Форми вини у кримінальному праві

Суб'єктивна сторона виявляється тільки в конкретних актах злочинної поведінки, а тому і може бути пізнана тільки по об'єктивних ознаках. Взяте ізольовано від діяння і його заподіюючої здатності, психічне відношення саме по собі також не підлягає негативній правовій оцінці, оскільки для порочного образу думок “не існує ні трибуналу, ні кодексу”.

Іншими словами, суб'єктивні наміри, приховані у свідомості людини, реалізуються в її вчинках і тим виявляють себе, стають доступними для розуміння: «За якими ознаками судити нам про реальні «помисли і почуття» реальних осіб? Зрозуміло, що така ознака може бути лише одна: дії цих осіб, -- а оскільки мова йде тільки про суспільні «помисли і почуття», то варто додати ще: суспільні дії особи, тобто соціальні факти».

Взаємозв'язок і взаємозалежність суб'єктивної й об'єктивної сторін злочину допомагає в процесі розслідування і судового розгляду кримінальної справи, з одного боку, встановлювати за об'єктивними ознаками зміст суб'єктивної сторони злочину, а, з іншого боку, правильно тлумачити зміст власне об'єктивних ознак.

Врахування змісту суб'єктивної сторони злочину є обов'язковою умовою встановлення причинного зв'язку, кваліфікації злочинів і їх розмежування між собою. Злочини, що співпадають по зовнішніх, об'єктивних ознаках, можуть істотно розрізнятися, зокрема, за формою вини, яка у таких випадках виступає як єдиний критерій, що відображає неоднаковість характеру суспільної небезпеки цих видів злочинів. Наприклад, вбивство і заподіяння смерті з необережності, що володіють схожими об'єктивними ознаками, відрізняються один від одного тільки за ознакою вини. Це значить, що зміст вини відображає різний характер суспільної небезпеки цих злочинів і різне відношення до розвитку причинного зв'язку між діями суб'єкта і наслідками.

Інші суб'єктивні ознаки (мотив, мета, емоції) також дозволяють розмежовувати злочини між собою в процесі кваліфікації. Ці ж ознаки складу можуть бути використані для розмежування злочину з іншими правопорушеннями. Наприклад, відповідальність свідка чи потерпілого за помилкові показання (ст. 84 КК) настає тільки в тому випадку, якщо винний усвідомлював їх помилковість.

Вітчизняне кримінальне право виходить з того, що відповідальності підлягає лише особа, яка винна вчинила суспільно небезпечне діяння під загрозою кримінального покарання. Відсутність зазначеного в законі психічного відношення до вчиненого виключає відповідальність, незважаючи на те, що вчинене містить об'єктивні ознаки дії чи бездіяльності, передбаченої статтею кримінального закону. Саме тому внутрішнє відношення особи до суспільно небезпечного діяння і його наслідку є суб'єктивною підставою кримінальної відповідальності, сутністю суб'єктивного зобов'язання, тобто вчинення особою тільки того діяння, у якому вона виразила чи мала можливість виразити свої свідомість і волю [23,c.148-157].

Невинно вчинене діяння злочином не є, а суб'єкт відповідальності не підлягає.

Таким чином, злочином є тільки те що виражає (і відображає) волю суб'єкта діяння, суспільна небезпека й здатність заподіювати шкоду якого усвідомлювалася чи повинна була і могла ним усвідомлюватися. Відсутність вини означає, що заподіяна шкода не є результатом вольової, свідомої діяльності, і тому особа не відповідальна за його заподіяння (на нормативному рівні).

Вина -- категорія суб'єктивна, але заснована на об'єктивних детермінантах, зокрема на розглянутих причинно-наслідкових зв'язках, що також відображено в законодавчій конструкції умислу і необережності і відповідає основному закону діалектики як вченню про єдність протилежностей.

Як кримінально-правове поняття, вина завжди пов'язана зі злочином, входить у нього і виявляється через нього. Вона не існує окремо від суспільно небезпечного діяння, хоча дія може бути вчинена і невинно.

Психологічний зміст вини визначається характером свідомості, волі, їх зв'язком і співвідношенням між собою. Свідомість і передбачення -- це психічні процеси, звернені на сьогодення і майбутнє. Допущення і розрахунок вважаються вольовими процесами.

При цьому варто визнати, що для цілей кримінально-правової боротьби зі злочинністю необхідно і досить прикладне (не перевантажене зайвою «психологізацією») значення понять умислу і необережності, що історично склалося в законодавстві і судовій практиці. Свідомість відображає здатність особи розуміти шкідливість діяння з позиції моралі, моральності і кримінального права, передбачати наслідки свого вчинку і правильно оцінювати його суспільну небезпеку.

Вільна воля (як можливість вибору поведінки) виражає суб'єктивну спрямованість діяння проти інтересів, що охороняються кримінальним законом, може знаходитися під контролем свідомості.

Обидва суб'єктивні (внутрішні) компонента вини (свідомість і воля) тісно зв'язані між собою за допомогою об'єктивної причинної залежності[24, c.239-247].

Різний ступінь співвідношення елементів свідомості і волі (інтелектуального і вольового моментів) і неоднакове відношення суб'єкта до розвитку причинного зв'язку дозволяє класифікувати вину на форми і види: прямий і непрямий умисел, самовпевненість чи недбалість. Такий поділ вини відображає наявність чи відсутність усвідомлення особою, яка вчиняє заборонене законом діяння, його суспільної небезпеки, можливості чи неминучості передбачення шкідливих наслідків, і, відповідно, різну вольову і причинну спрямованість діяння.

Так, при умислі особа або бажає, щоб її дією був заподіяний злочинний наслідок (усвідомлюючи і відповідний «жорстко обумовлений» розвиток причинного зв'язку, тобто бажаючи, щоб він розвивався саме таким чином), або свідомо допускає його (розуміючи при цьому менш суворо залежний розвиток причинного зв'язку за принципом «будь що буде»).

Відмінність прямого і непрямого умислу має не тільки правовий, але і соціальний зміст. У випадку, коли метою є досягнення незлочинного результату, діяння, вчинене з непрямим умислом, являє меншу суспільну небезпеку в порівнянні із спричиненням того ж наслідку з прямим умислом. Так варто оцінити дії начальника конвою, якій, стріляючи в арештованого, який втікає, допускав можливість спричинення шкоди випадковим особам, але вважав свою дію виправданою в інтересах затримання злочинця. При таких обставинах поранення стороннього перехожого з непрямим умислом являє меншу суспільну небезпеку в порівнянні з аналогічною шкодою з прямим умислом, що повинно знайти відображення в кваліфікації і індивідуалізації покарання.

При необережності особа без достатніх до того підстав самовпевнено розраховує на запобігання цим наслідкам (тобто на те, що в дійсності буде відсутній який би то не був зв'язок між її діянням і шкідливим результатом) або навіть не усвідомлює можливість настання цього наслідку (але може і повинна його усвідомлювати, тобто контролювати розвиток хоча б і небажаної для неї причинного зв'язку).

Подальша диференціація вини, наприклад, по ступені, виключається. Особа може усвідомлювати чи не усвідомлювати суспільну небезпеку вчиненого діяння, передбачати чи не передбачати настання суспільно небезпечного наслідку, бажати чи не бажати його настання (як відповідного розвитку причинного зв'язку, що знаходиться під контролем свідомості). Проміжного психічного стану між наявністю свідомості і її відсутністю не існує.

Виходячи з цього, суб'єкт або має можливість своєю свідомістю контролювати розвиток причинного зв'язку (при вині), або не має такої можливості (в казусі, невинному спричиненні шкоди).

Аналогічна ситуація існує при кваліфікації злочинів, вчинених зі змішаною формою вини, а також при оцінці множинності (ст. 32--34 КК). Причому з даної позиції взаємодії вини і причинного зв'язку, якщо однією дією заподіяні два наслідки, що не є альтернативними ознаками одного й того ж складу злочину, то вчинене утворює два злочини (сукупність), а не єдиний злочин зі змішаною формою вини.

Про подвійну природу, взаємозв'язок і об'єктивно-суб'єктивний характер вини і причинного зв'язку наочно свідчать ознаки мотиву, мети, емоційних станів, яким вітчизняне кримінальне право слідом за психологічною наукою надає провідне детермінуюче значення. Так, моральна мотивація вчинку завжди свідчить про добровільний вибір поведінки.

Їх зміст відіграє важливу роль для характеристики не тільки особи злочинця, але і вчиненого злочину: «без людських емоцій ніколи не було, немає і бути не може людського пошуку істини...».

Мотив формує мету, мета у свою чергу визначає спосіб її досягнення. Людина здійснює «свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб і характер її дій і якому вона повинна підкорити свою волю». Якщо мотив невідомий, то неможливо категорично визначити, з яким злочином доводиться мати справу (тому що невідомі «спонукальні сили спонукальних сил»)[20,c.249-253].

Мета і мотив як елементи кримінальної мотивації є обов'язковими ознаками будь-якої злочинної поведінки, складають її першооснову. Всі елементи злочину у своєму генезисі взаємодіють у визначеній послідовності: від суб'єктивних до об'єктивних або навпаки. Причому кожній внутрішній ознаці повинен відповідати (кореспондувати) адекватний зовнішній: «цілі людини породжені об'єктивним світом і припускають його... Але здатність людини, що її цілі поза світом узяті, від світу незалежні...».

Так, часто багатозначність причин (і, відповідно, причинних зв'язків) вчиненого діяння породжується традиційною полівмотивованістю (і боротьбою мотивів) будь-якої людської поведінки, і злочин тут не є виключенням.

Ступінь збігу мети з тими наслідками, які фактично наступили неоднакова в різних формах вини, що й виявляється у розвитку причинного зв'язку за відомою схемою: бажаність -- дійсність.

При прямому умислі мета (як уявний образ бажаного майбутнього) співпадає з наслідком і свідчить про прямий (жорсткий) причинний зв'язок між діянням і результатом, а при непрямому -- не співпадає, але можливість такого збігу в свідомості винного не виключається.

Ще більший розрив між метою і мотивом, з одного боку, і фактичними наслідками -- з іншого, виявляється в необережних злочинах. Не співпадання бажаного і фактичного результатів не означає, що злочинні діяння, вчинені з непрямим умислом чи по необережності, взагалі не мотивовані і не цілеспрямовані. Мотиви і цілі існують у будь-якій поведінці, а в необережному діянні характеризують в основному дію і не дозволяють, як при прямому умислі, самостійно впливати на встановлення й оцінку причинного зв'язку (виходячи з відомого «хотів як краще, а вийшло -- як завжди»).

Викладене дозволяє вибудувати з відомих взаємозалежних ланок наступний оптимальний ланцюжок генезису злочину: суб'єкт злочину -- мотиви і цілі -- моделі предмета, об'єкта і способу дії -- вина (умисел) -- об'єктивна сторона -- причинний зв'язок -- злочинний результат.

Така взаємозалежність об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину повинна враховуватися як при прийнятті кримінального закону, так і при його застосуванні.

Про це свідчить і термінологія законодавства в сфері впливу на злочинність, яка розмежовує вину і винність (у змісті обсягу пред'явленого обвинувачення, що виключає сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак).

Так, при провадженні по кримінальній справі підлягають доказуванню винність особи у вчиненні злочину, форма вини і мотиви.

В обвинувальному висновку слідчий вказує, поряд з іншим, суть обвинувачення, формулювання пред'явленого обвинувачення.

Прокурору надане право при затвердженні обвинувального висновку змінити обсяг обвинувачення або кваліфікацію дій обвинувачуваного по кримінальному закону про менш тяжкий злочин.

Дійсно, свідомістю особи при вчиненні конкретного злочину охоплюються і об'єктивні фактори: характеристики потерпілого (ст.115, 152, 112, 379, 348 КК і ін.), особливості предмета злочину (ст. 185, 201, 214 КК і ін.), спосіб дії (ст. 191, 190, 189 КК і ін.), місце дії (ст. 185, 186, 187 КК і ін.), знаряддя злочину (ст. 187, 147 КК і ін.), незаконність дій злочинця (ст. 134, 162, 182, 246 КК і ін.) Крім того, свідомістю винного обов'язково охоплюються об'єктивні обставини, пом'якшуючі (ст. 66 КК) і обтяжуючі (ст. 67 КК) покарання.

У чинному законодавстві ці категорії не враховуються при визначенні умислу і необережності. Свідомість усіх перерахованих об'єктивних ознак є частиною психічного процесу, який протікає в корі головного мозку людини в момент вчинення нею злочину.

Викладене дозволяє визначити вину як психічний процес, обумовлений об'єктивними ознаками злочину, де головним є передбачення (у різних його ступенях) суспільно небезпечних наслідків, однаково властиве як умислу, так і необережності, яке причинно поєднує не тільки діяння і шкоду, але також діяння і юридичну відповідальність за нього[24,c.249-253].

Велике значення у встановленні причинного зв'язку в кримінальному праві приділяється природно-науковим і логіко-філософським методам.

З'ясування причинного зв'язку в процесі кваліфікації повинно здійснюватися із врахуванням наступних загальновизнаних правил.

1) У всіх причинних зв'язках завжди існує принципова відмінність причини від наслідку. Ця відмінність є абсолютно незалежно від точки зору, тобто системи координат. Зміст відмінності полягає в тому, що причина завжди є необхідною, об'єктивною передумовою наслідку, тобто породжує його.

2) Причини і наслідки завжди поділяються простором. Відстань між ними може бути як завгодно малою, але не може бути рівна нулю.

3) Причини і наслідки завжди розділяються часом. Часовий проміжок між ними може бути як завгодно малим, але не може дорівнювати нулю.

4) Час володіє особливою, абсолютною властивістю, яка може бути названа спрямованістю і необоротністю часу. Цією властивістю визначається відношення причин до наслідків, тому що наслідок завжди знаходиться в майбутньому стосовно причини.

5) Причинний (каузальний) зв'язок явищ носить характер взаємодії об'єктивний, універсальний, загальний, закономірний.

Немає безпричинних явищ, а будь-яке знання є, насамперед, знання причин, у якості яких можуть виступати як об'єктивні (детерміновані об'єктивними), так і суб'єктивні (обумовлені суб'єктивними) категорії. Їх співвідношення випливає з розгляду їхнього змісту крізь призму закону єдності і боротьби протилежностей. Не випадково цей закон відомі мислителі називали «ядром діалектики».

6) Категорія причинного зв'язку відображає об'єктивний рівень наукового пізнання, проникнення в суть досліджуваних явищ і процесів, як природних, так і соціальних. Усе, що поки лежить поза наукою, не піддається причинному аналізу, що має юридичне значення.

7) Між діянням і наслідком у багатьох злочинах не завжди існує фізична залежність, яка характеризується безпосередньою передачею енергії, матерії. Фізичні зв'язки у ряді злочинів компенсуються необхідними соціальними зв'язками і соціальною причинністю. Отже, крім фізичного є, і для кримінального права важливі, інші істотні рівні детермінації: соціальний, соціально-правовий, психологічний, кібернетичний і ін.[25,c.123-134].

Логічною формою встановлення причинного зв'язку в будь-яких дослідженнях є індукція, яка має виняткове значення для кваліфікації злочинів і обґрунтування кримінальної відповідальності.

Індукція -- це умовивід, спрямований від окремого до загального, у якому висновок ґрунтується на існуванні між досліджуваними обставинами причинно-наслідкових відносин.

У логіці виділяються наступні види індукції: повна і неповна.

Очевидно, що умовиводи повної індукції є достовірними, однак практичні можливості її застосування обмежені.

Неповна індукція більш поширена в науковому пізнанні, тому що саме вона дозволяє одержувати загальне знання, що відноситься до нескінченних, відкритих класів, а також і до кінцевих, але практично не перерахованих у силу великого числа їх елементів. Висновки по методу неповної індукції є правдоподібними, але не достовірними; їх висновки прийнятні як гіпотези (у тому числі кваліфікаційні версії).

Неповна індукція у свою чергу поділяється на індукцію через простий перелік (популярну індукцію), індукцію через відбір фактів і наукову індукцію.

Остання включає сукупність спеціальних логічних методів, за допомогою яких встановлюються причинні залежності:

а) Метод єдиної схожості. Суть його полягає в тому, що спостерігаються і порівнюються між собою дві і більше групи факторів, під впливом яких настає той самий результат. Якщо групи розрізняються між собою по усіх факторах, за винятком одного, який виявився для них загальним, то цей єдиний фактор і буде причиною результату, що наступив.

б) Метод єдиної відмінності у відомому сенсі прямо протилежний попередньому. Він полягає в порівнянні однієї групи чинників, під впливом яких дане явище настає, з іншою групою чинників, при яких воно не настає.

в) Об'єднаний метод схожості і відмінності полягає в тому, що для перевірки і підвищення достовірності знання, отриманого одним методом, метод схожості в необхідних випадках доповнюється методом відмінності. Це підвищує міру достовірності індуктивного висновку.

г) Метод супутніх змін заснований на нерозривності причинності і мінливості, носить ймовірний характер і дозволяє способом формальної логіки встановити зовнішню відповідність однієї зміни іншій.

д) Метод залишків припускає наявність одних факторів, що знаходяться в причинному зв'язку з частиною наслідку, що настав, а, отже, також інших факторів, що є причиною частини цього ж наслідку, що залишився.

е) Метод абстрагування також застосовується в логічному аналізі причинно-наслідкових відносин, виходячи з відомого постулату: «Щоб пізнавати окремі ми змушені виривати їх з їх природного чи історичного зв'язку і досліджувати кожну окремо з її особливих причин і наслідків».

Абстрагування виступає основою для вирішення питання про кримінальну відповідальність. Не виділивши шляхом відвернення і узагальнення головний фактор у системі взаємодіючих сил, неможливо встановити винну особу і кваліфікувати її дії.

При застосуванні даного методу варто враховувати два загальні правила (умови) абстрагування. По-перше, причина повинна якісно відрізнятися від інших факторів, які супутні їй у даній просторово-часовій області. По-друге, вплив супутніх змін повинен бути значно менш інтенсивним, ніж вплив причини на наслідок. Причому настільки, щоб цими факторами можна було б нехтувати без великої шкоди для результатів дослідження.

ж) Метод моделювання матеріальних і уявних конструкцій (моделей) заснований на висновках за аналогією як способу формування наукових гіпотез. Суть умовиводів за аналогією полягає в тому, що в досліджуваного об'єкта передбачається наявність визначеної ознаки на тій підставі, що ця ознака належить іншому об'єкту, подібному з досліджуваним. Аналогія дозволяє відповісти на запитання, чи міститься в конкретному об'єкті ознака, виявлена в іншому об'єкті. При застосуванні методу аналогії також існують визначені правила.

Умовивід за аналогією застосовується тільки до таких предметів і явищ (відносин), які схожі між собою в істотних ознаках. У аналогії висновок ґрунтується на об'єктивній залежності всякої ознаки об'єкта від інших його істотних ознак. Тому якщо в двох об'єктах істотні ознаки збігаються, то співпадаючими можуть бути й інші залежні, похідні від них ознаки.

Висновок, що одержується за аналогією, не може бути свідомо істинним і тому завжди підлягає перевірці [26, c.223-232].

3.2 Юридичні і фактичні помилки та їх кримінально-правове значення

Під помилками в кримінальному праві розуміється неправильне, помилкове уявлення особи про юридичні чи фактичні властивості вчиненого діяння чи його наслідків[27, c.228-230].

В основі поділу помилок на види лежать дві загальноприйняті підстави -- факт і право. Вирішення питань про типи (види) помилок (юридичних чи фактичних), їх релевантності чи нерелевантності (тобто віднесених до кримінального права, мають чи не мають кримінально-правового значення) прямо детерміновано суб'єктивними (виною) і об'єктивними (причинним зв'язком) факторами, що істотно впливає на кваліфікацію вчиненого.

Юридична помилка (помилка в протиправності) полягає в неправильному уявленні особи про злочинний (незлочинний) характер вчиненого нею діяння чи помилковому уявленні про кваліфікацію злочину, вид і розмір покарання, яке підлягає застосуванню за вчинене. У її основі лежить незнання закону чи помилкове розуміння його змісту.

Юридична помилка у відношенні злочинного чи незлочинного характеру діяння може виражатися в тому, що особа суб'єктивно вважає вчинене нею злочином, хоча в дійсності воно таким не є. Наприклад, А., одержавши від К. за дорученням машину для поїздки у відпустку, після повернення довідався, що власник раптово помер і вирішив привласнити машину. Вчиняючи це діяння, А. вважав його злочином, у той час як воно таким не є, а утворює цивільно-правовий делікт. Такого роду діяння отримало назву уявного злочину, оскільки злочину в дійсності не було, він існував лише в уяві особи, яка вчинила нейтральний по відношенню до кримінального закону вчинок. Оскільки фактично вчинене діяння об'єктивно не відноситься до суспільно небезпечного і кримінально протиправного, уявний злочин не тягне кримінальної відповідальності.

Помилка щодо злочинності діяння може виражатися також у тому, що особа, вчиняючи злочин, навпаки вважає вчинене не злочинним. Така помилка, як правило, не виключає кримінальної відповідальності, оскільки існуюча процедура прийняття і вступу кримінального закону в силу практично виключає незнання кримінального закону; з моменту вступу закону в силу передбачається знання його всіма громадянами. Разом з тим, презумпція знання закону допускає і виключення: особа може пояснити незнання закону тим, що вона знаходилася тривалий час у відрядженні у віддалених місцях, куди за якимись причинами не надходила інформація (зимівля, автономне плавання). У цьому й інших подібних випадках варто з'ясувати, чи мала особа можливість вчасно ознайомитися з законом (тобто чи могла ця об'єктивна реальність знаходитися під контролем свідомості суб'єкта).

Якщо така можливість була і суб'єкт нею не скористався, то він підлягає відповідальності на загальних підставах. Якщо ж особа реально не мало цієї можливості, то кримінальна відповідальність виключається. Тому відомий давньоримський принцип може бути уточнений у такий спосіб: незнання закону не звільняє від відповідальності, якщо особа могла і повинна була знати цей закон. Запропоноване уточнення дозволяє показати зв'язок помилок із виною і причинним зв'язком, провести чітку грань між правовим казусом і винною (релевантною) помилкою.

Наступний вид юридичної помилки -- неправильне уявлення особи про кваліфікацію злочину, вид і розмір покарання.

Вона не впливає на зміст вини і відповідальність, оскільки особа усвідомлює характер суспільної небезпеки вчиненого злочину, його протиправність, а уявлення про тонкі юридичні питання кваліфікації діяння, розмір і вид покарання не входить у зміст вини і причинного зв'язку.

Фактична помилка виражається в неправильному помилковому уявленні особи про об'єктивні (фактичні) властивості вчиненого нею діяння і його наслідків. Вона може відноситися до об'єкта, предмету, дії чи бездіяльності і причинного зв'язку.

Тому термін «об'єктивне зобов'язання» у кримінальному праві повинен розумітися як практика невизнання фактичної помилки для вирішення питань відповідальності обвинувачуваного за заподіяну шкоду. Іншими словами, якщо помилка по всіх ознаках повинна бути релевантна (мати кримінально-правове значення), а її трактують як таку, що не має відношення до справи, то має місце об'єктивне зобов'язання[28,c.187-194].

Під помилкою в об'єкті розуміється помилкове уявлення про зміст об'єкта посягання. Особа вважає, що заподіює шкоду одному об'єкту, тоді як фактично посягання здійснюється на інший, зазвичай, схожий об'єкт. Кваліфікація здійснюється по суб'єктивній спрямованості діяння, і, оскільки, фактично шкода не заподіюється, то відповідно до вольової і причинної спрямованості вчинене кваліфікується як замах на вчинення відповідного злочину. Наприклад, Р., бажаючи нанести тяжкої шкоди здоров'ю судді Я. на ґрунті невдоволення його службовою діяльністю, вчинив ці дії відносно проживаючого в одному під'їзді з Я. громадянина А., якого він помилково прийняв за суддю.

Вчинене в цьому випадку повинне бути кваліфіковане як замах на насильницькі дії відносно представника судової влади, як злочин проти правосуддя. Подібна помилка впливає на кваліфікацію лише в тому випадку, коли відповідальність за посягання на різні об'єкти передбачена різними нормами Особливої частини КК (наприклад, злочини проти правосуддя і загально кримінальний злочин). Якщо ж різні об'єкти охороняються однією і тією ж нормою, то така помилка не впливає на кваліфікацію вчиненого. Наприклад, винний думає, що викрадає майно, що належить одному власнику, а насправді воно належить іншому власнику; вчинене в будь-якому випадку охоплюється складом того ж самого злочину як за суб'єктивними, так і за об'єктивними ознаками[29, c.194-200].

Аналогічним чином оцінюється помилка в предметі посягання. Вона впливає на кваліфікацію вчиненого лише в тому випадку, коли предмет, на який впливає винний, є складовою частиною об'єкта, що охороняється іншою нормою права. Якщо ж предмети належать до матеріальних елементів того самого об'єкта, то така помилка ніякого впливу на кваліфікацію вчиненого не чинить.

Наприклад, бажаючи знищити з метою помсти своєму начальнику автомобіль, що належить військовій частині, винний помилково знищив особистий транспортний засіб, що знаходиться в гаражі, лікаря частини. Оскільки бажаний і фактично знищений предмети відносяться до матеріальних елементів різних об'єктів, то вчинене повинно кваліфікуватися не як злочин проти власності, а як замах на умисне знищення військового майна (ст. 441 КК). Якщо ж винний помилково викрав замість револьвера пістолет, замість нарізної зброї -- гладкоствольну, то ця обставина не впливає на кваліфікацію, оскільки ці предмети рівною мірою відносяться до єдиного об'єкта.

Помилки в об'єкті чи предметі злочину не слід змішувати з випадками відхилення дії, коли шкода іншому об'єкту заподіюється в результаті впливу причин, які суб'єктом у момент вчинення злочину не усвідомлювалися, але повинні були і могли усвідомлюватись.

Помилка в засобах вчинення злочину (дії) виражається в неправильному уявленні суб'єкта про об'єктивні властивості використовуваних ним засобів для досягнення злочинного результату, внаслідок чого суспільно небезпечні наслідки або зовсім не настають, або настають у значно більшому чи меншому обсязі, ніж бажав винний. У такому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за замах на той злочин, який вона мала намір вчинити. Наприклад, якщо винний, вважаючи, що дає отруту, помилково напоїв потерпілого нешкідливою для здоров'я мікстурою, його дії кваліфікуються як замах на вбивство. Нарешті, може мати місце помилка в причинності, яка полягає в неправильному уявленні особи про розвиток причинного зв'язку між діянням і наслідком, що наступив. Суть помилки полягає в наступному: вчиняючи яку-небудь дію, особа суб'єктивно впевнена, що вона призведе до бажаного результату. Насправді задуманий наслідок настає або з іншої причини, або вчинене діяння має інший результат. Наприклад, суб'єкт, знаючи, що потерпілий не вміє плавати, штовхає його з моста, будучи впевненим, що він потоне. На справді жертва гине при падінні від удару об виступ мосту. Помилка такого роду на кваліфікацію злочину не впливає, оскільки винний усвідомлював неминучість результату, що наступив. У випадку, коли бажаний наслідок через помилки в причинному зв'язку не настає, винний підлягає відповідальності за замах на відповідний злочин[30,c.265-272].

Таким чином, незважаючи на відзначену специфіку кожного виду помилок, усі вони по своєму змісту являють собою помилки у змісті взаємозалежних кримінально-правових категорій: вини суб'єкта і розвитку причинного зв'язку.

ВИСНОВКИ

Отже, в ході написання роботи було досягнуто мети та завдань на підставі чого зробимо наступні висновки:

1. Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріплене в КК України в ст. 23 КК України вина -- це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Значення вини полягає і в тому, що кримінальне право виходить із принципу суб'єктивного ставлення за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння виключає суб'єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене.

2. Вина є підґрунтям і підставою для суб'єктивної осудності, за якою ставитися в вину особі можуть лише такі вчинки (дії та їх наслідки), які усвідомлювались нею, у яких знайшли вираз її воля та свідомість. Людина не може відповідати за ті діяння, які не усвідомлювались і в яких не виявлялась її воля. Це один із принципів, постулатів вітчизняного права - «відповідальність лише за наявності вини». Винність особи обґрунтовується свободою її волі, можливістю у неї вибрати один із декількох варіантів поведінки. Якщо у людини немає можливості вибору, то відпадає і питання про вину, відповідальність і покарання.

3. Умисел може бути визначений як свідома і цілеспрямована діяльність, а навмисно злочинне діяння - це дія, яка усвідомлювалась в момент її вчинення.

Закон розрізняє два види умислу прямий і непрямий

Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні насадки і бажала їх настання (ч 2 ст 24 КК)

Непрямий умисел - це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч 3 ст 24 КК)

Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільне небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільне небезпечних наслідків.

Вольова ознака прямого умислу - це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності Частіше за все особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу. Основна сутність непрямого умислу - в його вольовій ознаці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільне небезпечного наслідку.

Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій ознаці - при прямому умислі особа бажає настання суспільне небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому - воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає тільки можливість (ймовірність) настання таких наслідків.

В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін.

За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово.

Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований).

Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при призначенні покарання.

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Існує два види необережності:

- злочинна самовпевненість;

- злочинна недбалість.

Злочинна самовпевненість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість включає в себе дві ознаки - інтелектуальну та вольову.

Інтелектуальна ознака полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності).

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна, мала й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю у особи усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного ним діяння (дії або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків.

Тому сутність вини у цьому випадку полягає не в інтелектуальній ознаці, а у вольовій ознаці, оскільки лише у зв'язку з вольовою ознакою це психічне ставлення отримує кримінально-правову оцінку.

Наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.

При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших - необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).

При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним або необережним. Це має важливе практичне значення.

Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість:

1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину;

2) визначити правильну кваліфікацію;

3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів.

Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за необережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті - необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 - умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть.

5. Наявність причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і шкідливим наслідком, що є ознакою зовнішньої сторони злочину з матеріальним складом, виступає як одна з об'єктивних підстав кримінальної відповідальності.

Таким чином, порушення правил в одному ланцюзі причинного зв'язку виступає як наслідок, а в іншій -- як причина.

Крім того, необхідною передумовою встановлення причинної залежності є повне і всебічне виявлення всіх зв'язків даного наслідку з діями різних осіб, причетних до події злочину, встановлення впливу інших факторів на виникнення наслідку. Це значить, що визначити причини шкідливого наслідку можна тільки на основі повної і абсолютно об'єктивної інформації про подію, яка трапилася, виходячи з їх багатофакторності, багатозначності. Велика частина помилок у встановленні причинного зв'язку по конкретних кримінальних справах породжується саме неповнотою наданих даних або їх недостовірністю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кримінальний кодекс України.- Київ: Юрінком, 2009. - 239 с.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2010 року / За ред. М.І. Мельника, М.І.Хавронюка. - К.:Каннон,А.С.К., 2009.

3. Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. - К.: Юрінком Інтер, 2011. - 416 с.

4. Склад злочину та його ознаки // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki.com/14550112/pravo/sklad_zlochinu_yogo_oznaki

5. Кримінально-правова охорона життя особи в Україні // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://knowledge.allbest.ru/law/2c0b65635b2ac69b5d53b88421306d27 _0.html

6. Cуб'єктивна сторона злочину // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://do.gendocs.ru/docs/index-9047.html?page=10

7. Бажанов. М. Й. Уголовное право Украины.- Днепропетровск, 2012. - 250 с.

8. Гегель Г. В. Ф. Философия права - М., 2009. - 200 с.

9. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Загальна частина. К., 2011. - 320с.

10. Кримінальне право. Особлива частина. Підручник.- Київ, 2013. - 500 с.

11. Курс криминального права. Часть Особенная.- М., 2012.- Т. 4. - 450 с.

12. Матишевский П. С. Огветственность за преступления против общественной безопасности, общественного порядка и здоровья населення.- М: 2013р. - 400 с.

13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- Київ, Юрінком, 2010.

14. Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України. Загальна частина. Під. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. К., Форум, 2010р.

15. Гринберг М.С. Злочинна самовпевненість. // Правоведение - 2010. -№3. - С. 150.

16. Гринберг М. С. Умысел и неосторожность. // Вопросы правоведения. - 2011. - №5. - С.100.

17. Дагель П. С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. - Москва: Юридическая литература, 2012. - 146 с.

18. Дагель П. С. Причины неосторожных преступлений // Государство и право. - 2011. -№3. - С. 60.

19. Дудник Н. А. Цена неосторожности. - Москва: Юридическая литература, 2013. - 110 с.

20. Кадар М. М. Неосторожная вина и ответственность за преступления, совершённые по неосторожности. / Вопросы уголовного права стран народной демократии. - Москва, 2013. - С. 300.

21. Кириченко В. Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая литература, 2012.- 387 с.

22. Санталов А. И. Разграничение умысла и неосторожности. // Правоведение. - 2011. - №3. - 169 с.

23. Советское уголовное право. (под общей ред. Владимирова В.А.). - Москва: Юридическая литература, 2011. - 216 с.

24. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. Київ: Наукова думка, 2010. - 455 с.

25. Андрушко П.П., Кобзаренко В.П., Матишевский П.С., Шапченко С.Д. Кримінальне право України: практикум / За ред. Яценко С.С. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - С. 140.

26. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації. -- К.: Юрінком Інтер, 2009. -- С. 250.

27. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.: Юрінком Інтер, 2010. -- С. 250.

28. М. Й. Коржанський: Уголовне право України; Київ 2009 р. - 250 с.

29. Кримінальне право України (загальна частина) за редакцією Кондратьєва Я. Ю., Київ - 2012р. - 300 с.

30. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. про­фесора П.С.Матишевського, доцентів П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка: К. - 2010 - 300 с.

Размещено на Allbest.ur