей сформувалися авторські -- "Іліада" і "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Всргілія. "Витязь в тигровій шкурі" Ш. Руставелі, "Слово о полку Ігоревім", "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, "Лузіада" Л. ді Камоенса.

Відомий російський літературознавець М. Бахтін писав, шо епопея має три конструктивні риси:

1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, "абсолютне минуле", за висловом Ґете та Шиллера;

2) джерелом епопеї слугує національне сказання, а не особистий досвід;

3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною дистанцією... "Світ епопеї, -- конкретизує М. Бахтін, -- національне героїчне минуле, світ "початків" і "вершин" національної історії, світ батьків і родозачинателів, світ "перших" та "кращих". Справа не в тому, що минуле служить змістом епопеї. Віднесеність зображуваного світу в минуле, належність його до минулого -- ... формальна ознака епопеї як жанру. Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків у поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр з самого початку була поемою про минуле..., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка. Епічне слово за своїм стилем, тоном, характером образності принципово несумісне зі словом сучасника про сучасника, звернутим до сучасників ("Онегин добрый мой приятель, родился на брегах Невы, где, может быть, родились вы, или блистали, мой читатель...")". Епопея всебічно змальовує суспільно-політичне життя, звичаї, культуру, побут народу, родинні відносини. її стиль урочистий, виклад неквапливий. Особливе місце в епічних поемах займають промови героїв, монологи, діалоги.