Міжнародні злочини: поняття та класифікація

2.2 Воєнні злочини: поняття, ознаки

Злочини вчинені на грунті нелюбові можуть мати простір під час збройних інцидентів або окупації і час від часу отримувати масовий характер. У разі співвідношення певним умовам, конкретним в міжнародному праві, ці злочини можуть кваліфікуватися, як військові злочини, злочини проти людяності або злочини геноциду. Дані загальновизнані міжнародним правом злочини ще караються згідно з Кримінальним кодексом України. Напружені політичні стосунки та збройні конфлікти можуть спрямувати громади, які різняться етнічним або національним походженням, мовою чи релігією, одна проти одної. Час від часу політичні розмежування точно повторюють міжетнічні або міжрелігійні відмінності. В такому контексті може відбутися взаємне накладання злочинів на ґрунті ненависті та політично вмотивованих злочинів. Кожний подібний випадок підлягає окремому дослідженню. Злочини на грунті нелюбові можуть посилюватися на тлі якогось інциденту. В таких випадках завжди принципово помічати присутність упередження, як теми так і розцінювати причетність даної причини. При винесенні рішення умовно скоєнного такого злочину на ґрунті ненависті, слід брати до інтерес сприйняття правопорушення суспільством, потерпілого від нього.

При здійсненні прогнозу, подібні визначити як правопорушення, в базі яких лежать перемішані теми, але не дивлячись на все вищесказане як правопорушення на грунті ненависті, які підлягають відстеженню як окрема група. Великі проблеми з приводу цих правопорушень ще з'являються в контексті юрисдикції та відповідальності. На територіях, які опинилися поза контролем визнаного уряду країни, офіційні органи влади не можуть нести відповідальність за неспроможність захистити жертв злочинів на ґрунті ненависті [22]. Таку відповідальність мають нести ті, хто de facto виконує функції влади на таких територіях. Відповідні суди - національні або міжнародні - мають прийняти рішення про застосовуваний правовий режим

Бурхливий розвиток інституту кримінальної відповідальності фізичних осіб в міжнародному праві, який мав місце в останньому десятилітті ХХ ст. та на початок ХХI ст. призвів до появи нових органів міжнародного кримінального правосуддя. Крім міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc для колишньої Югославії та Руанди, що загалом були досить схожі на Нюрнберзький трибунал, було створено низку інших органів правосуддя, які можна віднести до двох зовсім нових груп. До першої належить Міжнародний кримінальний суд, який став першим постійно діючим органом міжнародної кримінальної юстиції, до другої - змішані та міжнародні суди і трибунали, які поєднують в собі елементи, притаманні як для міжнародних, так і національних судових органів. Проте, створення цих органів породило ряд нових проблем, одна із яких є відсутність єдиного підходу до розуміння поняття воєнного злочину.

Більшість науковців вважають, що поняття «воєнний злочин» виникло у другій половині ХIХ століття, коли було прийнято Женевську конвенцію 1864 року про поліпшення долі поранених і хворих воїнів в діючих арміях та ряд інших документів, що регулювали порядок ведення воєнних дій. Проте перші обмеження щодо методів і засобів ведення збройних конфліктів встановлю- валися ще в третьому тисячолітті до н. е. в Єгипті. Iснували такі обмеження і в інших народів, так Махабхарата і закони Ману зокрема забороняли воїнам убивати безпомічних ворогів, а також тих, хто здався. Після одужання поранених військовополонених відправляли на батьківщину. Про існування подібних правил у стародавньому Китаї згадує Сунь Цзи. В древній Греції такі правила мали силу закону. Згодом вони знайшли втілення у так званих законах лицарства. Про воєнні злочини згадується також у Кодексі Лібера 1863 року, проте даний термін ще не використовувався. Сам термін «воєнний злочин» з'явився лише в 1945 році у ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу в Нюрнбергзі, де зазначалося, що такими слід вважати порушення законів і звичаїв війни, що включають вбивства, жорстоке поводження або депортацію цивільного населення на окупованих територіях, вбивство або жорстоке поводження з військовополоненими, вбивство заручників, розкрадання державної або приватної власності, безглузде руйнування населених пунктів, що не зумовлене військовою необхідністю.

Женевські конвенції 1949 року, де було кодифіковано інтернаціональне гуманітарне право після 2-ї світової війни, крім іншого, містить список військовий злочин, перед якими розуміли неабиякі порушення конвенцій, беручи до уваги специфіку взаємин, врегульованих кожної з них. При цьому будь-яка з 4-ох Женевських конвенцій 1949 року подає власний перелік серйозних порушень, спільного створення єдиної системи. До них відносяться наступні діяння:

· навмисне вбивство;

· тортури і безжалісне поводження, включаючи біологічні експерименти;

· свідоме принесення тяжких мук або неабиякого каліцтва;

· нанесення шкоди здоров'ю;

· злочинне знищення і привласнення багатства, якщо воно не викликане військовою потребою;

· насильство до цивільної особи або військовополоненого;

· незаконна депортація, переміщення цивільних осіб, що перебувають під захистом;

· захоплення заручників [25].

Можна виділити близько сотні окремих складів злочинів, які слід вважа- ти воєнними. Однак всі вони характеризуються певною сукупністю ознак, які є притаманні кожному складу зокрема і групі загалом.

Дії, що складають об'єктивну сторону воєнних злочинів, вчиняються під час збройного конфлікту і є пов'язані з ним. Дана ознака поєднує в собі дві. По-перше, дана ознака характеризує ситуацію, при якій вчиняється даний злочин. Він може вчинятися виключно під час збройного конфлікту, адже відомо, що дії, які під час збройного конфлікту є воєнними злочинами, в мирний час будуть кваліфікуватися по іншому. Проте досить багато держав підтримують позицію, що збройні конфлікти неміжнародного характеру відносяться виключно до їх внутрішньої юрисдикції. Крім того, перелік дій, які вважаються воєнними злочинами, тут значно коротший. Додатковий протокол II 1977 року, положення якого в основному регулюють дії сторін в ході такого роду конфліктів, не містить жодних норм, що визначають кримінальну відповідальність індивідів, а визначення воєнних злочинів, що склалося в звичаєвому міжнародному праві, тут виявляється далеко не таким чітким, як у випадку міжнародного конфлікту. Однак, більшість науковців висловлюються за розширене трактування воєнних злочинів і пропонують включити в них порушення гуманітарного права, вчиненні під час неміжнародних збройних конфліктів. Ця позиція була підтримана Комісією міжнародного права та ООН. Так, Статут Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії передбачає відповідальність за «серйозні порушення спільної статті 3 Женевських конвенцій», так само як інших норм, направлених на захист жертв збройних конфліктів і основних норм, що стосуються методів та засобів ведення війни. Суворим, Трибунал вважає це правопорушення, яке тягне за собою тяжкі результати для його потерпілих і переступає норми, що оберігають важливі значення. Таким чином злочин включаэ діяння, націлені проти життя і здоров'я, глобальні вбивства, захоплення заручників, корпоративні санкції, грабежі і розряд інших діянь.

Але, слід зазначити, що використання норми військових злочинів, абсолютних під час збройних инцидентів неміжнародного характеру, в даний час значно ускладнюється тим прецедентом, що країни не підтверджують існування такого инциденту. З іншого боку, ці правопорушення завжди повинні бути з'єднані з озброєним інцидентом. Таким чином, діяння, які кваліфікуються як військові злочини, зобов'язані вчинятися як «акт війни», в іншому випадку вони стануть зображати собою загально кримінальні правопорушення [23].

Вчинення дій, що вважаються серйозними порушеннями норм міжнародного гуманітарного права. Дана ознака об'єднує три елементи. По- перше, діяння повинне становити грубе порушення норм міжнародного гуманітарного права, а саме: Женевських конвенцій 1949 року, Додаткових протоколів до них 1977 року, Гаазьких конвенцій 1899 року та 1907 року, Гаазької конвенції 1954 року, Протоколу про захист культурних цінностей під час військових конфліктів 1954 року, Конвенції про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976 року та ряду інших документів в сфері міжнародного гуманітарного права, а також грубі порушення звичаєвих норм міжнародного гуманітарного права. На даний час існує близько сотні окремих складів злочинів, які вважаються воєнними.

Норми міжнародного гуманітарного права мають на меті врегулювати відносини між державами, з метою максимально захистити жертв війни. Таким чином, виконання їх приписів держави покладають на свої збройні сили та прирівняні до них формування, рухи опору, населення неокупованої території, що стихійно береться за зброю при наближенні ворога, партизан тощо.

Вважається, що ці особи мали від країни перевага у вееденнні збройної боротьби і в даному випадку виступають, як представники країни. Саме на комбатантів покладається конкретна повинність втілювати в життя норми міжнародного гуманітарного права, так як лише вони мають законну перевагу вести бойові дії. Цей стан випливає з самої думки комбатантів, одним з показників яких говорять, про повинність дотримуватися законів і звичаїв ведення війни. При цьому слід врахувати, що думка «комбатант» в даному випадку охоплює ще й співучасників збройних інциндентів неміжнародного характеру. Крім комбатантів, обов'язок дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права покладається на інших осіб, які мають всі прва віддавати їм конкретні накази. Так, наприклад, згідно із законодавством України, Росії, США і більшості інших країн головнокомандувачем Збройних Сил вважається глава держави.

Тому зрозуміло, що він також зобов'язаний дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, а у випадку їх порушення може бути притягнутий до відповідальності. Теж саме стосується і інших осіб, що не входять у склада збройних сил, але будучи державними службовцями є наділені повноваженнями віддавати накази комбатантам. У випадку, якщо серйозні порушення гуманітарного права вчиняються особами, які не мають права воювати, то вони, у залежності від тяжкості злочину, будуть нести кримінальну відповідальність за національним правом в загальному порядку, або ж кримінальну відповідальність за порушення норм міжнародного права, проте вже не за воєнні злочини, а, в залежності від вчинених дій, за злочини проти людства, геноцид або інші злочини.

Досить часто національні акти розширено трактують перелік суб'єктів воєнних злочинів, включаючи в їх перелік і цивільних осіб, які під час збройних конфліктів вчиняють злочини стосовно комбатантів. Такі поло- ження містяться у військових статутах Австралії, Еквадору, США [22].

Об'єктом посягання є особи, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права. Війна це завжди відносини між державами (та іншими суб'єктами міжнародного права). Ціллю війни є знищення військового потенціалу держави-противника, його збройних сил, техніки, воєнних об'єктів, з метою досягнення певних політичних цілей. Об'єктом нападу не можуть бути особи та об'єкти, які не є воєнними. Саме тому міжнародне гуманітарне право вводить особливе поняття «підзахисні особи» для позначення того, з метою захисту чиїх інтересів воно діє. Підзахисні особи є найбільш вразливими та беззахисними, їх захоплення чи знищення не приносить жодної воєнної переваги, тому такі дії вважаються воєнними злочинами. Однак можливим є варіант, що об'єктом посягання будуть принципи міжнародного гуманітарного права, порушення яких не створює безпосередньої загрози для підзахисних осіб і об'єктів. До таких слід віднести принизливе поводження, примусові роботи, порушення права на справедливий судовий розгляд, вербування дітей, що не досягли 15 років, глумлення над мертвими чи могилами.

Дані злочини завжди вчиняються умисно або із грубої необережності. Як зазначено у ст. 30 Статуту Міжнародного кримінального суду, злочини вчиняються «умисно і свідомо». Але певна форма зобов'язань все-дійсно орієнтується будь-яким одиничним складом правопорушення. Визначивши ознаки та властиві воєнних правопорушень, можемо сконструювати їхню думку. Таким чином, воєнні правопорушення підрозумівають інтернаціональний злочин свідомо чи по грубій необачності, що визначається комбатантом і прирівнюється до даних осіб або відповідно по відношенню до цивільних осіб під час збройного інцинденту і міститься в глобальному і суворому недотриманні норм міжнародного гуманітарного права і зазіхає на підзахисних осіб, їх права або важливі погляди інтернаціонального гуманітарного права.

2.3 Злочини проти людства: поняття, ознаки

Вірна кримінально-правова критика беззаконних дій, то є юридична кваліфікація правопорушень, яка вважається завдатком справедливої спільної роботи в будь-якій країні. Особливо важкою дією вважається кваліфікація інтернаціональних правопорушень, зокрема злочинів проти миру і безпеки людства. Організація Об'єднаних Націй посеред цінностей своєї діяльності описує допомогу членам великого суспільства в проведенні фактичних і дослідницьких подій в області кримінальної юстиції, націлює на створення правових документів відповідно до врегулювання міждержавної спільної роботи в сфері боротьби зі злочинністю, становит питання про територіальність і екстратериторіальність міжнародного кримінального права [11].

Інтерес держав світу в підтримці вірності і законності в межах своєї юрисдикції сприяє поглибленню багатосторонньої спільної роботи членів великого суспільства в сфері застереження злочинності та кримінального правосуддя. Слід звернути увагу, що в наш час визнаною нормою міжнародного кримінального права вважається послужливість для будь-якої держави взяти участь в загальних діяння у сфері кримінальної юстиції. На шостій сесії Комісії ООН з попередження злочинності і кримінального співробітництва (28 квітня 1997 року) було прийнято спеціальну резолюцію «Міжнародне співробітництво з питань кримінального права» [17]. В даному акті країнам - членам міжнародного співтовариства в рамках національних правових систем передбачалося запровадити ряд необхідних заходів з метою поліпшення ролі країн в системі міжнародного співробітництва. Мова йде насамперед про забезпечення ефективного застосування принципу aut dedere aut judicare. Цей універсальний принцип сучасного міжнародного права встановлює обов'язок «судити або видати». Помічений більш ніж у сімдесяти конвенціях в області міжнародного кримінального права, підтверджений принцип гарантує в непрямій формі правозастосовчу функцію на міждержавному рівні. Механізм схеми непрямого забезпечення діє через зобов'язання держав включити відповідні положення у своє національне законодавство з метою визнати кримінально караним злочином переслідуване міжнародним правопорядком діяння. Введення України в процес міжнародного співробітництва в галузі кримінальної юстиції сповнений особливого ентузіазму і до проблем поліпшення кваліфікації інтернаціональних правопорушень, до цього тільки злочинів проти безпеки людства як важких для її втілення.

Слід зазначити, що в науковій літературі кваліфікації злочинів проти миру та безпеки людства не приділено належної уваги. Загальні принципи юридичної кваліфікації висвітлювалися в монографічних дослідженнях А. Н. Трайніна, В. М. Кудрявцева, Г. О. Левицького, О. А. Герцензона, В. М. Кудрявцева, О. І. Рарога, А. В. Наумова, О. С. Новиченка та ін.; окремі аспекти знаходимо у працях Ю. О. Решетова, П. С. Ромашкіна, І. Г. Соломоненка, О. Г. Кібальника.

Між тим кваліфікація злочинів проти людства вважається дуже значною проблемою, так як в її базі є не тільки складність в поділі загальних і інтернаціональних злоченів, а ще й визначення їх складу та проблеми встановлення нормативної тотожності з інтернаціональними нормами і державним кримінальним законодавством. В рамках роботи слід окреслити більш проблематичні аспекти кваліфікації злочинів проти людства, беручи до уваги міжнародні норми. Приступити слід з термінологічного визначення кваліфікації в контексті оціночної властивості правопорушення. Саме слово «кваліфікація» походить від латинських слів quails (якість), facere (робити), що свідчить про те, що застосування терміна передбачає встановлення якісної характеристики об'єкта, що оцінюється. У словнику Брокгауза і Ефрона подано наступне визначення: «У кримінальному праві під кваліфікацією розуміють виділення за особливими обтяжувальними ознаками деяких видів із цілого роду злочинів». Новий тлумачний словник української мови називає кваліфікацією «визначення, означення». Великий енциклопедичний юридичний словник подає кваліфікацію злочинів як визначення конкретної суті якості певного суспільно небезпечного діяння, його фактичних об'єктивних і суб'єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридичним об'єктивним та суб'єктивним ознакам певного складу злочинів [24].

Наукова сфера кримінального права описує кваліфікацію правопорушення, як вірну кримінально-правову оцінку певного соціально ризикованого дійства. Її сутність - у встановленні чіткого співвідношення між показниками абсолютної дії і показниками, передбаченими в нормах кримінального закону. Юридичним підґрунтям для кваліфікації складу правопорушення, зокрема його предмет. У кримінальному праві таким об'єктом виступають абсолютні дії особи, що містить всі або кілька показників дії, описані у відповідній статті Особливої ??частини Кримінального кодексу. Для вірного застосування кримінального закону дії потрібно надати кримінально-правову оцінку, то є постановити питання про наявність в ньому складу конкретного правопорушення, визначення його юридичної суті, оцінку з боку закону, його відповідність з значенням його окремих прецедентів об'єктивної дійсності.

Насамперед акцентуємо увагу на тому, що кримінальний закон, описуючи склад того чи іншого злочину, вказує їх конкретні риси. Склад злочинів проти людства ще просторіше. Так як його складовими вважаються не окремі аспеки, а іноді цільні склади загальнокримінальних правопорушень, передбачених кримінальним законодавством. Злочини проти людства, особливо коли мова йде про агресії або порушення законів і традицій боротьби, охоплюють вагому і різнорідну категорію деліктів, з'єднаних в єдину думку, одиничного складу злочинів проти людства. Наприклад, склад військових злочинів узагальнює цільні категорії загальнокримінальних правопорушень (вбивства, крадіжки, згвалтування, і т.д.).У той же час «війна» як елемент складу агресії, у свою чергу, також значно відрізняється від «дії» як елементу складу кожного злочину, бо війна - це складна система дій.

Таким чином, як елементи складу злочинів проти людства фігурує досить значне коло самостійних загальнокримінальних складів. Як зазначає М. Ш. Бассіоні, термін «злочини проти людства» об'єднує всі звірства, вчинені у значних масштабах. Злочини проти людства певним чином «змішуються» зі злочинами проти миру і військовими злочинами. Але злочини проти людяності юридично відрізняються від воєнних злочинів саме тим, що вони застосовуються не тільки в контексті «війна», бо «час війни і миру для вчинення цих злочинів не має значення» [27].

На думку О. Г. Кібальника і І. Г. Соломоненка, вчинення однією особою (особами) злочинів проти міжнародного миру, проти людяності або воєнного злочину кожного разу повинні отримувати самостійну правову оцінку, тобто ці діяння повинні кваліфікуватися за сукупністю. Іншими словами, ні одне з названих правопорушень не має можливість «поглинати» інший. Базою для такого висновку вважається визнання відповідних інтересів забезпечення інтернаціонального миру, безпеки людства, а ще дотримання правил ведення війни та військових інциндентів конкретними об'єктами злочинів проти людства.

Складність досліджуваної проблеми і в тому, що на інтернаціональному рівні не існує точних критеріїв змісту інтернаціональних злочинів та злочинів міжнародного характеру. Ці правопорушення нерідко називають «конвенційні правопорушення», «кримінальні правопорушення міжнародного характеру», «правопорушення, які порушують інтернаціональний правопорядок» і інші. Доволі широке розповсюдження у західній науковій літературі мають і такі терміни, як «злочин проти міжнародного права» («crime against international law»), «злочин згідно з міжнародним правом» («crime in accordance with international law»), «злочин за міжнародним правом» («crime under international law»).

Цілком зрозуміло, що незважаючи на конкретну схожість названих понять під ними іноді розуміються різні види правопорушень, а тому і різна ступінь визнання соціально небезпечних дій, як беззаконних при їх кваліфікації. Необхідність розробки і прийняття ухвалення та поділу інтернаціонального правопорушення та правопорушення міжнародного характеру, що визнається більшістю вітчизняних і зарубіжних експертів. Їх відсутність ускладнює завдання уникнення, придушення і санкції за їх виконання.

Вважаю, що слід звернути увагу і на наступне. Статут Міжнародного Кримінального Суду до злочинів проти миру та безпеки людства відніс злочини геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини і злочин агресії. Але в Резолюції, прийнятій Дипломатичною Конференцією повноважних представників держав під егідою ООН щодо заснування Міжнародного Кримінального Суду, міститься рекомендація розглянути злочини тероризму і злочини, пов'язані з наркотиками, на предмет напрацювання прийнятного визначення і включення їх до переліку злочинів, що підпадають під юрисдикцію Суду [21].

Аналізуючи склад тероризму, М. Ентін стверджує, що якщо в суспільстві складається широкий консенсус з приводу того, які об'єкти та цінності потребують абсолютного захисту від злочинів міжнародного характеру через абсолютизацію відповідальності, то подібний підхід видається і легітимним, і повністю виправданим.

Отже, склад злочину проти людства охоплює систему показників, які знаходять зміцнення в інтернаціональному кримінальному праві. Однак юридична кваліфікація дії, є метою якою вважається введення відповідальності за скоєне відповідно до даних показників, що базується як на нормах міжнародного кримінального права, так і на державному кримінальному законі. Запроваження системи злочинів проти людства стало однією з основних новел сучасного кримінального законодавства.

У міжнародних документах часто вказується, що країни-члени передбачають відповідне покарання за такі правопорушення з урахуванням тяжкості таких діянь. Даний механіз передбачає вжиття заходів кримінально-правового, кримінально-процесуального, організаційного та іншого характеру, котрий складається із загальновизнаних норм міжнародного права (зокрема, в Україні, як і в більшості країн, конституційно закріплена пріоритетність міжнародних норм). Тому, при кваліфікації злочинів проти людства належить орієнтуватися на правові системи, що містяться у сторонніх інтернаціональних договорах. У зарубіжній науці кримінального права ще звичайним стало розділення інтернаціональних злочинів на злочини проти людства і «інші міжнародні злочини» (other international crimes) [14].

Пояснюється така класифікація злочинів насамперед тим, що ст.5 Римського Статуту відносить злочини проти миру, безпеки людства (людяності) і військові злочини до найбільш серйозних злочинів, що викликають занепокоєння всієї міжнародної спільноти. Саме відповідальність за ці злочини була передбачена статутами Нюрнберзького і Токійського трибуналів і знайшла своє пряме втілення в їх вироках.

Важливе значення для кваліфікації злочинів проти безпеки людства є те, що вони є в мирний час або в період військового інциденту. Насамперед це характерно для кваліфікації військових злочинів, зразком можна вважати рішення Токійського і Нюрнберзького трибуналів. Але в міжнародних актах підкреслюється, що юридична кваліфікація актів геноциду як злочину проти безпеки людства (людяності) не залежить від того, у мирний чи воєнний час він мав місце. Таким чином з позицій міжнародного права кваліфікується і екоцид, котрий має можливість розглядатися як воєнній злочин, якщо він використовується як спосіб ведення війни (ст. 8 Римського Статуту), так і в мирний час. Критика наявних термінологічних визначень в західних наукових колах, приведення норм Кримінального кодексу України у відповідність з міжнародно-правовими конвенціонально конкретних норм вважається одним з пріоритетів становлення законодавчого процесу в галузі кримінального права.

Такий підхід вважається принциповою основою призначення законних та справедливих санкції, що має величезний кримінологічний сенс, як відображення реального стану злочинності та її текстури в кримінальній статистиці, сприяти дослідженню та використанню заходів перестороги злочинів проти людства.

3 

3. Сутність міжнародних злочинів на тлі Українського законодавства

Кримінальний кодекс України передбачає просторову і тимчасову юрисдикцію закону про кримінальну відповідальність (стаття 4-10). Просторова юрисдикція означає розподіл закону про кримінальну відповідальність України в межах конкретної місцевості і щодо конкретного кола осіб. Короткочасна юрисдикція закону про кримінальну відповідальність України означає тривалість дії закону в межах конкретного швидкоплинного проміжку.

Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність базується на 4-ох головних принципах: територіальний, громадянський, універсальний і реальний.

Територіальний принцип регламентує силу закону про кримінальну відповідальність на теринах України. Винятком з територіального принципу вважається принцип дипломатичного імунітету. Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, котрі мають дипломатичний імунітет, однак зберігається умовно абсолютних ними в Україні правопорушень.

Принцип громадянства регламентує силу закону про кримінальну відповідальність щодо дій, вчинених за територією України її городянами і особами у відсутності громадянства, що безперервно живуть в Україні.

Універсальний і реальний погляди передбачають розподіл дій Закону про кримінальну відповідальність України щодо дій, за межами України закордонними городянами, у випадках, передбачених міжнародними домовленостями або вчинення ними тяжких або особливо тяжких злочинів проти прав і свобод людей України або інтересів України.

Поняття «територія України» визначається нормами національного та міжнародного права.

Стаття 1 Закону «Про державний кордон України» визначає: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору».

Поняттям «територія України» пірозуміває:

a. суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України;

b. військові кораблі;

c. військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України;

d. невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі;

e. невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому повітряному просторі;

Територіальна міць кримінального закону України поширюється і на закордонні невійськові судна, які перебувають в територіальних водах або портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 зазначеного Закону прикордонні війська України мають перевагу знімати з судна і утримувати осіб, що здійснили злочин і підлягають кримінальній відповідальності згідно із законодавством України, віддавати даних осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними угодами України.

Злочин (у формі, замаху, підбурювання, організаційної діловитості) визнається вчиненим на території України України в варіантах:

1) коли розпочато і закінчено на території України;

2) коли розпочато за межами України, а діяння, що утворюють його, на території України. Наприклад, якщо особа за межами України придбала оснащення для виробництва фальшивих квитків Національного банку України, а надрукувала їх на території України, то скоєння даного правопорушення слід вважати територію України;

3) коли соціально небезпечні діяння були розпочаті або вчинено поза межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України);

4) коли виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Юрисдикція української держави згідно з рішенням питання про злочинність і караність дій, скоєних на території нашої держави, має можливість підпорядковуватися вибірковим обмеженням на підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження згідно кримінальних справах 1972 року; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року; європейської конвенції про нагляд за засудженими або звільненими злочинцями 1964 року), або ж навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі, тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства. Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує також українська держава іншим договірним державам.

3.1 Міжнародні злочини як складова Кримінального кодексу України

Останнім часом все найбільш важливою робиться проблема боротьби з міжнародною злочинністю, що пояснюється підйомом масштабів і різноманіттям форм інтернаціональної злочинності. Ефективність такої боротьби залежить від спільної роботи урядів держав, міжнародних організацій, а ще від систематизації та наукової обґрунтованості заходів, націлених на виділення такого негативного явища як інтернаціональна злочинність, або хоча б зменшення його масштабів.

Також для ефективної бородьби з міжнародною злочинністю потрібне глобальне співставлення основних напямків Міжнародного КК та КК України, в розгляді злочинів воєнного характеру, злочину проти миру та проти людства.

В українському законодавстві у першу чергу, воєнний злочин є одним із видів міжнародного злочину, відповідальність за який встановлена рядом міжнародних договорів. У той же час більшість національних кримінальних законів встановлюють кримінальну відповідальність за воєнні злочини. Це є наслідком імплементації норм міжнародного кримінального права в національне. Внаслідок російської агресії в Криму та на сході України та довготривалого військового конфлікту актуальність висвітлення аспектів воєнного злочину, як одного з міжнародних злочинів, який передбачений КК України є важливою.

Критерій, відповідно до якого воєнний злочин повинен мати «серйозний» характер, тобто норма, яка порушена, повинна охороняти важливі для потерпілого цінності, а її порушення - тягнути за собою суттєві наслідки для потерпілого, відповідає такій ознаці воєнного злочину, як суспільна небезпечність. Більшість воєнних злочинів заподіюють смерть, тілесні ушкодження, знищення або незаконне вилучення майна. Однак не всі воєнні злочини обов'язково повинні характеризуватися матеріальним складом. Відповідно до Елементів злочинів, затверджених Міжнародним кримінальним судом 9 вересня 2002 року [10], об'єктивну сторону воєнного злочину утворює, наприклад, сам факт посягання на цивільне населення або цивільні (мирні) об'єкти, навіть якщо вдалось запобігти заподіянню смерті, травм чи руйнувань. Наприклад, у зв'язку з виходом із ладу системи на- ведення зброї тощо. Те ж саме - і в разі проведення медичних експериментів на особах, що охороняють- ся. Настання тілесних ушкоджень не є необхідною ознакою для утворення об'єктивної сторони воєнного злочину. Достатньо поставити під загрозу життя або здоров'я людини шляхом вчинення таких дій. Також воєнні злочини повинні посягати на важливі цінності, навіть якщо це не становить фізичної небезпеки для людей. До таких дій відносяться, наприклад, знущання над трупами загиблих; залучення дітей віком до 15 років до збройних формувань; порушення права на справедливий судовий розгляд тощо [19]. Четвертим критерієм воєнного злочину, що був визначений Апеляційною палатою Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, є те, що порушення повинно мати наслідком індивідуальну кримінальну відповідальність. Це повністю відповідає такій ознаці воєнного злочину, як караність. Цей критерій є важливим та обов'язковим під час встановлення всіх ознак воєнних злочинів у сучасному міжнародному кримінальному праві.

Раніше вважалось, що конкретне діяння не обов'язково повинно мати наслідком кримінальну відповідальність, передбачену в міжнародних правових актах, для того, щоб суд встановив у діях особи склад воєнного злочину. Ця пози- ція підтверджується багатьма вироками національних судів, згідно з якими визнано обвинувачених винними у воєнних злочинах, вчинених під час Другої світової війни, що не були перераховані в статутах Міжнародних військових трибуналів в Нюрнберзі і в Токіо. Наприклад, таких як порушення права на справедливий судовий розгляд, знущання над трупами, образа релігійних почуттів військовополонених, неправомірне використання емблеми Червоного Хреста.

Аналізуючи чинний КК України, можна прийти до висновку, що воєнні злочини містяться у двох розділах. Це розділ ХІХ Особливої частини КК України «Злочини проти порядку несення військової служби (військові злочини)» та розділ ХХ Особливої частини КК України «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». У Розділі ХІХ Особливої частини КК України передбачені наступні злочини, які можна віднести до воєнних:

1) незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання нею (ст. 435 КК України).

2) погане поводження з військовополоненими (ст. 434 КК України);

3) насильство над населенням у районі воєнних дій (ст. 433 КК України);

4) мародерство (ст. 432 КК України);

Розділ ХХ Особливої частини КК України визначає наступні злочини, які можна віднести до воєнних:

1) порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК України);

2) застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК України);

3) розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення (ст. 440 КК України).

Слід зазначити, що КК України не дає визначення поняттю «воєнний злочин», а також не використовує цей термін. Такий стан речей не можна вважати нормальним. Адже Україна ратифікувала ряд конвенцій, які передбачають відповідальність за воєнні злочини і встановила в кримінальному законі відповідальність за такі діяння. Сказавши «А», слід було б сказати і «Б» та називати речі своїми іменами. Зокрема, визначити поняття воєнного злочину в КК України та визначити відповідальність за їх вчинення в статтях, що знаходилися б в одному розділі Особливої частини кримінального закону.

Таким чином, ми приходимо до висновків, що актуальність теми воєнних злочинів у кримінальному праві України є надзвичайно високою, але, незважаючи на це, тема залишається малодослідженою. Воєнний злочин можна визначити як винне, суспільно небезпечне, протиправне та каране діяння, що полягає в порушенні встановлених основними принципами міжнародного права juscogens, міжнародним гуманітарним правом правил ведення збройних конфліктів міжнародного та неміжнародного характеру, злочинність яких визначена актами міжнародного кримінального права. КК України не використовує термін «воєнні злочини», хоча передбачає відповідальність за них у розділі ХІХ Особливої частини КК України «Злочини проти порядку несення військової служби (військові злочини)» та розділі ХХ Особливої частини КК України «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку».

Важливою концептуальною засадою правової охорони миру та безпеки людства у кримінальному законодавстві України є його поступова уніфікація із нормами міжнародного права, які спрямовані на запобігання вчиненню злочинів проти миру та безпеки людства. У Кримінальному кодексі України досліджуваним злочинам проти миру присвячено главу XX Особливої частини й умовно поділено їх на групи: злочини проти миру (статті 436-437, 447); злочини проти безпеки людства (статті 439-442); злочини проти міжнародного правопорядку (статті 438, 443-446).

Це можна вважати загальною тенденцією, яка відображає глобалізаційні процеси, у тому числі й правові. Отже, з метою забезпечення ефективності протидії злочинам проти миру та безпеки людства на національному рівні повинна відбутися ратифікація нашою державою Римського Статуту МКС, у тому числі визнання його юрисдикції, що є необхідною умовою поглиблення європейської інтеграції. Обґрунтовано, що внесення змін і доповнень до КК України у зв'язку з ратифікацією Статуту МКС не підриває основи вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність [21].

Систематизовано загальні пропозиції з удосконалення норм КК України, що встановлюють відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, які були обґрунтовані в цьому та інших підрозділах дисертаційного дослідження, щодо:

1) перенесення розділу, що регламентує відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, на початок Особливої частини КК України;

2) незастосування строків давності до найтяжчих злочинів проти миру та безпеки людства та закріплення цього у статтях 49, 80 КК України;

3) посилення кримінальної відповідальності за окремі злочини проти миру та безпеки людства (найманство та злочини проти осіб, що мають міжнародний захист);

4) вилучення поняття «міжнародний правопорядок» із назви розділу, що містить норми про кримінальну відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства;

5) вилучення окремих норм (ст. 446 «Піратство», ст. 4361 «Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів та їх прибічників») з розділу, що містить норми про відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, та доповнення його нормою, якою буде встановлено відповідальність за злочини проти людяності;

6) розширення переліку форм діянь, що становлять об'єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України («Невиконання судового рішення») розділу XVIII «Злочини проти правосуддя», за рахунок включення до нього діянь, що полягають у невиконанні судових рішень інших міжнародних судових органів, юрисдикція яких визнана Україною;

7) виключення ст. 432 «Мародерство», ст. 433 «Насильство над населенням у районі воєнних дій», ст. 434 «Погане поводження з військовополоненими», ст. 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання ними» з розділу ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» КК України, оскільки вони повністю охоплені ст. 438 КК України.

«Впровадження норм міжнародного кримінального права щодо окремих злочинів проти миру та безпеки людства у законодавство України про кримінальну відповідальність» дається об'єктно-суб'єктна характеристика таких складів злочинів, як:

- агресія та публічні заклики до агресивної війни;

- воєнні злочини;

- застосування зброї масового знищення та вчинення інших протиправних дій, пов'язаних із нею;

- екоцид;

- злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист; найманство.

Визначається ступінь відповідності формулювань цих злочинів у КК України нормам міжнародного права та її міжнародно-правовим зобов'язанням. Розгляд національно-правової регламентації відповідальності за такі злочини, як агресія, інші протиправні дії, пов'язані з нею, а також пропаганда війни, дозволяє дійти висновку, що у вітчизняному кримінальному законодавстві (статті 436, 437 КК України) відповідні склади злочинів достатньо повно імплементовані. Разом із тим спосіб імплементації, який обрано законодавцем при формулюванні злочинів, передбачених статтями 436, 437 КК України, - трансформація - не є досить вдалим. Його використання може суттєво ускладнювати забезпечення відповідності кримінального закону України нормам міжнародного кримінального права. Тому саме відсилання є найбільш оптимальним способом забезпечення виконання Україною своїх зобов'язань із запобігання і протидії агресії та її пропаганди.

З'ясовано, що формулювання злочину «Порушення законів і звичаїв війни» (ст. 438 КК України) загалом відповідає нормам міжнародного права. Однак для сучасного міжнародного кримінального права більш характерним є встановлення відповідальності за воєнні злочини, що охоплюються складом злочину «Порушення законів і звичаїв війни», більшість з яких (ст. 432 «Мародерство»; ст. 433 «Насильство над населенням у районі воєнних дій»; ст. 434 «Погане поводження з військовополоненими»; ст. 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання ними») закріплені у чинній редакції розділу ХІХ КК України «Злочини проти порядку несення військової служби (військові злочини)».

Такий порядок регламентації кримінальної відповідальності порушує логіку об'єднання норм Особливої частини КК України за єдиним родовим об'єктом та не враховує ступінь суспільної небезпечності вказаних протиправних діянь, а також режим відповідальності за їх вчинення в частині незастосування строків давності.

Обґрунтованість необхідності розширення форм діяння, що становить об'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 445 КК України («Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала»), шляхом встановлення відповідальності за незаконне використання прапора, герба міжнародної організації та національної символіки держав під час воєнних дій чи збройного конфлікту. Встано лікту.

Потрібно встановити повноту імплементації норм, якими визначені злочини, пов'язані із застосуванням зброї масового знищення та вчинення інших протиправних дій, щодо неї, передбачених ст. 439 («Застосування зброї масового знищення»), ст. 440 («Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення») КК України. Разом із тим для забезпечення належного виконання Україною міжнародно-правових зобов'язань доцільно розширити предмет злочину, передбаченого ст. 440 КК України, визнавши протиправними діяння, пов'язані з розробленням, виробництвом, придбанням, зберіганням, збутом, транспортуванням не лише зброї масового знищення, а й речовин, матеріалів та обладнання, спеціально призначених для її виробництва.

У результаті вивчення особливостей національно-правової регламентації відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 442 КК України («Геноцид»), можна зробити висновок, що він є прикладом Специфіки правової регламентації злочину екоциду в КК України (ст. 441) як масового знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери та водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу, свідчить про досягнення певного рівня відповідності національного законодавства про кримінальну відповідальність нормам міжнародного права, які є обов'язковими для України.

При цьому у контексті повного виконання Україною взятих на себе зобов'язань вбачається необхідним розширити предмет злочину екоциду, визначивши кримінально караними також діяння, посягають на земельні ресурси та надра. Для забезпечення відповідності кримінального законодавства України нормам міжнародного кримінального права необхідно також поширити режим незастосування строків давності на злочин екоциду.

Вивчення особливостей імплементації норм, що закріплюють склади злочинів проти осіб та установ, які мають міжнародний захист (статті 443 і 444 КК України), дає підстави для висновку про неврахування низки положень міжнародно-правових актів у цій сфері та наявність внутрішніх неузгодженостей під час викладення диспозиції вказаних статей, зокрема, щодо найвищого ступеня суспільної небезпечності нападу на осіб і установ, які мають міжнародний захист, визнання їх предметом кримінально-правової охорони, а також уточнення поняття «напад» стосовно осіб і установ, які мають міжнародний захист.

Дослідження формулювання злочину, передбаченого ст. 447 КК України («Найманство»), дозволяє дійти висновку, що з метою забезпечення належної імплементації міжнародно-правових норм щодо заборони злочину найманства необхідно провести диференціацію кримінальної відповідальності за вербування, фінансування, навчання, використання дітей, тобто осіб, що не досягли 18-річного віку, як найманців та встановити підвищені санкції за такі діяння, додавши окрему частину до ст. 447 КК України.

Окрім того, для удосконалення кримінально-правової регламентації відповідальності за вчинення злочину найманства у вітчизняному кримінальному праві доцільно розширити перелік форм діяння, що становлять його об'єктивну сторону. Зокрема, кримінально караним доцільно визнати також перевезення, постачання найманців та будь-які інші дії, що сприяють вчиненню зазначеного злочину.

3.2 Проблеми ратифікація Україною Римського Статуту

Загальна декларація прав людини, яку Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 року, встановила загальновизнані міжнародні стандарти у галузі прав людини. На її базі в 1966 році були підготовлені Міжнародні пакти про фінансові, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які Україна ратифікувала в 1973 році. Положення було базою декларації прав людини багатьох в інтернаціональних договорах, конвенціях, конституціях країн і державних законах, які були покликані забезпечити охорону прав людини.

Державна правова система зобов'язана створити цілий механізм охорони прав людини. При цьому в тих випадках, коли національні правові механізми не гарантують безпеку від злочинів, має бути передбачена можливість застосування операцій та механізмів, зроблених на регіональному та міжнародному рівнях. Наступну збірку державних і міжнародних стандартів прав людини потрібно внести до чинного інтернаціонального контролювання. Практика продемонструвала, що такий контроль зобов'язав виконувати не тільки міжнародні організації, а й міжнародні судові органи, зокрема Європейський суд по правам людини. Потреба забезпечення санкції через тяжкі злочини проти людини настійно потребують створення міжнародного кримінального суду. Договір про розробку Нюрнберзького міжнародного військового суду і його статуту були розроблена СРСР, Францією, США та Великобританією.

Експерти вже звертала увагу на тривале невиконання Україною рекомендацій ПАРЄ щодо ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду та приведення Кримінального кодексу України у відповідність до норм міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права [12].

Слід зауважити, що інтернаціональний кримінальний трибунал іноді помилково вважають Міжнародним трибуналом ООН, котрий був заснований ще в 1945 році, і вважається основним судовим органом ООН. Є дві міжнародні судові установи, які розміщені в Гаазі (Нідерланди), їх зона відповідальності істотно відрізняється.

Так, Міжнародний суд ООН уповноважений розглядати правові дискусії між країнами, пов'язані з порушенням міжнародних домовленостей і зобов'язань, що зявляються при їх розгляді.

МКС притягує до кримінальної відповідальності лише фізичних осіб (військових, найвищих посадових осіб країн і т.д.), які визнані винними в скоєнні тяжких злочинів, які порушують норми Міжнародного гуманітарного права.

Слід також звернути свій погляд на те, що Україна поставила свій підпис в Римський статуті МКС ще на початку 2000 року, проте за цей період ніяк не ратифікувала його. Слід зазначити, і про те, що невизнання Російською Федерацією Римського статуту не позбавляє її людей і найвищих посадових осіб країни-агресора від відповідальності за виконання злочинів, на які поширюється юрисдикція МКС [30].

У чому ж полягають розбіжності у цих нормативних актах?

Так, відповідно до статті 5 Римського Статуту МКС юрисдикція Міжнародного кримінального суду обмежується чотирма найсерйознішими категоріями злочинів, які викликають стурбованість міжнародного суспільства, зокрема це:

a) воєнні злочини;

b) злочину проти людяності;

c) злочини агресії;

d) злочини геноциду.

На відміну від інших міжнародних судових органів, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, МКС доповнює систему національної юрисдикції. Цей суд може приймати до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й за власною ініціативою (коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, яка підозрюється у вчиненні передбаченого Статутом злочину, не має можливості самостійно провести розслідування і судовий розгляд, або не виконує сумлінно своє зобов'язання по розслідуванню і судовому розгляду таких злочинів»).

При цьому, норми національного кримінального закону повинні передбачати кримінальну відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права, в тому числі і за вчинення тих чотирьох видів злочинів, на які поширюється юрисдикція МКС.

Згідно ч1 статті 442 КК України перед поняттям «геноцид» розуміється дія, спеціально вчинена з метою повного або вибіркового знищення будь-якої національної, народної, расової або релігійної категорії шляхом знищення життя членів такої категорії або заподіяння їм тяжких тілесних дефектів, запровадження для категорії осіб життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, обмеження дітонародження або уникнення його в такий групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Частиною 2-ю зазначеної статті ще враховано кримінальний обов'язок за громадські заклики до геноцида, а ще створення матеріалів із закликами до геноцида, з метою їх розповсюдження.

Зіставлення визначень і кваліфікуючих показників правопорушень «геноциду», які дані в Римському статуті МКС і Кримінальному кодексі України, говорить про їх досконале співвідношення. Це, в свою чергу, дозволяє дійти до суджень про відповідну криміналізації такого виду соціально небезпечних дій в чинному законодавстві України.

Другим видом злочинів, на які поширюється юрисдикція МКС, є злочини проти людяності [18].

Об'єкти вказаного виду злочинів деталізовані у статті 7 Римського статуту, що має одноіменну назву. Так, під «злочином проти людяності» у Римському статуті розуміється вчинення будь-якого з наступних діянь в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб.

Так, в Особливій частині КК України, зокрема, в розділі ХХ «Правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку», відсутня окрема стаття або декілька статтей, які належним чином криміналізували відмічені більше тяжкі дії, за умови здійснення на місцевості України в рамках широкомасштабного або регулярного нападу на всіх цивільних осіб.