Теорія літератури

Історія розвитку теоретико-літературної думки. Основні напрями зарубіжного літературознавства XIX-XX століть. Художня література як система. Аналіз літературних напрямів. Зародження й розвиток української літературознавчої науки. Поетика художнього твору.

Рубрика Литература
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 22.01.2012
Размер файла 1,3 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Аналізуючи твори Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомаров звернув увагу на діалектичний зв'язок характерів і обставин. Він писав, що майстерно відтворені обставини у повісті "Маруся" сприяють зображенню характерів.

Значний внесок у науку про літературу вніс Т. Шевченко (1814--1861 рр.). Як відзначає М. Наєнко, "своєю творчістю і особистим життям він довів, що нація -- це ідеальна форма буття особистості як головного предмета літератури. По-друге, його творчість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної літератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистецтва загалом: перо генія не лише фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох китах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення, і кожен історик й теоретик літератури з цим мусить рахуватися".

Т. Шевченко розкрив суть народного письменника. Він писав: "Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".

Багатим джерелом для розуміння естетичних поглядів Т. Шевченка є його "Щоденник". Шевченко вважав, що предметом мистецтва має бути істина, відтворена через моделі життя. "Великий Брюллов, -- писав він, - жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі, а йому, як сповненому творчими силами, це могло б бути дозволеним. Але він як полум'яний поет і сердечний мудрець, огортав свої натхненні і світлі фантазії у форми цнотливої вічної істини. І через те його ідеали, сповнені красою життя, здаються нам такими милими, такими близькими і рідними". Отже, митець, на думку Шевченка, не копіює життя, а створює свій художній світ. Він обстоював думку, що мистецтво не є "дегеротипним" зображенням природи. Фотографія, якою б спокусливою вона не була, не є мистецтвом.

Студії Т. Шевченка про мистецтво були, за словами П. Федченка, "найвищим досягненням художньої думки в Україні", вони надовго визначили "шляхи поступального розвитку національної літератури".

Найбільшою заслугою сучасника Шевченка Пантелеймона Куліша (1819--1897 рр.) є утвердження української літературної критики, завдання якої -- вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, -- ми станемо обманниками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій".1 Критеріями оцінки художніх творів П. Куліш вважав вірність "живопису з натури", глибину сердечного почуття, єдність форми і змісту. Мистецтво, на думку Куліша, -- це творчість за законами краси.

Праці П. Куліша сприяли появі в українській літературі пошевченківської доби етнографічно-побутової школи, представленої творчістю Ганни Барвінок, А. Свидницького, О. Стороженка.

5.4 Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття

В останні десятиліття XIX ст. центром літературного життя стає Галичина. Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876), заборона національних театрів (1884 р.) створили нестерпні умови для розвитку національного мистецтва на східноукраїнських землях. Письменники і літературознавці із Наддніпрянської України друкують свої твори у Львівських виданнях.

"Друга половина XIX ст., -- відзначає П. Федченко, -- була періодом активного формування українського літературознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям, філологічний і філософсько-естетичний прийоми дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й інтерпретації фактичного матеріалу".

Культурно-історичний напрям в українському літературознавстві представляли М. Дашкевич, О. Пипін і М. Петров. Професор Київського університету Микола Дашкевич (1852--1908 pp.), відзначає М. Наєнко, не був прямим послідовником І. Тена, "але загалом його праці витримані в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдався до історико-порівняльної методології і став відтак одним із найпослідовніших в українському літературознавстві прихильником компаративістики". Про причетність Дашкевича до культурно-історичного напряму в історичній школі свідчить його праця "Постепенное развитие науки истории литературы" (1877 p.). На думку вченого, високохудожній твір може з'явитися тоді, коли письменник добре знає життя. Він вважав, що література має більший вплив на суспільне життя, ніж наука.

Література є мірою духовного, морального і розумового стану суспільства. Самобутню літературу може породити самобутнє суспільство. Для визначення самобутності літератури М. Дашкевич рекомендував використовувати порівняльний метод.

Особливе місце в науковому доробку М. Дашкевича займає стаття "Отзыв о сочинении г. Петрова: "Очерки из истории украинской литературы XIX столетия". "Свій відгук, -- відзначає М. Наєнко, -- М. Дашкевич створив у час найвищого злету культурно-історичного напряму, коли, з одного боку, він (напрям) набув свого крайнього (народницького) вираження, а з іншого -- в ньому дедалі вагомішим ставав філологічний акцент (тобто підхід до літературних явищ як до явищ естетики). Тому так багато місця у відгуку відведено з'ясуванню проблеми народності в українській літературі і водночас -- послідовним висновкам ученого про необхідність компаративного дослідження літератури, про значення у ній не стільки сюжетів і мотивів, скільки стилів мислення, форм вираження в них авторського я".

М. Дашкевич писав, що визначальною позицією в розвитку української літератури була любов до своєї народності, прив'язаність до рідного слова. Загальнонародним поетом, який умістив у своїх творах загальнолюдські болі і думи, є, на думку М. Дашкевича, Шевченко. Такі генії готуються до народження усім попереднім досвідом літератури, вони з'являються в історії народів дуже рідко.

Близькою до методології І. Тена була методологія О. Пипіна, який, правда, підкреслював, що тріада (раса, середовище, психологічний момент) викликає певні сумніви і навряд чи можна на ній починати вивчення літератури. О. Пипін вважав літературу частиною духовності народу, вона, за його словами, "несе в собі риси племені, суспільних особливостей та ідеалів... Без цього література мертва і не викликає ніякого інтересу". Він приписував літературі лише службову роль культурно-історичної ілюстрації.

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова (1841--1895 рр.). Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. Порівняння необхідно робити в різних аспектах -- українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському та інших, бо наш народ перебуває у контактах з іншими народами. У своїх статтях "Література російська, великоруська, українська і галицька", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Війна з пам'яттю про Шевченка", "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" М. Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні робити твір переконливим, забезпечувати йому пізнавально-виховну функцію. М. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, вважав цю концепцію історичною, такою, що постійно розвивається, оновляючи зміст і форму. Підтримуючи народність, він вів рішучу боротьбу проти псевдонародності і провінційної обмеженості літератури.

М. Драгоманов одним із перших у вітчизняному літературознавстві розкрив особливості романтизму з його увагою до народної творчості, етнографії і міфології.

У другій половині XIX ст. в Україні заявляє про себе психологічна школа, її утвердження в українському літературознавстві пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835--1891 рр.) і його послідовників -- Д. Овсянико-Куликовського, Б. Ле-зіна, В. Харцієва, Т. Райнова. Психологічна школа розвивала ідеї біографічного методу і культурно-історичної школи. її засновником був німецький фольклорист, психолог, філософ В. Вундт (1832--1920 рр.). Він вважав, що у творчому процесі провідну роль відіграє психічний стан митця, бо "мистецтво виражає все те, що людина носить у собі як враження довколишнього світу і як свої власні душевні порухи" ("Основи мистецтва", 1910 р.). Вундт особливого значення надавав сновидінням та галюцинаціям.

Незалежно від досліджень зарубіжних теоретиків літератури О. Потебня, спираючись на теорію В. Гумбольдта про єдність мови і мислення, доходив висновку, що художній твір відображає внутрішній світ митця, який творить спершу для себе, а потім для читача. Художній образ, на думку О. Потебні, є засобом вираження внутрішнього світу митця. Образ -- багатозначний, не має постійного змісту, є символом, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст.

Сприйняття художнього твору О. Потебня вважав продовженням процесу творчості, особливості якого залежать від досвіду, рівня і своєрідності культури, психічних якостей, поглядів і смаків реципієнта. На думку О. Потебні, літературознавство повинно зосереджувати увагу на питаннях психології творчості і психології сприйняття. "Мистецтво, -- писав О. Потебня, -- є мовою митця, -- і як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли вже закінчений) розвивається не в митцеві, а в тих, хто розуміє". О. Потебня вважав читача співтворцем автора. Він акцентував на нетотожності задуму автора і рецепції художнього твору. "Слухач може, -- писав О. Потебня, -- значно краще мовця зрозуміти, що приховано за словом, і читач може краще самого поета осягнути ідею його твору. Суть, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, в невичерпно можливому його змісті... Оповідання живуть цілими століттями не заради свого буквального змісту, а заради того, який у них може бути вкладений".

Згідно з концепцією О. Потебні, слово є окремим образом і окремим твором. Воно включає три елементи: зовнішню форму (звук), внутрішню форму (значення). Внутрішня форма вказує на одну ознаку предмета, є символом, за яким домислюємо значення слова, уявляємо предмет, що має різні ознаки.

У XX столітті ідеї О. Потебні розвивали М. Сумцов, О. Білецький, В. Смілянська, Г. Сивокінь, Н. Шумило. Здобутки О. Потебні осмислювали Д. Чижевський, М. Арнаудов та І. Фізер.

Значний внесок у розвиток літературознавства на рубежі ХІХ--XX століть зробив Іван Якович Франко (1856--1916 рр.). Він простежив розвиток теоретико-літературної думки від античності до кінця XIX століття. Переконливо довів, що в процесі розвитку літератури змінювалася історія, яка завжди є результатом осмислення художньої практики. І. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії'". Зриви в розвитку літературознавчої думки І. Франко пояснював абсолютизацією положень Арістотелевої "Поетики". Значної шкоди літературі, на думку І. Франка, завдала канонізація вимог класицистів.

І. Франко вважав, що завданням літератури є нагромадження фактів, їх аналіз, пояснення причин і наслідків, створення конкретно-чуттєвих образів, здатних збудити ті "чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи". Літературну творчість "Франко розумів як складну діяльність усього психофізіологічного апарату автора, як діалектичну єдність свідомого та неусвідомлюваного, чи малоусвідомлюваного, психічного, чуттєвого та раціонального, як синтез вродженого дару й титанічної праці, задатків та виучки"3. У трактаті "Із секретів поетичної творчості" І. Франко глибоко розкрив психологічну природу естетичних чуттів, показав зв'язок зорових, запахових, смакових і дотикових "змислів" з різними видами мистецтва: музикою, малярством, архітектурою.

Розмірковуючи над предметом творчості, І. Франко доходив висновку, що для митця немає нічого ні гарного, ні бридкого, "не в тім річ, які явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе з їх допомогою в нашій душі, і в цьому полягає весь секрет артистичної краси".

І. Франко залишив найпомітніший слід в поширенні і утвердженні психологічного напряму у вітчизняному літературознавстві.

"Літературні дослідження І. Франка, -- за словами М. Наєнка, -- це справжній університет і академія в одній особі".

5.5 Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати

У XX столітті українське літературознавство мало помітні здобутки і втрати, пов'язані з поразкою української національної революції, приходом до влади більшовиків, насадженням марксистсько-ленінської ідеології, розколом літературознавства на радянське і емігрантське.

Здобутки вітчизняного літературознавства пов'язані з іменами С. Єфремова (1876--1939 pp.), M. Возняка (1881--1954 pp.), Б. Лепкого (1872-1941 pp.), M. Зерова (1890--1937 pp.), M. Грушевського (1866--1934 pp.).

В історії українського письменства С. Єфремов прослідкував розвиток літератури від найдавніших часів до першої чверті XX століття. Він піддав критиці чотиритомну (шість книг) "Історію літератури руської" О. Огоновського (1887--1894 pp.) за "номенклатурність" і брак "внутрішньої ідеї"; "Нарис історії українсько-руської літератури" І. Франка (1910 р.) за "бібліографічний метод"; "Історію української літератури" М. Возняка (1920--1924 pp.) -- за "невиразність основних поглядів"; "Начерк історії української літератури" Б. Лепкого (1909--1911 pp.) -- за однобокий підхід до літератури; "Нове українське письменство" Зерова (1924 р,) -- за "абстрактний, занадто загальний... і неплодючий метод аналізу літературного процесу". С. Єфремов виділив такі періоди у розвитку української літератури: доба національно-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV--кінець XVIII ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. -- до наших часів).

Найбільш відомою працею С. Єфремова є "Історія українського письменства", яка охоплює український літературний процес від найдавніших часів до 20-х років XX століття. У передмові до неї С. Єфремов писав:

"Історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчого таланту. Цим самим викидається за межі письменства усе, що ні змістом, ні формою не може служити кільцем у ланцюзі літературного розвитку, не позначене печаттю творчості, -- все те шумовиння в письменстві, що спливає на верх і пропадає, ніякого сліду не лишивши. Такий літературний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого".

Такий підхід до вивчення історії літератури вперше використав німецький учений Гатнер, основоположник історичної школи у літературознавстві. Високо оцінюючи роль художньої літератури в історичному розвитку народу, С. Єфремов писав: "Письменство у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим самим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби. Письменство в цілому скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життєвої буденщини, -- тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високе й вічне з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням сучасністю, невпинно жене людскість уперед і далі -- все вперед і далі".

Помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття зайняла праця М. Гру шевського "Історія української літератури" (1923--1927 рр.). Використовуючи різні засоби аналізу (текстологічний, біографічний, порівняльно-історичний, лінгвістичний), М. Грушевський створив цілісну картину розвитку української літератури, починаючи з усної народної творчості, яка, на його думку, зародилася в IV--IX ст. н. е.

Позитивний вплив на розвиток українського літературознавства мало відкриття в Харкові в 1926 році Інституту української літератури ім. Т.Г. Шевченка. Науковці інституту зосередили основну увагу на вивченні творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Вагомим внеском в теорію літератури стали праці "Поетика новели" Г. Майфета, "Наука віршування" Б. Якубського, "Як будувати оповідання" М. Йогансена, "Основи української літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології)" Л. Білецького. Дослідженням літературного процесу XIX--XX століть займалися такі відомі вчені, як М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара.

Одним із найвидатніших літературознавців, які працювали за межами України, був Леонід Тимофійович Білецький (1882--1955 рр.). У праці "Основи української літературно-наукової критики" він простежив розвиток національного літературознавства від поетик XVII--XVIII ст. до історико-літературних праць XX ст. "Вчений, -- відзначає М. Ільницький, -- будує свою книгу за літературознавчими школами, які виникали в Європі і знаходили розвиток та інтерпретацію серед українських вчених у зв'язку з розвитком нашої літератури".

В інтерпретації художніх творів Л. Білецький використовував положення філологічної, культурно-історичної, порівняльно-історичної і психологічної шкіл.

У 1925 році почалася літературна дискусія. Вона тривала по 1928 рік. У дискусію були втягнуті такі мистецькі угруповання, як "Плуг", "Гарт", "неокласики", футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, "Молодняк" ВУСПП. Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в дискусії він виклав у критичних памфлетах "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?". У цих статтях є три важливі думки:

1. Кінець малоросійському провінціоналізму, українське мистецтво -- частина західноєвропейського і світового.

2. Росія мусить повернутися в свої етнографічні межі. Україна -- самостійна.

3. Українське мистецтво має свою місію. Воно розпочинає, за словами Миколи Хвильового, "азіатський ренесанс".

Думки Миколи Хвильового підтримали М. Зеров, П. Филипович, М. Куліш, М. Могилянський. Опоненти звинуватили Миколу Хвильового у націонал-ухильництві, під яким розуміли ідеологічну диверсію, спрямовану проти марксизму-ленінізму. Почався наступ на академічне літературознавство, було засуджено 35 "контрреволюційних академіків", серед них -- С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, О. Дорошкевича.

23 квітня 1932 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову "Про перебудову літературно-художніх організацій", згідно з якою усі письменницькі організації були ліквідовані з метою створення єдиної Спілки радянських письменників. У цей же час розпочалася полеміка про метод радянської літератури. В. Коряк, Ф. Якубовський, Б. Коваленко, Я. Савченко, С. Щупак пропонували такі назви методу: пролетарський, діалектико-матеріалістичний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний. Перший всесоюзний з'їзд письменників ухвалив назву соціалістичний реалізм. У письменницькому статуті відзначається, що цей метод вимагає від письменника соціалістично усвідомленого, правдивого історично-конкретного відображення дійсності у її революційному розвитку.

У другій половині 30-х років у літературі утвердився вульгарно-соціологічний погляд на літературу, літературознавство і літературну критику. Історію літератури трактують як постійну боротьбу реалізму і антиреалізму. Під реалізмом розуміють правдиву в класовому розумінні ілюстрацію історичних процесів. Нереалістичні течії (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм) оголошуються буржуазними. З літературного процесу вилучають твори ваплітян, неокласиків, футуристів, конструктивістів. Літературна критика підтримує письменників, відданих "справі пролетаріату".

Чи не найпомітніше місце у літературознавстві радянського періоду займає О.І. Білецький (1884--1961 рр.). Його праці "В майстерні художнього слова" (1923 р.), "До побудови літературних стилів" (1931 р.), "Проблема синтезу в літературознавстві" (1940 р.), "Поетика драми" (1950 р.), "Про специфіку літературного мистецтва" (надрукована у 1984 р.) є вагомим внеском у розвиток теоретико-літературної думки. На працях О. Білецького теж позначився вплив вульгарного соціологізму. Він використовував терміни "пролетарська" і "буржуазна" література, дотримувався політизованої періодизації літератури ("література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови..."), досліджував проблему "марксизм і література", ототожнював літературу з різними формами ідеології.

Досліджуючи літературний процес 20--30-х років, Я. Гординський приходив до висновку, що літературознавство і критика потрапили у "глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство", бо думка "підпорядковується партійним наказам: критика переходить одверто на партійного жандарма"1. Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфікувала і знеособлювала літературу, вишукувала "ворогів народу". У повоєнний період з'являються партійні постанови, "пройняті турботою" про розвиток літератури. Вони, як відзначає М. Наєнко, "ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності"2. У 1946 році з'являються постанови ЦК ВКП (б) про "Нарис історії української літератури", "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення", у 1948 році публікується постанова "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі". Українські більшовики за прикладом російських "творили" свої постанови, у яких шельмували, таврували, викривали. Вони прийняли постанови "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", про оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", про "націоналістичний" вірш В. Сосюри "Любіть Україну". 15 вересня 1947 року на пленумі СРПУ О. Корнійчук гнівно розвінчував роман Ю. Яновського "Жива вода", в якому "виявилися" "буржуазно-націоналістичні тенденції". Критичні проробки, ідеологічні акції, ярликування стали нормою життя. Ті письменники, які виходили за традиційні рамки реалізму, зараховувалися до буржуазних націоналістів, декадентів, формалістів, космополітів. Були вилучені з літературного процесу П. Куліш, М. Драгоманов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка, Є. Маланюк та ін. Із 280 українських літературознавців у 20--30-х роках 39 знищено, 103 репресовано, 50 пропало безвісти, 74 перестали писати, 25 опинилися в діаспорі. Ідеологічне літературознавство мало деструктивний характер.

Цілковитим антиподом соцреалістичних праць українських літературознавців стала книжка Дмитра Івановича Чижевського (1894--1977 рр.) "Історія української літератури" (1956 р.), у якій український літературний процес розглядається за художніми течіями. У вступі до названої праці Д. Чижевський подав загальну схему розвитку української літератури. Вона виглядає так:

1. Доба монументального стилю -- 11 ст.

2. Доба орнаментального стилю -- 12--13 ст.

3. Переходова доба -- 14--15 ст.

4. Ренесанс та реформація -- кінець 16 ст.

5. Бароко -- 17--18 ст.

6. Класицизм -- кінець 18 ст. -- 40 роки 19 ст.

7. Романтика -- кінець 20-х років -- початок 60-х років 19 ст.

8. Реалізм -- від 60-х років 19 ст.

9. Символізм початок 20 ст.

Про стилі, які виникали пізніше, Д. Чижевський писав: "Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, напр., футуризм. За революції, поруч панівних течій революційної літератури, постає яскрава течія неокласицизму. Як звичайно буває, вичерпна характеристика недавніх течій має властиві труднощі"1.

Науковість запропонованої Д. Чижевським періодизації у тому, що її, за словами М. Наєнка, "узгоджено (в основному) з "картою" загальноєвропейського естетичного розвою X--XIX ст. Орієнтуючись на нього, автор урахував також специфіку розвитку людської психології, від якої значною мірою залежить характер стильової організації художнього мислення".

"Історія української літератури" Д. Чижевського має широкий літературний контекст. У цій праці український літературний процес розглядається у взаємозв'язках із літературами світу. "З появою праці Д. Чижевського, -- відзначає М. Наєнко, -- розпочався цілком очевидний ренесанс українського літературознавства, головна риса якого -- в наближенні до світової літературознавчої системи".

Певні досягнення мало українське літературознавство в період "хрущовської відлиги". Вони пов'язані з іменами Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Світличного, В. Дончика, Л. Новиченка, С. Крижанівського, В. Фащенка, М. Жулинського, М. Наєнка. Та основні зусилля літературознавців були спрямовані в цей час на вивчення ідеологічних проблем: класовості, партійності, теорії соціалістичного реалізму, марксистсько-ленінської естетики.

Суттєві зміни в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в "Історії української літератури XX століття" (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), "Історії української літератури XIX століття" (за ред. М.Т. Яценка) в трьох книгах (1995--1997 рр.), з "Історії українського літературознавства" М. Наєнка (1997 р., 2001 р.). Стало доступним для науковців, студентів і учителів літературознавство діаспори, зокрема праці Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, І. Фізера, Б. Рубчака, Л. Рудниць-кого, Л. Онишкевича, В. Державина, Івана Кошелівця, І. Качуровського, Г. Грабовича.

В арсеналі сучасних українських літературознавців, крім уже випробуваних методів, таких як біографічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, психологічний, психоаналітичний, міфологічний, структуралістський, нові: постструктуралізм, деконструктивізм, фемінізм, пост-колоніалізм, рецептивна естетика.

Сучасне українське літературознавство, як відзначає Л. Голомб, "переживає великі труднощі, пов'язані з процесом становлення нової методології, але ці труднощі, мабуть, неминучі і вказують скоріше не на кризу, а на початок виходу з неї, бо ж знаменують пошуки нових продуктивних шляхів вивчення літератури"1. У доповіді на І конгресі Міжнародної асоціації україністів І. Фізер сказав: "Кінець науки починається тоді, коли одну понятійну систему проголошують універсальною в часі і просторі. Тоді вона стає міфом, догмою чи псевдорелігією і як така, у кращому випадку, веде до цензури, а в гіршому -- до інквізиції, концтабору чи ГУЛАГу. Так було в недавньому минулому, але вірю, що такого проголошення на Україні вже більше ніколи не буде".

Розділ 6. Художня література як вид мистецтва

6.1 Естетична функція художньої літератури

У широкому значенні література --- це все написане, що має суспільне значення. А твори, які мають мистецьку вартість, естетичне значення, називають художньою літературою. Синонімом до терміна "художня література" є красне письменство. А. Ткаченко зауважив, що термін "художня література" -- це калька з російського "художественная литература". У нас немає слова "художества" як збірного з різних видів мистецтва, тому доцільно вживати термін "мистецька література", але він незвичний, поки що не прижився у нашій естетиці.

Існують два погляди на те, що таке художня література. Класичне визначення літератури йде від давніх греків. Згідно з цією концепцією, літературою називаємо творче відображення дійсності в картинах і образах, створених засобами мови. Таке відображення має і пізнавальне, і виховне, і естетичне значення.

У кінці XIX -- на початку XX століття сформувався й інший погляд на літературу. Згідно з ним літературою називають мистецтво слова. Розуміння літератури як мистецтва утвердилося у XIX столітті у практиці романтиків, які вважали, що поет наділений креативною силою. "Мистецтво, -- відзначає Ю. Ковалів, -- художня дійсність, рівнозначна довколишній, естетично неповторна, створена за законами краси, оцінювана на підставі сформульованого І. Кантом "незацікавленого інтересу". Хоч мистецтво не має аналогів у реальному світі, однак спирається на принципи мімезису, сформульовані Платоном та Арістотелем, розбудовує внутрішній світ творчості, що тяжіє до універсалізму, протистоїть руйнівному хаосу та утилітарній практиці".1 Ю. Ковалів називає кілька моделей мистецтва:

1) вираження митцем його думок, почуттів, фантазійного мислення, несвідомих імпульсів;

2) засіб спілкування чи ігрової активності;

3) "зображення життя у формах життя";

4) конструювання ризоморфних структур.

Кожна із таких моделей, на думку вченого, має право на існування.

Довгий час мистецтво трактували як засіб естетизації міфів, політики, релігій, педагогіки, утилітарних інтересів. Лише у XIX столітті з'являється теза "мистецтво для мистецтва", яка актуалізує ідею несумісності мистецтва зі службовими функціями.

Марксистсько-ленінська естетика вважала художню літературу специфічною формою суспільної свідомості, яка естетично освоює дійсність, тобто відображає її в конкретно-чуттєвих образах з позицій відповідних естетичних ідеалів. Але мистецтво, як зауважує Б.-І. Антонич, не обмежується простим відображенням дійсності, воно створює нову дійсність, "яка викликає в нас переживання, потрібні для нашої психіки, котрих не може дати нам реальна дійсність"'. Мистецтво може зображувати вигадку і уяву. Отже, у літературному творі художній світ може бути максимально наближеним до реальності (як у реалізмі чи натуралізмі) або максимально відрізнятися від нього -- бути містичним, фантастичним, міфологічним.

У мистецтві важливу роль відіграє творча індивідуальність. Крім свідомого, у мистецтві є підсвідоме, ігрове начало. Однак не можна зводити мистецтво виключно до гри, як це робив Ф. Шиллер. Він вважав, що мистецтво виникло з гри, у якій людина відчувала вроджену потребу. Художні образи мають умовний характер, вони захоплюють винахідливістю, оригінальністю асоціацій, майстерністю зображення людського щастя і трагедій.

У будь-якому виді мистецтва присутній елемент гри. Грою є музика, танець, образотворче мистецтво, поезія з її ритмом, римою, асоціаціями, асонансами, алітераціями, театральне, пісенне мистецтво. Творячи або сприймаючи мистецтво, людина отримує емоційну енергію, відпочиває, ставить себе на місце героїв. Але не всяка гра є мистецтвом.

Мистецтво поліфункціональне. Крім ігрової, виконує пізнавальну (гносеологічну), виховну (дидактичну), естетичну (розвиток чуття красивого), оцінну (аксіологічну), моделюючу, комунікативну, емоційну, пропагандистську, прогностичну, компенсаторну (заміщує або доповнює життєвий досвід), евристичну (передбачає розвиток творчих здібностей), культуротворчу (створює духовні цінності), мнемоністичну (сприяє запам'ятовуванню, розвиває пам'ять), гедоністичну (приносить втіху і радість), катарсистичну (звільняє від негативного стану), ідеологічну (суспільну, суспільно-політичну, соціальну) функції. Ідеологію націоналізму утверджували Т. Шевченко, пізній І. Франко, Є. Маланюк, Олег Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, В. Стус, В. Симоненко, націонал-комунізму -- Микола Хвильовий, демолібералізму -- І. Драч, Ю. Андрухович, О. Забужко.

Мистецтво може виконувати й містичну (релігійну) функцію. І. Качуровський відзначає: "Є містика християнська (до неї близькі М. Зеров, П. Филипович, В. Симоненко) і антихристиянська (антирелігійна, безду-ховна, диявольська -- так званий сатанізм). її сповідували російські поети Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов і сучасні постмодерністи".

Художні твори збагачують нас знаннями про світ. Художньо змодельовані явища стають предметом наших роздумів. Про пізнавальну роль мистецтва може йти мова там, де є справжні художні відкриття. У художніх творах осмислюються найскладніші проблеми минулого і сучасності, розкриваються моральний стан суспільства, свідоме й підсвідоме в мотивах і вчинках персонажів. Поеми Гомера "Іліада" і "Одіссея" є скарбницею мудрості давніх греків. Вони дають яскраве уявлення про політичні, економічні, родинні відносини, побут, виховання в Давній Греції. Пушкін у "Євгенії Онєгіні", Лермонтов у "Герої нашого часу", Тургенєв у "Руціні" показали, наприклад, які умови породили зайвих людей і якою була їх роль у Росії середини XIX ст. Бальзак у "Людській комедії" осмислив історію звичаїв, розкрив пороки і чесноти, соціальні явища, економічні проблеми французького суспільства XIX ст.

Т. Шевченко у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" (1858 р.) писав, що високе мистецтво сильніше діє на душу людини, ніж сама природа. Давні греки вважали, що мистецтво очищає душу людини від зла, робить її добрішою. Мистецтво здатне звільнити людину від негативних емоцій зі стресовими переживаннями, перенести її в інший світ звуків, кольорів, музики, фантазії, звільнити від втоми і напруги. Деякі твори мистецтва можуть мати і негативний вплив на читача чи глядача. Це стосується, зокрема, творів, які зосереджують увагу на людській жорстокості, естетизують приниження людини, вбивства.

Як відомо, художні твори впливають не лише на розум, але й на почуття. Почуття, які викликають твори мистецтва, називаються естетичними. Те, наскільки цікаво зображено в художньому творі естетичне, залежить від таланту митця.

О.П. Довженко писав, що мистецтво, в якому немає краси, погане мистецтво. "Якщо вибирати між красою і правдою,-- писав він, -- я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому".

Художньо досконалі твори приносять естетичну насолоду. Вони дають можливість відчути багатство і красу людської душі, природи, майстерність художнього зображення.

Естетичне може мати в художньому творі форму прекрасного, піднесеного, трагічного, потворного, героїчного, драматичного, комічного, сатиричного, гумористичного, ліричного.

6.2 Прекрасне в житті та мистецтві

Естетичне почуття це один із найскладніших видів духовного переживання. Воно не є вродженим, а формується і розвивається в процесі людської діяльності. Важлива роль у формуванні естетичного почуття належить мистецтву. Між мистецтвом і прекрасним існує тісний зв'язок.

Що може бути прекрасним? Прекрасною може бути людина, природа, будь-яка річ, прекрасним може бути і твір мистецтва.

Краса людини включає будову її тіла, риси обличчя, поведінку і духовний світ. Кожна раса по-своєму уявляє собі красу людини. Індійці, наприклад, білий колір шкіри вважають некрасивим. На картинах африканських художників чорти -- білі. Отже, краса людини має відносний характер, її конкретні прояви визначаються расовими і національними особливостями. У кожну епоху з'являються відповідні моделі людської краси. В епоху палеоліту моделлю жіночої краси була Венера Мілоська. В епоху матріархату художники гіпертрофували статеві ознаки жінки. В епоху патріархату люди прикрашали своє тіло орнаментом, зубами і кігтями диких звірів, металевими браслетами. Усі ці прикраси свідчили про хоробрість і багатство людини. Як бачимо, уявлення людей про красу має конкретно-історичний характер. Однак не все красиве є прекрасним. Людина може бути зовні красивою, але духовно убогою, морально потворною, або зовні некрасивою, а духовно багатою, морально досконалою. Герой роману В. Гюго "Собор Паризької богоматері" Квазимодо зовні некрасивий, але благородний, добрий, безкорисливий.

Змінювалося ставлення людини до природи. У той час, коли люди займалися лише полюванням, на картинах художників героями були тварини (олені, бізони). З появою землеробства художники звернули увагу на красу неба, сонця, землі.

Мистецтво відтворює як прекрасні предмети та явища, так і потворні. Прекрасні Прометей, Гамлет, прекрасними художніми типами, а не людьми, є й герої роману Гоголя "Мертві душі" Собакевич, Коробочка, Плюш-кін. Прекрасне в житті -- це все позитивне, а прекрасним у мистецтві може бути і позитивне, і негативне.

І. Франко писав, "що для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого... Все доступно для його творчості... Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути, які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі. Терзіт і Калібан погані, брудні і безхарактерні, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальовані ті постаті! Гоголівські фігури, такий Хлестаков, Сквозник-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкін і т. ін., певно, не взірці ані фізичної, ані моральної краси, а проте вони безсмертно гарні артистичною красою".

Теоретики мистецтва давно займаються проблемою прекрасного. Теорія прекрасного має свою історію. Давньогрецький філософ Платон у діалозі "Папій Більший" подає розмову Сократа із софістом Гіппієм. На питання Сократа "Що таке прекрасне?" Гіппій відповідає, що прекрасною може бути дівчина, горщик і кобилиця. Сократ не погоджується з такою думкою і згадує Геракліта, який сказав, що найкраща мавпа потворна в порівнянні з людиною.

У праці "Бенкет" Платон заперечує думку про прекрасне як щось вигідне, доцільне чи таке, що дає чуттєве задоволення. Він вважає, що "прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння...". Прекрасне, за Платоном, -- "одвічна ідея". Таємницю краси прагнув розкрити й Арістотель. На думку Арістотеля, прекрасне має об'єктивний характер, воно -- властивість предметів і явищ, воно в гармонії, симетрії, пропорції, величині і порядку.

Середньовічні філософи прекрасним вважали аскетичне, божественне. В естетиці Відродження прекрасне визначали як гармонію матеріального і духовного, людини і навколишнього світу. Художник, архітектор, письменник, музикант і вчений Леон Баттиста Альберті у трактаті "Про архітектуру" писав: "Краса є строга гармонія всіх частин, об'єднаних тим, чому вони належать, -- така, що ні додати, ні відняти, ні змінити нічого не можна, аби не зробити гірше. Велика ж і божественна річ, здійснення якої вимагає всіх сил мистецтва і обдарованості, рідко коли навіть самій природі дано витворити щось цілком довершене й у всіх відношеннях досконале".

Для мистецтва Відродження краса людини -- це гармонія досконалого тіла і душі.

На думку Іммануїла Канта, прекрасне те, що пов'язане з нашою волею, те, що ми надаємо життю своєю діяльністю, "краса є форма досконалості предмета, оскільки вона сприймається без уявлення мети". Краса зумовлена тільки формою, а не змістом. Особливу увагу Кант приділяв естетичному судженню, яке базується на грі розуму, силі уяви і має суб'єктивний характер. Кант вважав, що прекрасне не можна пояснити логічно і, отже, науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного.

Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель зауважував, що краса в природі недосконала, досконаліша вона у мистецтві. Предметом естетики є художньо прекрасне. Художньо прекрасне вище від природи, бо "краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та ЇЇ явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу". На думку Гегеля, прекрасне те, що чудове у своєму роді.

М. Чернишсвський слушно зауважує, "що предмет повинен бути чудовий у своєму роді для того, щоб називатися прекрасним". Наприклад, ліс може бути прекрасний, але тільки "високий, прямий, густий, одним словом, чудовий ліс; корчуватий, жалюгідний, низенький, рідкий ліс, не може бути прекрасний. Троянда прекрасна, але тільки свіжа, необщипана троянда". Одним словом, все прекрасне чудове в своєму роді. Але не все чудове в своєму роді прекрасне; кріт може бути чудовим екземпляром породи кротів, але ніколи не здається він "прекрасним"; цілком те саме треба сказати про більшу частину амфібій, багатьох порід риб, навіть багатьох птахів: чим краща для природодослідника тварина такої породи, тобто чим повніше виражається в ній її ідея, тим вона некрасивіша з естетичної точки зору. Чим краще в своєму роді болото, тим гірше воно в естетичному відношенні. Не все чудове в своєму роді прекрасне, тому що не всі роди предметів прекрасні". М. Чернишевський відзначав, що прекрасне -- це миле і дороге людині, а наймилішим на світі є життя, "таке життя, яке хотілось би їй вести, яке любить вона; потім і всяке життя, тому що все-таки краще жити, ніж не жити; все живе уже з самої природи своєї жахається загибелі, небуття і любить життя. І здається, що визначення: "прекрасне є життя", "прекрасна та істота, в якій бачимо ми життя таким, яким повинно бути за нашими поняттями; прекрасний той предмет, який виявляє в собі життя або нагадує нам про життя, задовільно пояснює всі випадки, які збуджують у нас почуття прекрасного". Як бачимо, М. Чернишевський вважає, що життя вище від мистецтва, у трактуванні прекрасного автор стоїть на позиціях антропологізму. Прекрасне в житті не можна ототожнювати з прекрасним в мистецтві. Прекрасне у житті -- це все позитивне, це творення. Руйнування, загибель -- не є красивими. У творах мистецтва можна прекрасно відтворити найпотворніші життєві явища.

Прекрасне має об'єктивно-суб'єктивний характер. Там, де немає людини, нема і поняття про прекрасне. Австрійський філософ Р. Фішер писав, що краса є предметом для нас і станом нашого суб'єкта, вона стан і наша дія.

6.3 Естетичний ідеал

Уявлення письменника про життя, яким воно має бути, є його ідеалом. Термін "ідеал" у перекладі з грецької мови -- ідея, поняття, образ, уявлення, взірець досконалості, найвища мета. Є ідеали політичні, наукові, моральні, економічні. Ці ідеали виражаються в поняттях. Ідеали виростають на ґрунті дійсності, але вони випереджають дійсність, виявляючи тенденції її розвитку, мобілізують енергію людини. Естетичний ідеал має конкретно-чуттєвий і конкретно-історичний характер, в епоху середньовіччя ідеалом був відважний рицар і смиренний монах. В епоху Відродження рицарський ідеал стає об'єктом сміху ("Дон Кіхот" Сервантеса). Ідеалом епохи Відродження є гармонійно розвинута особистість, у якій органічно поєднуються відвага воїна, мудрість ученого і талант художника.

І. Кант вважав, що ідеал є нормою, зразком для наслідування: "Як ідея дає правила, а ідеал слугує у такому разі праобразом для повного визнання своїх копій, і в нас немає іншого мірила для наших учинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдяки цьому виправляємося, ніколи, однак, не маючи змоги зрівнятися з нею". Ідеалом може бути лише образ людини, бо лише вона, за Кантом, може ставити най велич піші цілі.

Особливу увагу приділяв ідеалу Геґель. На думку Гегеля, ідеал визначає зміст мистецтва, яке є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. У ньому поєднуються об'єктивні і суб'єктивні сторони діяльності. Об'єктивна сторона -- це дійсність, що реально існує. Щодо суб'єктивної сторони, то ідеал є сукупністю цілей, ідей, носіями яких є прогресивні сили суспільства. Рух до досконалого суспільства породжує нові суперечності, які вимагають нового ідеалу. Ідеал постійно змінює свій зміст.

Без ідеалу мистецтво перетворюється в копію дійсності. Естетичний ідеал може втілюватися в образ-персонаж, в образ оповідача, ліричного героя. Носієм ідеалу найчастіше є позитивний герой. У тих творах, де нема позитивних героїв, виражається туга за ідеалом, ідеал утверджується шляхом заперечення негативного.

У кожному художньому творі є авторська емоційна оцінка. Справжній художній твір викликає глибокі емоції. їх сила і глибина залежить від культури, інтелекту, віку, темпераменту читача, емоційність -- критерій художньої цінності твору. Твір, не здатний викликати емоції, не може досягти своєї мети. Емоційність -- фактор жанрової градації художньої літератури. Без емоцій, трагічних характерів годі уявляти собі трагедію, без сміху і комічних характерів -- комедію.

Емоційність мистецтва посилюється його образністю, естетичною специфікою. "Ціль поезії, -- за словами І. Франка, -- є викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи".

6.4 Види мистецтва, їх класифікація

Художню літературу називають вищим видом мистецтва. Вона повніше і глибше, ніж інші види мистецтва, відображає явища дійсності. їй підвладний час, простір і зображення. Художня література використовує засоби інших видів мистецтва. І. Франко писав: "коли музика може малювати тільки конкретні звукові явища (шум бурі, свист вітру, рев води, голоси звірів) і тільки посередньо, сказати б, символічно різні стани душі: поважний настрій, жаль, благання, гнів, радість і т. і., а недоступне для неї є ціле царство думок і рефлексії, абстрактів, крайобразів, руху і ділання..., то для поезії не тільки доступні всі ті явища, які Доступні й для музики, але надто й ті, що недоступні для неї. [...] Коли малярство апелює тільки до зору і тільки посередньо, при помочі зорових вражень, розбуджує в нашій душі образи, які найзвичайніше являються в асоціації з даним зоровим враженням (напр., бачимо на малюнку дерева з повгинаними в однім напрямі гіллями і вершками, і догадуємося, що се є вітер, або бачимо голі дерева і закутаного, скуленого чоловіка і заключаємо, що йому зимно, і т. і.), то поезія апелює рівночасно до зору і до слуху, а далі, при помочі слів і до всіх інших змислів і може викликати такі образи в нашій душі, яких малярство ніяким чином викликати не може".

Скульптор і маляр можуть зафіксувати один момент життя, але їм не під силу розкрити складний характер людини у розвитку. Музика передає переживання протягом певного часу.

Кожен вид мистецтва має свій матеріал для створення художнього образу. Скульптор використовує глину, камінь, дерево, метал, маляр -- фарби, музика -- звуки, пантоміма -- жести, музику, танець -- ритмічні рухи тіла. Матеріал визначає специфіку мистецтва. Види мистецтва можна умовно розділити на просторові, часові і просторово-часові. Просторовими є живопис, графіка, скульптура, архітектура, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво. Просторові мистецтва розміщуються у непорушному просторі.

До часових мистецтв відносять музику, спів, літературу. Свій предмет вони представляють протягом певного часу в розвитку. Протягом певного часу автор показує свого героя в епічному і драматичному творі. Синтетичними (просторово-часовими) вважають хореографію, кіно, театр, цирк.

Мистецтва можна ділити відповідно до органів чуття, на які вони діють, тобто на слухові (музика, спів, художнє читання), зорові (архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво), синтетичні (хореографія, кіно, театр, цирк, телемистецтво, дизайн, промислове мистецтво).

Художня література -- це синтетичне мистецтво, бо апелює до зору, нюху, дотику, смаку і до "шостого" чуття (інтуїції, ірреального, трансцендентного).

6.5 Особливості художнього пізнання

Характерною особливістю мистецтва є образність. Наука оперує цифрами, поняттями, силогізмами. Вона дає об'єктивну, точну характеристику предмета. Мистецтво -- творче відображення дійсності, воно включає вигадку, фантазію, авторську оцінку, змальовує світ з позицій прекрасного. І. Франко писав: "Освідчення, характеристика і груповання фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами". Порівнюючи історію і літературу Аристотель писав: "Завдання поета -- говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий -- прозою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий -- про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію -- поезія говорить більш про загальне, а історія -- про окреме".

Звичайно, образне мислення характерне не лише для митця" але й для вченого. В свою чергу, логічне мислення властиве письменникам. Письменник пізнає життя і як політик, і як економіст, і як соціолог, і як психолог, і як філософ, і як історик.

Економісти, соціологи вивчають загальні закони розвитку суспільства, їх вплив на життя людей, медики -- людський організм, психологи -- загальні закони людської психіки. Наука -- сфера позаморальна і позаестетична, а мистецтво оцінює зображене з позицій добра і краси. Наука вивчає світ однобічно, вона, за словами М. Чернишевського, робить ніби "розріз" предмета, мистецтво прагне до всебічного, універсального зображення конкретного предмета. Письменника цікавить зовнішність героя, його вчинки, поведінка, ставлення до навколишнього світу, психологія, логіка характеру, мова. В епічному і драматичному творі кожен герой має своє ім'я і прізвище. В науці конкретне, індивідуальне не враховується, в художньому образі органічно поєднується загальне та індивідуальне. Конкретно-чуттєвий характер відрізняє художній образ від наукового поняття.

Вчений (медик, хімік, біолог, фізик) робить узагальнення на основі багатьох фактів. Для письменника має значення навіть випадкове і виняткове. Вони можуть бути матеріалом для художнього узагальнення.

Мистецтво, маючи наочний характер, є доступнішим, ніж наука. Наука важче сприймається. Пізнання наукової істини, відзначає Геґель, "потребує своєрідної культури, великих зусиль і багатоманітних пізнань в галузі певної науки та розуміння її місця серед інших дисциплін. Інтереси ж такого роду занять не є всезагальною рушійною силою людського серця, а завжди обмежуються вузьким колом осіб".


Подобные документы

  • Художня література як один із видів мистецтва - найпопулярніший і найдоступніший усім. Зорієнтованість літературної освіти на виховання особистості національно свідомої, духовно багатої. Розвиток творчих навичок та здібностей учнів на уроках літератури.

    курсовая работа [53,6 K], добавлен 25.01.2009

  • Сутність поняття художності літератури, її роль у суспільно-естетичній свідомості людства. Естетичність художнього твору, його головні критерії. Поняття "модусу" в літературознавстві як внутрішньо єдиної системи цінностей і відповідної їх поетики.

    реферат [27,4 K], добавлен 07.03.2012

  • Євген Гребінка: початок творчої та літературної діяльності поета. Навчання та служба в козачому полку. Гребінка як невтомний організатор українських літературних сил, його роль в творчому становленні Т. Шевченка. Широка популярність творів Гребінки.

    реферат [44,8 K], добавлен 02.12.2010

  • Загальні особливості та закономірності розвитку української літератури XX ст., роль у ньому геополітичного чинника. Діяльність Центральної Ради щодо відродження української культури та її головні здобутки. Напрями діяльності більшовиків у сфері культури.

    реферат [54,0 K], добавлен 22.04.2009

  • Продовження і розвиток кращих традицій дожовтневої класичної літератури і мистецтва як важлива умова новаторських починань радянських митців. Ленінський принцип партійності літератури, її зміст та специфіка. Основні ознаки соціалістичного реалізму.

    реферат [18,1 K], добавлен 22.02.2011

  • Розвиток української літератури в 17–18 столітті. Короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва. Поняття поезії в українських латиномовних поетиках. "Поетика" М. Довгалевського.

    курсовая работа [42,6 K], добавлен 19.09.2010

  • Автобіографічні та біографічні відомості І.П. Котляревського, пов’язані з основою твору. "Енеїда" - епїчна, бурлескнотравестійна поема, перший твір нової української літератури. Правда та художній вимисел, проблематика твору, аналіз художніх образів.

    реферат [33,7 K], добавлен 01.12.2010

  • Роль творчої спадщини великого Кобзаря в суспільному житті й розвитку української літератури та культури. Аналіз своєрідності і сутності Шевченкового міфотворення. Міфо-аналіз при вивченні творчості Т.Г. Шевченка на уроках української літератури.

    курсовая работа [44,0 K], добавлен 06.10.2012

  • Знайомство з основними особливостями розвитку української літератури і мистецтва в другій половина 50-х років. "Шістдесятництво" як прояв політичних форм опору різних соціальних верств населення існуючому режиму. Загальна характеристика теорії класицизму.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 29.10.2013

  • Дослідження основних ознак французького реалістичного роману. Бальзак як теоретик і практик реалізму. Творча історія, художня та ідейна своєрідність, джерела, семантика і структура твору "Людська комедія"; його вплив на розвиток світової літератури.

    курсовая работа [50,3 K], добавлен 19.02.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.