"Malleus Maleficarum" сучасного суспільства: передумови і поширеність тортур у ХХІ столітті та політика протидії тортурам

Corrective techniques, які застосовувались у поєднанні з conditioning techniques, визначалися як такі, що вимагали «фізичної взаємодії між дізнавачем та затриманим» і «використовувалися головним чином для здивування або досягнення іншої необхідної мети. До цих прийомів відноситься: образливий ляпас, ляпас в область живота, фіксація обличчя та неочікуване залякування. Corrective techniques не використовуються одночасно, але нерідко - послідовно під час допиту. Corrective techniques, як правило, використовуються, коли затриманий піддається поданим вище conditioning techniques.

Coercive techniques визначаються як такі, що призводять до того, що затриманий «зазнає більшої фізичної та психологічної напруги. Coercive techniques вважаються більш ефективними інструментами для «переконання резистентних суб'єктів до участі в допитах»: «Ці методи - примусове стояння біля стіни, обливання водою, примусове перебування у стресовій фізичній позиції, штовхання у стіну та поміщення до обмеженого простору, - як правило, не застосовуються у поєднанні, хоча можливе комбіноване їх використання.

У період 2003-2006 років умови утримання в місцях тримання під вартою ЦРУ за кордоном регулювались Guidelines on Confinement Conditions for CIA Detainees, підписаним 28 січня 2003 року директором ЦРУ. Згідно із зазначеними Guidelines, у 2003 році використовувались принаймні наступні «шість стандартних умов ув'язнення»: 1) зав'язування очей або одягання капюшону для цілей дезорієнтації затриманого та запобігання встановлення його місцезнаходження або розташування ізолятора; 2) гоління волосся після прибуття до місця тримання, коли волосся на голові та обличчі кожного затриманого видаляють електричною бритвою, а затриманого під час гоління приковують до стільця; 3) одиночне ув'язнення; 4) безперервний шум до 79 дБ, який відтворюється постійно і підтримується в діапазоні 56-58 дБ у камерах затриманих та 68-72 дБ у місцях пересування; 5) безперервне світло (таке, що кожна камера була освітлена двома 17-ватними лампочками люмінесцентної лампи Т-8, які висвітлюють камеру приблизно такою ж яскравістю, як офіс); 6) використання кайданок для ніг у всіх аспектах управління та переміщення затриманих (див. пункт 67 зазначеного рішення ЄСПЛ) [35].

З огляду на Guidelines on Confinement Conditions for CIA Detainees можна зробити висновки, що багато що (якщо не все) з поданого вище переліку у практиці ЄСПЛ категорично й безальтернативно визначено як нелюдське поводження (наприклад, wall standing), а багато що - саме як катування, що не може не викликати глибокого дивування щодо можливості їх застосування з європейського погляду. Відмінність між європейським та американським підходом до проблеми застосування так званих enhanced interrogation techniques полягає у тому, що у першому випадку це автоматично підпадає під заборону статті 3 Конвенції про захист прав людини, а для американського підходу це є підставою для дискусії, чи можуть вони вважатися тортурами. Без сумнівів, варто погодитися та наголосити ще раз, що так звані enhanced interrogation techniques є нічим іншим, як евфемізмом поняття «катування» [37, с. 32].

Так само, у Резолюції Європейського парламенту від 11.02.2015 щодо звіту Сенату США про використання катувань співробітниками ЦРУ було зазначено, що Європейським парламентом усі зображені вище enhanced interrogation techniques були ідентифіковані виключно як тортури та інші форми нелюдського або такого, що принижують гідність, поводження, викрадення, таємне затримання, тримання під вартою без суду та порушення принципу невислання [38].

Проте, незважаючи на одностайну категоричну європейську позицію, для американського підходу крапка над питанням щодо застосування «посилених методів допитів» не поставлена: «Використання enhanced interrogation techniques продовжує залишатися предметом [американської] національної тематики та міжнародних дебатів» [39, с. 343-394].

Відтак, постає питання: як можна взагалі говорити про викорінення тортур у практиці сучасних поліцейських служб та служб безпеки з огляду на запровадження методів тортур на рівні наказів та інструкцій найбільш могутніх спецслужб світу. Подібне таємне «зрощування» практик нелюдського поводження не могло не мати наслідків на глобальному та європейському рівні в контексті знищення порогу толерантності до застосування подібних практик.

Можна ще раз підкреслити одну, як на нашу думку, важливу деталь: проблематика феномену тортур не лише у тому, що тортури є інструментом багатьох сучасних спецслужб найбільш демократичних країн. Більша небезпека полягає у тому, що спроба надати найбільш точне й вичерпне визначення цьому поняттю супроводжується пошуком нових методів нелюдського поводження, що на фоні кооперації між різними національними спецслужбами у сфері «боротьби з тероризмом та організованою злочинністю» нагадує споконвічне «змагання кулі та броні».

Характер тортур, що практикуються спецслужбами провідних країн світу, ще більше ускладнює проблему. Катування здійснюються - і продовжуються - за допомогою різноманітних методів впливу, які не залишають матеріальних слідів, проте, тим не менш, які не втрачають своєї огидності й небезпечності як для потерпілих, так і для суспільства. Щодо начебто зменшення «концентрації насильства» у діяльності сучасних органів поліції та спецслужб і переходу до психологічного насильства, варто наголосити на вельми важливому аспекті.

Так, йдеться про міф, що начебто психологічний вплив на потерпілих, мовляв, є значно менш загрозливим у своїх наслідках, аніж вплив фізичний: «Існують чіткі клінічні докази того, що психологічні тортури є настільки ж травматичними, як їх фізичні варіації» [32, с. 26].

Говорячи про поширення феномену тортур у ХХІ столітті, потрібно зробити базовий акцент: феномен тортур не може існувати без соціальної підтримки громадян сучасних суспільств, які віддають свою свободу в обмін на нерідко оманливу «безпеку». В умовах «суспільств безпеки», коли «свобода» розчинилася у мережах «убезпечення» та «захисту суспільства», коли кожна політична криза актуалізує питання ще більшого «захисту суспільства», процес завуальованого стимулювання застосування тортур та навіть легалізації тортур набирає нових вкрай небезпечних обертів.

Говорячи про те, хто саме використовує тортури, необхідно згадати видатного англійця Герберта Спенсера, який наголошував, що «судді, присяжні, констеблі, тюремщики - це все одиниці з народу, а тому всі вони будуть мати в середньому всі ті недосконалості, якими характеризується сам народ» [40, с. 260].

К. Ейнольф слушно зазначає, що катування найчастіше застосовуються проти людей, які не є повноправними членами суспільства, таких як раби, іноземці, військовополонені та представники расових, етнічних і релігійних аутсайдерів. Катування застосовується рідше проти членів або громадян суспільства. Катування частіше застосовуються, коли уряд або суспільство сприймає себе під загрозою [5, с. 106].

Зазначений погляд повністю кореспондує науковим поглядам Зігмунта Баумана та Ульріха Бека щодо сучасних «суспільств ризиків» та розподілу населення на глобалізованих «туристів» та локалізованих «бродяг», де останні розглядаються як такі, що демонструють явні або приховані «ризики», і від яких суспільство потребує «убезпечення» - нехай навіть у найбільш радикальних формах.

Зазначені погляди були сформульовані німецькими вченими Отто Руше і Георгом Кіркхеймером ще 1939 року в їх класичній праці «Punishment and Social Structure», де вчені зазначали, що тортури у пізньому Середньовіччі отримали більше виправдання: чим біднішими ставали окремі категорії осіб, тим більш загрозливими вони вважалися для суспільства. На аргументовану думку Руше і Кіркхеймера, соціальні та економічні умови в Європі, що спричинили масове зростання кількості матеріально знедолених осіб, спричинили дедалі більш авторитарні заходи соціального контролю, включаючи процедури та подальші покарання, які мало приділяли уваги питанням винності або невинуватості [41]. З усіма, хто залишився без даху над головою або мав низький соціальний статус, слід було боротися будь-якою ціною (можна згадати англійські «закони про бідних» (Poor Laws), які формально вони мали чинність до 1948 року) [42]. І, навпаки, купці та інші заможні особи могли уникнути загрози катувань саме в силу їхнього матеріального стану. Саме статус, а не окремі дії, був головною, якщо не єдиною різницею стосовно ризику застосування тортур як засобу отримання доказів і тортур як покарання. Сьогодні ми маємо тих саме глобалізованих «туристів» та локалізованих «бродяг», проте проблема, нехай будучи значно завуальованою, залишається по суті такою ж, як і в часи Середньовіччя.

Чи можна виправдати застосування катувань?

Якщо проглянути практику ЄСПЛ щодо застосування статті 3 Конвенції, перше, що можна взяти до уваги, це базова теза, яка міститься у кожному із зазначених рішень ЄСПЛ: «Стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє без будь-яких винятків катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання без огляду на обставини чи поведінку потерпілого».

Якщо застосувати цей верховний принцип до тематики нашої статті в контексті боротьби з тероризмом, то окремі рішення ЄСПЛ присвячуються саме абсолютній забороні використання enhanced interrogation techniques для цілей отримання інформації від терористів: «Суд уважає законним прийняття державами-учасницями твердої позиції щодо тих, хто робить свій внесок у вчинення терористичних актів, з якими він не може змиритися за жодних обставин» («Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 183).

ЄСПЛ робить особливий наголос: розслідування справ про терористичні злочини, безсумнівно, наражається на певні проблеми для органів влади. Проте потреби слідства та безумовна складність боротьби зі злочинністю, зокрема з тероризмом, не можуть виправдовувати порушення захисту фізичного стану людини («Brogan and Others v. the UK», п. 61; «Murray v. the UK» [GC], п. 58; «Dikme v. Turkey», п. 64; «Tomasi v. France», п. 115).

Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське поводження чи таке, що принижує людську гідність, поводження або покарання («Sylenok and «Tekhnoservis-Plus» v. Ukraine», п. 66; «Bekos and Koutropoulos v. Greece», п. 45; «Bocharov v. Ukraine», п. 44; «Bazorkina v. Russia», п. 129; «Selmouni v. France» [GC], п. 95; «Jalloh v. Germany» [GC], п. 99; «Zyakun v. Ukraine», п. 39).

Якщо коротко сформулювати причини, чому катування не може бути виправданим за будь-яких обставин, то подібні аргументи можуть бути зведені до такого: 1) катування - це нерезультативний, неефективний та економічно витратний інструмент допиту; 2) катування спричиняють глибокі психологічні та фізичні травми; 3) катування є незаконними; 4) катування мають численні негативні юридичні наслідки для жертв, самих злочинців, платників податків, суспільства та держави; 5) катування є глибоко аморальним та огидним явищем [43].

Як це не дивно з європейської перспективи, на фоні тотальної заборони тортур як покарання та засобу отримання доказів, в американській науковій літературі існують усталені погляди щодо спроб морального обґрунтування катувань, хоча, безумовно, європейський науковий підхід категорично спростовує такі погляди: «Хоча «цивілізоване» суспільство, як правило, не погоджується з такою поведінкою, ця стаття стверджує, що катування морально виправдовується за певних обставин, головним чином, коли можна уникнути більш серйозної шкоди, використовуючи катування як засіб допиту. Необхідно прибрати принизливий підтекст, пов'язаний з тортурами. Об'єктивний аналіз необхідності катувань вказує на те, що це морально виправдано» [27, с. 583].

Причому подібних думок в американській літературі можна знайти більш ніж у достатній кількості: «Той факт, що катування завдає страшних страждань, не викликає сумнівів. Але це не позбавляє моральних припущень, що лежать в основі абсолютистського підходу до питання щодо заборони катувань, двох основних слабких аспектів. По-перше, залежно від тривалості та альтернатив, катування - це не обов'язково найгірше, що може трапитися з ким завгодно за будь-яких можливих обставин. ... По-друге, навіть якщо катування є найгіршим типом страждань, це не буде достатньою підставою для заборони в будь-яких обставинах, особливо коли катування однієї особи запобігає катуванням та/або смерті багато інших» [14, с. 7-37].

Так, деякі американські автори аргументують: «Існують п'ять факторів, що мають значення для визначення того, чи допустимі катування, та ступеня катувань. Цими факторами є таке: 1) кількість життів під реальною загрозою; 2) безпосередність та реальність заподіяння шкоди; 3) наявність інших засобів для отримання інформації; 4) рівень протиправної діяльності суб'єкта; 5) ймовірність того, що суб'єкт насправді володіє відповідною інформацією [27, с. 585].

Відтак, робиться категорично неприйнятний для європейської політики висновок, що «регулювання застосування тортур краще, аніж заборона» [27, с. 514].

Іншими словами, з подібних тверджень випливає вельми небезпечна формула: «Absolute in principle but relative in application».

У науковій літературі з питань політичних та економічних передумов застосування тортур виділяються декілька моделей.

«The security model» розглядає тортури як інструмент, який може підвищити захист від загроз, що постають перед суспільством. Класичний аргумент полягає в тому, що якщо заарештований терорист не стане давати свідчення про майбутні напади, сотні безневинних людей загинуть, коли спрацює бомба (the `ticking bomb' argument). Відтак, на переконання прихильників такого підходу, аж ніяк не можна погодитися з тим, що «навіть страждання багатьох вбитих або поранених внаслідок вибуху ticking bomb мають менше значення, ніж гарантування того, щоб навіть за цих обставин підозрюваний був захищений від будь-яких страждань, які, якби вони були заподіяні, могли запобігти лиху» [14, с. 7-37].

Так, у 1988 році ізраїльська делегація виступила перед Комітетом ООН проти тортур, який звинуватив Ізраїль у порушенні Конвенції ООН проти катувань, використовуючи те, що ізраїльтяни називали «moderate pressure»: «Ніхто ніколи не знатиме, де і коли вибухне наступна бомба. Іноді ми потрапляємо до особливих ситуацій, коли нам потрібно отримати життєво важливу інформацію від терориста або потенційного терориста, щоб запобігти наступному терористичному акту» [44, с. 377].

Саме ця модель була повністю взята на озброєння США під час «War on Terror», проголошеної у вересні 2001 року.

«The security model» також була використана для обґрунтування легітимності ізоляторів, таких як Guantanamo Bay під час «War on Terror» [44, с. 377]. В урядових звітах та офіційних прес-конференціях затриманих максимально подавали як таких, які дійсно мають вкрай важливу інформацію про те, що саме цікавить терористів, терористичні мережі та потенційні загрози, які можна, на жаль, мовляв, здобути шляхом застосування enhanced interrogation techniques.

Відповідно, перед урядовими чиновниками постає триєдине завдання:

1) публічно визнати, що enhanced interrogation techniques дійсно застосовувалися, проте виключно заради високої мети захисту суспільства;

2) заявити, що enhanced interrogation techniques не є катуванням або нелюдським поводженням;

3) задекларувати, що лише саме завдяки застосуванню enhanced interrogation techniques було відвернуті певна кількість терористичних актів або інших злочинів, чим було врятовано велику кількість невинних людей.

Головним аргументом проти цієї моделі є таке: якщо ми будемо виправдовувати тортури незалежно від їх назви в діяльності служб безпеки та органів поліції, то тортури знову стануть головним, якщо не єдиним засобом соціального контролю, що призведе до більші ніж суттєвого послаблення «м'язів» органів правопорядку та служб безпеки.

Коротко підсумовуючи сутність моделі безпеки, необхідно зауважити на такому: 1) дієвість катувань для цілей убезпечення не доведено; 2) катування може наповнити предмет розслідування або оперативно-діяльності недостовірною інформацією, що буде дорого коштувати платникам податків; 3) катування сприяє нагнітанню напруження в суспільстві та сприяє насиченню суспільства аномією; 4) катування сприяє погіршенню психічного здоров'я, адже негативні психологічні наслідки навіть умовних «легких» форм катування викликають незворотні психологічні реакції як у жертв катування, так у агентів, які їх застосовують.

Проте головне, якщо ми говоримо про модель безпеки, не можна забувати про принципово важливий момент: катування - незалежно від того, чи заборонено воно (як в Європі), чи дозволено у формі умовних enhanced interrogation techniques, - породжує відповідну негативну та вкрай небезпечну ланцюгову реакцію. Так, якщо держава надає своїм агентам формальний дозвіл на застосування катувань до громадян (нехай навіть у завуальованій формі) або принаймні толерує практику катувань, то у громадян зникають моральні бар'єри щодо застосування аналогічних дій до агентів держави або до тих саме безневинних громадян.

Крім того, як слушно зазначає Р. Блейклі, більшість тортур мають мало спільного із захистом населення від неминучих загроз безпеці. Набагато більше вони пов'язані з подоланням загроз інтересам транснаціональних елітних груп [44, с. 381].

Саме цей аспект «боротьби з тероризмом» є найбільш важливим для аналізу проблематики безпеки. Він повністю кореспондує поглядам С. Коена, М. Фуко, У. Бека та З. Баумана щодо глобалізованих «туристів», локалізованих «бродяг» та насичення політичного тіла суспільства «безпекою» з метою ще більшого соціального контролю над кожним рухом та навіть - станом на сьогодні - кожною думкою пересічного громадянина.

Елітні політичні групи та приватні транснаціональні корпорації насичують суспільство відповідними мессиджами: так, тортури, це більш ніж огидно. Проте, мовляв, світ змінився настільки, що перед нами стоїть важливий вибір: або пожертвувати одним терористом, або мовчки спостерігати за загибеллю сотень або тисяч безневинних людей. Ну, добре, мовляв, ми, діючи виключно заради високих ідеалів демократичного суспільства, мусимо максимально зменшити застосування катувань щодо злочинців та терористів, проте ми повинні компенсувати це трьома речами:

1) збільшенням фінансування поліції та служб безпеки;

2) ще більшим насиченням суспільства камерами відеоспостереження та іншими пристроями спостереження;

3) ще більшим доступом до персональних даних громадян заради їх власної безпеки.

«The stability model» є другою моделлю, яка пояснює застосування тортур у суспільстві ХХІ століття.

Так, будучи більш радикальною у поясненні причин застосування тортур, модель стабільності розглядає тортури як інструмент державного терору для дисциплінування населення та придушення потенційного або фактичного політичного протистояння, яке може загрожувати інтересам політичних еліт [44, с. 381]. До такої опозиції належать революційні та повстанські рухи, але нерідко також опозиційні партії, профспілки, групи, що закликають до демократії або до політичних свобод, а також ті, хто підозрюється в тому, що потенційно пов'язаний з такими групами, як зараз, так і в майбутньому. Часто катування використовуються як інструмент, який слід застосовувати проти конкретних осіб або груп, які мають стати прикладом для тих, хто наважується кинути виклик політичному режиму або політичним елітам. Для таких цілей використовуються підконтрольні або лояльні засоби масової інформації, які отримують «з перших рук» відповідні дані, які для інших ЗМІ є недоступними.

«The legitimacy model» є третьою моделлю, яка пояснює застосування тортур у суспільстві ХХІ століття.

Модель легітимності пояснює способи декларування окремими особами та/або політичними елітами права на катування, де такі особи прагнуть таким чином забезпечити право на катування задля власних інтересів, проте зовнішнім обґрунтуванням є, звичайно, «інтереси суспільства» або навіть «всього світу» [44, с. 381].

Так, після оголошеної у вересні 2001 року «War on Terror» США взяли курс на легалізацію застосування тортур єдиним суб'єктом, створюючи протилежність - «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу», де з'єднувальною ланкою стала легітимізація enhanced interrogation techniques. У подальшому рівень легітимізації стає нижчим та менш вибагливим, коли з формули «глобальне зло» проти «глобального рятівника світу» прибираються слова «глобальне» та «світу». Причому, як слушно зазначає Р. Блейклі, чи застосовують катування як засіб отримання точної інформації про загрози, абсолютно неважливо. Мета полягає в забезпеченні права на застосування катувань на майбутнє. Прикладом застосування цієї моделі також є США - від KUBARK Counterintelligence Interrogation до більш сучасних інструкцій проведення enhanced interrogation techniques.

Результативність та ефективність тортур як соціальних практик

Феномен тортур є поширеним у практиці органів правопорядку та спецслужб через стверджувану результативність подібних методів для отримання доказів вини підозрюваних. Нерідко вважається, що катування «спрацьовує як з міркувань безпеки, так і з точки зору стабільності, оскільки люди мають обмежені пороги для переживання подібного роду зловживань - навіть найжорсткіші персонажі врешті-решт ламаються від болю» [44, с. 388].

Відповідаючи на це питання, можна, передусім, нагадати, що навіть ЦРУ було змушене визнати свою неспроможність провести всебічний та незалежний аналіз ефективності enhanced interrogation techniques.

The U.S. Senate Intelligence Committee наголосив, що «співробітники ЦРУ ... вирішили розпочати програму безстрокового таємного затримання та використання жорстоких методів допиту, що порушує законодавство США, договірні зобов'язання та наші цінності».

Так, the U.S. Senate Intelligence Committee дійшов наступних висновків:

1) використання enhanced interrogation techniques не було результативним засобом отримання точної інформації або залучення колаборантів з числа затриманих;

2) твердження ЦРУ щодо ефективності enhanced interrogation techniques є неточними і не базуються на достовірних показниках успіху;

3) допити затриманих ЦРУ були жорстокими і набагато гіршими, аніж це було подано політикам та громадськості;

4) умови ув'язнення для затриманих ЦРУ були жорсткішими, ніж ЦРУ представляло політикам і громадськості;

5) ЦРУ неодноразово надавало недостовірну інформацію Міністерству юстиції, що перешкоджало правильному юридичному аналізу Detention and Interrogation Program;

6) ЦРУ активно уникало або перешкоджало нагляду за Detention and Interrogation Programз боку Конгресу;

7) ЦРУ перешкоджало ефективному контролю з боку Білого дому за програмою;

8) функціонування та адміністрування Detention and Interrogation Program ускладнювало, а в деяких випадках перешкоджало роботі інших органів виконавчої влади у сфері національної безпеки;

9) ЦРУ перешкоджало нагляду Генеральної інспекції ЦРУ;

10) ЦРУ координувало випуск секретної інформації для ЗМІ, включаючи неточну інформацію щодо ефективності enhanced interrogation techniques;

11) ЦРУ виявилося неготовим, оскільки воно розпочало реалізацію Detention and Interrogation Program більш ніж через 6 місяців після надання відповідних повноважень;

12) адміністрування Detention and Interrogation Program було глибоко недосконалим упродовж усієї тривалості цієї програми, особливо у 2002 році та на початку 2003 року;

13) на замовлення ЦРУ два психологи розробили enhanced interrogation techniques та зіграли центральну роль в операції, оцінках та адмініструванні Detention and Interrogation Program. Причому жоден психолог не мав досвіду допитувача, спеціальних знань про «Аль-Каїду», досвіду боротьби з тероризмом, навичок будь-якої відповідної культурологічної або лінгвістичної експертизи. У 2005 році психологи створили компанію спеціально для проведення такої роботи з ЦРУ. Незабаром після цього ЦРУ передало практично всі аспекти програми на аутсорсинг;

14) затримані ЦРУ піддавались методам примусового допиту, які не були схвалені Міністерством юстиції або не були санкціоновані штабом ЦРУ;

15) ЦРУ не здійснювало вичерпного або точного обліку кількості осіб, яких воно затримало, і тримало осіб в умовах, які не відповідали законодавчим стандартам тримання. Твердження ЦРУ щодо кількості затриманих та підданих посиленим методам допиту були неточними;

16) навіть саме ЦРУ не змогло належним чином оцінити ефективність enhanced interrogation techniques;

17) ЦРУ рідко притягало персонал до відповідальності за серйозні та суттєві порушення, неналежну діяльність, системні та індивідуальні недоліки управління;

18) ЦРУ ігнорувало численні внутрішні критичні зауваження, критику та заперечення щодо функціонування та адміністрування Detention and Interrogation Program;

19) Detention and Interrogation Program за своєю природою була нежиттєздатною та фактично завершилася до 2006 року через несанкціоноване розкриття інформації в пресі, зменшення співпраці з боку інших держав, юридичні та адміністративні проблеми;

20) Detention and Interrogation Program суттєво нашкодила інтересам США у світі та призвела до інших значних грошових та негрошових витрат [45].

З проблемою сумнівної результативності тортур у розумінні можливості отримати зізнання та інформацію тісно пов'язана проблема не менш сумнівної ефективності тортур, де категорія ефективності розуміється в контексті отримання результату за найменшу ціну.

У цьому контексті потрібно ще раз нагадати, що однією з передумов зменшення застосування тортур було концептуальна трансформація теорії доказів та практики доказування у кримінальному процесі, де значення зізнання підозрюваного суттєво зменшилося, а відповідний вакуум було заповнено непрямими доказами. Причому з розвитком науки криміналістики - спочатку з появою бертільонажу та дактилоскопії, а згодом ДНК-технологій та інших наукових досягнень - процесуальне значення «явок з повинною» ще більше мінімізувалося. У ХХІ столітті значення самовикривальних свідчень стало ще менш актуальним з огляду за переведення усього діловодства в електронно-цифрові бази та розкидування мереж соціального контролю з електронними перепустками, камерами цілодобового онлайн-спостереження та іншими контрольними механізмами [18, с. 34-50].

Крім того, на увагу заслуговує більш високий рівень аналізу. Так, за даними the University of Maryland's Global Terrorism Database, поступове збільшення частоти терористичних нападів мало місце з 1970 року по 1992 рік. Після подій 11 вересня 2001 року відбулося незначне збільшення кількості терористичних атак, яке поступилося періодом занепаду терористичної активності. Однак за період 2004 - 2014 років спостерігалося різке зростання кількості терактів з трохи більше 1 тис. у 2004 році до майже 17 тис. у 2014 році [46]. Отже, оцінюючи зазначені показники, можна дійти висновку, що «War on Terror» супроводжувалася збільшенням терористичної активності. Коли «War on Terror» стала одним з головним факторів глобального політичного розвитку, відповідно, кількість терактів зросла майже у 1 7 разів.

У 2017 році у всьому світі від тероризму загинуло 26445 людей. Упродовж цього десятиліття кількість загиблих у світі коливалась від найнижчого значення - 7827 осіб у 2010 році до найвищого показника 44490 осіб у 2014 році (рис. 1) [47]. Зазначені дані надають додаткові підстави аналізувати питання неефективності глобальної стратегії боротьби з тероризмом, частиною якої після 2001 року стали enhanced interrogation techniques.

Цікавим також є динаміка частки смертності від тероризму в глобальній картині смертності [47]. Так, спостерігається збільшення відносних показників смертності від тероризму в загальній картині смертності. Причому задекларована «War on Terror», навпаки, супроводжувалась частковим збільшенням смертності від тероризму. Більше того, домінуючий глобальний політичний чинник боротьби з тероризмом, навпаки, продемонстрував безпрецедентне зростання частки смертності від тероризму у 2014 році (рис. 2).

Рис. 1. Кількість жертв від тероризму (www. ourworldindata. org)