Теорія літератури

Історія розвитку теоретико-літературної думки. Основні напрями зарубіжного літературознавства XIX-XX століть. Художня література як система. Аналіз літературних напрямів. Зародження й розвиток української літературознавчої науки. Поетика художнього твору.

Рубрика Литература
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 22.01.2012
Размер файла 1,3 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Афоризм морального спрямування ще називають максима.

Максима (лат. maxima regula -- вищий принцип) -- різновид афоризму, сентенція моралістична за змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання: "Перемагай зло злом ".

А. Ткаченко пропонує розділити афоризми на три групи:

1) авторський (апоф [т] егма);

2) анонімний (гнома);

3) переказовий (хрия).

Хрия (грец. chreia від chrad -- повідомляю). За визначенням М. Ґаспарова, це короткий анекдот про дотепний або повчальний афоризм, вчинок великої людини: "Діоген, побачивши хлопчика, який погано себе поводив, побив палицею його вихователя ".

Різновидом афоризму є парадокс. Парадокс (грец. paradoxos -- несподіваний, дивний) -- поетичний вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне: справедлива кара є милосердя. На городі бузина, а в Києві дядько. Коли хочеш, щоб не знав ворог, не кажи другові. "Не вір мені, бо я брехать не вмію, // Не жди мене, бо я і так прийду" (В. Симоненко).

У традиційних поетиках не розглядаються форми залучення попередніх текстів до власного, зокрема парафраз(а), ремінісценція, образна аналогія, стилізація, травестія, пародіювання, запозичення, переробка, наслідування, цитація, аплікація, трансплантація, колаж. А. Ткаченко вважає, що їх слід відносити до міжлітературної та інтертекстуал ьної взаємодії.

Парафраз (а) (грец. paraphasis -- опис, переказ) -- переказ своїми словами чужих думок або текстів. На парафразі будуються пародії, наслідування. Ця стилістична фігура є по суті переливанням попереднього формозмісту у новий. Л. Тимофеев і С. Тураєв ототожнюють парафраз з перифразом. Часто прозу перекладають на вірші, а вірші на прозу скорочено або розширено. Наприклад, є переказ для дітей "1001 ночі", у скороченій формі роман Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель".

Ремінісценція (лат. reminiscencia -- згадка) -- відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей, мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценціях з "Лісової пісні" Лесі Українки побудований вірш Платона Воронька "Я той, що греблі рвав":

Я той, що греблі рвав,

Я не сидів у скалі.

Той, що греблі рве, і

Той, що в скалі сидить -- персонажі "Лісової пісні".

Аплікація (лат. applicatio -- приєднання) -- включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок, афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді. Змонтований з чужих віршованих текстів твір називають центбном (лат. cento -- клаптевий одяг). І. Качуровський використовує термін "кентон". У "Літературному словнику-довіднику" під центоном розуміють стилістичний засіб, "який полягає в уведенні до основного тексту певного автора фрагментів із творів інших авторів без посилання на них". Юрій Клен у поемі "Попіл імперій" вводить рядки сонета М. Зерова "Pro domo", Драй-Хмари -- з сонета "Лебеді", Олега Ольжича -- "Був же вік золотий". Окрім терміна "центон'', використовується французький термін "колаж" (франц. collage -- наклеювання).

Крім творчого використання чужих текстів є нетворче, позбавлене оригінальності -- компіляція (лат. compilatio -- грабую) або плагіат (лат. plagio -- краду).

Серед забутих літературознавцями фігур А. Ткаченко згадує імпрекацію (прокляття). її вдало використав О. Довженко у "Зачарованій Десні": "Як повисмикнув він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй, царице небесна, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики ".

8.3.6 Риторичні фігури

Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики. Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них -- у них самих міститься відгук.

Риторичні запитання -- це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі.

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше золото-серебро

Плугами кривди переоре?

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

(М. Рильський)

Риторичні звертання -- це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі" (О. Довженко).

Земле рідна!

Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

(В. Симоненко)

Риторичні оклики вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

(Леся Українка)

Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника.

Ні, друже мій, не та родина!

Сучасна пісня -- не перина.

(І. Франко)

О недаремно, ні, в степах гули гармати.

(В. Сосюра)

Риторичні ствердження -- фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:

Так! Я буду крізь сльози сміятись.

(Леся Українка)

Завершуючи характеристику стилістичних фігур, доцільно сказати про їх класифікацію. В. Домбровський у підручнику "Українська стилістика і ритміка. Українська поетика" -- поділяє фігури на:

1) ітеративні (повтори): епаналепса, епанастрофа, анафора, епіфора, анадиплозис, рефрен;

2) фонетичні: алітерація, асонанс, рима, парономазія, анномінація, поліглот (повторення різних граматичних форм слова), ономатопея (звуконаслідування);

3) синтаксичні: паралелізм, асиндет, полісиндетон, анаколуф, інверсія, хіязм, парентеза (вставне речення чи фраза), еліпса (опускання або стягнення), ярмо (один присудок на кілька сурядних речень);

4) емфатичні, антитеза, оксиморон, парадокс, ступенування (градація, клімакс), епексегеза (пояснення загального конкретним), диєреза (унаочнення абстрактного розщепленням на зримі образи);

5) патетичні: оклик, апострофа (звертання), риторичне питання, сумнів, апокриза (запитання -- відповідь, діалогізм); апосіопеза -- замовчування, обривання думки, про закінчення якої можна здогадатися, епанортоза (самокорекція, виправлення аж до протилежного).

І. Качуровський виділяє три групи фігур:

1) плеонастичні (накопичення): анафора, гем і нація або редублікація (повторення слова або фрази у другій частині довгого речення, щоб не втратити думки), кондублікація, епімона, епанод, анадиплосис або спаналепсис, енкатенація, еланадиплосис або епанастрофа, епіфора, антистрофа, сймплока, комплексія або сплетіння, рефрен, спізевксис, спіраль (кільцевий анадиплозис), ланцюгові повтори у строфіці, метатезис, подвійна сймплока (поєднання анадиплозиса з епанадиплозисом), симіліка-денція. гомоярктон. гомоіотелевтон, ампліфікація, синонімічна варіація, полісиндетон;

2) фігури конструкції: апосіопеза, парентеза, інверсія, атанакласис (подібна до амфіболії), парономазія, парехеза, анномінація чотирьох видів:

а) поліптотон -- іменник у різних відмінках;

б) етимологічна фігура;

в) традукція -- дієслово в різних формах;

г) парегменон -- прикметник у різних числах і відмінках;

д) паралелізм і його варіант тмесис -- розрив слова і вставка в нього (Ш-, вибачте, - ститусія). Іноді внаслідок тмесису виникає какемфатон -- непристойне закінчення, клімакс, хіазм, анаколют;

3) фігури мислення: апосіопеза, антиметабола, елепс(ис), плеоназм, перифраз, зевгма, катафора (зачин типу ой, гей); фігура називного речення, апофазія (заперечення попереднього твердження), епіфонема (заключна сентенція чи підсумкова фраза, кінцівка, переважно сумна пуанта, дубітація (сумнів): "А чий парень. Андрій його звали. Чи Микола?"; гіпалаґ (переміщення епітета від слова, якого він стосується, до іншого); контраст, антитеза; металепсис (заміна попереднього наступним і навпаки або наслідку причиною); гендіадис (вираження єдиного складного поняття чи ідеї конструкцією з двома однорідними членами): "І сміх і гріх "; діалогізм (уявна розмова з самим собою): "Чого ж тепер заплакав ти? // Чого тепер тобі, старому, // У цій неволі стало жаль"; комунікація (порада з читачем, звертання до нього): "Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але ж не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде'' (В. Сосюра); гістерологія (забігання вперед у викладі подій): "Тільки народ мій витримав, а я -- ні, бо захворів психічно. Про це потім "; ремінісценсія, аплікація, омісія або пертеріція (псевдозамовчування): "Я не говоритиму про його розпусність, нічого не скажу про його ледарство та здирництво " (Ціперон); ретардація, алогізм: "... / це вона також отлічно понімала, хоча й не хотіла нікак понімать " (Б. Жолдак); пресумпція або прокаталепсис (упередження сподіваних закидів чи заперечень): "Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете: -- їй-богу, я не боюсь!.." Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину" (Остап Вишня); етопея (удавано чужа пряма мова): "Щоб не сказали //Про вас грядущі: // їх на землі не було " (В. Симоненко); епексегеза або експлікація (прикінцеве тлумачення, авторський висновок): "Отак живіть, недоуки, // То й жить не остине" (Т. Шевченко); апострофа або риторичне звернення; еротема або інтеррогація, простіше риторичний запит; апокриза (оповідач запитує і сам відповідає); повторена апокриза (переростає в діалогізм); сентенція; афоризм (виділена з контексту сентенція); парадокс; одивлення; пермісія (фіктивний дозвіл на якийсь вчинок, заклик до нього): "Судіть мене. Судіть без знижки. //Судіть -- я винен -- хоч до "вишки ". //Мене, а заодно -- й себе" (І. Світличний); метабазис або транспозиція, а ще інакше -- еналага чи іммутація, причому кількох видів: а) антимерія (зміна частин мови);

б) гетеросис (відхилення од відмінкових норм, яке вчений слушно називає не стільки фігурою, скільки "поетичною ліцензією" тобто певним допуском задля збереження ритму чи рими): "Ні від батька, ні від мати, //Ні від сестри, ні від брата"; розбіжність між граматичним родом і фізичною статтю (лікар виписала рецепт); імпрекація, конмінація (погроза, пересторога): "Оці самохвали, запишнені півні -- // на патріотичних задвірках вельможі, // нам душі вбивають остовим клином! -- // оце нам грозить!" (В. Лесич); етимологізація (включно з парономазією, фальшивою чи "дикою" етимологізацією, яку ми назвали псевдоетимо-логізацією).

У підручнику О. Галича, В. Назарця і Є. Васильєва "Теорія літератури" фігури діляться на три типи:

I. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість).

II. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього типу можна виділити три групи фігур: повтор, зіставлення, протиставлення слів та більших або менших мовних величин.

І. Фігури повтору:

а) звукові: алітерація, асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків -- рима;

б) словесні повтори: слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія;

в) фразові повтори: синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик).

2. Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія.

3. Фігури протиставлення: антитеза, оксиморон.

III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази (риторичні): звертання, запитання, заперечення, оклики.

8.3.7 Поетична фоніка

У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка. Письменник дбає про милозвучність (евфонію) мови. Грецьке евфонія (euph?nia від eu -- добре, phone -- звук) -- добре говорити. Але фоніка включає евфонію і какофонію. Українська мова мелодійна, милозвучна. Повторення окремих звуків у тому чи іншому контексті надає творові виразності. До засобів поетичного звукопису належать алітерація, асонанс, звуконаслідування (ономатопся), какофонія.

Алітерація (лат. аd -- до, littera -- буква) -- повторення однакових приголосних звуків чи звукосполучень з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.

Жужне жах на ножах,

на тривожних рубежах.

(і. Драч)

Асонанс (франц. assonanse від лат. assono -- звучу до ладу) -- повторення голосних звуків.

Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо.

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо.

(Д. Павличко)

Повторення голосного о створює враження широкого простору.

Ономатопея (грец. onomatopoieia -- звуконаслідування) -- імітація звукових явищ. У баладі "Утоплена" Т. Шевченко вдало передає за допомогою звуконаслідування, повторення с, ш шелест осоки:

"Хто се, хто се по сім боці

чеше русу косу?

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?

Хто се, хто се?" -- тихесенько

Спитає -- повіє...

Звуконаслідування використовується у народних піснях:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп.

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп.

Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:

1) вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);

2) імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема Т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).

Какофонія (грец. какоріюніа -- погане звучання) -- немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків.

Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. І. Качуровський до випадків какофонії відносить збіг однакових або подібних складів: розказано новини. Поети-футуристи свідомо використовували какофонію. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:

Карл украв у Клари коралі,

А Клара у Карла вкрала кларнет.

Ліпограма (грец. lеірo -- не вистачати) -- вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту. Так, Г. Державін у вірші "Соловей во сне" уникав приголосного р. П. Тичина використовує слова на ль, позбавлені змісту.

Гуляв над Тібром Рафаель

В вечірній час в іюні

-- Се сум, се сон, лелію льо,

Льолюні я, льолюні.

Забилось серце. Слухать став:

О, як вона співає!

-- Чи лю, чи ні, ламає руч,

А він затоном чале.

І. Качуровський вважає звуковим явищем абеткові (алфавітні) вірші. У цих віршах кожне слово має починатися черговою літерою абетки. Найкращий зразок абеткового вірша залишив Олександр Олесь.

Айстра квітне у саду, Аєр в лузі я знайду. Бізон у двір забрався, Баран його злякався. Ведмеді вулика знайшли, Вовки під деревом лягли. Грак сидить на димарі, Голуб в'ється угорі. Дельфін живе в морях, Дракон лише в казках. Жук до себе лізе в нірку, Жабка плигає на гірку. Зайчик вибіг із лісочку, Зебра стала на горбочку.

Фоносимволіка

Звуки можуть мати символічне значення. Найхарактерніші символічні значення деяких звуків:

О -- радість, відвага, сила духу.

А -- голосіння, голосний крик, радість, страх, білий колір.

І -- спокій, ніжність, кохання, краса, синь, захоплення, подив, переляк.

У -- страх, сум, біль, жаль, передчуття смерті: Кружить, кружить над Рунами крук (І. Качуровський).

Г -- грім, битва, гамір: "Гармидер, гамір, гаму гаї" (Т. Шевченко).

Л -- любов, ніжність, м'якість, лагідний смуток:

Неначе ляля в льолі білій

Святеє сонечко зійшло.

(Г. Шевченко)

Р -- суворість героїзм, рішучість, трагізм, рух.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров промити, просять

І потім в дар тобі приносять З

пожару вкрадений покров.

(Т. Шевченко)

Шиплячі -- свистячі, африкати (ж, ч, ш, дж, з, ц, с, дз) -- брязкіт зброї, плин ріки, шум, смерть, шелест листя.

А. Ткаченко включає в фоніку інтонацію (лат. Шопо -- голосно вимовляти). Інтонація -- це фонетичний засіб мови. Елементи інтонації:

1) мелодика мови, вона виявляється у підвищеннях і пониженнях голосу (тону);

2) ритм (чергування наголошених і ненаголошених складів);

3) фразовий і логічний наголос, який служить засобом виділення окремих слів або груп слів у фразі;

4) темп мови (тривалість мовних відрізків і зупинок між ними).

Інтонація може бути мажорною, урочистою, сумною, гнівною, іронічною, наспівною, розповідною, запитальною, ствердною, запрошувальною, драматичною, меланхолійною.

Мовна мелодика не має строгого регламентованого темпу і тональності. Перерви у мелодиці називають павзами (грец.рашіз -- припинення) -- це перерва у мовленні, яка виконує роль словоподілу, вона відмежовує одну фразу від іншої. Павзи позначаються розділовими знаками: крапкою, комою, крапкою з комою. Не завжди розділові знаки позначають павзу. Порівняльні звороти "засіяла, як блискавка ", "висока, як тополя " можна читати з павзою і без павзи.

Через інтонацію, темп, ритм твору виражається емоційний темпоритм -- це поєднання темпу, ритму і емоційності. У "Цікавому літературознавстві" К. Фролової є розділ "Трактат про емоційний темпоритм і музичність у літературі", де знаходимо аналіз емоційного темцоритму творів П. Тичини і М. Рильського. У "Сонячних кларнетах" П. Тичини емоційний темпоритм імпульсивний, чергуються строфи з довгими рядками і рефрени:

Арфами, арфами --

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Емоційний темпоритм сповнений радісним передчуттям. Вірш "Плуг" сповнений динамікою і драматизмом. Короткі рядки змінюються довгими імпульсивними:

Вітер.

Не вітер -- буря!

Трощить, ламає, з землі вириває... (з блиском! ударами!).,

Емоційний темпоритм наявний і в прозі. Він передає внутрішній емоційний стан персонажа, автора або оповідача. Для прикладу наведемо уривки з різних творів, які представляють різні емоційні темпоритми. У творі М. Коцюбинського "Хмари" він сповнений руху, динаміки. Хмара, як і душа поета, несе в собі вогонь. Вона розтинає тишу, закликає прокинутися від сну: "Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена вогнем, вся пашача великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою... Вперед... вперед... І гука так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись... "

Приклад розважливого, спокійного, уповільненого темпоритму в "Зачарованій Десні" О. Довженка: "Не знаю, справді так воно було, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади -- вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату".

Розділ 9. ВІРШУВАННЯ

9.1 Мова вірша і мова прози

Є дві форми організації художньої мови -- вірш і проза. Вони склалися історично, мають свої особливості. Використання їх зумовлене естетичними завданнями, які вирішує письменник. Ліричні твори пишуть здебільшого віршами; романи, повісті, оповідання -- переважно прозою. Трапляються й романи та повісті, які мають віршову форму ("Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Маруся Чурай" Ліни Костенко). Є ліричні твори у прозі.

Термін "проза" походить від латинського prosus -- вільний, незв'язний, прямий. Вірш від латинського versus -- оберт, ряд, порядок. Від слова versus -- французьке le vers, польське wiersz, білоруське верш, українське вірш. Грецьке слово stichos також означає лад, порядок, стрій, від нього походить російське стих.

Термін "вірш" має кілька значень:

1) рядок ритмізованого тексту;

2) метрична композиція або структура;

3) окремий твір;

4) форма буття поезії;

5) ритмічно організована художня мова.

Віршем називають рядок і жанр. Але вірш не завжди є рядком, є вірші, розбиті на "східці", "драбинку". За смисловим характером вірші можуть бути філософськими, медитативними, сатиричними, публіцистичними, пародійними. За будовою -- моновіршами, двовіршами, тривіршами (терцетами, терцинами), п'ятивіршами, строфічними, астрофічними, білими, верлібрами.

Вірш має строгу організацію. Мова вірша лаконічна, вона емоційна, експресивніша, ніж прозова. Основна енергія вірша -- ритм. Отже, мова віршів -- ритмізована, а мова прози -- вільна.

9.2 Ритм

Ритм (грец. rhytmos -- такт, розміреність, узгодженість) -- це закономірне чергування сумірних елементів: рухів, звукових чи мовних одиниць.

Ритм є у музиці, танці, пісні. Ритмічно змінюються пори дня і року, ритмічно рухається земля навколо сонця, ритмічно б'ється серце, ритмічним є дихання.

Ритм є і в прозі, проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів. Тактами є групи підмета, присудка, другорядних членів речення, відокремлені групи слів. Такт (від лат. tactos -- доторкання рукою, в музиці доторкання диригента до пульта) -- одиниця музичного ритму. Зразком ритмічної прози є уривок з новели М. Коцюбинського "Intermezzo": "Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені".

У цьому уривку в тактах однакова кількість наголосів. Кількість наголосів не завжди відповідає кількості слів. В українській мові є три просо-дійні (грец. prosodia -- акцент, наголос) групи слів:

1. Слова, на які постійно ставиться наголос. Це -- іменники (виняток становлять ті, що передають свій наголос іншим частинам мови), прикметники (за винятком тих, що передали наголос іншим частинам мови), числівники (за винятком кількісних односкладових: два, три, сім, сто, коли вони поєднуються з іменниками: п'ять раз, два дні) у дієслова (за винятком односкладових допоміжних (є, був), займенники (за винятком односкладових: я, ти, мій, та, той, він і двоскладових (вони, вона), прислівники (за винятком односкладових: там, десь, геть...).

2. Другу групу складають здебільшого допоміжні слова, зокрема, односкладові і двоскладові прийменники (за, у, від, до, об, на, при, між, коло, біля), частки (ні, ці, ж, же, хоч, аж, ба, чи).

3. Третю групу слів складають винятки з першої групи, зокрема, односкладові числівники, іменники і прикметники, які втратили наголос, односкладові числівники, допоміжні дієслова. Слова третьої групи змінюють свою акцентність у залежності від контексту. Коли стоять далеко від наголошених складів, то зберігають наголос.

u -- u -- --

Вони постійно за нею спостерігали.

u -- --

Вона виїде завтра.

Мова вірша, на відміну від прози, має складнішу звукову організацію. Крім логічних і емфатичних (emphatikos -- зображувальний, виразний наголос, за допомогою якого посилюється виразність слова у реченні, його емоційність, виражається афективний стан мовця) наголосів, є наголоси ритмічні.

Головна одиниця ритму -- рядок, а найпростіша мовна одиниця ритму -- склад. Склади можуть об'єднуватись у стопи. У кінці кожного рядка вірша є павза незалежно від синтаксичної будови речення, розділових знаків.

В. Сорокін у підручнику "Теория литературы" (М.,1960. -- С. 64) помилково твердив, що віршована мова сформувалася на основі прозової:

"Вірші і зародилися з прози: гранично посилюючи емоційність мови у тих випадках, коли це було необхідно за змістом, людство винаходило для цього різні форми мови і таким шляхом прийшло й до віршованої її форми". Насправді ритмічна мова з'явилася не тому, що людство шукало різні "форми мови". Ритм з'явився в процесі праці. Щоб полегшити її, люди вигукували окремі звуки, звукосполучення. Ці викрики співпадали з робочими рухами і ритмізували їх. З часом ритмічно впорядковані звуки були замінені словами і словосполученнями, ритмічно організованим словесним текстом. З розвитком мислення, культури слова цей текст ускладнювався.

Первинна форма словесної творчості була колективною грою. Ця гра згодом перетворилася в обрядову дію. Вона була свого роду магією, мета якої полягала в тому, щоб схилити на свій бік сили природи. У цю театралізовану дію, крім словесного тексту, входили пантоміма, музика і танець.

Це мистецтво було синкретичним (об'єднаним). Слова пісні, яку виконував хор, були простими за змістом, пристосованими до ритму. На зміну колективної пісенної поезії прийшла авторська. Співаки-інтерпретатори об'єднують пісенні твори, схожі за тематикою, у цикли. Гомер об'єднав цикли творів у героїчні поеми "Іліада" і "Одіссея".

Проза з'явилася пізніше, вона ввійшла в ужиток у період книгодрукування. Виникла тоді, коли мова і мислення людини досягли високого рівня розвитку. Щоб описати явища, події у формі прози, треба було спостерігати, узагальнювати.

Важливими чинниками ритмічної організації мови поетичного твору є рима, клаузула, римування, віршовий розмір, строфа.

9.3 Рима і її різновиди

Рима (нім. reim, анг. rhyme, франц. rime, польське rym, рос. рифма, від грец. rhytmos -- узгодженість, сумірність) -- композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення. Такс визначення рими подає "Літературознавча енциклопедія" (автор-укладач Ю.І. Ковалів). Подібні визначення є у книгах Галини Сидоренко ("Основи літературознавства", 1962), П. Волинського ("Основи теорії літератури", 1962), В. Ковалевського ("Рима. Римічні засоби українського вірша", 1965).

Найдавніші вірші були не римованими. Антична література використовувала риму в ораторській прозі та комедії, у віршах рими не було. У європейське віршування риму запровадили пізньолатинські поети (християнські гімни IV--VI ст., зокрема твори Августина Блаженного, Венанція Фортуната, папи Григорія Великого). У IX--XII століттях рима набула поширення у візантійській, давньонімецькій, давньороманській, києво-руській літературах. В епоху класицизму у XVII століття були спроби відмовитися від рими у зв'язку з тим, що її не було в античній поезії. Сьогодні співіснує римована і неримована поезія.

Рима найчастіше -- це суголосся закінчень віршових рядків, рідше використовується початкова і внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші легше запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання твору, надає йому музикальності. Рима виконує інструментаційну, строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції. Талановиті поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.

Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula -- закінчення) -- фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу. У випадку суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими і клаузули А. Ткаченко пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-складову, 3-складову і т. д. На його думку, для рими ця кількісна характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими з погляду наголошеності.

Частина вірша до клавзули називається корпусом. У залежності від місця наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими:

окситонні, чоловічі -- односкладові -- з наголосом на останньому складі рядка: добра -- гра, коса -- росa;

паракситоині, жіночі -- двоскладові -- з наголосом на передостанньому складі: опадають -- літають, посуд -- сосуд;

пропаракситонні, дактилічні -- трискладові -- з наголосом на третьому від кінця складі: чесності -- чудесності, зоряна -- зморена;

гіпердактилічні -- чотирискладові -- з наголосом на четвертому від кінця складі: насичуючись -- перехлюпуючись, огниками -- кониками.

За якістю співзвучності рима буває точною або глибокою, насиченою і неточною, неглибокою, неповною. Коли в словах, що римуються, збігаються всі звуки після останнього наголошеного -- рима точна: благородний -- народний. Культ чистої (точної) рими плекали "неокласики", не трималися точної рими поети "празької школи".

Рима, у якій співзвучність приблизна, називається неточною: лине -- турбіни. Неточні рими поділяються на два підвиди:

1) рима-асонанс (співзвучні лише голосні): слова -- німа;

2) рима-консонанс (співзвучні лише приголосні): кедр -- кадр.

Відкрита рима -- слово закінчується голосним звуком: літо -- налити.

Закрита -- слово закінчується приголосним: туманом -- лиманом.

У залежності від кількості складів, які збігаються, розрізняються рими багаті, що характеризуються значною кількістю співзвуч у словах, які належать до різних частин мови, різних граматичних категорій: упокорив

-- осокорів, і бідні (співзвучні останні голосний і приголосний): сівба -- боротьба.

Усі рими можуть бути оригінальними (свіжими, оказіональними -- від лат. оссаsіоnаlis -- випадковий, індивідуальний) і банальними (затертими). Банальними є рими іменників, дієслів, прикметників, числівників, де римуються тільки закінчення, а кореня слова рима не заторкує. Банальною є рима, яка виникає внаслідок переліку однорідних імен або прізвищ: сонце -- віконце, співають -- вітають.

Одногрупна рима -- римування однакових граматичних форм: прикметника з прикметником, дієслова з дієсловом: німа -- голосна, рубати -- дбати.

Риногруяна рима -- римування слів, які є різними частинами мови: бою -- мою, гармати -- зламати.

Рівноскладова рима -- охоплює однакову кількість складів: світи -- борти.

Нерівноскладова рима -- охоплює неоднакову кількість складів: розцвіло -- було.

Омонімічна рима -- римуються омоніми: "Діти, діти, де вас діти?!"

Каламбурна рима -- побудована на каламбурі, на словах-омонімах, близьких за звучанням, але різних за значенням. Вона створює комічний ефект.

Коли знайомлюсь з твором я,

Дивлюсь спочатку на їм я:

Чи молодий це, чи мастистий,

Щоб знати -- бити чи мастити.

(В. Дубовик)

Нарощена та усічена -- рими з додаванням і відніманням звуків: дере -- дерев, січень -- січе.

Йотована рима -- з нарощенням або усіченням й: імена -- не минай, не куняй -- на коня.

Анаграмна рима -- однакові літери різні слова: шапки -- шпаки, літо -- тіло.

Тавтологічна рима - - повторюються слова у незмінному значенні: Роки молоді, поки молоді.

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

(Т. Шевченко) Коренева рима: веселка -- весна.

Внутрішня рима -- римуються слова в рядку: "Все йде, все минає, і краю немає" (Т. Шевченко).

Проста рима -- римуються два слова: руки -- круки.

Складена рима -- в одну риму входить два-три слова: пророки -- про роки, колисці -- колись ці.

Рима-луна. Суть її у тому, що перше римоване слово є часткою Другого. Засіб рими-луни використовує М. Кузьменко:

Раз я в волості судився

З нашим сільським адвокатом,

Катом, катом, катом, катом.

З нашим сільським адвокатом.

Нас судили судді, вбрані

В сукні й чоботи сап'янці,

П'яні, п'яні, п'яні, п'яні...,

В сукні й чоботи сап'янні.

9.4 Види римування

Суміжне (парне) -- умовне позначення: АА.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в грудях ти ховаєш серце люте...

(І. Франко)

Перехресне: АБАБ.

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум став довірливий Самсон.

(Ліна Костенко)

Кільцеве, охоплююче, оповите: АББА.

Вічний революціонер,

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.

(І. Франко)

Початкове -- римуються перші слова у строфі:

Милий друже!

Скільки років

Ми не бачились з тобою...

(І. Муратов)

Таке римування можна розглядати як звукову анафору, воно рідковживане.

Перерване (нерегулярне) -- римування, яке з'являється епізодично.

Висота, висота піднебесна!

Глибина, глибина в океані.

І широкі Дніпрові простори,

І його чорториї незнані.

(М. Зеров)

Вате римування -- римується останнє слово рядка з словом, що стоїть посередині другого.

Как пена морская, на миг возникая,

Погибнет, сверкая, растает дождём.

(К. Бальмонт)

Тернарне (лат. terni -- по три): ААБВВБ.

Василь Еллан, Василь Еллан!

Чи йду на гору, чи на лан,

чи рух в заводі чую, бачу,

що діє в бистрому строю, --

я завжди згадую твою

гарячу, невгамовну вдачу.

(П. Тичина)

Терційнне (італ. terzina від terza rima -- третя рима) -- АБА, БВБ...

В путі життя, на середині саме,

Я опинився в пралісі густому

І йшов наосліп нетрями-ярами.

Аж моторошно робиться самому,

Коли згадаю праліс той заклятий.

Бір непрохідний в мороці страшному.

(Дайте. Переклад П. Карманського)

Наскрізне, монорима, монорим (грец. monos--один, франц. monorime) -- вірш, у якому всі рядки пов'язані однією римою: АААА...

Когда будете, дети, студентами,

Не ломайте голов над моментами,

Над Гамлетами, Лирами, Кентами,

Над царями и над президентами,

Не якшайтеся вы с оппонентами,

Поступайте хитро с конкурентами.

(О. Апухтін)

Там тополі у полі, на волі...

(П. Тичина)

Енжамбеман (франц. enjambement) -- віршовий прийом, який полягає у перенесенні фрази або частини слова з одного рядка у наступний, зумовлений неспівпаданням ритмічної павзи із смисловою.

І плач, і крик, і стогін...

І важке щось попливло у землю...

І ковтнула його могила.

И сипать почали на нього груддя.

И глухо стугоніла труна.

І крики змішані були з риданням оркестру.

Лиш ясніла у небі зірка...

(П. Тичина)

Рідше зустрічається складовий енжамбеман.

Великодній дощ тротуаром шовковая зелена ярилась з-під землі.

(П. Тичина)

Енжамбеман надає мові вірша емоційності, створює розмовну інтонацію, посилює ритм.

Цезура (лат. caesura -- розтин, розділ, поділ) -- ритмічна павза в середині рядка, яка поділяє його на дві частини (піввірші), рідше -- три. Цезура увиразнює думку, посилює ритм. Вона може бути постійною, якщо стоїть у всіх рядках, рухомою, якщо є в кожному рядку, але у різних місцях, періодичною, якщо з'являється через рядок-два. Розрізняють малу цезуру, яка відокремлює одне слово від другого або невеликі групи слів. Велика (медіана) має постійне місце у вірші. Цезура після наголошеного складу називається чоловічою, теля ненаголошеного -- жіночою. Цезура є в довгих рядках, зокрема в олександрійських віршах після шостого складу, у чотиристопному амфібрахії -- після другої стопи. Цезура ніколи не розтинає слово, а стопу досить часто. Цезуру позначають двома паралельними лініями: //. Приклад періодичної цезури:

Де воно знатиме, //що то за доленька, -- Відшук черствого шматка, Як за роботою // вільна неволенька Груди ураз дотика.

(П. Грабовський)

9.5 Системи віршування

У різних країнах були і є різні системи віршування. Пояснюється це переважно особливостями мови. Є мови з постійним, а інші -- з рухомим наголосом. В одних мовах є довгі і короткі голосні звуки, а в інших -- наголошені і ненаголошені склади.

Античне (метричне) віршування

Назва від грецького metron -- міра. Мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів.

Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у VIII ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади. Одиницею довготи вважався час, необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для вимови довгого складу (--), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі -- уривчасто. У Стародавній Греції вірші не читали, а співали під ліру. Довгі і короткі склади об'єднувались у стопи.

Стопою називали сполучення певної кількості довгих і коротких складів. Стопи, повтрюючись, надавали віршу ритмічного звучання. В античному віршуванні розрізняли 28 стіп. Двоскладові стопи:

хорей або трохей (грец. choretos від choros -- хор) -- стопа з одного довгого й одного короткого складів: -- v;

ямб (грец. jambos) -- стопа з одного короткого й одного довгого v --;

пірихій (грец. pyrrichios) -- стопа з двох коротких складів vv;

спондей (грец. spondeios) -- стопа з двох довгих складів--.

Трискладові стопи:

дактиль (грец. daktylos -- палець) -- стопа з одного довгого й двох коротких складів -- vv;

амфібрахій (грец. amphibrachys -- з двох боків короткий) -- стопа, в якій довгий склад знаходиться між двома короткими v -- v;

анапест (грец. anapaistos -- відбитий назад) -- стопа з двох коротких і одного довгого v v --;

бакхій (грец. bakcheios -- вакхічний) -- стопа з одного короткого і двох довгих v--;

антибакхій -- стопа з двох довгих і одного короткого--v;

амфімакр (грец. amphimakros -- між довгими складами) -- стопа, в якій короткий знаходиться між двома довгими -- v --;

тримакр -- стопа з трьох довгих -- -- --;

трибрахій -- стопа з трьох коротких v v v.

Чотирискладові стопи:

хоріямб (поєднання хорея і ямба) v v --;

ямбохорей v -- -- v. Має назву антиспаст.

Пеони складаються з одного довгого і трьох коротких:

пеон перший -- v v v;

пеон другий v -- vv;

пеон третій v v -- v;

пеон четвертий v v v --.

Епітрити складаються з одного короткого і трьох довгих:

епітрит перший v---;

епітрит другий -- v--;

епітрит третій -- --v --;

епітрит четвертий -- -- -- v;

іонник малий v v -- --;

іонник великий -- -- vv;

дихорей -- v -- v;

диямб v -- v --;

дипірихій v v v v;

диспондей-- -- -- --.

Кількість стоп у рядку називається розміром вірша.

Велика кількість стоп робила ритм античних віршів різноманітним. У деяких строфах поєднувалися різні стопи. Такі вірші називали логаєдами.

Найпоширенішим розміром був гекзаметр (грец. hex -- шість і metron -- міра, шестимірник). Гекзаметр -- рядок з п'яти дактилів та одного хорея з цезурою після першого складу третьої стопи.

У перекладі на українську мову гекзаметр мас такий вигляд:

Гнів оспівай, о богине, //нащадка Пече я Ахілла

Згубний, що дуже багато // ахейцям лиха накоїв.

Душ багато героїв //славетних в Аїд він спровадив,

їхні тіла па поживу//собакам і птицям покидав.

("Іліада ". Переклад В. Самійленка)

Часто гекзаметр поєднувався з пентаметром -- п'ятистопним віршем. Рядок ділився цезурою на дві рівні частини, у кожній із частин були дактилі та один довгий склад. Пентаметр мав таку схему:

-- V V / -- V V -- // -- V V / -- V V --

Двовірш з гекзаметра і пентаметра називали елегійним дистихом. Елегійний дистих використовується в елегійних віршах і в монологах трагедій. Елегійні дистихи писав М. Зеров:

Єсть на цім світі // обранці -- щасливі, ясні, безтурботні,

Легко, вином золотим // піниться їхнє життя.

В античній поезії, крім елегійного дистиха, були такі строфи, як терцет, катрен, секстина, октава, сонет. Епічна поезія була астрофічною, астро-фічною була і драма, за винятком хорових частин.

В епоху античності віршами писали наукові трактати, урядові документи.

Метричне віршування збереглося в арабській, іранській та індійській літературах, мови яких мають довгі і короткі склади. З європейських літератур найдовше трималося у Словаччині.

Силабічна система віршування

У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному (метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe -- склад). Найчастіше було 13, рідше -- 11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси -- перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та ін. мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській -- на передостанньому складах, у чеській та угорській -- на першому.

Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії ніс в XI--XII ст. Вона використана у "Пісні про Роланда", творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з'явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький ("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.). Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:

Лихоимца нищий // всегда проклинают,

И смерти его свои // ближний желают,

Аще впадет в некое // прегрешение

Сей злословен приемлет // от всех хуление.

У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші були поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII--XVIII ст. Силабічне віршування знає і 12, 11, 10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом не на передостанньому, а на останньому складі:

Оставь, о дух мой вскоре! //все земляные места!

Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.

Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були рівноскладовими. До речі "Пісня про Стефана-вогводу" з чеської граматики Яна Благослава є силабічною. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії В XIX ст.

Ось 13-складовий силабічний вірш М. Шашкевича:

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла.

Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,

Чагарами густими тьма вовків завила.

Над тином опустілим галок гамор грас.

Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.

Не винесли в море, не розмили в полі? 12

Не питали б люди -- що в мене болить? 11

Не питані б, за що проклинаю долю, 12

Чого нужу світом? "Нічого робить... " 1

Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився новому силабо-тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І. Качуровському і Вірі Вовк.

Силабо-тонічна система віршування

Грецьке syllabe -- склад, tonos -- наголос. Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний принцип запровадив у латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі -- нeнаголошeними. Ця система існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не переходила в національні літератури.

Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні почали писати в XVII--XVIII століттях. У 1767--1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка наука складання руських віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г. Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад божественных пісней" ( 1779 p.). Сковорода запровадив перехресне римування, якого не було в силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен, секстину, октаву. Ритміку і строфіку силабо-тоніки застосовував І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув українську силабо-тоніку Т. Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав усі її багатства.

Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з принципом сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа. Стопа -- це сполучення в певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах застосовуються стопи, які були в античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі -- ненаголошеними.

Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках.

Найпростіший спосіб визначення розміру вірша -- скандування. Це умовне роздільне вимовляння складів. При такому читанні вірша виділяються всі можливі наголоси у рядку (наголоси ритмічні, а не граматичні). Ритмічний наголос, який не збігається з граматичним, називають іктом (лат. ictus -- удар, наголос).

Е-ней -- був -- па-ру-бок -- мо-тор-ний.

(І. Котляревський)

У слові парубок є ритмізований наголос на третьому складі:

V -- /V -- / V -- /V -- / V.

Недоліком скандування є його умовність. Вона малопомітна при визначенні трискладових розмірів, але при визначенні двоскладових приводить до штучного виникнення двох і більше наголосів у багатоскладових словах: па-ру-бок.

Скандування віршів нагадує барабанний ритм, вірші звучать монотонно. Це умовне читання віршів. У силабо-тонічних віршах з метою урізноманітнення звучання в багатоскладових словах часто замінюємо ямби і хореї пірихієм.

V -- /V -- / V V /V -- / V

Надаючи різноманітності звучання рядкові, пірихій зберігає загальний ритм вірша. Заміна ямба або хорея пірихієм або спондеєм називається іпостасою. Іпостасування хорея і ямба спондеєм трапляється рідше.

Ніч, місяць, верби шелестіння

-- -- /V -- / V V / V -- /V

(М. Рильський)

У силабо-тонічних віршах найчастіше зустрічаються двостопові, три-стопові, чотиристопові, п'ятистопові розміри.

Двоскладові стопи

Хорей (трохей) -- двоскладова стопа з наголосом на першому складі -- V.

Вловиш нас сьогодні десять, -- V / -- V / -- V / -- V

Завтра двадцять знов настане -- V / -- V / -- V / -- V

(Леся Українка)

Тут наголоси падають на непарні склади 1, 3, 5,7. Розмір вірша -- чо-тир и столовий хорей.

В українській поезії найчастіше використовуються двостопові, тристо-пові, чотиристопові, п'ятистопові хореї. Вірші з більшою кількістю хореїв зустрічаються рідко. Приклад шестистопового хорея:

Розмір вірша -- шестистоповий хорей. У всіх рядках вірша є пірихії. У другому і четвертому рядках -- неповна стопа. Якщо вона складається з наголошеного складу, то враховується в розмір. Таке закінчення називається каталептичним або усіченим. Якщо закінчення рядка збігається з закінченням стопи, то воно називається акалептйчним (неусіченим). Перший і третій рядок -- шестистоповий хорей з акалептйчним закінченням. Ямб -- двоскладова стопа з наголосом на другому складі V --.

Наголоси падають на другі склади. Вірш написаний чотиристоповим ямбом. У третьому і четвертому рядках третя стопа -- пірихій. У першому і третьому рядках є по одному ненаголошеному складу. Він називається наростанням (наростком, нарощенням). Така неповна стопа в розмір не враховується.

В українському віршуванні зустрічаються двостопові, тристопові, чотиристопові, п'ятистопові, шестистопові ямби. Рідше -- семистопові і восьмистопові.

Трапляються випадки, коли в рядку з'являються зайві (понадсхемні) наголоси. Двоскладова стопа з двома наголосами називається спондеем.

У першому і третьому рядках перші стопи мають по два наголошені склади. Ця стопа називається спондеем.

Анакруза (грец. anakrusis -- відштовхування, хід назад). Це ненаголошені один чи два склади на початку віршового рядка перед першим ритмічним наголосом. У силабо-тонічних віршах односкладову анакрузу дають перший ямб чи амфібрахій, двоскладову -- анапест. Хорей і дактиль не дають анакрузи, бо починаються з наголошеного складу. Приклад анакрузи:

Анакруза -- в перших двох рядках 5-стопового хорею.

Постійна анакруза, витворюючи "живий" склад на початку віршів, здатна перетворити одну стопу на іншу. Приклад: амфібрахій у другому рядку перейшов у анапест:

Трискладові стопи

Дактиль -- трискладова стопа з наголосом на першому складі --V V.

У цьому вірші чотиристоповий дактиль чергується з тристоповим. У другому і четвертому рядках стопа усічена.

У поезії XVIII ст. найбільш уживаними були двостопові і чотиристопові дактилі, у XIX ст. -- тристопові і чотиристопові. Рідко зустрічається шестистоповий дактиль.

Амфібрахій -- трискладова стопа, у якій другий склад наголошений V -- V.

Розмір -- чотиристоповий амфібрахій з усіченими стопами в другому і четвертому рядках.

Анапест -- трискладова стопа, у якій третій склад наголошений V V --.

Розмір -- тристоповий анапест з наростком у першому і третьому рядках.

Іноді чотиристоповий анапест чергується з тристоповим. Приклад:

В одному вірші можуть поєднуватися різні трискладові стопи.

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа,

Пісня на волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита

(Леся Українка)

Чотирискладові стопи їх називають пеонами, вони маловживані, складаються з одного наголошеного і трьох ненаголошених складів. Пеон І -- V V V.

Пеон двостоповий, усічений, з жіночою і чоловічою римами. Пеон II V -- V V.

Пеон тристоповий, усічений з чоловічою римою. Пеон Ш V V -- V.

Пеон двостоповий, у другому рядку усічений, з жіночою римою. Пеон IV V V V --.

Пеон двостоповий, з жіночою римою і з наростком. Малоскладові слова можуть втрачати наголос.

Проклітика (грец. proklitikos -- схилений вперед) -- це втрата словом наголосу перед іншим ритмічним наголосом. У грецькій мові так називалося слово, яке читалося спільно з наступним словом і внаслідок цього втрачало свій наголос. В українській мові -- це прийменники, частки. У віршах, написаних трискладовими стопами, окремі слова залишаються без наголосу, який начебто забирає наступне слово з ритмоутворюючим наголосом. Наприклад:

Слова тії, теє позбавлені наголосів, вони є проклітиками. Енклітика (грец. enklitike -- схилений назад) -- це втрата словом наголосу після іншого ритмічного наголосу:

Для визначення розмірів можна користуватися й таблицею, у якій цифрами позначене місце наголошених складів у віршовому розмірі.

Таблиця наголосів у розмірах силабо-тонічної системи

Хорей -- 1,3, 5, 7,9... Ямб --2, 4, 6, 8, 10... Дактиль -- 1,4,7, 10, 13 ... Амфібрахій -- 2, 5, 8, II, 14 ... Анапест --3, 6, 9, 12, 15 ...

Довільний (вольний) вірш

Вірші, у яких поєднується різна кількість стоп, називають довільними або вольними. Спочатку з'явився у байках, тому його називали байковим віршем. Байки писали ямбом. Довільний вірш створює враження невимушеної жвавої розповіді.

Тут по чотири стопи у першому і другому рядках, шість -- у третьому, три --у четвертому. Такий довільний вірш називають неврегульованим. Є довільні хореї.

Довільні анапести.

У перших трьох рядках -- тристопові анапести, в останньому -- одно-стоповий, усічений.

Можливе віршування на дактилічній, амфібрахічній основі. Силабо-тонічні вірші можуть бути римованими і неримованими (білими).

Павзник (паузник)

Його назва походить від лат. pausa, грец. pausis -- припинення. Це перерва у мовному потоці, що виконує роль словоподілу і заради експресивної виразності відмежовує одну фразу від іншої. Павзник -- вірш, у якому в певній закономірності поєднуються різні стопи. У російському літературознавстві його називають дольником.

У рядках два дактилі і два хореї. Фольклорне віршування

Виділяють три типи фольклорного віршування: пісенне, речитативне, говірне.

Пісенний вірш

Віршування з'явилось на основі народних пісень, їх складали віршами. Ці вірші особливі, бо пісні співають. Окремі склади, які при співі вимовляються протяжно, акцентовано, мають головний наголос. Інші вимовляються з меншим притиском або коротше, вони ненаголошені. Тому головний ритмічний наголос у пісенному тексті не завжди збігається з граматичним, навіть у одному слові наголоси можуть стояти на різних складах:


Подобные документы

  • Художня література як один із видів мистецтва - найпопулярніший і найдоступніший усім. Зорієнтованість літературної освіти на виховання особистості національно свідомої, духовно багатої. Розвиток творчих навичок та здібностей учнів на уроках літератури.

    курсовая работа [53,6 K], добавлен 25.01.2009

  • Сутність поняття художності літератури, її роль у суспільно-естетичній свідомості людства. Естетичність художнього твору, його головні критерії. Поняття "модусу" в літературознавстві як внутрішньо єдиної системи цінностей і відповідної їх поетики.

    реферат [27,4 K], добавлен 07.03.2012

  • Євген Гребінка: початок творчої та літературної діяльності поета. Навчання та служба в козачому полку. Гребінка як невтомний організатор українських літературних сил, його роль в творчому становленні Т. Шевченка. Широка популярність творів Гребінки.

    реферат [44,8 K], добавлен 02.12.2010

  • Загальні особливості та закономірності розвитку української літератури XX ст., роль у ньому геополітичного чинника. Діяльність Центральної Ради щодо відродження української культури та її головні здобутки. Напрями діяльності більшовиків у сфері культури.

    реферат [54,0 K], добавлен 22.04.2009

  • Продовження і розвиток кращих традицій дожовтневої класичної літератури і мистецтва як важлива умова новаторських починань радянських митців. Ленінський принцип партійності літератури, її зміст та специфіка. Основні ознаки соціалістичного реалізму.

    реферат [18,1 K], добавлен 22.02.2011

  • Розвиток української літератури в 17–18 столітті. Короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва. Поняття поезії в українських латиномовних поетиках. "Поетика" М. Довгалевського.

    курсовая работа [42,6 K], добавлен 19.09.2010

  • Автобіографічні та біографічні відомості І.П. Котляревського, пов’язані з основою твору. "Енеїда" - епїчна, бурлескнотравестійна поема, перший твір нової української літератури. Правда та художній вимисел, проблематика твору, аналіз художніх образів.

    реферат [33,7 K], добавлен 01.12.2010

  • Роль творчої спадщини великого Кобзаря в суспільному житті й розвитку української літератури та культури. Аналіз своєрідності і сутності Шевченкового міфотворення. Міфо-аналіз при вивченні творчості Т.Г. Шевченка на уроках української літератури.

    курсовая работа [44,0 K], добавлен 06.10.2012

  • Знайомство з основними особливостями розвитку української літератури і мистецтва в другій половина 50-х років. "Шістдесятництво" як прояв політичних форм опору різних соціальних верств населення існуючому режиму. Загальна характеристика теорії класицизму.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 29.10.2013

  • Дослідження основних ознак французького реалістичного роману. Бальзак як теоретик і практик реалізму. Творча історія, художня та ідейна своєрідність, джерела, семантика і структура твору "Людська комедія"; його вплив на розвиток світової літератури.

    курсовая работа [50,3 K], добавлен 19.02.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.