Основи безпеки життєдіяльності

Горіння може бути гомогенним та гетерогеним. При гомогенному горінні речовини, що вступають в реакцію окислення мають однаковий агрегатний стан, наприклад газоподібний. Якщо при цьому горюча речовина та окислювач не перемішані, то відбувається дифузне горіння, при якому процес горіння лімітується дифузією окислювача через продукти згоряння до горючої речовини. Якщо початкові речовини знаходяться в різних агрегатних станах і наявна межа поділу фаз в горючій системі, то таке горіння називається гетерогенним. Гетерогенне горіння, при якому одночасно утворюються потоки горючих газоподібних речовин, є одночасно й дифузним. Як правило, пожежі характеризуються гетерогенним дифузним горінням, швидкість переміщення полум'я якого залежить від швидкості дифузії кисню повітря до осередку горіння.

Система попередження пожеж. Способи та засоби пожежогасіння

В комплексі заходів, що використовуються в системі протипожежного захисту, важливе значення має вибір найбільш раціональних способів та засобів гасіння різних горючих речовин та матеріалів згідно зі СНиП 2.04.09-84.

Горіння припиняється:

- при охолодженні горючої речовини до температури нижчої, ніж температура її займання;

- при зниженні концентрації кисню в повітрі в зоні горіння;

- при припиненні надходження пари, газів горючої речовини в зону горіння.

Припинення горіння досягається за допомогою вогнегасник засобів:

- води (у вигляді струменя або розпиленому вигляді);

- інертних газів (вуглекислота та ін.);

- хімічних засобів (у вигляді піни або рідини);

- порошкоподібних сухих сумішей (суміші піску з флюсом);

- пожежних покривал з брезенту та азбесту.

Вибір тих чи інших способів та засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від стадії розвитку пожежі, масштабів загорань, особливостей горіння речовин та матеріалів.

Успіх швидкої локалізації та ліквідації пожежі на її початку залежить від наявних вогнегасних засобів, вміння користуватися ними всіма працівниками, а також від засобів пожежного зв'язку та сигналізації для виклику пожежної допомоги та введення в дію автоматичних та первинних вогнегасних засобів.

Вода -- найбільш дешева і поширена вогнегасна речовина. Вода порівняно з іншими вогнегасними речовинами має найбільшу теплоємність і придатна для гасіння більшості горючих речовин. Вода застосовується у вигляді компактних і розпилених струменів і як пара Вогнегасний ефект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та охолодженні твердих горючих матеріалів. Подача води до місця пожежі здійснюється пожежними рукавами. Відкидний рукав від пожежного крана або насоса закінчується металевим соплом, обладнаним розбризкувачем. Розбризкувач дозволяє отримувати компактний або розсіяний струмінь води. Струменем води гасять тверді горючі речовини; дощем і водяним пилом -- тверді, волокнисті сипучі речовини, а також спирти, трансформаторне і солярове мастила.

Поняття про першу медичну допомогу. Аптечка першої медичної допомоги та її комплектація

Перша медична допомога - це комплекс найпростіших медичних заходів, що виконуються на місці ураження, переважно у порядку само - і взаємодопомоги особовим складом аварійно-рятувальних формувань немедичного профілю, бригадами швидкої медичної допомоги, лікарсько-сестринськими бригадами і медичними бригадами постійної готовності першої черги з використанням табельних і підручних засобів.

Основною метою першої медичної допомоги є рятування життя постраждалих, усунення дії вражаючих факторів, попередження чи зменшення тяжких ускладнень і як найшвидша евакуація з місця пригоди. Світова статистика свідчить, що через 1 годину після ураження гине 40 % тяжко постраждалих, що не отримали першої медичної допомоги, через 3 години-60%, через 6 годин - 90 %

Заходи першої медичної допомоги включають:

- введення знеболюючого засобу за допомогою шприц-тюбика з АІ - 2;

- профілактику або усунення асфіксії шляхом звільнення верхніх дихальних шляхів від слизу, крові, сторонніх предметів, фіксацію язика;

- штучну вентиляцію легенів за допомогою S-подібної трубки, методом" рот в рот", "рот в ніс", мішків Амбу, непрямий масаж серця;

- тимчасову зупинку зовнішньої кровотечі шляхом накладання кровозупинного джгута (стандартного чи імпровізованого), закрутки або дав'ячої пов'язки, пальцевого притискання магістральних судин;

- накладання асептичної пов'язки на рану та опікову поверхню, при відкритому пневмотораксі оклюзивної пов'язки з використанням оболонки індивідуального перев'язувального пакета);

- іммобілізацію пошкодженої кінцівки найпростішими способами з використанням табельних та підручних засобів;

- надівання протигазу при знаходженні на місцевості, що забруднена СДОР;

- введення антидотів ураженим СДОР;

- часткову санітарну обробку відкритих ділянок шкіри та дегазацію прилеглого до них обмундирування з використанням індивідуального протихімічного пакету (ІПП-8);

- застосування антибіотиків, протиблювотних засобів, радіозахисних засобів із аптечки індивідуальної (АІ - 2);

- накладання джгутів на кінцівки при синдромі довготривалого стискання;

- гасіння палаючого одягу.

В наборі першої допомоги для населення не повинно бути ніяких антисептичних і лікарських засобів, мазей, кремів. В набір повинно входити наступне: телефони всіх підрозділів невідкладної медичної допомоги, ваш домашній та службовий телефони, телефони родичів та друзів, до яких можна звернутися за допомогою у випадку необхідності, стерильні марлеві серветки (або бинти) різних розмірів для накладання на поранення, трикутна пов'язка і безпечні шпильки, бинт з ватно-марлевою подушечкою, антисептична серветка або мило, полоски лейкопластиру для порізів і царапин (як тимчасові засоби), рулон лейкопластиру, ножиці, пінцет, одноразові латексні захисні рукавички, маска для обличчя, олівець і блокнот, якими можна написати записку для лікаря або фельдшера швидкої допомоги, ковдра, термометр, жетони або магнітну картку для телефону-автомата, пластиковий пакет.

Поняття про рани, класифікація ран. Відмінності різаних, рубаних, рваних, колотих, укушених, забитих, розчавлених, вогнепальних, скальпових ран

Раною називається ушкодження, яке характеризується порушенням цілості шкірних покривів, слизових оболонок, а іноді і глибоких тканин і супроводжується болем, кровотечею і зіянням.

Рани можуть бути вогнепальними, різаними, рубаними, колотими, забитими, роздавленими, рваними, укушеними. Вогнепальні рани виникають у результаті кульового чи осколкового поранення. Вони можуть бути наскрізними, коли маються вхідні і вихідні раневі отвори; сліпими, коли куля чи осколок застряють у тканинах, і дотичними, при яких куля чи осколок, пролітаючи по дотичній, ушкоджує шкіру і м'які тканини, не застріваючі в них.

Різані і колоті рани мають малу зону ушкодження, рівні краї, стінки рани зберігають життєздатність, сильно кровоточать, у меншому ступені, чим інші, піддаються інфікуванню. Колоті проникаючі рани при невеликій зоні ушкодження шкіри чи слизової оболонки можуть бути значної глибини і становлять велику небезпеку в зв'язку з можливістю ушкодження внутрішніх органів і занесу у них інфекції, наслідком чого може з'явитися перитоніт і сепсис. Рубані рани мають неоднакову глибину, супроводжуються забитим місцем і роздушенням м'яких тканин. Забиті, рвані і роздавлені рани характеризуються складною формою, нерівними краями, просоченням крові, омертвленими (некротизированими) тканинами на значному протязі, у них створюються сприятливі умови для розвитку інфекції. Рвані рани виникають при грубому механічному впливі, часто супроводжуються відшаруванням шматків шкіри, ушкодженням сухожиль, м'язів і судин, піддаються сильному забрудненню.

Укушені рани завжди інфіковані слиною.

Обсяг першої медичної допомоги при пораненнях

ергономіка виробничий біотичний медичний допомога

Перша медична допомога надається безпосередньо на місці поразки або поблизу від нього з використанням підручних засобів надання допомоги Вчасно й правильно зроблена перша медична допомога рятує життя потерпілому і попереджає розвиток несприятливих результатів. У випадку відсутності поблизу людей потерпілий має сам подбати про себе. При організації першої медичної допомоги особливу увагу необхідно звернути на своєчасність її надання при травмах, що супроводжуються кровотечею, шоком, асфіксією, утратою свідомості, отруєнням окисом вуглецю.

В обсязі першої медичної допомоги особливого значення набуває виконання таких заходів, як зупинення зовнішньої кровотечі за допомогою тампонів, перев'язних пакетів, накладення джгута (закручення з підручних засобів), уведення знеболювальних засобів, усунення асфіксії, проведення штучного дихання, непрямий масаж серця з метою відновлення серцевої діяльності, закриття поверхні рани пов'язкою тощо.

Правила зупинення кровотечі

Розрізняють такі види кровотечі:

- капілярна;

- артеріальна;

- венозна.

Капілярна кровотеча відбувається при ушкодженні дрібних судин. Кров точиться по всій поверхні рани. Як правило, така кровотеча не буває великою. Зупиняється капілярна кровотеча накладенням пов'язки, що давить безпосередньо на рану.

Артеріальна кровотеча відрізняється яскраво-червоним кольором крові, що викидається з рани пульсуючим струменем, іноді у вигляді фонтана. Вона небезпечна для життя, оскільки поранений за короткий час може втратити велику кількість крові. Тому необхідно швидко зупинити кровотечу.

Венозна кровотеча визначається за темно-червоним, вишневим кольором крові, що витікає з рани безперервним струменем, але повільно, без поштовхів. Така кровотеча часто може бути великою. Для її зупинення достатньо накласти стерильну тугу пов'язку, щоб здавлювала, і підняти постраждалу частину тіла. При ушкодженні великих вен на кінцівці накладають джгут. У цьому випадку джгут накладають нижче рани і затягують не так туго, як при артеріальній кровотечі.

Таким чином, необхідно насамперед визначити вид кровотечі, і якщо це артеріальна кровотеча, зробити таке:

- пальцем притиснути артерію вище місця поранення. Пальцеве притиснення артерії - це тільки перший захід, що застосовується при артеріальній кровотечі. Це можна застосовувати тільки протягом дуже короткого терміну до накладення джгута або закручення здавлюючої стерильної пов'язки з підручних засобів;

- далі накласти джгут.

Десмургія. Пов'язки, їх класифікація відповідно до призначення та характеру. Загальні правила накладання пов'язок

Десмургія - розділ медицини, який вивчає правила лікування ран, пов'язки та методи їх накладення.

Пов'язка -- це асептичний засіб у вигляді перев'язувального матеріалу, яким закривають рану. Вона складається з двох частин: внутрішньої, яка торкається рани (завжди має бути стерильною) і зовнішньої, яка закріплює і утримує пов'язку на рані. Внутрішньою частиною пов'язки є, як правило, серветка з марлі, що має прошарок гігроскопічної вати для вбирання крові та гною. Як підручний засіб краще використати чистий м'який рушник. Зовнішня частина -- бинт, за допомогою якого серветка закріплюється на рані. Замість бинта можна використати відрізки будь-якої тканини (краще не кольорової). В окремих випадках можна скористатися поясом чи ременем.

Найбільш пристосовані для надання першої медичної допомоги табельні засоби. Вони виготовляються промисловістю і надходять у продаж у спеціальних пакетах, що забезпечує їх стерильність. Серед табельних засобів поширені перев'язувальні пакети, стерильні серветки, стерильна і нестерильна вата, косинкові пов'язки, опікові пов'язки, лейкопластир тощо.

Перев'язувальний пакет складається з ватно-марлевої подушечки розміром 32x17,5 см, пришитої до одного кінця бинта. Деякі пакети містять дві подушечки (для наскрізних поранень), причому одна з них вільно пересувається вздовж бинта 10 см завширшки та 7 м завдовжки. Перев'язувальний пакет стерильний, запакований у пергаментний папір. Інколи він має зовнішню обгортку з прогумованої тканини, яка краще зберігає стерильність і у разі необхідності може бути використана для герметизації рани. На обгортці кожного пакета подається інструкція щодо його застосування.

Бинт являє собою смугу з марлі шириною від 6 до 20 см і довжиною до 10 м. Згорнута частина бинта називається голівкою, вільний кінець -- початком. Так само як і пакети, стерильні бинти мають герметичну пергаментну обгортку.

Серветки -- це згорнуті у кілька разів чотирикутні відрізки марлі. Розрізняють великі -- 70x68 см і малі -- 68x35 см серветки. В упаковці їх, як правило, 20 штук.

Пов'язка опікова має широку подушечку -- 65x45 см, до якої замість бинта пришито шість смужок тканини для її фіксування. Таку пов'язку можна використовувати і під час численних поранень.

Вата -- матеріал, який виготовляється з целюлози, оброб­леної особливим способом. Є вата стерильна (для виготовлення внутрішньої частини пов'язки) і нестерильна (для компресів, прокладок, накладання стискальної пов'язки).

Косинкові пов'язки використовуються для закріплення бинтів, серветок, для фіксування кінцівок у разі поранень.

Бинти еластичні трубчасті являють собою прогумовані кільцеві сітки. Використовують їх для фіксування пов'язок на голові, грудях, ліктьовому, плечовому, колінному суглобах, на стопі, пальцях тощо. Відповідно до призначення існують бинти трьох номерів.

Лейкопластирні пов'язки -- міцні клейкі смуги, якими закривають і герметизують невеликі рани, закріплюють бинти та серветки. Існують спеціальні лейкопластирі: бактерицидні, перцеві та інші.

Процес накладання пов'язки називається перев'язкою.

Під час накладання первинної пов'язки важливо не викликати зайвого болю у потерпілого. Бинт слід тримати правою рукою, а лівою підтримувати та розгладжувати його ходи. Бинт розмотують, не відриваючи від пов'язки, зліва направо. Кожний наступний тур повинен перекривати попередній наполовину. Накладати пов'язку потрібно не сильно стягуючи, щоб не порушити кровотік, але так, щоб вона не сповзла. Винятком є спеціальна стискальна пов'язка.

Перед накладанням пов'язки рану слід оголити, але ні в якому разі не торкатися її руками чи будь-якими предметами. Верхній одяг обережно зняти або розрізати, починаючи зі здорової частини тіла і переходячи на травмовану. Не можна відрива­ти від рани тканину, що прилипла. В цьому випадку слід обе­режно обрізати її ножицями навколо рани і потім накласти пов'язку. Одяг надівають у зворотній послідовності: спочатку на травмовану частину тіла, потім -- на здорову.

Опіки, їх класифікація та ознаки в залежності від причин та ступеня тяжкості

Опік -- ураження шкіри та тканин організму під дією високих температур, їдких хімічних речовин, інтенсивного короткохвильового випромінювання, що призводить до втрати клітинами організму своєї молекулярної структури.

Залежно від походження, опіки поділяють на кілька типів.

Залежно від глибини ураження термічні опіки поділяють на легкі (І ступеня), середньої тяжкості (II ступеня), тяжкі (III ступеня) і вкрай тяжкі (IV ступеня).

Опіки І ступеня характеризуються почервонінням шкіри у місці опіку. При дотику теплого предмета до цього місця відчувається зростаючий біль.

Опіки II ступеня характеризуються не тільки почервонінням шкіри, а й появою пухирців, заповнених прозорою рідиною, тривалим ниючим болем.

Опіки III ступеня характеризуються сильним болем. Поверхня обпеченої шкіри вкривається пухирцями, вона втрачає життєздатність. Окремі місця шкіри обвуглені, але глибокі тканини функціонують.

Опіки IV ступеня характеризуються обвугленням глибоких тканин, повною втратою ними життєздатності.

Розміри поверхні, що зазнала опіку, виражають у відсотках від усього шкірного покриву. Для дорослих людей поверхню голови і шиї, що приблизно дорівнює одній верхній кінцівці, приймають за 9 % усієї поверхні тіла, поверхня грудей та живота, що приблизно дорівнює поверхні однієї нижньої кінцівки, -- за 18 %. На ділянку паху припадає 1 %. Це так зване "правило дев'ятки". Другим способом визначення площі є "метод долоні". Як одиницю виміру використовують площу долоні, включаючи пальці, що становить приблизно 1 % поверхні тіла. Будь-який опік II ступеня, який вразив 10 % поверхні тіла, слід вважати тяжким, так само, як опік III ступеня, що вразив більше, ніж 2 % поверхні тіла. Ураження очей, пальців рук, району геніталій і анального отвору вважаються потенційно більш серйозними, ніж ураження інших частин тіла.

Прості способи визначення площі опікової поверхні

Існує багато способів вимірювання площі опіків. Способи, які дають уяву про площу ураження, прості, і застосовують їх на початку лікування (під час проведення протишокової терапії у стаціонарних умовах). До таких способів належать способи дев'яток (Беркоу) та долоні. Згідно з останнім методом площа долоні приймається за 1 %, за методом дев'яток, площа руки складає 9 %, ноги -- 18 %, тулуба -- 36 %, волосяної частини голови, обличчя та шиї -- також 9 % (по З % кожна). Цю схему не можна застосовувати, якщо дитина має вік до року, бо в неї площа голови набагато більша за площу руки.

Точно визначити площу опікової поверхні можна шляхом "прозорих відбитків" за методом Б. Постнікова або нанесення лінійних розмірів опіку в сантиметрах на силует людини заввишки 17 см (на його поверхню нанесено міліметрову сітку). Спосіб вимірювання шляхом "прозорих відбитків" полягає в накладанні на опікову поверхню стерильної прозорої целофанової (поліетиленової) плівки і позначенні на ній барвником (метиленовим синім чи брильянтовим зеленим) контурів опіку. Після очищення від ексудату та залишків некротизованого епідермісу плівку накладують на сітку і визначають площу оконтуреного опіку.

За способом Г.Д. Вілявіна (нанесення лінійних розмірів) розміри опіку наносять на силует людини заввишки 17 см, укритий міліметровою сіткою. Кожному квадратному сантиметрові опіку відповідає один квадратний міліметр. Спосіб має той недолік, що площу поверхні шкіри людини і її зріст приймають за стандартні величини -- відповідно 17 000 см2 і 170 см.

За глибиною опіку виділяють З (Воуег) або 5 (Крейбіху) ступенів його. У нашій країні використовують чотириступінчасту шкалу оцінки глибини опіків. Цифрове значення ступеня зростає зі збільшенням глибини опіку. І ступінь опіку (combustis erythematosa) характеризується ураженням лише поверхневих шарів епідермісу (рогового, блискучого) і проявляється клінічно пекучим болем, почервонінням та невеликим набряком шкіри.

II ступінь -- це більш глибоке ураження епідермісу (до базального шару) з утворенням на поверхні шкіри пухирів, наповнених прозорою рідиною (combustis bullosa). Пухирі виникають унаслідок різкого підвищення проникності судин, накопичення рідкої частини крові в епідермісі і відшарування поверхневих шарів його. Поверхня пухирів бліда, сіра, нечутлива до подразнення, а дно їх (глибокий базальний шар епідермісу) -- червоне і дуже чутливе та болюче.

Опіки І--II ступеня -- це переважно опіки сонячні та опіки рідинами високої температури.

IІІ ступінь опіку -- некротична (combustis escharetica) форма, яку ділять на ІІІА і ІІІБ.

При ІІІА ступені некроз поширюється на всю товщу епідермісу та поверхневий сосочковий шар дерми (переважно часткове ураження його).

ІІІБ ступінь характеризується некрозом усієї дерми, включно з розташованими у ній придатками епідермісу -- сальними й потовими залозами та волосяними фолікулами. Опіки III ступеня спричинюються киплячою рідиною, полум'ям та металами високої температури. Ці термічні агенти можуть зумовити й змішані опіки -- від І до IV ступеня.

Обсяг першої медичної допомоги при опіках

Опіки виникають під дією високих температур. Опіки від світлового випромінювання, полум'я, кип'ятку і гарячої пари називаються термічними, й від дії на шкіру і слизові оболонки сильних кислот і лугів, які спричинюють не тільки місцеве ураження, а й загальне отруєння організму, -- хімічними.

Важкими є опіки від напалму та інших запалювальних речовин. Напалм прилипає до одягу і, продовжуючи горіти, вражає не лише шкіру, а й підшкірну клітковину та м'язи й утворює глибокі опіки.

Залежно від глибини ураження шкіри і тканин тіла розрізняють чотири ступені опіків: легкий (І) -- почервоніння шкіри; середньої тяжкості (П) -- утворення пухирів; тяжкий (Ш) -- змертвіння всієї товщини шкіри; надзвичайно тяжкий (IV) -- обвуглювання тканин тіла.

При великих (понад 10--15% поверхні тіла) опіках II-III ступенів виникає важке загальне ураження організму -- опікова хвороба, яка нерідко ускладнюється опіковим шоком. Особливістю опікового шоку є його довготривалість (24-72 години). Опікова хвороба характеризується гострою інтоксикацією, порушенням в орга­нізмі водносольового обміну. Все це часто призводить до запалення легенів, ураження печінки, нирок, гострих виразок шлунково-кишкового тракту.

При опіках насамперед потрібно погасити одяг, якщо він горить, для чого на ураженого слід накинути пальто, ковдру тощо. Потім необхідно дати потерпілому випити теплої підсоленої води. Обпечену частину тіла звільняють від одягу, обрізаючи і залишаючи на місці ті його шматки, що прилипли до тіла. Не можна розрізати або роздушувати пухирі, торкатись обпаленої поверхні руками, змазувати її жиром, маззю чи іншими речовинами. На опікову поверхню накладається стерильна пов'язка.

При великих опіках, які займають значну поверхню тіла, ураженого слід загорнути в чисте простирадло, вжити всіх необхідних заходів для запобігання шоку і терміново транспортувати його до медичного закладу.

Поняття про переохолодження і відмороження. Класифікація відморожень за ступенями ушкодження тканин

Вплив на організм негативних температур, особливо якщо погода вітряна і волога, сполучено з постійним ризиком переохолодження й обмороження. Вітер підвищує імовірність і того, і іншого, тому що охолодне дія повітря підсилюється. Охолодна здатність повітря, що рухається при температурі -20 С зі швидкістю 48 км/година, така ж, як у повітря при -40 С, у якого швидкість всього 8 км/година. Вологість також підвищує небезпека, оскільки теплопровідність вологого і холодного повітря більше, ніж у сухого і теплих; тому він може більш інтенсивно відводити тепло від тіла.

Особливої уваги вимагають руки і ноги. Вони знаходяться на периферії кровообігу, а тому можуть дуже швидко прохолоджуватися. Зробіть усе можливе, щоб застібки на зап'ястях, щиколотках, шиї і талії були ефективні, але не перешкоджали кровообігу. У морозну погоду потрібно частіше перевіряти ноги, немає чи симптомів обмороження. При обмороженні ноги зніміть з потерпілого взуття і сховайте ногу в тепле місце на своєму тілі -- у пахву, у чи пах на груди. Зберігайте руки по можливості захищеними, у разі потреби зігрівайте їх під пахвами чи між стегнами. Якщо ви відчуєте, що мороз "кусає" пальці ніг, зігрійте їх, якщо можливо, об тіло свого супутника. Якщо ви один, постарайтеся зігріти пальці, ворушачи ними, рухаючи чи ногою за допомогою масажу.

Ризик обмороження вимагає особливої пильності, оскільки, по-перше, воно може відбутися непомітно для вас, і, по-друге, будучи досить серйозним фактором саме по собі, воно може привести до гангрени. У постраждалій частині тіла може виникнути як відчуття поколювання, так і оніміння. Слідом за цим шкіра може чи побіліти придбати сіруватий відтінок. Важливо частіше перевіряти стан відкритих частин тіла, особливо обличчя, включаючи ніс. Якщо ви знайдете обморожені ділянки, їх випливає повільно і природним образом відігріти. Кращий метод відігрівання -- притисненням "шкіри до шкіри" (наприклад, сховавши руки пахви).

Якщо тіло втрачає тепло швидше, ніж організм у стані його компенсувати, виникає переохолодження. Серед умов, що сприяють цьому, варто виділити холодну, вологу погоду, мокрий одяг, занурення в холодну воду, виснаження, недостатній одяг і недостачу їжі і питва. Переохолодження не завжди легке діагностувати. Тому важливо стежити, чи не проявилися у вас наступні симптоми:

- блідість і сильне, некероване тремтіння;

- ненормально низька температура тіла (перевіряється на ощупь);

- слабість і утома м'язів;

- сонливість і ослаблення зору;

- скорочення частоти серцебиття і подихи;

- непритомність, утрата свідомості (особливо небезпечно).

Найбільш разючою вказівкою на початок переохолодження є помітні зміни психічного складу потерпілого. Екстраверт здатний стати інтровертом, агресивність перемінитися покірністю, чи навпаки. Причому не підлягає сумніву, що переохолодження, якщо не прийняти невідкладних мір, здатно виявитися смертельно небезпечним. Холод і вогкість може швидко убити хворої чи травмованої людини. У таких умовах постарайтеся скористатися найближчим укриттям -- за скелею, чи стінкою в якому-небудь природному поглибленні. Не слід намагатися відігріти такої людини гарячою водою, чи вогнем тертям. Найкраще лягти з ним в один спальний мішок і зігріти своїм тілом. Так само можна бороти з переохолодженням здорової людини.

Залежно від етіологічного чинника розрізняють чотири основних види відморожень, що відрізняються за клінічної та морфологічної картини:

1. Відмороження від дії сухого морозу.

2. Відмороження, що виникає при температурі вище нуля.

3. Контактні відмороження, що виникають при критичній температурі.

4. Синдром озноблення.

Принципи надання першої медичної допомоги при відмороженнях

При обмороженнях І ступеня насамперед необхідно відновити кровообіг для цього обморожену ділянку протирають спиртом або горілкою, змащують вазеліном або несоленим жиром і обережно розтирають для знезараженою спиртом сухою рукою у напрямку до серця, поки відновиться чутливість шкіри. Робити розтирання слід обережно, бо замерзлі судини легко ламаються, що може призвести до крововиливів. При ІІ-ІІІ ст. на ушкоджене місце накладають пов'язку, змочену одеколоном або горілкою, а потім - стерильну пов'язку і потерпілого відправляють до лікарні.

При загальному замерзанні потерпілого вносять у тепле приміщення, роблять штучне дихання, при потребі - непрямий масах серця, відігрівають у ванні, обережно розтирають кінцівки у напрямку до серця доти, доки тіло не стане м'яким і пружним. Після цього кладуть у ліжко, накривають ковдрою, дають напитися гарячого чаю.

Причини виникнення, загальна характеристика та класифікація кровотеч

Кров - рідка сполучна тканина, яка циркулює в судинній системі. Вона складається з плазми і форменних елементів.

Плазма: 90% води, в якій розчинені органічні речовини (білки, жири, вуглеводи) та неорганічні речовини (іони солей Na, K, Ca, ОН-).

Концентрація солей в плазмі постійна - 0,9%.

Форменні елементи крові це:

- еритроцити: червоні клітини крові; без'ядерні; виконують функцію переносу О2 і частково СО2 за рахунок наявності гемоглобіну;

- лейкоцити: білі клітини крові; мають ядро; виконують функцію захисту організму від мікроорганізмів;

- тромбоцити: кров'яні пластинки; безбарвні; без'ядерні; легко руйнуються; приймають участь в захисті організму від крововтрати, так як при їх руйнуванні виділяється тромбопластин, що запускає механізм зсідання крові.

Зсідання крові - захисна функція, захищає організм від крововтрати при пошкодженні судин.

При ушкодженні судин на поверхні рани утворюється кров'яний згусток - тромб, який зупиняє кровотечу. Суть зсідання крові полягає у перетворенні розчинного в плазмі білка фібриногену у нерозчинний ниткоподібний білок - фібрин.

Кровотеча - це вихід крові із судин. В залежності від того, яка судина пошкоджена, розрізняють кровотечі: капілярні, венозні, артеріальні. В залежності від того, куди виливається кров, їх поділяють на зовнішні і внутрішні. ПМД полягає в знезараженні рани, зупинці кровотечі, накладанні пов'язки. В залежності від виду кровотечі, порядок цих дій різний.

При капілярній кровотечі кров витікає повільно, тому треба спочатку провести дезінфекцію (перекис водню, розчин йоду), а потім накласти тугу пов'язку.

При венозній і артеріальній кровотечі, коли кров витікає швидко, спочатку треба її зупини. Це можна зробити шляхом надавлювання пальцем на судину, накладанням резинового джгута та закрутки. Їх накладають вище поранення, підкшавши тканину. Під них підкладають супровідну записку, в якій вказують час накладання. Після зупинки кровотечі, рану дезінфікують і накладають пов'язку.

При венозній кровотечі це роблять нижче місця поранення. Як правило, буває достатньо і тугої пов'язки.

При артеріальній кровотечі перш за все вище місця поранення в тих точках, де прощупується пульс, треба притиснути пальцем ушкоджену судину, а потім накласти джгут або закрутку. Щоб не пошкодити шкіру і нерви, їх накладають на одяг або тканину. Під них підкладають супровідну записку, в якій вказується час накладання. Це пов'язано з тим, що тканини без кровопостачання можуть бути 1,5-2 год. (в теплу пору року) або 1 год. (в холодну), інакше настане їх омертвіння.

Послідовність дій при наданні першої медичної допомоги при різних видах кровотеч. Основні методи зупинки різних видів кровотеч

Кровотечею називають крововилив із ушкоджених судин у навколишнє середовище, тканини та органи або в яку-небудь порожнину тіла. Кровотечі бувають як наслідок змін судинної стінки при деяких захворювання (туберкульоз, запалення, пухлини, променева хвороба тощо). Травматичні кровотечі - наслідком прямої механічної травми органів і тканин (стихійні лиха, транспортні катастрофи, хірургічні втручання). Кровотеча обов'язкова при кожній рані. Ступінь і сила кровотечі залежить від калібру, кількості та виду поранених судин. Розрізняють артеріальну, венозну та капілярну кровотечі.

Артеріальна кровотеча буває при пошкодженні артерій. При цьому кров має яскраво-червоний колір (насичена киснем) і б'є з рани сильним неперервним струменем. При пораненні великої судини у потерпілого може бути відсутній пульс на пораненій кінцівці нижче місця пошкодження.

При венозній кровотечі кров витікає з рани темним неперервним струменем. Спосіб зупинки кровотечі залежить від її виду і сили.

Симптоми гострої крововтрати - швидке падіння артеріального тиску, пульсу, дихання, блідість шкіри, позіхання, задишка, спрага, непритомність, параліч дихального центру, серцевої діяльності. Повітряна емболія можлива внаслідок закупорки повітрям судин серця, легень, мозку. При наданні першої допомоги користуються методами тимчасової зупинки кровотечі. Для зупинення артеріальної кровотечі слід покласти джгути на кінцівку вище місця поранення. При цьому необхідно дотримуватись визначених правил: джгут накладати на м'яку підкладку (хустка, рушник і т. д. ), щоб не прищемити шкіру. Потім затягують його до тих пір, поки на периферійних артеріях пораненої кінцівки не припиниться пульс. Якщо джгут здавлює судини не достатньо, кровотеча продовжується. В тому випадку, коли джгут у потрібну хвилину відсутній, треба зробити закрутку: під пасок, пояс, скручену хустку підсовують один кінець палички і закручують її до тих пір, поки не зупиниться кровотеча, другий кінець її прив'язують до кінцівки, щоб закрутка не послабилась. Слід пам'ятати, що з накладанням джгута зупиняється доступ крові до ураженої кінцівки. Щоб запобігти її омертвінню, в такому стані потерпілого можна тримати не більше 1,5-2 годин. Саме тому при направленні хворого в лікарню необхідно вказати точний час накладання джгута.

Іноді до виготовлення джгута артеріальну кровотечу зупиняють притисканням великого пальця до місця, де артерія розташована поряд з кісткою, до якої її можна притиснути. При кровотечі з рани пошкодженої ноги артерію притискують в області паху, руки - на внутрішній поверхні середньої третини плеча. До цього методу вдаються і в тому випадку, якщо джгут накладено на кінцівку більш ніж на 2 години: притиснувши артерію до вказаного місця, джгут послаблюють, надаючи цим можливість надходженню крові до кінцівки допоміжними судинами.

Зупинку венозної і капілярної кровотеч роблять таким чином: поранену кінцівку піднімають вгору. При цьому вени спустошуються і кровотеча може зупинитися; накладають тугу пов'язку із стерильної марлі або бинта і міцно прибинтовують.

Кровотеча з носа буває при забиттях обличчя і носа, а також при деяких захворюваннях. Ступінь кровотечі при цьому може бути різним: від короткочасної, з втратою декількох крапель, до довготривалої та інтенсивної.

При кровотечі з носа дитину треба заспокоїти, розстебнути всі комірці, пасок, посадити із злегка закинутою назад головою і притиснути крила носа пальцями. Якщо це не допоможе, можна носові ходи закласти тампонами з вати, змоченими розчином перекису водню, а на перенісся покласти холодний компрес або шматочок льоду, снігу, загорнувши в непромокаючу тканину. Після зупинення кровотечі треба прослідкувати за тим, щоб дитина протягом години не "шморгала" носом, оскільки при цьому згустки крові, що закупорюють судини, можуть відірватися і кровотеча відновиться. Якщо всі вище вказані заходи кровотечі не зупинять, дитину відвозять у медичний заклад.

Основні правила накладання джгута. Перша долікарська допомога при ураженні сонної артерії. Методика Мікуліча

Правила накладання джгута:

1. Перед накладенням джгута слід підняти кінцівку.

2. Джгут накладають проксимальніше рани, як можна ближче до неї.

3. Під джгут необхідно підкласти тканину (одяг).

4. При накладення джгута робити 2-3 туру, рівномірно розтягуючи його, причому тури не повинні лягати один на інший.

5. Після накладення джгута обов'язково вказати точний час його накладення.

6. Частина тіла, де накладено джгут, повинна бути доступна для огляду.

7. Постраждалі з джгутом транспортуються і обслуговуються в першу чергу.

8. Знімати палять потрібно поступово послаблюючи його, з попереднім знеболенням.

Критеріями правильно накладеного джгута є:

- Зупинка кровотечі.

- Припинення периферійної пульсації.

- Бліда і холодна кінцівка.

Вкрай важливим є те, що палять не можна тримати більше 2 годин на нижніх кінцівках і 1,5 години на верхніх. В іншому випадку можливий розвиток некрозів на кінцівки внаслідок тривалої її ішемії.

При необхідності тривалого транспортування потерпілого палять кожну годину розпускають приблизно на 10-15 хвилин, замінюючи цей метод іншим тимчасовим способом зупинки кровотечі (пальцеве притиснення).

В першу чергу необхідно винести потерпілого з місця події, потім вивільнити дихальні шляхи, покласти на бік. У випадку зупинки дихання і серцебиття треба розпочати оживлення методом штучного дихання і закритого масажу серця. Людину, що втратила свідомість, не можна поїти. Транспортувати її треба у фіксованому стані на боці. До оживлення входить проведення двох основних процедур: заходів щодо відновлення дихання (штучне дихання) та серцевої діяльності (зовнішній масаж серця). Тому, хто надає долікарську допомогу, треба розрізняти життя і смерть. Так, серцебиття визначається рукою або на слух зліва, нижче соска, а також на шиї, де проходить найбільша сонна артерія або ж на внутрішній стороні передпліччя. Наявність дихання встановлюється за рухами грудної клітки, за зволоженням дзеркала, прикладеного до носа потерпілого, за звуженням зіниць при раптовому освітленні очей або після їх затемнення рукою.

При встановленні ознак життя необхідно негайно розпочати надання допомоги. Але навіть при відсутності перелічених ознак до тих пір, поки немає повної впевненості у смерті потерпілого, необхідно надавати йому допомогу у повному обсязі. Смерть складається з двох фаз: клінічної та біологічної. Клінічна смерть триває 5-7 хв., але незворотні явища в тканинах ще відсутні. У цей період, поки ще не сталось тяжких уражень мозку, серця та легень, організм можна оживити. Першими ознаками біологічної смерті є: помутніння рогівки та її висихання, деформація зіниць при здавлюванні, трупне задубіння, трупні синюваті плями.

Метод Микулича - в рану укладається салфетка, до якої прив'язується довга нитка, що виводиться в бік, вся поверхня салфетки наповнюється шариками. При перев'язках шарики виймають і заміняють новими, а салфетку тримають до кінця фази гідратації.

Перша долікарська допомога при носових кровотечах

Кровотеча з носа буває при забиттях обличчя і носа, а також при деяких захворюваннях. Ступінь кровотечі при цьому може бути різним: від короткочасної, з втратою декількох крапель, до довготривалої та інтенсивної.

При кровотечі з носа дитину треба заспокоїти, розстебнути всі комірці, пасок, посадити із злегка закинутою назад головою і притиснути крила носа пальцями. Якщо це не допоможе, можна носові ходи закласти тампонами з вати, змоченими розчином перекису водню, а на перенісся покласти холодний компрес або шматочок льоду, снігу, загорнувши в непромокаючу тканину. Після зупинення кровотечі треба прослідкувати за тим, щоб дитина протягом години не "шморгала" носом, оскільки при цьому згустки крові, що закупорюють судини, можуть відірватися і кровотеча відновиться. Якщо всі вище вказані заходи кровотечі не зупинять, дитину відвозять у медичний заклад.

Перша допомога при легеневих та шлункових кровотечах

Легенева кровотеча наступає при ушкодженні легенів. Причинами можуть бути травми - сильний удар у груди, перелом ребер з ушкодженням легені й т.п. Легеневі кровотечі можуть бути й наслідком ряду захворювань легенів і серця туберкульозу легенів, рака легені, хронічного бронхіту з абсцесами, митрального пороку серця й ін. У хворого при кашлі з мокротинням починає виділятися червона піниста кров (кровохаркання), іноді в значних кількостях.

Перша допомога:

- додати хворому напівсидяче положення, розстебнути одяг, що стискує;

- заспокоїти хворого, забезпечити приплив свіжого повітря, краще холодного;

- на груди покласти міхур з льодом;

- дати усередину таблетку кодтерпина, настойку алтея або термопсиса по 20-30 капель, внутримышечно ввести 10 мол 10% розчину глюконата кальцію.

Усяка легенева кровотеча - грізна ознака важкого захворювання, тому основним завданням є якнайшвидша доставка хворого в стаціонар!

Шлунково-кишкова кровотеча

Шлунково-кишкова кровотеча є ускладненням ряду захворювань, найчастіше виразкової хвороби шлунка й дванадцятипалої кишки, рідше - эрозивного гастриту, варикозного розширення вен стравоходу, опіків слизуватих оболонок, рака шлунка й кишечнику, виразкового коліту й геморою при кровотечі із заднього проходу. Нерідко кровотечі бувають масивними, що приводять до смерті хворого від великої втрати крові, інакше кажучи - гострого недокрів'я.

Прояву:

Поряд із загальними ознаками недокрів'я проявами шлунково-кишкової кровотечі є кривава блювота або блювота "кавовою гущавиною". Такий вид приймає кров після впливу на неї шлункового соку - колір - темно-коричневий, у вигляді згустків.

Перша допомога:

- строгий постільний режим;

- міхур з льодом на область шлунка;

- усередину по двох їдальні ложки 10% розчину хлористого кальцію через одна година.

Хворим з явищами внутрішньої шлунково-кишкової кровотечі категорично забороняється: давати проносне, ставити клізму, надавлювати на живіт, класти грілки, а також уводити в організм будь-які речовини, що стимулюють серцеву діяльність.

Внутрішньо порожнинні кровотечі в грудну чи черевну порожнину виникають при травмах і деяких захворюваннях. кров, що накоплюються, здавлюють легені, викликаючи порушення подиху, а в черевній порожнині проявляється болючими відчуттями, нерідко досить інтенсивними.

Втрата одного - півтора літрів крові небезпечна для життя хворого, приводить до розвитку важкого недокрів'я.

Основні ознаки вивихів та перша допомога при вивихах. Основні ознаки переломів. Поняття про травматичний шок. Основні принципи надання першої медичної допомоги при переломах

При вивихах відбувається стійке зміщення суглобових поверхонь кісток. Переважно вивих супроводжується і розривом капсули суглоба. Для вивиху характерні укорочення або подовження кінцівок, наростаючий біль в суглобі, який різко посилюється при рухах, з утрудненням активних рухів і різке обмеження пасивних рухів. Змінюється і конфігурація суглоба: вивихнута кістка виступає на новому незвичному місці. При вивиху можуть бути пошкоджені зв'язки, судини, нерви.

Вправляти вивих може тільки медичний працівник. Самим це робити не можна, оскільки невмілими діями можна ще більше травмувати зв'язки, судини, нерви.

Перша допомога полягає перш за все в тому, щоб створити пошкодженій кінцівці нерухомість. Для цього накладають фіксуючу пов'язку або шину. Потім потерпілого треба обов'язково доставити в лікувальний заклад. Якщо сильний біль, то слід дати таблетку аналгіну або седалгіну. Щоб зменшити біль і набряк, рекомендується прикласти до місця вивиху грілку з холодною водою або змочений в холодній воді рушник.

ивих в плечовому суглобі - найбільш часта травма плечової кістки, це пояснюється анатомічними і функціональними особливостями цього суглоба. Вивих може відбутися не тільки при падінні на руку, але і при різкому русі рукою, наприклад, під час гри в баскетбол, волейбол, теніс.

Ознака вивиху плечової кістки в плечовому або ліктьовому суглобі - рука знаходиться у вимушеному положенні, м'які тканини ніби западають в ділянку пошкодженого суглоба. Потерпілий відчуває різкий біль, особливо при намаганні рухати рукою, і тому він вимушений підтримувати пошкоджену руку здоровою.

Після вправлення вивиху потерпілий відчуває полегшення. Але, незважаючи на це, лікар обов'язково накладає гіпсову або м'яку фіксуючу пов'язку, а потім призначає відновлюючи лікування, мета якого - зміцнення м'язів і зв'язок в пошкодженому суглобі.

Переломи кісток виникають під час різних рухів, ударів, падінь з висоти. Схильність людей до переломів залежить від їхнього віку. Так, у дітей та молодих людей переломи виникають значно рідше, ніж у літніх людей. Це пояснюється тим, що у молодих людей вміст органічних речовин у кістках переважає вміст мінеральних, а у людей похилого віку - навпаки.

Переломи без зміщення - це перелом, під час яких не виникає зміщення відламків кісток один відносно одного.

Тріщини - це переломи, в результаті яких порушується яка-небудь частина поперечника кістки. Найчастіше виникає поздовжня тріщина.

Переломи зі зміщенням - це переломи, коли зміщуються поверхні відламків.

Переломи одиничні - це переломи, внаслідок яких утворюються тільки два відламки.

Переломи множинні - це переломи з утворенням трьох або більше відламків чи осколків кісток.

Переломи закриті - це переломи, під час яких не розривається шкірний покрив.

Переломи відкриті - це переломи, під час яких у місці травми утворюється рана. Такий перелом завжди супроводжується кровотечею.

За формою переломи бувають поперечні, косі, спіральні поздовжні.

До основних ознак перелому належать: біль, набряк тканин ,ненормальна рухомість кісток у місці травми, порушення функцій кінцівок. При відкритих перелому з рани можуть виглядати частини зламаної кістки. При переломах кісток кінцівок відбувається їх вкорочення та викривлення. Пошкодження ребер часом утруднює дихання.

Переломи кісток таза та хребта часто спричиняють розлади сечовиділення і порушення функцій нижніх кінцівок. Переломи кісток черепа супроводжуються кровотечею з вух. Під час тяжких переломів нерідко настає шоковий стан, особливо у випадках відкритих переломів, що супроводжуються артеріальною кровотечею.

Переломи не завжди легко розпізнати, тому в сумнівних випадках допомогу слід подавати як при переломах, з мето. Уникнення можливих ускладнень.

Під час подання допомоги використовують прийоми, спрямовані на забезпечення життя, а потім накладають пов'язки і проводять іммобілізацію.

Травматичний шок -- це загрозливе для життя ускладнення важких уражень, що характеризується розладом діяльності центральної нервової системи, порушенням кровообігу, обміну речовин, інших важливих функцій організму. Причиною шоку можуть бути тяжкі травми, особливо повторні.

Щоб зменшити больове відчуття і запобігти виникненню травматичного шоку, потерпілому необхідно ввести болезаспокійливі ліки, які є в аптечці індивідуальній.

Шприц-тюбик складається з поліетиленового корпуса, ін'єкційної голки і захисного ковпачка. призначений для одноразового під шкірного введення протибольових ліків.

Щоб зробити укол, правою рукою беруть шприц-тюбик за корпус, лівою -- за ребристий обідок, і корпус прокручують до кінця. Знімають ковпачок з голки. Не торкаючись голки руками, роблять укол у м'які частини тіла. Міцно тримаючи пальцями корпус шприц-тюбика, вводять ліки і, не відриваючи руки, виймають голку. Використаний шприц-тюбик приколюють до одягу потерпілого на груди, щоб на наступних етапах евакуації було відомо, що йому введено болезаспокійливі ліки.

Основні принципи та правила транспортної іммобілізація. Транспортна іммобілізація при пошкодженнях голови

Необережність при перекладанні і транспортування викликає різкі болі та зміщення уламків. Піднімаючи потерпілого, потрібно утримувати руками відламки і витягати кінцівку по довжині для меншого їх зсуву.

Транспортна іммобілізація дозволяє зменшити вплив на пацієнта несприятливих наслідків перелому.

Призначення транспортної іммобілізації: запобігання подальшого зміщення кісткових уламків, зменшення больового синдрому, створення можливості для транспортування потерпілого.

Надання першої допомоги вимагає дбайливого ставлення до уламків, щоб не допустити їх подальшого розбіжності і зміщення. Необхідно створити фіксацію суглобів відразу після пошкодження шляхом шинування всієї кінцівки.

Принципи транспортної іммобілізації: забезпечення нерухомості всієї кінцівки, швидкість і простота виконання.

Транспортну іммобілізацію треба по можливості виробляти у функціонально вигідному положенні. Шину треба накладати до підняття хворого прямо на одяг або використовуючи м'яку підкладку.

Способи транспортної іммобілізації:

Аутоіммобілізація - бинтування ушкодженої нижньої кінцівки постраждалого до здорової або верхньої кінцівки до тулуба.

Іммобілізація за допомогою підручних засобів (імпровізованими шинами) - використання палок, дощок, шматків фанери, лиж, картону, парасольки та ін. як жорсткий предмета, до якого фіксують пошкоджену кінцівку.

Іммобілізація за допомогою стандартних транспортних шин - найкращий спосіб транспортної іммобілізації.

Для попередження ускладнень під час транспортування постраждалого слід перевозити у певному положенні відповідно до виду травми. Дуже часто правильне положення рятує життя пораненого та, як правило, сприяє найшвидшому одуженню.

Найчастіше постраждалих транспортують у лежачому положенні з декількома варіантами, що залежить від характеру травми або захворювання. Транспортують поранених у лежачому положенні на спині, на спині із зігнутими колінами, на спині з опущеною головою та припіднятими нижніми кінцівками, на животі, на боку у фіксовано-стабілізованому положенні.

У лежачому положенні на спині транспортують постраждалих з пораненням голови, пошкодженнями черепа та головного мозку, хребта та спинного мозку, переламаними кістками таза та нижніх кінцівок. У цьому ж положенні необхідно транспортувати усіх хворих, в яких травма супроводжується розвитком шоку, значною крововтратою або непритомністю, навіть короткочасною, хворих з гострими хірургічними захворюваннями та пошкодженнями органів черевної порожнини (апендицит, защемлення грижі, проривна виразка і т.д.).

Постраждалих та хворих, що знаходяться у непритомності, транспортують у лежачому положенні на животі, з підкладеними під лоба та груди валиками. Таке положення необхідне для попередження асфіксії. Значну частину хворих можна транспортувати у сидячому положенні, а деяких тільки у сидячому та напівсидячому положенні.

При транспортуванні у холодну пору року потрібно прийняти заходи для попередження охолодження постраждалого. Особливу увагу у цьому відношенні потребують поранені з накладеними артеріальними джгутами, постраждалі, що знаходяться у непритомному та у шоковому стані, з відмороженнями.

Транспортна іммобілізація при ушкодженні хребта, кісток тазу

При відсутності якого-небудь транспорту слід нести постраждалого до лікарського закладу у ношах, імпровізованих носилках, за допомогою лямки або на руках. Медичні ноші забезпечують найспокійніше положення постраждалому, полегшують завантаження у транспорт, вивантаження та перекладання на ліжко, візки-каталки або операційний стіл. Переносити на ношах можуть 2-4 людини.

Положення хворого на ношах визначається характером ушкодження або захворювання. Перш ніж вкласти хворого, слід за допомогою подушки, ковдри, одягу тощо, надати поверхні ношів форму, необхідну для створення хворому зручного для транспортування положення. Вкладання на ноші здійснюють наступним чином. Ноші встановлюють поруч з постраждалим збоку пошкодження (при травмуванні хребта з будь-якого боку). Дві-три людини зі здорового боку стають на коліно, обережно підкладають руки під постраждалого та одночасно піднімають його. У цей час третя або четверта людина кладе підготовлені ноші під постраждалого, а ті, хто піднімає, обережно вкладають його на ноші, усю увагу надаючи ушкодженій частині тіла. У траншеї, вузькому проході ноші під постраждалого можна підкласти з боку голови або ніг. При транспортуванні у холодну пору року хворого необхідно тепло вкрити.

Перенесення на ношах повинна здійснюватися за умови виконання декількох правил. При русі рівною поверхнею хворих слід нести ногами вперед. Якщо хворий знаходиться у дуже тяжкому стані (непритомність, велика крововтрата і т.д.), то його потрібно нести вперед головою. Це необхідно для того, щоби людина, що йде ззаду, мала змогу бачити обличчя постраждалого, помітити погіршення стану та, припинивши транспортування, надати допомогу. Носильники не повинні йти в ногу; пересуватися потрібно неквапливо, короткими кроками, при можливості уникати нерівних поверхонь. Вищий носильник повинен нести нижній кінець ношів.

При підйомі угору, сходами, хворого потрібно нести головою уперед, а при спуску - головою назад. Хворих з переламаними кістками нижніх кінцівок при підйомі краще нести вперед ногами, а при спуску - навпаки. Під час спуску та підйому ноші повинні бути завжди у горизонтальному положенні. Це легко досягається наступними простими прийомами. При підйомі людина, що йде позаду, піднімає ноші до рівня своїх плечей, а при спуску це повинна зробити людина, що йде попереду.

При відсутності спеціальних ношів їх можна виготовити з підручних засобів (жердини, дошки, пальта, ковдри, мішка тощо). Такі імпровізовані ноші обов'язково повинні бути міцними, спроможними втримати вагу тіла. При перенесенні на жорстких імпровізованих ношах під хворого необхідно підкласти щось м'яке (сіно, одяг, трава і т.п.). Носилкову лямку можна зробити з 2-3 ременів, шматка брезента, простирадла, рушників, товстої мотузки та ін.