Теорія літератури

Історія розвитку теоретико-літературної думки. Основні напрями зарубіжного літературознавства XIX-XX століть. Художня література як система. Аналіз літературних напрямів. Зародження й розвиток української літературознавчої науки. Поетика художнього твору.

Рубрика Литература
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 22.01.2012
Размер файла 1,3 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

Затих лісів просвітлений

Едем і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за мій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

За те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу і за те, що мушу,

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролита.

Вечірнє сонце, дякую за день,

За цю потребу слова, як молитви.

(П. Костенко)

Композиція спіраль витворює або "ланцюгову" строфу (терцину), або строфожанри (рондо, рондель, тріолет) тобто набуває строфотворчих і жанрових ознак.

Назву сьомого типу композиції І. Качуровський вважає непристойною. Більш прийнятна, на його думку, назва епанастрофа, епанадиплозис. Твором, де повторення рими при зіткненні двох суміжних строф має композиційний характер, є поема Є. Плужника "Канів". Кожна дванадцятивір-шова строфа поеми складається з трьох катренів із римами, які переходять із катрена в катрен, останній вірш кожного з цих дванадцяти віршів римується з першим віршем наступної:

І по хатах заступить лій і час

Електрика: й зашарудить газета

Там, де колись пророка і поета

Великий дух за темряви погас;

І відродиться в міліонах мас,

А не лише зорітиме з портрета,

Змагань безсмертних символ і прикмета,

Апостол правди, селянин Тарас.

А від часів моїх десяток фраз

В нудній колекції анахорета,

Немов часам прийдешнім напоказ,

На берегах лежить байдужа Лета...

І стануть дні, немов рядки сонета,

Довершені...

Суть пуантної композиції полягає в тому, що найцікавішу і найістотнішу частину твору поет залишає на кінець. Це може бути несподіваний поворот думки або висновок із усього попереднього тексту. Засіб пуантної композиції використовується у сонеті, останній вірш якого має бути квінтесенцією твору.

Досліджуючи ліричні та ліро-епічні твори, І. Качуровський знайшов іще три типи композиції: симплокіальну, ґрадаційну і магістральну.

Композицію у формі симплоки І. Качуровський називає симплокіаль-ною.

Завтра на тій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди --

Добрі, ласкаві й злі.

(В. Симоненко)

Ґрадаційна композиція з такими видами, як спадний клімакс, зростаючий клімакс, зламаний клімакс досить поширена в поезії.

Ґрадаційну композицію використав В. Мисик у вірші "Сучасність".

Так, мабуть, і в часи Бояна

Квітчалася пора весняна

І накрапали молоді дощі,

І хмари насувалися з Таращі,

І яструби за обрій углибали,

І дзвінко озивалися цимбали,

І в пролісах цимбали голубі

Вглядалися в небесну дивну ясність.

Все -- як тоді. А де ж вона, сучасність?

Вона в найголовнішому: в тобі.

Магістральна композиція характерна для вінків сонетів і народної поезії. У епічних творах розповідається про життя людей протягом певного часу. У романах, повістях події і герої розкриваються детально, всебічно.

У таких творах може бути кілька сюжетних ліній. У невеликих творах (оповіданнях, новелах) небагато сюжетних ліній, дійових осіб мало, ситуації і обставини змальовуються лаконічно.

Драматичні твори пишуть у формі діалога, в їх основі дія, вони невеликі за розміром, бо більшість із них призначена для сценізації. У драматичних творах є ремарки, які виконують службову функцію -- дають уявлення про місце дії, дійових осіб, поради артистам, але не входять у художню тканину твору.

Композиція художнього твору залежить і від особливостей таланту митця. Панас Мирний використовував складні сюжети, відступи історичного характеру. У творах І. Нечуя-Левицького події розвиваються в хронологічному порядку, письменник детально малює портрети героїв, природу. Згадаймо "Кайдашеву сім'ю". У творах І.С. Тургенева події розвиваються повільно, Ф. Достоєвський використовує несподівані сюжетні ходи, нагромаджує трагічні епізоди.

На композицію творів впливають традиції фольклору. В основі байок Езопа, Федра, Лафонтена, Крилова, Глібова "Вовк та ягня" -- один і той же фольклорний сюжет, а після сюжету -- мораль. У байці Езопа вона звучить так: "Байка доводить, що навіть справедливий захист не має сили для тих, хто заповзявся чинити кривду". Федр завершує байку словами: "Написано цю байку про людей, які облудою невинних прагнуть знищити". Байка "Вовк та ягня" Л. Глібова починається, навпаки, з моралі:

На світі вже давно ведеться,

Що нижчий перед вищим гнеться,

А більший меншого тусає та ще й б'є

Затим, що сила є.

8.2.2 Групування персонажів

Найпростішим видом композиційного зв'язку є групування персонажів. Без групування персонажів не може бути конфлікту. Є твори, у яких багато героїв. У романі Л. Толстого "Війна і мир" їх біля 500, у романі Петра Панча "Гомоніла Україна" -- 230. Важко уявити, що було б, якби ці письменники не розділили персонажів на групи. Л. Толстой у названому творі розділив своїх героїв за родинною ознакою. У його романі показано п'ять родин: Болконські, Ростови, Трубецькі, Курагіни і Безухови. Персонажі Л. Толстого діляться і за соціальною ознакою. Князь Василь, Анна Павлівна, Шерер, Ростови -- представляють аристократичне столичне дворянство. Автор показує також людей, які йдуть за покликом серця -- це Наташа, П'єр Безухов, княжна Марія. їм протистоять Курагін, Долохов, Наполеон, які заради вигоди задушили в собі почуття.

Є два типи групування: перший -- за принципом зіставлення, другий -- протиставлення (контрасту або антитези). Зіставляються образи чимось близькі між собою, протиставляються протилежні. В оповіданні О. Купріна "Гранатовий браслет" є образ вмираючого осіннього саду, який готує читача до сприйняття сумної хвилюючої історії кохання Желткова. У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" зустріч Чіпки з Галею відбувається на фоні прекрасної природи: на ланах грає сонячна хвиля, чути пісню жайворонка, сюрчання трав'яних коників.

Групування за принципом протиставлення стрічається у творі М. Гоголя "Мертві душі". На фоні буйної, розкішної зелені письменник змальовує образ скнари Плюшкіна. У повісті І. Франка "Захар Беркут" мудрий, розсудливий і мужній Захар Беркут протиставляється зухвалому і загребущому зраднику Ту гару Вовку

Паралельно з терміном "композиція", використовується термін "архітектоніка" (грец. architektonik? -- архітектура, мистецтво). Деякі літературознавці вважають архітектоніку і композицію синонімами. На нашу думку, мають рацію ті, хто під архітектонікою розуміє загальний план цілого твору, а під композицією -- побудову частин твору, образів, сцен, художніх деталей.

Синонімом до архітектоніки є термін "структура" (лат. structura -- будова, розміщення, порядок). Структура -- спосіб зв'язку між частинами твору як цілісного організму. З часів античності під структурою літературного твору розуміли взаємозв'язок теми, фабули, перипетій, характерів, персонажів, мовно-стильових засобів. На думку Ґ.В.Ф. Гегеля, структура твору включає смисл, зміст, внутрішню і зовнішню форму.

8.2.3 Сюжет

У епічних, драматичних і ліро-епічних творах змальовуються події в житті персонажів, їх дії і вчинки розкриваються у просторі і часі. Розвиток дії називають сюжетом (франц. sujet -- предмет). Термін "сюжет" з'явився у XVI столітті. У підручниках з літературознавства є різні визначення сюжету. П. Волинський під сюжетом розуміє "розвиток подій, які відбуваються в житті персонажів твору", Г. Абрамович, О. Рев'якін -- систему подій твору, В. Халізєв -- "ланцюг подій", життя персонажів у просторово-часових змінах. Багато авторів згадує визначення сюжету, яке дав М. Горький: "Зв'язки, суперечності, симпатії, антипатії, взагалі взаємовідносини людей -- історія зростання й організації того чи іншого характеру, типу"1. Посилаючись на це визначення, Н. Тарасенко уточнює: "Сюжет -- це жива послідовність подій в образній розповіді, яка розкриває характери персонажів у їх взаємовідносинах і взаємодії, це художнє втілення життєвих конфліктів, розкритих переконливо і логічно"'. О. Рев'якін вважає, що Горьківське визначення сюжету не відзначається точністю. На його думку, зв'язки, суперечності, взаємовідносини людей відносяться до сюжету, історія росту і організації того чи іншого характеру, типу -- до композиції, а симпатії і антипатії -- до ідеї. І, здається, має рацію.

Є. Добін називає сюжет концепцією дійсності, а Л. Тимофєєв -- формою композиції.

Сюжет -- форма розкриття змісту твору через конфлікт, взаємовідносини персонажів. Дехто говорить і про сюжет у ліричних творах, розуміючи під цим динаміку думок і почуттів.

Невичерпним джерелом для художніх сюжетів є життя, розповіді знайомих, газетні замітки, інформації. В основі твору Хемінгуея "Старий і море" лежить розповідь сімдесятирічного рибалки Мігеля Раміреса. Трагедія сусідки Л. Толе того А пий Степанівни, яка покінчила життя самогубством після того, як її зрадив коханець, послужила поштовхом для створення образу Анни Кареніної. З реального життя взяв Г. Флобер сюжет для роману "Пані Боварі" -- прототипом Емми Боварі була Адельфіна Вероніка Кутер'є.

Реальною була історія з мертвими душами, яка лягла в основу роману "Мертві душі". Родич М. Гоголя Харлампій Петрович Пивінський, щоб отримати дозвіл на винокурню, змушений був купити 20 мертвих душ, заплатити за них оброк як за живих. Сюжетна ситуація з аферистом дала можливість письменникові показати Манілових, Коробочок, Собакевичів, Ноздрьових.

Реальний факт покладений в основу повісті М. Гоголя "Шинель". Якось у присутності Гоголя розповідали історію про бідного чиновника, пристрасного мисливця, який тривалий час збирав гроші на рушницю. На першому полюванні він загубив рушницю: поклав її на ніс човна і не помітив, як очерет стягнув рушницю у воду. Зусилля знайти її виявилися даремними. Чиновник так переживав, що захворів. Співробітники згодом зібрали гроші і купили йому нову рушницю. Герой повісті М. Гоголя "Шинель" Акакій Акакійович губить не рушницю, а річ першої необхідності -- шинелю. На шинелю довго збирав гроші, голодував, вечорами не палив свічки. Речі першої необхідності позбавили його грабіжники, залишивши роздягнутим на морозі. Акакій Акакійович застудився і захворів. Винуватцем його трагедії стала значна особа -- уособлення всесильної бюрократії. Розмова значної особи з підлеглими складалася з трьох фраз "Як ви смієте?", "Чи знаєте, з ким говорите?", "Чи розумієте, хто стоїть перед вами?". Після цих трьох сакраментальних фраз Акакій Акакійович похитнувся, затремтів і не зміг встояти. Нещасне життя і смерть Акакія Акакійовича -- результат жорстоких, бездушних порядків.

На основі реального факту написана новела В. Стефаника "Новина". У листі до О. Кобилянської письменник писав: "У Трійці вмерла жінка одному чоловікові і лишила двоє дітей. Не було їх кому чесати і обпирати. Одного вечора взяв чоловік маленьку дитину на руки, а май більшу за руку та й повів до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити"1. В. Стефаник побував у тому селі, де сталася трагедія, познайомився з дівчинкою, яка відпросилася, про це повідомив О. Кобилянську.

Життєвий факт дав поштовх В. Стефанику і для написання новели "Камінний хрест". Земляк письменника Іван Дідух "дуже не хотів покидати свого кам'янистого грунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лише тому втік до Канади, щоби могти жити дальше"2. В. Стефаник зустрівся з Іваном Дідухом у Кракові.

Конкретні події, що відбулися в селі Димка на Чернівеччині, лягли в основу сюжету повісті О. Кобилянської "Земля". Житель села Димка Костянтин Жижиан мав двох синів: Саву і Мигая. Сава був самолюбивим і неслухняним, а Мигай -- лагідним і працьовитим. Сава бачив, що батько більше любить Мигая і став боятися, що земля може дістатися Мигаєві. Одного разу брати пішли в ліс, і Сава застрелив Мигая. О. Кобилянська писала, що факти і герої її повісті "Земля" взяті з життя.

Вибір письменником сюжетного варіанту не є свавіллям. Л. Толстой писав у листі до Русанова, що його герої роблять те, що повинні робити, а не те, що йому хочеться. Сюжет виконує перипетійну і характерологічну функції. У перипетійному сюжеті автор зосереджує увагу на перебігу подій, несподіваних змінах. Дія розвивається динамічно, події змінюють одна одну. Характери тут на другому плані. Такі сюжети є у творах пригодницького, фантастичного характеру. Функція характерологічного сюжету -- розкрити людські характери, події тут на другому плані. Такі сюжети називають історіями характерів. З функціями сюжету пов'язана їх класифікація.

8.2.4 Класифікація сюжетів

Літературознавці виділяють такі типи сюжетів: цікаві і розважальні, хронікальні і концентричні, внутрішні і зовнішні, традиційні і мандрівні. Цікавими вважаються такі, що досліджують життя, відкривають у ньому те, що приховане від людського ока. У творах із розважальними сюжетами є несподівані, випадкові події з ефектними перипетіями і впізнаваннями. Розважальні сюжети використовують у масовій літературі і творах пригодницько-детективного характеру.

Автори підручника "Введенис в литературоведсние" (за ред. Г.М. Поспє-лова) виділяють хронікальні і концентричні сюжети. Вони відзначають, що між подіями можуть бути часові (подія Б відбувається після події А) і причинно-наслідкові зв'язки (подія Б відбувається внаслідок події А). Фраза "король помер, і померла королева" ілюструє перший тип сюжету. Другий тип сюжету можна проілюструвати фразою "король помер, і королева померла від горя". Про ці типи сюжету говорив Аристотель. Хронікальні сюжети домінують у романах Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель", М. де Сервалтсса -- "Дон Кіхот", поемі Данте "Божественна комедія". У хронікальній послідовності розвиваються події у романі У. Самчука "Марія".

Концентричні сюжети виявляють причинно-наслідкові зв'язки між подіями. Такі сюжети Аристотель вважав досконалішими. Ці сюжети домінують у новелах, вони присутні у романах "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Червоне і чорне" Стендаля, "Злочин і кара" Ф. Достоєвського. У багатьох творах хронікальні і концентричні сюжети поєднуються. Таке поєднання у романах "Війна і мир", "Анна Кареніна" Л. Толстого, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, "Сестри Річинські" Ірини Вільде, "Санаторійна зона" Миколи Хвильового, "Диво" П. Загребельного, "Маруся Чурай" Ліни Костенко.

Зовнішні сюжети розкривають характери через події, вчинки, вони ґрунтуються на інтригах, перипетіях. Зовнішні сюжети були популярними в античній літературі. Внутрішні сюжети будуються на колізіях, вони розкривають характери опосередковано, зосереджують увагу на змінах у психіці персонажів, діалектиці душі. Внутрішні сюжети є у новелах М. Коцюбинського "Цвіт яблуні", "Intermezzo", "В дорозі".

Важливе місце у літературі займають мандрівні сюжети, вони зустрічаються у міфах, казках, байках, анекдотах, піснях. Байкові сюжети про вовка і ягня, лисицю-жалібницю відомі з часів античності. Їx розробляли Езоп, Федр, Лафонтен, Гребінка, Глібов, Крилов. Мандрівним сюжетам особливу увагу приділяла "порівняльно-історична школа". Прихильники школи вважали, що подібність у сюжетах фольклорних і літературних творів пояснюється запозиченнями.

Традиційні сюжети акумулюють досвід людства, нагромаджений упродовж тисячоліть. Вони, за словами А. Нямцу, "є своєрідною формою універсальної пам'яті, яка зберігає і осмислює людський досвід"1. Серед традиційних сюжетів, на думку А. Нямцу, найбільш продуктивними є міфологічні (Прометей, Пігмаліон), літературні (Гуллівер, Робінзон, Дон Кіхот, Швейк), історичні (Олександр Македонський, Юлій Цезар, Сократ), легендарно-церковні (Ісус Христос, Іуда Іскаріот, Варавва). Вчений розділяє протосюжети, сюжети-зразки, сюжети-посередники і традиційні сюжетні схеми. Протосюжетом, на думку А. Нямцу, є твір, "в якому систематизовано багатоваріантний міфологічний або легендарний матеріал, створена цілісна сюжетна схема, намічені основні проблеми і ціннісно значима система морально-психологічних домінант"1. Протосюжетом для багатьох національних літератур стала "Народна книга" І. Шпіса (1587 p.), яка об'єднала популярні німецькі фольклорно-історичні джерела (легенди, сказання) про сучасників історичного доктора Фауста, який заключив договір із дияволом. Завдяки перекладам на англійську, французьку, голландську, іспанську мови "Народна книга" стала протосюжетом для багатьох національних літератур. Німецький сюжет, осмислений Ґете, став сюжетом-зразком, фактором європейської і культурної свідомості.

Серед традиційних сюжетів О. Всселовський виділяв активні і пасивні, такий поділ має умовний характер. Активними є такі сюжети, які постійно функціонують, пристосовуються до вимог інонаціонального контексту. До активних належать сюжети про Кассандру, Прометея, Дон Жуана, Дон Кіхота, Фауста. До сюжету про Фауста зверталися різні літератури: англійська (К. Марло "Трагічна історія доктора Фауста"), іспанська (X. Валера "Ілюзії доктора Фауста"), бельгійська (М. де Гельдерод "Смерть доктора Фауста"), французька (П. Вал ері "Мій Фауст"), російська (І. Тургенев "Фауст"), українська (В. Винниченко "Записки курносого Мефістофеля"), О. Левада ("Фауст і смерть"). Німецький сюжет став фактором культурної свідомості багатьох народів.

До пасивних сюжетів відноситься порівняно обмежена кількість сюжетів фольклорно-міфологічного і літературного походження, змістові домінанти яких більше залежні від реальних національно-історичних факторів, які сприяють або перешкоджають традиціоналізації в тих культурах, які їх сприймають. Пасивні сюжети потребують, як правило, специфічних умов для свого входження в духовний контекст тієї епохи, яка їх запозичує.

Російський дослідник Л. Пінський пропонує диференційоване розмежування традиційних структур на сюжети-фабул и і сюжети-ситуації.: До сюжетів-фабул, на думку дослідника, відносяться фольклорно-міфологічні структури, на які орієнтувалися письменники різних часів і літератур (сюжети про Антигону, Прометея, Фауста, Дон Жуана). До сюжетів-ситуацій належать твори, з яких письменники вибирають головних героїв, що трактуються як узагальнені соціальні і психологічні типи-ідеї. Таким є "Дон Кіхот" Сервантеса. Кожен із наступних донкіхотів відрізняється від героя іспанського письменника інтересами, характером і долею. В жодному романі, близькому за духом до "Дон Кіхота", не повторюються фабульні мотиви, жоден із наступних донкіхотів не повторює подвигів середньовічного лицаря з Ламанчі Сервантеса.

В історії літератури сформувалися різні способи обробки традиційного сюжетно-образного матеріалу, їх детальну характеристику знаходимо у монографії А. Нямцу "Поэтика традиционных сюжетов". Серед них -- дописування, обробка, порівняння, продовження, створення "літературних апокрифів, переказ, адаптація, варіанти розповідного переакцентування. Дописування, відзначає А. Нямцу, -- не зачіпає принципово сюжетну схему "зразка, осучаснює її за рахунок включення раніше відсутніх епізодів..., значного розширення намічених у творах сюжетних ходів і ситуацій. Для дописування характерна тенденція до поглибленої психологізації традиційних ситуацій, їх подієвої конкретизації і побутової деталізації".

Своєрідним естетичним показником глибокого освоєння духовних цінностей минулого є створення "обробок". Автори обробок переосмислюють сюжети і образи, орієнтують на літературні варіанти, вказані у підзаголовку твору: "Дон Жуан" (за Мольєром) Брехта. Причинами створення обробок А. Нямцу вважає загальнолюдський авторитет письменників, до творів яких звертаються сучасні автори. Зміст "обробки" в тому, щоб наблизити до сучасності міфологічні чи історично віддалені події, наповнити їх актуальними ідеями і проблемами, зробити зрозумілими сучасному читачеві.

Поширеною формою національно-історичної і особистісної конкретизації традиційних образів є "порівняння, накладання їх семантики на імена історичних, наукових і культурних діячів різних часів і народів"2. Наприклад, Наполеон називав імператора Павла І "російським Дон Кіхотом", акцентуючи на його двоїстості. Протилежну оцінку цій особі дав О. Герцен, називаючи Павла І огидним, сміхотворним видовищем коронованого Дон Кіхота. Подібні порівняння, асоціативні зближення мають суб'єктивний характер, виражають думку окремого автора.

Причиною створення продовжень є прагнення авторів довести популярний сюжет до логічного завершення, з точки зору сучасності, яке прямо або опосередковано присутнє в новому варіанті традиційної структури. Наприклад, письменників цікавить, що було б, якби Фауст і Дон Кіхот не померли, як склалася б доля Санчо Панси після смерті Дон Кіхота, що було б, якби Дон Кіхот не помер. Такі варіанти продовжень мають відповідати логіці еволюції персонажів, зберігати особливості традиційних ситуацій, мотивувань, які гарантують їх впізнаваність читачем.

У літературі XX століття набуло поширення просвітительське освоєння традиційних сюжетів, метою яких є ознайомлення широкого читача з класичними зразками, при цьому традиційний матеріал переказується без суттєвих сюжетних змін або осучаснення його проблематики (Ж. Жене "Іліада" Гомера й "Одіссея" Гомера").

Специфічною формою переосмислення традиційного матеріалу є створення так званих літературних апокрифів, у яких загальновідомі колізії і смислові домінанти якісно переосмислюються. Відомими є апокрифи К. Чапека ("Покарання Прометея", "Ромео і Джульєтта"). У Другій половині XX століття сформувався жанр роману-апокрифу (Р. Іваничук "Євангеліє від Фоми", Г. Носсак "Орфей").

У літературі XX століття в літературних версіях авторських міфів активно використовується прийом зміни розповідного центру, який відрізняється від канонізованого чи загальновідомого. Створена при цьому морально-психологічна модель поведінкового і ціннісного світів суттєво відрізняється від протосюжетної. Таким чином, формується нова система мотивування загальновідомих сюжетних ходів і конфліктів, створюються нові погляди на світ, нові характеристики. Поява другого оповідача не вилучає повністю реального автора, який грає роль посередника. Оповідач оцінює події не так, як автор, він виступає як публікатор невідомих матеріалів, або людина, яка мала можливість спостерігати за подіями і претендує на об'єктивність розповіді.

Розповідь від персонажа використовує такі форми організації матеріалу, як щоденники, записки, мемуари, листи, вигадані рукописи. "Така розповідна організація тексту, -- слушно відзначає А. Нямцу, -- орієнтується на повідомлення і утвердження реалістичного обґрунтування замовчування чи неймовірних (фантастичних, ірреальних), з точки зору звичайної людини, подій... Для подібних версій часто характерна "мозаїчна" композиція, при якій ретроспектива життя головного героя (його щоденник, лист) ускладнюються різними стилізованими і реальними документами, а також розповіддю про події часів публікації документу". В оповіданні Г. Носсака "Кассандра" функцію оповідача виконує син хитромудрого Одіссея, який розповідає про трагічну долю батька і доповнює знання про нього розповідями учасників троянської війни. "Гості, які приїжджають в Ітаку, -- розповідає син Одіссея, -- випитують мене про троянську війну. Я хоч і не брав у ній участь, але вони вважають, що, як син Одіссея,... повинен знати про неї більше від інших. А в результаті я сам дізнаюся про неї від цих допитливих більше, ніж з розповідей батька".

У літературних інтерпретаціях традиційного сюжету зустрічаються різні типи авторів: автор-спостерігач (свідок), автор-учасник подій, автор-провокатор подій, автор-коментатор, автор-публікатор, автор-посередник.

Письменники часто переосмислюють сюжети загальновідомих міфів і творять нові. В усі часи були спроби нетрадиційного, іронічного переосмислення сюжетів та образів (П. Скаррон "Перелицьований Вергілій" (1648-- 1653 рр.), М. Осипов "Вергілієва "Енеїда", перелицьована" (1791 р.), І. Котляревський "Енеїда" Вергілія, перелицьована на українську мову (1798 р.). А. Нямцу називає такі причини пародіювання традиційних сюжетів і образів: по-перше, поява пародій свідчить про популярність і активне функціювання використання традиційних структур у духовній свідомості певного культурно-історичного періоду; по-друге, пародіювання є одним із ефективних способів руйнування традиції сприйняття сюжету. При цьому досить часто з'являються невідомі можливості еволюції традиційних сюжетів, відбувається перестановка акцентів у їх семантиці, осучаснюються міфологічні сюжети. Письменники наповнюють міфологічні моделі конкретно-історичними і національно-побутовими реаліями. Конфлікт комедії Аристофана "Лісістрата" переноситься у XX століття (Н. Хікмет "Бунт жінок", К. Герхард "Греки серед нас"). Література XX століття переосмислює формально-змістові домінанти міфів про Медею, Кассандру, Антигену.

Велику групу складають традиційні сюжети і образи легендарного походження, які в процесі багатовікового функціонування пройшли ряд етапів сюжетоскладання. Спершу сюжети і образи мали підкреслено національний характер: німецький Фауст, іспанський Дон Жуан. У процесі розширення географії легендарні структури інтенсивно перероблялися, пристосовуючись до запитів і традицій запозичуваної культури, їх первинна національна при кріпленість розмивалася, ставала або умовною (традиційною), або переорієнтовувалася на специфічний онтологічний і духовний континуум середовища -- реципієнта. "У всіх випадках "пере-націоналізації" матеріалу, -- відзначає А. Нямцу, -- обов'язковою умовою є наявність формальних і змістово значимих проблем, ситуацій, характеристик, близкість емоційно-психологічних орієнтирів і т. п. Тільки при дотриманні цих і ряду інших умов відбувається органічне включення творів однієї національної культури в духовне творіння іншого народу".

Середньовічна легенда про Дон Жуана привертала увагу таких письменників, як Тірсо де Моліна, Ж.Б. Мольєр, К. Гольдоні, ET. Гофман, Дж.Г. Байрон, А. де Мюсес, С. Черкасенко. Упродовж століть середньовічний персонаж осмислювався як вічно молодий і непоборний спокусник жінок, як порушник загальноприйнятих норм поведінки. Час Дон Жуана, який "граючи" підкоряв жінок, безкарно руйнував людські долі, минув. Сучасний герой "приречений" на мученицькі роздуми про своє аморальне буття, яке стає причиною абсолютної самотності. Він прагматичний, не позбавлений романтики, яка приводить його до трагічних зіткнень з реальною дійсністю, він далекий від ідеалів рицарства, честі і обов'язку.

"Літературні варіанти традиційних структур, -- відзначає А. Нямцу, -- переконливо підтверджують ефективність використання духовної спадщини минулого для відображення актуальних проблем сучасності, показують невичерпність ідейно-семантичних можливостей, які виникли в глибині століть, сюжетів і образів".

Сюжети, в яких дія розвивається від зав'язки до розв'язки, називають архетиповими. У таких сюжетах важливу роль відіграють перипетії, доля готує героям твору несподівані зміни. Такі сюжети зустрічаються у творах Софокла "Едипцар", Шекспіра "Гамлет".

Згадані типи (види, роди) сюжетів взаємодіють, співіснують у одному творі.

Один із творців "нового роману" француз Роб-Ґрійє вважає, що література розвивається у напрямі безсюжетності. Сюжетний роман з подіями і персонажами вичерпав себе. Але крім нового роману, в основі якого потік свідомості, є традиційний -- з героями, подіями, сюжетом.

Невід'ємним чинником сюжету є фабула (лат. fabula -- байка, розповідь, переказ, казка, історія). В епоху античності термін "фабула" мав два значення -- байка, розповідна частина трагедії, наприклад, міф про аргонавтів, про царя Едипа. Аристотель ділив фабули на прості і складні. Простою називав фабулу без перипетій або пізнавання, а заплутаною -- "таку, в якій зміна відбувається або з впізнаванням, або перипетією, або з обома ними разом". Згодом фабулою почали називати випадок, взятий із переказу. У XIX--XX ст. під фабулою розуміли природний, послідовний виклад подій у логічному, хронологічному, психологічному, причинно-наслідковому аспектах.

Автори "Літературного словника-довідника" відрізняють фабулу від сюжету за такими ознаками:

1) послідовністю викладу подій, які в тексті змальовуються не так, як вони відбуваються в житті, з пропусками важливих ланок, з перестановками, з інверсією, з наступним впізнаванням, обернено ("Воа constrictor", "Перехресні стежки" І. Франка);

2) мотивуванням розповіді -- як спогад ("Зачарована Десна" О. Довженка), видіння, сон ("Сон" Т. Шевченка), лист ("Абат Обен" П. Мерімe), щоденник ("Робінзон Крузо" Д. Дефо), оповідання в оповіданні ("Доля людини" М. Шолохова);

3) суб'єктом розповіді -- від першої і другої особи..., від автора, що не виявляє своєї присутності..., від автора, що виявляє свою емоційну настроєність..., від імені біографічного автора..., оповідача-маски..., оповідача-персонажа...

Фабула може мати документальний, фактичний характер. В основі фабули можуть бути легенди, балади, міфи, анекдоти.

У великих епічних творах є кілька фабульних ліній. У романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" є лінії Чіпки, Грицька і Максима Гудзя. У драматичних творах, призначених для сценізації, не може бути складної розгалуженої фабули.

У ліричних творах фабула може мати фрагментарний характер, таку фабулу називають "крапковою". Ті твори, в основі яких думки і переживання, -- безфабульні. Безфабульною є медитативна лірика.

З категорією "сюжет" тісно пов'язана категорія "мотив" (франц. motivus від лат. moveo -- рухливий). Поняття "мотив", яке прийшло у літературознавство з музикознавства, залишається недостатньо вивченим. Мотив ототожнюють з темою, ідеєю. Називають патріотичні, громадянські, соціальні мотиви. Мотиви визначають вчинки персонажів. Провідний мотив називають лейтмотивом.

У XIX--XX ст. термін "мотив" використовували при вивченні фольклорних сюжетів. О. Веселовський вважав, що мотиви є історично стабільними і постійно повторюваними. Кожна епоха повертається до старих мотивів, наповнюючи їх новим розумінням життя. О. Веселовський писав, що мотив є першоелементом сюжету.

Має рацію А. Ткаченко, зазначаючи, що "термін "мотив" доцільніше використовувати до лірики. І насамперед тієї, що її часом називають безсюжетною (насправді -- позбавленої виразної фабули), тематики, проблематики та інших традиційних огрублень у царині змісту".

Особливістю мотиву є його повторюваність. "В ролі мотиву, -- зазначає Б. Ґаспаров, -- може бути будь-який феномен, будь-яка змістова "пляма" -- подія, риси характеру, елемент ландшафту, будь-який предмет, вимовлене слово, фарба, звук і т. д., єдине, що визначає мотив -- це його репродукція у тексті, так що на відміну від традиційної сюжетної розповіді, де заздалегідь більш менш визначено, що можна вважати дискретними компонентами ("персонажами" чи "подіями"), тут не існує заданого "алфавіту" -- він формується безпосередньо в розгортанні структури і через структуру".

У ліричному творі мотив -- це повторюваний комплекс почуттів та ідей. Окремі мотиви в ліриці більш самостійні, ніж в епосі чи драмі, де вони підпорядковані розвитку дії. У мотиві повторюються психологічні переживання. Є мотиви пам'яті, совісті, волі, свободи, подвигу, долі, смерті, самотності, нерозділеного кохання.

8.2.5 Компоненти сюжету

Оскільки в основі сюжету -- виникнення і розгортання конфлікту, то при аналізі потрібно вивчати етапи його розвитку. Стадії розвитку сюжету називають елементами, компонентами або чинниками. Сюжет включає п'ять елементів: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку.

Експозиція (лат. expositio -- пояснення) інформує читача про місце дії, знайомить з персонажами, ситуацією, у якій виникає конфлікт. У комедії "Ревізор" М. Гоголь знайомить читача з провінційним містечком, у якому живуть Тяпкіпи-Ляпкіни, Сквозники-Дмухановські, Бобчинсьікі і Добчинські. В оповіданні "Коні не винні" М. Коцюбинський представляє читачам Аркаді я Петровича Малину і його родину.

Є експозиція пряма -- на початку твору, затримана -- після початку дії, зворотна -- в кінці дії, розпорошена -- подається частинами протягом дії. Затримана експозиція в романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Зворотна в "Мертвих душах" М. Гоголя, в новелі "Новина" В. Стефаника.

Розвиток дії починається із зав'язки. Зав'язка ставить героїв у такі взаємовідносини, у яких вони змушені діяти і боротися за вирішення конфлікту. У комедії "Ревізор" зав'язкою є підготовка до ревізії казнокрадів, кар'єристів і хабарників. Після зав'язки розгортаються події, в яких беруть участь персонажі, що вступили в конфлікт, вони борються за розв'язання конфлікту. Розвиток дії займає місце між зав'язкою і кульмінацією, вона відбувається через перипетії (грец. peripeteia -- раптовий поворот, зміна). Цей термін Аристотель використовував, аналізуючи трагедію. Під перипетією він розумів "злам, переміну дії на свою протилежність". Наприклад, в "Едипі" "вісник, який прийшов, щоб порадувати Едипа і звільнити його від страху перед матір'ю, досяг протилежного, розкривши Едипові, хто він був"1. Перипетії є і в епічних творах, зокрема, у новелах, рицарських, авантюрних, пригодницьких романах і повістях. Спосіб організації подій за допомогою складних перипетій, гострої боротьби називають інтригою (франц. intrique, лат. intrico -- заплутую).

Розвиток дії відбувається через конфлікти, колізії і ситуації. Ситуація (франц. situation від situs -- розміщення) -- це співвідношення сил, взаємовідносин у певний момент розвитку дії. Ситуація базується на суперечностях, боротьбі між дійовими особами, внаслідок якої одна ситуація змінюється іншою. Є ситуації статичні і сюжетні. Статичними (грец. stitike -- рівновага) називають урівноважені ситуації. Статичні ситуації характерні для експозиції і розв'язки. Такі ситуації є на початку і в кінці твору. Сюжетні виникають внаслідок боротьби протилежних сил. Вони притаманні зав'язці, перипетіям, кульмінації.

Момент найвищого напруження у розвитку сюжету називають кульмінацією (лат. kulmen -- вершина). У кульмінації найповніше виявляються характери. У "Лісовій пісні" Лесі Українки" кульмінацією є загибель Мавки. У "Ревізорі" кульмінацією є сватання Хлестакова. З кульмінації починається новела В. Стефаника "Новина". Спочатку вона дається у формі повідомлення, а згодом -- у формі події. У творах з хронікальним сюжетом кульмінації може не бути. Вона відсутня у повісті І.С. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я". У багатьох творах кульмінація завершує розвиток дії.

Вирішує конфлікт розв'язка. Розв 'язка -- результат зіткнення, остання стадія розвитку конфлікту. У "Лісовій пісні" Лесі Українки розв'язка -- смерть і духовна перемога Лукаша. У розв'язці "Ревізора" дізнаємося, хто такий Хлестаков. У місто приходить звістка про справжню ревізію. Розв'язка є у творах епічного і драматичного характеру. З розв'язки може починатися твір (етюд "Невідомий" М. Коцюбинського). Зустрічаються твори без розв'язки, вона відсутня в оповіданні А. Чехова "Дама з собачкою".

Фінальний елемент ліричного твору називають кінцівкою. Вірш може закінчуватися афористичним рядком, рефреном. Вірш Л. Костенко "Умирають майстри", наприклад, закінчується рядками:

При майстрах якось легше. Вони -- як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Афористичною кінцівкою завершується поезія Л. Костенко "Кобзарю, знаєш, нелегка епоха":

Бо пам'ятайте,

що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох.

Рефрен є у таких старожанрових формах, як тріолет, рондель, рондо.

Сюжет складається з епізодів. У великих творах кожен елемент сюжету може включати кілька епізодів (грец, epeisodion -- те, що трапилося). Епізод -- це подія, що є закінченою частиною цілого і має відносно самостійне значення.

В епічних і драматичних творах події можуть уповільнюватися або затримуватися завдяки введенню вставних епізодів, авторських відступів, історичних екскурсів, інтер'єру, авторських характеристик, пейзажу.

У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідається про запровадження кріпаччини, руйнування Запорозької Січі. У трагедії Софокла "Едип-цар" вісник з Корінфа повідомляє про смерть царя Пол і ба, корінфяни запрошують Едипа стати його спадкоємцем. Едип щасливий, вірить, що не є вбивцею батька, але вісник відкриває Едипу таємницю, що він не син Поліба і його дружини. В Едипа виникає питання, чий він син. Мати і дружина Едипа Іокаста з болем покидають сцену.

У деяких творах можуть бути пролог і епілог. Пролог (грец. prologos від pro -- перед і logos -- мова, слово) -- вступна частина твору. Пролог -- це композиційний елемент твору. Він не входить у сюжет. Пролог знайомить з подіями, які передували тим, які зображені у творі, з виникненням задуму. Л. Толстой розповідає про факти, які стали поштовхом до написання твору "Хаджі Мурат", І. Франко повідомляє про задум і мету написання поеми "Мойсей". Розпочинається пролог словами:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик, той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

В античній трагедії прологом називали дію до початку основної ситуації. Це могла бути сцена, яка передувала народу (виходу хору), монолог актора, який у зверненні до глядача оцінював події, поведінку героїв.

Прологом може бути сцена або епізод, розділ (М. Коцюбинський -- "Дорогою ціною", М. Стельмах -- "Правда і кривда"). Прологом може бути повідомлений від автора (Т. Шевченко -- "Єретик"), роздум над долею твору (Т. Шевченко -- "Гайдамаки"). І. Драч використовує пролог для розкриття важливих філософських і морально-стичних проблем.

Епілог (грец. epilogos від ері -- після і logos -- слово) -- заключна частина твору, яка розповідає про персонажів, коли суперечності між ними вирішилися. Епілог робить характеристику персонажів повнішою. В античній драмі (в ексоді) пояснювався задум автора, значення подій, які відбувалися. У драматичних творах епохи Відродження епілог був заключним монологом, який розкривав ідею твору. В епілогах може бути оцінка зображеного (Т. Шевченко -- "Гайдамаки", Г. Сенкевич -- "Огнем і мечем"). Епілог може мати форму авторського повідомлення (Марко Вовчок - - "Кармелюк"). Є розгорнуті епілоги, які розкривають людські долі через певний час після завершення основної дії (У. Самчук -- "Гори говорять"). Іноді в епілогах порушуються філософські та морально-етичні проблеми (Л. Толстой -- "Війна і мир").

Усі елементи сюжету використовуються у великих епічних творах. У малих епічних творах деякі елементи можуть бути відсутніми. Елементи сюжету не обов'язково йдуть у хронологічній послідовності. Твір може починатися і з кульмінації чи навіть розв'язки (новела В. Стефаника "Новина", роман М. Чернишевського "Що робити?").

8.2.6 Позасюжетні елементи твору

У більшості підручників їх називають позасюжетними. "Але за нашого тлумачення сюжету, -- відзначає А. Ткаченко, -- ліпше говорити про позафабульні елементи, бо, крім зовнішньо-подієвого чи описового плану зображення, існує внутрішньо-психологічний план вираження, -- це дві іпостасі сюжету (загалом художнього світу), які можуть розгортатися паралельно, взаємопереходити одна в одну, перетинатися і знову розходитися, повертатися і т. д.".

До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

Портрет (франц. portrait) -- опис зовнішності персонажа (рис обличчя, фігури, виразу очей, пози, одягу, жестів, міміки). Портрет може бути повним, докладним і скупим. Докладні портрети персонажів у творах І.С. Нечуя-Левицького, скупі -- у В. Стефаника. Панас Мирний, М. Коцюбинський малюють портрети протягом усього твору, доповнюючи їх новими штрихами. Портрет дає можливість розкрити індивідуальність персонажа. У Чіпки з роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" борідка "мов стесана", ніс "трохи загострений", очі теж "гострі", "дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка". "У погляді його світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою".

Є портрети-описи, в яких акцентується увага на зовнішності персонажа (портрет Лесі Череванівни в романі П. Куліша "Чорна рада"), портрети-враження, в яких душевні якості персонажа розкриваються через опис вражень, які він викликає в інших героїв та автора, портрети-порівняння з іншими портретами персонажів. Портрет може бути статичним (в ньому зосереджена увага на незмінних деталях) і динамічним (деталі зовнішності нагромаджуються протягом твору, зосереджується увага на мінливих особливостях зовнішності -- жестах, міміці, виразі обличчя).

Для високих жанрів характерні ідеалізуючі портрети. Вони збереглися і в літературі романтизму (М. Гоголь -- "Тарас Бульба"). У комедійно-фарсових творах використовуються сатиричні, гротескні портрети (Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель", Дж. Свіфт "Мандри Гуллівера").

Пейзаж -- (франц. paysage від paus -- місцевість, країна) -- зображення місцевості, природи. Є пейзажі лісові, степові, морські, індустріальні (опис шахт, заводів, фабрик), урбаністичні (опис вулиць, площ, міст). Пейзажі можуть імпонувати настрою персонажа, або контрастувати. Дощовий осінній пейзаж з повісті М. Коцюбинського "Fata morgana" відповідає настрою знедолених селян. У поемі Т. Шевченка "Сон" на фоні прекрасної природи показано важке життя людей.

Пейзаж дає уявлення про місце і час дії, допомагає розкрити внутрішній стан героя. Пейзаж може бути статичним і динамічним. Статичні пейзажі часто стрічаються у творах І.С. Нечуя-Левицького. У повісті "Хмари" статична картина вечора: "Тим часом надворі вечоріло, жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив'ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків".

Інтер'єр (франц. interieur--внутрішній) -- опис вигляду приміщення, реалій побуту. Інтер'єр може бути фоном для подій, він дає можливість уявити місце дії і є засобом створення образів -- персонажів. Інтер'єр використовується в епічних і драматичних творах, рідше -- в ліричних.

Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє ставлення до героя. Ліричні відступи можуть бути у ліро-епічних, рідше -- ліричних творах. У поемі "Катерина" Т. Шевченко звертається до своєї героїні зі словами співчуття:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Публіцистичні -- це міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми (дискусія Дмитрія Карамазова та Аглаї про розвиток українського націонал-комунізму у романі Миколи Хвильового "Вальдшнепи").

Філософські відступи -- це роздуми про долю людини, про місце людини у суспільстві:

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

(Т. Шевченко)

Історичні відступи -- це згадки про давньоминулі події. У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" є спогади про історію села Піски протягом трьох століть.

А. Ткаченко, крім авторських відступів, виділяє "неавторські", вкладені в уста персонажа, розповідача, вмонтовані документи, цифрові дані тощо.

Вставні епізоди -- позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. У "Мертвих душах" М. Гоголя вставною є "Повість про капітана Копєйкіна", яка не зв'язана з долею основних героїв твору. В оповіданні М. Коцюбинського "Під мінаретами" татарський юнак Рустем розповідає історію про мусульманського ченця і осла.

В епічних і ліро-епічних творах використовується художнє обрамлення. Це такий сюжетний твір, який включається у розповідь, немов у рамку, що не має безпосереднього зв'язку з сюжетом. В. Лесик називає обрамлення позасюжетним елементом. В. Халізєв -- обрамленням сюжету, автори "Літературознавчого словника-довідника" -- літературним жанром, А. Ткаченко використовує термін "сюжетно-композиційне обрамлення". Художнє обрамлення як прийом використав Т. Шевченко у поемі "Варнак", вона розпочинається словами:

Тиняючись по чужині,

Понад Елеком, стрів я діда,

Вельми старого.

Це і був варнак, від імені якого ведеться розповідь у поемі. Обрамлення використовується у романах Боккаччо "Декамерон", у поемі А. Малишка "Прометей", в оповіданні А. Чехова "Аґрус". Обрамлення розмежовує оповідача і автора. Поема А. Малишка "Прометей" починається описом кручі над Дніпром. Далі розповідається про зустріч поета з плотарями, один із них згадує подвиг солдата-розвідника.

Обрамлення використовується у збірниках казок. Збірник "Казки 1001 ночі" починається розповіддю про мудру дівчину Шахразаду, яка щоночі розказує цікаві казки Халіфові, перериваючи їх вранці на найцікавіших місцях. Зацікавившись продовженням казок, Халіф постійно відкладає страту Шахразади.

Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. Іноді вона містить тему, ідею (М. Коцюбинський -- "Fata morgana", "Лихо через розум" О. Грибоедова). Є заголовки, утворені за іменем головного героя ("Отелло" В. Шекспіра, "Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка), істоти ("Біле Ікло" Джека Лондона), рослини ("Тополя" Т. Шевченка), предмета ("Алмазне жорно" І. Кочерги), місця дії ("Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя), часу дії ("Вечір проти Івана Купала" М. Гоголя), прислів'я ("Кров людська -- не водиця" М. Стельмаха). Зустрічаються заголовки, які стосуються жанру твору ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Божественна комедія" Дайте Аліг'єрі), біографічні ("Шляхами Тараса" Оксани Іваненко), родинно-хронікальні ("Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького). Іноді назви мають форму чужомовних фраз, які стали афоризмами ("Persona grata" M. Коцюбинського), цитат із фольклору ("Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М. Старицького), асоціації з іншими видами мистецтва ("Кобзар" Т. Шевченка), алюзії ("Потоп"' Г. Сенкевича). Поширеними є символічні (І. Франко -- "Боа костріктор"), алегоричні (Леся Українка -- "Досвітні вогні*'), іронічні (І. Франко -- "Добрий заробок"), метафоричні (Г. Тютюнник -- "Вир"), гіперболічні ("І довше віку триває день" Ч. Айтматова), оксюморонні ("Живий труп" Л. Толстого), метонімічні ("Гомоніла Україна" Петра Панча) назви. У ліричних творах заголовок не є обов'язковим, без нього не обходяться епічні і драматичні твори.

У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe -- напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов'язаний із змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: "Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть" (Соборное послание Иоанна. -- Глава 4. -- С. 20).

Позасюжетним елементом є присвята. Поему "Неофіти", наприклад, T. Шевченко присвячує М.С. Щепкіну, "Кавказ" -- Якову де Бальмену. Збірку "Замість сонетів і октав" П. Тичина присвятив Г. Сковороді, новелу "Intermezzo" M. Коцюбинський адресував кононівським полям.

Можна говорити не лише про композицію художнього твору, але й про композицію сюжету, образу. Розкрити композицію образу -- значить з'ясувати засоби його творення.

8.3 Художня мова

Кожен вид мистецтва має свій матеріал для створення образу. У літературі таким матеріалом є слово. І. Франко в поемі "Лісова ідилія" писав:

Слова -- полова, Але огонь в одежі слова -- Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.

8.3.1 Мова розмовна, літературна, художня

Мова -- першоелемент літератури, засіб образного відтворення предметів, явищ, змістовна форма. Мову можна умовно розділити на розмовну, літературну і художню. Вони входять в загальнонаціональну. Розмовна мова -- ненормована мова повсякденного спілкування. Літературна мова -- мова, нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована. Вона формується на основі народної, з'являється на високому рівні розвитку нації. В основі української літературної мови лежить мова Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою пишуть наукові праці, друкують газети, журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні. Розрізняють науковий, науково-популярний, ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий (канцелярський) стилі. Наукова мова послуговується поняттями відповідних наук (хімії, математики, літературознавства...). У діловій мові використовуються канцеляризми (лексичні і синтаксичні). Художня мова -- літературна, але не обмежується лише літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається лаконізмом, небагатослівністю. А. Чехов вважав лаконічність сестрою таланту, а О. Некрасов закликав писати так, щоб словам було тісно, а думкам -- просторо.

8.3.2 Мова автора і мова персонажів

У художньому творі розрізняють мову автора і мову персонажів. Мова автора -- це розповідь про явища, події, характери, вчинки персонажів, у ній є оцінка людей, фактів. Кожен талановитий письменник має свій мовний стиль, свої лексико-синтаксичні та інтонаційно-образні особливості. Ми говоримо: "мова Шевченка", "мова Франка", підкреслюючи особливості стилю письменника.

Мова персонажів -- засіб індивідуалізації. Вона зумовлена віком, освітою, професією, настроєм, темпераментом, культурою героя. Мова Возного, наприклад, з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" -- суміш бюрократичної, старослов'янської і народної лексики. Вона характеризує рівень розвитку сільського чиновника: "Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй. Когда б я імія -- теє-то, як його -- стільки язиків, стільки артикулів ілі скільки зап'ятих в магдебургськім праві, то і сил не довліло би на восхвалєніє ліпоти твоєй. Єй-єй. Люблю тебе... до безконечності".

Мова кожного персонажа повинна мати свою лексику, свою інтонацію, свою будову речень. Особливості мови персонажів виявляються у монологах, діалогах, непрямій мові.

8.3.3 Лексика художньої мови

Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми, архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми.

Синоніми (грец. synonimos -- однойменний) -- це слова близькі за значенням, але різні за звучанням. Синоніми дають можливість письменникові уникнути повторення одних і тих же слів, надають мові відповідного інтонаційного забарвлення. Маланка в повісті "Fata morgana" лає Андрія: "Вона його вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, як тільки можна було в неділю, по Службі Божій". І. Котляревський, змальовуючи мандрування героя, в гумористичному плані використовує синоніми:


Подобные документы

  • Художня література як один із видів мистецтва - найпопулярніший і найдоступніший усім. Зорієнтованість літературної освіти на виховання особистості національно свідомої, духовно багатої. Розвиток творчих навичок та здібностей учнів на уроках літератури.

    курсовая работа [53,6 K], добавлен 25.01.2009

  • Сутність поняття художності літератури, її роль у суспільно-естетичній свідомості людства. Естетичність художнього твору, його головні критерії. Поняття "модусу" в літературознавстві як внутрішньо єдиної системи цінностей і відповідної їх поетики.

    реферат [27,4 K], добавлен 07.03.2012

  • Євген Гребінка: початок творчої та літературної діяльності поета. Навчання та служба в козачому полку. Гребінка як невтомний організатор українських літературних сил, його роль в творчому становленні Т. Шевченка. Широка популярність творів Гребінки.

    реферат [44,8 K], добавлен 02.12.2010

  • Загальні особливості та закономірності розвитку української літератури XX ст., роль у ньому геополітичного чинника. Діяльність Центральної Ради щодо відродження української культури та її головні здобутки. Напрями діяльності більшовиків у сфері культури.

    реферат [54,0 K], добавлен 22.04.2009

  • Продовження і розвиток кращих традицій дожовтневої класичної літератури і мистецтва як важлива умова новаторських починань радянських митців. Ленінський принцип партійності літератури, її зміст та специфіка. Основні ознаки соціалістичного реалізму.

    реферат [18,1 K], добавлен 22.02.2011

  • Розвиток української літератури в 17–18 столітті. Короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва. Поняття поезії в українських латиномовних поетиках. "Поетика" М. Довгалевського.

    курсовая работа [42,6 K], добавлен 19.09.2010

  • Автобіографічні та біографічні відомості І.П. Котляревського, пов’язані з основою твору. "Енеїда" - епїчна, бурлескнотравестійна поема, перший твір нової української літератури. Правда та художній вимисел, проблематика твору, аналіз художніх образів.

    реферат [33,7 K], добавлен 01.12.2010

  • Роль творчої спадщини великого Кобзаря в суспільному житті й розвитку української літератури та культури. Аналіз своєрідності і сутності Шевченкового міфотворення. Міфо-аналіз при вивченні творчості Т.Г. Шевченка на уроках української літератури.

    курсовая работа [44,0 K], добавлен 06.10.2012

  • Знайомство з основними особливостями розвитку української літератури і мистецтва в другій половина 50-х років. "Шістдесятництво" як прояв політичних форм опору різних соціальних верств населення існуючому режиму. Загальна характеристика теорії класицизму.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 29.10.2013

  • Дослідження основних ознак французького реалістичного роману. Бальзак як теоретик і практик реалізму. Творча історія, художня та ідейна своєрідність, джерела, семантика і структура твору "Людська комедія"; його вплив на розвиток світової літератури.

    курсовая работа [50,3 K], добавлен 19.02.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.