Теорія літератури

Література бароко не обмежувалася змалюванням складності і суперечливості життя, вона створювала праобраз "раю на землі", щоб через красу наблизити людину до Всевишнього. Архітектура бароко виявлялася у хвилястих лініях, масштабних будівлях. Прикладами архітектурного бароко в Україні є Покровська церква (1766 р.), церква св. Андрія Первозванного (1747 1753 рр.), церкви Печорської лаври, Софіївський собор. Із творів видатних художників бароко (Караваджо -- Італія, Рубенс -- Фландрія, Рембрандт -- Голландія) дивляться герої, охоплені пристрастями і суперечностями. Для музики бароко, зокрема творів Г.Ф. Генделя, Й.С. Баха, характерні сильні образи, драматизм почуттів, такі засоби виразності, які надають декоративності, величності, емоційності.

Письменники бароко уникали міметичних засобів письма, вони прагнули не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її за допомогою фантазії.

Митці бароко нерідко вдаються до естетизації потворного, натуралістичних описів, поєднують "високе" і "низьке", трагічне і комічне, сумне і смішне. Італійський поет Дж. Маріно вважав, що завдання поета -- дивувати і вражати. Він став основоположником барокової форми "кончетто". Суть її у поєднанні неочікуваних мовних зворотів, парадоксальних епітетів і оксюморонів. У ліриці Дж. Маріно стрічаємо образи "німого промовця", "багатого жебрака", "радісного болю". А в іспанського поета Гонгори-і-Арготе -- "блаженної муки", "найсолодшої отрути".

Для літератури бароко характерна підкреслена метафоричність і символічність. Талант письменника виявлявся у тонкощах тлумачення символів. І. Іваньо відзначає, що "естетика бароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій. Однак ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з безмежними пориваннями фантазії"1. За спостереженнями І. Іваньо, "митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня, реальна сторона речей, скільки духовна сутність, використання їх з повчальною дидактичною метою". Дидактизм бароко втілювався у вишуканих формах -- параболах, гіперболах, парадоксах, антитезах, притчах, у напруженому метафоризмові.

Теоретики бароко Б. Ґрасіан, Е. Тезауро особливого значення надавали дотепності і винахідливості розуму, який схоплює суть віддалених речей і явищ, зближує їх, відкриваючи нові грані і якості. У київських поетиках важливе місце займає "наука дотепності". Митрофан Довгалевський в "Саді поетичному" "дотепність", "винахідливість розуму" вважав основою творчості.

Українське бароко виникло на рубежі XVI--XVII ст. і розвивалося упродовж двох століть. Першим письменником, у якого з'явилися риси барокового стилю, Д. Чижевський вважав І. Вишенського, але справжній початок бароко, на його думку, - Мелетій Смотрицький, проповіді і частково вірші Кирила Транквіліона Ставровецького. Важливу роль в утвердженні бароко зіграли київські школи, реформи Могили (1644 р.) і Мазепи (1694 р.).

Найяскравішим представником українського бароко є Григорій Сковорода. У його творчості є такі риси бароко:

а) основоположний символізм. Г. Сковорода вважав, що існує три світи: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (душа людини) і світ символів (Біблія), яка допомагає збагнути два попередніх світи;

б) християнська віра і прагнення зрозуміти Бога, який є основою життя;

в) захоплення античною філософією і літературою, зокрема творами Сократа, Платона, Плутарха, Плотіна;

г) діалектичне розуміння світу як єдності найрізноманітніших протилежностей;

д) поєднання світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

е) від серця людини залежить розум ("Серце твоє є голова зовнішностей твоїх");

є) сила людини не у можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості і себелюбства ("Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі і не може увійти в царство Боже");

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу, людина є часткою і подобою Бога.

Бароко утвердилося в усіх родах літератури. Популярним жанром барокової поезії була духовна пісня. Світська поезія представлена філософською, еротичною лірикою, епіграмами, епітафіями, жанром емблеми. Емблема -- фігурне зображення, яке передає характер предмета. Емблема має три частини: перша -- зображення, друга -- заголовок, третя -- підпис, який пояснює предмет. Поширеними формами поезії були акровірші, мізостихи, кабалістичні вірші, фігурні (мали форми хреста, яйця, чарки). Майстром фігурного вірша був І. Величковський, йому належить і раковий вірш. Приклад такого вірша, який "можна читати в обох напрямках", наводить Д. Чижевський:

літературознавство поетика художній література

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар мнь сьнь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

Барокову прозу представляють повісті, оповідання релігійного (Д. Туптало, П. Могила) і світського характеру ("Римська історія"), риторична проза А. Радивиловського, І. Галятовського, Л. Барановича, С. Яворського. Виразніше, ніж у прозі, заявило про себе бароко в українській драматургії XVII -- першої половини XVIII ст. У першій українській шкільній драмі-міраклі про Олексія, чоловіка Божого (1673--1674 рр.) вчені вбачають "типовий зразок бароко". В шкільних драмах різдвяного і великоднього циклу, як і в драмах-міраклях, драмах-мораліте, стрічаються міфологічні та алегоричні образи (Милість Божа, Любов, Помста, Злоба, Війна, Фортуна). Комедійний жанр драми представлений інтермедією ("Найліпший сон", "Продав кота в мішку").

Бароко в Україні, крім загальноєвропейських рис, мало національні риси. Цей напрям грунтувався на національних джерелах. Українське бароко пов'язане з національними проблемами, відбиває шлях формування української державності. Письменники бароко поетизували духовний світ козака, утверджували образ вільного героя, який служить Вітчизні.

Бароко -- перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, який виконав ренесансні функції. "Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, -- писав Д. Чижевський, -- поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою..."

За Д. Чижевським стиль бароко є циклічно повторюваною фазою. Виразні ознаки барокового мислення спостерігаємо в модерній і постмодерній літературі. Барокові ремінісценсії є в Михайля Семенка, Ю. Андруховича, І Лучука, М. Саченка, В. Трубая, І. Іова. Головне завдання письменника бароко -- шокувати, здивувати читача. Постмодерністи намагаються шокувати читача сміливими експериментами, використовуючи парадоксальні метафори, алегорії, жонглюють цитатами, піддають ревізії попередню культуру. Ці ознаки яскраво виявилися у збірці Ю. Андруховича "Екзотичні птахи і рослини".

Постмодерністи звертаються до зорової поезії, особливості якої обґрунтував І. Величковський. Традиції бароко є у міфопоетиці І. Драча, П. Загребельного, химерній прозі В. Шевчука.

13.2 Класицизм

Класицизм (лат. classicus -- взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив з сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.

У багатьох країнах класицизм став напрямом, який офіційно визнала влада, що в політиці відстоювала ідею національної єдності, яку утверджували класицисти. Царі, королі наближали до себе письменників, а ті проголошували необхідність служіння державним інтересам. Принцип державності, дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули на регламентацію у мистецтві.

В основі класицизму був крайній раціоналізм. Класицисти перебільшували роль раціонального начала (лат. racio -- розум) і зневажали людські почуття, ставили обов'язок перед державою і королем над особистим життям. Античне мистецтво проголосили класичним, зразковим і вимагали від письменників наслідувати класичні античні зразки. Через цe їх назвали класицистами.

Теоретиком класицизму був Нікола Буало. Його трактат "Мистецтво поетичне" (1674 р.) став кодексом класицизму. У ньому у віршованій формі викладено закони класицизму. До речі, спершу класицистів називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст.

Школою поетичної майстерності для класицистів була антична література. "Але чи станете ви заперечувати, що наші найвизначніші поети зобов'язані успіхом своїх творінь саме цьому наслідуванню? Хіба станете ви заперечувати, що саме в Тіта Лівія, Діона Кассія, Плутарха, Лукіана та Сенеки Корнель почерпнув кращі свої сюжети й віднайшов ті високі ідеї, які допомогли йому створити новий вид трагедії, невідомий Арістотелю?.. Хіба ви не згодні, що Расіна виховали Софокл і Евріпід. Чи можете ви не визнати, що тонкощам свого мистецтва Мольєр навчився у Плавта і Теренція?" -- писав Н. Буало у листі до члена французької Академії Ш. Перро. "Слід було б побажати, -- відзначав Расін у передмові до трагедії Федра, -- аби й наші твори грунтувалися на таких самих твердих підвалинах і були б такі самі повчальні, як і творіння давніх поетів".

Естетичним підґрунтям класицистів стала праця Арістотеля "Поетика".

Класицизму передувала література бароко, до неї класицизм був в опозиції. "Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі.., -- писав Д. Чижевський, -- постають нові літературні ідеали. Представники нового стилю свідомо прагнуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорості побудови... Не новизна та оригінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову... Це -- певний поворот до ідеалів ренесансу".

Філософською основою класицизму, як уже відзначалося, став раціоналізм. Його теоретик Рене Декарт вважав, що розум є єдиним джерелом і критерієм пізнання. "Я мислю, значить я існую", -- заявляв Декарт. Він вважав, що лише розум наближає нас до істини. Розум (високе начало) раціоналісти протиставляли емоціям (низькому началу). З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму. Класицистичний герой підпорядковує свої почуття, особисті інтереси інтересам держави. Він позбавлений сентиментальності, во ім'я держави здатний придушити в собі природні почуття. Так, герой Корнеля Горацій з однойменної трагедії після перемоги над Куріаціями вбиває свою сестру Каміллу зате, що вона шкодує ворога. Керуючись ідеєю державності, батько Горація виправдовує вчинок сина.

Класицисти встановили ієрархію жанрів, розділили їх на "високі" і "низькі". "Високими" вважали трагедію, героїчну поему, оду, дифірамб, "низькими" -- комедію, байку, сатиру, епіграму, еклогу, авантюрний роман. Предметом "високих" жанрів могли бути ідеї монархії, історичні події, життя міфологічних героїв, полководців. Життя простих людей дозволялося показувати в "низьких" жанрах. У трагедіях відтворювалися високі почуття, героїчні особистості, мова трагедій була піднесеною. У комедіях діяли герої середнього стану, мова їх була простою. Усі персонажі чітко ділилися на добродійників і лиходіїв.

У драматичних творах письменники дотримувалися трьох єдностей: єдності місця (всі події мали відбуватися в одному місці), єдності часу (протягом доби), єдності дії (твір повинен був мати одну сюжетну лінію, всі події мали групуватися навколо головного героя). Особливостям драматичного твору відповідала лише єдність дії. Інші сковували можливості письменника показати вплив різних обставин на героя і змалювати його в розвитку. За правилами класицистичного театру дія трагедії мала відбуватися у палаці з арками, нішами, колонадами. Місцем дії комедії повинна була бути міська вулиця або площа.

Характери класицистів були вузькими і однобічними. Письменники акцентували увагу на розкритті однієї -- двох рис характеру персонажа. Позитивні герої були патріотами, змальовувалися лише в громадських обставинах. Побут, інтимне життя у цих персонажів перебували на другому плані. Класицисти вважали, що людські характери незмінні, їх образи абстрактні, універсальні, мають загальні, а не індивідуальні ознаки. Наслідуючи античних авторів, вони створюють вічні образи: Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич.

Класицисти високо цінували виховну функцію мистецтва. Мольєр писав, що комедія повинна повчати і розважати.

Твори класицистів відзначалися високим громадянським пафосом і патріотизмом. Позитивну роль у розвитку літератури відігравали такі естетичні норми класицистів, як ясність, чіткість, простота, доступність мови і композиції, прагнення до правдоподібності.

Етика раціоналізму диктувала послідовність у зображенні характерів, чіткість моральних оцінок. Незважаючи на однолінійність у зображенні героїв, класицисти показали протиборство душевних сил людини. Це особливо помітно у творах Расіна. Класицистичне мистецтво - це мистецтво логіки, ідеї, думки.

Письменники-класицисти часто виходять за рамки класицизму. Вони розвінчують жорстоких правителів (Корнель "Родогунда", "Іраклій", Расін -- "Андромаха", "Британик"). Дворяни і буржуазія постають у їх творах у сатиричному світлі (Мольєр -- "Тартюф", "Міщанин-шляхтич"). Прості люди з народу -- Доріна з "Тартюфа", Ніколь з "Мішанина-шляхтича" -- розумні, дотепні, вони виші в моральному відношенні, ніж їх пани -- дворяни.

З класицизмом пов'язана творчість таких письменників, як М. Опіц, И. Готшед (Німеччина), Д. Драйден, А. Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл (Англія), М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державні, Д. Фонвізін (Росія).

У своєму розвитку класицизм пройшов два етапи. Перший пов'язаний із розквітом монархічних держав. Головним завданням класицистів у цей період було славити монархію, утверджувати національну єдність держави під владою короля, утверджувати ідеал мудрого монарха і відданих йому підлеглих. Ці завдання знайшли художню реалізацію в творах Ф. Малерба (1555--1628 рр), П. Корнеля (1606--1684 рр.), М. Ломоносова (1711 -- 1765 рр.).

На другому етапі стали очевидними вади монархії, письменники критикують її, не заперечуючи абсолютизму. Ж. Расін (1639--1699 рр.) у трагедії "Британік" засуджує жорстокість імператора Нерона, Мольєр (1622--1673 рр.) викриває святенницьку мораль суспільства ("Тартюф"), плазування буржуазії перед дворянством ("Міщанин-шляхтич"). На першому етапі домінували "високі" види (ода, трагедія, героїчна поема), на другому -- "низькі" (сатира, епіграма).

Наприкінці XVIII ст. класицизм формується в українській літературі. Д. Чижевський зауважує, що в Україні розвиткові класицизму не сприяли ні політичні, ні духовні умови, він "прийшов майже непомітно, без боротьби з бароковою літературою, яка зі своєю слов'янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціальним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових "всеросійських" центрів". Тут варто підкреслити, що Україна не мала своєї держави, своєї монархії, із становленням якої пов'язують класицизм.

Класицизм спершу охопив "низькі" гумористично-сатиричні жанри, "об'єднані, як правило, стильовою домінантою бурлеску"1. Кращими з них, на думку Д. Чижевського, були "Енеїда", "Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (1804 р.) 1. Котляревського, "Ода, сочинённая на малороссийском наречии по случаю временного ополчения" (1807 р.) Г. Кошиць-Квітницького, травестійна поема "Горпинида, або Вхоплена Прозерпина" (1871 р.) П. Білецького-Носенка, перероблена комічна опера "Жабомишодраківка, з греческого лиця на козацький ви ворот на швидку нитку перештопана" (1859 p.) К. Думитрашка.

Тенденції класицизму знайшли своє відображення в трагікомедії Ф. Прокоповича "Володимир", поезії І. Некрашевича, у поетиках XVIII ст. В українській літературі розвивалася і нехарактерна для класицизму проза. Зокрема, вплив класицизму позначився на творах Г. Квітки-Основ'яненка "Солдацький патрет", "Пархімове снідання" і "Підбрехач".

Віднесення І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка до класицистів М. Нагико вважає "натяжкою", питання чи були вони класи цистам и -- дискусійне, "оскільки поняття "класицизм" і Україна не цілком пов'язуються між собою через відсутність абсолютизму в Україні як неодмінного "супутника" класицизму". "Швидше всього можна говорити,--за словами М. Наєнка, -- про якийсь особливий синкретизм: стилістика у Котляревського класицистична і бурлескна, а у Квітки-Основ'яненка --і сентиментальна, а за змістом художнього мислення вони були романтиками чи передромантиками. Річ утім, що найпершою ознакою романтизму, як відомо, є зв'язок з фольклорною, народною свідомістю, а мова -- це ж найочевидніший продукт тієї свідомості".

13.3. Сентименталізм

Сентименталізм (франц. sentiment -- почуття, почуттєвість) -- літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії". Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30--50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клоп штока (Німеччина).

Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми. Певний внесок у розвиток цих жанрів зробили С. Писаревський ("За Ні-мань іду", "Моя доля"), Л. Боровиковський ("Молодиця"), М. Петренко ("Батьківська могила"), О. Шпигоцький ("Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий"), С. Климовський ("їхав козак за Дунай"). Український сентименталізм мав селянський характер.

13.4 Романтизм

Романтизм (франц. romantisme) -- літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і

Романтизм був якісно новим типом свідомості й ідеології, він охопив не лише мистецтво, але й історію, філософію, психологію, право. Естетичні принципи поетики романтизму викладені в працях "Фантазії про мистецтво" ( 1799 р.) В. Вакенродера, "Фрагменти" Ф. Шлеґеля (1797--1800 pp.), "Християнство, або Європа" (1799 р.) Новаліса, у передмові до видання "Ліричних балад" (1800 р.) В. Вордеворта, передмові до драми "Кромвель" В. Гюго.

Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи і мотиви ("Каїн" Дж. Байрона, "Мойсей" А, Віньї, "Еліксири диявола" Е. Гофмана, "Марія" Т. Шевченка). В. Гюго в передмові до драми "Кромвель" писав, що романтична поезія "породжена християнством". Християнство зосереджувало увагу на внутрішньому світі людини, на підсвідомому, ірраціональному. Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.

Найбільшою заслугою романтиків Д. Чижевський вважає те, що вони помітили внутрішні суперечності в людині, її одночасну приналежність до двох світів; прийшли до висновку, що причиною зла є невміння чи небажання людини зрівноважувати емоційне і раціональне, особисте і суспільне, альтруїстичне і егоїстичне. "Світ для романтики, -- писав Д. Чижевський, -- не є простим механізмом, що складається з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим. Світ не цілком розкривається пізнанню нашого розуму. У ньому неможливо вивчити лише окремі сторони, сфери, не беручи до уваги всіх інших та цілого. А до того ж у світі багато "таємничих", захованих, невідомих сфер та сил. Романтика має навіть певну назву для цих сил, сфер у їх цілокупності: "нічна сторона" світу". "Нічні сторони" людського буття репрезентують сновидіння, натхненя, мрії, візії, екстази, галюцинації, сомнамбулізм.

Неординарні події у творах романтиків часто розгортаються на фоні ночі (М. Гоголь "Вечори на хуторі поблизу Диканьки"). Нічній стороні душі відповідає "нічна сторона природи". Ніч -- улюблена тема лірики романтиків.

Особливе місце в творах романтиків займає кохання, любов. Це не гра в почуття, -- це очисний вогонь. Улюблена тема романтиків -- юність, адже романтик той, хто молодий.

Романтики захищали свободу творчості митця, різко виступали проти раціоналістичної регламентації і нормативності. Вони вважали, що геній сам творить правила. У передмові до "Кромвеля" Гюго висміяв класицистичні правила трьох єдностей у драмі та ієрархію жанрів. Нормативним жанрам класицистів він протиставив драму Шекспіра, у якій органічно поєднується "низьке" і "високе", трагічне і комічне. Гюго вважав, що поет може вірити "у єдиного Бога або в багатьох богів, у Плутона або Сатану... або ні в що..., нехай пише прозою або віршами; нехай ґрунтується в будь-якому сторіччі, в будь-якому кліматі; нехай зараховує себе до стародавніх або нових авторів; нехай музою його буде антична муза або середньовічна фея. Поет вільний. Станьмо на його точку зору та будемо виходити з неї"".

Романтики вважали, що письменник не зобов'язаний наслідувати природу, він створює свій світ, кращий, істинніший, ніж реальний. В. Вордсворт писав, що поезія -- філософське мистецтво, вона "сутність всякого знання", покликана "навчати, бачити, думати, почувати".

У творчості романтиків особливого значення набуває постать самого поета. Він, за словами Д. Чижевського, "хоче бути людиною всеохоплюючою, всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопленості романтичний поет досягає часто тим, що він стає людиною рухливою, постійно мінливою, яка, як Протей, постійно змінює свій стиль, свій характер, свої інтереси, іноді навіть свої погляди. Поезія є вчителькою народів; поет має бути пророком, учителем, провідником, вільним творцем. Тому в романтиці часта самостилізація поета як пророка, як вищої людини, вільної від законів та норм повсякденного життя.

Часто ця поза загострюється до того, що поет навмисне змальовує себе як людину, якій приступні навіть негативні сфери буття: "демонічна" постать, якій, щонайменше, зрозумілі і божевілля, і пророк... Культ поета як вищої людини належить до характерних рис літературної культури романтики".

Романтики люблять екзотичні пейзажі. Природу змальовують здебільшого в момент стихії: грози, повені, бурі, урагану. Такі картини природи допомагають розкрити незвичайність романтичного героя. Цей незвичайний герой діє у незвичайних обставинах. У творах романтиків важливе місце займає фантастика. Романтики змальовують дивовижні, драматичні події. їх герої -- люди титанічних пристрастей, самобутні, горді, вольові. Такі Чайльд Гарольд з поеми Дж. Байрона "Паломництво Чайльд Гарольда", ліричний герой з поеми Г. Гайне "Німеччина", Прометей Шеллі, Ернані Гюго, Демон Лермонтова. Улюблені теми романтичної поезії -- доля людини, родини, народу.

Романтики часто звертаються до минулого, відкриваючи забуті епохи. Як відзначає Д. Чижевський, вони "оновили історичну науку, відіграли чималу роль в заснуванні наукової етнографії... Та ще більше значення, аніж для історії та наук про суспільство, мали романтичні погляди на суспільство і історію національної свідомості та новітніх національних рухів... Національне минуле та сучасність, які б вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв "народного духу". Національні рухи набрали таким чином духовного обґрунтування та виправдання, як необхідний елемент історичного процесу". Саме в епоху романтизму з'явився перший український роман "Чорна рада" П. Куліша.

Романтична естетика створила новий критерій краси. Для романтиків усе нове, незвичайне -- прекрасне. Воно -- джерело романтичної поезії. Поєднання відомого з невідомим, знайомого з незнайомим, явного і таємничого романтики вважають особливо цінним у музиці, живописі і поезії.

Романтики часто зверталися до фольклору, вивчали його, збирали, використовували у творчості. У Німеччині брати Якоб та Вільгельм Грімм видали "Дитячі родинні казки", вони стали основоположниками міфологічної школи в фольклористиці та літературознавстві. Англієць В. Скотт видав книгу легенд і балад "Поезія шотландського кордону". Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.

Твори романтиків відзначаються глибоким ліризмом, музичністю. Романтики вважали, що світ звуків допомагає відтворити внутрішній світ людини. У їх творах вираження переважає над зображенням, образи, картини мають подвійне значення - безпосереднє і символічно-трансцендентне. Письменники розглядають і відтворюють світ як систему символів. "Романтична символіка, -- відзначає Д. Чижевський, -- користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософські символи іноді згущуються до складних алегорій, "містерій", які вимагають спеціального витлумачення, інтерпретації... Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної міфології. Замість них іноді з'являються образи з міфології національної".'

Романтики люблять контрасти, позитивне і негативне передають крупним планом. Прикметні з цього погляду твори В. Гюго "Знедолені", "Собор паризької Богоматері".

У творах романтиків суб'єктивне домінує над об'єктивним, випадкове над закономірним. Романтизм збагатив літературу новими жанрами. В усіх жанрах важливу роль відігравав ліричний елемент. Внаслідок цього з'явилися ліро-епічні твори, ліро-філософські романи, новели, казки, соціально-психологічні драми, балади, літературні казки, поетичні мініатюри.

Романтики Ф. Шлегель, К.В.Ф. Зольгер розробили теорію романтичного гумору -- романтичної іронії. Романтичний гумор полягає в тому, що підкреслюється відносність, ілюзорність різних форм життя. З часом оптимістичний характер гумору у романтиків зазнає еволюції, змінюється сарказмом. Це помітно у творах Байрона і Гайне.

Стильовими константами романтизму Д. Чижевський, Д. Наливайко вважають вільну форму, розкуту композицію, розповідь, підвладну емоційним імпульсам, змінний ритм. Інтерес до незвичайних переживань, зазначає Д. Чижевський, "збагачує мову різними виразами для неясних, невідомих, таємних психічних станів та настроїв. Стиль витончується для зображення таємного та неясного взагалі. Охоче вживаються парадоксальні сполучення слів, наприклад, порівнюють звуки з барвами, т. зв. "синестезії". Інтерес до історії змушує письменників уживати старі слова.

Романтичне світосприйняття мало й свої недоліки. До таких негативних рис Д. Чижевський відносив несталість, легковажність, нестримну фантазію, нехтування "низькою" дійсністю.

У кожній національній літературі романтизм мав свої специфічні особливості. У Німеччині існували дві романтичні школи -- "йєнська" (Л. Тік, Новаліс, В. Вакенродер, брати Ф. та А. Шлегель) і "гейдельберзька" (брати Я. та В. Ґрімм, К. Бреітгано, Л. Арнім). До жодної з них не належали Е.Т.А. Гофман, Г. Клейст, А. Шаміссо, Г. Гельдерлін. Англійський романтизм представлений "озерною школою" (В, Вордсворт, С. Колрідж, Р. Сауті), а також творчістю Дж. Г. Байрона, П.Б. Шеллі, Дж. Кітса, Т. Мура, В. Скотта. Найвидатніші французькі романтики -- Р. Шатобріан, Ж. де Сталь, А. де Віньї,

A. де Мюссе, А. Ламартін, В. Гюго, Жорж Санд, Е. Сю. Російські --

B. Жуковський, Є. Баратинський, ранній О. Пушкін, М. Лермонтов, К. Рилєєв, Ф. Тютчев.

Літературознавча наука відкинула ідею двох романтизмів (прогресивного і реакційного). Романтизм -- художнє явище, а не політичне. Світ романтиків знає багато вимірів і відтінків.

Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827--1828 роках творів П. Гулака-Артемовського, збірників "Малоросійських пісень" М. Максимовича 1827, 1834, 1849 років, І. Срезневського ("Запорожская старина" 1833--1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20--30-х роках XIX ст. в Харкові. Осередком першої романтичної групи в Україні був Харківський університет, у якому виник гурток любителів народної словесності Ізмаїла Срезневського. До харківських романтиків, крім І. Срезневського, належали Іван Розковшенко, Опанас Шпигоцький, брати Оресті Федір Євецькі. Вони орієнтувалися на романтичну творчість В. Жуковського, О. Пушкіна, А. Міцкевича. Атмосфера Харківського університету, захоплення народною поезією сприяли появі "одного з піонерів українського романтизму" Левка Боровиковського. Він визначив тематичні і жанрово-стильові особливості українського романтизму, ввійшов в історію літератури як байкар, автор фольклорно-побутових балад. Наприкінці 30-х -- на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко).

"Відмітною рисою діяльності цього покоління, -- відзначає М. Яценко, -- стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури".1

Романтичні ідеї пропагувала так звана "Руська трійця" -- М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький -- яка підготувала фольклорно-літе-ратурний альманах "Русалка Дністровая" (1837 р.). Характерними жанрами "Руської трійці" і її послідовників (М. Устияновича, А. Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети.

Відомим осередком романтичного руху був Київський університет, заснований у 1834 році. Його перший ректор М. Максимович (1804--1873 рр.) багато зробив для українознавства. Київські романтики заснували "Кирило-мефодіївське братство", програму для якого написав М. Костомаров ("Книга битія українського народу"). Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П. Куліш і Т. Шевченко.

Український романтизм відіграв велику роль у вивченні історії, з романтикою, за словами Д. Чижевського, пов'язане "національне відродження", "воскресіння" нації. "Найважливіша риса та заслуга української романтики, -- писав учений, -- це те, що вона свідомо поставила собі завдання утворити "повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства. Прагнення до "повної літератури" знайшло своє втілення переважно в утворенні "повної мови", мови всебічної, придатної в усіх сферах літератури та життя". З романтизмом українська література сформувалася, довела своє право іменуватися українською, письменники усвідомили себе саме як українські.

Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, коліївщина. "З історією, що була історією втрати незалежності, -- відзначає С. Павличко, -- пов'язана специфічна філософія песимізму. Вона зачепила харківських романтиків з їх самотніми козаками і могилами, "помноженими на байронічні настрої". їх визначенням можуть бути слова Шевченка: "Було колись... і ніколи не вернеться сподіване", або слова Михайла Чернишенка з однойменного роману про народ, "который явился чудесным образом, как роскошный цветок посреди враждебных для него стихий, блеснул неожидаемым блеском слова, дал знать о себе целому свету, но недоставало в нём сил для его кипучей жизни и он склонил голову преждевременно, он исчез как сверхъестественный призрак почти перед нашими глазами". Український романтизм, за словами С. Павличко, "сконцентрувався на нації, котра вмирала, народі, який сходив з історичної сцени".

Український романтизм не вичерпався. Романтичні тенденції знайшли продовження в творчості письменників другої половини XIX ст. (О. Стороженко, І. Манжура, Ю. Федькович). Романтичні ідеї позначилися на творчості Лесі Українки, Олександра Олеся. У XX ст. з'явилася неоромантична стильова течія, представниками якої були Є. Плужник, О. Близько, Ю. Яновський, Микола Хвильовий, Олена Теліга.

13.5 Реалізм

Реалізм (лат. realis - - речовий, дійсний) -- напрям у літературі і мистецтві, який полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки (практичний), який відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.

У 20-х роках XIX ст. французькі критики називали реалізмом "нову школу" в літературі, яка відрізнялася від "літератури ідей" (класицизму) і літератури образів (романтизму). Французькі письменники (Ж. Шанфлері, Л. Дюранті) видали збірник статей під назвою "Реалізм" (1857 р.) і кілька номерів журналу з цією ж назвою. У журналі був опублікований маніфест реалістичної школи художника Г. Курбе, в якому звучали заклики змальовувати повсякденне життя народу, піднімати соціальні проблеми. Курбе створив дві знамениті картини "Дробильники каміння" і "Похорон в Орнані", які стали маніфестом реалізму в живописі. Дюранті писав, що завдання реалізму створити літературу для народу. Журнал полемізував з романтиками, вимагав відмовитися від ідеалізації життя і героїв.

Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро і Лессінг. Проблеми реалізму упродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е. Золя термін "реалізм" вживався як синонім до терміна "натуралізм". Звідси і назва "натуральна школа".

Естетика реалізму міметична в своїй основі, тобто пов'язана з розумінням мистецтва як форми наслідування дійсності. У нашому літературознавстві немає єдиної думки щодо генезису, історичних параметрів, етапів розвитку художньої природи та функціональності реалізму. Дехто вважає, що мистецтво реалізму сягає своїм корінням у народну поезію з її стихійним прагненням до правдивості. Е. Ауербах говорить про античний (міфологічний) реалізм ("Мімезис. Зображення дійсності в західноєвропейській літературі"). Реалістичний тип мислення властивий мистецтву з найдавніших часів, але термін "реалізм" недоцільно використовувати по відношенню до мистецтва античності і середньовіччя, коли в силу об'єктивних умов не могли утвердитися реалістичні художні системи, а спостерігалися, як відзначає Д. Наливайко, "лише вияви реалістичної творчості на емпіричному рівні, переважно в низьких, комічних жанрах".

Багато дослідників вважають, шо реалізм як естетико-художня система почав формуватися в епоху Відродження. Ренесансний реалізм XIV--XV ст. називають гуманістичним, він характерний для творчості Сервантеса, Рабле, Шекспіра, Чосера. На думку Д. Наливайка, ренесансний реалізм не напрям, а тенденція художнього мислення.

Значна частина дослідників початок реалізму пов'язує з Просвітництвом, зокрема з творчістю Д. Дефо, Вольтера, Д. Дідро, Дж. Свіфта, Г.Е. Лессінга. Ці письменники глибоко розкрили причинні зв'язки між людиною і середовищем. М. Конрад, Д. Благой, В. Жирмунський вважають, що історія реалізму починається не з епохи Відродження і не з епохи Просвітництва, а з літератури XIX ст. В. Жирмунський відзначає, що про реалізм Шекспіра, Сервантеса, Рабле можна говорити "у широкому значенні слова", в значенні правдивості, а не в значенні Бальзака чи Толстого. Основна ознака реалізму, на думку В. Жирмунського, у соціальності. Початок класичного реалізму він бачить в англійській літературі XVIII ст., зокрема в творчості Дефо, Філдінга, Смолетта. В історії реалізму вчений не знаходить місця для Шекспіра.

Більшість сучасних дослідників виникнення реалізму пов'язує з 30-ми роками XIX століття, а ренесансний і просвітницький вважає передісторією класичного реалізму. В радянський період реалізм XIX століття називали "критичним".

Термін "критичний реалізм", що увійшов у літературу з "легкої" руки М. Горького, не відображає усієї складності напряму, бо не у всіх творах є лише критичний елемент. До речі, критичний пафос властивий творам різних епох.

Суть реалізму добре розкрив один із найвидатніших його представників І. Нечуй-Левицький: "Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт".

Реалістичний напрям був формою заперечення романтизму, реакцією на байронізм 30-х років. За словами Б. Реїзова, реалізм став протестом проти "титанічних героїв", "шаленої" літератури, проти історичних тем у романі і драмі..., проти символічної драми й сентиментально-філософської лірики"'.

Романтики змальовували виняткових героїв у виняткових обставинах, реалісти орієнтувалися на зображення звичайної "маленької людини" не в екзотичних, а в звичайних обставинах. Мова романтизму -- поетична, реалісти використовують звичайну розмовну мову з діалектами і жаргоном. Однак реалісти не відмовляються від романтичного пафосу і тих прийомів зображення, які використовували романтики. Елементи романтизму є у творах Бальзака, Діккснса, Флобера, Достоєв-ського, Шевченка, Франка. Досвід романтизму зіграв позитивну роль для реалізму. Романтики були союзниками реалістів у боротьбі проти класицизму. До речі, реалізм взяв дещо і від класицизму, зокрема, раціоналізм, композиційну стрункість твору, логічність викладу матеріалу, окремі прийоми зображення персонажів (увага до інтелектуального життя людини, вірність обов'язку, суперечність між обов'язком і особистими інтересами). І романтики, і реалісти звернулися до конфлікту людини і суспільства.

Між романтизмом і реалізмом першої половини XIX ст. нелегко провести межу. Бальзак у повістях і романах використовує засоби романтичної фантастики та іронію ("Шагреньова шкура"). Романтичні мотиви є в романі Стендаля "Червоне і Чорне". "Кожний великий реаліст, -- зазначає Г. Померанц, -- по-своєму романтик. Письменники, яких ми відносимо до класичного реалізму, не відкидають, а продовжують романтичні традиції". Романтизм, за словами літературознавця, тяжіє "скоріш до старця, ніж до дорослого. Романтизмові 8 і водночас 80 років, реалізмові -- 40, романтизм -- казка, яку дідусь оповідає онуці, а реалізм -- серйозна історія для серйозних людей. Але дорослим серйозним людям не можна прямо сказати правду про Маленького Принца або планету Смішної Людини (з фантастичного оповідання реаліста Достоєвського): вони засміють, принизять ідею. А ось чарівник-поет прикидається, що він... серйозна ділова людина. Ця гра чарівника в професора соціології і називається реалізмом".

Реалізм заперечував творчі принципи натуралізму з його фактографізмом, безпристрастністю, увагою до біологічних факторів. Він не фіксує факти, а проникає в їх суть, аналізує. Письменники-реалісти -- це дослідники-аналітики. Романтики не займалися конкретним аналізом життя, вони засуджували суспільні вади минулого і сучасного. Реалісти досліджують джерело зла, вважають, що визначальний вплив на людину мають суспільно-економічні умови.

Важливу роль у розвитку реалізму відіграли досягнення природничої, економічної і філософської думки, зокрема, діалектика Гегеля, матеріалізм Фейєрбаха, ідея історизму у працях французьких істориків (Тьєрі, Міньє, Гізо).

Ідеологічною основою реалізму став раціоналізм, раціоцентрична теорія Просвітництва. Провідним принципом реалізму є вірність реальній дійсності, конкретно-історичний підхід до неї, погляд на історію як на постійний поступ, прагнення відтворювати життя, змальовувати його таким, яким воно є у внутрішньому світі людини без ідеалізації і сатиричної карикатурності.

Реалізм відмовився від поділу предметів і явищ на естетичні і неестетичні. Він відтворює дійсність в усій повноті і достовірності.

Створюючи життєподібні образи і ситуації, реалісти не відмовляються від міфу, казки, алегорії, символу. Своїм завданням реалісти вважали творити для народу, служити йому.

... Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово, -- писав Т. Шевченко. Реалістична література, за словами І. Франка, "громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх (факти -- Н. Ф.) і робить з них виводи, -- се її науковий реалізм; вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб -- се її поступова тенденція".

З правдивістю пов'язана типізація. В усіх підручниках, виданих за радянських часів, є визначення реалізму, яке дав Ф. Енгельс: "На мій погляд, реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах"2. Це визначення не є точним, універсальним. Однак правдивість деталей, типові характери і типові обставини є особливостями реалізму Але у багатьох творах характерні обставини є винятковими, незвичайними. У листі до М. Страхова від 28 лютого 1869 року Ф. Достоєвський писав: "У мене свій погляд на дійсність (в мистецтві) і те, що називають майже фантастичним і винятковим, те для мене складає саму дійсність дійсності. Звичайність явищ та казенний погляд на них, на мою думку, ще не є реалізмом і навіть навпаки. В кожному номері газет ви зустрічаєте звіт про найреальніші факти і про найхимерніші. Для письменників наших вони фантастичні, та вони й не займаються ними, а між тим вони є дійсністю". Типізація робить образи стандартними, спрощеними. Кожна особа сприймається як представник відповідного класу.

Новаторство реалізму --у структурі характеру, його розвитку, у зв'язку з типовими обставинами. Характери реалістичних творів -- багатогранні, умотивовані, розвиваються у логічній послідовності. Герої діють у конкретних суспільно-історичних умовах, які мотивують їх вчинки. Реалізм визнає не лише детермінованість поведінки людини, але й здатність піднятися над обставинами, протистояти їм. Реалісти відображають дійсність, сповнену гострими суперечностями, конфліктами. Вони дотримуються принципу соціальності й історизму. Поведінка героїв реалістичних творів зумовлена об'єктивними соціально-історичними умовами. Для реаліста людина -- істота соціальна. Принцип історизму полягає у відтворенні колориту часу і місця, в розумінні історії як процесу якісних змін, які характеризують національно-історичну своєрідність того чи іншого етапу в кожній країні. Історизм і соціальність взаємозв'язані. Історизм конкретизує принцип соціальності, сприяє розкриттю розвитку соціальних умов. Вчинки героя випливають із особливостей характеру і психології, а характер і психологія зумовлені життєвими обставинами і соціальним середовищем. Зміна обставин життя позначається на долі героїв. Герої роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, повісті "Борислав сміється" І. Франка соціально й історично конкретні.