Теорія літератури

Історія розвитку теоретико-літературної думки. Основні напрями зарубіжного літературознавства XIX-XX століть. Художня література як система. Аналіз літературних напрямів. Зародження й розвиток української літературознавчої науки. Поетика художнього твору.

Рубрика Литература
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 22.01.2012
Размер файла 1,3 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Буколіка (грец. boucolic?s -- пастух, bon colikos -- пастуша пісня). Це жанр античної пасторальної поезії, яка мала форму монологів або діалогів. Джерело буколіків -- грецький фольклор, зокрема народні пісні про життя і смерть Діоніса, який був безнадійно закоханим і помирав від нерозділеного кохання у юному віці. Основоположник жанру -- пост Теокріт (III ст. до н. е.). Чи не найкращим твором цього жанру є "Буколіки" римського поета Вергілія. У буколічних віршах змальовується щасливе, безтурботне життя пастухів на лоні природи. Буколіки мають форму поетичного змагання двох пастухів, які виголошують по кілька віршованих рядків. Авторами буколіків були Каллімах, Данте, Петрарка, Тассо, Ронсар. Буколічні мотиви є в українській поезії XVIII століття. Зразком буколіки є вірш Сковороди "О селянський милий, любий мій покою". До цього жанру зверталися "неокласики" М. Зеров, М. Рильський.

Видами буколічної поезіїї були ідиліїта еклоги.

Ідилія (грец. eidyllion -- замальовка, віршована пісенька). Основоположником ідилії був грецький поет Теокріт (III ст. до н. с.). Ідилія відтворює щасливе життя людини на лоні природи. Автори ідилій уникають зображення життєвих труднощів. Першим автором української ідилії був Л. Боровиковський ("Полражаніс Горацію"). Ідилія набула популярності у творах сентименталістів і романтиків (М. Карамзіна, В. Жуковського, М. Гнєдича). До жанру ідилії зверталися П. Куліш, О. Стороженко, І. Франко, М. Рильський. У збірці М. Рильського "Синя далечінь" є ідилія "На узліссі" -- це чистий, радісний малюнок навколишнього світу.

Еклога (грец. eklog? -- вибір) -- жанр буколічної поезії, побудований у формі діалога між пастухом і пастушкою, який змальовує побутову сценку. Цим відрізняється від ідилії, в основі якої внутрішні переживання ліричного героя. Еклоги Теокріта і Вергілія були свого роду пропагандою ідеології дрібних землевласників або ідеалізацією селянського життя. Були у них міфологічні мотиви і політичні елементи. Автором еклог в українській літературі був новолатинський поет Григорій Чуй Русин (1523--1573 pp.). В основі його "Еклоги" прикрашений акровіршами діалог пастухів Кастора і Поллукса, До цього жанру зверталися брати Юзеф Бартоломей Зиморович ("Селянки нові руські") і Симон Зиморович ("Рок-солани, або Руські панни"). Особливості еклоги розкриваються в давніх українських поетиках ("Ліра", 1696 p., "Сад поетичний", 1736 p.).

Поема (грец. poіema -- твір) об'єднує різні твори як за змістом, так і за формою. Первісна поема мала епічний характер і міфологічний зміст ("Іліада", "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Вергілія). Епічними є "Пісня про Роланда", "Слово о полку Ігоревім".

У XIX ст. з'являється травестійно-бурлескна поема І. Котляревського "Енеїда", романтичні ліро-епічні поеми "Мандрівки Чайльд-Гарольда" Байрона, "Цигани" Пушкіна, "Демон" Лермонтова, "Гайдамаки" Шевченка, "Витязь Янош" Ш. Петефі.

Помітний внесок у розвиток поеми зробив І. Франко, у творчому доробку якого є психолого-філософська поема "Мойсей", філософсько-епічні поеми ("Руба'ї", "Ex nihilo"), історична поема "На святоюрській горі".

Ліро-епічна поема XX ст. пов'язана з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Юрія Клена, М. Бажана, І. Драча, Ліни Костенко, Б. Олійника, Д. Пав-личка.

Які ж жанрово-стильові особливості поеми? Це переважно віршовий твір, у якому змальовуються значні події минулого, сучасного або майбутнього і яскраві характери. Розповідаючи про події, вчинки, поет передає особисті переживання, які поглиблюють розкриття теми і передають ставлення автора до зображуваного. Сюжет ліро-епічної поеми чіткий, динамічний, характеристика героїв поєднується з ліричними відступами.

Ліро-епічні поеми можуть мати форму прози. А. Ткаченко до ліро-епічних поем відносить твори М. Коцюбинського "Intermezzo", "Цвіт яблуні", цикл ліричних мініатюр (віршів) у прозі --"Хмари", "Утома", "Самотній", "Сон", зауважуючи, що вони не є новелами, бо не мають гострої інтриги, динамічного сюжету і несподіваної розв'язки.

У поетичній практиці зустрічаються такі жанри поеми: поема-нарис, поема-оповідання, поема-повість, поема-роман, поема-феєрія, поема-видіння, поема-ораторія, поема-памфлет, монопоема, колаж, новелема (новела + поема), повема (повість + поема), лірико-документальна поема, конспект рефлексій, поема естампів, байка-поема, поема-диспут, лірико-дидактична фантазія, поема-детектив, лірична поема. Кажуть, що натхнення має відвагу і письменники готові захищати свої експерименти. Для складних явищ вони шукають нових форм і визначень, не уникаючи гібридних. Окрім ліро-епічних, є ліро-драматичні твори, зокрема драматичні поеми, ліро-драми та епо-драми.

Драматична поема -- твір середній за обсягом, у якому поєднуються драматичні та ліричні елементи. Бона відзначається лаконізмом, відсутністю широкого тла подій. Драматичними поемами є твори "Великий льох" Т. Шевченка, "Сон князя Святослава" І. Франка, "Остання ніч" М. Старицького, "Кассандра", "Руфін і Прісцілла", "У пущі", "Бояриня", "Оргія" Лесі Українки, "Свіччине весілля", Ярослав Мудрий" І. Кочерги, "Дума про вчителя", "Соловейко-Сольвейг" І. Драча, "Сніг у Флоренції" і "Дума про братів неазовських" Ліни Костенко.

Ліро-драма може мати велику, середню та малу форми. На думку А. Ткаченка, основним жанром драматичної поеми є ліро-драма, а жанрами малої форми -- ліро-драматичний етюд, ліро-драма тич па сцена. "Подальшу доцільність чи недоцільність таких термінологічно-понятійних уточнень, -- зауважує А. Ткаченко, -- ствердить чи заперечить художня практика. Однак безперечною вже тепер є потреба вироблення гнучкішої системи дефініцій саме на цьому помежів'ї та їх більш диференційованого застосування до явищ як історії літератури, так і сучасного її стану".

До речі, І. Франко вживав термін "драматичний образок", а Леся Українка -- "ліро-драматична сцена". Дослідник драматичної поеми Б. Мельничук називає драматичними етюдами твори Лесі Українки "Вавілонський полон", "В катакомбах", "На руїнах". О. Пушкін ліро-драматичні сцени називав маленькими трагедіями.

Епо-драми. В епічній драмі розповідь домінує над дією. У трагедії Есхіла "Перси" герої не діють, а розповідають про те, що діялося. Драматичний конфлікт -- слабий, а епічне начало -- посилене. Це характерне для твору Б. Брехта "Матінка Кураж і її діти". В епічній драмі завжди присутній автор, він пояснює те, що відбувається, розкриває його зміст, нерідко використовуючи фото і кіно-хроніку.

О. Чирков підкреслює, що епічний драматург мислить історично-конкретно, встановлює причинно-наслідкові зв'язки між процесами. Історія у його творах може мати форму самої історії або умовні, алегоричні форми. Б. Брехт використовує притчу. В епічних драмах зустрічаються прологи, авторські роздуми, репліки інформаційного характеру, діалоги-розповіді. У ремарках, прологах, діалогах-розповідях виявляється авторська позиція. В епічній драматургії катарсис виходить за рамки морального очищення, він просвітлює "свідомість глядача". Б. Брехт писав, що матінку Кураж катастрофи нічому не навчили, але публіка "можливо, по-моєму, все ж чомусь навчиться, дивлячись на неї". В епічній драматургії катарсис має формулу: здивування + допитливість + співчуття. Його готують перипетія, інтрига, дізнавання.

О. Чирков виділяє такі жанри епічної драми, як хроніка-алегорія ("Матінка Кураж і її діти" Б. Брехта), драма-парабола ("Гувернер" Б. Брехта, "Марко в пеклі" І. Кочерги). У драмах-параболах поєднується алегорія з притчею, парадоксом, гротеском. Серед епічних драм зустрічається жанр навчальної драми з яскраво вираженим дидактичним елементом. Цей жанр, на думку О. Чиркова, має свою передісторію. Дидактичний компонент входив у середньовічні містерії, шкільну драму. Зразком навчальної драми є твір Б. Брсхта "Свята Іоанна скотобоєнь". У драмі-тенденції відкрито сформульована авторська позиція, дана оцінка того, що відбувається. Драмою-тенденцією є твір Б. Брехта "Страх і злидні". У драмі-тенденції життя змальоване у (формах життя без іносказання і притчі.

Роман у віршах -- ліро-епічний жанр, у якому розповідь супроводжується ліричним акомпонементом. У романах, віршах використовуються епічні (розвиток сюжету, характерів) і ліричні засоби зображення, у розповідь включається ліричний герой. У розвитку сюжету і розкритті характерів помітну роль виконують ліричні відступи. Романи у віршах відзначаються підвищеною емоційністю.

Першим романом у віршах був середньовічний анонімний твір "Флуарі Бланшефлер". Жанр роману у віршах розвинувся в добу романтизму ("Дон Жуан" Дж.Г. Байрона, "Пан Тадеуш" А. Міцкевича, "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна). У XX столітті до нього зверталися такі поети, як Б. Пастернак ("Спекторський"), Якуб Колас ("Симон-музика"), Іван Багряний ("Скелька"), Василь Барка ("Для сонць шестикрилих"), Ліна Костенко ("Маруся Чурай", "Берестечко").

До суміжних змістоформ відносяться мемуари, щоденники, художні життєписи.

Музична драматургія

Сучасні літературознавці оминають увагою такі види музичної драматургії, як опера, оперета. У них важливу роль виконує словесний текст. Першою оперою була "Дафна" (1595 р.), яку створили поет О. Ріннуччіні і композитор Я. Пері за мотивами античної міфології. Серед опер виділяють героїчні ("Іван Сусанін" -- текст С. Городецького, музика Глінки), казково-фантастичні ("Чарівна флейта" Моцарта -- текст Е. Шиканде-ра), комічні ("Сивільський цирульник" Россіні, лібретто Сгербіні; "Наталка Полтавка" М. Лисенка -- текст І. Котляревського).

Оперета з'явилася в XIX ст. у Франції. Це музично-комедійний твір. Відомими оперетами є "Сільва" Кальмана, "Фраскіта" Легара, "Травіата" Верді, "Кармен" Бізе.

Кіномистецтво

Взаємодія літератури і кіномистецтва породила таку змістоформу, як кіносценарій (XIX -- поч. XX ст.). У літературній практиці зустрічаються такі жанри, як кін о новела, кінонарис, кіноповість, кінороман, кінопоема, кінопритча, кінобалада, кінопародія, кінодифірамб. Найпопулярнішими є кіноповісті ("Зачарована Десна" О. Довженка, "Криниця для спраглих" І. Драча).

Діапазон жанрів кінодраматургії дуже широкий і майже не досліджений.

Розділ 11. ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

11.1 Поняття про літературний процес

Основний закон життя -- його постійний розвиток. Цей закон спостерігаємо і в літературі. У різні історичні епохи її стан постійно змінювався, вона мала здобутки і втрати. Твори Гомера, Есхіла, Софокла, Данте, Шекспіра, Сервантеса, Пушкіна, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Винниченка, Тичини, Рильського, Гончара дають підстави говорити про поступальний розвиток літератури. Однак літературний процес -- не лише поступ, прогрес, еволюція. Б.-І. Антонич слушно зауважував, що поняття "розвитку перенесено механічно на ділянку мистецтва... з природничих наук", поняття "розвиток", "поступ" потрібно вживати обережно. Звісно, коли історію мистецтва сприймати як суцільний прогрес, то твори сучасних письменників треба було б вважати досконалішими від творів минулих епох.

Термін "літературний процес" виник на рубежі 20--30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX--XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни "літературна еволюція", "літературне життя". "В сучасному літературознавстві утвердився погляд на історію літератури як на зміну типів художньої свідомості: міфопоетичної, традиціоналістської, індивідуально-авторської. Ця типологія враховує структурні зміни художнього мислення".

Літературний процес -- важливий предмет історії літератури. Класи-цисти, романтики, прихильники біографічного методу вивчали кращі твори геніїв. Літературознавство другої половини XIX ст. здолало вибірковість у вивченні літератури, предметом його дослідження стали всі твори письменників незалежно від рівня художності та ідеологічного спрямування.

Науковці XX ст. Г. Поспєлов, М. Храпченко виступали як проти перетворення літературознавства в "історію генералів", так і проти історії літератури "без імен".

Терміном "літературний процес", відзначає В. Халізєв, "позначається літературне життя певної країни і епохи (у всій сукупності її явищ і фактів) і, по-друге, багатовіковий розвиток літератури в глобальному, всесвітньому масштабі. Літературний процес у другому значенні слова складає предмет порівняльно-історичного літературознавства".

Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Вій включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. В історії літератури були випадки, коли значні твори недооцінювалися, а посередні переоцінювалися. Радянське літературознавство, наприклад, недооцінювало ранню лірику П. Тичини і переоцінювало твори типу "Партія веде", "Пісня трактористки". Недооцінювалися твори модерністів, авангардистів, письменників діаспори. Часто виникає диспропорція між популярністю і культурно-естетичним значенням творів. Твори письменників іноді приходять до читача через тривалий проміжок часу. Протягом багатьох десятиліть замовчувалися твори Олени Теліги, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Івана Ірлявського.

На розвиток літератури впливають соціально-економічні особливості суспільства. Економічні відносини можуть сприяти або завдавати шкоди мистецтву. Однак не можна прямо пов'язувати розвиток літератури з матеріальним виробництвом. Історія літератури знає приклади, коли в періоди занепаду соціально-економічних відносин з'являлися визначні художні твори. В період суспільно-політичної кризи в Росії (кінець XVIII -- поч. XIX ст.) творили О. Пушкін, М. Лермонтов; епоха глибокої політичної кризи часів Олександра III (XIX ст.) була періодом розвитку творчості П. Чайковського, І. Левітана, В. Сурікова; у феодально-роздрібненій Німеччині другої половини XVIII ст. розвивалася творчість Гете і Шиллера; поразка української національної революції 1917--1920 рр. збіглася з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Миколи Хвильового, М. Куліша, О. Довженка, Леся Курбаса. Як бачимо, зв'язок літератури з дійсністю не прямий, а складний, суперечливий. Вульгарні соціологи, зокрема В. Шулятиков, В. Фріче, В. Переверзєв та пролеткультівці перебільшували значення матеріальних факторів життя у розвитку літератури. Вони вважали, що мистецтво повністю залежить від матеріальної, суспільно-економічної дійсності і безпосередньо віддзеркалює її. Соціалістичні реалісти зосереджували основну увагу на суспільно-політичному змісті, недооцінюючи значення художньої форми твору. Керуючись вульгарно-соціологічним методом, В. Коряк виділив такі періоди в історії української літератури:

1) доба родового побуту;

2) доба раннього феодалізму;

3) українське середньовіччя;

4) доба торговельного капіталізму;

5) доба промислового капіталізму;

6) доба фінансового капіталізму.

Реакцією на вульгарний соціологізм була концепція мистецтва для мистецтва, згідно з якою мистецтво не залежить від дійсності і не зв'язане з нею. Теорія "чистого мистецтва" знайшла реалізацію у творах письменників "Молодої музи" і письменників-авангардистів.

Естетико-стильовий підхід до періодизації художньої літератури запропонував Д. Чижевський. Він виділив такі періоди в історії української літератури:

1. Стара народна словесність (фольклор).

2. Доба монументального стилю.

3. Доба орнаментального стилю.

4. Переходова доба.

5. Ренесанс та реформація.

6. Бароко.

7. Класицизм.

8. Романтизм.

9. Реалізм.

10. Символізм.

Естетико-стильова періодизація точно відображає розвиток літератури. Стиль доби поєднує ідеологічні, історико-соціологічні й естети копоети-кальні грані існування літератури.

Література має свої закони розвитку. На неї впливає філософія, політика, релігія, мораль, право, наука, міфологія, фольклор, етнографія, а також менталітет народу. Філософія раціоналізму, наприклад, позначилася на класицизмі, філософія сенсуалізму -- на сентименталізмі, екзистенціалізму -- на творах Камю, Сартра, Стефаника, Винниченка.

Кожна національна література має свої закони розвитку. Розквіт гуманізму в італійській літературі припадає на XV ст., в англійській -- на XVII ст. Класицизм у Франції активно розвивався в середині XVII ст., а в Росії -- у другій половині XVIII ст.

Важливу роль у розвитку літератури відіграють внутрішні фактори, зокрема спадкоємність, взаємовпливи, традиції, новаторство.

11.2 Спадкоємність

Спадкоємність -- об'єктивна закономірність у розвитку суспільства, матеріальної і духовної культури. "Поеми Гомера, "Божественна комедія" Дайте, драми Шекспіра, "Фауст" Гете, "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Війна і мир" Толстого -- це, -- відзначає О. Бушмін, -- картинна галерея пережитих людством епох. У творах мистецтва життя втілене в конкретному неповторному моменті історичного розвитку і в неповторних формах, і в цьому полягає їх незамінність, їх неминуще, "вічне" значення, "унікальність" кожного з них".

Однією з форм історичної спадкоємності є повторюваність. Звичайно, жоден твір не повторює повністю іншого, однак у кожному неповторному цілому є повторені елементи, особливості. Твір кожного письменника -- результат його творчих зусиль і водночас -- засвоєного досвіду попередників та сучасників. У кожному творі є таке, що зближує його з іншими творами. Звичайно, відмінність і подібність не є абсолютними, вони взаємодіють. Кожен талановитий письменник -- спадкоємець і новатор. Кожен жанр чимось зв'язаний з попередником. Кожен напрям асимілював завоювання попереднього, розширивши можливості естетичного освоєння дійсності. Розглядаючи питання літературної спадкоємності, знаходимо у тих письменників, яких порівнюємо, подібні прийоми зображення, образи, текстуальні аналогії. І. Франко писав: "Творчість поетична -- діло свобідне, залежне від натури і успособлення чоловіка; правдиві, великі поети ніхто не подібний один до другого, кожний має щось свого, осібного, чого ніхто інший не має, і для того вказування поетові взірців до наслідування завсігди має свої злі сторони. При тім же у кожного правдивого поета головна річ не те, що він навчився від других, але те, що з власної душі, з власного чуття вносить в свою поезію і в суспільність. Але, з другого боку, в нинішніх часах жоден правдивий поет не може обійтися без школи, без вироблення форми і язика, без знання того, що і як висказували і висказують інші великі поети". Отже, йдеться про засвоєння письменником досвіду попередників.

У національних літературах зустрічаються спадкоємно зв'язані один з одним літературні типи. У російській літературі типи різних "мертвих душ": Скалозуби, Фамусови, Молчаліни в Грибоєдова; Скотиніни, Пустякови, Буянови в Пушкіна; Плюшкіни, Собакевичі, Ноздрьови, Коробочки в Гоголя; Угрюм-Бурчеєви, Органчики, Головльови у Салтикова-Щедріна; зайвих людей: Чацьких у Грибоєдова; Онєгіних у Пушкіна; Печоріних у Лермонтова.

Спадкоємність ідей спостерігаємо у письменників, близьких за світоглядом. Своєрідний характер має спадкоємність у розвитку засобів художнього зображення. Ф. Достоєвському належить відома фраза "Всі ми вийшли з Гоголівської "Шинелі". У даному випадку письменник мав на увазі спадкоємність у відборі матеріалу і засобах художнього зображення. "Гоголівський" напрям продовжили Тургенєв, Некрасов, Григорович, які після Гоголя показали долю "маленької людини".

11.3 Літературні взаємодії і взаємовпливи

Важливу роль у розвитку літератури відіграють творчі контакти, взаємообмін духовними і художніми цінностями. Усі європейські літератури пройшли такі стадії розвитку, як Ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм. Та література, яка досягла вищого рівня розвитку, впливала на інші літератури. На багатьох літературах позначився вплив італійського Відродження XV--XVI ст., французького класицизму XVII ст., англійського і французького романтизму початку XIX ст., англійського і французького реалізму XIX ст. Іноді ранні стадії розвитку літератури мають вплив на літературу багатьох наступних епох. Романтики кінця XVIII -- поч. XIX ст. зверталися до народно-поетичної творчості, історія європейської культури постійно використовує досвід античного мистецтва. Творчі взаємовпливи в літературному процесі нагадують зв'язки минулого і сучасного в людській пам'яті. М. Верлі писав, що для пам'яті "тисячоліття нічого... не значить, Платон не далі від нас, ніж Кант, а Чехов ближче, ніж Шекспір, оскільки всі вони суть живі голоси нашої культури і, таким чином, сучасники один для одного у світі смислів"1. "Міжвидова художня взаємодія, -- відзначає Ю. Борєв, -- схожа на перехресне запилення квітів: відбувається рідкісний збіг особливостей художнього мислення поета й живописця, романіста й музиканта, збігаються їхні світогляди, їхні основні принципи естетичного ставлення до світу або їхні культурні орієнтації". Можна говорити про стильову близкість композитора М. Лисенка і поета П. Тичини. "М.В. Лисенка не знав я, -- писав П. Тичина. -- Не довелося мені й побачити його за життя. Одначе він у моєму житті дуже часто був присутнім".

Взаємодія письменників позначається як на окремих творах, так і на періодах розвитку літератури, зокрема на течіях і напрямах. Гете зізнавався, що на нього мали значний вплив твори Лессінга. "Вплив великого поета, -- писав В. Бєлінський, -- помітний на інших поетах не тому, що його поезія відбивається в них, а тому, що вона збуджує в них власні їх сили: так сонячний промінь, освітивши землю, не дає їй своєї сили, а збуджує силу, що є в ній самій".

Літературний вплив не є механічним перенесенням чужих здобутків, це складна, іноді суперечлива система. Мотиви, які спонукають одного письменника звернутися до творчого досвіду іншого, - найрізноманітніші. П. Тичина писав: "Молюся перед тим, як починаю писати, до Шіллера, Шевченка, і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це -- горіння поміж друзями, це продовження того, що вони зробили". Творчий вплив одних письменників на інших є і тоді, коли вони перебувають у стані ворожнечі. За принципом конфліктного зв'язку складалися відносини Салтикова-Щедріна і Ф. Достоєвського. М. Горький перебував у стані постійної полеміки з творчою спадщиною Ф. Достоєвського. Кожен учасник літературної полеміки мобілізує свої творчі можливості і, як відзначає О. Бушміїї, "також засвоює в своїх інтересах і сильні сторони свого противника".

У розвитку літератури важливу роль відіграють твори інонаціональних письменників, вони розширюють кругозір, вносять свіжі елементи в сферу думок і мову. У статті "Формальний і реальний націоналізм" І. Франко писав: "Коли твори європейських літератур нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених".

М. Бахтін відзначав: "Чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше (але не у всій повноті), тому що прийдуть інші культури, які побачать і зрозуміють її більше".

Включення творчості інонаціонального письменника в літературний процес здійснюється в трьох аспектах: через переклад, критичну інтерпретацію і творче засвоєння. Коли ми з'ясовуємо значення творчості інонаціонального письменника для літературного процесу, розрізняємо активне і пасивне засвоєння. За спостереженням В. Жирмунського, активне засвоєння російською літературою досвіду іноземних літератур припадає на першу половину XIX століття. У другій половині XIX ст. іноземна література перестає для неї бути актуальним фактором.

Для того, щоб вплив був можливим, необхідно, щоб у ньому була потреба. Прогрес російської літератури XIX ст. зумовлений розвитком визвольних ідей у Росії, пошуками революційних засобів вирішення соціальних проблем. Він позначився й на розвитку української літератури, її творчих пошуках.

На розвиток багатьох європейських літератур мала значний вплив антична культура. До античної міфології звернулися американець Д. Апдайк (роман "Кентавр"), ірландець Дж. Джойс (роман "Улісс"), німецький драматург Б. Брехт ("Антигона"), француз А. Камю (есе "Міф про Сізіфа"), Ж. Ануй (драми "Еврідіка", "Антигона", "Медея"). Антична міфологія живила творчість Т. Шевченка, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, Лесі Українки, М. Зерова. Один із перших віршів Леся Українка присвятила грецькій поетесі Сапфо, античні мотиви звучать у її віршах "Іфігенія", "Ніобея", драмах "Кассандра", "Іфігенія в Тавриді". І. Котляревський, скориставшись сюжетом "Енеїди" римського поета Вергілія, створив унікальну поему з українського життя "Енеіда".

Великий вплив на українську літературу мали романтики Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, Ф. Шиллер, у творах яких звучали ідеї гуманізму і боротьби з тиранією. І. Франко писав, що на нього мали вплив німецькі і польські романтики.

Вплив письменника на письменника виявляється у пробудженні інтересу до окремих мотивів, сюжетів, жанрів. Цей вплив може бути свідомим і стихійним. У 1918 р. К. Чуковський звернувся до письменників з питанням: "Чи не мав вплив Некрасов на Вашу творчість?" Повчальними були відповіді учасників анкети:

"Олександр Блок. -- Здається, так.

Максим Горький. -- Не думаю.

Володимир Маяковський: Невідомо.

Микола Тихонов: Боюсь, що ні".

Контакт з попередниками може бути тимчасовим, епізодичним, тривалим, постійним.

Висновки про вплив твору на твір на основі подібних елементів повинні бути обережні і обґрунтовані. Іноді письменник цінить в іншого те, чого йому не вистачає. Але визнати досягнення іншого -- не значить зазнати його впливу. Подібність між образами може бути випадковою.

Однією з форм літературних впливів є запозичення. Це використання письменником відомих сюжетів, мотивів, стилістичних фігур, засобів версифікації. Прикладом запозичення є використання вічних тем або образів. Багато письменників зверталося до біблійних образів (Т. Шевченко -- "Давидові псалми", "Царі", "Марія"; 1. Франко -- "Мойсей"; Є. Маланюк -- "З Євангелії піль"; Д. Павличко -- "Голгофа"). Біблійні сюжети розробляли Ч. Айтматов ("Плаха"), М. Булгаков ("Майстер і Маргарита"). У творах Есхіла, Дж. Байрона, Т. Шевченка, П.Б. Шеллі, Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка є образ Прометея. До образу Дон Жуана зверталися Т. де Моліна, Мольєр, Е.Т.А. Гофман, О. Пушкін, Леся Українка, О. Близько.

Формою запозичення є переробка епічних творів на драматичні. П'єсу "Сорочинський ярмарок" М. Старицький написав на основі повісті М. Гоголя. М. Лисенко створив оперу на основі повісті М. Гоголя "Тарас Бульба". У XIX ст. з'явилася теорія запозичення або "мандрівних сюжетів", яка поширилася у фольклористиці. Згодом набула популярності "порівняльно-історична школа", основоположником якої став Т. Бенфей. Прихильниками школи були О. Веселовський у Росії, М. Драгоманов, М. Сумцов в Україні. Вони зібрали багатий і цікавий матеріал, порівнювали твори різних літератур, однак, прагнучи знайти спільне у художніх творах, іноді недооцінювали їх неповторність і самобутність. Як відзначає Ю. Ковалів, абсолютизація теорії запозичень "не лише спрощувала творчий процес, нехтувала його історико-типологічними закономірностями, а й робила залежним наступний текст від попереднього, молодшого письменника від старшого, зводила на манівці впливології, позбавляла художню творчість притаманних їй іманентних властивостей, самобутності, неповторності, оригінальності, відкриття".

Видом літературного впливу є наслідування. Це свідоме використання зразків фольклору, думок, стилю іншого письменника. Є різні види наслідування. Воно може бути учнівським, що характерне для початківців, може пояснюватися певною модою, прагненням створити новий текст на інтертекстуальній основі.

Наслідування часто зустрічається у споріднених творах. Польські поети-романтики "української школи" в польській літературі наслідували поетику і стилістику українських народних дум у власних думах, думках і піснях. Іноді наслідування виникає на полемічній основі. Леся Українка у драматичній поемі "Камінний господар" подала жіночу інтерпретацію образу Дон Жуана, яка суттєво відрізняється від чоловічого трактування Тірсо де Моліною, Мольєром і О. Пушкіним.

Видом наслідування є засвоєння наративних чи драматичних композицій і віршової техніки. "Наслідування, -- зазначає Ю. Ковалів, -- відрізняється від запозичення, бо зберігає лише загальні ознаки першотвору, та від навіювання, тому що зумовлене намірами реципієнта, а не джерела, тобто іншого автора, твори якого, стиль та манера мислення є зразком".' В історії світової літератури є багато прикладів наслідування послання Горація "До Мельпомсни". Думку римського поета "Смерті не скорюсь" переосмислювали Г. Державін, О. Пушкін, В. Брюсов, М. Рильський. Є наслідування у Т. Шевченка ("Ісаія. Глава 35 ("Подражаніє"), "Осії. Глава XIV ("Подражаніє"), І. Франка (цикл "На старі теми"), М. Стариць-кого ("На мотив з Гайне").

Близьким до наслідування є переспів -- це твір, написаний за певними мотивами з елементами наслідування композиції першоджерела, образної системи, стилістики. Вірш П. Гулака-Артемовського "Твардовський" є переспівом балади А. Міцкевича "Пані Твардовська", балада "Маруся" Л. Боровиковського -- "Світлани" В. Жуковського.

Наслідування, яке спотворено повторює особливості оригіналу, виражає критичне ставлення до ідей, героїв, стилістичних особливостей оригіналу називається пародіюванням. Пародіювання використовується з найдавніших часів. До прийому пародіювання звертався основоположник давньогрецької комедії Аристофан у творах "Хмари" та "Жаби". У комедії "Хмари" Аристофан пародіював софістів і філософа Сократа, у комедії "Жаби" -- трагіка Еврипіда. Роман "Дон Кіхот" М. де Сервантеса є пародією на середньовічні рицарські романи. В українській літературі жанр пародії з'явився у давній літературі у XVI столітті. Першою пародією був вірш Феофана Прокоповича "Еlegіа Аlехіi". Вдалою пародією на поему римського поета Вергілія є поема І. Котляревського "Енеїда". Чимало пародій у творчій спадщині К. Буревія, відомого за псевдонімом Едвард Стріха, Остапа Вишні, Ю. Івакіна, О. Жолдака. До цього жанру часто звертаються неоавангардисти.

Копіювання творів попередників називається епігонством (грец. epigonos -- нащадок). В українській літературі жертвами епігонів у свій час стали "Енеїда" І. Котляревського та "Кобзар" Т. Шевченка. Після "Енеїди" Котляревського з'явилися "Горпинида чи Вхоплена Прозерпина" П. Білецького-Носенка, "Вовкулака" С. Александрова, "Харько, запорозький кошовий" Я. Кухаренка. Епігоном "Кобзаря" Т. Шевченка став М. Юркевич -- автор збірки "Разок намиста".

Видом літературного впливу є ремінісценсія (лат. reminiscensia -- спогад). Це запозичення мотивів, образів, окремих деталей з відомого твору іншого письменника. Запозичені вислови, мотиви переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценсії з драми-феєрії "Лісова пісня" побудований вірш П. Воронька "Я той, що греблі рвав". У вірші-поми-пальнику І. Франка "В двадцять п'яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка" (1886 р.) риторичне запитання "І хто розбудить нашу "правду п'яну"? -- ремінісценсія з поеми Т. Шевченка "Кавказ": "Кати знущаються над нами, а правда наша п'яна спить". У вірші В. Стуса "У цьому полі синьому, як льон" рядки "У власної неволі / Спізнати тут, на рідній чужині" викликають асоціації зі словами Т. Шевченка "на рідній, не своїй землі".

Рeмінісценсіями є згадки про твори. У відомому романі М. де Сервантеса священик і цирульник розглядаючи книги, які читав Дон Кіхот, щоб частину з них спалити, дають оцінку рицарським романам. У ліриці, в романі "Євгеній Онєгін", "Повістях Бєлкіна" О. Пушкіна оживають Данте, Шекспір, Байрон, Баратинський, В'яземський. II. Бродський трансформує текст О. Пушкіна "Я вас любил", щоб висловити свій погляд на світ і кохання:

Я вас любил. Любовь ещё (возможно,

что просто боль) сверлит мои мозги.

Всё разлетелось к чёрту на куски.

Я застрелиться пробовал, но сложно

с оружием.

(Й. Бродський)

У шостому вірші циклу "Двадцать сонетов к Марии Стюарт" він же пише:

Я вас любил так сильно, безнадёжно,

как дай вам Бог другими -- но не даст!

"За своєю функцією, літературною суттю, -- відзначає Ю. Ковалів, -- ремінісценсія подібна до стилізації та алюзії, однак, на відміну від них та від цитати, не усвідомлюється автором, виникає внаслідок значного впливу на нього творів інших письменників, жанру, стилю, стилістики, образної системи, ритміко-синтаксичних ходів тощо, не завжди може бути версифікована. Ремінісценсію сприймають у певному контексті, у зв'язках із традицією, у ній віднаходять ознаки новаторства, відображення діалогу з попередньою художньою культурою".

Іноді в художніх творах використовується авторемінісценсія -- цитування самого себе з метою підсилення конкретної думки. Зразком найвідомішої авторемінісценсії у Т. Шевченка є "І день іде, і ніч іде".

І. Качуровський вважає ремінісценсію фігурою конструкції.

Пряме використання першоджерела з посиланням на нього називається цитуванням (лат. citatum від cito -- викликаю, називаю, проголошую). У гуморесці Остапа Вишні "Чукрен" є такі рядки:

Віють вітри, Віють буйні,

Аж-аж-аж дерева гнуться.

Це трохи видозмінені слова з пісні головної героїні п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка".

Повторення теми якогось твору у трохи зміненому вигляді називається варіацією (лат. varions -- мінливий, variaiіо -- зміна). Багато варіацій написано на фольклорні твори. П. Тичина під тиском радянської критики змушений був змінити мелодійні рядки "О панно Інно, панно Інно" на "О люба Інно, ніжна Інно".

У вірші M. Зерова "Pro domo" рядки

Класична пластика і контур строгий,

І логіки залізна течія --

Оце твоя, Україно, дорога.

були замінені на такі:

Класична пластика і контур строгий,

і логіки залізна течія --

оце твоя, поезіє, дорога.

М. Рильський у вірші "Варіації" використав мотив поезії М. Коцюбинського "Наша хатка", зберігши ритм і розмір зразка. Варіації можуть бути композиційними, стилістичними, виявлятися на заміні рядків, строф, фраз, образних прийомів. Класичні зразки української народної поезії побутують у різних варіантах. Розгалужені гнізда варіантів мають ліричні пісні, думи, балади, прислів'я, приказки, загадки, коломийки.

Поширеним видом творчих взаємовпливів у літературному процесі є парафраза (грец. paraphrasis -- опис, виклад) -- скорочений або поширений переказ своїми словами чужих думок. Прикладом парафрази є адаптований переказ Іриною Сидоренко роману "Ґаргантюа і Пантагрюель". І. Франко називав парафразами деякі ліричні пісні Т. Шевченка.

Парафраз може бути як окремою стилістичною фігурою, так і окремим жанром. Прикладом останнього є "Мимовільний парафраз" Ліни Костенко:

Поет, не дорожи любовію народной,

Бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом,

Тобі за ето ордена дадуть.

Відсилання читача окремим елементом, деталлю до попереднього джерела називається алюзією (лат. allusio - натяк, жарт). Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"), Святе Письмо ("поцілунок Юди"), художні твори ("Людська комедія" О. де Бальзака), історичні події ("піррова перемога" -- перемога, що за кількістю загиблих вважається поразкою), "Ганнібалова клятва".

Видом художніх взаємовпливів є репродукція. Це перенесення композиційного ладу твору-джерела в сучасний твір. Репродукцією є "Горпини-да, чи Вхоплена Прозерпина" П. Білецького-Носснка, написана за схемою античного міфу "Викрадення Прозерпіни" в їрої-комічному варіанті О. Котельницького та Ю. Луценка.

Значну роль у літературних взаємовпливах відіграє суперництво. Це процес, у якому письменник змагається з попередником. Творче суперництво є тоді, коли письменники працюють в одному жанрі. В жанрі новели успішно працювали В. Стефаник і Григорій Косинка. Григорій Косинка вважав себе учнем західно-українського прозаїка, у листі до В. Стефаника він писав: "Радісно було мені читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський, лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина-Косинку з Дівич-гори".

Прикладом творчого суперництва є художнє освоєння різними письменниками одних сюжетів, мотивів, образів. Корнило Устиянович першим з українських письменників змалював образ легендарного Мойсея. Поему К. Устияновича "Мойсей" І. Франко вважав невдалою в художньому відношенні. Він писав, що "К. Устиянович намалював Мойсея поверхово, схематично, а до глибини душі тієї великої людини не дістався, може, навіть, не пробував дістатися". Результатом полеміки став художній шедевр -- поема І. Франка "Мойсей".

Видатний німецький письменник Й. Бехер писав: "Ми вчилися у великих майстрів, у всіх разом і в кожного окремо. Якщо говорити про літературу, то ми вчимося у Гомера, у Піндара, у сузір'я грецьких драматургів, ми вчимося у Бальзака і Толстого, у Данте і Гельдерліна, у Шекспіра і Суїнберна -- можливість учитися безкінечна. Але й це ще не та особлива школа, яку я маю на увазі, про яку я говорю. Суть особливої школи, яку я маю на увазі, полягає в тому, що серед усіх цих вибраних, сяючих геніїв, серед цих кришталевих, вічних прозоро-ясних кряжів є та чи інша вершина (а іноді й декілька вершин), котрі з особливою силою притягають наш погляд і, дивлячись на яку, ми кажемо: не відриваючи погляду від неї, я почну своє сходження... У того чи іншого майстра я хочу вчитися, того чи іншого майстра я не лише поважаю, а й люблю, я відчуваю свою спорідненість з ним".

Письменник може позитивно або негативно сприймати художньо-концептуальні особливості творчості своїх попередників. Ці два види взаємодії з творчою спадщиною називають притяганням і відштовхуванням. Відштовхування тоді, коли письменники по-різному інтерпретують події, образи, історичне минуле, класичну спадщину.

Формою літературної взаємодії є концентрація, суть якої полягає в художньому освоєнні видатним письменником творчості попередників і сучасників. "Більшість із них, -- відзначається у підручнику "Теорія літератури", -- стають цікавими для нащадків не власною літературою, а тим фактом, що всі вони в історико-культурному відношенні освітлені генієм великого митця, творча спадщина якого зберігає неминущу цінність для наступних поколінь". В Україні такими письменниками були Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка.

Процесом протилежним концентрації є розпорошення, коли творчість видатного митця ніби поглинається на подальших етапах розвитку літератури, не втрачаючи при цьому своєї художньої вартості. Термін "розпорошення" запровадив Ж. Дерріда. На думку Дерріди, будь-який текстовий епізод нагадує пагін, вживлений під кору іншого пагону, який проростає зі свого сімені. Пагін, фрагмент живої тканини, який зазнає трансплантації, відрізняють від графа, своєрідність одиниці письма (врізка текстів, сюжетних елементів, конфігурація шрифтів). Цей принцип графа Дерріда демонструє у книзі "Похоронний дзвін" (1974 p.). Тут текст надрукований у дві колонки, які розділені полем. Зліва розміщені уривки з "Філософії релігії*" та "Естетики" Ґ.В.Ф. Гегеля, а справа -- рефлексії Дерріди, викликані романом Ж. Жене "Диво", думки про Ж.П. Сартра, Ж. Батая, окремі етимологічні спостереження.

11.4 Літературна традиція і новаторство

Традиції і новаторство (лат. tradition -- передавання) -- це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції -- значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі. Кожен новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. "Чистого новаторства, як і чистої традиції, -- відзначає Ю. Ковалів, -- не існує, проте абсолютизація першого з них може призвести до гри задля гри на зразок літературних практик постмодернізму або до пасеїзму, характерного для літературної діяльності МУРу, зокрема для його концепції "Великої літератури". З другого боку, абсолютизація традиціоналізму, орієнтація лише на канон може зашкодити розвитку літератури, породивши епігонство. Традиційними у літературі є теми, мотиви, образи, жанрові, композиційні особливості. Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм, типів, засобів відображення художньої дійсності. Письменник-новатор опирається на світовий і національний досвід усної і писемної творчості, використовуючи вічні сюжети, образи, алюзію, ремінісценсію, переспів, переклад, монтаж, колаж тощо.

Традиції і новаторство не слід сприймати як бінарну опозицію, це два взаємопов'язаних аспекти розвитку художньої літератури. Ф. Ніцшее у поемі "Так казав Заратустра" закликав "розбити скрижалі", покинути "країну батьків" (відійти від традицій). Таке заперечення традицій приховує небезпеку забуття письменників-попередників, воно не виправдане і шкідливе.

Першою моделлю співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. На художній творчості писемного характеру в перші століття вплив фольклору був значним, особливо помітним. У давніх літературах (Єгипет, Месопотамія) домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими, естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли утверджуються нові жанри (трагедія, комедія, лірична поезія, наукові і філософські трактати).

Період середньовіччя характеризується домінуванням традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман).

Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму XVII--XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного мистецтва. Письменники, художники, різьбярі використовують античні і середньовічні сюжети та образи. До образу Андромахи звертається Ж. Расін і Л. Катенін, до історії Дон Жуана Тірсо де Моліна і Ж.Б. Мольєр, Фауста -- К. Марло і Й.В. Ґете.

Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів.

Складний взаємозв'язок традиції і новаторства виявляється у розвитку літературних напрямів і стилів. У кожному новому напрямі заперечується попередній і використовуються елементи більш раннього. Так, мистецтво Відродження і класицизму звернулося до античного; бароко певною мірою повертається до середньовічного спіритуалізму; сентименталісти відкидають раціоналізм і нормативність класицизму й повертаються до літератури середніх віків; реалізм XIX століття використовує окремі положення поетики романтизму і раціоналістичні конструкції просвітителів; модерністи відкидають життєподібність ренесанського мистецтва і звертаються до умовності середньовічного мистецтва. Футуристи, відкидаючи нормативи реалізму, модифікували спадщину бароко.

Традиції можуть втілюватися у формі алюзій, перекладу, ремінісценсії, переробки, адаптації, наслідування, впливу, стилізації, колажу, епігонства, монтажу тощо.

У розвитку літератури важливу функцію виконують стильові традиції: нормативність класицистичного стилю, яскравість романтичного, витонченість і вишуканість стилю бароко, витонченість і фрагментарність імпресіоністичного, контрастність і різкість експресіоністичного стилю.

В літературі постійно чергуються традиції і новаторство. Коли проходять суттєві зрушення у художніх системах, які супроводжуються дискусіями в період переходу від одного літературного періоду до іншого, взаємозв'язок між традиціями і новаторством стає напруженим. Це властиве ранньому модернізму, коли відбувалася переорієнтація з арістотелівського мімезису на платонівський. На цьому етапі розвитку літератури представники авангардистських течій різко виступають проти класичної літератури. Полеміка між традиційниками і новаторами триває постійно. На початку XX століття вона розгорілася між модерністами (М. Вороний, Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко, М. Євшан) і народниками (І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов). У 90-х роках XX століття велася дискусія між письменниками старшого покоління і учасниками літературних угрупувань "Бу-Ба-Бу", "Нова література", "Нова дегенерація", "Творча асоціація 500", свідченням цього є статті Ю. Му шкетика "Колесо" ("Літературна Україна". -- 1994. -- Ч. 45), В. П'янова "На кого наїхало "Колесо" ("Літературна Україна". -- 1995. -- Ч. 3).

У "Лексиконі загального та порівняльного літературознавства" відзначається, що традиції мають "колективно-груповий характер і чітко виражену національну своєрідність", новаторство -- категорія наднаціональна, космополітична і втілюється на особистому рівні. По-друге, важливу роль в інноваційних процесах у мистецтві та літературі кінця XIX--XX ст. відіграє загальний цивілізаційний прогрес, лавиноподібно зростаючий потік інформації, досягнення у філософії, науці, техніці (зокрема, винахід фотографії сприяв трансформації образотворчого мистецтва), нові засоби транспорту і зв'язку надихнули футуристів, кінематографічні засоби вплинули на літературу"1. Відповідно у літературі XX століття швидко змінювали одне одного різні напрями і течії: футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, драма абсурду, постмодернізм. З'явилися поліфункціональні жанри (інтелектуальна драма, лірична проза, філософська лірика), набули популярності рухливі жанри (роман, новела, оповідання). У поетиці утвердилися нові художні засоби: потік свідомості, монтаж, колаж, підтекст, віртуальність, логіка абсурду.

Все ж більша частина художніх відкриттів базується на персусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є запорукою успішного розвитку літератури.

Розділ 12. ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ

12.1 Творчість письменника

Літературний процес включає багато різних творів. Будучи неповторними мистецькими явищами, вони пов'язані між собою темами, мотивами, засобами творення образів. Найтісніший зв'язок існує між творами одного автора, вони складають його творчість. Творчість письменника не є простою сумою написаних ним творів, це складна система. Письменник пише твори протягом певного часу, тому потрібно говорити про його творчий шлях, творчий розвиток.

Кожен талановитий митець -- неповторна творча особистість. М. Каган зазначав, що особистість найталановитішого вченого можна замінити. Якби Менделєєв не став хіміком, то періодичний закон відкрив би хтось інший, можливо, пізніше, в іншій країні, але неодмінно таке відкриття відбулося б. Зміст наукової істини -- закону Архімеда, теореми Піфагора, теорій Дарвіна чи Ейнштейна -- не залежить від особистості вченого. Зовсім інша картина у мистецтві. Якби Леся Українка не написала драми-феєрії "Лісова пісня", її не написав би ніхто. Одна і та ж тема, проблема може бути порушена різними письменниками, але результат творчості буде різним. У художньому освоєнні світу діалектика об'єктивного і суб'єктивного виявляється не так, як у науковому пізнанні. Суб'єктивне виявляється у мистецтві у всій повноті і багатстві.

Творчість письменника залежить від світогляду і таланту. Світогляд включає філософські, естетичні, політичні, етичні, релігійні погляди на світ і місце людини в ньому. В радянський час письменникам нав'язували марксистсько-ленінський світогляд. Марксистсько-ленінська ідеологія штовхала письменників до ідеалізації радянського способу життя, калічила таланти, вимагаючи від митців оспівування, возвеличення радянської дійсності. Визначальну роль у творчості письменника відіграє не світогляд, а талант (грец. talanton -- вага, терези) природна обдарованість людини, вміння образно пізнавати і відтворювати смисл предметів і явищ.

Завдання літературознавства -- типологізувати, систематизувати неповторні мистецькі явища, творчі індивідуальності, свідомо абстрагуючись від багатьох індивідуальних особливостей. Такими категоріями, які об'єднують творчість митців, є стиль, школа, течія, напрям.

12.2 Стиль

Стиль (лат. stilus -- грифель для писання, загострена паличка, якою писали на дощечках, покритих воском) -- сукупність особливостей, які характеризують твори певного часу, літературної течії, напряму, письменника. В епоху античності під стилем розуміли особливості почерку, згодом -- своєрідність мови твору. У XVII ст. термін "стиль" набуває мистецтвознавчого характеру. У статті "Звичайне наслідування природи, манера, стиль" (1785 р.) Й. В. Ґете писав про "власний метод" і "власну мову". Він використовував і термін "манера", який, на його думку, є чимось середнім між "звичайним наслідуванням і стилем".

Стосунки між стилем і манерою намагався з'ясувати Гегель. У його естетиці "манера" -- це суто індивідуальне, що виявляється в зовнішній формі, у фіксації випадкових думок, у свавільному відхиленні від істини, здорового глузду. "Розглядувана з цього боку манера є найдурнішою формою з усіх тих, які може вибрати собі художник, бо в манері він віддається лише своїй обмеженій суб'єктивності як такій". Гегель розрізняє "голу манеру" та оригінальність (стиль): "Отже, хоч оригінальність у мистецтві поглинає будь-яку випадкову особливість, вона робить це для того, щоб митець міг цілком іти за імпульсом і злетом свого генію, свого натхнення, прийнятого виключно зображуваним предметом, і щоб замість примхи і пустої сваволі він міг втілити свою справжню самобутність у предметі, створеному ним згідно з істиною. Не мати ніякої манери -- ось у чому полягала в усі часи єдино велика манера, і лише у цьому розумінні ми можемо назвати оригінальними Гомера, Софокла, Рафаеля, Шекспіра". Починаючи з розрізнення стилю і манери, Гегель згодом висловлює парадоксальну думку, що "єдино велика манера" є синонімом високого стилю.

І. Франко вважав, що про манеру можна говорити при недостатній індивідуальній виразності стилю. Цікаву думку з приводу манери і стилю висловив М. Каган: "Манера художника це чисто зовнішня своєрідність його виражальної "мови", позбавлена глибинного зв'язку із змістом, що виникає звичайно якраз у тих випадках, коли у художника не вистачає обдарування на створення свого стилю -- неповторної художньої структури, що виростає з коріння художнього змісту, який адекватно його виражає і від нього невідривний"3. До речі, італійське слово maniera дало назву мистецькому стилю "маньєризм", який утвердився в середині XVII ст. Маньєризм відзначався вигадливістю образів, витонченістю, манірністю, примхливістю форми. О. Лармін і Г. Кучереико вважають, що стиль -- "поняття ширше, ніж манера митця".

У літературознавстві утвердилося дві точки зору на суть поняття "стиль". Одна група дослідників (Л.І. Тимофєєв, В.Р. Щербина, М.Б. Храпченко, В.М. Жирмунський, П.К. Волинський, Л.М. Новиченко, О.В. Чичерін, В.А. Ковальов, О.В. Лармін) вважають стиль ідейно-художнім явищем, яке охоплює і форму і зміст художніх творів. "Літературний стиль, за визначенням П. Волинського, -- означає сукупність і єдність усіх особливостей творчості письменника. Ця сукупність характеризує зміст і форму його творів, їх ідейну спрямованість, становить своєрідність, що відрізняє одного письменника від інших". Друга група літературознавців (О.М. Соколов, Я.Ю. Ельсберг, Г.Л. Абрамович, С.А. Крижанівський, В.Д. Днєпров, Д.С. Наливайко, А.О. Ткаченко, Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів) розглядають стиль як єдність і цільність змістової форми, "образно-експресивних деталей"3. За словами Д. Наливайка, стиль "формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію, характер образотворчості, й інтонацію, всю складність "художньої мови" творів, котра, як відомо, не зводиться до мовностилістичних засобів, а включає й "надмовні" елементи. Проявляється він як на рівні окремого твору, так і на рівні творчості митця і цілих течій та напрямів, -- в останніх, зрозуміло, не з такою чіткістю і послідовністю".


Подобные документы

  • Художня література як один із видів мистецтва - найпопулярніший і найдоступніший усім. Зорієнтованість літературної освіти на виховання особистості національно свідомої, духовно багатої. Розвиток творчих навичок та здібностей учнів на уроках літератури.

    курсовая работа [53,6 K], добавлен 25.01.2009

  • Сутність поняття художності літератури, її роль у суспільно-естетичній свідомості людства. Естетичність художнього твору, його головні критерії. Поняття "модусу" в літературознавстві як внутрішньо єдиної системи цінностей і відповідної їх поетики.

    реферат [27,4 K], добавлен 07.03.2012

  • Євген Гребінка: початок творчої та літературної діяльності поета. Навчання та служба в козачому полку. Гребінка як невтомний організатор українських літературних сил, його роль в творчому становленні Т. Шевченка. Широка популярність творів Гребінки.

    реферат [44,8 K], добавлен 02.12.2010

  • Загальні особливості та закономірності розвитку української літератури XX ст., роль у ньому геополітичного чинника. Діяльність Центральної Ради щодо відродження української культури та її головні здобутки. Напрями діяльності більшовиків у сфері культури.

    реферат [54,0 K], добавлен 22.04.2009

  • Продовження і розвиток кращих традицій дожовтневої класичної літератури і мистецтва як важлива умова новаторських починань радянських митців. Ленінський принцип партійності літератури, її зміст та специфіка. Основні ознаки соціалістичного реалізму.

    реферат [18,1 K], добавлен 22.02.2011

  • Розвиток української літератури в 17–18 столітті. Короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва. Поняття поезії в українських латиномовних поетиках. "Поетика" М. Довгалевського.

    курсовая работа [42,6 K], добавлен 19.09.2010

  • Автобіографічні та біографічні відомості І.П. Котляревського, пов’язані з основою твору. "Енеїда" - епїчна, бурлескнотравестійна поема, перший твір нової української літератури. Правда та художній вимисел, проблематика твору, аналіз художніх образів.

    реферат [33,7 K], добавлен 01.12.2010

  • Роль творчої спадщини великого Кобзаря в суспільному житті й розвитку української літератури та культури. Аналіз своєрідності і сутності Шевченкового міфотворення. Міфо-аналіз при вивченні творчості Т.Г. Шевченка на уроках української літератури.

    курсовая работа [44,0 K], добавлен 06.10.2012

  • Знайомство з основними особливостями розвитку української літератури і мистецтва в другій половина 50-х років. "Шістдесятництво" як прояв політичних форм опору різних соціальних верств населення існуючому режиму. Загальна характеристика теорії класицизму.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 29.10.2013

  • Дослідження основних ознак французького реалістичного роману. Бальзак як теоретик і практик реалізму. Творча історія, художня та ідейна своєрідність, джерела, семантика і структура твору "Людська комедія"; його вплив на розвиток світової літератури.

    курсовая работа [50,3 K], добавлен 19.02.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.