Національні психологічні типи в творчості Т. Шевченко

Те, що заведено називати відступництвом, продажництвом, має непросту психологічну природу і вимагає окремого розгляду не для зміни його оцінки у життєвому вимірі, а глибшого розуміння й реального, надійнішого застереження, убезпечення від його руйнівних впливів.

Відступника ми бачимо у Шевченка в різних вимірах, найпоширеніше - відхилення від усталеного способу життя, порушення системи звичаєвості, моралі. Зауважмо, що до позитивного типу людей („добрих”) відносяться передусім особи щирі, совісливі, сумлінні, праведні і подібні, одне слово такі, що співвідносяться з тотожними українським етнічними ментальними ознаками; саме за такими характеристиками людина наділялася статусом повної правоздатності.

Такі морально-психічні настановлення виявляли себе, плекали і гартувалися у середовищі родини як зразки і обереги сімейної честі, доброго імені декларувалися публічно. Вони служать базою для вибудови певного ціннісного поля, психологічного простору з конкретним опредмеченням і атрибуцією [16]. Мотиви таких порушень найрізноманітніші, у т.ч. безпросвітні злидні, безправ'я, рабський стан, або навпаки - розгульне життя, зваблення фальшивими цінностями, кар'єризм.

Як у багатьох творах, так й у „Відьмі” відступники - зажерливі, бездушні, паразитуючі типи, лукаві пани, не означені національно, живуть неправдою „Братами торгують Та сльозами кривавими Сатану частують”, Лукія втрачає дітей, бо „пан дочку на хорта проміняв, а сина в карти проіграв”. Жертва відступника, Лукія, від страждань божеволіє, ототожнюється з відьмою і лише повернення до природного способу буття, навіть, здавалось би, у циганському середовищі, повертає їй душевний спокій, рівновагу, сенс життя. За автором, психічна реанімація, життєвий порятунок навіть з божевільного стану лежить у площині традиційних цінностей, природовідповідного віросповідного ідеалу.

Здирство однокровних зверхників, глитаїв різних мастей, лакиз постає з особливою пристрастю митця, нищівно сатирично. Парадокс полягав у тому, що часто люди, одержавши навіть закордонну освіту, зваблені чужоземними принадами вироджувалися у ренегатів, а в щоденному житті набували нелюдської пихи і рефлексу здирників, ставали тиранами кріпаків, навіть найближчих родичів, це тип просвіщенного тиранства, який шкуру здирає „з братів незрячих, гречкосіїв”, Україну „гірше ляха свої ж діти” розпинають.

Шевченко не приховує своєї люті, усвідомлюючи всю глибину моральної прірви, куди заводить людину зречення своєї національної, родової сутності, що оформлюється у нього у тип знеособленого пристосуванства. У формі гротеску, нищівного сарказму він колоритно виписує такі персонажі, ними рясніють „Сон”, „І мертвим, і живим...” та інші поезії. Вже стала хрестоматійною авторизовано-символічна відповідь „говорить умію, Та не хочу” на зверхньо-іронічне запитання знеособленого лакизи „з циновими гудзиками”, здивованого появою в петербургському оточенні героя „Сну”: „так як же ты й говорить не вмиеш По-здешнему?”. Розтлінне відступництво не має меж - за ширмою псевдопросвіщенності той же лакиза розмінюється за „полтинну”, щоб провести до царського палацу. Поруч, в одному гурті ницості зринають нікчемні прихвостні, „дрібнота”, різномасті „небораки”, „тупорилі віршомази”, братія, що своїм призначенням мають „драти і з батька, і брата”, землячки, що „по-московській так і ріжуть, Сміються та лають, Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій...”, ті, що нишком у куточку гострять ніж на брата. Узагальнюючим є авторське судження про таких дітей України, які „чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!”

Надзвичайно складною видається психологічна природа відступництва на релігійному грунті. У Шевченка достатньо чітко сформульоване ставлення до цього питання як безглуздя „Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей Божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, за віру христову, Упивались і чужої, і своєї крові!..А получчали?.. Ба де то!”. У цій же поезії автор ставить аксіологічна проблему віри, дошукуючись і в її змісті причини лихоліття - розмірковуючи про причини, чому киргизам „лучче жити, ніж нам на Україні” він сам і відповідає „а може тим, що киргизи Ще не християни?..” („Сон” („Гори мої високії”)). Залишаючись на позаконфесійних засадах, поет скрушно висновує „ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось!.. Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай... А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли... Отак-то ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили”. Не менш категоричноі однозначно оцінюється православ'я. Під час проїзду через м.Чебоксари Шевченко у щоденнику робить запис:”Если не больше, то по крайней мере наполовину будет в нем домов и церквей. И все старинной московской архитектуры (підкреслення наше - В. К.). Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики - православие” (17, 182). Навіть цих наведених прикладів достатньо, щоб пересвідчитися у позиції автора, а, відповідно, творчих персонажів. То ким є ці „зрадники віри”, єдинокровні брати? Безсумнівно, у Шевченка це тип жертовних, світоглядних і віросповідних ошуканців, до яких його ставлення виливається у глибоке психічне потрясіння, перейнятість пошуками шляхів виходу з трагічної ситуації братовбивства.

Окрему групу становлять творчі образи з числа представників інших національностей. Відразу ж зауважимо - оцінкове ставлення поета до них формується не за національною ознакою, а за сутністю вчинків. Так, російські люди і москалі, царсько-імперські вельможі розводяться чітко, як і поляки, серед яких, як і серед росіян, Шевченко мав багато щирих друзів, розводяться з ляхами, схизматами, конфедератами. Отже, для автора ворогом є той, хто чинить зло.

Показовими у цьому плані є три душі в образі трьох пташечок з містерії ”Великий льох”. Перша символізує душу, що карається тим, що вповні перейшла дорогу Б. Хмельницькому, коли він їхав до Переяслава присягати московському цареві. Друга - за те, що вона в Батурині напоїла коня Петрові І після повернення його з Полтави. Третя - що немовлям усміхнулася Катерині ІІ. У другій частині містерії - „Три ворони” - українська, польська й російська вихваляються навперейми своїми злочинами щодо своїх народів. Вони вирішують об'єднатися, щоб поховати нового Гонту. „”Три лірники” - остання частина містерії - символи українського духовного каліцтва, влучно явленого у зоровому образі: „Один сліпий, другий кривий, А третій горбатий”. Вершиною цинічного глуму є намагання лірників співати про славного Богдана, брутально обірване розлютованим ісправником з криками „Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! и песню сложили Про такого ж мошенника…” Надзвичайно складна структура містерії, ускладнені алегорії, система символів, розшифрування якої потребує ґрунтовного студіювання історичного матеріалу потребують її спеціального міждисциплінарного дослідження. Однак навіть на теперішньому рівні психологічного проникнення в текст можна твердити про чітко орієнтовані, семантично насичені, багатопланові філософсько-психологічні конструкти, які структуровано-символічно акумулюють результати великого пласту історичного досвіду нашого народу у справі національного визволення, орієнтують у системі життєво-ціннісних координат, у притчевій формі представлені як всеосяжні стратегеми.

Ще раз повернімося до малярської спадщини Шевченка, щоб проникнути хоч частково до його інтроспективної лабораторії. З цього погляду продуктивним є порівняльний аналіз виписаних ним двох портретних зображень знахаря - один як ілюстрацію до однойменного оповідання Г. Квітки-Основ'яненка, а другий - для видання „Наши, списанные с натуры русскими", 1841 р., виконана в літографії. На прохання Г. Квітки-Основ'яненка Шевченком було проілюстровано такий текст: „Хто б не йшов, хоч за найпильнішим ділом побачивши дядюшку Радивоновича, як би далеко він не був, навіть у лютий мороз, чи то хлопчик чи лисий дід, усі поспішають зняти шапку, зарані сходять із стежки, що нею йде знахар, швидко дивляться, як він підходить, і коли він до них наблизиться, віддають йому yклін, що вже й не можна нижче, і з нетерпінням сподіваються до себе уваги” (15, 106). Історія з призначенням двох варіантів портретів виглядає не зовсім зрозумілою, не прояснює її й стаття „Знахар” у Шевченківському словнику (18, 242). Ілюстрацією до статті подано варіант, що був, скоріш за все, призначений не для оповідання Г. Квітки-Основ'яненка і ось чому. Наведений уривок з оповідання показує типове українське середовище зі значимістю постаті знахаря в ньому. Підкреслена повага, виявлена у найпромовистіших деталях традиційного етикету, піїтетне ставлення до сільського авторитету - символу мудрості, потаємних можливостей зцілення, належної моралі. Такій характеристиці цілком відповідає образ на першому портреті, однак він чомусь вміщений відірваним від тексту статті, на сторінці 81 таблиці VІІ словника. Текст же ілюструє зображення іншого етнопсихотипу, який відповідає уявленням росіян про нас. Чим відрізняються між собою зображення з погляду етнопсихологічної належності? До сказаного в коментарі до уривку з оповідання слід добавити низку істотних деталей. Найперше, вираз обличчя знахаря виявляє внутрішнє зосередження, погляд не розпорошується на метушні довкілля і спрямований близько перед собою, голова, як і сама постать динамічно подана вперед, смушанка на голові по-діловому, не показно присаджена, вуса - типові українські, пишні й довгі, патериця у руці виявляє активність, рух, комір сорочки защібнутий. Важливим є тло, суто українське: тин з глечиками, звичні обриси хати, з-за тину виглядають українські типажі.

Зображення на другому портреті за психологічним наповненням істотно відрізняється від уявного з оповідання. На літографії - панич, на якого, скоріш, вдягнено українські строї як не органічні йому. Про це свідчать такі деталі: сама постава дихає погордою, не особливо прихованим хизуванням собою, значимістю своєї персони, патериця не зчитується такою динамічною, постать менше нахилена, комір сорочки розщібнутий, деталі одягу передано виразніш, демонстративніш, з наданням вагомості, голова поставлена рівно і не виражає руху, смушанка вирізняється не лише фізичною вивищеністю, а й елементами парадності, подана назад, вираз обличчя з погордою, що особливо підкреслюється зображенням очей, зверхністю їхнього виразу, який губиться за манірно опущеними повіками, тонкі, стиснуті губи обрамлюють такі ж тонкі „в ниточку” вуса, загалом, йдеться про надмінну, горделиву, яка ніяк не вписується в гармонійне психологічне середовище, описане в оповіданні. Можна лише здогадуватися, що вкладав автор у другого, не українського психотипа - чи то представника російського панства з елементами імперського зверхництва, чи виродженого українця з серії братчиків поеми „Сон”.

Типи ворогів України представлені москалями, ляхами, жидами, турками і татарами, національно неозначеними типами.

За поняттям москаля у Шевченка стоїть представник імперської влади з усім комплексом притаманних йому рис. Вони настільки колоритні, а їхніми прикметами рясніє мало не кожен твір, що передати їх у межах стислої статті неможливо. Стислий психологічний портрет виявляє такі основні риси: ментальні характеристики, що вирізняються на тлі українця заниженим порогом чутливості до світу і, відповідно, до людей, черствістю душі, завищеною самооцінкою, нещирістю, цинічною жорстокістю, феноменом імперського ставлення до всього українського, потоптанням українських національних святинь, поглумлення історичної пам'яті, нехтування будь-якими моральними нормами, принципами, виявом підступності, прагненням підкупу, заманювання в пастки різного типу (кар'єрою, багатством, віроломством і недотриманням угод тощо), попранням честі української дівчини, жінки, дикунські, по відношенню до українських, звичаї родини, коли навіть матір своїх дітей кинуто напризволяще, ґвалтування рідної доньки, розпуста і транжирення багатства, пиятика, плазування перед чужоземним, низьких рівень традиційно-побутової культури, прагнення показного в побуті, бундючність і пихатість, нелюдське ставлення до інородців і багато іншого. Комплекс кривд від москалів, явлених Шевченком у творах, віддзеркалює практично всю широку палітру українсько-московських взаємин в історичному зрізі й тогочасні. Ієрархія типажів імперського хижака - від царя і до рядових солдатів, паничів. Наведені у матеріалі цитати з творів, які не призначені для висвітлення образу москаля, хоч і опосередковано, проте виразно ілюструють наведені характеристики.

Другими за активністю представниками ворожої сили є ляхи. Вони особливо рельєфно вирізняються на тлі поляків, тобто того ж народу, точніше його частини, але зовсім інших орієнтацій у ставленні до українців. Полякам як однодумцям, друзям присвячено багато теплих, щирих слів, ліричних відступів, присвят. Інша справа - ляхи, нещадні ґвалтівники, які вогнем і мечем плюндрують Україну, піддають тортурам народ, маючи його за бидло. Міжконфесійні протистояння замішані на релігійному фанатизмі й помножені на високо мірність шляхти набирають потворних форм, і тому провідна риса ляхів нічим не відрізняється від москалів. Колесування, паля, диба, четвертування, спалення - такі знаряддя тортур є символами у ставленні до українців, їхнє смертельне нашестя, здається, незбориме - „як та галич поле криє, Ляхи, уніати” („Тарасова ніч”).

Маючи багато спільного у методах кривд з москалями, ляхи виступають у різних іпостасях - від короля до рядового конфедерата. Прокляття автора „Гайдамаків”, що випливає і обґрунтовується сюжетними колізіями поеми, є оцінковим і промовистим, якого іменем матері на вітер кидати гріховно: „Будь проклята мати І день і година” коли з'явилися на світ кати конфедерати. Ляхи-конфедерати розносять оселю титаря, закатовують його, пропадає з ними Оксана.

Сцена жорстокостей катування титаря під стать найстрашнішим середньовічним зразкам, описана в деталях вона дає можливість змоделювати масштаби злочину й глибину варварства, нелюдськість ворога до України. Ідея помсти, неодмінної розплати провісно витає над сплюндрованою землею, „На ґвалт України Орли налетіли; вони рознесуть Ляхам, жидам кару”, а слідом за нею грізне попередження „Шануйтеся ж, вражі ляхи, Скажені собаки: Йде Залізняк”.

Крізь аналітичні роздуми автора, його розмірковування над причинами братовбивчої бійні, життєвої потреби порозуміння й замирення проступають риси вже не ворога, а, скоріш, жертви-поляка, яким ґендлюють як гарматним м'ясом „за що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти, - жити та брататься! Треба крові, брата крові... „Уб'єм брата! Спалим хату!...”, „старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти” („Гайдамаки”). Автор вірить у неминучість торжества рідної землі, у переможне завершення визволення народу, тому настановче закликає брати уроки з трагедії двох народів „Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать” („Гайдамаки”).

Третя ворожа сила уособлена спільниками москалів і ляхів, це жиди. Як представники істотно відмінного від українців типу культури, мислення, життєвих домагань, моралі, ментальних ознак, передусім етнічної замкненості по відношенню до інших народів, камерності релігійної форми у Шевченка вони постають хитрими, підступними, жадібними до грошей, багатства, жорстокими поплічниками різного типу ворогів, головна мета яких по відношенню до українців - визиск, економічне закабалення, паразитування, тому бачимо символічне окреслення такого зловорожого тандему, де ворог прийшлий розташовується під дахом ворога місцевого „ночували ляшки-панки В будинках з жидами” („Гайдамаки”). Конфедерати розбрелися по Україні „... та й забули Волю рятувати, Полигалися з жидами Та й ну руйнувати. Руйнували, мордували, церквами топили... А тим часом гайдамаки Ножі освятили”.

Чи не найповніше, на рівні окремих сюжетів, постать жида являє себе у „Гайдамаках”. Тут у повному складі сім'я жидів: ненаситний до грошей Лейба у вражаючій сцені-символі „жидюга Дрижить, ізігнувшись Над каганцем: лічить гроші Коло ліжка, клятий...”, бо на ліжку мов „квіточка в гаю Червоніє...” молоденька дівчина... несказанно гарна нехрещена...”. Стара Хайка, дружина Лейби, „лежить долі, В перинах поганих”. Лейба має за наймита і для „витирання ніг” сироту Ярему, „попихача жидівського”, що „виріс у порога...”, типове звертання до нього: „Яремо! Герш-ту, хамів сину?”. Список обов'язків наймита, детально описаний автором, є запаморочливим.

У своїй зверхності хазяїна Лейба - ненаситна п'явка, несамовитий у своїй блюзнірській зневазі до Яреми, але перед сильнішим - це плазун, огидна у своїй ницості людина. На батоги конфедератів відповідає готовністю на все: улесливо обходити їх, навіть хреститися, наспівувати, не вміючи пісеньок, серед яких одна варта зацитування: „Перед паном Хведором Ходить жид ходором, І задком, І передком Перед паном Хведірком” У своїй жадобі до грошей він терпить тяжкі знущання конфедератів, але гроші не віддає. Підступний Лейба під страхом залишитися без грошей приводить конфедератів до Вільшани по Оксану, де у її батька можна награбувати грошей, дарма, що то не його гроші, а, як випливає з тексту, громади. Таким чином, ляхи закатовують титаря-батька, дівчину забирають з собою на розваги.

Навіть смертельна загроза не в змозі змінити жида, зменшити своє безмірне паразитичне прагнення наживи „і лях, і жидовин Горілки, крові упивались... ляхи заснули, а іуди Ще лічать гроші уночі, Без світла лічать бариші, Щоб не побачили, бач, люде” („Гайдамаки”). Способи наживи жидів є неприйнятними й огидними для українця, серед них - лихварство, позичка грошей для визискування через відсотки. У різні часи спеціальними указами у російській імперії така діяльність заборонялася, проте відроджувалася, вдоско-налюючись у своїх формах.

Користуючись розпутністю пана, який довів до голоду своє село, подібно тому, як і в Україні лютує голод, а князь”... байдуже, п'є, гуляє Та жида з грішми виглядає. Нема жидка...”. Його дружина, Княжна, яку матір'ю своєю в селі звали, усе село за неї молилось, намагається якось вирівняти, залагодити становище, її поява сприймається „немов сонечко зійшло над обікраденим селом”, „а тим часом жиди в селі З грішми появились” і все пішло прахом („Княжна”).

У плетиво глитая, насноване жидом, потрапляють знедолені, у стані відчаю та скрути, люди. Такою є обездолена вдова, Сова, яка у розпуці „пішла в найми, за хліб черствий Жидам носить воду” („Сова”).

У Шевченка наскрізним предметом осуду, обурення, глузування є змови, нечисті угоди з жидами, продажність жидам. Внаслідок хитрих маніпуляцій і паразитичного збагачення руках жидів поступово опинялися не тільки багатства людей, а навіть церкви, на що поет гірко зауважує „запродана жидам віра, В церкву не пускають!” („Тарасова ніч”). Ставши монопольними власниками шинків, корчмів жиди споювали людей, закабалювали їх боргами, робили їх невільниками, пускали по світу.

Так, з корчмою пов'язуються три великих „злості”: пияцтво, гра в карти або кості й пристанище волоцюг, підозрілих людей. Доречно зауважити, що з часом корчма стала потужним руйнатором не лише духовних цінностей і моралі народу, а й фізичного винищення людини [16]. Шевченкове метафоричне „шинкар знає, наливає І не схаменеться” з „Гайдамаків” є влучною ілюстрацією цієї тези дослідника.

У зв'язку з цим у середині ХІХ ст. на Галиччині УГКЦ започаткувала і розвинула потужну освітньо-пропагандивну кампанію боротьби з пияцтвом, у т.ч. проти злочинної діяльності корчмарів, як різновиду лихварів, здирників. Цей церковно-громадський рух проводився під гаслом „Хрест побідив поганство - Хрест побідить пянство”, біля церков встановлювалися меморіальні плити з такими написами. Одна з них збереглася біля церкви м. Зборова на Тернопільщині.

Проблема українсько-єврейських стосунків того періоду достатньо висвітлена у наукових джерелах, документах. Відомий дослідник її Іван Лисяк-Рудницький у статті „Українські відповіді на єврейське питання” серед численних скарг українців на євреїв зазначає, що „першою скаргою була економічна експлуатація українських мас єврейськими купцями та посередниками. Єврейський коршмар із лихварем, які тримали в кабальному становищі цілі села, - це не стереотип, що його вигадала антисемітська пропаганда, а факт української соціальної історії... Очевидно, ділова мораль єврейського суспільства в Україні прощала шахрайство, яке викликало обурення” [19, 121].

У когорті ворожих сил у поета значаться турецькі й татарські яничари як символи віри бусурманської, одвічні вороги християнські, людолови і людомори, спустошники землі української. Невольнича доля полонених козаків на галерах, у полоні османському у тематичних творах поета вибудовують уяву про цих споконвічних ворогів України.

З великим серцем, душевним теплом, хоч і скупими штрихами, відгукується Шевченко у літературних творах про киргизів, казахів, туркменів, волохів, представників кавказьких народів. Вони значно інтенсивніше подані у малярській спадщині митця, але без належного ілюстративного супроводу їхній аналіз неможливий.

Питання типологізації провідних психологічних національних образів, яке за кінцеву мету мало б створення галереї національних психотипів творчого світу Тараса Шевченка, перебуває на етапі становлення. Попереду складна робота з каталогізації та класифікації типового як такого у всій творчості Кобзаря. Викладений тут пілотний психологічний огляд типових національних образів, має бути поглиблений їхнім структурно-психологічним аналізом із застосуванням компаративістських підходів, з введенням належної кількості контекстних масивів інформації, як засобу творення історико-психологічного простору формування образів, насамперед, базового тла національних ментальних характеристик, без чого їхні повноцінне відтворення та інтерпретація неможливі.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Куєвда В. Т. Праісторичні чинники формування етнопсихотипу в контексті методологічних проблем етнопсихології. Проблеми загальної та педагогічної психології // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. - К., 2001. - Т. ІІІ, ч. 2. - С. 46-60.

2. Янів Володимир. Нариси до історії української етнопсихології / Матеріали упорядкував і підготував до друку д-р Микола Шафовал. - Мюнхен, 1993. - 225 с.

3. Сніжко В. В. Природні психоетнічні настанови українців. Проблеми загальної та педагогічної психології // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. Максименка С. Д. - К., 2001. - Т. ІІІ, ч. 2. - С. 82-88.

4. Тимошенко Ю. Космологічна метафора-архетип у Шевченковому поетичному світі / Тарас Шевченко і європейська культура // Збірник праць Міжнародної тридцять третьої наукової шевченківської конференції. - Київ-Черкаси, 2000. - С. 148-152.

5. Халецкий А. М. Психоанализ личности и творчества Шевченко// История психоанализа в Украине. - Харьков: Основа, 1996. - С. 230-240.

6. Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия: Пер. с нем. - М.: Медицина, 1996. - 464 с.: ил.

7. Звиняцковский В. Я. Николай Гоголь: тайны национальной души. - К., 1994.

8. Потебня А. О доле и сродных с нею существах // Древности. - Т. 1.

9. Колотило Т. Міфологема долі в ранній творчості Шевченка. Тарас Шевченко і українська культура ХХІ століття. - Кам'янець-Подільський, 2000. - С. 89-96.

10. Роменець В. А. Вчинок і світ людини // Основи психології / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. - К.: Либідь, 1996. - 632 с.

11. Сілецький Арсеній. Колдовство в Юго-Западной Руси в ХУІІІ веке. Как судили и рядили в Січі Запорожскій. - Изд-е ред.”Кієвской Старини”. - К., 1886. - 46 с.

12. Китова С. Про Дантове і Шевченкове пекло // Тарас Шевченко і європейська культура // Збірник праць Міжнародної тридцять третьої наукової шевченківської конференції. - Київ-Черкаси, 2000. - С. 288-296.

13. Нудьга Г. А. Українська балада (з теорії та історії жанру). - К.: Дніпро, 1970. - С. 115.

14. Івановська О. П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. Навчальний посібник. - К.: ТОВ „УВПК „ЕксОб”, 2002. - 264 с.

15. Пластична творчість Т.Шевченка / Повне видання творів Т. Шевченка, Т. 12. Вид. Українського наукового інституту. - Варшава-Львів, 1937 р. - 451 с. 160 репрод. Зміст: Дмитро Антонович: Шевченко як маляр, статті В.Січинського й П.Зайцева про граверську, різьбарську, архітектурну творчість, тексти й документи.

16. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ-ХVІІ століть. - Київ: Критика, 2002. - 416 с

17. Шевченко Тарас. Повна збірка творів (у трьох томах). - Т. ІІІ. Драматичні твори. Журнал. Листування. - К.: Державне видавництво художньої літератури, 1949. - 519 с.

18. Шевченківський словник. У 2-х томах. Т. І. - К.: Головна редакція УР, 1978.

19. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. В 2-х томах. - К.: Основи, 1994. - Т. І. - 530 с.