"Блакитний роман" Гната Михайличенка і проблеми ранньої історії радянської модернової літератури

Постать Г. Михайличенка в літературі. Михайличенко як відомий політик і письменник. "Блакитний роман" - найважливіший твір Михайличенка. Художня мова роману, образи героїв. Відхід від традицій реалістичної прози. Функції кольорових наративів у романі.

Рубрика Литература
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 17.10.2010
Размер файла 43,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

"Блакитний роман" Гната Михайличенка і проблеми ранньої історії радянської модернової літератури

Автор:

Максим Кирчанів,

аспірант кафедри міжнародних відносин

і регіональних студій факультету міжнародних відносин

Воронезького державного університету

Творчі пошуки української інтелігенції під час революційних потрясінь, ідейна боротьба серед українських інтелектуалів привертає увагу українських істориків. На тлі численних наукових студій про романтиків, неокласиків, футуристів і модерністів постать Гната Михайличенка [1], українського письменника і політичного діяча, що народився в Курській губернії, але життя котрого нерозривно пов'язане з Україною, здається майже забутою. В українській історіографії вже в 1920-і роки до нього встановилося зневажливе ставлення.

Наприклад, Сергій Єфремов у своїй “Історії українського письменства” озивався про нього так: “плодовитий, але без іскри навіть таланту письменник”, а коментуючи його новели, писав: “типова інтелігентська „літературщина”: істерична, з нахилом з усього робити трагедії, без того чуття реальності й простоти, які раз у раз інстинктом, коли не доброю школою, витримує справжній талант. У цього ж письменника навіть з колористими назвами твори уявляють із себе щось надто безколірне, недокровне, одноманітне. Скроєно їх усі на одну мірку, на один дешевий трафарет: по-репортерському невдало переказаний факт і істерична риторика з приводу нього. Читати отаку „літературу” - суща тобі мука. Замість стислості, сконцентрованості враження, маємо одноманітне ремиґання заяложених сюжетів, і тому найкоротші навіть речі в читанні робляться без краю довгими, подужати їх можна тільки з великою напругою” [2]. Таке ставлення успадковувала і радянська офіційна історія літератури. Проте все-таки ким був Гнат Михайличенко? Спробою відповісти на питання буде ця стаття.

Гнат Михайличенко відомий як політик і письменник. У 1919 році він разом з Михайлем Семенком редагував журнал “Мистецтво”, сприяв виходу літературного альманаху “Музагет”. Літературна спадщина Михайличенка невелика - його активна культурна діяльність була перервана в 1919 р., коли Київ захоплюють денікінські війська. Денікін, прихильник неподільної Росії, починає терор проти українського національного руху. Арешту письменника сприяли його ліві політичні пристрасті. Після арешту він і деякі інші українські діячі були розстріляні. В історію української літератури Г. Михайличенко увійшов як автор “Блакитного роману”, новел “Повія”, “Кольорові аркушики”, “Коли цвітуть айстри”, “Поцілунок”, “Тюрма”, “Місто”, “Дівча”, “Історія одного замаху”, котрі знайшли свого читача після його загибелі [3].

“Блакитний роман” - найважливіший твір Михайличенка. Художня мова роману дуже яскрава, описи героїв і подій ємкі і багатопланові: “В ній була тьмава імла давноминулих віків, вкритих таємничим серпанком чародійних явищ. Первісний шал і дикунська невибагливість. В Твоїй душі була блакить безмежних глибин холодних океанів. В ній було омління південних місячних ночей і млявість застиглого болотяного повітря, насиченого отруйними гострими пахощами. І міріядами бактерій жахливих хвороб” [4]. У своєму романі Михайличенко намагається радикально розірвати з традиціями старої прози і відмовитися від них, оскільки вони здавалися йому застарілими, архаїчними і не відповідали викликам епохи. Таку позицію в прозі він намагався укріпити і критично. Наприклад, у статті “Пролетарское искусство” він писав, что “старе, буржуазне мистецтво, зокрема поезія, було мистецтвом байдикування, празности, мистецтвом святкової лінії… пролетарське мистецтво має перед собою порожнє місце” [5].

У такій ситуації особливу увагу Михайличенко надав опису героїв, розвитку їх внутрішнього світу. Саме ними він хотів населити літературу нового мистецтва. Герої книги зливаються з природою. Дійові особи книги вписані в простір, в українську природу, в ландшафт: “В Твоїй душі була блакить одвічної порожнечі. Ти прагнув знати все і нічого. Ти не хотів. Спроваджував хвилини в безвість небуття. Іна - твоя наречена. Ти не знав цього, але відчував. З самого початку. У Іни була блакитна душа, і Ти не знав її, а відчував байдужий. З самого початку. В її душі була блакить свіжого весняного неба, блакить веселих квітів сонячної левади, омитих прозорою росою. В ній був простір і міць вільного моря і бадьорість ранішнього вітру гірських верховин” [4].

У такому контексті можлива паралель з творчістю Михайла Коцюбинського. Ймовірно, під впливом саме Коцюбинського стиль Михайличенка став ємким, а описи героїв короткими і стилізованими: “не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кучері… туго росла дитина, а все ж підростала… безстрашно забирався в чорний ліс… під ним в долині кипів холодний Черемош” [6]. Тому герої Михайличенка, як і Коцюбинського, - люди, що прийшли в світ від природи. Коцюбинського можна назвати одним з учителів Михайличенка. Тому “Блакитний роман” може бути прочитаний як переосмислення і продовження деяких ідей Коцюбинського, який той виказав ще в “Тінях забутих предків”.

Герої Михайличенка переживають постійний і безперервний конфлікт - з собою, з іншими, з світом, з своїми амбіціями і почуттями: “Ти не кохав Іни, і ніхто не покохав її. Її всі любили за те, що вона їх любить. Іна була закохана у багатьох, але нікого не кохала” [4]. У такій ситуації особливо актуальною стає для них проблема непостійності миру, проблема того, що все в світі скороминуще і не знає постійності, що вони не в змозі контролювати не тільки світ, але і себе. Життя зштовхує їх з собою, відкривається їм як безперервний біг буття і круговорот подій. Життя перетворюється в статичну стабільність природних змін і сезонів, які символічні і пов'язані з образами природи, котрі символізують біг життя і обмеженість людини в розумінні природи.

“Блакитний роман” демонструє тенденцію відходу від традицій реалістичної прози. Герої стають менш реальними, але більш художніми. У своєму прагненні відмовитися від реалізму Михайличенко не був самотній. У той час українські інтелектуали багато дискутували з питань теорії мистецтва і літератури. На хвилі відходу від старого, на хвилі революційного романтизму ідея викинути старе мистецтво з реалізмом на “звалище історії” знайшла немало прихильників і популяризаторів. У 1921 році, коментуючи ситуацію, І. Кулик, наприклад, писав: “Тепер на арені нового мистецтва реалізм виглядає як старий, стоптаний чобіт, випадково залишений неохайним декоратором на фоні пожежею роз'ятреного світанкового неба” [7].

У контексті цієї полеміки, коментуючи своє ставлення до проблеми життя, Михайличенко порівняв його з впалим листям і писав: “Падає, падає листя. Падає листя пожовкле на Твою голову, на руки. В прозоро-блакитному, ніжно-холодному сонячному повітрі жовто-золоті сльози жалю за минулим... Падають нечутні і тануть як завмираючий лебединий сміх лоскотною тихою тугою радісного небуття. Оповитий розмаїто-жовтим серпанком осені садок задумливо конав. Шемрали верхівля дерев тобі про останнє... Молитовним пісне похороном линули з хати звуки сопілки, на котрій тужила Іна за вікном. Тужила за весною. А за осінню? Осінь - то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що нижче в бурштинове намисто гаї і садки. Ти полюбив осінь” [8].

Цей фрагмент показовий, оскільки дозволяє прослідити деякі літературні витоки “Блакитного роману”. Тема “листу” не була відкрита Михайличенком, і ми можемо знайти різні її елементи і прояви в українській прозаїчній традиції початку ХХ століття. У 1911 році вийшла книга Леоніда Пахаревського “Пожовкле листя”, початок якої (“Пожовкло листя. Воно плаче - шелестить, як наступиш ногою і тяжко йти в зажурений садок. Вмерле листя будить навісні думки про те, що постелилося позаду сірою смужкою, про те, що збулося, туманом пойнялося. Тільки осінь - а не весна молода - обертає назад, будить згадки. Зринають спомини, і нема думки про те, що буде колись. Вмирає краса зеленого літа - і хочеться пригадати усі болі, смутки перебуті. Навіщо? Хочеться. Плаче листя під ногою” [9]) ритмічно, текстуально і змістовно дуже схожий з початком “Блакитного роману”. Таким чином, між цими двома текстами багато спільного. В даному випадку ми не говоримо про плагіат з боку Михайличенка. Ми можемо лише констатувати факт могутнього інтелектуального впливу, який випробував Михайличенко з боку своїх попередників. Це підтверджує, що його творчість була інтегрована в український літературний контекст першої чверті ХХ століття і розвивалася за тими ж законами, що й інші твори української прози.

Роман насичений архетипами й образами, характерними для тієї української культури, яка розвивалася в модернових надрах модернової культури. Образи, навколо яких розвивається оповідання, одночасно архаїчно традиційні і сучасні. Тут перед нами майже традиційний образ якоїсь міфічної потойбічної царівни і калейдоскоп сучасних образів: “Коли пожовкне листя і полетить, повисне в павутинному повітрі... Коли Твоя душа полине услід їм прозорим золотаво-блідим листком і подібно їм лишиться в павутинному повітрі... Ти кохав. Дочку таємниць споконвічного, свою недосяжну дружину - біловолосу царівну з пишною квіткою лотосу на голові замість корони, із смарагдовими очима й губами-жаринами, з гадючим тілом-вогнем, з безсоромними рухами, Ти покохав безсонними блакитними ночами, покохав надлюдською мукою-коханням” [8].

Тоді, коли Михайличенко писав свій “Блакитний роман”, образ царівни вже розроблявся в українській літературі. Якщо Михайличенко культивує цей образ у прозі, то Рильський створює його поетичними версіями: “Тобі одній, уявлена царівно, тобі одній дзвенять мої пісні, тобі одній в моєму храмі дивно пливуть молитви і горять огні” [10]. Як і у Михайличенка, у Рильського образ царівни - міфічний концепт, потойбічний образ. Наратив Михайличенка, як і Рильського, базується на персоніфікованому сприйнятті цього архетипного образу.

Роман не просто “блакитний”, він справді кольоровий. “Роман” українських письменників з блакитним кольором почався в перші роки ХХ століття. Ще Микола Вороний закликав українських письменників писати твори, “де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба” [11]. Вони почули і розуміли цей заклик. На сторінках “Блакитного роману” перед читачами розгортається ціла палітра кольорових образів, кольорів-символів, забарвлених у різні тони і відтінки, які асоціюються з явищами природи і буття людини: “В її душі була осліпляюче-яскрава сонячна блакить. Її душа була овіяна згагою життя”. Функція кольору символічна, вона демонструє героїв як самотніх, але вічно мінливих, подорожніх в незавершеній подорожі по власному життю. Кольори як не можна краще, на думку письменника, відповідали внутрішньому світу саме таких характерів: “В Тебе закохувалося кожне серце, в яке порожнім одрухом спадав Твій блакитно-тьмавий погляд” [4].

Своєрідний “блакитний” (не у плані сексуальної орієнтації, а в національній символічній перспективі) сигнал був пізніше підхоплений українськими поетами 1920 - 1930-х років. Одним з тих, хто культивував в українській поезії цей образ, був Олег Ольжич. Блакитний колір в його віршах заграв своїми різними відтінками - тут ми знаходимо і синє небо (“І небо - синь, і синява - розлив, і хвилі - каламутні і мінливі” [12]), і “блакитний дим” (“не повітря - найтонші звуки, не долина - блакитний дим і весни пустотливі руки у волоссі моїм” [13]), і крихкість цього світу. У цьому контексті Ольжич особливо близький Михайличенку: вони обидва відчували тимчасовість людського існування, непостійний характер буття. На такому фоні могло зникнути все, людина могла померти, але і тоді ця міфічна “блакить” залишилася б з нею: “Над кручею, за садом, на горі, розквітла яблуня. Іди, тебе немає. Здалека злото котять дзвонарі, і вітер тихо квіти коливає. Тебе немає. На траві прибитій не видко сліду і на мить, як станеш ти угледіти крізь віти густу, глибоку і м'яку блакить” [14]. У прозі блакитними кольорами грають твори Миколи Хвильового, але, приймаючи до уваги велику літературну та критичну спадщину Хвильового, вплив на нього з боку Михайличенка не був помітним. Сучасний український дослідник О. Вісич припускає, що Хвильовий “увійшов в історію української літератури справжнім лицарем синіх та блакитних барв” [15]. Блакитний колір у різних тонах і відтінках фігурує в назвах деяких з його творів (“Сині етюди”, “Синій листопад”, “Блакитний мед”, “Ярмарок в країні голубих диліжансів”) [16].

Герої роману кольорові, а їх кольори постійно міняються. Ця безперервна еволюція кольорів покликана підкреслити мінливість людини. Тому мова роману дуже соковита, наповнена візуальними образами, які автор пропонує читачу. Михайличенко майстрово володів і грав цим світом ним уявних кольорів. Можливо, він належав до числа тих письменників, які заклали основи літературного прийому гри з кольорами, перетворення тексту з простого художнього наративу в художньо-кольоровий: “Її душа була переповнена натхненним змістом і осліпляюче яскравою сонячною блакиттю. Блакить її душі була протилежною Твоїй. Ваші душі були бігунами одної кулі: вони не могли існувати одна без одної і не могли злитися. Як бігуни кулі - бігуни ваших душ не можна уявити ні нарізно, ні вкупі. Ти не знав цього, але відчував з самого початку” [8].

Михайличенко не був основоположником цієї “кольорової теми” в українській літературі, але він належав до числа письменників, які могли максимально використовувати її потенціал у створенні художнього тексту. Аналізуючи цей аспект “Блакитного роману”, ми можемо провести декілька паралелей з творчістю його сучасників. Наприклад, ми можемо згадати вірш “Два кубки” Максима Рильського. Він має характерний підзаголовок “Біле і червоне” [17]. Кольорові мотиви присутні і в українських авторів 1920 - 1930-х років, які могли писати при безпосередньому або непрямому впливі з боку творчої спадщини Михайличенка. Мотиви, навіяні творчістю загиблого в 1919 році письменника, ми можемо знайти у Євгена Маланюка, хоча прослідити прямий вплив складно і неможливо. Хоча ми і не можемо з повною упевненістю стверджувати, що Маланюк був знайомий з “Блакитним романом”, деякі його мотиви очевидні в творчості ідейного лідера пражан. Маланюка і Михайличенка зближують ідеї безвихідності і неможливості розірвати замкнутий життєвий цикл. Якщо Михайличенко виражав ці настрої в прозі, то Маланюк намагався виразити їх поетично: “Чорне, чорне. Ні вогника в морок. Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок. Лиш пекучої пристрасті змора, - до безодні останній крок” [18].

Як би не були герої яскраві, якими б кольорами не грав їх внутрішній світ, вони неминуче стикаються з сірістю і безбарвністю людського існування і виживання. Життя і колір виявляються несумісними поняттями. Тому герої приречені на постійні роздуми про себе, на безперервну саморефлексію про свою даремність і непотрібність у світі, де все вже було вирішено без них і до них: “Кажете, нудно? Коли розгубили життьові цінності, нічого не залишається більше, як лише нудьгувати й жити на прибутки від чужих капіталів. Мені вас дуже шкода, бо ви мені подобалися, і я хочу примусити вас переконатися ві мні” [19]. Так у романі виникає громадянська і політична тематика, і світ відкривається в новій перспективі - боротьби двох світів, двох кольорових образів. Перший світ - кольоровий і яскравий, ідеальний світ. Другий - світ, майже позбавлений кольору і унікальності, світ сірої повсякденності: “Довгі роки точилася нещадна боротьба двох світів. Давно вже вона загубила свої окреслені форми і перетворилася в стихійно уперту масово-криваву боротьбу, людськість забула мирне життя. І ніхто не знав, що трапиться з ним завтра. Не хотів знати” [Там само].

Функції кольорових наративів у романі не обмежуються лише постійним підкресленням унікальності героїв і неможливості відобразити буття в конкретно узятий, вільно вирваний з часу і простору момент. Колір важливий у текстуальнім ритмічнім контексті. Саме колір, його різні відтінки конструюють ритміку роману, його ритмічну спрямованість. Текст роману цілісний, але деякі його моменти явно дефрагментовані, виключені зі всього текстуального контексту. Вони вириваються за рамки стилю, звучать як своєрідні вірші в прозі: “Блакитна Іна. Іна блакитна! Я гордий за тебе! Я зараз заграва!... Палала, грала червона заграва” [20].

Текст, який розвивається навколо взаємозв'язків ритму і кольору, розкривається на прикладі соціального зіткнення двох опозиційних світів. Соціальний конфлікт ускладнюється гендерним. Чоловік і жінка символізують різні світи, різні соціальні пріоритети. Вони не можуть досягти взаєморозуміння, вони приречені на постійний конфлікт. Він не може зрозуміти її, вона не бачить розуміння в його діях. Тому вони відштовхують один одного. Коли вона приходить до нього, намагається звернутися до його самосвідомості, як людини у соціальному вимірюванні, він не чує її. Він тільки задається питанням: “Чого вона сюди з'явилась? Чого їй треба? Вона за щось, здається, вдарила мене. Але я їй нічого не зробив!” [21]. Відштовхнувши її, він відмовляється від нового - його долею стає постійна самотність. Такий герой відсторонився від усього, “заснув без снів”. Коли ж він прокинеться, його вже нічого не чекає. Змалювавши ситуацію так, Михайличенко прагне підкреслити, що старий світ приречений і доживає свої останні дні.

Фінальний, виникаючий у романі образ - це смерть, яка символізує кінець кольору, гри кольорів, припинення ходу буття. Вона означає перемогу “ніщо”. Образ смерті - знаковий, він символізує безвихідність і даремність одиничного людського існування. Такий художній хід виглядає чудно на фоні особистої активної позиції письменника, який добровільно не збирався йти з життя. Образ померлої героїні відштовхує, лякає своєю простотою і природністю. З другого боку, він не відпускає читача, привертаючи його тим, що органічно зливається з українською природою, з Дніпром: “Її прибивало на берег Дніпровими хвилями. Зі сніжно-білим мокрим волоссям. Зі вплетеними в нього раками замість квітів. З жахливо-посинілою красою роздутого тіла. З заплющеними очима - Іріс. Вона, нежива, злазила на кручу над Дніпром і докірливо лягала блакитним трупом на пожовклих листях під місячним промінням” [22].

Потім гинуть і інші герої, йдуть добровільно, просто, буденно і непомітно: “В маленькій блакитно-освітленій спальні... Повітря холодне нагрілось диханням, палаючим щастям. Грудень сухий і безсніжний не міг остудить - ви стали чоловіком і жінкою. Два мертвих трупи з обличчями білими, як нововипавший сніг, спокійно лежали обнявшись у ліжку з виразом захованої одвічної таємниці на своїх непорушних устах”. Все закінчується, трупи відвезуть в місцевий крематорій і спалять. Все кінчено, нічого не залишилося. І “над ранок випав сніг, який убив ваші блакитні душі” [23]. Загибель цих “блакитних душ” дуже символічна, це загибель надій, “блакитної мрії” про українську незалежність. Автор не просто вибрав блакитний колір. Він пам'ятав про нього як про перший у українському прапорі. Перемога білого снігу над блакитним кольором теж не позбавлена символічного підтексту. Ймовірно, це і передчуття можливої швидкої власної загибелі - загибелі в снігу, в білій завірюсі “білого руху”.

Гнат Михайличенко був одним із найбільших пись менників свого часу. Правда, його сучасники зрозуміли це вже після смерті автора. Тоді він зміг знайти свого читача, але ті мали нагоду читати його книги недовго. У другій половині 1930-х років, під час політики репресій, були репресовані ті автори, з якими Михайличенко співробітничав, вважав своїми однодумцями. Хоча історія і не знає умовного нахилу, ми можемо припустити, що якщо він не був убитий у 1919 році, він загинув би під час репресій.

Після цього наступає період забуття його творчої спадщини. Михайличенко повернувся в 1950-і роки, коли його знов починають згадувати в дослідженнях з історії української літератури. Таке повернення не було повним і не було вдалим. Радянська критика не змогла зрозуміти справжнього значення його творів, і хоча Михайличенко - класична жертва білого терору - радянські історики не знаходили для нього добрих слів. Вони не змогли знайти для нього місця в радянській українській історичній пам'яті і інтегрувати в створюваний ними пантеон героїв - революційних романтиків і мучеників. Така позиція малозрозуміла, якщо прийняти до уваги те, що він був одним з перших ідеологів українського комунізму. Якщо для розстріляної в 1941 році німцями Олени Теліги в національному радянському пантеоні не було місця, оскільки радянські історики були схильні бачити в ній буржуазну націоналістку, то на Михайличенка вони дивилися як на випадкового попутника, реакціонера, який політично коливався і не міг усвідомити позитивної ролі радянського комунізму. Така ситуація - доказ того, що радянський дискурс сприйняття історії української літератури завжди залишався статичним. Радянським історикам було украй складно вийти за рамки офіційної радянської парадигми, і тому багато аспектів роману так і залишилися непрочитаними.

“Блакитний роман” виявився знаковим твором свого часу. Це був роман-бунт. Якщо проза Ольги Кобилянської і драматургія Лесі Українки були тим місцем, де народжувалася нова емансипована жінка, то текст “Блакитного роману” став лабораторією, де Михайличенко намагався створити нову людину. Це була спроба пережити нову ідентичність, спробувати збудувати її в рамках літературного тексту. Роман не був випадковим явищем, як здавалося радянським критикам. Своєю появою він був зобов'язаний ранній українській літературній традиції.

Роман став продовженням тієї модерністської традиції, яка розвивалася в українській літературі з 90-х років ХIХ століття. З іншого боку, він несе в собі елементи нової стилістики, нової літератури. “Блакитний роман” - твір західномодерністський за настроєм, але за ідейною спрямованістю - лівий ранньорадянський (чи проторадянський). У цьому романі Михайличенко заклав основи могутньої марксистської модерністської традиції, яка розвивалася в Радянській Україні між двома світовими війнами. Інтелектуальний вплив роману не обмежується тільки радянською літературою. Його відгомони можна знайти і в літературі української діаспори.

Літературна спадщина письменника невелика, незрівняна з тим, що зробили його попередники, і тим, що встигли зробити його сучасники, але це не робить його книги менш значущими і цінними для історії української літератури ХХ століття. Вони ще чекають своїх дослідників, які осмислять його місце в українському літературному процесі, вписавши твори Михайличенка в український модерністський контекст.

Література

1. Микола С. Троє: Василь Чумак, Андрій Заливчий, Гнат Михайличенко. Критико-біографічні нариси. - Харків, 1928; Гадзінський В. Гнат Михайличенко. Біографічний нарис // Життя й революція. - 1928. - Т. VI; Коваленко Б. Прозаїки першого призиву // Молодняк. - 1928. - Т. I.

2. За п'ять літ (1919 - 1923) // Єфремов С. Історія українського письменства. - Харків, 1925.

3. Михайличенко Г. Новели. - К., 1922; Михайличенко Г. Твори. - К., 1929.

4. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 17.

5. Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури. - Харків, 1930. - Т. 2. - С. 21 - 22.

6. Коцюбинський М. Тіні забутих предків. - Харків, 2005. - С. 5.

7. Кулик І. Реалізм, футуризм, експресіонізм // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 35.

8. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1.- С. 18.

9. Парахевський Л. Пожовкле листя. - К., 1911.

10. Рильський М. Моя царівна // Рильський М. Під осінніми зорями. - К., 1926.

11. Історія української літератури: У 8 т. - Київ, 1968. - Т. 5. - С. 14.

12. Ольжич О. І дні, і ночі // Празька поетична школа. Антологія / Упоряд. О.Г. Астаф'єв, А.О. Дністровий. - Харків, 2004. - С. 177.

13. Ольжич О. Весна // Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга. Нариси про життя і творчість. Вибрані твори. - К., 2001. - С. 57.

14. Ольжич О. Яблуня на горі // Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга. - С. 53.

15. Вісич О.А. “Червоне” і “синє”: драма пріоритетів постреволюційного ренесансу (за повістю М. Хвильового “Сентиментальна історія”) - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://lesiaukrainka.crimea.ua/red&.htm.

16. Хвильовий М. Твори: У 5-х т. -Нью-Йорк, 1990. - Т.ІІ.

17. Рильський М. Два кубки (Біле й червоне) // Відлуння самотності. Кнут Гамсун та контекст українського модернізму / Упоряд. Ю. Ємець-Доброносова. - К., 2003. - С. 310.

18. Маланюк Є. Чорне, чорне. Ні вогника в морок // Маланюк Є. Поезії. - Львів, 1992.

19. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 19.

20. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 20-21.

21. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 22.

22. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 23.

23. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 26.


Подобные документы

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.