На підставі аналізу й вищезазначеної класифікації зроблено висновок, що розвиток європейського управління відбувається в умовах постійного впливу на нього цілої низки стандартів, закріплених в acquis communautaire, роль яких відіграють неписані джерела права Євросоюзу, і насамперед адміністративного права, якими є відповідні принципи, визначені в державах-членах за їх спільною згодою в процесі інтеграції. Установлено, що відповідна типологія принципів базується на основних правах людини й міжнародного права, оскільки ці категорії прав належать до сукупності прав людини та громадянських свобод, що гарантуються національними конституційними законодавствами й міжнародними інструментами захисту прав людини, серед яких ключову роль відіграє Європейська конвенція із прав людини і які є одним з основних складників acquis communautaire. Виявлено, що типологія принципів права ЄС як відображення дії acquis communautaire на європейське управління об'єднує три групи: принцип захисту основних прав людини й принципи міжнародного права; принципи, що випливають із концепції правової Спільноти; структурні принципи, що відображають економічну й політичну структури Спільноти.

Принципи належного управління й безперервності державних та інших послуг, які входять до групи принципів, що випливають із концепції правової Спільноти (друга група), трактуються дисертантом не лише як прояви загальної вимоги дотримуватися права ЄС, але і як вплив acquis communautaire на європейське управління. До них відносять відкритість, участь, відповідальність, ефективність та узгодженість. Кожний із них важливий для встановлення демократичнішого й ефективнішого європейського управління та його подальшого розвитку. У сукупності вони є основою демократії й верховенства права в державах-членах, державах-кандидатах і державах-претендентах і застосовуються на всіх рівнях управління - глобальному, європейському, національному, регіональному й місцевому.

У третьому розділі - “Формування інституційної системи Європейського Союзу як організаційної основи європейського управління” - досліджено соціально-історичні джерела виникнення й становлення інституційної системи Європейського Союзу; здійснено порівняльний аналіз згаданої системи в засновницьких договорах; проаналізовано передумови виникнення європейського адміністративного простору та його особливості й роль у європейському управлінні; запропонована нова парадигма інституційної системи Європейського Союзу в Договорі про запровадження Конституції для Європи.

Дисертантом відображено еволюцію інституційної системи спочатку Європейських Спільнот (1951 р., 1957 р.), пізніше - Європейської Спільноти (1992 р.) і Європейського Союзу (1992 р.), яка набувала сучасної форми й змісту як організаційна основа європейського управління досить тривалий час. Аналіз її становлення й розвитку показав етапність, органічність і цілісність зв'язку із процесом європейської інтеграції, що дало змогу виділити тенденції інституціоналізації управління в ЄС. З'ясовано, що її юридичною базою стали засновницькі договори, які, крім того, багато в чому ще й визначили майбутнє інституційної системи. Здійснено класифікацію інституцій ЄС на основні і допоміжні з урахуванням виконання ними основних та допоміжних функцій.

Установлено, що формування інституційної системи ЄС розпочалося в межах Європейської Спільноти вугілля й сталі (ЄСВС), створеної в 1951 р. в результаті укладення Паризького договору. Початкова модель інституційної системи ЄС, закладена в договорі, включала п'ять інституцій: Вищий керівний орган (виконавча влада); Консультативний комітет (для Вищого керівного органу); Спеціальна Рада міністрів; Асамблея; Суд. Заснування в 1957 р. Римським договором Європейської економічної спільноти (ЄЕС) і Євратому супроводжувалося формуванням їх інституцій за моделлю ЄСВС, що цілком логічно привело до об'єднання в 1965 р. окремих і відповідальних за досягнення аналогічних завдань інституцій цих трьох спільнот з метою уникнення їх надмірної кількості, дублювання і паралелізму в процесі функціонування.

Виявлено легітимацію інституціоналізації управління в ЄС, зокрема внесеними Маастрихтським договором (1992 р.) змінами й доповненнями до Договору про Європейську Спільноту. Положення цього договору, а пізніше - Амстердамського (1997 р.) й Ніццького (2001 р.) договорів класифіковано у такі, що становлять “інституційні зміни” та “зміни політики”. Установлено, що перші не спричинили кардинальних нововведень, зате другі суттєво змінили призначення інституційної системи, а головне - функції її інституцій. Зокрема, були визначені нові процедури ухвалення спільних рішень, які передбачали більш відкритий спосіб, що забезпечував кращу їх сприйнятність і зрозумілість громадянами; відносини між Парламентом, Комісією, Радою Міністрів і Судом із часу їх заснування (1951 р.) суттєво змінилися в напрямі розширення інтересів та одночасного зменшення їх ізольованості й обмеження управлінської самостійності. З'ясовано, що дедалі активніше стало залучатися до управлінської діяльності через вироблення політики й ухвалення рішень все більше коло учасників, не пов'язаних із чотирма головними інституціями (засідання Європейської Ради (ЄР), більш відомі як “саміти”, активна діяльність численних “груп інтересів і тисків” національних і міжнаціональних представників).

Показано, що в результаті інституціоналізації управління в ЄС було закріплено положеннями Маастрихтського й Амстердамського договорів певну модель вироблення політики та ухвалення рішень спочатку в рамках ЄСпт, а потім і ЄС, за якою Комісія пропонувала, Парламент радив, Рада вирішувала, а після прийняття закону Суд його тлумачив.

Виявлено тенденцію до подальшого вдосконалення інституційної системи ЄС після сприйнятої в 1995 р. ідеї розширення ЄС. Основні положення концепції реформи інституційної системи ЄС відображені в Ніццькому договорі (2001 р.), згідно з правовими нормами якого при розподілі місць у Європейському Парламенті між окремими державами-членами враховувалася чисельність населення; визначена максимальна кількість депутатів, яка має збільшуватися з 626 до 732 на період з 2004 р. до 2009 р.

Застосування методу порівняльно-правового аналізу дало змогу виявити суттєві структурно-функціональні зміни, яких зазнала згідно з положеннями Договору про запровадження Конституції для Європи інституційна система Європейського Союзу як інституціоналізована основа управління, та класифікувати інституції ЄС на основні й допоміжні. У згаданому Договорі виявлено нову парадигму інституційної системи ЄС, яка передбачає основні інституції ЄС, закріплені в підрозділах “Інституційна структура” та “Керівні інституційні положення”, і допоміжні інституції ЄС, описані в підрозділах “Інші інституції та органи” й “Керівні інституційні положення”. Складниками інституційної структури є: Європейський Парламент; Європейська Рада; Рада Міністрів; Європейська Комісія; Європейський Суд. Ці інституції належать до категорії основних. Групу інших інституцій та органів ЄС (або допоміжних інституцій ЄС) становлять Європейський центральний банк, Рахункова палата й дорадчі органи Союзу - Комітет регіонів, Економіко-соціальний комітет та Європейський інвестиційний банк.

Установлено, що інституціоналізація управління в ЄС, зокрема його вдосконалення на наднаціональному рівні, не зачіпала національні інституційні системи. Проте потреба втілювати в життя законодавство ЄС, і в певних випадках навіть примусово, зумовлювала застосування найрізноманітніших форм управлінського співробітництва між суб'єктами управління наднаціонального та національного рівнів, головна роль у якому залишалася за національними системами державного управління. Виявлення тісної співпраці державних службовців різних рівнів держав-членів ЄС, а також між державами та Європейською Комісією, неформальних партнерських відносин, узгодження підходів для виконання різними системами державного управління міжнаціональних зобов'язань і реалізація в такий спосіб політики ЄС дали змогу встановити тенденцію до запровадження спільних принципів управління й форм менеджменту. Показано, що саме це привело до створення європейської моделі державного службовця, який став діяти у спільному європейському адміністративному просторі.

У розділі пропонується тлумачити поняття “європейський адміністративний простір” як певну сферу суспільних відносин, яка регулюється передусім європейським адміністративним правом, сприймається як явище, у якому відбувається поступове поєднання національних адміністративно-правових норм з управлінською практикою держав-членів ЄС, чому сприяли різноманітні чинники: економічний тиск із боку громадян і підприємств, регулярні та тривалі взаємовідносини між посадовими особами різних держав-членів ЄС, та особливо практика судочинства в Європейському Союзі. Показано, що формування європейського адміністративного простору можливе лише тоді, коли європейське адміністративне право (тобто набір принципів і правил, що застосовуються до організації та менеджменту системи державного управління, а також регулюють відносини між адміністративною системою та громадянами) однаково реалізується на певній території та узгоджується з національною конституцією.

Виявлено, що відсутність у законодавстві ЄС чітких положень, які б урегульовували відносини у сфері європейського управління, суттєво ускладнює реформування національних систем державного управління країн-претендентів на вступ до ЄС. Обгрунтована необхідність проведення таких реформ відповідно до копенгагенських і мадридських критеріїв членства в ЄС. Показано, що стратегічний курс України на інтеграцію до Європейського Союзу також зумовлює потребу орієнтуватися на ці критерії. Доведено, що Україна, здійснюючи реформи, зокрема й у сфері державного управління, має керуватися не лише власним розумінням їх сутності й особливостей та внутрішньою політичною кон'юнктурою, а й чітко визначеними європейськими критеріями і цінностями.

У четвертому розділі - “Розвиток багаторівневої системи європейського управління” - досліджено інституції наднаціонального і національного рівнів, їх функції та методи, моделі регіонального та місцевого рівнів європейського управління.

З'ясовано, що розвиток багаторівневої системи європейського управління відбувається на наднаціональному, національному, регіональному та місцевому рівнях. Його результатом, на думку дисертанта, є збільшення кількості суб'єктів управління відповідно до розширення різних сфер політики ЄС, які включають урядових та неурядових учасників; удосконалення процесуальності, оскільки розмаїття процедур ухвалення рішень та правил було встановлено в рамках усіх трьох стовпів Союзу і запровадження принципу гнучкості набуло практичного значення; підвищення ефективності в деяких сферах політики в результаті створення більш сприятливих умов для кваліфікованої більшості, що голосує в Раді; підвищення рівня демократизму, оскільки були розширені повноваження Європейського Парламенту.

Застосовано підходи, завдяки яким виявлено, що такі інституції ЄС, як Європейська Рада, Європейський Парламент, Рада, Комісія, Суд і Суд аудиторів, що є організаційною основою європейського управління, не повною мірою відповідають класичним зразкам державних організацій. Це особливо помітно, якщо підходити до їх аналізу з позицій принципу поділу влади. Показано, що хоча в них і виявляються функції законодавчої, виконавчої й судової влади, їх інституціоналізація відбувалася в інший спосіб, ніж у рамках національної державної організації. Це на практиці призвело до того, що функції виконуються не одним, а кількома органами на своєрідних спільних засадах, за якими вони ніби поділяють законодавчу, виконавчу й судову функції між собою, реалізуючи їх частинами. Разом з тим те, що Європейському Союзу як міждержавному утворенню притаманна природа не лише традиційної міжнародної, а й державної організації, урегульованої конституційним правом, дає підстави розглядати статус органів ЄС як суб'єктів управління та їх основні функції крізь призму власне державного управління. Зазначене вище змішування основних функцій між органами ЄС, з одного боку, може бути особливим явищем у практиці класичного застосування принципу поділу влад, проте, з другого, видається правильним, якщо виходити з того, що державне управління не є виключною прерогативою певного виду державних органів, а проявляється в діяльності різних державних органів, які належать до різних гілок державної влади.

Саме завдяки наведеним аргументам виявлено, що органи управління наднаціонального рівня в ЄС наділені ще й політичною функцією, здійснення якої покладено на Європейську Раду. Не будучи традиційним органом, оскільки до її складу входять голови держав-членів і голови урядів держав-членів, а їх основною формою діяльності в рамках ЄР є саміти, вона надає Союзу необхідного імпульсу для його розвитку й визначає для цього загальнополітичні керівні принципи.

Відображено здійснення функції законодавчої влади в ЄС Радою (Рада Міністрів) та Європейським Парламентом. Раду як головний законодавчий орган охарактеризовано двома ознаками: її засідання відбуваються не на постійній основі; її склад змінюється залежно від порядку денного роботи із залученням різних представників урядів держав-членів (на рівні міністрів) до участі в засіданнях. Рада відіграє подвійну роль: з одного боку, діючи як міжурядова організація, вона виконує функції найважливішого органу в процесі ухвалення рішень, а з другого - вона як наднаціональна організація є своєрідним форумом, на якому держави-члени мають можливість оприлюднити свої національні інтереси. Виявлено характерну особливість Європейського Парламенту як “допоміжного” законодавчого органу, яка полягає в тому, що він не став точною копією національних законодавчих органів, хоча й наділений новими повноваженнями щодо участі в законодавчому процесі, бюджетних процедурах, у виборах Комісії й у виробленні та ухваленні рішень, включаючи надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Охарактеризовано діяльність Європейської Комісії, яка виконує функцію виконавчої влади в ЄС. Відіграючи роль “двигуна” європейської інтеграції, сили, що здійснює контроль за дотриманням Договорів та представляє інтереси Спільноти, Комісія забезпечує функціонування спільного європейського ринку; захищає інтереси Спільноти; представляє ЄС у зарубіжних відносинах. Для реалізації своїх функцій і компетенції вона наділена правом законодавчої ініціативи, нагляду за дотриманням положень засновницьких договорів, втілення в життя політики ЄС і міжнародних торговельних відносин.

Висвітлено здійснення функції судової влади в ЄС Судом і Судом першої інстанції. Виявлено основне призначення судових органів ЄС _ забезпечувати реалізацію права ЄС при однаковому тлумаченні й застосуванні положень засновницьких договорів.

Визначено, що допоміжними інституціями в ЄС є Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів, Європейський інвестиційний банк, Європейський центральний банк, Європейська система центральних банків, Європейський банк реконструкції та розвитку, Суд аудиторів, Омбудсмен, Європейське поліцейське відомство (Європол). Виокремлено здійснювані інституціями ЄС такі допоміжні функції: консультативно-дорадчу - Економічним і соціальним комітетом та Комітетом регіонів, фінансово-інвестиційну - Європейським інвестиційним банком, Європейським центральним банком, Європейською системою центральних банків, Європейським банком реконструкції та розвитку, контрольну - Судом аудиторів і Омбудсменом, правоохоронну - Європейським поліцейським відомством.

З'ясовано, що національний рівень європейського управління представлений національними системами державного управління, які ще називають національними урядами, національними владами, внутрішніми органами влади тощо. Якщо наднаціональний рівень управління ЄС розглянуто з допомогою стислого аналізу структури, природи та функцій інституцій ЄС, то націо-нальний рівень управління досліджено з урахуванням деяких організаційних особливостей та методів управління. Такий підхід зумовлений насамперед специфічною природою європейського управління, а також наявністю на національному рівні управління 25 національних систем державного управління з величезною кількістю національних інституцій, навіть побіжний аналіз кожної з яких потребуватиме окремого масштабного дослідження.

Відображено досить широкий спектр методів втілення в життя євроінтеграційних ідей, що застосовується у процесі європейської інтеграції. У розділі доведено, що засновницькі договори не визначають методи європейського управління як такі: вони лише докладно пояснюють кожну сферу, де Європейська Спільнота/Європейський Союз мають повноваження діяти, і процедури, що застосовуються. Процес європейської інтеграції, як показано дисертантом, породжує складне поєднання різних методів європейського управління на національному рівні, включаючи дії й заходи щодо вироблення політики та практичного її здійснення і діяльності інституцій наднаціонального та національного рівнів. Національному рівню управління в ЄС притаманне використання таких методів європейського управління: спеціального, регулятивного, методу багаторівневої системи державного управління, методу координації національної політики та методу співробітництва на національному рівні. Розкрито їх сутність.

Показано, що сучасним регіональному та місцевому рівням європейського управління притаманні такі особливості: об'єднання регіонального рівня в різних національних системах; поступове об'єднання регіонального виміру в європейську систему; участь різних європейських регіонів у розвитку й застосуванні європейської політики та права ЄС. У багатьох державах-членах ЄС на регіональному та місцевому рівнях сьогодні запроваджуються, як виявлено у процесі дослідження, нові способи їх організації з метою підвищення ефективності й розвитку демократії, незважаючи на те, що обстоюються й старі шляхи та підходи; тому регіональний і місцевий рівні управління дедалі більш ускладнюються. Зокрема, у деяких унітарних державах розвиток відбувається у “федеральному” напрямі, тоді як федеральні держави ще більше охоплюються федеральним характером управління. Однак такий новий тип “федералізму” західні вчені називають досить дивним через те, що в одній і тій самій унітарній країні і ступінь автономії, зумовлений різними географічними особливостями, і спосіб, у який нові уряди регіонального рівня організовані, можуть відрізнятися досить суттєво.

Установлено, що регіональний та місцевий рівні, базуючись на децентралізації, деконцентрації та застосуванні принципу субсидіарності, посідають сьогодні ключові місця в європейському управлінні, про що свідчить виникнення в останні десятиріччя в Європі нового типу держави (крім традиційних унітарних і федеративних) - регіоналізованої, яка, у свою чергу, поділяється на децентралізовану унітарну та регіоналізовану унітарну державу. Показано, що важлива особливість регіонального та місцевого рівнів європейського управління полягає в тому, що без транскордонного співробітництва вони сьогодні не сприймаються ні в теоретичному, ні в практичному аспектах. Серед багатьох форм транскордонного співробітництва найпоширенішою є така його управлінська форма, як “єврорегіон”, що, очевидно, спричинило виникнення синонімічних назв Європейського Союзу типу “Європа регіонів”, “регіональна Європа” тощо.

У п'ятому розділі - “Європейські підходи до вдосконалення державного управління в Україні” - обґрунтовано європеїзацію державного управління в Україні як прояв однієї із закономірностей світового розвитку; визначено перспективні напрями реформування державного управління в Україні згідно з доробками європейського управління; здійснено аналіз стану гармонізації, наближення й адаптації державної служби України до європейських стандартів і вимог.

Установлено, що термін “європеїзація” стає сьогодні одним із найбільш уживаних стосовно будь-яких питань чи сфер - політики, економіки, освіти, послуг, державного управління тощо. З'ясовано також, що досить часто в різних контекстах використовуються такі англійські й українські терміни, як adaptation - адаптація, пристосування, harmonisation - гармонізація, approximation - наближення, приближення, convergence - конвергенція, збіжність, unification - об'єднання, уніфікація, implementation - здійснення, виконання.

Виявлено тенденцію в європейському адміністративному просторі, сутність якої полягає в тому, що європеїзація як всеохопний процес лише в окремих випадках означає процес конвергенції в розумінні гармонізації, наближення й адаптації. Установлено, що європеїзація де-факто не впорядковує національні системи державного управління, хоча досить інтенсивно впливає на них шляхом: виконання і навіть примусового здійснення національними системами державного управління законодавства ЄС; переговорів, ухвалення рішень і їх виконання системами державної служби на національному й наднаціональному рівнях; управлінської співпраці в рамках національних систем державного управління й державної служби; застосування прецедентного права ЄС та створення відповідних структур у сфері національних державних служб.

Показано, що європеїзація у сфері державного управління України зумовлює потребу систематично виокремлювати вимоги до управлінських та організаційних структур, національної кадрової політики, законодавства про державну службу, політичних і правових процесів з метою їх кращої адаптації до європейських стандартів. Серед форм європеїзації державного управління в Україні дисертант виділяє насамперед правову, яка передбачає європеїзацію шляхом адаптації законодавства України до законодавства ЄС, і насамперед у галузі конституційного та адміністративного права, законотворчого процесу. Державна політика щодо цієї адаптації формується не лише як складова правової реформи, але й таких реформ, як адміністративна, територіальна, судова.

Застосування конституційно-правового підходу до аналізу функціонування сучасних політико-адміністративних систем у державах-членах Європейського Союзу показало тісний зв'язок національних систем державного управління з тією чи іншою формою державного правління (президентською, парламентською, змішаною) і формою державного устрою (унітарною, федеративною, регіоналізованою) та їх взаємозалежність. Ідеться про сучасні форми правління в державах-членах ЄС, у рамках яких функціонують ті чи інші національні системи державного управління, та про форми устрою, завдяки яким дія цих систем поширюється на всю територію держави. Тому дисертант наголошує на тому, що перспективні напрями реформування державного управління в Україні доцільно пов'язувати із сучасними формами правління та формами (типами) державного устрою в державах-членах ЄС. Такий підхід, на думку автора, сприяє чіткому розумінню того, що реформування державного управління можливе, з одного боку, шляхом удосконалення форми державного правління, що є метою конституційної (політичної) та адміністративної реформ, з другого - шляхом удосконалення форми державного устрою, зокрема завдяки територіальній реформі.

Показано, що потреба в адміністративно-територіальному реформуванні в Україні як в одній з європейських країн виникла ще у 80-х рр. минулого століття, коли об'єктивно зумовлені демократичні процеси, супроводжувані децентралізацією й деконцентрацією державної влади, поширилися буквально по всій Європі. Закономірні тенденції демократизації всього суспільного життя в європейських державах спричинили розвиток і зміцнення парламентаризму і, як наслідок, виникнення змішаних форм правління - президентсько-прем'єрської (тобто напівпрезидентської), президентсько-парламентської та парламентсько-президентської. “Відцентрові” тенденції в рамках цих процесів призвели до перерозподілу певного обсягу державної влади між центральним рівнем і регіональним та місцевим рівнями, у результаті чого її значна частина сконцентровувалася в регіонах і на місцях. Мотивацією такого перерозподілу державної влади була здійснювана країнами-членами Європейських Спільнот політика, в основу якої вони поклали насамперед права й інтереси людини, громадянина, а вже потім - держави, суспільства. Одним із наймасштабніших наслідків цих процесів західноєвропейські вчені вважають появу нового типу (форми) державного устрою, який отримав назву “регіоналізованого” і, втрачаючи ознаки унітарного типу держави, став наближатися до федеративного.

Виявлено подальший розвиток успадкованої незалежною Українською державою системи державної влади, яка знаходить відображення насамперед в управлінських традиціях, уміннях, навичках та інших надбаннях комуністично-радянського типу. Доведено факт активного використання так званою державно-владною номенклатурою перехідного періоду між 1991 та 2004 рр. політико-адміністративної та адміністративно-територіальної систем, побудованих на авторитарно-тоталітарних принципах. Тотальний президентський контроль за всіма гілками державної влади й на всіх її рівнях із практичним застосуванням архаїчних радянських форм і методів державного управління зумовив, на думку дисертанта, запровадження в центрі Європи, тобто в Україні, з кінця 1990-х і до 2005 рр. новітньої форми авторитарного режиму.

Установлено, що реформування системи державної влади, і зокрема державного управління в Україні, об'єктивно зумовлене як внутрішніми, так і зовнішніми процесами. Визначено підходи, за допомогою яких важливо дістати справжнє уявлення насамперед про те, “що саме потрібно реформувати”, а вже потім - “як це потрібно робити”, і особливо те, “якими будуть наслідки перетворень”. У розділі показано, що реформувати в Україні потрібно не президентсько-парламентське правління, якого, на думку дисертанта, по суті, ще не було, а класичне президентське правління. Тому правильнішим і коректнішим буде вести мову насамперед про те, як реформувати президентську систему: чи її вдосконалювати шляхом демократизації, чи шукати інші форми правління.

У контексті конституційної (політичної) реформи, що триває в Україні, проаналізовано існуючі в Європі формули розподілу повноважень між прем'єр-міністром і міністрами - “перший над нерівними”, “перший серед нерівних” чи “перший серед рівних”. Виявлено, що у положеннях Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р., які з 1 січня 2006 р. набрали чинності, крім положень, що набирають чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 р., загалом прослідковуються елементи третьої формули й лише деякі - другої. Ця обставина виключає подібність української новостворюваної моделі парламентсько-президентської форми правління до найбільш поширених англійської чи німецької.

Аналіз зарубіжного досвіду дає підстави запропонувати Україні, яка прагне відмовитися від президентської форми правління, зробити вибір спочатку на користь напівпрезидентської форми правління, що дає їй змогу діяти в межах своїх знань, досвіду та компетенції, у той час як різкий перехід до парламентаризму є переходом у стан “з багатьма невідомими”, який суттєво збільшує кількість серйозних ризиків. Тому дисертантові видається досить квапливою спроба “перескочити” еволюційний розвиток системи правління в Україні - від президентської відразу до парламентсько-президентської, ігноруючи дві проміжні форми - президентсько-прем'єрську (тобто напівпрезидентську) та президентсько-парламентську.

У розділі аргументовано, що перспективні напрями реформування державного управління в Україні крізь призму форми державного устрою мають ґрунтуватися на сутності територіального реформування. Такий підхід виправданий тим, що він дає змогу виявити кінцеву модель державного управління як органічного складника цілісної системи державного устрою. Йдеться про те, як мають взаємопоєднуватися державне управління і той чи інший тип (форма) державного устрою - унітарний, децентралізований, федеративний. Для України ці питання стають все актуальнішими, оскільки вже зараз, на переконання дисертанта, потрібно визначати ступінь децентралізації й деконцентрації влади й управління, щоб зберегти, з одного боку, територіально-адміністративну цілісність держави, а з другого - створити ефективний регіональний і місцевий рівні управління.

Доведено також потребу в отриманні чіткого й конкретного уявлення про те, до якого типу устрою може призвести територіальне реформування - унітарного, регіоналізованого чи федеративного. У процесі дослідження усталених типів державного устрою 15 держав-членів ЄС було виявлено цілу низку моделей з притаманними їм особливостями, відтінками й навіть винятками. Це дає підстави стверджувати, що формою (або типом) територіального устрою має залишатися в Україні унітаризм, хоча в контексті регіоналізаційних процесів, які тривають в Європі, він має поступово набирати децентралізованої форми.

На думку дисертанта, європейські підходи до вдосконалення системи державного управління в Україні передбачають застосування певної етапності європеїзаційних дій за такою логічною схемою: європеїзація - гармонізація - наближення - адаптація. Європеїзація як процес є проявом закономірності світового розвитку, який має певний політичний, eкoномічний, правовий і культурний наслідки в державах-членах, державах-кандидатах і державах-претендентах на вступ до ЄС. Гармонізація передбачає певні взаємні заходи щодо виявлення пріоритетних напрямів узгодження функціонування управлінських систем. Наближення включає вироблення відповідних спільних програм із забезпечення гармонізаційних заходів. Адаптація (або пристосування) розглядається як комплекс конкретних дій, спрямованих на практичну реалізацію європейських стандартів і вимог у сфері державного управління.

Визначено залежність забезпечення успішної реалізації державних стратегій європейського вибору України від ефективності функціонування інституту державної служби, помітний розвиток якого спостерігається в останні кілька років. Установлено сучасні основні підходи до реформування державної служби згідно з європейськими стандартами й вимогами, вироблені останнім часом. Показано, що вищезазначені дії європеїзаційного характеру активно застосовуються сьогодні до державної служби в Україні. Йдеться, зокрема, про реалізацію Головним управлінням державної служби України пілотного проекту “Запровадження системи управління якістю за міжнародним стандартом ISO 9001:2000 в діяльність органів виконавчої влади (на прикладі Головдержслужби)”, введення в Україні Указом Президента України програми “Тwinning” (twin (англ.) _ близнюки, двійники, парна річ; схожий, однаковий), яка є особливим видом технічної допомоги Європейського Союзу та передбачає обмін досвідом між державними службовцями України і держав-членів ЄС.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що виявляються в теоретико-методологічному аналізі сутності й особливостей європейського управління в контексті впливу на державне управління в Україні, в його обґрунтуванні шляхом виявлення закономірностей виникнення, становлення й розвитку, особливостей обумовленості, побудови й функціонування, методологічної розробки підходів до вдосконалення системи державного управління в Україні. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести деякі пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення:

1. Аналіз наукових праць з проблем європейської інтеграції, європейського управління та державного управління свідчить, що проблема теоретико-методологічного аналізу сутності й особливостей європейського управління в контексті впливу на державне управління в Україні не була до цього часу предметом спеціального системного розгалуженого наукового дослідження. Окремі праці зарубіжних і вітчизняних учених висвітлюють лише певні загальні або конкретні аспекти, що побіжно стосуються проблем і розвитку європейського управління. Це дає підстави для висновку, що наукова розробка цієї проблеми є недостатньою, тому вона вибрана предметом дисертаційного дослідження.

2. На підставі аналізу концептуальних і теоретичних підходів до вивчення процесу європейської інтеграції, природи та функціонування Європейського Союзу встановлено багатовимірність, багатогранність, комплексність, складність та динамічну еволюційність методологічної основи дослідження європейських реалій, а також наявність фундаментальних теоретико-прикладних засад євроінтеграційного процесу як основи європейського управління. Дисертантом виявлено кілька підходів, за допомогою яких аналізуються і пояснюються процес європейської інтеграції та його явища: велика теорія; мезотеорія; концептуалізація. З'ясовано, що теоретико-методологічною основою досліджень європейського управління є теоретичні доробки середнього діапазону, які виражають специфічні особливості процесу європейської інтеграції та європейського управління як його явища. Показано, що положення цієї теорії зосереджуються на аспектах функціонування ЄС через його інституційну систему як організаційну основу управління, підґрунтям якої виступає новий інституціоналізм. Виходячи з цього дисертант визначив доцільність застосування під час дослідження процесів євроінтеграції трьох аналітичних підходів: історичного інституціоналізму, раціонального вибору інституціоналізму й соціологічного інституціоналізму.

3. Виявлено сутність та особливості європейського управління шляхом з'ясування суспільно-політичної природи ЄС у контексті його державного устрою та форми правління. Дослідження державного устрою Євросоюзу показало, що він більшою мірою є державою (тобто ніж недержавою) і має два рівні: рівень держав-членів (національний рівень) та рівень союзу держав-членів (наднаціональний рівень). З огляду на це європейське управління має ознаки державного управління і складається з національного та наднаціонального рівнів. У другому випадку, зокрема в процесі дослідження форми правління, встановлено, що в Європейському Союзі функціонує модель, яка передбачає поділ влади не лише за оригінальною схемою, а й постійно розвивається. Суть застосовуваного тут принципу поділу влади полягає в тому, що він забезпечує, з одного боку, цілковиту незалежність законодавчих, виконавчих і судових органів ЄС, а з другого - допускає суміщення цими органами законодавчої, виконавчої та судової функцій. У процесі розвитку інcтитуційна система ЄС як організаційна основа європейського управління набула таких особливостей, як суміщення функцій, поліцентричність структури, розподілена лояльність та поділ влад.

4. З'ясовано низку положень теорії державного управління, які для дисертаційної роботи набули характеру базової системи принципів і дали змогу визначити європейське управління як правила, процедури й дії суб'єктів управління, тобто інституцій, органів, відомств та агенцій Союзу під час виконання їх завдань, що стосуються способів, за допомогою яких вони реалізують власні повноваження відповідно до природи, цілей, функцій, структури і принципів Європейського Союзу на основі відкритості, ефективності й незалежності.

5. Обгрунтовано нормативно-правову обумовленість європейського управління, дослідження якої здійснено за трьома напрямами: вивчення нормативно-правових засад розвитку європейського управління; класифікація джерел права Європейського Союзу та виявлення їх впливу на ефективність європейського управління; типологія принципів європейського управління як відображення дії acquis communautaire. З'ясовано, що нормативно-правові засади розвитку європейського управління ґрунтуються на положеннях первинного неофункціоналізму, який передбачав спочатку “правову пов'язаність” між собою держав-членів Європейських Спільнот, а потім і між самими Європейськими Спільнотами. Основою такої пов'язаності є сама природа права ЄС, яка характеризується двома найголовнішими особливостями: верховенством стосовно національних правових систем держав-членів та прямою дією всіх положень, що застосовуються до цих держав-членів та їх громадян. Концептуально-нормативна обумовленість розвитку європейського управління пояснюється не лише правом ЄС, а й специфічною природою співвідносності (характером зв'язків) між правовими нормами ЄС та національними правовими системами держав-членів.

Доведено, що розвиток європейського управління відбувається в умовах постійного впливу на нього цілої низки стандартів, закріплених в acquis communautaire, роль яких відіграють неписані джерела права Євросоюзу, і насамперед адміністративного права, якими є відповідні принципи, визначені в державах-членах за їх спільною згодою в процесі інтеграції. При цьому встановлено, що принципи належного управління й безперервності державних та інших послуг, які входять до принципів, що випливають із концепції правової Спільноти, трактуються не лише як прояви загальної вимоги дотримуватися права ЄС, але і як відображення дії acquis communautaire на європейське управління. До них відносять відкритість, участь, відповідальність, ефективність та узгодженість. Як кожний з них окремо, так і їх сукупність важливі для встановлення демократичнішого й ефективнішого європейського управління та його подальшого розвитку.

6. Показано, що інституційна обумовленість європейського управління розвивалася досить тривалий час, з моменту виникнення інституційної системи, поетапно, в органічному й цілісному зв'язку з процесом європейської інтеграції. Установлено, що положення Маастрихтського й Амстердамського договорів про інституційну систему ЄС фактично створили організаційно-правову основу європейського управління, що дістало подальшого розвитку в Ніццькому договорі в контексті майбутнього розширення Європейського Союзу. Положення цих договорів згруповано за двома напрямами: інституційними змінами та змінами політики. Еволюція інституційної системи спричинила суттєві структурно-функціональні зміни, привела до виділення нової парадигми інституційної системи ЄС, що закріплена у відповідних положеннях Договору про запровадження Конституції для Європи.

7. Виявлено взаємозв'язок між цілями та повноваженнями й компетенціями ЄС як інструментами здійснення євроінтеграційної політики. У поєднанні із завданнями, повноваженнями, компетенціями, принципами, етапами та процедурами ухвалення рішень тощо цілі виступають потужними мотиваторами євроінтеграційних дій. Доведено також, що у засновницьких договорах ЄС закріплене своєрідне “дерево цілей”, яке складається зі стратегічних, оперативних і тактичних цілей. У поєднанні між собою цілі та повноваження й компетенції ЄС виступають “діючим тандемом”, у якому для досягнення цілей використовуються повноваження й компетенції із застосуванням принципу субсидіарності й пропорційності. Завдяки цьому досягається співвідносність засобів з цілями.

8. Установлено взаємозалежність між розвитком європейського управління і його впливом на управлінські сфери держав-членів, держав-кандидатів і держав-претендентів на вступ до ЄС, зокрема й України, з одного боку, та функціонуванням європейського адміністративного простору (ЄАП) - з другого. Доведено, що при цьому суб'єкти відносин у ЄАП керуються певними принципами, які є обов'язковими з етичних та юридичних міркувань і поширюються на всі рівні європейського управління. Ці принципи є тим, що називають “офіційно неоформленим доробком Спільноти у сфері державного управління”, який сприяє становленню й розвитку європейського адміністративного простору та європеїзації національних систем державного управління. Показано, що вони компенсують відсутність у законодавстві ЄС чітких положень, які б урегульовували відносини у сфері європейського управління й полегшували реформування національних систем державного управління країн-претендентів на вступ до ЄС. Доведено, що в контексті впливу європейського управління на державне управління в Україні при його реформуванні доцільно керуватися європейськими критеріями й цінностями.

9. З'ясовано багаторівневий характер системи європейського управління, ознаками якого на наднаціональному, національному, регіональному та місцевому рівнях є збільшення кількості суб'єктів управління, удосконалення процесуальності, підвищення ефективності в деяких сферах політики, підвищення рівня демократизму. Виявлено, що на наднаціональному рівні європейського управління відбувається змішування основних функцій - законодавчої, виконавчої й судової влади - між органами ЄС. Розкрито сутність методів національного рівня управління, до яких належить спеціальний, регулятивний, метод багаторівневої системи державного управління, метод координації національної політики та метод співробітництва на національному рівні. У дисертації змодельовано вже усталені в 15 державах-членах ЄС регіональний і місцевий рівні за типізацією форм державного устрою. При цьому встановлено, що сучасним регіональному та місцевому рівням європейського управління притаманні такі особливості, як об'єднання регіонального рівня в різних національних системах, поступове включення регіонального виміру в європейську систему, участь різних європейських регіонів у розвитку й застосуванні європейської політики та права ЄС.

10. Обґрунтовано неминучість європеїзації національних систем державного управління. Показано, що європеїзація через процес європейської інтеграції, і зокрема за допомогою дій інституцій наднаціонального рівня європейського управління, хоч і не впорядковує національні системи державного управління, проте досить інтенсивно впливає на них таким чином: завдяки виконанню і навіть примусовому здійсненню національними системами державного управління законодавства ЄС; шляхом переговорів, ухвалення рішень і їх виконання системами державної служби на національному й наднаціональному рівнях; у формі управлінської співпраці в рамках національних систем державного управління й державної служби; за допомогою прецедентного права ЄС та через створення відповідних структур у сфері національних державних служб. Усе це безпосередньо стосується України як держави-претендента на вступ до ЄС. У вітчизняній сфері державного управління європеїзація зумовлює потребу систематично виокремлювати вимоги до управлінських та організаційних структур, національної кадрової політики, законодавства про державну службу, політичних і правових процесів з метою їх кращої адаптації до європейських стандартів.

11. Доведено, що застосування європейських підходів до реформування державного управління в Україні має передбачати, насамперед, упровадження принципів європейського управління, а вже потім, у разі необхідності, - узагальнені чи конкретні моделі управління. Установлено, що функціонування сучасних політико-адміністративних систем у державах-членах Європейського Союзу відбувається у тісному зв'язку національних систем державного управління з тією чи іншою формою державного правління (президентською, парламентською, змішаною) і формою державного устрою (унітарною, регіоналізованою, федеративною) та їх взаємозалежність. Саме з цих міркувань перспективні напрями реформування державного управління в Україні доцільно пов'язувати із сучасними формами правління та формами (типами) державного устрою в державах-членах ЄС. Такий підхід забезпечує чітке розуміння того, що реформування державного управління можна досягти шляхом удосконалення форми державного правління, тобто завдяки конституційній (політичній) та адміністративній реформам, та форми державного устрою, зокрема завдяки територіальній реформі.

12. Аргументовано наявність в Україні класичного президентського правління, а не президентсько-парламентського, думка про яке нав'язувалася в останні роки. Це твердження дисертанта грунтується на сучасних розробках зарубіжних учених, які виокремлюють президентську і парламентську форми правління, що мають такі змішані форми: напівпрезидентську, яку ще називають президентсько-прем'єрською, президентсько-парламентську та парламентсько-президентську. Доведено потребу в реформуванні президентської форми правління в напівпрезидентську. Це видається цілком послідовно-логічним на сучасному етапі, що дасть змогу Україні діяти в межах знань, досвіду та компетенції, здобутих протягом всього минулого століття. Показано, що різкий перехід до парламентаризму навіть у парламентсько-президентській формі, яка запроваджується з 1 січня 2006 р., може спричинити загострення існуючих державно-управлінських проблем та виникнення нових непередбачуваних ризиків.

13. Доведено, що перспективні напрями реформування державного управління в Україні крізь призму форми державного устрою мають ґрунтуватися на сутності територіального реформування. Такий підхід виправданий тим, що дає змогу сформулювати кінцеву модель державного управління як органічного складника цілісної системи державного устрою, що в результаті приведе до взаємопоєднання державного управління й того чи іншого типу (форми) державного устрою - унітарного, регіоналізованого, федеративного. На думку дисертанта, формою (типом) територіального устрою в Україні має залишатися унітаризм, який у контексті регіоналізаційних процесів, що тривають в Європі, поступово набуватиме децентралізованої форми.

14. Обґрунтовано потребу в запровадженні європейського виміру в реформування державної служби як ключового елемента системи державного управління шляхом застосування європеїзаційних взаємодоповнюваних дій за такою логічною схемою: європеїзація - гармонізація - наближення - адаптація. Аргументовано, що успішність реалізації державних стратегій європейського вибору України безпосередньо залежить від ефективності функціонування інституту державної служби. Європейський вимір у реформуванні державної служби насамперед передбачає створення державним службовцям належних умов для набуття та розвитку відповідних навичок, необхідних для активних дій на європейській арені. Державні службовці потребують комплексної міждисциплінарної освіти, розвитку у них належної управлінської культури, що дасть їм змогу засвоїти практику держав-членів щодо процесу прийняття рішень у їх національних політико-адміністративних системах та наднаціональній інституційній системі ЄС. Теоретична підготовка стосовно особливостей становлення та розвитку інституцій ЄС, правової системи ЄС, правових актів у різних сферах внутрішнього ринку ЄС та практична здатність виконувати системний аналіз з урахуванням досвіду вирішення аналогічних питань у державах-членах, державах-кандидатах і державах-претендентах дадуть можливість державним службовцям незалежно від їх місця роботи й посади швидко й ефективно вирішувати питання, пов'язані з реалізацією державної політики європейської інтеграції, знаходити шляхи й альтернативні варіанти вирішення можливих спірних питань.

Основні наукові результати дисертаційного дослідження дають підстави запропонувати практичні рекомендації для органів влади в Україні, а саме:

при реформуванні державного управління варто керуватися не лише внутрішніми потребами й політичною кон'юнктурою, а і європейськими цінностями, стандартами й вимогами, а також копенгагенськими та мадридськими критеріями;

застосування європейських підходів до вдосконалення системи державного управління в Україні має передбачати насамперед упровадження принципів європейського управління, а вже потім, у разі потреби, _ узагальнені чи конкретні моделі управління;

органи влади у процесі запровадження в Україні з 1 січня 2006 р. парламентсько-президентської форми правління мають орієнтуватися на модель практичного функціонування системи державного управління, наближену до моделей, що існують в європейських країнах з напівпрезидентською (президентсько-прем'єрською) системою правління;

результатом територіального реформування має бути запровадження в Україні територіального устрою, що має сучасну назву регіоналізованого унітаризму децентралізованого типу;

запровадження європейського виміру в реформування державної служби через застосування європейських стандартів і вимог має передбачати насамперед створення державним службовцям належних умов для набуття та розвитку відповідних навичок, потрібних для активних дій на європейській арені.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Грицяк І.А. Управління в Європейському Союзі: теоретичні засади: Монографія. - К.: Вид-во НАДУ, 2005. - 238 с.

2. Розвиток суспільства: Монографія / Е.Афонін, Ю.Бажал, В.Бакуменко, І.Грицяк та ін.; За заг. ред. І.Розпутенка та Б.Лессера. - К.: Вид-во “К.І.С.”, 2004. - 340 с. - Авторські с. 165-176.

3. Державне управління в Україні: централізація й децентралізація: Монографія / Кол. авт.; Відп. ред. проф. Н.Р.Нижник. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 448 с. _ Авторські с. 291-301.

Статті в наукових фахових виданнях

4. Грицяк І.А. Форми державного устрою: зарубіжний досвід та перспективи України // Командор. - 1995. - № 2. - С. 8-10.

5. Грицяк І.А. Місцеве самоврядування України в історії та сучасності // Вісн. УАДУ. - 1996. - № 1. - С. 53-67.

6. Грицяк І.А. Законодавчі та виконавчі органи Європейського Союзу // Вісн. УАДУ. - 2002. - № 2. - С. 237-243.

7. Грицяк І.А. Правові акти Європейського Союзу в управлінні інтеграційними процесами // Вісн. УАДУ. - 2002. - № 3. - С. 359-365.

8. Грицяк І.А. Європейський вимір у підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації державних службовців // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. Одес. регіон. ін-ту держ. упр. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 1 (17). - С. 208-223.

9. Грицяк І.А. Принципи права Європейського Союзу й концепція адміністративної реформи в Україні // Зб. наук. пр. НАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 2. - С. 415-426.

10. Грицяк І.А. “Єврорегіон” як управлінська форма європейської регіональної політики // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. / Редкол.: С.М.Серьогін (голов. ред.) та ін. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 2 (16). - С. 42-51.

11. Грицяк І.А. Правовий статус державних службовців у державах-членах Європейського Союзу (на прикладі Великобританії, Німеччини, Франції) // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Х.: Вид-во ХРІДУ НАДУ “Магістр”, 2004. - № 3. - С. 266-275.

12. Грицяк І.А. Основні принципи права Європейського Союзу та їх застосування в державному управлінні // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 3. - С. 43-50.

13. Грицяк І.А. Правове регулювання транскордонного співробітництва // Упр. сучас. містом. - 2004. - № 4-6 (14). - С. 67-73.

14. Грицяк І.А. Європеїзація державного управління // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 4. - С. 38-45.