Іван Багряний: письменник, публіцист і політичний діяч

Протягом 10 років незалежності України (власне, ще й декількома роками перед тим) українська література наново відкриває твори тих українських письменників, які не сприйняли радянську владу, виїхали за кордон і протягом тривалого часу були в Радянській Україні забороненими, трактувалися як „вороги народу”, „антирадянщики” тощо. Таким зокрема є Іван Багряний, твори якого (і художні, і публіцистичні) становлять великий інтерес для сучасного українського читача так званої „материкової України”. Творчість письменника була увінчана Державною премією ім. Тараса Шевченка 1992 р. (посмертно). Справжнє прізвище Лозов'ягин Іван Павлович (1906-1963), а псевдонім обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового, у текстах якого улюблений епітет „багряний” виражав революційно-романтичне поривання [4, с. 5].

Творчість І. Багряного присвячена викриттю й засудженню тоталітарної сталінської репресивної системи й займає особливе місце в українській літературі. Публіцист був виразником антирадянської ідеології. Світогляд І. Багряного розкривається через його листування з Дмитром Нитченком, давнім багрянівським приятелям і дослідником його творчості. З літературних праць відомого літературознавця Г. Костюка постав творчий світ письменника в його естетичній та історіософічній площині.

Микола Шлемкевич, відомий філософ, політолог у своєму часописі „Листи до приятелів” опублікував у червні 1957 р, статтю, присвячену двом далеко не схожим, але однаково важливим в українському житті постатям: Євгенові Маланюку й Іванові Багряному. Зокрема, він писав: „Євген Маланюк - Іван Багряний це - можна сказати - сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б: - два світи!.. Життєва постава і дух обох письменників глибоко заякорені в політичній проблематиці України 20-го ст. З неї беруть вони вітхнення, тематику, образи... Оба є вірними резонаторами настроїв і духа своїх суспільств: - Є. Маланюк націоналізму 20-х і 30-х років, І. Багряний - покоління, що свій український патріотизм переживало в хвильовістському серпанкові, щоб аж у вільному світі влитися туди, куди логічно повинен був влитися той патріотизм - в українське державництво. В цій сфері і в цьому розумінні вони обидва ведені. Настрої і ідеї, що ними наповнені, навіть переповнені їх твори, знайшли першу мову й яскраве оформлення в публіцистиці” [4, с. 11 - 12].

І. Багряний тривалий час був штучно вилученим з материкового літературно-мовного процесу. Фактично лише в 1990-і роки читачі України, які майже 50 років не мали про цього письменника уявлення, одержали можливість безперешкодно читати його художні твори. Публіцистичні тексти стали доступними ще пізніше. Окреме, найбільш повне видання публіцистичних творів І. Багряного вийшло у світ 1996 р. у видавництві „Смолоскип”, яке, до речі, має ім'я І. Багряного. Публіцистика письменника становить особливий інтерес тому, що він творив у вільних від ідеологічного тиску умовах. Не переобтяжений будь-якими догмами, І. Багряний мав змогу відносно вільно й об'єктивно аналізувати хід історичних подій свого часу, робити історичний прогноз. Особливе враження справляє те, що фактично вже 50 років тому він бачив безперспективність комуністичної системи, що трималася на жахливій системі державного терору. Багряний викривав антинародний, антилюдський характер комуністичної системи. Трибуною ж радянських письменників-публіцистів була офіційна преса, яка в силу пануючої концепції однопартійності, діючи нерідко репресивними методами, вилучила з публіцистики плюралізм думок, будь-яку критику реалій існуючої системи і правлячого апарату. Тому публіцистичні твори І. Багряного були забороненими на той час і не мали ніякого шансу бути надрукованими на сторінках радянської преси, а лише за кордоном, в еміграції побачили світ.

Тривалий час у Радянській Україні творчість письменника замовчувалась. Якщо в останні роки український читач дістав можливість прочитати художні твори І. Багряного, то його публіцистика мало відома. Значна частина літературної спадщини Івана Багряного, зокрема художня, прокоментована літературознавцями й мовознавцями. Проте поза увагою дослідників залишилась публіцистика, яка в мовознавчому аспекті не досліджувалась.

На нашу думку, аналіз цих матеріалів може дати цікаві відомості про жанри публіцистичного стилю, його мовностилістичну систему, зокрема про індивідуальний стиль письменника-публіциста, оскільки публіцистичний доробок Івана Багряного становить собою неабияку цікавість, є досить повчальним та актуальним на сьогоднішній день, коли наша українська держава стала незалежною.

Літературна творчість Івана Багряного - визначне й своєрідне явище в історії української літератури ХХ століття. Його творча спадщина (романна й публіцистична) як невід'ємна частина загальноукраїнського літературного дискурсу ХХ століття поєднує різні періоди (20-і - 40-і - 50-і роки) та різні (радянську й діаспорну) гілки українського письменства.

Величезний внесок Багряного полягає в тому, що він як письменник і політичний діяч, який сам безпосередньо був жертвою радянської тоталітарної системи, сміливо й талановито говорив правду, викриваючи перед світом жахи радянської дійсності [3, с. 7].

Основною ідеєю життя й творчості Багряного була загальнонаціональна ідея української незалежної державності в конкретному втіленні безкомпромісної боротьби за визволення України з радянської тюрми народів.

К. Біда у вступному слові до літературно-бібліографічної праці Ю. Войчишин „Іван Багряний” пише про Багряного як про письменника, який жив українською стихією й популяризував ім'я своєї батьківщини у вільному світі [2, с. 5]. Ю. Войчишин зазначає, що не можна залишати поза увагою того періоду, „в якому жили, творили і вмирали Осьмачки і Багряні, що свою художню снагу втілили і зберегли для нових поколінь уже не на своїй землі... Не появились у нас поважніші студії про таких наших майстрів слова як Леонід Мосендз, Юрій Клен, Тодось Осьмачка чи Іван Багряний, хоч вони на те так дуже заслуговують... дали вони багато національного субстрату, і від імені нас усіх своїм художнім словом заговорили вони у вільному світі про „гідність української людини” і її право на існування на своїй власній землі” [3, с. 5].

Провідна ідея, що пронизує собою всі твори Багряного та, в якій зводиться до одного найголовнішого все те, що було в його творчості властиво „багрянівським”, - це ідея, яку помітила й високо оцінила літературна критика, визначаючи це як „особливу перевагу Багряного в світовій літературі про радянську дійсність у порівнянні з іншими світової слави авторами творів на цю тему - від Кестлера до Пастернака” [4, с. 7]. Це насамперед глибока віра Багряного в те, що потворна радянська дійсність не знищила й не знівечила людського й національного духу української радянської людини, не скорила її, а загартувала. Цю ідею висвітлено Багряним як у художній творчості, так і в публіцистиці, зокрема в памфлетах „ Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, „Наші позиції”, „Молодь Великої України”, у цілій низці блискучих ідеологічно-полемічних статей, як, наприклад, „Між привидом і трупом”, „Комунізм, фашизм і революційна демократія”, „Двічі по два - чотири”, „Дніпро впадає в Чорне море”.

Українська літературна енциклопедія радянських часів подає скупі й короткі відомості про письменника. Своє ім'я в історію І.Багряний вписав як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. „Стара” еміграція вийшла за кордон, вона не жила під окупантом, не знала ніяких компромісів і підкорень. Коли останні ар'єргарди Української Армії відходили за Збруч, покоління Багряного було у віці 12 - 15 років. Двадцятилітній Іван Багряний, син охтирського муляра Павла Лозового, бачив на власні очі заграви українсько-російської війни, терор московських більшовиків. Бачив, як убили дядька, воїна Української Армії під командуванням Симона Петлюри, і діда-пасічника. Та вся країна не могла емігрувати. Вона вирвала у ворога компроміс нової економічної і національної політики, юридичне визнання її самостійності (Конституція СРСР) і була у відродженні „Відродження, як і вину, не можна скасувати. Тому неминуче Україна почала перемагати в нерівному радянському компромісі з Москвою” [1, с. 612]. У це змагання втяглось і підростаюче покоління Багряного. Зламавши компроміс і договір, Москва нищила беззбройну країну кулею, депортацією, тюрмою й організованим голодом. Відбувався геноцид - замах на відродження, на всю націю.

Багряному було 25 років, коли в Україні розгорнувся геноцид. Разом із сотнями тисяч людей він поїхав у концтабори Далекого Сходу з вироком на п'ять років. Переслідуваний і караний на Батьківщині, він змушений був емігрувати, але й за кордоном гітлерівська Німеччина перешкоджала формуванню політичної еміграції.

Багряний удостоївся найбільшої популяризації в Канаді, можливо, тому, що гостював у цій країні, а можливо, що тут була відома його не тільки громадсько-політична діяльність, а й літературна. У зв'язку зі смертю І. Багряного (23 серпня 1963 р.) йому було присвячено окремі сторінки в літературній частині „Українського голосу” в № 45, 49 за 1963 р. Редактор газети Степан Волинець подав загальний огляд його життя й діяльності в передовій статті „Літературної сторінки”.

До літературної спадщини І. Багряного належать також дві пісні - марш „За Україну” та „Пісня про Тютюнника”, музику до яких написав композитор і дириґент капели бандуристів Григорій Китастий. Серед доробку Багряного яскраво поблискують майстерністю дві казки для дітей - „Казка про лелек та Павлика-мандрівника” і „Телефон”. До творів, не зібраних в окрему збірку, належать численні його епіграми на письменників та окремі поезії, що збереглися в його приятелів.

Окремим і недослідженим жанром його творчості є малярські полотна, хоч не численні, але помітні своєю яскравістю, такі, як портрет дружини Галини Багряної, портрет артистки Анастасії Кривецької, обкладинки до його видань тощо.

Публіцистика для І. Багряного була органічною сферою виявлення його політичної, інтелектуальної й творчої енергії. Дослідження й вивчення мови його статей, памфлетів, рефлексій, есе поглиблює знання з історії мови, країнознавства. Публіцистичний доробок справжнього майстра слова є виявом національної гідності й суверенності, обстоюванням повноти національного буття української людини. Саме питання гідності людини для Багряного було одним із найосновніших як у публіцистичних, так і в художніх творах. Своїм памфлетом „Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, який був перекладений багатьма європейськими мовами, він задекларував права гідності української людини. Ця віра й велич духу української людини передається читачеві, і тому твори І. Багряного будуть завжди популярними, бо „читач знаходить там ідеал людини, до якого всі змагають, а тільки вибрані - досягають” [3, с. 82].

Публіцистика І.Багряного значною мірою виростала з його творчості в художній літературі, у рамках якої йому було дещо затісно. Цей особливий рід літератури дозволяв письменникові оперативно впливати на великі маси людей. Публіцистика - важливий засіб здійснення політики, важлива зброя в ідеологічній боротьбі. У публіцистичних текстах письменник одержує змогу адекватно висловлювати свою думку про політичні процеси, поєднуючи їх зі своїм яскраво вираженим ставленням до них. Головне в публіцистичному творі - гострота злободенного політичного змісту, відображення актуальних політичних стосунків. І. Багряний жив у непростий історичний період. Становлення нової на той час соціалістичної системи, колективізація, масові політичні репресії (яких і йому не вдалося уникнути), друга світова війна, холодна війна, початок освоєння космосу, руйнування системи колоніалізму - це все припало на його життя і знайшло відображення в його публіцистичній творчості. Усе пережите в СРСР - втрата багатьох родичів у буремних процесах першої половини ХХ ст., руйнування звичного способу життя, перебування в радянській тюрмі й концтаборах - привели І. Багряного до усвідомлення необхідності боротьби з комуністичною системою. У публіцистиці письменника головне місце займає викриття радянського суспільного ладу. За його переконанням, СРСР - то велетенський концтабір, соціалізм - казармений (або, за його словами, касарняний), людина зведена до „гвинтика” в жорстокій державній машині.

Письменник-гуманіст гостро засуджує тоталітарну владу в СРСР, відверто й безкомпромісно викриває її злочини супроти людини. Водночас він приділяє величезну увагу боротьбі за звільнення українського народу від колоніального гніту й ставить це питання у нерозривний зв'язок із крахом колоніальної системи взагалі. Для нього цей зв'язок між долею України й долею колоніальних країн Африки, Азії й Америки був очевидний. Тому й закликав він увесь вільний світ уважніше ставитися до становища України.

Багато хто з критиків тією чи іншою мірою недооцінюють творчість Багряного-публіциста, вважаючи, що публіцистика явно зашкодила письменникові в галузі чисто художньої творчості. Наприклад, дослідниця творчості І. Багряного Юлія Войчишин так і писала: „... стверджуємо з великим жалем, бо якщо б Багряний не роздрібнював свого таланту в різних ділянках громадського, політичного та мистецького життя, то ми напевно мали б багато більше його літературних творів. Не було б теж такого від'ємного впливу публіцистики та журналістики на його творчість...” [3, с. 4]. Але все ж вона відзначає, що в публіцистиці І. Багряного знайшов продовження світогляд письменника. Він у цьому стилі продовжував своє самовираження. Навпаки, І. Дзюба справедливо вважає, що форма публіцистики для Багряного була такою ж органічною сферою вираження його політичної, інтелектуальної й творчої енергії: „Громадський темперамент ... не вміщався в річищі суто художньої творчості і проривався - навіть у поезії та прозі - політичними деклараціями та політичною сатирою... Зате й навпаки - в його публіцистиці на ідеологічні конструкції та логічні викладки лягає печать емоційності та поетичного візіонерства, не кажучи про стилістичну багатобарвність і часом „світіння” слова” [5, с. 12]. І справді, публіцистику І.Багряного можна називати художньою, вона має багато рис, спільних із художньою літературою. Це особливо яскраво проступає в мові публіцистики, у тому „світінні” слова, про яке каже І. Дзюба.

Література