Життєвий і творчий шлях Лева Миколайовича Толстого

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

учениця 10-А класу

Кіш Елеонора

Вчитель

Товт Лариса Олексіївна

Ужгород 2011

Дитинство

Народився 28 серпня (9 вересня) 1828 в садибі Ясна Поляна Тульської губернії, (нині музей-садиба в Тульській області) в одній з найзнатніших російських дворянських родин. Далекий предок Льва Миколайовича, Петро Олексійович Толстой, сподвижник Петра Великого, був жорстоким, підступним і властолюбним вельможею, людиною великого державного розуму і величезної сили волі. За заслуги перед царем йому був подарований графський титул. За материнською лінією, Лев Миколайович належав до давнього роду князів Волконських. Належність до аристократії багато в чому визначала поведінку і думки Толстого. У юності і в зрілі роки він багато роздумував про особливе покликання старого російського дворянства, що зберігає ідеали природності, особистої честі, незалежності й свободи. На схилі віку його стало обтяжувати привілейоване становище і побутовий устрій, несхожий на побут простого народу.

Перші роки життя Толстого пройшли в маєтку батьків Ясна Поляна недалеко від міста Тули. Дуже рано, в півторарічному віці, він втратив матір Марію Миколаївну, жінку емоційну і рішучу. Толстой знав багато сімейних розповідей про матір. Образ її був овіяний для нього найсвітлішими відчуттями. Батько, Микола Ілліч, відставний полковник, дружив з декабристами Ісленьєвим і Колошиним. Він відрізнявся гордістю і незалежністю у відносинах з представниками влади. Для Толстого-дитини батько був втіленням краси, сили, пристрасної, азартної любові до радощів життя. Від нього він успадкував захоплення псовим полюванням, красу і азарт якої багато років опісля Толстой виразив на сторінках романа «Війна і мир» в описі цькування вовка гончаками старого графа Ростова.

Теплі і зворушливі спогади про дитинство були пов'язані у Толстого також зі старшим братом Николенькою. Николенька навчив маленького Льовушку незвичайним іграм, розповідав йому і іншим братам історії про загальне людське щастя.

У першій повісті Толстого «Дитинство» її герой Николенька Іртеньєв, багато в чому біографічно і душевно близький авторові, говорить про ранні роки свого життя: «Щаслива, щаслива, безповоротна пора дитинства! Як не любити, не леліяти спогадів про неї? Спогади ці освіжають, прославляють мою душу і служать для мене джерелом кращої насолоди». Ці слова міг би сказати про своє дитинство і автор повісті.

Юність

1837 -- сім'я Толстого переїздить з Ясної Поляни до Москви. Закінчилося безтурботне, радісне дитинство. Влітку цього року несподівано вмирає батько, опікункою всиротілих дітей стає їхня тітка, сестра батька Олександра Іллівна Остен-Сакен. Через 4 роки вона померла. Родина Толстого переїхали до Казані, де проживала інша тітка, Пелагея Іллівна Юшковська.

1844 року Толстой вступив на філософський факультет Казанського університету. Вчився несистематично, пропускав лекції і зрештою не був допущений до перехідних іспитів. Не отримавши допуску до здачі екзамену з історії, він 1845 року переходить на юридичний факультет. Але і тут викладали історію, лекції з якої йому здавалися нудними й неприємними. Знов починає їх пропускати. Вдавався зі всією пристрасністю до світських веселощів і гульні. В цей час зневажливо ставився до людей несвітських, неаристократичних. Брат Сергій називав його «дріб'язковим малим». Але не тільки світські веселощі захоплювали Толстого. Він багато роздумував про долю людства, про місце наук в житті. Його нелюбов до історії -- не свідчення обмеженості. Якось Толстой-студент зауважив у розмові: «Історія… -- це не що інше, як збір байок і марних дрібниць, пересипаних масою непотрібних цифр і власних імен…». У науках молодий Толстой шукав перш за все практичного сенсу. Його не цікавили знання, які не могли бути застосовані в повсякденному житті. Такий погляд на науку взагалі характерний для багатьох людей, світогляд яких формувався в 1840-і рр.

Різкість і незалежність думок Толстого зберігалися впродовж всього життя. А заперечення традиційної історичної науки з новою силою виявилося в 1860-ті в романі «Війна і мир».

12 квітня 1847 -- розчарований університетською освітою, він подав прохання про виключення з університету. Він вирушив у Ясну Поляну, сподіваючись випробувати себе на новій царині -- впорядкувати побут своїх кріпаків. Дійсність розбила його задуми. Селяни не розуміли пана, відмовлялися від його порад і допомоги. Толстой вперше гостро відчув величезну, непереборну прірву, що розділяла його, поміщика, і простий народ. Соціальні і культурні перепони між освіченою верствою й народом стали однією з постійних тем художньої прози і статей Толстого.

Свій перший невдалий досвід господарювання він описав через кілька років в оповіданні «Ранок поміщика» (1856), герой якого, Нехлюдов, наділений рисами Толстого.

Повернувшись з Ясної Поляни, Толстой проводить кілька років в Петербурзі і в Москві. Він детально аналізує в щоденниках свої вчинки і переживання, прагне виробити програму поведінки, досягти успіхів в різних науках і сферах життя, в кар'єрі. З самоаналізу в щоденниках зростає його художня проза. Толстой в щоденниках 1847--1852 ретельно фіксує різні переживання і думки в їхніх складних і суперечливих зчепленнях. Він холодно аналізує прояв егоїстичних настроїв у високих і чистих відчуттях, простежує рух, перетікання одного емоційного стану в інший. Спостереження над собою чергуються з описами зовнішності, жестів і характеру знайомих, з роздумами про те, як створювати літературний твір. Толстою орієнтується на досвід психологічного аналізу письменників-сентименталістів 18 в. Л.Стерна і Ж.-Ж.Руссо, засвоює прийоми розкриття переживань в романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». У березні 1851 Толстой пише «Історію вчорашнього дня» -- уривок, в якому детально описує свої відчуття. Це вже не просто щоденниковий запис, а художній твір.

Офіцер і літератор

У квітні 1851 вирушив на Кавказ, де російські війська вели війну з місцевими горянами. У січні 1852 поступив на службу в артилерію. Брав участь у битвах, працював над повістю «Дитинство». Її надрукували під заголовком «Історія мого дитинства» (назва належала Некрасову) в № 9 журналу «Современник» за 1852 р. Вона принесла Толстому успіх і славу одного з найталановитіших російських письменників. 1854 року також у № 9 «Современника» з'явилося продовження -- повість «Отроцтво», а в № 1 за 1857 опублікували повість «Юність», що завершила розповідь про Миколу Іртеньеве -- героя «Дитинства» й «Отроцтва».

Своєрідність «Дитинства» і «Отроцтва» тонко помітив літератор і критик М. Чернишевський в статті «Дитинство і отроцтво. Військові оповідання гр. Толстого» (1856). Він назвав відмінними рисами толстовського таланту «глибоке знання таємних рухів психічного життя і безпосередню чистоту етичного відчуття». Три повісті Толстого -- не послідовна історія виховання і дорослішання головного героя і розповідача, Николеньки Іртеньєва. Це опис низки епізодів його життя -- дитячих ігор, першого полювання і першої закоханості в Сонєчку Валахіну, смерті матері, відносин з друзями, балів і навчання. Те, що оточує, здається дрібним, негідним уваги, і те, що для інших є дійсними подіями життя Николеньки, в свідомості самого героя-дитини займають рівне місце. Образа на вихователя Карла Івановича, який убив над головою Николеньки муху хлопавкою і розбудив його, переживається героєм не менш гостро, ніж перше кохання або розлука з рідними. Толстой докладно описує відчуття дитини. Зображення відчуттів в «Дитинстві», «Отроцтві» і «Юності» нагадує аналіз власних переживань в щоденниках Толстого. Намічені в щоденниках і втілені в цих трьох повістях принципи зображення внутрішнього світу персонажів перейшли в романи «Війна і мир», «Анна Кареніна» і в багато інших пізніших творів Толстого.

Тема простоти і природності як вищої цінності життя і «суперечка» з «парадним», красивим зображенням війни виражена в Севастопольських оповіданнях Толстого: «Севастополь в грудні» (1855), «Севастополь в травні» (1855) і «Севастополь в серпні» 1855 року (1856). У нарисах описані епізоди героїчної оборони Севастополя від англо-французских військ 1855 року. Толстой сам брав участь в обороні Севастополя і багато днів і ночей провів в найнебезпечнішому місці -- на 4-му бастіоні, який нещадно обстрілювала ворожа артилерія.

Севастопольські оповідання Толстого -- це не панорамний опис всієї багатомісячної гігантської битви за місто, а замальовки кількох днів з життя його захисників. Саме у деталях - у зображенні буднів солдатів, матросів, сестер милосердя, офіцерів, мішан -- Толстой шукає справжню правду війни.

Провідний мотив севастопольських оповідань -- протиприродність і безумство війни. У нарисі «Севастополь в грудні» Толстой описує не вражаючу правильність бою, а страшні сцени страждань поранених в госпіталі. Він використовує прийом контрасту, різко зіштовхуючи мир живих і прекрасну природу з світом мертвих -- жертв війни. Наприклад, розповідає про дитину, що збирає польові квіти між трупами, що розкладаються, й зачіпає ногою витягнуту руку безголового мерця.

Письменник

19 листопада 1855 прибув до Петербургу. Його ім'я вже овіяне славою. На співпрацю з Толстим сподівалися письменники і журналісти різних напрямів. Але літературне середовище, дух літературних гуртків і суперництва відштовхнув Толстого від нових знайомих. Їхні інтереси здаються йому дрібними і нікчемними, життя -- метушливим і безглуздим. Толстой відводив душу в гульні з циганами і в нестримній картярській грі. У травні 1856 залишив Петербург і поселився в Ясній Поляні.

Восени 1859 відкрив у Ясній Поляні школу для селянських дітей. Він займався з дітьми історією, давав їм теми для творів. 1862 року школу закрили після поліцейського обшуку. Причиною стали підозри властей в тому, що студенти, що викладали в яснополянській школі, займалися антиурядовою діяльністю. Висновки з своєї діяльності в яснополянській школі письменник сформулював в статті з «скандальною» назвою: «Кому у кого вчитися писати: селянським хлоп'ятам у нас або нам у селянських хлоп'ят?». На думку Толстого, народне мистецтво і культура не нижчі, а скоріше вищі за культуру і мистецтво, визнані в освіченому суспільстві. Селянські діти зберігають душевну чистоту і природність, загублену в освічених станах. Їхнє навчання цінностям «високої» культури, вважає Толстой, навряд чи необхідно. Навпаки, сам письменник, займаючись з ними, опинився в ролі не вчителя, а учня.

1862 -- одружився з дочкою московського лікаря Софією Андріївною Берс. Весіллю передували сумніви Толстого в силі і глибині свого відчуття, в здатності принести щастя майбутній дружині і знайти самому заспокоєння і радість в новому, сімейному житті. Після весілля молоде подружжя виїжджає в Ясну Поляну. 25 вересня Толстой записує в щоденнику: «Неймовірне щастя». Взаємне нерозуміння, важкі сварки, відчуженість один від одного -- поки все це в далекому майбутньому.

1863 -- опублікував повість «Козаки», працювати над якою почав ще в середині 1850-х. Повість, як і багато інших його творів, автобіографічна. У її основі лежать кавказькі спогади, перш за все -- історія його неподіленої любові до козачки, що жила в Старогладківській станиці. Він обирає традиційний для романтичної літератури сюжет: любов охолодженого, розчарованого життям героя-утікача з набридлого світу цивілізації до «природної» і пристрасної героїні. На цей сюжет були написані поеми О. С. Пушкіна «Кавказький полоняник» і «Цигани». «Циган» Толстой перечитував, працюючи над «Козаками». Але він додав цьому сюжету новий смисл. Молодий дворянин Дмитро Оленін лише зовні нагадує романтичного героя: його втома від життя неглибока. Він тягнеться до природної простоти, стихійного життя козаків, але залишається їм чужий. Інтереси, виховання, соціальний стан Оленіна віддаляють його від жителів козачої станиці. Красуня козачка Мар'яна віддає перевагу над ним відчайдушному козакові Лукашку. Оленін жадібно вбирає нехитрі і мудрі думки старого козака, мисливця і колишнього злодія дядька Єрошки: щастя, сенс життя -- в захваті всіма її радощами, в плотській насолоді. Але він ніколи не зможе стати таким простим, безтурботним, добрим і злим, чистим і цинічним одночасно, як дядько Єрошка.

1856--1863 -- працював над романом про декабристів. Коріння подій 14 грудня 1825 він побачив в подіях війни 1812 року -- часу духовного пробудження народу, єднання дворянства й простих людей в боротьбі з іноземцями. Так виник задум романа «Війна і мир». Роман писався впродовж 1863--1869 рр. (виданий у 1865--1869 рр., у виданнях 1873 і 1886 до тексту внесені деякі зміни).

1877 -- закінчив свій другий роман -- «Анну Кареніну» (опублікований в 1876--1877 р.).

Криза

У другій половині 1860-х -- в 1870-х Толстой переживає болісну духовну кризу. У 1869 він відправився дивитися маєток в Пензенській губернії, який розраховував вигідно купити. Дорогою заночував в арзамаському готелі. Заснув, але раптом з жахом прокинувся: уявилося, що він зараз помре.

Свої відчуття Толстой описав в незавершеній повісті «Записки божевільного», над якою працював у 1885--1886 р. Страх смерті, відчуття порожнечі і нісенітниці життя переслідували Толстого впродовж кількох років. Він намагався шукати утіхи у філософії, в православній вірі і в інших релігіях. Але не отримав ні від філософів, ані від богословів зрозумілої і близької йому відповіді про смисл життя. Філософія і існуючі релігії представилися Толстому беззмістовними і непотрібними. Його неодноразово відвідували думки про самогубство.

Криза була подолана на рубежі 1870--1880-х. Толстой приходить до визнання позарозумної, інтуїтивної народної релігійності єдиною відповіддю на питання про смисл життя. У опрощенні, в уподібненні себе людям з народу, селянам він побачив призначення і борг дворян, інтелігентів -- всіх, хто входить в привілейоване суспільство. При цьому він не прийняв і не розумів народної віри в чудове і потойбічне. Нова віра, якої вчив Толстой в своїх релігійно-філософських творах 1880-х і пізнішого часу, була перш за все етичним ученням. Бог для Толстого -- це вищий, чистіший початок в душі людини, втілення етичного принципу. Толстой вважав, що існуючі християнські релігії, зокрема, православ'я, спотворюють дух і суть заповідей, віровчення Христа. Він не міг прийняти позараціонального, надрозумного в богослів'ї (церковних догматів). Дорікав церкві в примиренні з насильством або навіть у виправданні насильства. За думкою Толстого, будь-яке насильство неприпустимо в людському суспільстві. Подолання зла, перемога над ним і здійснення християнського ідеалу загального братерства можливі тільки завдяки етичному вдосконаленню кожної людини. Про подолання духовної кризи і про свою нову віру Толстой розповів в «Сповіді» (написана в 1879--1882 рр., опублікована 1884).

Толстой переосмислив все своє життя. Він прийшов до думки, що лише життя простого народу близьке до етичних істин. У статті «Що таке мистецтво?» (1898) він відкидає все в світовій культурі, створене людьми з пануючих класів. На думку Толстого, єдина дійсна функція мистецтва -- дати «знання відмінності між добром і злом», і цю функцію повною мірою виконує тільки мистецтво, створене простим народом. Бідність і страждання знедолених болісно переживалися Толстим. Він був одним з організаторів суспільної допомоги голодуючим селянам в 1891. Особиста праця, перш за все фізична, відмова від багатства, від власності, нажитої завдяки роботі інших, він вважає необхідним для спроможних людей. Про це він написав в публіцистичному творі «Так що ж нам робити?», над яким працював в 1882--1886. Толстой прийшов до думки про те, що приватна власність на землю протиприродна, що держава, що вдається до насильства, до жорстоких покарань, не має існувати.

1908 -- дізнавшися про повішення в Херсоні 12 селян, які брали участь в діях проти поміщиків, відгукнувся на це статтею «Не можу мовчати».

Ідеї пізнього Толстого нагадують соціалістичне учення. Але на відміну від соціалістів, він був переконаним супротивником революції. І шлях до людського щастя бачив перш за все не в соціальних і економічних змінах, а в етичному самоудосконаленні кожної людини. Помірність бажань, скромне життя, без розкоші, звільнення від пристрастей, обмеження або придушення статевого ваблення -- такі, згідно з Толстим, мають бути етичні орієнтири.

Позиція пізнього Толстого -- це позиція пророка, викривача суспільної і державної неправди, що проголошує віровчення вселюдської братської любові і праці. Толстой-публіцист і вчитель життя набув величезної популярністї не тільки в Росії, але і у всьому світі. Ясна Поляна стає місцем паломництва: до Толстого за порадою приходять люди з різних верств, з багатьох країн. 22 лютого 1901 Синод -- найвищий церковний орган в Росії того часу -- виніс визначення про відлучення Толстого від церкви, вказавши на антиправославний дух толстовського вчення. Але відлучення не послабило виняткового впливу Толстого на російське суспільство. На півдні Росії його послідовники -- толстовці -- створили сільськогосподарські комуни, жили, спільно обробляючи землю.

Пізня творчість

У творчості пізнього Толстого яскраво виявилися прагнення до простоти стилю і пряма повчальність. Він створив численні твори, написані в наслідування народним легендам і казкам, в яких виразив своє розуміння учення Христа, уявлення про гідне і праведне життя і про ідеальне суспільство.

Збоченість, неправильність життя людей, устрою суспільства -- основна тема творчості пізнього Толстого. У повісті «Отець Сергій» (Толстой працював над нею в 1890-х, опублікована після смерті в 1911) зображається історія життя князя Степана Касатського, що стає ченцем Сергіем, вкрай самолюбної людини, що проходить через спокусу славою до простого покірливого життя убогого мандрівника. У повісті «Крейцерова соната» (1887--1889) Толстой представив статеву любов між чоловіком і жінкою низьким, негідним людини відчуттям. У п'єсі «Живий труп» (1900, опублікована посмертно, в 1911) в центрі уваги автора -- ненормальність законів і влади, що примушують подружжя, що розлюбило і готове розлучитися один з одним, до продовження сумісного життя. Головний герой п'єси, Федя Протасов, відчуває порожнечу навколишнього суспільства і знаходить вихід в хмільному розгулі. Прагнення розв'язати заплутаний вузол відносин із залишеною дружиною Лізою і з кохаючим її чесним, але обмеженим і не розуміючим Протасова Віктором Кареніним приводить головного героя до самогубства.

У оповіданні «Холстомір» (1885, перший варіант -- 1864--1865) потворність відносин, що панують серед людей, викрита завдяки особливому прийому: події зображені в сприйнятті коня Холстоміра. Розповідь побудована на контрасті -- трагічне життя мудрого Холстоміра й історія безглуздого існування його колишнього господаря, розпусного й егоїстичного князя Серпуховського.

Прозріння героя, етичне, духовне перетворення на порозі смерті -- сюжет повістей «Смерть Івана Ілліча» (1881--1882, 1884--1886, опублікована в 1886) і «Господар і працівник» (1894--1895). Смертельно хворий великий чиновник Іван Ілліч переконується, наскільки порожнє було його життя, в якому він слідував тим же правилам і звичкам, що і інші люди його круга. Повість будується на контрасті нових уявлень Івана Ілліча про життя і думок, властивих його сім'ї і товаришам по службі. Герой другої повісті, господар заїжджого двору жадібний і чужий докорам совісті Брехунів несподівано для самого себе рятує ціною життя свого працівника Микиту.

1889--1899 -- працював над своїм останнім романом -- «Воскресіння». У основі сюжету -- етичне відродження багатого дворянина Дмитра Івановича Нехлюдова і повії Катюши Маслової, яку Нехлюдов колись спокусив. У «Воскресінні» Толстой відмовляється від свого улюбленого прийому -- зображення переживань героїв -- «діалектики душі». Опис складного руху суперечливих переживань замінюється прямими думками-оцінками Нехлюдовим себе і навколишніх людей. Толстой описує парадоксальну, «перевернену» ситуацію: Нехлюдов, винний в етичному падінні Катюши Маслової, виявляється її юридичним суддею. Він потрапляє в число присяжних засідателів, які вирішують питання про винність Маслової (Маслову підозрюють в причетності до отруєння купця-відвідувача публічного будинку).

Толстой зображає цілу галерею персонажів з різних прошарків -- сановників, кримінальних злочинців, революціонерів. Автор роману виступає в ролі безжального судді сучасного суспільного і державного устрою.

1896--1904 -- написав повість «Хаджі-Мурат» (вперше опублікована посмертно, 1912). Її сюжет -- історія переходу на бік росіян чеченця Хаджі-Мурата, що прагне помститися імаму Шамілю. На відміну від інших пізніх творів Толстого, в «Хаджі-Мураті» відсутня очевидна авторська мораль. Тому не випадково Толстой не хотів видавати цю повість. Хаджі-Мурат --тип «природного героя», що привертав увагу ще молодого Толстого. Прагнення свободи -- його основна риса. Хаджі-Мурату не чужі негативні якості. Але він, при всій своїй підступності, простодушний і цим протиставлений двом володарям-ворогам -- лицемірному Миколі I і Шамілю. Толстой вдається до прийому викривання ненормальності життя російського світського суспільства та двору, зображуючи їх через сприйняття Хаджі-Мурата, що помічає все дивне, протиприродне. Повість побудована на прийомі смислового перегукування подій. Історія Хаджі-Мурата, жертви обману російського царя і його оточення, співвіднесена з долею нещасного російського солдата Авдєєва.

толстой російський письменник

З початку 1880-х у відносинах між Толстим і його дружиною і синами наростає взаємне відчуження. Толстой відчував муки і сором через багатство, яким володів. Розлад між ученням, що закликає до відмови від багатства, і власною поведінкою був для нього нестерпно тяжкий. У 1880-х між Толстим і Софією Андріївною виникає конфлікт з-за майна і доходів від видань творів письменника. 21 травня 1883 він надав дружині повну довіреність на ведення всіх майнових справ, через два роки розділив все своє майно між дружиною, синами і дочками. Він хотів роздати нужденним все своє майно, але його зупинила загроза дружини оголосити його божевільним і заснувати над ним опіку. Софія Андріївна відстоювала інтереси і благополуччя сім'ї і дітей. Толстой надав всім видавцям право на вільне видання всіх своїх творів, що вийшли після 1881 (цей рік Толстой вважав роком власного етичного перелому). Але Софія Андріївна вимагала привілеї для себе на видання зібрання творів чоловіка. 22 липня 1910 Толстой склав заповіт, в якому надавав всім видавцям право на видання своїх творів. Цей заповіт загострив відносини з дружиною. Відчуваючи неможливість збереження миру в сім'ї і бажаючи повною мірою наслідувати ідеал спрощення і трудового життя, Толстой о 5-й годині ранку 28 жовтня 1910 разом зі своїм лікарем Д. П. Маковицьким залишив Ясну Поляну. Через кілька днів до них приєдналася дочка Льва Миколайовича, Олександра Львівна. Толстой мав намір їхати на південь, потім, ймовірно, за кордон. Думав стати селянином.

О 6-й годині 35 хвилин вечора 31 жовтня поїзд, що прямував у Ростов-на-Дону, прибув на станцію Астапово Рязансько-Уральської залізниці. Толстой, у якого піднялася температура, був вимушений зупинитися в будиночку начальника станції. Лікарі визначили запалення легень. О 6.05 7 (20) листопада 1910 Толстой помер.

10 (23) листопада 1910 року письменника поховали в Ясній Поляні, скраю лісового яру, де в дитинстві він разом із братом шукав «зелену паличку», яка зберігала «секрет» ощасливлення всіх людей.

Размещено на Allbest.ru