Світова література і культура

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КУПРІН(1870 - 1938)

Олександр Іванович Купрін - російський письменник, який творив на межі епох, продовжуючи кращі традиції реалістичного мистецтва ХІХ століття. Його сучасники справедливо відзначали, що він далекий від суворого толстовства, похмурості психологічних безодень Достоєвського, вересаєвської замисленості, андріївської пристрасті до нерозв'язних питань і горьковської революційності. У своїх кращих творах -- романах "Молох" (1896), "Поединок" (1905), повістях і оповіданнях "Олеся" (1898), "Гамбринус" (1907), "Гранатовый браслет" (1911), циклі нарисів "Листригоны" (1907-1911) - О. Купрін проспівав гімн життю: коханню, природі, поезії, цінності людської особистості, пошуку, "природній людині", яка не зіпсована цивілізацією. Герой Купріна ввійшов у літературу як правдолюбець, романтик, сильний своєю натхненністю, бунтар проти вульгарності і нелюдяності.

Історія створення повісті О. Купріна "Олеся" (1898). Повість "Олеся" носить автобіографічний характер. У ній відбиті враження автора від перебування в одному із глухих сіл Волинської губернії навесні та влітку 1897 року. Письменник зібрав багатий матеріал, що задумав реалізувати в серії поліських оповідань. Перше називалось "Лесная глушь", другим твором цього циклу повинна була стати повість "Олеся". Однак цикл не був довершений, а з повісті автор виключив вступ: читання своєї "повестушки" літнім Іваном Трохимовичем. У його повісті описується не зовсім звичайний епізод з життя героя, "в котором главную роль играла настоящая полесская колдунья". Відкинувши цей вступ, автор наблизив повість до сучасності, внаслідок чого твір набув програмного характеру.

Авторський задум. Протягом усієї своєї творчості О. Купрін мріяв про створення сильного, натхненного, морально чистого героя, який живе творчим життям. Глибоко усвідомлюючи недосконалість навколишнього світу, автор починає підозрювати, що цивілізація не дає можливості для його поява. Пошуки ідеалу приводять автора до "природної людини". Уперше вони відбилися в повісті "Олеся".

Тема твору -- натхненний гімн високому щастю взаємного кохання, світлій "казці", незважаючи на трагічний її кінець.

Проблематика повісті: взаємини інтелігенції і народу; темрява, озлобленість, рабське неуцтво селянства; протиставлення природного і гармонічного життя в природі умовностям цивілізації; несумісність вільного буття з тупою обмеженістю селянської громади; краса і поетичність духовного світу "природної людини" і спустошеність внутрішнього світу людини цивілізації.

Сюжетно-композиційна організація повісті. В основі сюжету повісті -- антитеза. Автор протиставляє героїню (хоча і під різними знаками) інтелігентові Івану Трохимовичу, поліським селянам і навіть рідній бабусі Олесі -- Мануйлисі. На думку О. Купріна, тільки життя в природі, близьке спілкування з її гармонічним світом здатне виховати і зберегти людську душу незамутненою. У порівнянні з Олесею у всіх персонажів так чи інакше виявляється недосконалість і навіть глибока ущербність натури.

Особливості композиції. Образи повісті. Експозиція (гл. І--ІІ). Розповідь ведеться від першої особи. Оповідач -- письменник-початківець, який приїхав у поліську глухомань спостерігати побут і традиції народу. Автор детально описує убогість сільського життя, замкненість, дикість і неуцтво поліських селян, їх рабську затурканість. З розповіді Ярмоли оповідач дізнається "о настоящих живых полесских ведьмах", яких колись за злі справи вигнали із села. Представлена в експозиції картина звичаїв поліських селян має безпосереднє відношення до трагічного завершення історії кохання людини цивілізації Івана Трохимовича і "чаклунки" Олесі.

Зав'язка (гл. IV). Перша зустріч Івана Трохимовича з "лесной сказкой" -- Олесею відбулася взимку, коли він, заблукавши на полюванні, попадає "в избушку на курьих ножках". Раптова поява дівчини, легкої і вільної у рухах, упевненої і гордої, "оригинальную красоту которой... нельзя позабыть,… но трудно описать", запали в душу герою.

Розвиток дії (гл. V -- XI). Любов спалахує навесні, разом із пробудженням природи, від якої Олеся невіддільна. За час розлуки почуття героїв дозріли і наповнилися. Якщо в першу зустріч Івані Трохимович був уражений зовнішньою красою Олесі, то тепер він відкриває багатство її внутрішнього світу, самобутнього і глибокого. В Олесі напрочуд гармонійно сполучалися протиріччя: наївність із владністю, жіночність з гордою незалежністю, відсутність освіти з уродженою делікатністю і розумом. Олеся -- дитя природи, їй зрозумілі й близькі заповітні таємниці навколишнього світу. Виявляючи творчий характер Олесі, автор доторкнувся до таємничих проявів людської психіки, мудрості тисячолітнього досвіду. Герой повісті щиро і глибоко кохає Олесю, але він болісно усвідомлює неможливість щастя. Розуміє це й Олеся. Не бажаючи заподіяти коханому шкоди, вона відрікається від нього. Так тема розділеного кохання змінюється темою недосяжності щастя.

Кульмінація (гл.ХП). Самосуд перебродських селян над Олесею -- найстрашніша і найтрагічніша сцена повісті. Пересиливши страх перед церквою заради коханого, Олеся уже в храмі відчула ворожнечу і ненависть селян. Автор показує жорстокість селянок, передає їх "грубые насмешки, крепкие слова, ругательства, сопровождаемые хохотом…" Розлютована жіноча юрба накидається на Олесю з кулаками і галасом: "Дегтем ее вымазать, стерву".

Розв'язка (гл.ХШ -- ХІV). Казкова атмосфера повісті не зникає навіть після трагічної розв'язки. Зле й нікчемне не може перемогти світле і справжнє кохання. Нитка червоного намиста, що залишає Олеся на віконній рамі -- остання данина її щедрого серця, пам'ять про ніжне кохання, яке було зруйновано жорстоким життям. Ця деталь додає композиційної і ідейної завершеності твору.

З теорії літератури

Антитеза (протиріччя) -- різко виражене протиставлення понять чи явищ.

ГЕНРІК ІБСЕН (1828--1906)

Генрік Ібсен -- норвезький (і ширше -- скандинавський) письменник, автор філософсько-символічних драматичних поем "Бранд" і "Пер Гюнт", творець "нової драми", який визначив розвиток світової драматургії ХХ ст. В острокритичних соціально-психологічних драмах "Ляльковий дім" (1879), "Привиди" (1881) він показує глибоку невідповідність між благопристойною видимістю і внутрішньою порочністю зображуваної дійсності і закликає до надання максимальної свободи особистості. У "драмі ідей" Г. Ібсена посилюється роль дискусії, підтексту, психологічного аналізу, деталей і символів, у ній з'являються неоромантичні тенденції. Творчість Г. Ібсена знайшла відображення в українській літературі і культурі. Про його п'єси писали І. Франко, Леся Українка. На українській сцені драми Г. Ібсена йдуть з початку ХХ століття. У 1918 р. "Молодий театр" Леся Курбаса поставив п'єсу "Ворог народу" за назвою "Доктор Штокман".

Драма Г. Ібсена "Ляльковий дім".

Жанр п'єси -- соціально-психологічна драма.

Тема: духовне пробудження людини, її прагнення до вільного прояву себе як особистості.

Проблематика драми: проблема моральної відповідальності людини за свій вибір і за інших людей; "втрати ілюзій" під впливом обставин; істинних і фальшивих ідеалів і цінностей; проблема жіночої емансипації.

Конфлікт: соціальний -- зіткнення природних людських прагнень з нелюдськими, застиглими догмами суспільства; сюжетний -- таємниця і "кримінальний" учинок Нори як несвідомий виклик буржуазному життєустрою, його законам; психологічний - "пробудження" і духовна боротьба Нори, її бажання по-справжньому розібратися в житті, усвідомити себе як особистість.

Особливості композиції. П'єса має аналітичну композицію, що означає послідовне розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, які таяться під зовні пристойною оболонкою. Так поступово осягається внутрішня суть сімейного життя Хельмерів, на перший погляд, щасливого, але заснованого на неправді й егоїзмі.

Передісторія п'єси: головна героїня Нора, щоб позичити гроші, які необхідні для лікування чоловіка Торвальда Хельмера, підробила підпис свого батька. Протягом 8 років вона зберігає цю таємницю, поступово виплачуючи борг лихварю Нільсу Крогстаду.

Експозиція: переддень Різдва, у будинку горить ялинка, панує радість: Хельмер призначений директором Акціонерного банку, що значно поліпшує добробут родини. Нора весела, безтурботна й щаслива.

Зав'язка: поява Христини (давньої подруги Нори), а потім Нільса Крогстада у Хельмерів. Христина за допомогою Нори одержує роботу в банку, а Крогстад з вини Торвальда її втрачає. Під загрозою викриття Крогстад вимагає, щоб Нора вплинула на чоловіка. Дія п'єси розгортається протягом 3-х днів.

Розвиток дії. Перший день Різдва. Конфлікт поступово наростає. Крогстад шантажує Нору, вона намагається знайти вихід, але всі проти неї. Самозакоханий, гордий власною чесністю і непідкупністю, Хельмер не піддається умовлянням Нори. Шляхетність Нори не дозволяє їй просити грошей у доктора Ранка, оскільки він освідчується їй в коханні. Щоб врятувати сім'ю, чоловіка від ганьби (адже якщо підробка відкриється, чесному імені Хельмера буде заподіяна непоправна втрата), Нора починає думати про самогубство. Ідеалізуючи чоловіка, вона сподівається на диво (цей мотив ще раз зазвучить у 3-й дії в дискусії між подружжями) і рахує, скільки годин їй залишилося жити. Розпач Нори автор передає в сцені тарантели, яку вона танцює на грані істерики. Її психологічний стан, на відміну від зайнятого собою Хельмера, помічає доктор Ранк.

"Ідеальному" подружньому життю, яке зображене на початку п'єси, приходить кінець: Хельмер одержує листа Крогстада. "Маскарадні костюми" зняті (деталь з підтекстом), і вперше за 8 років чоловік і дружина по-новому побачили й оцінили одне одного. Виявляється, клятва Хельмера віддати життя заради Нори - порожні слова. Відразу ж зникає принциповість і непідкупність "зразкового чиновника", як тільки він дізнається, що його кар'єрі і репутації загрожує небезпека. "Шляхетний" Хельмер перетворюється в слабкого лицеміра, що цілком залежить від суспільної думки. Коли ж Крогстад під впливом змін у своєму житті повертає боргове зобов'язання Нори, Хельмер робить широкий жест: "Я простив тебе, Норо". Але вона не має потреби в "прощені". Героїня розуміє, що 8 років жила с чужою людиною, яка у важки хвилини думала про власне благополуччя".

Кульмінація. Вперше внутрішнє життя Нори пробивається назовні після різдвяного балу і другого листа Крогстада. Це кульмінація драми. Нора показує себе самодостатньою особистістю, сильною жінкою, здатною на самостійні рішучі дії. Наступний діалог Нори з Хельмером підводить до розуміння конфлікту і розв'язки інтриги. Виникає ідейна дискусія, під час якої Нора наголошує на своїх правах. Героїня заявляє про своє право самостійно мислити, а не приймати усе на віру, робити вибір, а не жити за чиїмись правилами, вільно висловлювати свої погляди, а не залежати від чужих думок. Вона відкрито говорить про небажання підкорятися загальноприйнятим законам та істинам, у справедливості яких сумнівається.

Відкритий фінал. Старі догми повалені, однак парадоксальність ситуації в тім, що їхнім носієм є найближча Норі людина -- її чоловік. Нора більше не вірить у "диво". Щоб знайти себе і "стати особистістю", вона залишає будинок і дітей. Але що чекає її попереду? Г. Ібсен трохи підняв завісу над майбутнім Нори, показавши шлях Христини. Але у Нори зовсім не такий характер, як у її шкільної подруги, та й задачі набагато ширші. Фінал п'єси не вирішує конфлікту. Вирішення конфлікту, тобто результат боротьби Нори з догмами суспільства, можливий лише поза рамками твору. За словами Ібсена, читач повинен сам дійти до цього фіналу шляхом творчості. Ця риса поетики "нової драми" називається "відкритим фіналом".

Символіка драми. Головний символ -- "ляльковий дім" (слова Нори про те, що вона була лялькою, якою грали), підтримується рядом ігрових ситуацій (гра Нори з дітьми, історія з мигдалевим печивом, тарантела), символічними реаліями й епізодами (різдвяна ялинка, яка відбиває настрій героїні, візитна картка доктора Ранка з чорним хрестом - знак прощання навіки).

З теорії літератури

Соціально-психологічна драма -- твір, у якому відображається зіткнення внутрішніх поривань героя з соціальними обставинами, глибоко розкривається психологія персонажів, їхні вчинки, думки і почуття, що свідчать про стан суспільних відношень і про їх вплив на духовний світ людини.

Підтекст -- схований, внутрішній зміст висловлення.

ГІ ДЕ МОПАССАН (1850 - 1893)

Гі де Мопассан -- французький письменник -- реаліст ХІХ ст. В історію літератури ввійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Їх написано близько 300. Найбільш відомі збірники: "Заклад Тельє" (1881), "Мадмуазель Фіфі" (1882), "Дядечко Мілен" (1883), "Міс Гарріет" (1884). Тематична і структурна складність мопассанівської новели, її філософська глибина і художня досконалість викликали захоплені відгуки Г. Флобера, І. Тургенєва, А. Чехова. Романи Мопассана "Любий друже" (1885), "Пьєр і Жан" (1888), продовжуючи тематику новел, містять властиві творчості письменника тверезість і гостроту соціального аналізу, різке неприйняття гендлярства, обману і з лицемірства, що призводять до деградації особистості і втрати духовності.

Тема франко-пруської війни в новелістиці Мопассана. Франко-пруська війна (1870--1871), у якій Франція зазнала поразки, займає значне місце в житті і творчості Гі де Мопассана. Війна розорила сім'ю письменника. Будучи її учасником, він на власному досвіді пізнав військові тяготи і поневіряння, швидко позбувшись романтичних ілюзій і шовіністичних захоплень. У Мопассана склалася народна точка зору на те, що відбувається: щоб припинилися війни, треба змусити уряди відповідати за пролиту кров. Ця думка лягла в основу серйозної і важливої у новелістиці письменника теми франко-пруської війни. Їй присвячено близько 20 новел ("Мадмуазель Фіфі", "Два приятелі", "Полонені", "Стара Соваж", "Дядечка Мілон"), серед яких найзнаменитіша-- "Пампушка".

Історія створення новели "Пампушка". До десятилітньої річниці франко-пруської війни -- події болючої для національного самолюбства -- письменники Франції вирішили випустити збірник оповідань, щоб, за словами Мопассана, показати "правдиву картину війни, очищену від шовінізму і фальшивого ентузіазму". У 1880 році збірник "Меданські вечори" побачив світ. Кращою в ньому була новела Мопассана "Пампушка ".

Тема твору: зображення патріотизму простих людей і байдужості вищих станів французького суспільства до долі батьківщини в період франко-пруської війни.

Проблематика. У новелі піднімаються такі проблеми, як прагнення міської і сільської буржуазії нажитися на нещастях батьківщини; розвінчання показного героїзму і бездарності французьких воєначальників; критика прогнилих основ Другої імперії, а саме: суспільства, церкви, моралі; протест проти приниження особистості; проблема відповідальності правлячих кіл за воєнну бойню.

Сюжет новели. В основі сюжету -- незначний епізод тилового життя. Група французьких буржуа їде окупованою пруською армією територією. В одному селищі їхній диліжанс затримує пруський офіцер, який претендує на послуги мадемуазель Елізабет Руссе на прізвисько Пампушка. Спонукувана патріотизмом, дівчина в благородному обуренні відмовляється, і всі її підтримують. Але поступово з'ясовується, що інакше ніхто з них далі не поїде, і тоді складається змова, щоб переконати Пампушку погодитися. Дами знаходять "вишукані звороти для непристойностей", граф говорить про вдячність, і навіть черниця запевняє, что ніякий учинок не може прогнівати Господа, якщо наміри доброчинні. Наприкінці, добившись свого, пасажири дивляться на Пампушку з презирством, відкинувши її, як брудну ганчірку.

Образи новели. Невелике суспільство диліжанса відбиває, з одного боку, соціальну модель буржуазної Франції, з іншого боку -- нагадує Ноєв ковчег: "кожної тварі по парі". У традиціях критичного реалізму автор обґрунтовує характери персонажів їхнім соціальним станом, вдаючись до відкритої іронії. Ось виноторговець Луазо з дружиною -- страшенний шахрай і крутій. Він і зараз наживається на лихах війни; фабрикант Карре-Ламадон -- продажний політик, а його гарненька дружина служить приємною втіхою для гарнізонних офіцерів з пристойних родин; аристократи граф і графиня де Бревіль, дворянська пиха яких покоїться на подружній невірності жінок їхнього роду. Граф упивається "природною подібністю"до короля Генріха ІV, а графиня горда тим, що має славу колишньої коханки одного із синів Луї-Філіппа. У характеристиці "побратимів по багатству" Мопассан виділяє такі загальні риси, як ощадливість, продажність, аморальність і цинізм. Це "пристойне товариство" доповнюється двома лицемірними черницями і республіканцем Корнюде, що вже більше двадцяти років бореться за демократію в пивних закладах.

Представникам "могутніх верств суспільства" протиставляється продажна жінка на прізвисько Пампушка. Посміюючись над її зовнішністю (маленька, пухленька), наївною довірливістю, автор наділяє її такими позитивними якостями, як доброта, самопожертва, патріотизм. Їй єдиній серед компанії людей впливових, вірних релігії притаманне почуття достоїнства і національної гордості, і їх, на відміну від "порядних" попутників, вона не продає. Намічена в експозиції тема народної війни одержує трагікомічне продовження в протесті повії, що не бажає продаватися ворогові. Осуд війни звучить і в словах старої дружини трактирника про те, що це мерзота - убивати людей, за те, що вони пруссаки чи англійци, поляки чи французи. Краще перебіти всіх королів, що заварюють війни заради потіхи.

Особливості композиції. Вражає майстерність композиції новели, простої і детально продуманої. Експозиція -- епічна картина навали, безладного відступу французької армії. Це фон, на якому розгортається історія подорожі. Далі розповідь складається з трьох взаємно урівноважених частин: епізод з їжею -- змушена затримка на постоялому дворі; другий епізод з їжею, але з протилежним знаком. Кульмінація -- протест Пампушки проти домагань офіцера. Таке дзеркальне розташування частин максимально загострює сатиричне звучання новели і показує трагедію Пампушки -- голодної, приниженої, ображеної в кращих почуттях "пристойними мерзотниками". У новелі "Мадмуазель Фіфі" Мопассан знову повертається до теми патріотичного пориву жінки легкої поведінки, яка убила пруського офіцера за те, що в її присутності він образив Францію. Героїня новели на ім'я Рашель позбавлена якостей, що знижують її образ, якими автор наділив Пампушку. Вона смілива, рішуча і спритна. Встромивши ніж у горло офіцеру -- варвару і жорстокому психопату на прізвисько "мадмуазель Фіфі" -- Рашель жбурнула стілець під ноги його товариша і вискочила у вікно. Пошуки ні до чого не привели, тому що дівчину сховав на дзвіниці священик. В очах Мопассана Рашель здійснила подвиг. Характерна в цьому відношенні і кінцівка новели: з дому розпусти Рашель узяв патріот, який оцинив її героичний вчинок, а потім, покохавши дівчину, одружився.

З теорії літератури

Новела - малий прозовий жанр, порівнянний з оповіданням, який відрізняється від нього гострим, динамічним, нерідко парадоксальним сюжетом, відсутністю описовості і композиційною строгістю. Основні жанрові ознаки новели: лаконізм, простота, однолінійність сюжету, обмежена кількість персонажів.

ДЖОРДЖ БЕРНАРД ШОУ(1856--1950)

Бернард Шоу -- найвидатніший англійський драматург із часів В. Шекспіра, реформатор, який вплинув на розвиток театру ХХ століття. Творець нового театру "ідей", "драми-дискусії", продовжувач традицій інтелектуального мистецтва Г. Ібсена, про що заявлено в книзі "Сутність ібсенізму" (1891). У цілому Б. Шоу написано 47 п'єс. Найбільш відомі: "Пігмаліон" (1913), "Дім, де розбиваються серця" (1919), "Візок з яблуками" (1929). У 1925 році після гучного успіху трагедії "Свята Іоанна" (1923) про Жанну д'Арк стає лауреатом Нобелівської премії.

Новаторство Б. Шоу. Англійський драматург створює новий тип інтелектуальної драми, в основі якої - не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у вирішенні морально-соціальних проблем. Сам автор їх називає "драми-дискусії". Новаторські принципи драматургії Б. Шоу відображені в одній з найпопулярніших п'єс "Пігмаліон".

Міфологічна основа п'єси "Пігмаліон". У давньогрецькій міфології Пігмаліон -- легендарний цар Кіпру, який цурався жінок і жив самотньо. У своїй самоті він зробив статую прекрасної жінки і закохався в неї. Пігмаліон звернувся з благанням до Афродіти, щоб вона оживила його творіння. Зворушена такою любов'ю, богиня виконала прохання. Галатея,яка ожила стала дружиною Пігмаліона і народила йому дочку.

Відштовхуючись від відомого міфу, Б. Шоу створює полемічно загострену п'єсу, в основі сюжету якої -- парадоксальне, іронічне переосмислення давньогрецької історії про Пігмаліона і Галатею і про велику силу їхнього кохання. П'єса Шоу не про кохання, на чому автор неодноразово наполягає в післямові, у численних коментарях до її сценічних постановок.

Тема п'єси -- процес відновлення людської душі, духовного пробудження особистості, розвитку її морального й інтелектуального потенціалу під впливом творчості. Жанр п'єси - соціальна комедія, у центрі якої поставлені проблеми великого суспільного значення.

Проблематика п'єси. Соціальна: критика станових забобонів і умовностей буржуазного суспільства; утвердження творчих сил, потенційних можливостей людей з народу й обмеженість їх реалізації навіть найбільш яскравими представниками; проблема руйнівного впливу бідності на особистість; тверезий погляд на положення простих людей, осуд люмпенської психології як споживчого підходу до життя. Моральна: проблема відповідальності вченого за наслідки експерименту, неприпустимість експерименту над людиною; глузування над буржуазною мораллю і цінностями. Проблеми науки: значення мови як найважливішого фактора в розумовому і духовному розвитку особистості.

Конфлікт п'єси: ідейне зіткнення двох різних життєвих позицій, виразниками яких є професор Генрі Хіггінс і колишня квіткарка Еліза Дуліттл.

Сюжетно-композиційна організація п'єси. Розвиток сюжету визначає парі професора фонетики Хіггінса з ученим-індологом полковником Пікерінгом. За півроку професор Хіггінс береться перетворити вульгарну квіткарку Елізу Дуліттл у "герцогиню", оскільки, на думку професора, їх відрізняє лише достаток, добрі манери, поведінка і мова.

Особливості композиції. Комедія "Пігмаліон" має композиційну структуру драми-дискусії. У ній виділяються такі елементи: зав'язка (дія I і ІІ) -- розвиток дії (дія III і IV) -- дискусія (дія V).

Зав'язка п'єси. У ній відбувається представлення і знайомство основних дійових осіб: професора Хіггінса, полковника Пікерінга, вуличної торговки квітами Елізи Дуліттл і сімейства збіднілих англійських аристократів. Еліза Дуліттл брудно одягнена, говорить мовою англійських "низів" -- кокні, її торгівля більше схожа на жебрацтво. Однак вона не позбавлена почуття власної гідності. Дівчина зуміла зберегти у злиднях моральні поняття, тверезий погляд на життя. Самоповага, природна обдарованість, уявлення Елізи про краще життя, в якому треба бути чистим, де правильно говорять, не животіють в убогості, стали визначальними для її подальшого перетворення у витончену й одночасно сильну жінку. Еліза прагне піднестися над життєвими обставинами. Вона міркує, що якщо дивак-вчений навчить її говорити правильною мовою, то це допоможе їй підвищити соціальний статус -- поступити продавщицею в квіткову крамницю. Реаліями життя викликана її "ділова розмова" і візит "у повному параді" до професора фонетики, що взявся перетворити вульгарну замазуру на світську даму. В образі професора Хіггінса автор представляє тип ученого, який цілком поринув у свою науку. Експеримент із Елізою цікавий йому сам по собі. Попервах дівчина служить лише "піддослідним матеріалом", і він байдужий до її внутрішнього світу, та це не є проявом снобізму. Він також грубий і гордовитий і у ставленні до світських дам. Хіггінс позбавлений станових забобонів, мислить широко і вільно.

Розвиток дії. Процес навчання Елізи безпосередньо не показаний. Можна простежити лише його поетапні результати: це сцена в салоні міссіс Хіггінс і сцена нічної розмови Елізи з Хіггінсом після тріумфального завершення експерименту. Хіггінс і його талановита учениця докладають чимало зусиль, виявляючи завидну впертість для досягнення мети. Еліза вбирає все краще, що дає їй сприятливе середовище, однак, за словами Хіггінса, йому вже треба думати не тільки, як дівчина говорить, але й про те, що вона говорить. На цій невідповідності форми і змісту тримається комізм сцени в салоні міссіс Хіггінс. Розмовляючи про погоду, Еліза збивається на дикторський тон, а потім і зовсім на звичному жаргоні розповідає історію з особистого "життя в народі". Салонні інтонації і бездоганна вимова колишньої квіткарки поєднуються з вульгарною лексикою лондонських нетрів.

Сцена нічної розмови Хіггінса і Елізи - кульмінація комедії. У ній відображений головний результат експерименту -- вулична торговка не тільки навчилася говорити і набула світських манер, вона усвідомлює себе особистістю. Парадокс ситуації в тім, что Еліза -- Галатея "бунтує" проти свого творця, проти тієї пасивної ролі "матеріалу для експерименту", що він їй відводить. Вона дає урок своєму вчителю, але він, як показує драматург, засвоює його набагато гірше учениці. Порівнюючи Хіггінса і Елізу, автор підкреслює багатство її натури, незалежний характер, показуючи, що свідома обмеженість професора сугубо науковими інтересами позбавляє його людяності.

Дискусія і відкритий фінал. Суттю дискусії є ідейний конфлікт між Елізою і Хіггінсом. Ставши в результаті виховання і розвитку природних задатків гордою і сильною жінкою, Еліза жадає від Хіггінса визнання за нею цих якостей. Хіггінс, який однаково байдуже ставиться і до леді, і до квіткарки, пропонує дівчині свій ідеал -- активне і вільне від пристрастей життя. Ці позиції несумісні, характери героїв однаково сильні і навряд чи один з них уступить іншому. От чому неможлива "щаслива розв'язка" у взаєминах Хіггінса- Пігмаліона і Елізи-Галатеї. Дискусія продовжується і тоді, коли закінчується п'єса.

З теорії літератури

Парадокс -- вислів чи судження, що суперечить загальноприйнятій думці чи (на перший погляд) здоровому глузду, відрізняється оригінальністю, дотепністю, зухвалістю.

О. ГЕНРІ (ВІЛЬЯМ СІДНЕЙ ПОРТЕР)(1862--1910)

О.` Генрі - американський письменник, майстер короткої оповіді. Письменник - гуморист, чуйний до реалій життя Америки того часу, він створює власний романтичний міф про "маленьку людину". Літературна спадщина О. Генрі включає 273 новели й один роман "Королі і капуста". Ретельно виписані, перейняті любов'ю до "маленького американця", його новели відрізняються цікавим сюжетом і парадоксальною розв'язкою. О. Генрі -- добрий талант. У своїх коротких і динамічних творах він дарує віру в добро і людяність.

"Маленька людина" -- герой новелістики О. Генрі. Новела -- воістину національний жанр американської літератури. Значний внесок у його пожвавлення наприкінці ХІХ -- початку ХХ століття вніс письменник О. Генрі. Він твердо і назавжди віддав свої симпатії "маленькій людині" Америки. Герої його оповідань - клерки і продавщиці, бурлаки і невизнані художники, поети й акторки, ковбої і фермери, авантюристи і біржові маклери. Їхні життєві ситуації описані захоплююче і співчутливо. За словами письменника, найбільша книга -- це повсякденне життя, в якому уважний погляд виявляє романтичне і повсякденне, смішне і сумне. Життя -- не трагедія і не комедія, у ній вигадливо змішалося і те, й інше. Це визначило гуманістичну і демократичну природу творчості О. Генрі. Традиційно новели письменника поділяють на декілька циклів.

Цикли новел О. Генрі. Нью-йоркський цикл (близько 150 новел, збірники "Чотири мільйони", "Палаючий світильник", "Голос великого міста"). Його тема - життя величезного чотирьохмільйонного міста Нью-Йорк. У ньому автор знаходить своїх героїв, починаючи від бурлак і закінчуючи королями біржі, банкірами і промисловцями. Однак не зображення правлячих класів переймається О. Генрі. Численну групу його персонажів складає дрібний служивий люд цього міста - спрута. Про скарби душ цих "маленьких людей", задавлених злиднями, - його зворушливі розповіді ("Пурпурне плаття", "Останній лист", "Персики", "З любові до мистецтва"). Зразок таких новел - "Дарунки волхвів". Герої новели -- молоде подружжя Джим і Делла Діллінгхем -- змушені через відсутність засобів існування тулитися в мебльованій кімнаті. У переддень Різдва Деллі, яка любить свого чоловіка, дуже хочеться зробити йому подарунок. Але в будинку залишилося біля 2-х доларів, за які можна купити лише небагато продуктів. Делла обстригає своє прекрасне довге волосся, а на виручені гроші робить подарунок Джимові -- купує платиновий ланцюжок для годинника. Джим дарує Деллі черепахові гребні, дуже дорогі і красиві, які тепер їй зовсім не потрібні. Виявляється, він купив їй подарунок на гроші, які виручив від продажу свого годинника. Однак Джим і Делла не сумують і залишають подарунки до кращих часів. Кожний з героїв жертвує найдорожчим в ім'я кохання. Другий цикл новел О. Генрі містить близько 100 творів (збірник "Серце Заходу"). Бездуховній атмосфері буржуазного суспільства протиставляється життя людей прерій, романтизований ідеал американського Заходу. Це тема другого циклу новел О. Генрі. У збірнику "Серце Заходу" О. Генрі зібрав написані в різний час оповідання про прерії та ковбоїв. Загальний тон "техаських" чи "ковбойських" новел О. Генрі визначається романтикою життя, вільною, як степ, де людина почуває себе незалежною від гніту капіталістичного міста. Люди тут сповнені сили, енергії, мужності. Вони керуються простими людськими почуттями - любові, дружби, честі. Тут приносить успіх не стільки спритність, діловитість, скільки працьовитість і цілеспрямованість. Звичайно, на всіх "техаських" оповіданнях є наліт ідеалізації, але їхнім героям автор дає можливість одержати притулок, знайти друзів і почати нове життя. До новел цього типу відносяться "Найвище зречення", "Відродження Каліоппи", "Зникнення Чорного Орла", "Викуп", "Санаторій на ранчо", "Серце і хрест". Яскраві і самобутні їхні персонажі. Випробувавши безліч негод, люди переборюють хитросплетіння долі і виявляються зрештою її обранцями. Так, герой новели "Найвище зречення", бурлака на прізвисько Кучерявий, попадає в Техас. Це п'яниця, який потрапив на дно життя не без допомоги цивілізації. Сп'янілий, викинутий із салуна барменом, він мандрує в степ і попадає на заїжджий двір. Там він забирається у візок і миттєво засинає. У такий спосіб він попадає на ранчо. Ковбої, спочатку беззлобно жартуючи над Кучерявим, приймають його згодом у своє братство. Колишній бурлака кидає пити і поступово набуває людського вигляду. Так жалюгідний ізгой Кучерявий стає позитивною людиною, та ще й знаходить загубленого в дитинстві батька. Сентиментально-казковий фінал -- це ще одна особливість новелістики О. Генрі.

Третя група новел -- це розповіді про південь США, батьківщину письменника (таких новел 28). У них представлені персонажі з різних прошарків суспільства, що створюють свого роду "гумористичну енциклопедію" американського життя. Особливе місце серед них займає тип "шляхетного шахрая". Він репрезентований переважно в образах Джеффа Пітерса та Едді Таккерса, а також в інших персонажах ("Подружнє життя як точна наука", "Вождь червоношкірих", "Звертання Джиммі Валентайна", "Джефф Пітерс як персональний магніт").

Авторське ставлення до типу "шляхетного шахрая" характеризується подвійністю. З одного боку, Джефф і подібні йому -- нахабні шахраї. З іншого боку, вони простодушні й довірливі. Шукачі легкої наживи самі досить часто попадають у скрутне становище. Саме така парадоксальна ситуація виникає в знаменитій новелі "Вождь червоношкірих", де викрадачі платять викуп батькові украденого хлопчика, що зробив їхнє життя нестерпним. "Шляхетного шахрая" відрізняє від міщан чудове почуття гумору та іронічне ставлення до "священних" цінностей буржуазного суспільства.

Художня своєрідність новел О. Генрі. Письменник зробив значний внесок у розвиток жанру американської новели. Це перш за все реалістичний опис життя великого міста, побуту і психології "маленької людини". Різноманітні жанри його творів: новела - сатира, новела - анекдот, новела - гротеск, новела - пародія, новела пригодницька, романтична новела.

Своєрідна композиція новел, що стала художнім відкриттям письменника. Її основний принцип - парадокс, розгадка якого припадає на фінал твору. О. Генрі часто використовує принцип подвійного повороту. У новелі дві кінцівки: перша виявляється помилковою, зате друга все розставляє по місцях. Несподіваний фінал, як правило, виявляє протиріччя між реальним і бажаним.

Оповідач у новелах належить до того ж середовища, що і персонаж, але його відмінність -- у глибокому іронічному погляді на життя.

Основні прийоми розкриття характеру -- діалог, м'яка іронія, гумор, пародія. Мова оповідань -- розмовна, з використанням книжкової і біблійної лексики.

З теорії літератури

Іронія -- спосіб передачі гумору та сатири, тонке приховане глузування, коли слово чи вислів здобуває в контексті мовлення сенс, протилежний буквальному або той, що заперечує його. Створює різні відтінки сміху -- лукавого, жартівливого, зневажливого, осудливого, саркастичного.

МОРІС МЕТЕРЛІНК (1862--1949)

Моріс Метерлінк -- бельгійський поет, драматург, автор трактатів з питань філософії та естетики, теоретик і практик символістської драми, творець "статичного театру", "театру смерті". Сучасники називали його "бельгійським Шекспіром". Лауреат Нобелівської премії (1911). Творчій діяльності віддав 40 років. Писав вірші, прозу, п'єси, деякі з них залишилися невиданими, його перу належать 16 томів есе, однак він пережив свою славу, залишившись автором п'єс "Сліпі" (1890), "Чудо Святого Антонія" (1903), "Синій птах" (1908). Особливим успіхом твори користувалися в постановці Московського художнього театру.

"Синій птах" М. Метерлінка: жанр, сюжетно- композиційні особливості, символічний зміст ситуацій і образів.

Жанр твору. "Синій птах" -- одна з найвідоміших п'єс М. Метерлінка - належить до жанру феєрії. Ознаками цього жанру є: химерно-казковий сюжет; фольклорні та міфологічні образи; умовність простору і часу; символістичність ситуацій і образів; ліризм; узагальнюючий зміст; наявність яскравих сценічних ефектів. П'єса "Синій птах" цілком відповідає законам цього жанру.

Сюжетно-композиційні особливості драми -- феєрії. В основі сюжету -- казкова подорож дітей бідного дроворуба в пошуках Синього птаха, який принесе здоров'я і щастя хворій дівчинці -- онучці феї Берюліне. Фольклорний мотив пошуків цілющого зілля дає автору змогу провести своїх героїв -- дівчинку Мітіль і хлопчика Тільтіля -- через багато випробувань, що допоможуть їм відкрити вічні цінності і сенс життя, а саме: за Синім птахом (символом щастя) не потрібно ходити далеко, щастя поруч. Однак його потрібно побачити в реальному повсякденному житті -- у батьківській любові, у турботі про ближніх, милосерді і безкорисливості. Образ Синього птаха багатозначний. Він також символізує пошуки істини, пізнання таємниць природи. Це споконвічне прагнення людства вимагає мужності, оскільки природа не хоче віддавати свої таємниці, а істину не можна відкрити раз і назавжди - вона нескінченна. У такий спосіб фантастично-казковий сюжет, властивий жанру феєрії, наповнюється філософським змістом. Автор зображує блукання людської душі у Всесвіті, її зустріч з добром і злом у пошуках істини і гармонії.

Реальне і фантастичне. Образи п'єси. У сюжеті п'єси переплітаються між собою два пласти -- реальний і фантастичний. Реальне життя в сім'ї дроворуба, обстановка в їхній бідній, але не убогій хатині, час, коли відбувається дія - ніч напередодні Різдва. Різдв'яний мотив -- чекання чуда і народження людини -- так само одержує реальне втілення. Діти після фантастичної подорожі уві сні прокинулися мудрими і щасливими, оскільки здійснилося чудо народження в них душі. Згадаємо, на початку п'єси Тільтіль на запитання феї Берюліне, чому він не хоче розставатися зі своєю горлицею, відповідає: "Тому що вона -- моя". Тепер, після довгих пошуків, випробувань, труднощів і поневірянь, що випали на їхню долю на цьому нелегкому шляху, він готовий відразу і безкорисливо її віддати. Милосердя і любов до ближнього -- умова цього чуда.

Фантастичний план сюжету, крім подорожі, містить у собі персонажів, які розділяють з дітьми їхне повсякденне існування, а тепер оживають. Це Хліб, Молоко, Вода, Кішка і Пес, їхня казковість підкреслюється традиційними характерами й описом костюмів. Однак і вони символізують сили добра і зла. Пес Тіло виступає в ролі вірного Санчо Панси. Хліб залежно від обставин допомагає або шкодить дітям. Кішка -- втілення зрадництва і підступництва, уособлює ворожі людині демонічні сили, разом з Ніччю вона охороняє таємниці Буття. Скориставшись довірливістю дітей, Кішка приводить їх у ліс на вірну загибель від дерев і тварин, що страждають від "жорстокості і дивовижної несправедливості людини". У такій алегоричній формі автор стверджує, что природа несхоче розстається з таємницями Буття, і людина може їх відкрити лише шляхом гармонійної взаємодії з нею.

Композиція драми-феєрії також підпорядкована розкриттю її філософського змісту. П'єса складається з п'яти дій, дванадцяти картин, що є досить самостійними епізодами. Ці картини об'єднані між собою авторською ідеєю і наскрізними персонажами, відбивають етапи духовного розвитку дітей - майбутнього людства. Зустрічі з алегоричними персонажами в символічних ситуаціях, кожний з яких несе свою мораль, збагачує досвід і виховує душу Тільтіля і Мітіль. Так, у Країні Спогадів (дія 2, картина 3) серед померлих родичів вони усвідомлюють благородну потребу поважати до пам'ять предків. У садах Блаженств (дія 4, картина 9) діти дізнаються про різні цінності в людському житті. Одні Блаженства уособлюють плотські насолоди, убогі радості -- це "гладкі земні Блаженства" (бути багатим, віддаватися лінощам, надмірностям у їжі й питві, багато спати, бути пихатим і т. ін.). Їм протистоять інші Блаженства (тобто цінності). У порівнянні з першими вони непомітні і навіть сірого кольору (наприклад, Блаженство любити батьків). Але саме Блаженство чистих Радощів, Безневинних Думок, Зимового Вогнища, Блаженство милуватися красою природи і -- найголовніше -- відчувати Материнську любов наповняють життя людей високим змістом і духовністю. Зустріч дітей з Материнською любов'ю є психологічною кульмінацією п'єси. Таким чином, в алегоричних і символічних образах п'єси стверджуються моральні цінності: перевага добра над злом, духовності над ситою вульгарністю, чеснот над пороком. Ці істини відкриваються дітям і створюють духовний світ Тільтіль і Мітіль.

Умовність простору і часу. Царство Майбутнього -- заключний етап у подорожі дітей. Його головна дійова особа -- Час -- бородатий старий з косою і пісочним годинником. Зовнішність персонажа, його характер і функція традиційні -- він невблаганний, байдужий до сліз і умовлянь, строго дотримується порядку. У такий спосіб автором стверджується думка про покірність людини часу і долі, але поряд із цим він переконаний у високому покликанні людей: "На землю голіруч не пускать". Час у феєрії представлено не тільки в алегоричному образі, але й в інших проявах: у його конкретному прояві (дія п'єси - вечір напередодні Різдва, одна ніч - час сну); у властивому жанру умовному вимірі. Цей потік часу виходить за межі життєвого досвіду дітей. Так, подорож за Синім птахом відбувається уві сні. Час сну і сновидіння не збігається. Наприкінці п'єси на це вказано: пройшла і "тільки одна ніч", і цілий рік.

Драму-феєрію М. Метерлінка можна порівняти з п'єсами Лесі Українки ("Лісова пісня"), яка також зверталась до цього жанру.

З теорії літератури

Символ -- (греч. symbolon -- "умовний знак", "натяк") - предметний або словесний знак, що опосередковано виражає суть певного явища. Відрізняється узагальненістю, багатозначністю, таємним змістом; обумовлений типом культури і контекстом.

Символізм -- напрямок у європейській літературі кінця ХІХ -- початку ХХ століття, пройнятий містицизмом, прагненням осягти вищі цінності за допомогою символів, іносказань, узагальнень. Символісти вважають мистецтво особливою магічною силою, здатною оновити життя.

Алегорія -- зображення абстрактного поняття в конкретному образі.

ДЖЕК ЛОНДОН (1876--1916)

Творчість Джека Лондона, продовжуючи гуманістичні традиції американської літератури, відкриває її нові сторінки. Його діяльність охоплює всього 17 років, протягом яких створено понад 50 творів різних жанрів. Серед них найбільш відомі: романи "Мартін Іден" (1909), "Морський вовк" (1904), "Залізна п'ята" (1908), "Місячна долина" (1913); анімалістичні повісті "Заклик предків" (1903), "Біле ікло" (1906); книга нарисів "Подорож на "Снарку", "Північні оповідання". Усі вони відображають безпосередній життєвий досвід автора і містять елементи автобіографізму.

"Північні оповідання" Дж. Лондона. Цикл "Північні оповідання" -- умовна назва ранніх творів Джека Лондона, з якими він входить у світову літературу. Об'єднані єдиною тематикою, вони складають свого роду героїчний епос американської Півночі, що розповідає про "золоту лихоманку", про важкі будні Клондайка, про красу і гармонію природи, про життєві драми людей. Між 1900 і 1912 роком Дж. Лондон друкує декілька їх збірників: "Син вовка" -- перший з них, останні -- "Смог Белью" і "Смог і маля".Тематика "Північних оповідань": тема боротьби сильної особистості зі стихією, утвердження моральних якостей людей, їхньої взаємодопомоги, дружби, людяності ("Біла тиша", "Північна Одіссея", "Любов до життя", "На сороковій милі"); тема згубного впливу грошей на душу людини, романтичне протиставлення природи і цивілізації ("Людина зі шрамом", "Тисяча дюжин", "У далекому краї", "Джис - Ук"); тема згубного впливу "копальневої цивілізації", пов'язаного з насадженням пороків і деградацією особистості ("На кінці веселки", "Те, чого не можна забути"); тема трагічної долі індіанців, зображення їхньої самобутньої культури, протиставлення шляхетності і мужності індіанців хижацтву "білих вовків" ("Ліга старих", "Велика загадка", "Мужність жінки").

Особливості героя. Герої північних оповідань - золотошукачі, бродяги, мисливці, авантюристи, аборигени Аляски -- індіанці й ескімоси. Справедливим є твердження про те, що для героїв Дж. Лондона неможливий традиційний розподіл на позитивних і негативних. Навіть ті, котрих жене на Північ золота лихоманка, повинні мати мужність, рішучість, сміливість, щоб зануритися в Білу Тишу. Тому людське перемагає зле. Позитивний герой письменника -- це людина, яка зосереджує у собі фізичну і духовну силу, здатна до самовідданої дружби і любові, великодушна і безкорислива, смілива і цілеспрямована. Таким героєм, "наскрізним" персонажем північних розповідей є Мелмют Кід ("На сороковій милі", "За тих, хто в дорозі!", "Північна Одіссея"). Письменник багатосторонньо зображує цей характер. Кід здатний протистояти беззаконню влади, узяти на себе турботу про вдову і сина друга, виступити мудрим порадником і помічником, сміливим і розважливим, показавши при цьому моральність і глибоке знання життя. Це неоромантичний герой.

Своєрідність творчого методу Дж. Лондона. Поєднання романтичного і реалістичного визначає своєрідність північних оповідань. Риси реалізму -- у детальному зображенні життя і побуту; у змалюванні соціальних умов життя; у реалістичній оцінці ситуацій; у правдивості розповіді. Риси романтизму: екзотична обстановка; виняткові ситуації життя на Півночі; утвердження неоромантичного ідеалу -- активної сильної особистості, здатної втілити бажане в дійсне.

Трагедія Мартіна Ідена як особистості і художника. Тема і проблематика роману. "Мартін Іден" (1909) -- найбільш зрілий твір Дж. Лондона. Його тема -- доля письменника з народу, що прийшов до трагічного розчарування в сучасній цивілізації.

Проблематика твору: розвінчання зовнішньої культури буржуазії, за якою ховається її убогість і лицемірство; протиставлення ситості буржуазного світу життю простих людей, сповненого праці й простоти; проблема взаємин художника і суспільства; викриття буржуазного світу, у якому все є предметом купівлі-продажу: талант, успіх, кохання; співчуття до людей з народу, що зуміли зберегти кращі моральні якості.

Елементи автобіографізму. У якійсь мірі роман автобіографічний. Але подібність -- не в загальних епізодах з життя Дж. Лондона і його персонажа. Головний момент автобіографічності -- спільність долі, шукань і прагнень його героя.

Шлях Мартіна Ідена до успіху. Роман охоплює невеликий проміжок часу. Усього за 5--6 років головний герой проходить шлях від простого моряка до успішного письменника, а потім до трагічної загибелі. Його етапи відбивають процес духовного становлення творчої особистості з народу. Дія роману розгортається в декількох планах: особистому (кохання Мартіна до Рут Морз); соціальному (боротьба за місце в суспільстві); психологічному (осмислення сенсу життя); естетичному (погляди на суть мистецтва).

Випадково познайомившись з Рут, Мартін бере собі за мету завоювати її кохання. Мріючи про письменницький успіх, він сподівається, що, знайшовши славу й гроші, одержить і Рут. Однак його чекає розчарування: Рут та її буржуазна сім'я не приймають ідеалізм Мартіна і не вірять у його успіх. Не схвалюючи його потягу до творчості, Рут намагається наставити його на "шлях істинний", тобто зробити з нього ще одного містера Батлера. Але й Мартін, ближче знайомлячись зі світом Морзів, виявляє духовну ущербність "вищого класу", обмеженість Рут, яку він "переріс" у духовному й інтелектуальному плані. Та й кохав він якусь ідеальну Рут, створену його уявою. На шляху до успіху талановитий письменник із народу розстається з іще однією ілюзією - щодо цінності письменницької праці і причин успіху. Тепер, коли друкують усе, що він пропонує, і платять великі гроші, він робить страшне відкриття: звеличують не його самого, а когось іншого, ними ж вигадану людину, і навіть не людину, а його багатство і славу. Безжалісна логіка підводить його до думки, що Мартін Іден -- знаменитий письменник -- усього лише "привид, вигадка черні". Успіх виявився не заслуженим плодом завзятої праці, а подарунком фортуни. Довгоочікувана слава не втішила переможця: занадто дорого він за неї заплатив. Приходить розчарування в пізнанні і в творчості, позбавлені смислу спроби повернутися в колишнє життя - адже далеко відійшов Мартін Іден від звичайних інтересів і потреб робочого люду. Залишається одне лише мистецтво, але й тут Мартін відчуває творчу кризу.

Трагедія Мартіна Ідена. У чому причина трагедії письменника: у розчаруванні в людях? у відриві від реальності? у розплаті за тверезий розрахунок: "Спершу заробіток, а вже потім шедеври"? Автор не дає однозначної відповіді. Нереальною виявляється і спроба героя піти від себе, оселившись на Таїті вдалині від цивілізації. Мартін Іден -- герой-індивідуаліст. Зумівши піднятися над своїм соціальним оточенням, ставши "господарем долі", він зазнав моральної поразки: його творчий успіх і багатство не принесли йому очікуваної радості. У романі показаний один із варіантів "американської трагедії", що стала центральною темою в американській літературі ХХ століття -- трагедія творчої особистості.

З теорії літератури

Неоромантизм -- стильова течія модернізму, основною рисою якої є спроба перебороти розлад між мрією і дійсністю (що характерно для романтизму) завдяки активній сильній особистості, котра здатна втілити бажане в дійсність.

ГЕРБЕРТ ДЖОРДЖ УЕЛЛС (1866 - 1946)

Герберт Уеллс - англійський письменник, автор соціально-фантастичних та побутових романів, оповідань, наукових робіт з літературознавства, історії, біології. Центральне місце в його творчості посіло питання про шляхи розвитку науково-технічного прогресу та його вплив на долю людства. Продовжуючи традиції Дж. Свіфта та Ж. Верна, видатний фантаст моделював та досліджував суспільство майбутнього. Серед його найвідоміших творів романи "Машина часу" (1895), "Острів доктора Моро" (1896), "Невидимець" (1897), "Війна світів" (1898), "Перші люди на Місяці" (1901).

Герберт Уеллс народився в містечку Бромлі, неподалік від Лондона, у родині дрібного торговця. Закінчивши школу, працював у магазині, аптеці, проте доля крамаря його не вабить, ним володіє жага знань і прагнення присвятитися науці. Успішно склавши іспити, він отримує посаду помічника вчителя, а згодом стає студентом-стипендіатом Імперіал-коледжу Лондонського університету. У колі його інтересів - найновітніші гіпотези та теорії природознавчих наук, він працює в лабораторії славетного вченого-фізіолога Гакслі.

Під час тривалої перерви у заняттях (через хворобу) Уеллс прилучився до великої літератури і відкрив для себе Кітса, Шеллі, Гейне, Платона, Спенсера, праці утопістів. Він і сам починає писати. Вже перша повість "Аргонавти хроносу" (1888) визначила основні теми майбутніх романів, що майже щорічно виходили з кінця 90-х років ХІХ століття, -- "Машина часу" (1895), "Острів доктора Моро" (1896), "Невидимець" (1897), "Війна світів" (1898), "Коли прокинеться той, хто спить" (1899), "Перші люди на Місяці" (1901), "Їжа богів" (1904), "Війна у повітрі" (1908). У фантастичній формі Уеллс досліджує сміливі наукові ідеї, випробовує зухвалі відкриття, ставить вражаючі експерименти.

Проте не зліт наукової фантазії цікавить письменника, а фатальні зміни в долі людства за умов науково-технічного прогресу. Г. Уеллс у своїй творчості засобами наукової фантастики досліджує глибокі соціально-філософські та моральні питання, а саме: чи веде науково-технічний прогрес до прогресу в духовних та соціальних сферах життя людини; де та межа, за якою вчений може перетворитися на злочинця; як поведеться морально недосконала людина з безмежною владою, наданою їй науковим відкриттям.

Роман "Невидимець", в основу якого покладені дійсні наукові гіпотези щодо переломлення світла, звертається до теми наукового відкриття та його наслідків у житті винахідника та суспільства. Письменник порушує у творі ряд актуальних проблем: моральної відповідальності вченого за свій винахід; трагічної самотності науковця; обивательського ставлення до наукового відкриття; знехтування гуманістичних принципів громадянського суспільства тощо.