Поняття, особливості та види аграрних правовідносин

Ведення ОСГ вважається основною роботою для члена ОСГ за умови, що протягом 12 місяців, які передували дню звернення до державної служби зайнятості, він провадив лише діяльність, пов'язану з веденням ОСГ, чи одночасно працював на умовах найму або займався видом діяльності, що визначений ЗУ «Про зайнятість населення» (п. 3 ст. 1), менше 26 календарних тижнів.

4. Правовий режим майна особистого селянського господарства

Майно, що використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів.

У власності особистого селянського господарства можуть бути: житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами особистого селянського господарства.

Своєрідною основою особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового будинку відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законодавством.

Закон не дає вичерпній перелік майна, яке може використовуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до ст. 325 ЦК, у власності такого господарства може буде будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законодавством, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарства може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо.

Відповідно до положень чинного законодавства (ст. 346 ЦК України) право власності на майно для ведення ОСГ може припинятися в разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; 4) знищення майна; 5) викупу земельної ділянки через суспільну потребу; 6) викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщено; 7) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 8) реквізиції, конфіскації; 9) смерті власника.

Звернення стягнення на майно члена ОСГ допускається лише на підставі рішення суду.

Право на майно може бути визнане не тільки за родичами, а і за іншими особами, коли буде встановлено, що вони входили до складу сім'ї і брали трудову участь у придбанні майна.

5. Припинення ведення особистого селянського господарства

Ведення особистого селянського господарства припиняється у разі: 1) рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; 2) якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його діяльність; 3) припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодексом України.

У разі припинення ведення ОСГ сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.

Спори щодо ведення ОСГ можуть вирішуватись органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади в межах повноважень, що визначаються законом, або судом.

Тема: ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

1. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення

Юридичне визначення земель сільськогосподарського призначення наведено в ст. 22 ЗК України, а саме: землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

Відповідно до ст. 22 ЗК України, до земель с/г призначення належать:

1 - сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

2 - несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Земельний кодекс України поділяє землі сільськогосподарського призначення на дві зазначені категорії: сільськогосподарські угіддя та несільськогосподарські угіддя. Проте, із змісту статей Земельного кодексу України можна виділити також й інші структурні характеристики земель сільськогосподарського призначення. Наприклад, ґрунт (ст. 168 ЗК України).

Відповідно до ст.1 ЗУ «Про охорону земель» ґрунт являє собою природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості - родючості.

2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Під правовим режимом розуміється сукупність правових норм, що встановлюють основні засади та певний порядок землекористування різних видів.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення характеризується певними особливостями:

1) центральне місце земель сільськогосподарського призначення у складі земель України;

2) пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України;

3) раціональність, під якою слід розуміти не стільки максимальну економічну ефективність, скільки наукову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони;

4) відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (ст. 207 ЗК України);

5) встановлення спеціального правового режиму для особливо цінних земель та визнання ґрунтів об'єктом особливої охорони (ст. 150 ЗК України);

6) спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогосподарського землекористування та наявність відповідних вимог щодо них.

3. Суб'єкти сільськогосподарського землекористування

Чинне земельне законодавство (ст. 22 ЗК України) визначає перелік цілей, для яких землі сільськогосподарського призначення передаються у власність або ж надаються у користування. Земельні ділянки з цієї категорії земель передаються у власність та надаються у користування:

а) громадянам України - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства.

Права та обов'язки землевласників та землекористувачів визначені ст.ст. 90-91, 95-96 ЗК України. Права та обов'язки землекористувачів в основному є аналогічними до прав та обов'язків власників. Правомірний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

4. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення

За чинним законодавством України (ст. 162 ЗК України та ст. 1 Закону України «Про охорону земель») охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей землі. Реалізація зазначеного завдання має два аспекти: економічний та екологічний.

Чинним законодавством України зміст охорони земель визначається як сукупність заходів щодо охорони земель, які ст. 164 ЗК України об'єднує у такі групи: а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування; б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; г) збереження природних водно-болотних угідь; ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; д) консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Закон України «Про охорону земель» (ст. 22) виділяє наступну систему заходів у галузі охорони земель: а) державна комплексна система спостережень; б) розробка загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель; в) створення екологічної мережі; г) здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель; ґ) економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів; д) стандартизація і нормування.

Тема: ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЇ ТА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ

1. Поняття виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств

Господарська діяльність - це діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виробництво та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру.

Виробничо-господарська діяльність суб'єктів агарного господарювання являє собою відносини, які спрямовані на виробництво продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного походження, а також на їх переробку, зберігання і реалізацію з метою одержання прибутку.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 р. сільськогосподарське виробництво - це вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов'язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання в сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі.

Виробничо-господарська діяльність ґрунтується на певних принципах і умовах, які в свою чергу можна поділити на загальні та особливі.

Загальними принципами господарювання в аграрному секторі є: 1) свобода підприємницької діяльності; 2) правовий захист суб'єктів аграрного підприємництва; 3) вільний рух капіталів, товарів, послуг на території України; 4) обмеження державного регулювання економічних процесів з метою забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; 5) екологічний захист населення; 6) захист прав споживачів та безпеки суспільства і держави; 7) захист національного товаровиробника; 8) заборона втручання державних органів та посадових осіб у господарські відносини аграрних підприємств. Особливі принципи господарювання залежать від спеціалізації.

Умови здійснення виробничо-господарської діяльності: 1) державна реєстрація; 2) наявність виробничо-господарської правосуб'єктності; 3) господарства самостійно визначають напрями своєї діяльності, напрями виробництва, його структури і обсяг; самостійно розпоряджаються виробленою продукцією; 4) ґрунтується на засадах самоокупності, самофінансування; прибутковості.

Правове регулювання виробничо-господарської діяльності здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Спеціалізація сільськогосподарського виробництва - це форма суспільного поділу праці, яка проявляється у територіальному розміщенні та розподілу галузі на окремі види виробництва сільськогосподарської продукції та сировини.

Правове регулювання спеціалізації здійснюється на підставі правових норм і підзаконних актів.

Підтримує ініціативу тих с/г підприємств, які займаються виробництвом, переробкою і реалізацією насіння. Одним із проявів спеціалізації є створення спеціалізованого господарства.

2. Правове забезпечення виробництва високоякісних та екологічно безпечних продуктів харчування та сировини

Якість - це система показників, яким має відповідати продукція і які повинні впроваджуватися у процесі виробництва.

Правове забезпечення виробництва високоякісних продуктів здійснюється на підставі законів, підзаконних актів. Це такі закони, як «Про охорону прав на сорти рослин», «Про насіння», «Про пестициди і агрохімікати», Цивільний кодекс України та інші.

Серед правових актів, які стосуються якості визначним є Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 6 вересня 2005 р.

Якість харчового продукту - це ступінь досконалості властивостей та характерних рис харчового продукту, які здатні задовольнити потреби (вимоги) та побажання тих, хто споживає або використовує цей харчовий продукт.

Безпечність харчового продукту - це стан харчового продукту, що є результатом діяльності з виробництва та обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними заходами та/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий продукт не завдає шкоди здоров'ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням.

Безпечний харчовий продукт - це харчовий продукт, який не створює шкідливого впливу на здоров'я людини безпосередньо чи опосередковано за умов його виробництва та обігу з дотриманням вимог санітарних заходів та споживання (використання) за призначенням.

Державне забезпечення безпечності та якості харчових продуктів з метою захисту життя і здоров'я людей здійснюється шляхом (ст. 3 Закону): 1) встановлення обов'язкових параметрів безпечності для харчових продуктів; 2) встановлення мінімальних специфікацій якості харчових продуктів у технічних регламентах; 3) встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у процесі виробництва, продажу (постачання), зберігання харчових продуктів; 4) забезпечення безпечності нових харчових продуктів для споживання людьми до початку їх обігу в Україні; 5) встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх ідентифікації; 6) забезпечення наявності у харчових продуктах для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих характеристик та їх безпечності для споживання людьми, які мають особливі дієтичні потреби; 7) інформування та підвищення обізнаності виробників, продавців і споживачів стосовно безпечності харчових продуктів та належної виробничої практики; 8) встановлення вимог щодо знань та умінь відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників); 9) встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників); 10) участі у роботі відповідних міжнародних організацій, які встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових продуктів на регіональному і світовому рівнях; 11) здійснення державного контролю на об'єктах, де виробляються та переробляються продукти; 12) виявлення порушень вимог про якості та безпечності продуктів та здійснення заходів щодо притягнення до відповідальності винних осіб.

Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості сільськогосподарської продукції здійснюється органами загальної та спеціальної компетенції.

Зокрема, серед органів спеціальної компетенції варто виділити Державну інспекцію з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку, яка діє у складі Міністерства аграрної політики та продовольства України. Інспекція діє на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. №1429.

Функціями державного регулювання якості та безпеки сільськогосподарської продукції є: 1) державне нормування показників якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх товарів; 2) державна реєстрація спеціальних харчових продуктів; 3) державна реєстрація нормативних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали; 4) декларування відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів; 5) сертифікація харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, запровадження систем контролю якості та безпеки виробництва цих продуктів, сировини, матеріалів; 6) встановлення та додержання порядку ввезення в Україну харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів; 7) здійснення контролю за додержанням порядку ввезення харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів.

Важливу роль у забезпеченні високої якості та екологічної безпеки продуктів харчування і сировини відіграють нормативні документи, тобто державні та галузеві стандарти, технічні умови тощо, які передбачають: вимоги до вирощування та виробництва продукції рослинництва і тваринництва; встановлюють показники, яким має відповідати насіння та сільгосптехніка; встановлюють вимоги до екологічної чистоти і екологічної безпечності вирощуваної та імпортованої сировини і продукції рослинництва і тваринництва.

Крім цього, забезпеченню відповідної якості сільськогосподарської продукції сприяє встановлення відповідальності за правопорушення у цій сфері.

3. Правове регулювання діяльності підсобних виробництв і промислів

За правовим становищем підсобні виробництва і промисли поділяються на внутрішньогосподарські і міжгосподарські.

Внутрішньогосподарські функціонують, як правило, на правах структурних виробничих підрозділів аграрного підприємства і створюються за рішенням вищих органів управління.

Особливості структурних підрозділів: 1) частка прибутку є незначною; 2) основні та додаткові галузі не повинні поглинатись діяльністю підсобних виробництв і промислів; 3) загальний обсяг виробництва та прибутку повинні бути значно нижчими від основних; 4) діяльність підсобних виробництв і промислів повинна сприяти розвиткові основних галузей; 5) робота в підсобних виробництвах і промислах повинна виконуватись не на шкоду основним і додатковим галузям.

Міжгосподарські підсобні виробництва і промисли утворюються сільгосппідприємствами і функціонують як суб'єкт підприємництва зі статусом юридичної особи.

Правове регулювання діяльності підсобних виробництв і промислів здійснюється локальними правовими актами, які регламентують умови і порядок організації і діяльності підсобних виробництв і промислів, а також чинним законодавством.

Мета та основні завдання організації таких виробництв закріплюється в Статутах суб'єктів аграрного підприємництва.

Примірне положення про підсобні промислові підприємства і промисли в колективних і державних С\Г підприємствах, міжгосподарських організаціях та інших агропромислових формуваннях (Схвалено Всеукраїнською Радою КСП та затверджено Мінсільгосппродом України у березні 1994 р.) - Бюл. зак-ва і юрид. практики України, 1996, №5, ст. 293.

4. Правове регулювання фінансової діяльності аграрних підприємств

Фінансова діяльність - це сукупність фінансових відносин суб'єкта аграрного господарювання щодо забезпечення реалізації статутних цілей і завдань.

Фінансово-кредитні відносини ґрунтуються на принципах:

1) заборони прямого втручання держави у фінансову діяльність суб'єкта;

2) партнерство у фінансових відносинах між фінансово-кредитними установами та аграрними підприємствами;

3) обрання напрямів діяльності залежно від фінансових можливостей підприємства тощо.

Фінансові правовідносини: внутрішні та зовнішні.

Внутрішні - це відносини із забезпечення встановленої законодавством фінансової дисципліни (ведення форм обліку, звітності, нарахування дивідендів тощо).

Зовнішні - це відносини з фінансовими органами держави, а також відносини, в яких підприємство є засновником нових суб'єктів господарювання, та фінансові відносини, пов'язані із здійсненням розрахунково-кредитних і касових операцій аграрних підприємств.

Правове регулювання здійснюється на рівні законів (щодо податків, щодо розрахункових відносин та ін.) та підзаконних актів (щодо кредитних відносин тощо).

Закони України: «Про Національний банк України», «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», «Про банки і банківську діяльність», спеціальні аграрні закони тощо.

- внутрішніх: локальними нормативними актами (фінансовий річний план, бізнес-план, план економічного і соціального розвитку, статут);

- зовнішніх: загальне та спеціальне законодавство.

Джерела формування фінансових ресурсів (ст. 140 ГК України): 1) грошові та матеріальні внески засновників; 2) доходи від реалізації продукції; 3) доходи від цінних паперів; 4) капіталовкладення й дотації з бюджетів; 5) надходження від продажу майнових об'єктів; 6) кредити банків та інших кредиторів; 7) інші джерела. Ефективність фінансової діяльності залежить від реалізації комерційного планування, тобто від виконання програми економічного й соціального розвитку підприємства (бізнес-плану).

Бізнес-план - це специфічний плановий документ, в якому відображено організаційно-фінансові доходи для забезпечення виробництва окремих видів товарів, робіт, послуг. Бізнес-план вміщує: 1) резюме; 2) загальна характеристика; 3) історична довідка; 4) характеристика продукції, ринків збуту, маркетинг; 5) план виробництва; 6) організаційний план; 7) фінансовий план та програма інвестицій; 8) аналіз можливих ризиків та їх страхування; 9) охорона навколишнього природного середовища; 10) заключні положення.

Тема: ДОГОВІРНІ ВІДНОСИНИ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ.

1. Поняття договірних відносин в АПК

Згідно ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, договір є правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін, спрямованої на досягнення певного правового результату. За своєю правовою природою договір є правочином.

Господарський договір - це майнова угода суб'єкта підприємницької діяльності з іншим суб'єктом (контрагентом), яка регулює (встановлює, змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності.

Ознаки господарського договору: 1) завжди укладаються з господарською або комерційною метою для досягнення певних господарських результатів: виробництво або реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг; 2) діють окремі правила чи положення стосовно підстав їх укладання і змісту договірних зобов'язань; 3) укладається між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами та не господарюючою юридичною особою (наприклад, органом влади).

Для того щоб вступати у договірні відносини кожний суб'єкт аграрної підприємницької діяльності повинен мати договірну правоздатність, яка визначається в законах, підзаконних актах, в статутах кожного окремого підприємства.

Для того, щоб договір мав належну юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог закону, які прийнято називати умовами дійсності угоди: 1) щодо змісту договору (зміст становлять умови договору); 2) щодо наявності договірної правоздатності суб'єктів; 3) щодо відповідності внутрішньої волі і волевиявлення сторін в договорі; 4) щодо форми (господарські договори укладаються письмово і повинні бути підписані уповноваженими особами); 5) щодо реальності договору, тобто спрямування волевиявлення сторін на досягнення певних юридичних наслідків; 6) щодо дотримання спеціальних умов договору.

2. Види договірних відносин в АПК

В агарному підприємництві можна визначити такі основні групи договорів: 1) матеріально-технічного та фінансового забезпечення виробничої діяльності аграрних товаровиробників; 2) у сфері надання послуг суб'єктам аграрного підприємництва або матеріально-технічне обслуговування; 3) у сфері реалізації виробленої продукції; 4) у сфері наукового забезпечення суб'єктів аграрного виробництва.

Проте, варто зауважити, всі аграрно-правові договори підпорядковуються загальним правилам цивільного законодавства. Нормами аграрного права визначаються особливості їх правового регулювання.

Види договорів матеріально-технічного забезпечення: договір оптової купівлі-продажу; договір поставки; договір поставки за прямими тривалими зв'язками; договір лізингу; договір оренди.

Договір поставки (ст.265 ГК) являє собою угоду, за якою одна сторона постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. У договорі поставки має бути зазначено: найменування сторін; найменування, кількість та асортимент продукції; якість і кількість продукції; строки поставки; ціна, порядок і форма розрахунків; умови поставки (вид транспорту, норма відвантаження); строки повернення тари багаторазового використання; порядок розгляду спорів, які можуть виникнути; додаткові умови; штрафні санкції за неналежне виконання або невиконання умов договору; строк дії договору, юридичні адреси сторін, банківські та поштові реквізити.

Договір поставки вважається укладеним і набуває юридичної сили від дня його підписання сторонами, якщо інше не встановлено сторонами.

Договори у сфері виробничо-технічного обслуговування можуть бути таких видів: договори на капітальне будівництво; договори на ремонт та технічне обслуговування; договори на агрохімічне обслуговування; договір на перевезення вантажів; договір на виконання авіаційно-хімічних робіт; договір на виконання робіт по терасуванню схилів, створенню полезахисних смуг; договори на полив сільськогосподарських культур тощо.

Сторонами цих договорів можуть бути як юридичні особи, так і окремі громадяни, які виконують технічне обслуговування на підставі договору підряду. У договорах визначається обсяг і кількість робіт, строки виконання , їх вартість, а також інші необхідні умови.

Вироблену або перероблену с/г продукцію аграрні товаровиробники можуть реалізовувати на підставі таких договорів: договір контрактації; договір купівлі-продажу (оптова торгівля, роздрібна торгівля); договір міни; договір комісії; біржова угода; поставки.

Біржові угоди (ЗУ «Про товарну біржу» 1991 р.):

1) форвардні - зобов'язання придбати (продати) у майбутньому у визначений час та на визначених умовах з фіксацією цін під час укладання контракту;

2) ф'ючерсні - зобов'язання придбати (продати) у майбутньому за цінами на момент виконання зобов'язання. (пост. КМ 17.11. 1995 р. схвалено Концепцію організації біржового сільськогосподарського ринку).

Державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами контрактації, які укладаються на основі держзамовлення (ЗУ «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р.; ЗУ «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 р.; ЗУ «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р.).

Згідно договору контрактації (ст.272 ГК) виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактант) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.

Предметом договору є сільськогосподарська продукція.

Сільськогосподарська продукція - це живі тварини; продукти тваринного походження; продукти рослинного походження; жири та олії тваринного або рослинного походження; продукти їх розщеплення; готові харчові жири; воски тваринного або рослинного походження; готові харчові продукти; алкогольні та без алкогольні напої і оцет; тютюн та його замінники (п. 2.15 ст. 2 ЗУ «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 р., ЗУ «Про митний тариф України» від 5 квітня 2001 р.)

У договорі контрактації повинно бути передбачено наступне: 1) види продукції (асортимент), номер державного стандарту або ТУ, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин; 2) кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника; 3) ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції; 4) обов'язки контрактанта щодо надання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства; 5) взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору; 6) інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженому в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів.

Договорами у сфері наукового забезпечення є договори аграрних підприємців із різними виробниками, науково-виробничими об'єднаннями, науково-виробничими та виробничими системами. Ці суб'єкти через договори запроваджують в аграрне виробництво нові технології, сорти рослин, що дає змогу підняти рівень сільськогосподарське виробництва і отримувати більш значні результати.

3. Договірна відповідальність за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань

Договірна дисципліна - належне і реальне виконання господарюючим суб'єктом взятих на себе зобов'язань за договором.

Договірна дисципліна ґрунтується на закріпленому в правових нормах порядку реалізації договірних відносин. Наслідками порушення договірної дисципліни слід вважати майнову відповідальність сторін за порушення договірних зобов'язань. Умови договору і норми законів визначають підстави, коли настає відповідальність, розмір штрафних санкцій, а також умови звільнення від неї.

Господарсько-правова відповідальність базується на таких принципах:

1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

2) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

3) сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

4) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

Відповідно до ст.217 ГК, застосовуються таки види господарських санкцій:

1) відшкодування збитків;

2) штрафні санкції;

3) оперативно-господарські санкції (заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку):

а) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;

б) відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

в) відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

г) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

д) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

е) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання (ст. 236 ГК);

4) адміністративно - господарські санкції (ст. 239 ГК): вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені законодавством.

Штраф - це визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань.

Розрізняють: штраф у власному розуміння; пеня; неустойка.

Неустойка - визначена законодавчим актом чи договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань. Неустойка - це один із засобів забезпечення виконання зобов'язань.

Пеня - вид неустойки, являючи собою санкцію за несвоєчасне виконання фінансових зобов'язань.

Правові засоби, які забезпечують належне виконання договорів: майнова відповідальність; заохочення партнерів за належне виконання.

Размещено на Allbest.ur