Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження)

На основі аналізу конституційних актів Австро-Угорщини, матеріалів періодичної преси, текстів окремих промов українських депутатів у Державній раді, публіцистичних й історичних праць М.Павлика, І.Франка, М.Грушевського, ґрунтовних досліджень сучасних західноукраїнських істориків права - В.Кульчицького, М. Никифорака, Б. Тищика, М.Настюка, О.Аркуші, В.Лемака та ін. досліджено результати українського представництва в Галицькому і Буковинському крайових сеймах, розвитку парламентського життя на західноукраїнських землях. Особлива увага приділена їх оцінці в публіцистиці І.Франка і М.Грушевського.

У підрозділі 4.2 “Українське представництво в Державній думі Росії” проаналізовано антидемократичне виборче законодавство 1905-1906 рр. про обмежені повноваження новонароджуваного російського парламенту, особливості парламентських виборів в умовах першої російської революції. Таблиці національного та фракційного складу депутатів від українських губерній в Думі трьох скликань (п'ятої частини складу Думи), що наводяться у підрозділі, наочно показують гостроту національного питання, поляризацію політичних сил і блоків, зростання представництва правих промонархічних партій.

Вагомим здобутком українського представництва у І і ІІ Думі стало утворення і діяльність Української думської громади (44 і 47 депутатів). Її діяльність налізується на основі вивчення матеріалів часописів Думської громади “Украинский весник” (1906 р.), “Рідна справа. Вісти з Думи” (1907 р.), статей в них М. Грушевського, спогадів Є. Чикаленка, О. Лотоцького, Д. Дорошенка, досліджень М.Киян та ін. Звернено увагу на вимоги Думської громади, які зводилися до федеративного устрою Росії, національно-територіальної автономії України, скликання народного представництва (українського сейму) із законодавчими функціями та ін. Як свідчать часописи Думської громади її члени-правознавці - І.Шраг, М.Ковалевський, М.Гредескул, П.Новгородцев, С.Котляревський, Л.Петражицький, М.Рубіс приймали активну участь у підготовці й обговорені законопроектів, регламенту - “Порядку засідань Державної думи” та “Порядку провадження справ у Державній думі”.

Вивчення стенографічних звітів та інших матеріалів діяльності Думи третього та четвертого скликання дозволило дослідити участь українських депутатів у законопроектній роботі думських комісій, обговоренні питань, що стосувалися бюджетних, освітянських, соціальних справ, критики царського уряду з національного питання. Депутати від українських губерній і міст наполегливо відстоювали інтереси свого краю, вносили депутатські запити з приводу дій уряду, заборони святкування столітнього ювілею Т. Шевченка. Проте наростання революційної кризи, протистояння правих партій, російських націоналістів і лівої, радикальної опозиції в Думі звужували правове поле російського парламентаризму, можливість конституційних реформ.

Розділ 5 “Становлення вітчизняного парламентаризму в добу національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.” присвячений дослідженню проблем відродження української державності, розбудови представницьких органів державної влади.

У підрозділі 5.1 “Українська Центральна Рада - перший український парламент” вивчається: у параграфі 5.1.1 “Формування складу та представництва УЦР” - процес формування її складу, найповніше відображеного у протоколах Ради, публікаціях і спогадах М.Грушевського, В.Вінниченка, Д.Дорошенка, І.Мазепи, П.Христюка. У параграфі проаналізовано поповнений склад УЦР у квітні 1917 р., партійне і громадське представництво внаслідок непрямих виборів її членів, формування партійних фракцій. Прослідковується подальший процес розширення складу Ради шляхом кооптації членів Всеукраїнських Рад селянських та військових депутатів, незначним представництвом національних меншин, губерній.

Остаточне формування складу Центральної Ради відбулось на п'ятих і шостих її загальних зборах у червні і серпні 1917 р. У параграфі проаналізовано розширення територіального, партійного та національного представництва, від професійних, освітніх, економічних та ін. організацій, що представляли “майже всю українську революційну демократію”, як констатувала Комісія Ради з реорганізації її національного складу. Таблиці поповнення складу ради дають чітке уявлення про характер представництва у Центральній Раді, його невирішені проблеми, остаточний обраний склад.

У параграфі 5.1.2 “Формування організаційних структур і компетенції УЦР” відзначається, що з перших загальних зборів розпочинається її перетворення у парламентську установу - формування організаційних структур, розробка й прийняття регламенту роботи, конституції - Статуту автономної України, інших законодавчих актів. Сесія розглянула і ухвалила “Наказ УЦР” (регламент), який визначав Раду як “представницький орган всієї організованої української людності”, повноваження, їх розмежування і порядок роботи її загальних зборів та Комітету. Аналіз протоколів зборів Ради та її Комітету засвідчує: створення економічної та інших комісій, І Універсал, організація Генерального Секретаріату, рішення п'ятих зборів “про розмежування функцій законодавчих і виконавчих”, перетворення Комітету в Малу раду, яка зосереджувала всю поточну роботу між сесіями УЦР - реальні кроки до її перетворення в “Тимчасовий крайовий парламент” (за ухвалою п'ятих загальних зборів).

Жовтнева революція 1917 р. під проводом більшовиків у Петрограді вирішила долю Тимчасового уряду, подальшу еволюцію Центральної Ради, як законодавчого органу, проголошення Української Народної Республіки. Сьома сесія Ради (29 жовтня - 2 листопада 1917 р.) намітила важливі напрямки законопроектної роботи, розширила компетенцію Малої ради і уряду. У параграфі прослідковується процес розширення її повноважень, визначається, що саме Мала рада створила комісію для розгляду законопроектів, почала розглядати й приймати законодавчі акти для їх затвердження сесією УЦР, остання, дев'ята сесія якої відбулась у січні 1918 р. У наступні місяці поневірянь й повернення до Києва Мала рада повністю перебрала на себе компетенцію Центральної Ради.

У параграфі 5.1.3 “Функції Української Центральної Ради” передусім аналізується її законодавча діяльність, перехід від її політико-декларативного характеру (відозви, Універсали, постанови) до законодавчого, конституційного процесу. Відзначається, що важливого значення для удосконалення й унормування законодавчого процесу мало прийняття регламенту роботи Малої ради. Падіння Тимчасового уряду і проголошення УНР докорінно змінили і розширили правове поле для законотворення.

Вивчення протоколів сесій УЦР та засідань Малої ради свідчить про енергійну роботу комісій по законодавчому забезпеченню скликання Українських Установчих зборів, розробці Статуту автономної України, Земельного закону та ін. Законодавча функція стає пріоритетною в діяльності Ради. Важливим кроком на шляху удосконалення законотворчого процесу було створення Комісії законодавчих внесень на засіданні Малої ради 12 листопада 1917 р. Слідуючим важливим кроком у законодавчій діяльності УЦР стало прийняття нею 25 листопада 1918 р. Закону про виключне право Ради видавати законодавчі акти УНР, що визначав її правове поле, порядок видання законів. Тим самим закладалися правові основи подальшого її законотворення, власної правової системи держави.

Важливими здобутками законодавчої діяльності Ради слід вважати виборчий Закон до Українських Установчих зборів (183 статті), закони про утворення Генерального суду, про склад і порядок обрання суддів Генерального та апеляційного судів, про організацію прокурорського нагляду; „5 законів у пакеті” - про державні кошти України, про Головну скарбницю УНР, про Державний банк УНР, про скасування Дворянського та Селянського банків, про цукрову монополію; Закон „Про українські гроші”, що мали виключне значення для державного будівництва. З великим запізненням було прийнято на останній сесії УЦР „Тимчасовий земельний закон”, Закон про національно-персональну автономію, декілька законів про соціальний захист окремих категорій населення.

Закладались правові основи військового будівництва. Теж із запізненням було прийнято закони про утворення комітету по демобілізації армії, про оголошення Чорноморського флоту флотом УНР, про створення народного війська.

Робота над іншими законопроектами продовжувалась Малою радою і після від'їзду з Києва. Її результати аналізуються у дисертації.

У дисертації окремо розглядається конституційне законодавство УЦР, його етапи і найважливіші здобутки - чотири її Універсали, опублікований проект Конституції УНР (10 грудня 1917 р.), Конституція УНР 29 квітня 1918 р. Вона визначала необмежене суверенне право народу, громадян УНР, здійснюване через Всенародні Збори України, які безпосередньо реалізують законодавчу владу і формують органи виконавчої і судової влади.

За підрахунками автора Центральною Радою було прийнято близько 130 законів та інших законодавчих актів. Вона досить успішно реалізувала функцію законодавчої влади, правове забезпечення, хай із спізненням і суттєвими прогалинами, державотворення.

Спираючись на повноваження, надані їй Всеукраїнським національним конгресом у квітні 1917 р., Рада почала втілювати й установчу (державотворчу) функцію: заснування губернських, повітових і міських українських рад, оновлення складу Київської міської думи, затвердження губернських і повітових комісарів тощо. В її Універсалах вирішувались головні питання установчого характеру щодо української держави, її ладу спочатку як автономного державного утворення, а потім - самостійної УНР. Дисертант аналізує практичні кроки Центральної Ради у здійсненні державотворчої функції: організація і обрання Генерального секретаріату, його голови, ухвала Статуту, який визначав правовий статус і функції уряду. Сьома сесія УЦР знов поповнила склад Генерального секретаріату, дев'ята - новий склад міністрів, програму дій якого було затверджено аж в березні 1918 р. Радою створювалися і спеціальні органи управління - крайовий комітет охорони революції в жовтні 1917 р., Головну економічну раду. Важливі кроки було здійснено щодо формування судової системи УНР - „упорядкування судівництва” прийнятими законами, обранням складу Генерального та апеляційного судів. Вагомими кроками, на думку дисертанта, були її заходи по скликанню Українських Установчих зборів відновленню єдності українських земель, у сфері її територіального устрою та місцевого самоврядування.

Військове будівництво традиційно вважається „ахіллесовою п'ятою” УЦР. У дисертації аналізуються її практичні кроки, об'єктивно оцінюються їх результати та причини невдач, адже побутує спрощене уявлення про військову політику діячів Ради. На думку дисертанта слід мати на увазі наступне. По-перше, у програмах всіх партій соціалістичного спрямування, представлених в УЦР, проголошувалася заміна (в мирний час) постійного війська народною міліцією. М. Грушевський вважав: „Нормальною формою охорони для держави демократичної являється народна міліція”, хоча і вважав потрібною „якийсь час” доброї, дисциплінарної армії. По-друге, до падіння Тимчасового уряду військові справи були вилучені ним з відання українського уряду. По-третє, з падінням самодержавства в Росії розпочався незворотній процес розпаду і стихійної демобілізації армії, що робило справу створення українського війська надзвичайно складною. По-четверте, УЦР розпочала його творення значно раніше, ніж в Росії. Піонерським був і план збереження військових кадрів, творення народного війська на професійній основі, служби за договором.

Важливою складовою діяльності УЦР була її фінансово-бюджетна діяльність. Вона аналізується у параграфі. Надзвичайно складні умови позбавили Раду можливості створити повноцінну фінансову систему.

У своїй державотворчій діяльності вона виконувала і парламентську контрольну функцію: заслуховування й обговорення звітів уряду, його Голови, окремих генеральних секретарів (після ІV Універсалу - міністрів), урядових програмних декларацій, інтерпеляцій депутатів, приймались рішення про довір'я. У дисертації відзначається, що не дивлячись на складні, деструктивні процеси в країні, УЦР здійснювала, хай в обмеженому обсязі, контроль за додержанням і захистом проголошених в Універсалах прав і свобод громадян, національних меншин.

Як орган законодавчої влади в республіці, УЦР приділяла значну увагу розробці внутрішньої і зовнішньої політики. Вони аналізуються і висвітлюються в дисертації. Зокрема, тут відзначаються здобутки і невирішені проблеми. До перших віднесено її чотири Універсали, важливі конституційні закони, ухвалені програми дій уряду. Далеко не все з проголошеного в Універсалах їй вдалось вирішити, особливо - земельне, економічні питання. Спроби вийти на міжнародну арену, утвердитися як суб'єкт міжнародного права, активна зовнішньополітична діяльність до кінця існування Центральної Ради теж не змогли забезпечити, з об'єктивних і суб'єктивних причин, успішного державотворення.

У параграфі 5.1.4 „Порядок роботи Української Центральної Ради” досліджуються основні процедури її діяльності.

Автор спростовує усталену думку, що процедура законотворення в Центральній Раді була практично відсутня. Порядок роботи, парламентські процедури вироблялися нею власним досвідом, менше - за зразками європейськими чи російської Думи.

У параграфі прослідковується порядок роботи практично з перших днів її існування. Організаційно-правовими формами роботи Ради стають її загальні збори („сесії”, „повна Рада”, „пленум”). Другі загальні збори розпочалися за пропозицією М. Грушевського „відчитанням протоколів” попередніх зборів та „оглядом” роботи Комітету УЦР. Цей порядок закріпився на наступних сесіях. Прийняття регламенту - „Наказу УЦР”, а потім „Розкладу роботи Малої ради і її комісій” унормувало терміни скликання загальних зборів, порядок їх роботи, склад Малої ради, комісій тощо. У параграфі досліджується подальший процес удосконалення порядку роботи загальних зборів, Малої ради, парламентських комісій, який тривав до кінця існування Ради.

Встановлено, що регламент роботи Малої ради передбачав і досить ретельно прописував законодавчий процес, місця в ньому комісій (законопроекти розглядалися лише після доповіді комісії). Необхідність удосконалення законодавчого процесу примусила УЦР створити комісію законодавчих внесень, розширити коло суб'єктів законодавчої ініціативи. Законодавча процедура мала кілька стадій. Законодавча ініціатива або законопроект надходив до відповідної комісії, яка або сама виробляла законопроект, або розглядала, вносила доповнення, поправки до законопроектів, представлених урядом, окремими фракціями, групою депутатів. Найважливіші й розлогі законопроекти розглядались постатейно, в трьох читаннях, іноді - в поіменному режимі (ІІІ і ІV Універсали, виборчий закон до Установчих зборів, Закон “Про національно-персональну автономію” та ін.). Процедура підготовки найважливіших законопроектів (Конституції УНР, земельного законопроекту та ін.) ускладнювалася - обиралась спеціальна комісія, розроблялися “основні принципи та головні ідеї”, складалася пояснювальна записка тощо. Короткі законопроекти розглядалися за спрощеною законодавчою процедурою.

Кожна з функцій УЦР - законодавча, установча, контрольна та інші здійснювалися за певною демократичною процедурою. За спеціальною процедурою відбувалась ратифікація Брестського договору, утворення і заслуховування тимчасових слідчих комісій, проведення закритих засідань УЦР та ін. Вони аналізуються в дисертації.

Таким чином, Центральна Рада вповні реалізовувала компетенцію і функції вищого представницького законодавчого органу УНР.

У підрозділі “Ідеї і спроби скликання народного представництва доби Гетьманату і Директорії” доводиться, що гетьманська модель організації влади передбачала відновлення представницької системи, скликання “Українського Сойму”. Визначаються правові основи і риси процесу законотворчості, досліджується спроба гетьмана відродження українського козацтва, Генеральної козацької ради і консервативний “Проект Основних законів Української держави”, який передбачав утворення двопалатного парламенту.

Модель державності з “диктатурою трудового люду”, проголошена Директорією, передбачала “революційне представництво організованих працюючих мас”, скликання тимчасового верховного представницького органу - Конгресу трудового народу. У дисертації аналізуються результати виборів (за куріальною системою) до нього, як першого соборного територіального представництва, його конституційні акти. Отже Конгрес почав виконувати функції передпарламенту, конституанти. Проте спроба відновити парламент, не полишена Директорією і надалі, через складні обставини громадської війни, виявилася неможливою. Далі досліджуються і узагальнюються намагання Директорії визначитися у стратегії державотворення - парламентаризм або влада “трудових Рад”, складний конституційний процес, його здобутки.

У підрозділі 5.3 “Розвиток парламентаризму в Західно-Українській Народній Республіці” на основі аналізу конституційних актів ЗУНР, матеріалів періодичної преси, спогадів, праць В. Кульчицького, Б. Тищика, М.Настюка, М.Литвина, К. Науменка, П. Стецюка досліджується історія виникнення і діяльності Української Національної Ради в національно-державному будівництві, її конституційне законодавство, практичні кроки по розбудові системи представницьких органів, розширенню власного представництва УН Ради та її компетенції. Плідним й величним кроком діячів УН Ради виявилися досягнення соборності українських земель, у порозумінні, яке виявилося недовгим, з діячами Директорії. Відзначається активна участь в об'єднавчому русі українців Закарпаття.

Особлива увага у підрозділі приділена законодавчим крокам УН Ради щодо скликання Сейму, створення повноцінної правової системи ЗУНР.

У підрозділі 5.4 “Започаткування радянських вищих представницьких установ” встановлюється передусім принципова відмінність поглядів теоретиків соціалізму на парламентаризм, визначається ленінська концепція республіки Рад як нового типу держави. Переваги “нової” системи представницьких органів як справжніх органів народовладдя В.Ленін бачив у поєднанні в них законодавчої і виконавчої влади, як зародку і форми пролетарської диктатури.

У дисертації показано, як більшовики в Україні утверджували “повновладдя Рад”, вибудовували, починаючи з І Всеукраїнського з'їзду Рад у Харкові, радянську систему вищих представницьких органів державної влади: Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та його Президії, яка спиралася на ієрархічну систему Рад нижчого рівня. Аналізується на основі джерел характер партійного, соціального і територіального представництва, закріплення у виборчому законодавстві багатоступінчастої виборчої системи, переваг в обранні червоноармійських і робітничих депутатів, позбавлення виборчих прав осіб, які жили на “нетрудові доходи”, приватних торговців, дезертирів та ін. Вивчаються склад, законодавчі, установчі, фінансово-бюджетні функції І-ІV Всеукраїнських з'їздів Рад у 1917-1920 рр., порядок підготовки роботи, порядок денний та тексти законопроектів, проекти постанов, резолюцій яких неодмінно узгоджувались в керівних органах КП(б) У. В архівному фонді ЦК КП(б)У за 1918-1920 рр., ВУЦВК та РНК УСРР зберігається безліч різних витягів з протоколів засідань Політбюро і Оргбюро ЦК КП(б) щодо рішень з цих питань.

У дисертації досліджується правовий статус ВУЦВК та його Президії, їх склад, структура апарату, порядок роботи. ВУЦВК між з'їздами Рад перебирав на себе й установчі повноваження - заслуховував звіти РНК, вводив зміни у його склад. Цей же орган, обраний ІІІ Всеукраїнським з'їздом Рад, остаточно затвердив з незначними поправками Конституцію УСРР. За Конституцією центральними органами радянської влади називалися Всеукраїнські з'їзди Рад, ВУЦВК та РНК. Тепер законодавчі акти приймали і з'їзд Рад, і ВУЦВК, і його Президія, і РНК, уособлюючи законодавчі, контрольні, розпорядчі і виконавчі функції.

Спотворення виборчого права громадян, виборчої системи у формуванні представницьких органів державної влади, ігнорування принципу народовладдя і поділу влади в умовах партійного диктату і насильницького згортання багатопартійності, реальної демократії - все це робило декоративними вищі представницькі установи УСРР.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення важливої наукової проблеми, що виявляється в ґрунтовному історико-правовому дослідженні формування, порядку функціонування, компетенції вищих представницьких органів влади України (Х - початок ХХ ст.), прийняття ними рішень, на базі чого були отримані висновки і положення, що дозволило обґрунтувати авторське концептуальне бачення головної тенденції розвитку цих органів, перш за все, у напрямку постійного набуття саме ними вирішальної ролі в системі державних органів влади і управління в Україні.

Головні наукові результати й висновки полягають у наступному:

1. Вітчизняна система представницької влади має давні, тисячолітні корені. Давньоруська держава успадкувала від своїх попередників інститути військової демократії, які розвивалися в умовах ранньофеодальної монархії. Влада князів Київської Русі спиралася на дорадчий орган - боярську раду і вічові народні збори. З другої половини ХІ ст., в умовах послаблення великокнязівської влади і розбудови міських центрів земель Русі, їх роль у державотворчих процесах посилюється. Віче набуває у суспільно-політичному житті функцій органу народоправства, феодальної демократії, своєрідним представницьким органом якого була міська рада, а боярська рада набуває окремих рис станово-представницького органу. Їх подальша еволюція призвела у Новгороді до утворення боярсько-вічової республіки. Золотоординське панування над роз'єднаними руськими землями з ХІІІ ст. перервало процес формування станових представницьких органів на Русі.

2. Перебування у правовому полі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої збагатило привілейовані стани України досвідом участі у їх станово-представницьких органах державної влади - у Пани-раді, сеймових зібраннях, Сенаті, прилучило його до традицій і культури політичного представництва цих передових на той час європейських держав. Сеймова реформа 1565-1566 рр. визначила й унормувала шляхетське сеймове представництво з мажоритарною системою виборів, склад і повноваження повітових сеймиків, трансформувала Пани-раду і вальний сейм у двопалатний станово-представницький законодавчий орган. Шляхецький парламентаризм сприяв подальшому розвитку демократичних традицій українського народу, звичок до народоправних інститутів.

3. Окремий правовий статус Запорізької Січі в Речі Посполитої допоміг витвору тут козацько-старшинської організації суспільно-політичного життя, верховенству загальновійськової ради. Її трансформація у загальнодержавну Генеральну раду - непостійно діючий найвищий орган управління на Гетьманщині, що діяв на принципі прямого народовладдя - привела до розширення її компетенції, ускладнення процедурних механізмів роботи. Спроби надати зібранням Генеральної ради представницького характеру, унормувати представництво (полків, сотень, міст, поспольства, духовенства) та їх склад за часів реєстрованого козацтва, Б. Хмельницьким, І.Виговським наближували їх до сейму й іноді називались за словами учасників “сеймом”, “сеймовою радою”. Перетворенню Генеральної ради у вищий представницький орган Козацької держави завадила політика наступників Б.Хмельницького - посилення особистої гетьманської влади та все більше обмеження царським урядом повноважень гетьмана і Ради.

За часів Гетьманщини розширились склад і компетенція Ради старшин, на яку спирався гетьман та гетьманський уряд. На відміну від Генеральної ради вона діяла як виборний, колегіальний, підзвітний перед нею орган, що діяв на постійній і професійній основі. З послабленням гетьманської влади після смерті Б.Хмельницького Рада старшин, за сприяння царського уряду, перебрала на себе ряд важливих повноважень гетьмана та Генеральної ради, стала називати себе “Радою Війська Запорізького”, а іноді - “Сенатом”. Система козацьких рад - генеральних, старшинських, полкових, сотенних - феномен козацької демократії. Автор вважає: звичка до республіканських принципів свободи, виборності владних органів, самоврядування, колегіальності, до соборності і громадської солідарності - складові української ментальності. Ради стали історичною формою української державності.

4. Унікальним явищем історії вітчизняного державотворення і конституціоналізму були “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” 1710 П.Орлика. Конституція передбачала розмежування влади законодавчої, урядової та судової, унормування представництва генеральних рад, їх скликання на засадах загального виборчого права, широкі права і вольності усіх станів у відновленій в майбутньому Козацькій республіці. Дисертант поділяє думку, що в Конституції П.Орлика закладалась модель парламентсько-гетьманської республіки.

5. Вплив на розвиток вітчизняного парламентаризму з середини ХІХ ст. мав досвід діяльності українських депутатів у парламентських установах Австрії і Австро-Угорщини. Українська парламентська репрезентація 1848-1850 рр. вагомо заявила про себе, ініціювавши законодавче вирішення селянського питання, скасування панщини, постановкою питань про утворення української провінції, відкриття українських шкіл та ін. Реальне відновлення парламентаризму в Австрії 1861 р. фактично звузило представництво українців в двопалатній Державній раді. Негативно позначилось на його представництві і виборче законодавство, двоступенева, а потім куріальна система виборів. На організацію і розвиток українського представництва значний вплив справила започаткована народовцями багатопартійність на західноукраїнських землях, яка очолила боротьбу українців за їх конституційні права, загальне виборче право. Демократизація виборчої системи у 1907 р. привела до збільшення української репрезентації в рейхсраті, Галицькому і Буковинському сеймах, кількості депутатів-правників, до утворення Українського парламентського клубу, “Руського клубу” в Галицькому сеймі.

Аналіз виборчого процесу, складу, компетенції та порядку роботи загальноімперського парламенту та крайових сеймів підтверджує активну участь українського представництва, позитивний досвід його боротьби за конституційну законність. Було закладено основи конституційних змін, боротьби за автономію та незалежність західноукраїнських земель.

6. Українське представництво в Державній думі Росії, хоча й складало близько п'ятої частини її складу, внаслідок куріальної багатоступінчастої виборчої системи, неоднорідного національного і фракційного складу, переваги правих, промонархічних партій в Думі неспроможне було відстояти конституційних і автономістських вимог українців.

Значний внесок у вітчизняний парламентський досвід внесла Українська думська громада в Думі першого і другого скликань, яка обстоювала і пропагувала ідею повернення самоврядування України. Вперше набували політичного досвіду нелегальні українські політичні партії - УДРП, УСДРП, “Спілка”. Але в умовах поглиблення кризи самодержавства Державна дума Росії виявилася безсилою виконати найважливіші функції парламенту: внесення змін у правову систему країни, дієвий контроль над урядом і державним бюджетом. І все ж досвід участі у виборах депутатів Думи, її роботі не був, на думку автора, безплідним для українців. Українська думська громада, депутати від українських губерній привернули увагу російської і міжнародної громадськості до української ідеї, набули реальної практики парламентаризму, сприяли вкоріненню у суспільну свідомість ідеї народного представництва.

7. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. - друга після Національної революції середини ХVІІ ст. - радикальна спроба реалізувати державно-соборницькі ідеали. Прагнення демократичних сил найкраще відобразив М.Грушевський: „Треба було забезпечити волю України, відновити її старе народовладдя, право народу самому правити всіма своїми справами”. Це прагнення логічно й усвідомлено привело до утворення Української Центральної Ради - „тимчасового революційного парламенту”, проголошення Української народної Республіки. УЦР стала першим в історії України вітчизняним вищим представницьким органом влади, що започаткував демократичне державо- і законотворення. Їх вершинами стали реальна представницька демократія, ІV Універсал, який проголосив самостійність УНР як парламентської республіки з унітарним устроєм та її Конституція.

8. Українська гетьманська держава 1918 р. - альтернатива “революційно-демократичному” шляху державотворення - не стала запереченням ідеї народного представництва. Перші ж законодавчі акти, підписані П.Скоропадським, проголошували тимчасовий державний устрій України “до обрання Сойму і відкриття його діяльності”. Це засвідчувало не лише наміри (справжні чи удавані) самого гетьмана та його уряду, але й визнання провідної ролі парламенту в організації державної влади, паростки якого вже почали зростати в Україні, укорінились у суспільній свідомості і генетично пов'язані з Гетьманщиною. Конституційний проект самого Гетьмана передбачав утворення Державної Ради.

9. В парламентську модель УНР Директорією закладався принцип трудової демократії. І все ж Конгрес трудового народу 1919 р. - перше соборне представництво українського народу, з територіальним представництвом, демократичним вибором державотворення. Діячі Директорії усвідомлювали необхідність і робили практичні кроки щодо створення на українських землях представницького органу законодавчої влади в УНР. Незаперечним є й їх здобутки у галузі конституційної нормотворчості.

10. Для творців Західно-Української Народної Республіки характерним було швидке створення ефективних і досить демократичних, з огляду на війну, органів влади, що стало наслідком парламентського досвіду, підготовчих кроків української репрезентації в австро-угорському парламенті і крайових сеймах. Українська Національна Рада відіграла роль своєрідної конституанти утворенням уряду, прийняттям назви держави та її “Тимчасового Основного закону”, розбудовою органів місцевого самоврядування та ін. -першим реальним втіленням суверенітету народу. На відміну від діячів Центральної Ради, діячі УН Ради сповідували ліберально-національні цінності, більше уваги приділяли і настійливіше упроваджували принцип прямих і загальних виборів, що дозволило приступити до формування повноцінного парламенту. Основною парадигмою Ради стали національно-державне будівництво з правовою системою, що забезпечувала демократичні права і свободи громадян, заходи щодо возз'єднання усіх українських земель в єдиній державі.

11. “Радянський парламентаризм”, започаткований 1917-1920 рр., засновувався на принциповому запереченні класичного парламентаризму, поділу влади, самоврядування. Вибудована система вищих представницьких органів - Всеукраїнських з'їздів Рад, ЦВК (ВУЦВК) та його Президії (з травня 1919 р.) за зразком російських - зосередила в своїх руках формально широкі повноваження, визначені Конституцією УСРР 1919 р. Проте багаторівневість у здійснені конституційно визначених повноважень, коли з'їзди делегували власні повноваження ВУЦВК, Президії і навіть уряду, зводили нанівець принципи народовладдя і парламентаризму. І все ж природа представницьких органів примусила радянських державотворців вдаватися до парламентських форм роботи. Та спроба організації роботи вищих представницьких інституцій на принципах пролетарської демократії, диктатури робітничого класу не витримали випробування життям.

Історико-правове дослідження вищих представницьких органів влади в Україні дозволяє сформулювати повчальні уроки з попереднього досвіду політичного представництва, його позитивних і негативних наслідків. Вони викладаються в дисертації, зокрема: 1) В історії українського державотворення історично стійкими виявилися форми безпосередньої демократії (давньоруські віча, козацькі ради на Запорізькій Січі, Гетьманщині) з прямими виборами (ради старійшин, міських рад з Х-ХІ ст., ради козацької старшини). Практику виборного політичного представництва українському народу довелось засвоювати в умовах формування і функціонування вищих представницьких органів влади Королівства Польського, Великого князівства Литовського (ХІV - середина ХVІІ ст.), Австро-Угорщини та Росії (середина ХІХ - початок ХХ ст.). Ця практика збагатила парламентський досвід українства, проте лише західним українцям припало жити в умовах конституційного ладу Австро-Угорської імперії. В умовах національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. відродження українського державотворення привело до створення вітчизняних представницьких законодавчих органів влади - „тимчасових парламентів” в УНР і ЗУНР, а з перемогою більшовиків - радянської представницької системи. Таким чином, давні традиції народ - оправних форм, колегіальності при прийнятті найважливіших рішень, багатовіковий досвід українського представництва в загальнодержавних представницьких установах сусідніх держав, боротьба за реальне народне представництво - складові спадщини української демократії.

2) Історія вищих представницьких установ, що діяли в Україні, переконує: саме парламент як загальнонаціональний представницький орган державної влади виступає ведучим чинником демократичного державотворення. І з огляду на історичний досвід і традиції нинішня конституційна реформа в Україні є логічним конституційним кроком до удосконалення державного механізму, розширення правового статусу і правового поля Верховної Ради України. 3) Історичний досвід українського державотворення в ХVІІ-ХVІІІ ст., 1917-1920 рр. доводить: недооцінка чи ігнорування інститутів і механізмів народного волевиявлення і представництва, політичної опозиції, компромісів або пошук зовнішньої „третьої сили” ведуть до втрати державності або до зміни політичного режиму. 4) Позитивний та негативний досвід молодої багатопартійності в Україні на початку та прикінці ХХ ст., її ролі в державотворчих процесах застерігає від вузькопартійних підходів до державотворення, парламентської роботи, демократичного виборчого процесу. Есерівські спрямування у державотворенні діячів УЦР і ліберально-демократичні заходи УН Ради ЗУНР дали зовсім різні результати. Кон'юнктурні помилки політичного проводу дорого коштували українському народу. 5) Історичний досвід українських парламентарів УНР і ЗУНР переконує: парламент лише тоді стане реальною провідною ланкою державотворення, коли він і суб'єкти, що його формують, будуть здатні акумулювати й агрегувати інтереси і волю народу, різних соціальних груп. Діяльність вищих представницьких органів влади 1917-1919 рр. свідчить, що навіть класичні парламентські форми роботи мало що важать, якщо відсутні реальні важелі управління, наявні неефективні або деструктивні дії щодо соціально-економічних перетворень, консолідації суспільства. Неспроможність вирішення гострих соціально-економічних питань, адекватної соціальним очікуванням відповіді на законодавчому рівні привели, з огляду на інші руйнівні чинники, до поразки лідерів УНР, Гетьманату. Менше року знадобилось, зокрема, щоб відбувся трагічний поворот у довірі і підтримці народом Центральної Ради.

Отже, правове вирішення проблем, пов'язаних із соціальними очікуваннями і потребами народу, його сьогодення і майбутнього, в першу чергу залежить від вищого органу народного представництва. Якщо засадничим принципом держави є реальне народовладдя, то й держава має бути спрямована на задоволення потреб кожного з своїх громадян. Саме цій ключовій меті держави мають слугувати чинні системи права і законодавства.

У дисертації висловлюються і обґрунтовуються думки щодо необхідності соціально-економічного виміру законодавства, підвищення системності і плановості законодавчого процесу, ролі правової експертизи законопроектів щодо їх відповідності Конституції України, основним положенням законодавства Європейського Союзу, вимогам законопроектної техніки. У процесі роботи над законопроектами слабо використовується потенціал громадських організацій - Спілки юристів України, Спілки адвокатів України та ін. Практично не застосовується такий засіб, як громадське обговорення законопроектів.

Так сучасним українським парламентом завершилася довга історична еволюція вищих представницьких органів державної влади, що діяли в Україні.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). - Х.: Право. 2005. - 272 с.

Рецензія. Тодика Ю. Актуальне й ґрунтовне наукове дослідження. - Вісник Академії правових наук України. - Х.: Право. № 1(44). - 2006. - С. 227-230.

1. Ермолаев В.Н. К вопросу об учреждении Государственной Думы в России // Юридическая наука и проблемы формирования демократического правового государства Украина: Темат. сб. науч. трудов УЮА. - К.: ИСИОУ, 1993.

2. Єрмолаєв В.М. Деякі проблеми злочину та покарання в Київській Русі // Вісник Академії правових наук України. № 5. - X.: Акад.. Правових наук України, - С. 135-143.

3. Єрмолаєв В.М. Про об'єкт державного злочину в "Правах, по которым судится малороссийский народ // Вісник Академії правових наук України. № 3 (10). - X.: Акад. правових наук України, 1997. - С. 101-106.

4. Єрмолаєв В.М. До питання кодифікації українського права у першій половині XVIII століття // Вісник Академії правових наук України. №3 (14). - X.; Право, 1998. - С. 78-85.

5. Єрмолаєв В.М. До питання про форму правління Української держави (1648-1654 рр.) // Вісник Академії правових наук України. - № 1 (16). - X.: Право, 1999. - С. 135-142.

6. Єрмолаєв В.М. До питання про створення незалежної Української держави (1648-1654 рр.) // Вісник Академії правових наук України. № 2(21). - X.: Право, 2000. - С. 62-69.

7. Єрмолаєв В.М. Віче в Київській Русі: питання компетенції (ІХ - середина XII ст.) // Вісник Академії правових наук України. №4(31). - X.: Право, 2002. - С. 45-55.

8. Єрмолаєв В.М. Козаченко А.І. Наказне гетьманство Української держави другої половини XVIII ст.. /Вісник Національного університету внутрішніх справ. Вип. 19. - Х.: Нац ун-т внутр. Справ. 2002. - С. 173-177.

9. Єрмолаєв В.М. Віче в Київській Русі - важлива складова державного механізму // Право України 2003 - №3. - С. 136-141.

10. Єрмолаєв В.М. Про компетенцію представницьких органів місцевого самоврядування доби Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої // Вісник Академії правових наук України. № 1(32). - X.: Право, 2003. - С. 70-79.

11. Єрмолаєв В.М. Про склад і компетенцію боярської думи Київської Русі // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Вип. 23. - X.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. - С. 210-217.

12 Єрмолаєв В.М. Представницькі органи в Україні доби Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2003. - № 1. - С. 110-117.

13.Єрмолаєв В.М. З парламентського досвіду українського представництва в Державній думі Росії // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2003. - № 2. - С. 26-35.

14. Єрмолаєв В.М. Про законодавчу діяльність Української Центральної Ради // Вісник Одеського інститути внутрішніх справ. 2004. № 1. - Одеса: Одеський юрид. ін-т НУВС, 2004. - С. 177-І 82.

15. Єрмолаєв В.М. З історії місцевого самоврядування у середньовічній Україні // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2004. - № 1. - С. 177-183.

16. Єрмолаєв В.М. Деякі питання юридичної природи Переяславського акта 1654 р. // Вісник Академії правових наук України. № 3(42). - X.: Право, 2005. - С. 84-90.

17. Єрмолаєв В.М. До питання про перший український парламент - Українську Центральну Раду // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип.. 10. - X.: Право, 2005. - С. 60-66.

18 Єрмолаєв В.М. До питання про розвиток теорії народного представництва вітчизняною і російською політико-правовою думкою // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2005. - № 1. - С. 49-56.

19 Єрмолаєв В.М. До питання про формування і розвиток теорії народного представництва // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2005. - № 2. - С. 54-61.

20. Єрмолаєв В.М. Про Генеральну раду доби Гетьманщини: деякі питання їх зібрань та представництва // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад.України, 2005. - Вип..78. - С. 3-12.

21. Єрмолаєв В.М. Про Генеральну раду доби Гетьманщини: компетенція та процедура роботи // Проблеми законності: Респ. міжвідом. нук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад.України, 2005. - Вип..79. - С. 3-11

22. Єрмолаєв В.М. Представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування за Конституцією Пилипа Орлика // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип. 11. - Х.: Право, 2006. - С. 53-62.

23. Єрмолаєв В.М. Про українське представництво в Державній думі Російської імперії третього та четвертого скликання // Вісник Академії правових наук. 2006. № 1(44). - Х.: Право. - С. 54-60.

24. Єрмолаєв В.М.Українська Центральна рада: організація і порядок роботи // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. Вип. 32. - Х.: Хар. нац. ун-т внутр. справ. 2006. - С. 196-207.

Анотація

Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). - Рукопис.

Дисертація представлена на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків., 2006.

Робота присвячена дослідженню історії вищих представницьких органів влади в Україні. З цією метою в дисертації подається коротко аналіз формування і розвитку теорії народного представництва, вивчаються зародки народовладдя й ставно-представницьких органів у Київській Русі; сеймовий досвід польсько-литовського періоду та Ради на Гетьманщини (склад, компетенція, порядок роботи); українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини і Державній думі Росії.

Особлива увага приділяється становленню вітчизняного парламентаризму в добу національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. - формуванню складу і представництва, організаційних структур, компетенції, функцій та порядку роботи Української Центральної Ради; ідеям і спробам скликання народного представництва доби Гетьманату і Директорії; розвитку парламентаризму в ЗУНР, започаткуванню радянських вищих представницьких органів.

Ключові слова: рада, віче, сейм, парламент, політичне представництво, Австрійський парламент, Державна дума, Центральна рада.

Аннотация

Ермолаев В.Н. Высшие представительные органы власти в Украине (историко-правовое исследование). - Рукопись.

Диссертация представлена на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2006.

Работа посвящена исследованию истории высших представительных органов власти в Украине. С этой целью в диссертации представлен краткий анализ формирования и развития теории народного представительства в европейской (ХVІІ-ХІХ вв.), отечественной и российской политико-правовой мысли. В исследовании раскрываются истоки народоправства, состав, компетенция и порядок работы вече и боярской думы в Киевской Руси, элементы сословного представительства в думе и городских советах.

Автор прослеживает эволюцию вече, его трансформацию в сеймы земские, волостные, общегосударственные (вальные), боярской думы - в Паны-раду, Сенат в Великом княжестве Литовском и Речи Посполитой. Изучается состав Паны-ради, представительство сеймов земских и волостных сеймиков, их компетенция, порядок работы, причины и содержание сеймовой реформы 1565-1566 гг., оценивается отечественный опыт представительства и шляхетской демократии.

В диссертации исследуются история возникновения, состав, компетенция и порядок работы генеральных казацких рад и рад старшины на Гетманщине до средины ХVІІІ в. Анализ источников о практике проведения генеральных рад, принятии решений и процедуре свидетельствует об усилении института выборности, устойчивой тенденции их превращения в Верховный представительный орган власти (при Б.Хмельницком, И. Выговском) с законодательными, учредительными и контрольными полномочиями. Делегированными полномочиями Генеральной радой наделялись гетман, генеральная старшина, Рада старшин. Последняя - “сословное представительное учреждение”, по мнению Л. Окиншевича соответствовало современным ему европейским органам согласованного представительства

Проанализировано украинское представительство в парламентских учреждениях Австро-Венгрии (рейхстаге, рейхсрате, краевых сеймах) с середины ХІХ в. На основе конституционных актов, законодательства о выборах Австро-Венгрии автор отразил процесс расширения избирательных прав украинцев, состав их парламентского представительства, развитие парламентской жизни на западно-украинских землях, появление многопартийности.

Изучено украинское представительство и в Государственной Думе России: его состав (партийный, социальный, национальный), роль Украинской думской группы в І и ІІ Думе, украинский вопрос в Думе третьего и четвертого созывов, парламентский опыт украинских политических партий.

Особое внимание в диссертации уделяется становлению отечественного парламентаризма в период национально-освободительного возрождения в 1917-1920 гг. Прежде всего - формированию состава и представительства, организационных структур, компетенции, функциям и порядку работы Украинской Центральной Рады. Рассматриваются идеи и попытки утверждения народного представительства в период Гетьманата и Директории. Показано развитие парламентаризма в Западно-Украинской Народной Республике. Определены особенности советских высших представительных органов государственной власти УССР, “советского парламентаризма”.

Ключевые слова: вече, сейм, рада, парламент, представительство политическое, выборы, Австрийский парламент, Государственная Дума, Центральная Рада.

Summary

V.N. Yermolayev. Highest Representative Bodies of Power in Ukraine (historical and legal research). - Manuscript.

The dissertation for the degree of Doctor of Legal Sciences subject N 12. 00.01 - Theory and History of State and Law, History of Political and Legal Doctrines - Yaroslav the Wise National Law Academy of Ukraine, Kharkiv, 2006.

The thesis is devoted to the research of the history of highest Representative bodies of power in Ukraine. To that end a short analysis of formation and development of the theory of popular representation in European (XVII - XIX centuries), national and Russian political and legal thought is presented in this work. The research reveals the sourcess of popular government, composition, competence and agenda of Veche (meeting) and Boyarska Duma in Kyiv Russia, elements of estate representation.

The author trace the evolution of Veche, its transformation into zemsky volost (nation-wide). Duma - into Pani-Rada, Senate in the Great Lithuanian Principality and Rech Pospolitaya. He also researches the history of appearance, composition, competence and agenda in General Kozak Radas and Radas of the Eldest in Hetmanshina up to the middle of the XVIII century.

The work analyzes Ukrainian representation in parliamentary institutions of Austria - Hungary (reichstag, reichsrat, Kraiyevy Seyms) from the middle of the XIX century, studies the Ukrainian representation in the State Duma in Russia.

Special attention in the thesis has been paid to the formation of the national parliamentarism during the period of national liberation renaissance in 1917 - 1920, first of all to the formation of staff and representation, organizational structures, competence, functions and order of work for the Ukrainian Cenral Rada. The dissertation examines ideas and efforts for approving popular representation in the period of Hetmanat and Directoria; shows the development of the parliamentarium in Western - Ukrainian People's Republic; determines specific characteristics of the Soviet highest state power representative bodies in the Ukrainian SSR, “soviet parlamentarism”

Key words: Veche, Seym, Rada, parliament, political representation, elections.

Размещено на Allbest.ru