Кримінально-правова характеристика складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Оскільки нова редакція ст. 124 Основного Закону держави вже не передбачає положень, згідно з якими судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, норми, які визначають засади діяльності судів системи судоустрою України та Конституційного Суду України містяться у різних розділах Конституції України - розділі VIII «Правосуддя» та розділі XII «Конституційний Суд України» відповідно.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 126 Конституції України (ст. 126 у редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016 р.) розділу VIII «Правосуддя» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. При цьому, відповідно до положень ч. 3 цієї статті без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 149 розділу XII «Конституційний Суд України» Конституції України (ст. 149 у редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016 р.) незалежність та недоторканність судді Конституційного Суду України гарантується Конституцією та законами України. Вплив на суддю Конституційного Суду України у будь-який спосіб забороняється. Згідно частини четвертої цієї статті суддю Конституційного Суду України не може бути притягнуто до відповідальності за голосування у зв'язку з ухваленням Судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. При цьому, відповідно до положень частини третьої зазначеної статті без згоди Конституційного Суду України, суддю Конституційного Суду України не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

У Додатку до Рекомендації СМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, ухваленому Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, зазначається, що тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру (§ 68) [199, с.10].

Виходячи з вищезазначених конституційних положень, для усіх суддів в Україні, як суддів судів системи судоустрою, так і суддів Конституційного Суду України, не передбачено матеріального імунітету - вони можуть нести юридичну відповідальність, зокрема і кримінальну. Передбачається лише процесуальний імунітет на випадок арешту або затримання чи утримання судді. Після внесення змін до Конституції України у 2016 році зазнав змін процедурний аспект процесуального імунітету судді, оскільки в системі судоустрою замість Верховної Ради України згоду на затримання або утримування під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом надає Вища рада правосуддя, а для суддів Конституційного Суду України - Конституційний Суд України. При цьому, суддя Конституційного Суду України може бути притягнутий до відповідальності «за голосування у зв'язку з ухваленням Судом рішень та надання ним висновків» у разі вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Слід особливо звернути увагу на тому, що вперше в Конституції України знайшло відображення правило «flagrante delicto» - «спіймано на гарячому», тобто коли затримання судді здійснюється під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

На наше переконання, зазначені конституційні новели щодо відповідальності суддів створюють правове підґрунтя для приведення законодавства України у відповідність із Конституцією України, зокрема, у сфері кримінальної відповідальності.

Аналіз норми ст. 375 КК та практики її застосування вказують на необхідність її кардинальної модернізації, перш за все приведення її змісту у відповідність з Конституцією України. При цьому, при внесенні змін та доповнень до Кримінального кодексу України, з метою реалізації вимог ч. 3 та 4 ст. 149 Конституції України вважаємо за необхідне визначити особливості кримінальної відповідальності судді Конституційного Суду України. З урахуванням того, що норми, які визначають засади діяльності судів системи судоустрою України та Конституційного Суду України містяться у різних розділах Конституції України, а саме у розділі VIII «Правосуддя» та розділі XII «Конституційний Суд України», та враховуючи певні процедурні відмінності притягнення у відповідних випадках до кримінальної відповідальності судді Конституційного Суду України, на нашу думку, це краще зробити шляхом включення до Кримінального кодексу України окремої кримінально-правової норми (викладеної, наприклад, у ст. 375-1 КК). Можна це зробити і шляхом внесення змін та доповнень до чинної ст. 375 Кримінального кодексу України.

З урахуванням наведеного не можна погодитись з позицією окремих авторів, які вважають, що судді Конституційного Суду України не можуть бути суб'єктами відповідальності за ухвалення неправосудних, неконституційних рішень цього Суду, що рішення Конституційного Суду не можуть бути предметом складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України у зв'язку з обов'язковістю перегляду рішення та, як наслідок, його зміни/скасування як підстави для відкриття кримінального провадження за ст. 375 КК України.

Цілком є очевидним, що вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) відповідного рішення або висновку Конституційного Суду України потребує свого законодавчого вирішення. Оскільки згідно ст. 151-2 Конституції України, якою Основний Закон було доповнено згідно із Законом України № 1401-VIII від 02 червня 2016 року, передбачено, що рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені, на наш погляд, механізм визнання відповідного рішення Конституційного Суду України неконституційним (неправосудним) необхідно визначити в Конституції України.

На наше переконання, питання відповідальності суддів Конституційного Суду України безпосередньо пов'язане з питанням національної системи конституційного контролю за діяльністю Конституційного Суду України та судів системи судоустрою України. Питання органу держави (орган законодавчої, виконавчої, судової влади), який повинен здійснювати функцію конституційного контролю є вкрай актуальним для доктрини конституціоналізму у державі. Слід зазначити, з цього приводу є різні міркування, відповідно і різні моделі практичної реалізації механізму конституційного контролю за діяльністю органів судової влади. Варто окремо зазначити, що в останні роки існування СРСР (1989-1991 рр.) були спроби сформувати систему конституційного контролю. У останній період існування СРСР прийнято Закон СРСР «Про Конституційний контроль в СРСР», але ця система знаходилась тільки на етапі становлення і фактично не функціонувала.

Повноваження органів конституційного контролю за своїм обсягом різняться у інших країнах в залежності від системи конституційного контролю у країні. Контроль за діяльністю судів та інших органів судової влади здійснюється як у рамках парламентського контролю, так і відповідними спеціальними судовими або квазі-судовими органами держав.

В Україні з прийняттям Постанови Верховною Радою України «Про реагування на факти порушень суддями Конституційного Суду України присяги судді» № 775-VІІ від 24 лютого 2014 року функцію конституційного контролю за діяльністю Конституційного Суду України фактично здійснює парламент - Верховна Рада України. Вважаємо, що питання здійснення парламентського контролю за діяльністю Конституційного Суду України повинні знайти відображення в Основному Законі України. Варто звернути увагу, що у Постанові Верховної Ради України «Про реагування на факти порушень суддями Присяги суддів» надано оцінку рішенню Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року, рішенню № 2-рп/2013 від 29 травня 2013 року та № 3-рп/2012 від 25 січня 2012 року, які, як вказано, незаконні, та констатовано, що «судді Конституційного Суду України, які приймали вищезазначені рішення, порушили присягу судді» [192].

Зробимо висновки, що предметом злочину, передбаченого ст. 375 КК, є вирок, рішення, ухвала та постанова. У диспозиції основного складу злочину йдеться про певні види предметів - судові рішення. Предметом аналізованого складу злочину є судові рішення по суті розгляду спору якими встановлюються, припиняються правовідносини, визнають винуватість або невинуватість особи. У підрозділі пропонується у редакції ч. 1 ст. 375 КК України предмет злочину у виді вироку, рішення, ухвали або постанови узагальнити єдиним словосполученням «судове рішення». Функція конституційного контролю є основною в діяльності Конституційного Суду України у зв'язку з тим, що виражає його основне призначення. Найбільш наближеним органом до контрольної функції є парламент України, якому, згідно п. 1 ч. 1 ст. 85 КУ, надано право внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України. З аналізу обсягу повноважень парламенту, доцільно закріпити функцію контролю актів суду конституційної юрисдикції за парламентом України шляхом прийняття закону України щодо парламентського контролю в Україні.

Як вказують А. А. Музика, Є. В. Лащук, окрім суспільних відносин, що охороняються законом, об'єкт посягання характеризується такими ознаками як предмет злочину і потерпілий від злочину. У сучасній правовій доктрині вирізняють кримінально - правове, кримінологічне та кримінальне - процесуальне поняття потерпілого від злочину [132, с. 116]. Дослідженню потерпілого від злочину у кримінальному праві приділено увагу в роботах В. Є. Батюкова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова, П. С. Дагеля, Є. В. Лащука, А. А. Музики, Т. І. Присяжнюк, М. В. Сенаторова, , Є. В. Фесенка. Кримінологічні дослідження проблем вчення про жертву злочину здійснювалися, зокрема, такими вченими, як Д. Б. Булгаков, В. В. Голіна, О. М. Джужа, В. С. Мінська, В. І. Полубінський, К. Л. Попов, Д. В. Рівман, А. Л. Сітковський, В. О. Туляков, Л. В. Франк.

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою від 29 листопада 1985 року зазначено, що під терміном «жертви» слід розуміти осіб, яким індивідуально або колективно була завдана шкода, у тому числі тілесні ушкодження чи моральна шкода, емоційні страждання, матеріальна шкода або суттєве обмеження їх основних прав у результаті дії чи бездіяльності, що порушує чинні національні кримінальні закони держав-членів, включаючи закони, які забороняють злочинне зловживання владою [200]. Сучасні дослідники вказують про те, що поняття жертви є більш широкою категорією ніж потерпілий від злочину і не кожна жертва може бути потерпілим у кримінально-правовому значенні.

Як вказує Є. В. Фесенко, потерпілим від злочину може бути окрема людина, дві або більше особи, громадські об'єднання, населення адміністративно-територіальних одиниць, державні органи, держава і суспільство в цілому [263, с. 75]. М. В. Сенаторов визначає, що потерпілим від злочину є соціальний суб'єкт, благу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода [214, с. 55]. Як вірно вказують вчені, у багатьох випадках потерпілого характеризує не благо, а порушений соціальний зв'язок, що існував між потерпілими та іншими соціальними суб'єктами з приводу тих чи інших благ.

Загалом, норми чинного КК захищають низку суспільних відносин та суб'єктивних прав потерпілих, як то: право власності, виборчі, трудові права. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 375 КК України, посягає на суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя суддею одноособового (колегією суддів) або судом присяжних, тому потерпілим від злочину є особа право якої на здійснення правосуддя порушено. Законом України № 421-VIII від 14 травня 2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій законної професійної діяльності журналіста» ч. 2 ст. 375 КК України доповнено кваліфікуючою ознакою «з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста». При постановлені неправосудного судового рішення з відповідною метою як елемента суб'єктивної сторони складу злочину потерпілим виступає журналіст, право якого на реалізацію професійної діяльності порушується. Разом з тим, на наш погляд, європейські стандарти та вимоги суспільства не відповідають такому «вузькому» законодавчому погляду на особу потерпілого у складі злочину, передбаченому ст. 375 КК України.

Так, при здійсненні кримінального провадження щодо неповнолітніх суди зобов'язані забезпечити точне й неухильне застосування чинного законодавства, своєчасний та якісний розгляд справи, що є вимогою Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, Мінімальних стандартних правил ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх від 29 листопада 1985 року («Пекінські правила»). Особливі правові вимоги до розгляду справ щодо неповнолітнього випливають із положень національного законодавства, зокрема, віку кримінальної відповідальності (16 років, 14 - лише у випадках передбачених ч. 2 ст. 22 КК) та особливостями допиту на стадії досудового слідства та в суді.

Н.С. Юзікова підкреслює, що неповнолітні правопорушники відрізняються від дорослих злочинців як за характером і ступенем суспільної небезпеки так і особливостями особи, яка відзначається недостатньою соціальною зрілістю, незавершеністю індивідуально-вольового розвитку [284, с. 74].

З наведених положень вбачається, що неповнолітній злочинець поставлений під особливу правову охорону у зв'язку з соціологічними та психологічними особливостями статусу цієї категорії. Відповідно постановлення неправосудного судового рішення, яким шкода завдається неповнолітній особі становить особливу суспільну небезпеку не лише у випадку незаконного засудження, а й настання наслідків матеріального характеру, необґрунтованим застосуванням заходів виховного характеру, кримінально-правового, цивільно-правового характеру.

Вперше в артикулі 43 Кримінального кодексу УСРР 1927 року передбачалося, що «суд, визначаючи заходи соціальної оборони насамперед розв'язує справу про суспільну небезпечність розглядуваного злочину, після того, визнаючи конкретні заходи, застосовує суворіші заходи соціальної оборони», зокрема, «якщо злочин заподіяно з особливою жорстокістю, насильством чи хитрістю або стосовно осіб, що через вік або інші умовини були в особливо безпорадному стані». Пряме унормування категорії «особа похилого віку» передбачалось у Основах кримінального законодавства СРСР та радянських республік 1958 року. Так, у п. 5 ст. 34 Основ передбачалося, що при призначенні покарання обставинами, які обтяжують відповідальність є вчинення злочину щодо особи похилого віку. Чинний КК передбачає вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку як обставину, що обтяжує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК). Варто зазначити, що пенсійний вік в Україні визначено Законом України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» (ст. 26). На наше глибоке переконання зазначені категорії осіб обгрунтовано знаходяться під особливою кримінально-правовою охороною у КК України. Аналіз ознак, що характеризують потерпілого, дає підстави говорити про особливості статусу неповнолітньої особи та особи похилого віку за ознакою віку. Отже, у даному контексті неповнолітня особа та особа похилого віку виступають учасниками правовідносин у сфері правосуддя і одночасно потерпілими від постановлення неправосудного судового рішення.

Г. М. Бойченко, С. С. Шум визнання особи недієздатною називають не лише визначення психічного стану здоров'я, а й складне юридичне поняття, яке містить в собі медичний і юридичний критерії. З теорії відомо, що недієздатність є правовою категорією, що відображає зміни психіки людини. Розвиток психіки, психічні вади людини турбувало суспільство з давніх часів, у законах ХІІ Таблиць (451-450 рр. до н. е.) «якщо людина збожеволіла, то нехай владу над нею самою і над її майном візьмуть її агнати або родичі». На вказаному етапі історичного розвитку терміну «недієздатність» не існувало, однак не кожна людина могла вчиняти дії з юридичними наслідками. За часів дії законодавства Юстініана до осіб, які не мають дієздатність належали марнотратники, жінки та слабоумні, дії за них здійснював paterfamilias (глава сімейства), а при його відсутності опікун чи піклувальник. У акті князя Володимира «Закон судный - людям» зазначалося, що «завещающие свое имущество должны бать в здравом уме и памяти». Отже, суспільство здійснювало нагляд за особами, що не мали дієздатності на кожному етапі його розвитку, а правовий характер такого «нагляду» був обумовлений ступенем розвитку суспільства. Аналіз кримінально-правової охорони недієздатних осіб як категорій осіб із спеціальним статусом дає підстави виокремити таку характерну ознаку недієздатності як ознаку психічного стану. Таким чином, постановлення неправосудного судового рішення, яким шкода завдається особі, що визнана у встановленому законом порядку недієздатною, вказує на надзвичайну суспільну небезпеку злочинного посягання, нівелює інститут правосуддя перед суспільством та конкретним потерпілим і, враховуючи превентивний (попереджувальний) фактор, недієздатність має бути передбачена як обов'язкова ознака, що характеризує потерпілого у складі злочину.

Принцип презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України) свідчить про особливу охорону державою осіб, що перебувають під кримінальним переслідуванням. Норми Закону України «Про порядок відшкодуванням шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» покладають обов'язок відшкодувати шкоду, завдану незаконним засудженням, що свідчить про відповідальність держави за злочинні дії суддів (п. 1 ст. 1 ЗУ). Правові гарантії поновлення прав незаконно засуджених судами поширюються на випадки поновлення на роботу, а у разі неможливості - зайнятті іншої відповідної роботи, нарахування пенсії за віком. У процедурі поновлення задіяні державні органи і установи усіх ланок, тому випадки незаконного засудження у правовій країні повинні бути виключені або зведені до мінімального відсотку. Отже, ще однією категорією, яку варто розглянути як потерпілого від злочину, передбаченого ст. 375 КК України, є особи засуджені за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Так, Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями вказують, що мета виправлення досягнута, якщо після відбуття покарання правопорушник буде спроможний не тільки дотримуватись законів, але й забезпечувати своє існування і в подальшому не вчиняти нових злочинів. Засудження за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину покладає на особу засудженого кримінально-правові наслідки у виді тривалого часу перебування у місцях позбавлення волі, доволі тривалого часу погашення судимості. Більш того, процес ресоціалізації особи, що відбувала покарання в умовах ізоляції від суспільства може ускладнювати усі сфери життєдіяльності людини. У зв'язку з зазначеними факторами виокремлення у складі злочину потерпілого як невинуватої особи, яку постановленням неправосудного судового рішенням засуджено за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину як обов'язкової ознаки, є обґрунтованим кроком за для запобігання та кримінально-правової охорони суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя суддею (суддями) та спеціально утвореними органами у сфері правосуддя. У такий спосіб розкривається взаємозв'язок потерпілого від злочину як учасника суспільних відносин та безпосереднього об'єкта складу злочину.

Отже, аналіз характерних ознак та особи потерпілого у складі злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови дає підстави розширити коло потерпілого від злочину як учасника правовідносин, злочинне посягання у яких здійснюється на сам соціальний зв'язок (зміст правовідносин), чим підриваються засади судочинства і завдається шкода потерпілому і тому вичерпний перелік потерпілих осіб має бути відображено у складі злочину як кваліфікуючу ознаку. Пропонується ч. 2 ст. 375 КК України доповнити обов'язковою ознакою складу злочину - потерпілий від злочину, як-то: неповнолітній, недієздатний, особа похилого віку, невинувата особа, яку засуджено за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

2.2 Об'єктивна сторона постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Об'єктивна сторона злочину, тобто зовнішній прояв діяння, а також тих обставин навколишнього середовища, які, на думку законодавця, впливають на визнання діяння злочином певного виду (окремим різновидом такого злочину). В юридичній літературі спостерігаються різні підходи до ознак об'єктивної сторони складу злочину. Так, більшість акторів вважають, що обєктивна сторона - це сукупність зовнішніх ознак вчиненого злочину: діяння (дія або бездіяльність), суспільне небезпечні наслідки (певна шкода об'єкту), причинний зв'язок, спосіб, засоби, місце, час, обстановка вчинення злочину. Способи, знаряддя, обстановка, час, місце й інші, так звані факультативні ознаки об'єктивної сторони злочину, виступають обов'язковими лише в тих випадках, коли вони прямо передбачені в статті Особливої частини [141, с. 6; 82, с. 103].

У науці кримінального права спостерігаються різні підходи до ознак об'єктивної сторони складу злочину. Ознаки об'єктивної сторони злочину, зважаючи на їх визначення в диспозиціях відповідних правових норм, можуть бути обов'язковими (необхідними) і факультативними. До обов'язкових ознак відносять діяння, його наслідки і причинний зв'язок [240, с. 32-33] або тільки діяння [155, с. 83].

При оптимальному описі ознак злочину в диспозиції кримінально-правової норми фіксується тільки одна (одинична) форма (вид) суспільно небезпечної дії (бездіяльності), тобто одиничний варіант поведінки особи при вчиненні злочину. Наприклад, у складі ст. 375 КК України закріплена одинична форма зовнішнього вираження даного злочину, що складається з дії у виді постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення. В інших випадках у законі вказується не одна, а кілька форм (видів) злочинної поведінки, кожна з яких в альтернативі утворює самостійну дію (бездіяльність) об'єктивної сторони того самого складу злочину. Так, об'єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 377, містить декілька форм діяння, зокрема; погроза вбивством, погроза насильством, погроза знищенням, погроза пошкодження майна. Об'єктивна сторона постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови характеризується, насамперед, активною поведінкою - дією (delictum commissionis).

При аналізі об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України, варто вказати, що злочин є простим (одне діяння) формальним складом, що на нашу думку, є вірним і сприяє чіткості та однаковості розуміння дії. Дія у формі постановлення неправосудного судового рішення є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Як вказував А.Н. Трайнін, «Каждое преступление выражается ли оно в действии или в бездействии, всегда есть посягательство на определенный объект. Преступления, которое ни на что не посягает, в природе не существует…» [240, с.129]. З наведеного можна зробити висновок про таку особливість злочинної дії як здатність заподіювати шкоду охоронюваним законом про кримінальну відповідальність суспільним відносинам.

Аналіз конструкції складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, дає підстави вказати, що постановлення полягає у активній вольовій дії «постановлення» і виключає бездіяльність судді (суддів) у даному складі злочину. Для аналізованого складу злочину не має значення у якій справі (кримінальній, цивільній, тощо) і якою судовою інстанцією постановлено неправосудне рішення, а також чи набрало воно законної сили. Дії об'єктивної сторони аналізованого складу злочину, на думку ряду науковців, зокрема Н. Д. Квасневської полягають у такому: а) складання відповідного процесуального документа; б) підписання його суддею (суддями); в) проголошення судового акта (доведення до відома учасників процесу). У зв'язку з цим вчені вважають, що постановлення судового рішення завершується його проголошенням, і з цього моменту злочин, передбачений ч. 1 ст. 375 КК України, визнається закінченим незалежно від часу набуття законної сили судовим актом, його виконання та викликаних ним наслідків 61, с. 86.

У наукових розробках Н. Д. Квасневська більш детально описує момент закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК України і зазначає, що ним є «…постановлення неправосудного акта судової влади, яке полягає у виконанні послідовних дій: складання тексту, підпис суддею (суддями); публічне проголошення іменем України» [61, с. 92]. Як зазначає З. А. Тростюк «для того, щоб визначити момент закінчення формальних та усічених складів злочинів, потрібно використовувати правила лінгвістичного тлумачення кримінально-правових норм. При цьому, потрібно пам'ятати, що суспільно небезпечні діяння у диспозиціях Особливої частини КК України описані не дієсловами, а віддієслівними іменниками, що утворені від відповідних дієслів доконаного та недоконаного видів. Іменники, що утворені від дієслів доконаного виду використовуються для формулювання формальних складів злочинів, а іменники, які утворені від дієслів недоконаного виду - усічених складів злочинів [243, с. 132]. Отже, варто погодитись із З.А. Тростюк, що суспільно небезпечне діяння у ч. 1 ст. 375 КК України описано з використанням віддієслівного іменника «постановлення», яке походить від дієслова доконаного виду, а тому, на наш погляд, склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 375 КК України, буде вважатися закінченим з моменту завершення виконання певного діяння.

Разом з тим, у чинному КПК України щодо судових рішень використовуються різні терміни: «ухвалення», «проголошення», «оголошення» та «постановлення» (глава 29 «Судові рішення»). У той час у КПК України (у редакції 1960 р.) вжито іменник «постановлення» вироку. Тобто, термін, який використовується на даний час у диспозиції ч. 1 ст. 375 КК України не відповідає чинному процесуальному закону. Аналіз норм глави 29 КПК України засвідчує, що термін «постановлення» використовується у випадку, якщо судове рішення викладається у формі ухвали («…ухвала постановляється…» - ч. 3 ст. 371; «ухвали, постановлені…» - ч. 4 ст. 371, ч. 5 ст. 376 КПК України). Термін «ухвалення» використовується законодавцем у кримінальному процесуальному законі як такий, що позначає процес викладення судового рішення у формі - ч. 2 ст. 371, «виправдувальний вирок ухвалюється…» - ч. 1 ст. 373; «…суд ухвалює обвинувальний вирок…» (ч. 2 ст. 373), «обвинувальний вирок… ухвалюється…» (ч. 3 ст. 373), «…ухвалення обвинувального вироку…» (ч. 1 ст. 377), «…одночасно з ухваленням вироку…» (ч. 1 ст. 378); а також як узагальнюючий щодо винесення будь-яких судових рішень (і вироків, і ухвал): «законним є рішення, ухвалене…» (ч. 2 ст. 370), «обґрунтованим є рішення, ухвалене…» (ч. 3 ст. 370), «судове рішення ухвалюється…» (ч. 1 ст. 375), «…копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення…» (ч. 7 ст. 376).

Окремо необхідно зупинитись на термінології, що вживається у Конституції України після змін до законодавства щодо правосуддя та Законі України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції від 02 червня 2016 року. Так, ст. 129-1 КУ передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку (ст. 126); суд ухвалює рішення іменем України (ч. 1 ст. 129); діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов'язковості ухвалених ним рішень і висновків (ч. 2 ст. 147).

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 02 червня 2016 року, судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів, навантаження кожного судді, заборони брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення (ч. 5 ст. 15); незалежність суддів забезпечується порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення (п. 4 ч. 5 ст. 48); суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку (абз. 2 ч. 1 ст. 49). Отже, виходячи, з положень законодавства після внесенням змін щодо правосуддя, у законодавстві вживається єдиний термін «ухвалення» у зв'язку з чим пропонуємо у ч. 1 ст. 375 КК України для вираження дії судді використовувати термін «ухвалення», замінивши термін «постановлення».

Окремо зупинимось на тяжких наслідках як кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 375 КК України. У теорії права наслідками вважають будь-які зміни, які спричиняє злочинна дія у зовнішньому світі, а злочинним результатом - наслідки які мають значення для наявності складу злочину [119, с. 45]. Ступінь охопляє порівняльну величину, що характеризує розмір, інтенсивність чого -небудь, міру вияву чого - небудь; вживається для позначення етапу, стадії розвитку чого - небудь, міру вияву чого - небудь; стану, рівня, а під характером розуміється сукупність визначальних властивостей, ознак якого - небудь предмета, фізичного або психічного явища, його типові риси [90, с. 54] М. І. Коржанський злочинні наслідки - небезпечні пошкодження у суспільних відносинах [72, с. 194]. Заслуговує, на наш погляд, уваги позиція В. С. Прохорова, що необхідно розрізняти наслідки як шкоду, яка спричиняється охоронним кримінальним законом суспільним відносинам і, по-друге, наслідки як шкода, яка спричиняється безпосередньо учасникам суспільних відносин [96, с. 304-305]. Варто погодитися із позицією авторів, що наслідки деяких злочинів носять соціально-правовий характер (склад злочину ст. 438 КК України) [126, с. 108].

Аналіз законодавчих визначень поняття тяжкі наслідки дає підстави стверджувати, що вони жодним чином не розкривають ознак цієї категорії загалом та конкретних складів злочину зокрема. Відкритим для наукових дискусій залишається питання характеру та ступеню завданої шкоди, що охоплюється поняттям «тяжкі наслідки». З даного приводу у теорії виокремлюється декілька підходів. Перший зводиться до того, що «тяжкі наслідки» спричиняють лише фізичну шкоду (смерть потерпілого, тяжку хворобу) [3, с. 328; 125, с. 298]. Другий - заподіяння потерпілому як фізичної шкоди, так і матеріальної (тяжкі тілесні у виді тілесного ушкодження або смерть, доведення його до самогубства, спричинення матеріальних збитків, розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство, створення аварійної ситуації, що потягла людські жертви, тощо) [276, с. 196; 224, с. 368]. Третій підхід зводиться до того, що «тяжкі наслідки» можуть полягати у матеріальній, фізичній та моральній шкоді, тощо. Зокрема, до них пропонують відносити заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або декільком особам, залишення людей без засобів до існування, тощо.

У словниках української мови поняття «тяжкий» розглядається у декількох значеннях, а саме - важкий, складний, сильний, великий [35, с. 302; 13, с. 302; 221, с. 635]. Автори окремих словників, розкриваючи зміст поняття «тяжкий», тлумачать його також, як - густий, щільний або масивний, обмежений, такий, що несе за собою страждання, характеризується знегодами, труднощами, поневіряннями, значний за ступенем чи інтенсивністю, непроглядний, неприємний, який виражає суворість похмурість [22, с. 453]. Під «наслідком» розуміють результат [236, с. 502] те, що випливає з чого-небудь, зумовлюється якоюсь причиною, підсумок якої-небудь цілеспрямованої діяльності, те, що одержується після завершення чого-небудь [13, с. 270]. Тяжкі наслідки, завдані злочином, у п. 5 ч. 1 ст. 67 КК України передбачено окремо як обставину, що обтяжує покарання.

Тяжкі наслідки є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 375 КК України та деяких інших складів злочину Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК України. Так, поняття тяжких наслідків визначено у п. 4 примітки до ст. 364 КК України де передбачено, що тяжкими наслідками у ст. 364-367 є такі наслідки, які у двісті п'ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. У примітці до ч. 2 ст. 425 КК України в редакції Закону № 270-VI від 15 квітня 2008 року вказувалось, що тяжкими наслідками у ст. 423-426 вважається шкода, яка у п'ятсот і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян [183]. У примітці до ст. 232-1 КК України тяжкими наслідками визнаються, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у тисячу і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв'язку з виконанням Плану щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» від 13 травня 2014 року [180], тяжкими наслідками у ст. 364-367 КК України вважаються такі наслідки, які у двісті п'ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто такі наслідки мають матеріальну форму виразу.

З теорії права відомо, що наявність у конструкції норми вказівки на певну ознаку свідчить про її обов'язковість як елементу складу злочину. Тому, тяжкі наслідки у конструкції норми вказують на те, що такі наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України. Щодо аналізу тяжких наслідків постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови існує позиція В. І. Тютюгіна, який зазначає серед таких наслідків засудження невинної особи до тривалого строку позбавлення волі чи до довічного позбавлення волі 245, с. 44. Незаконне звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка є винуватою у вчиненні злочину до таких наслідків науковець не відносить. На нашу думку, така позиція зумовлена не лише тим, що категорія «тяжкі наслідки» є оціночною, зміст якої встановлюється у кожному конкретному випадку, а також нечіткістю побудови диспозиції норми ст. 375 КК України.

З конструкції норми, передбаченої ч. 2 ст. 375 КК зробимо висновок, що суспільно небезпечні наслідки відіграють роль кваліфікуючої ознаки, так як віднесення до конструкції об'єктивної сторони складу злочину наслідків свідчить про те, що характер та обсяг спричиненої шкоди «постановленням» неправосудного судового рішення значно збільшує ступінь суспільної небезпеки цього злочину. Як засвідчує судова практика, точний аналіз наслідків злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення зробити складно, а іноді й неможливо. Негативні наслідки завжди існуватимуть при вчиненні злочину, що полягає в ухваленні неправосудного акту у зв'язку з антисоціальною сутністю самого злочину та особливістю об'єкту кримінально-правової охорони злочину. Не виключено між протиправною поведінкою особи і можливими наслідками певного проміжку часу. Саме тому тяжкі наслідки як кваліфікуюча ознака складу злочину насправді перебувають за межами дії «постановлення» і не повинні мати значення для кваліфікації. Тому пропонується у ч. 2 ст. 375 КК України словосполучення «що спричинили тяжкі наслідки» виключити з диспозиції норми.

Окремим елементом об'єктивної сторони складу злочину є причинний зв'язок, що пов'язує діяння та суспільно небезпечні наслідки злочину. Н. М. Ярмиш звертає увагу на те, що «в кримінальному праві щодо аналізу об'єктивної сторони складу злочину «діяння» і «наслідок» розглядаються в одній системі як події, що лежать в одній площині» [290, с. 434]. Тому вірним є виокремлення причинного зв'язку як самостійної ознаки об'єктивної сторони постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови разом з наслідками. У разі постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови питання щодо встановлення причинного зв'язку між дією і суспільно небезпечними наслідками не виникає у зв'язку з тим, що за конструкцією склад злочину є формальним. Ми погоджуємося з Н. М. Ярмиш, яка вважає, що «якщо причинний зв'язок є, то його присутність ні в якому разі не визначається суб'єктивними моментами, абсолютно не залежить від того, що з цього приводу думає особа, котрою вчинено суспільно небезпечне діяння, і чи думає про що-небудь взагалі» [290, с. 397].

До найважливіших серед існуючих в науці права теорій причинного зв'язку належать: 1) «conditio sine qua non», що у перекладі з латинської означає «умова, без якої не може бути» та має назву «теорія еквівалентної причинності»; 2) адекватної причинності; 3) необхідного спричинення. Кожна з зазначених теорій, базуючись на різних філософських концепціях пропонує наукове обґрунтування питання причинності у кримінальному праві [116, с. 39]. М. І. Панов зазначає, що «теорія і практика кримінального права виходять з основного принципу, відповідно до якого суспільно небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину особі лише за умови, що вони перебували в причинному зв'язку з її дією або бездіяльністю. Встановити причинний зв'язок між дією і суспільно небезпечними наслідками означає дати відповідь на питання: чи діяння викликало цей наслідок і кому цей наслідок може бути поставлений у вину» [76, с. 137].

У зв'язку з тим, що причинний зв'язок є об'єктивною категорією, його визначення повинно відбуватися на підставі об'єктивних закономірностей, що є властивим теорії необхідного спричинення, і відображено у кримінально-правовій літературі [266, с. 38-41; 59, с. 196-217; 138, с. 185; 29, с. 48]. Зважаючи на необхідний причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, що означає наявність об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом, слід погодитися з тим, що це є лише «обов'язкова передумова вирішення питання про наявність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Треба ще встановити суб'єктивну сторону злочину - вину особи у формі умислу чи необережності щодо наслідку, який настав».

У чинній редакції норми причинний зв'язок при постановленні суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення, що спричинило тяжкі наслідки або вчинене з корисливих мотивів, в інших особистих інтересах чи з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста (ч. 2 ст. 375 КК України) може характеризуватися наявністю численних ланок між злочинним діянням і суспільно небезпечними наслідками. При вчиненні злочину, передбаченому ч. 2 ст. 375 КК України, суспільно небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину судді (суддів) лише за умови, що вони перебували у причинному зв'язку з дією у виді постановленням неправосудного судового рішення. Виходячи з законодавчої конструкції норми, у разі відсутності причинного зв'язку з дією відсутній склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 375 КК України в цілому. Якщо засудження невинної особи призвело до її самогубства, яке поєднано з іншими супутніми життєвими обставинами, а не лише незаконним засудженням, то наслідки також не можуть мати у такому випадку кримінально-правового значення, оскільки не є самостійними та йдеться не про необхідний, а про випадковий причинний зв'язок.

Взяті Україною зобов'язання при ратифікації КЗПЛ, прийнятті Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 року [129], відповідно до яких на державу Україна покладено обов'язок забезпечити належний та справедливий судовий розгляд при зверненні до судів усіх юрисдикцій. Разом з тим, у правозастосовного органу виникає ряд питань при тлумаченні юридичного змісту терміну «неправосудне» у контексті ст. 375 КК України, що може негативно відбитися на єдності судової практики. При цьому, визначенню категорії «неправосудне» як ознаки об'єктивної сторони складу злочину у науковій літературі приділено не достатньо уваги. Перш за все, слід звернути увагу на те, що вживаючи поняття «неправосудне», жоден із правових актів не дає роз'яснення юридичного змісту та ознак терміну. Відсутність однакового підходу до визначення нормативного змісту поняття та ознак неправосудного судового рішення на практиці може призвести до неоднакового тлумачення та, як наслідок, винесення судових рішень з порушенням основних принципів судочинства. Як зазначають В. І. Тютюгін, О. В. Капліна, I. A. Тітко, аналізуючи поняття «неправосудність» передусім слід звернути увагу на те, що воно є міжгалузевим. Такого висновку можна дійти тому, що текстуальне використання цього терміну у КК України передбачає звернення до інших галузей права.

Аналіз нормативних джерел дає підстави стверджувати, що значення ознаки «неправосудне», предметом якого є рішення органів судової влади, досить широко використовується у сфері нормативного регулювання[245, с.43]. Так, термін «неправосудне» вживається у ст. 62 Конституції України, Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) та від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 (справа про повноваження Конституційного Суду України, Постанові Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади» [188] та № 7 від 04 червня 2010 року «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» [189]. Разом з тим, у законодавстві у контексті протиправного судового рішення застосовується й термін «незаконне». Так, у Кримінальному процесуальному кодексі України, зокрема п. 17 ч. 3 ст. 42, ст. 130, 396, 427 та 463.

Проблема відсутності єдиної термінології, яка характеризує незаконність та необґрунтованість рішення, ухваленого суб'єктами правосуддя всупереч матеріальним і процесуальним нормам права зустрічається і у законодавстві інших країн. Так, у конструкції норм кримінального права деяких країн для позначення злочинного посягання на правосуддя вжито термін «неправосудний». У статтях 303 та 307 КК Республіки Молдова, ст. 352 КК Республіки Вірменія, ст. 305 КК Російської Федерації. У статті 336 КК Республіки Грузія, ст. 291 КК Латвійської Республіки, ст. 349 КК Республіки Таджикистан використовується категорія «незаконне» [281, с. 511].

Юридична енциклопедія визначає судове рішення в широкому значенні акт суд. розгляду справи будь-якого виду провадження; у вузькому значенні - рішення суду як акт правосуддя у конституційному, господарському та цивільному судочинствах [286, с. 707]. М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов виокремлюють додаткову ознаку неправосудності, яка полягає у невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи і пропонують розуміти такий судовий акт як судове рішення, у якому завідомо неправильно застосовано норму матеріального права, яке постановлено з грубим порушенням норм процесуального права, або в якому завідомо є невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. На думку В. О. Навроцького категорія характеризується двома ознаками: об'єктивною та суб'єктивною. Об'єктивна ознака полягає у тому, що такий вирок не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи (вимогам законності і обґрунтованості). Крім того, завідомо неправосудний вироку має характеризуватися і суб'єктивною ознакою - про це повинно бути точно, достовірно відомо судді, який його виносить [47, с. 176].

Ю. М. Грошевий зазначав, що «вирок може бути або правосудним, тобто законним та обґрунтованим, або неправосудним, тобто незаконним та необґрунтованим» [36, с. 21]. О. О. Кваша висловлює позицію, що «неправосудним слід розуміти такий судовий акт, який не відповідає вимогам законності й обґрунтованості, що може полягати у неправильному застосуванні норм матеріального права, порушенні положень Конституції України, норм процесуального права чи невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи» [62, с. 202]. На думку Н. Д. Квасневської, філософсько-правова категорія «неправосудність» судового рішення означає виражену у неправильному застосуванні некомпетентним або (і) упередженим суддею норм матеріального і (або) процесуального права, невідповідність судового акта фактичним обставинам юридичного конфлікту [61, с. 93]. Як бачимо, у наукових позиціях відсутній єдиний підхід до визначення обов'язкових та факультативних ознак до рішення, що є неправосудним.

Найбільш ґрунтовна характеристика ознаки неправосудності надана відомим вченим-криміналістом М. С. Таганцевим. Цей видатний вчений стверджував, що обов'язки судді при постановленні рішення поділяють на дві частини; юридичну, додержанні форм та обрядів судочинства у поєднанні із застосуванням до фактів і події, визнаних судом та, що полягає у визнанні подій та фактів, керуючись переконанням сумління. Запропоноване М.С. визначення ознаки охоплює усі три складові неправосудності, як то: а) викривлення зазначених у рішенні суду фактів правопорушення; б) дослідження фактів з недотриманням матеріальних і процесуальних норм права; в) наявність умислу, мотиву, суб'єкта посягання.

На наше переконання, відсутність хоч однієї з наведених ознак неправосудності може свідчити про наявність в діях судді (суддів) дисциплінарного проступку (до прикладу, винесення судового рішення незаконним складом суду; відсутність технічної фіксація перебігу судового розгляду; порушення права на отримання тексту рішення рідною для злочинця мовою) але не свідчити про наявність неправосудного судового акта, тобто рішення суду, що не є актом правосуддя за своєю суттю. На наш погляд, неправосудним є судове рішення як незаконне так і необґрунтоване, у якому висновки суду завідомо суперечать фактичним обставинам провадження та завідомо неправильно застосовують норми матеріального права та/або завідомо постановлене з грубим порушенням норм процесуального права [170, с. 102].

Обґрунтовано, на наш погляд, у науці точаться дискусії з приводу обов'язковості перегляду неправосудного рішення судом вищої інстанції. Так, С. Є. Дідик обґрунтовує, що для уникнення випадків необґрунтованого порушення кримінальної справи стосовно судді, питання про її порушення необхідно вирішувати лише після скасування судових рішень у встановленому законом порядку [39, с. 123], тобто така позиція вказує на обов'язковість скасування судового рішення як ознаки об'єктивної сторони. Варто наголосити, що сам факт перегляду не свідчить про неправосудність судового рішення, однак безумовно вказує на конкретні допущені судами загальної юрисдикції порушення норм матеріального та/або процесуального права.

Однак, з аналізу процесуальних кодексів відомо, що не всі рішення суду можуть бути оскаржено до суду вищої інстанції у зв'язку з наступним: а) відсутністю процесуальної можливості оскарження судового рішення б) спливом визначених законом строків на оскарження вироку, ухвали, постанови; в) повернення апеляційної, касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення та нововиявленими обставинами. У переважній більшості країн є судові інстанції судові рішення яких не оскаржуються та мають статус остаточних, як правило, до таких належать рішення суду вищих інстанції та суду конституційної юрисдикції.

Варто вказати, що судова практика йде шляхом задоволення скарг учасників на бездіяльність органу досудового розслідування у випадку відмови у реєстрації відомостей у ЄРДР (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК) слідчим суддею, виходячи з положень ч. 1 ст. 214 КПК, якими не передбачено будь-яких перевірочних дій окрім наявності ознак вчинення злочину у заяві (повідомленні). Наведене підтверджується імперативними положеннями ч. 4 ст. 214 КПК, згідно з якою відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

Тому ознака обов'язковості скасування рішення суду як обов'язкової умови для реєстрації відомостей у ЄРДР (порушення провадження) не відповідає вимогам процесуального законодавства та судовій практиці. Варто погодитись із вченими, що безумовно принциповим є скасування неправосудного рішення у випадках, де таке право передбачено процесуальним законодавством та наявні можливості для реалізації права на оскарження (процесуальні строки оскаржити рішення або передбачені законом підстави для їх поновлення). У зв'язку з чим така ознака як перегляд рішення судом вищої інстанції як умови неправосудного судового рішення виступає факультативною ознакою об'єктивної сторони складу злочину.

Як вказувалося, у теорії права говориться про особливий зв'язок об'єкта та предмета злочину. З аналізу неправосудності як ознаки об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, та предмета даного злочину варто говорити про тісний зв'язок саме цих елементів, що поєднані у злочинному результаті - постановленні завідомо неправосудного судового рішення, що є особливістю наведеного складу злочину. З метою єдності тлумачення поняття неправосудного судового рішення та його ознак, на наш погляд, варто доповнити Розділ XVIII «Злочини проти правосуддя» КК України приміткою з визначенням неправосудного судового рішення для статей 375 та 375-1 КК України як незаконного так і необґрунтованого вироку, рішення, ухвали або постанови місцевих судів, апеляційних судів, Верховного Суду, Конституційного Суду України за результатами судового розгляду або перегляду кримінального провадження або спірних правовідносин, заяви про перегляд рішення за ново виявленими обставинами або виключними обставинами у якому висновки суду завідомо суперечать фактичним обставинам провадження та завідомо неправильно застосовують норми матеріального права та/або завідомо постановлене з грубим порушенням норм процесуального права.