Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини

Виходячи з того, що існують певні відмінності в режимах відповідальності держав за порушення прав людини в рамках міжнародних угод та відповідальності держав за звичаєвим міжнародним правом, -- ці відмінності головним чином обумовлені характером порушень, що виступають їхньою фактичною підставою, -- у роботі окремо досліджується "договірна" і "звичаєво-правова" відповідальність держав за порушення прав людини.

Висвітлення першого з зазначених питань автор починає з Європейської конвенції про права людини, в рамках якої заснований і функціонує найефективніший правозахисний механізм. Відповідальність держав за Європейською конвенцією встановлюється на підставі ст. 41 Конвенції, що управоможнює Європейський суд з прав людини надавати потерпілій стороні "справедливу сатисфакцію", що передбачає відшкодування заподіяної їй матеріальної та моральної шкоди, а також винесення так званих деклараторних рішень. Здобувач звертає увагу на те, що термін "сатисфакція" в рамках Європейської конвенції використовується в дещо іншому розумінні, ніж у загальному міжнародному праві. При визначенні розміру присуджуваної грошової компенсації Європейський суд з прав людини, з одного боку, не зв'язаний нормами національного права, які регламентують умови відшкодування шкоди, а з иньшого, він не зв'язаний загальновизнаним принципом повного відшкодування шкоди, і в ряді справ надавав тільки часткову компенсацію за порушення положень Європейської конвенції. Справа в тому, що на відміну від національних судів, Європейський суд має обмежені (субсидіарні) повноваження і наділений конкретним завданням, і тому він не стикається з необхідністю звертатися до загальних принципів міжнародного права при вирішенні конкретних справ. Положення ускладнюється також тим фактом, що Європейський суд з прав людини та інші міжнародні судові і квазісудові органи, як правило, виносять рішення у тій чи іншій справі через значний час після скоєння правопорушення. Великий проміжок часу між фактом міжнародно-протиправного діяння і моментом винесення рішення часто призводить до того, що деякі форми відшкодування шкоди вже виявляються неможливими ipso facto.

Відповідно до згаданої статті Європейський суд з прав людини не має права виносити рішення, які безпосередньо спрямовані на здійснення restitutio in integrum. Суд також не уповноважений виносити визначення про забезпечення позову (injunctive relief) або про конкретне (реальне) виконання (specific perfomance). Іншими словами, Європейський суд не дає конкретних вказівок державі-правопорушнику щодо шляхів і засобів виправлення порушень і відновлення порушеного права, якщо навіть заявник подає відповідні прохання, наприклад, змінити внутрішнє законодавство, скасувати неправосудний вирок і т.д. Але держава, виконуючи конкретне рішення Суду, зобов'язана вжити також загальні заходи за межами даного рішення. Це випливає як з обов'язку держави забезпечити, щоб її законодавство та адміністративна практика відповідали Конвенції, так і з її обов'язку запобігати повторенню аналогічних порушень у майбутньому. На цій основі в держав, що порушили свої зобов'язання за Європейською конвенцією, виникають такі "повторні" зобов'язання: а) припинити протиправне діяння; б) забезпечити повне відшкодування за всі наслідки цього діяння; в) забезпечити сатисфакцію, включаючи відповідні гарантії неповторення аналогічних актів у майбутньому.

Аналізуючи практику Міжамериканського суду з прав людини, здобувач дійшов висновку, що в порівнянні з Європейським судом, даному судовому органу властиві більша послідовність і чіткість при обчисленні шкоди та забезпеченні її відшкодування, і конкретність у визначенні належних шляхів і засобів виправлення порушень. Це обумовлено не тільки відмінним формулюванням ст. 63(1) Американської конвенції про права людини, але й, з одного боку, специфікою політико-правових систем, а з іншого, характером порушень прав людини, з якими доводиться мати справу Міжамериканському суду.

Узагальнення практики Комітету з прав людини та Африканської комісії з прав людини і народів дозволило здобувачу зробити висновок, що міжнародні квазісудові органи в галузі прав людини в принципі не встановлюють обсяг заподіяної жертві шкоди, яка підлягає відшкодуванню державою-делінквентом. Водночас вони не обмежуються лише констатацією порушень, а найчастіше вимагають від держави-правопорушника припинити протиправне поводження і гарантувати неповторення подібних порушень у майбутньому. З іншого боку, через відсутність у них судової юрисдикції та відповідних "статутних" повноважень, ці органи "дозволяють собі" давати державі-правопорушниці конкретні рекомендації щодо відновлення порушень, які мали місце, наприклад, звільнити незаконно заарештованих осіб, повернути позивачу майно, анулювати міжнародно-протиправний закон тощо. Автор особливо підкреслює, що факт встановлення порушень прав людини за допомогою юридично необов'язкових рішень не впливає на суть самої міжнародної відповідальності держави. У будь-якому випадку держава-правопорушниця залишається юридично зобов'язаною виконувати свої "первинні" матеріальні зобов'язання за відповідним міжнародним договором.

Будь-яка держава, що чинить грубі і масові порушення прав людини, вважається порушницею загального міжнародного права і несе відповідальність перед міжнародним співтовариством в цілому, здійснювану в основному, як і у випадку з "договірною" відповідальністю, на користь індивідів -- жертв порушень. Ця відповідальність містить у собі реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію і гарантії неповторення, які держава-порушниця зобов'язана надати безпосереднім жертвам порушень. Завдяки існуючим політико-правовим і соціальним реаліям забезпечення в кожному такому випадку компенсаційної відповідальності не є імперативною вимогою і вона може бути замінена адекватними формами сатисфакції і/або реабілітації. Для забезпечення виплати грошової компенсації могли б під егідою ООН створюватися ad hoc механізми (аналогічно спеціальному компенсаційному механізму по Іраку) або ж спеціальні добровільні фонди для жертв порушень.

У роботі особливо підкреслюється, що уряди-спадкоємці залишаються зв'язаними відповідальністю, яка лежала на попередніх урядах за вчинені останніми грубі і масові порушення прав людини. Важливе значення у зв'язку з цим має забезпечення невідворотності покарання для осіб, винних у старих порушеннях. Держава зобов'язана переслідувати за такі порушення, зроблені старим режимом; неприпустимі амністії, що обумовлюють масову безкарність цих осіб. У тих ситуаціях, коли національні суди не в змозі або не готові забезпечити їхнє переслідування й осуд, міжнародне співтовариство може і повинно взяти цю місію на себе, і зокрема, створити міжнародні кримінальні трибунали (як це мало місце в колишній Югославії і Руанді відповідно у 1993 і 1994 роках).

Контрзаходи є важливим засобом здійснення міжнародної відповідальності держав. Їх мета полягає в тому, щоб примусити державу-правопорушницю припинити міжнародно-протиправне поводження і надати адекватну репарацію. Проте на практиці держави дуже рідко вдаються до односторонніх контрзаходів у відповідь на порушення прав людини в інших державах. Положення про те, що кожне міжнародне-протиправне діяння може дати підставу для застосування контрзаходів, є неприйнятним у галузі прав людини: ці заходи виправдані тільки в тих випадках, якщо вони приймаються у відповідь на грубі і масові порушення прав людини. Право на контрзаходи щодо подібних порушень належить усім державам. Міжнародне право забороняє контрзаходи, що: а) включають загрозу силою або застосування військової сили; б) порушують права, що випливають з імперативних норм; в) ставлять під загрозу територіальну цілісність або політичну незалежність держави-делінквента; г) суперечать нормам гуманітарного права; д) порушують недоторканність дипломатичних і консульських агентів.

Контрзаходи досягають найбільшого ефекту, коли вони застосовуються колективно, особливо в рамках регіональних організацій. Твердження про те, що контрзаходи, які включають ембарго або бойкоти, не можуть застосовуватися регіональними організаціями без уповноваження Ради Безпеки ООН, уявляються неправильною інтерпретацією ст. 53 Статуту ООН. У той час як використання військової сили повинно бути виправдане на підставі Статуту ООН, а саме ст. 2(4), така необхідність не виникає щодо економічних контрзаходів.

Критично аналізуючи різні доктринальні підходи до концепції "автономного режиму", дисертант наступним чином формулює свою позицію. Вирішення питання про те, чи є та або інша договірна система "автономним режимом" (self-contained regime), тобто чи може держава-учасниця (або держави-учасниці) будь-якого договору про права людини застосовувати контрзаходи проти іншої держави-учасниці, що допускає під своєю юрисдикцією порушення прав людини, залежить від конкретних положень даного договору. Якщо договірні держави в порядку lex specialis вирішили передбачити особливий порядок імплементації договору й особливий режим відповідальності за порушення його положень, то тут повинний діяти принцип lex specialis derogat legi generali. При цьому потрібно також враховувати всеосяжність та ефективність процедур вирішення спорів, встановлених тією або іншою договірною системою. На цій підставі правову систему, що функціонує в рамках Європейської конвенції про права людини, можна охарактеризувати як автономний режим. По-перше, на відміну від інших договорів про права людини, вона чітко виключає можливість застосування позаконвенційних засобів захисту. І, по-друге, Страсбурзька правозахисна система істотно відрізняється своєю ефективністю, і в ній практично навряд чи коли-небудь виникне необхідність у застосуванні засобів забезпечення виконання зобов'язань відповідно до загального міжнародного права. Хоча в принципі така необхідність може виникнути в двох випадках: а) коли держава допускає масові і грубі порушення прав людини, що можуть бути кваліфіковані як "міжнародні злочини" і б) коли одна держава має особливий інтерес у захисті прав людини на території іншої держави (наприклад, порушуються права її громадян) і не досягла яких-небудь позитивних результатів, вичерпавши усі конвенційні процедури. Отже, характеристика Європейської конвенції як автономного режиму не означає її повного "відв'язування" від загального міжнародного права. Коли за допомогою конвенційних процедур неможливо забезпечити повагу прав людини, то держави в порядку ultima ratio можуть вдаватися до примусових заходів з метою примусити державу-правопорушниці виконати свої зобов'язання, що випливають із Конвенції.

Позитивне міжнародне право не сприймає ідею "гуманітарної інтервенції", тобто збройного втручання, початого однією державою або групою держав без санкції Ради Безпеки ООН з метою припинення грубих і масових порушень прав людини на території іншої держави. Якщо будь-який акт несанкціонованого застосування сили є незаконним, то будь-які епітети, у тому числі і "гуманний" або "гуманітарний", не можуть перетворити його на правомірну акцію. Щоправда, немає сумніву в тому, що серйозні порушення прав людини нині перебувають поза domaine rйservй держав, і принцип невтручання у внутрішню юрисдикцію держав вже не може розглядатися як захисний бар'єр, за яким права людини можуть "з безкарністю" порушуватися, але все ж вважається неприпустимим втручатися у таких випадках за допомогою зброї. Встановлення демократичного режиму і відновлення прав людини за допомогою іноземних армій викликає серйозні правові заперечення. Одностороння збройна інтервенція припустима тільки за згодою самої держави -- об'єкта інтервенції, але за тієї умові, що така згода дійсно дана відповідно до загального міжнародного права. Якщо це -- уряд, що перебуває при владі або здійснює ефективний контроль на всій або більшій частині території держави, то така згода буде легітимною. Втручання у громадянську війну за запрошенням однієї з ворогуючих груп є незаконним.

"Гуманітарну інтервенцію" слід відмежовувати від військових акцій держави з метою врятування власних громадян на території іншої держави. Після відомого прецеденту в Ентеббе стала формуватися норма звичаєвого права про те, що за певних обставин військова інтервенція, мотивована виключно завданням порятунку своїх громадян, життю і здоров'ю яких загрожує неминуча небезпека, може розглядатися як юридично виправдана акція. "Гуманітарну інтервенцію" потрібно також відрізняти від операції по наданню гуманітарної допомоги, метою якої є надання місцевому населенню медичних і санітарних послуг, продовольства, притулку і предметів одягу. Існує тенденція до легалізації гуманітарної допомоги навіть без згоди відповідної держави.

Торкаючись питання про примусові збройні акції ООН у гуманітарних цілях, здобувач відзначає, що для того щоб санкціонувати збройне вторгнення на територію суверенної держави з метою припинення цією державою грубих і масових порушень прав людини, Рада Безпеки ООН повинна визначити ситуацію в країні як "загрозу мирові" на підставі ст. 39 Статуту ООН. Наведені в роботі приклади свідчать, що подібні кваліфікації дотепер вона робила тільки в тих випадках, коли існували транскордонні наслідки, тобто не для захисту прав людини per se. Якщо дотримуватися цього підходу Ради Безпеки, то виходить, що, наприклад, геноцид, подібно камбоджійському, не так легко кваліфікувати як загрозу міжнародному миру. A fortiori, повна відсутність демократії і демократичних свобод у країні та їхнє повсюдне ігнорування навряд чи може спричинити реалізацію аналізованої прерогативи Ради Безпеки. Але все ж навіть у такій формі позиція Ради має величезне значення, оскільки тривалий час і в теорії і в практиці вважалося, що ст. 39 передбачає тільки міждержавне застосування сили і глава VII розрахована саме на ці випадки і, що відповідно, Рада Безпеки повинна обмежувати свою увагу питаннями миру і безпеки і не повинна займатися питаннями прав людини як таких. В даний час існує нагальна потреба в новій інтерпретації Статуту ООН, у плані його адаптації до цілей забезпечення не тільки військово-політичної, але також і гуманітарної безпеки. Є вагомі підстави вважати, що й "суто внутрішні" порушення прав людини (зрозуміло, особливо тяжкі і широкомасштабні), якщо навіть вони не мають ніяких особливих наслідків для стану міждержавних відносин, підривають самі основи міжнародного правопорядку і суперечать самій суті загальнолюдських цінностей, і з цієї причини являють загрозу міжнародному миру в розумінні ст. 39 Статуту ООН.

Збройне втручання під прапором ООН, здійснюване багатонаціональними силами або однією державою (на підставі ст. 48 Статуту ООН), повинно знаходитися під постійним контролем Ради Безпеки, і не порушувати вимог "належного процесу". Сила може бути застосована тільки після того, як усі розумні дипломатичні зусилля на універсальному і регіональному рівнях були вичерпані і вони не змогли зупинити порушення, що продовжуються. Застосуванню сили повинно передувати санкціонування неозброєних заходів на підставі ст. 41 Статуту ООН. Вторгнення повинно бути суворо обмежене за своїми масштабами і суворо відповідати принципам необхідності і пропорційності. У будь-якому випадку повинна бути збережена територіальна цілісність держави. Збройне вторгнення не повинно торкатися владних структур держави, за винятком тих випадків, коли припинення порушень прав людини прямо залежить від усунення центрального уряду.

У даному підрозділі порушене також питання про законність збройних примусових дій на захист прав людини, здійснюваних регіональними організаціями. Особливої актуальності це питання набуло під час відомих подій у Косово, коли світ став свідком акцій ultra vires з боку НАТО. Відомо, що статті 52 і 53 Статуту ООН передбачають можливість використання регіональних організацій з метою підтримання міжнародного миру і безпеки за тієї умови, що їх дії відповідають цілям і принципам Статуту ООН. Якщо Рада Безпеки, зокрема, встановлює, що ситуація з правами людини в будь-якій державі становить загрозу міжнародному миру, то на підставі ст. 53 вона може використовувати регіональні угоди навіть для "примусових дій". Із зазначеної статті випливає, що збройна інтервенція з боку регіональних організацій припустима тільки за уповноваженням (authorisation) Ради Безпеки ООН. Це положення залишається незачепленим навіть у тих випадках, коли Рада Безпеки не в змозі діяти внаслідок того, що було застосовано вето. На думку здобувача, правильне тлумачення ст. 53 не виключає і ex post уповноваження, тобто схвалення Радою Безпеки вже початої регіональною організацією збройної акції. Іншими словами, в особливо критичній ситуації, приміром, при масових вбивствах або "етнічних чистках", регіональна організація може здійснити вторгнення і згодом заручитися підтримкою Ради Безпеки.

У висновках підбиті основні підсумки дослідження.

При встановленні міжнародної відповідальності держави за порушення того або іншого міжнародно визнаного права людини необхідно виходити з природи й змісту міжнародних зобов'язань, які кореспондують даному праву. Принципове значення для правильної кваліфікації договірного порушення має загальне ("парасолькове") зобов'язання, що міститься у відповідній "правозахисній" угоді, а також виявлення основних та похідних зобов'язань, що випливають з конкретного права індивіда. Крім того, слід брати до уваги вид міжнародного зобов'язання: чи є воно зобов'язанням поводження або зобов'язанням результату, "позитивним" або "негативним" зобов'язанням, чи зобов'язанням, що підлягає негайному або поступовому здійсненню.

Міжнародні договірні норми в галузі прав людини мають особливу природу, що виявляється в наступному: а) передбачають права не для самих договірних держав, а для третьої сторони -- індивіда in abstracto; б) на відміну від інших міжнародно-правових зобов'язань, ці норми не засновані на принципах взаємності і білатералізму; в) мають характер erga omnes partes; г) подібно до так званих "локалізованих договорів" (договорів in rem) зазначені норми мають властивість континуітету; д ) характеризуються певними відмінними рисами стосовно чинних режимів тлумачення й застережень до міжнародних договорів.

Такі протиправні дії держав, як геноцид, апартеїд, рабство, систематичні і грубі порушення ряду основних прав людини (зокрема: довільне позбавлення життя, катування, насильницьке зникнення людей, примусове виселення, расова дискримінація, тривалий свавільний арешт, порушення мінімальних судових гарантій, ретроактивне застосування закону) являють собою порушення міжнародного звичаєвого права і обумовлюють застосування позадоговірних механізмів реагування на ці порушення.

Держава визнається відповідальною за будь-яке міжнародно-протиправне діяння в галузі прав людини, яке присвоюється їй як такій. Порушення прав людини може бути викликане діяннями будь-якого органу (законодавчого, виконавчого або судового) або представника, незалежно від його положення в державному механізмі, навіть якщо ці діяння являють собою ultra vires або зроблені в порушення національно-правових настанов. Міжнародний судовий або квазісудовий орган при встановленні факту порушення не вказує, який національний орган влади відповідає за дане порушення, а констатує міжнародну відповідальність держави в цілому. Держава зобов'язана вживати всіх необхідних заходів, спрямованих проти порушень прав індивіда і з боку приватних осіб.

Користування основними правами і свободами людини повинно бути гарантованим всім особам, що перебувають під юрисдикцією держави, у сфері здійснення нею ефективного контролю.

Шкода та вина не є конститутивними елементами "складу" міжнародного правопорушення в галузі прав людини. Шкоду потрібно доводити, якщо мова йде про конкретних осіб -- жертв порушення, які на цій підставі одержують locus standi перед міжнародними правозахисними інституціями. Субстантивною умовою міжнародної відповідальності держави за порушення прав людини є вичерпання особою всіх національних засобів правового захисту.

Держава не несе відповідальності за порушення прав людини, що мають місце до набрання чинності для даної держави відповідного міжнародного договору; виняток становлять так звані "порушення, що тривають".

Наявність надзвичайної ситуації в країні, що загрожує життю нації, виступає підставою для звільнення держави від міжнародної відповідальності за допущені нею у цій ситуації відступи від своїх зобов'язань у галузі прав людини.

Відповідальність держави за порушення основних прав і свобод людини базується на загальних принципах міжнародно-правової відповідальності. Водночас специфіка міжнародних зобов'язань у галузі прав людини накладає свій відбиток і на правові наслідки порушень цих зобов'язань. Зокрема, це, виявляється в тому, що деякі договори про права людини містять спеціальні імплементаційні положення (lex specialis); питання про відповідальність держави-учасниці перед індивідом -- жертвою порушення насамперед і головним чином вирішується на основі цих положень.

Держава порушує загальне міжнародне право, якщо чинить грубі і масові порушення прав людини. Відповідальність держави за подібні протиправні діяння виникає стосовно міжнародного співтовариства в цілому. На цій основі всі держави, незалежно від того, чи зазнала та чи інша конкретна держава шкоди або ні, можуть вимагати припинення цих порушень і надання належного відшкодування їх жертвам, висуваючи відповідні претензії до держави-делінквента.

Найбільш оптимальним механізмом встановлення міжнародної відповідальності держав за грубі і масові порушення прав людини уявляється Міжнародний суд ООН, до якого в таких випадках може звернутися будь-яка держава світу в порядку actio popularis, зрозуміло, з урахуванням юрисдикційних обмежень.

Всі держави світу можуть вдаватися до контрзаходів щодо держави, яка вчинила грубі і масові порушення прав людини. Контрзаходи повинні бути припинені, як тільки державою-делінквентом будуть виконані "вторинні" зобов'язання, що виникають у рамках її міжнародно-правової відповідальності.

У межах міжнародних "правозахисних" угод, -- за винятком Європейської конвенції про права людини, що встановлює "автономний режим", -- проти держави-правопорушниці можуть застосовуватися не тільки механізми і процедури, зазначені в даній угоді, але й інші правові засоби, передбачені загальним міжнародним правом.

Позитивне міжнародне право і практика держав не сприймають збройну інтервенцію без згоди держави -- об'єкта інтервенції і відповідної санкції ООН навіть у випадках масової різанини або "етнічних чисток". Прийняття гуманітарної інтервенції міжнародним співтовариством означало б визнання поділу війн на справедливі і несправедливі, що неприпустимо і небезпечно в контексті сучасних правових реалій.

Для того, щоб санкціонувати примусові збройні акції в гуманітарних цілях, Рада Безпеки ООН повинна кваліфікувати відповідну ситуацію як "загрозу миру" в розумінні ст. 39 Статуту ООН. Такою можуть вважатися і "суто внутрішні" порушення прав людини, які, незважаючи на свої масштаби та інтенсивність, не викликають транскордонних наслідків.

Збройна інтервенція, здійснена регіональною організацією може бути визнана правомірною тільки в тому випадку, якщо вона згодом буде схвалена Радою Безпеки ООН.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії

Гусейнов Л.Г. Международные обязательства государств в области прав человека. -- Баку, 1998. -- 188 с. (11,75 а.л.).

Рецензії: Кафаров З. // Международное право. -- Баку, 1999. -- № 3. -- С. 126-127; У. Юсубова. Вклад в теорию международной защиты прав человека // Московский журнал международного права. -- 2000. -- № 1. -- С. 195-199.

2. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. -- К., 2000. -- 316 с. (17,59 а.л.).

Рецензії: Копиленко О.Л. Внесок у теорію і практику прав людини // Держава і право (Збірник накових праць: юридичні і політичні науки). Вип. 6. -- Київ, 2000. -- С. 428-430; Мартиненко П.Ф. Актуальне дослідження в галузі прав людини // Право України -- 2000. -- № 8. -- С. 131-132.

Статті у наукових виданнях та інші публікації

3. Гусейнов Л.Г. Міжнародно-правова підстава обчислення шкоди, яка заподіяна внаслідок агресії // Девлет ве хюгуг (Держава і право) (зб. наук. ст.). -- Вип. 1. -- Баку, 1995. -- С. 116-117 (0,2 а.л.) (азерб. мовою).

Гусейнов Л.Г. Міжнародний кримінальний суд: проблеми, перспективи // Баки Унів. Хеберлері (Вісник Бакинського університету): Сер. соціально-політичних наук. -- Баку, 1995. -- № 1. -- С. 22-27 (0,4 а.л.) (азерб. мовою).

Гусейнов Л.Г. Міжнародне право і законодавство Азербайджанської Республіки // Тез. наук. конф., присв. 75-річчю Бакинського державного університету: Гуманітарні науки. -- Баку, 1995. -- С. 69 (0,1 а.л.) (азерб. мовою).

Гусейнов Л.Г. Національне законодавство Азербайджанської Республіки і міжнародне гуманітарне право // Ганун (Закон). -- Баку, 1996. -- № 6. -- С. 7-8 (0,25 а.л.) (азерб. мовою).

Гусейнов Л.Г. К вопросу о роли ООН в установлении факта совершения международного преступления // Держава i право. -- Випуск перший. -- К., 1997. -- С. 101-109 (0,6 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Конституция Азербайджанской Республики, права человека и международное право // Международное право. -- Баку, 1998. -- № 1. -- С. 16-46 (1,9 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Питання здійснення договорів у галузі прав людини в Азербайджанській Республіці // Інсан хюгуглари (Права людини). -- Бюлетень. -- Баки, 1998. -- № 1. -- С. 32-37 (0,8 а.л.) (азерб. мовою).

Гусейнов Л.Г. Ответственность государств за нарушение договорных обязательств в области прав человека (на примере Европейской конвенции о правах человека) // Московский журнал международного права. -- 1998. -- Спец. вып. -- С. 140-168 (1,8 а.л.).

Гусейнов Л.Г. К вопросу о континуитете международных договоров в области прав человека // Журнал международного права. -- Тбилиси, 1998. -- Том III, № III-IV. -- С. 31-40 (0,6 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Применимость международных договоров о правах человека на территории Азербайджанской Республики // Правовая реформа в Азербайджане: пути реализации (Тезисы докладов, представленных на научно-практическую конференцию). -- Баку, 1999. -- С. 49-51 (0,1 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Азербайджан: конституционная основа имплементации международных норм о правах человека // Журнал российского права. -- 1998. -- № 10/11. -- С. 177-186 (1,2 а.л.).

Гусейнов Л.Г. К вопросу об объективной ответственности в сфере международной защиты прав человека // "Вопросы устойчивого и бескризисного развития" (научно-периодическое издание Международной кафедры ЮНЕСКО и Сибирского отделения РАН). -- № 1. -- Новосибирск, 1999. -- С. 63-68 (0,75 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Особенности толкования международных договоров о правах человека // Белорусский журнал международного права и международных отношений. -- 1999. -- № 2. -- С. 3-5 (0,5 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Елементи складу геноциду // Хюгугі девлет ве ганун ("Правова держава і закон"). -- Баку, 1999. -- № 8. -- С. 38-39 (0,3 а.л.) (азерб. мовою).

Гусейнов Л.Г. Территориальная целостность государств и самоопределение народов // Азербайджан Республикасы Конститусийа Мэхкэмэсинин Мэлуматы (Вісник Конституційного суду Азербайджанської Республіки). -- 1999. -- № 2. -- С. 70-74 (0,3 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Права человека -- обязательства государства: проблема коррелятивности // Юридический вестник. -- Одесса, 1999. -- № 3. -- С. 63-65 (0,3 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Правило про вичерпання місцевих засобів правового захисту і міжнародна відповідальність за порушення прав людини // Держава i право (Зб. наукових праць: юридичнi i полiтичнi науки). -- Випуск 3. -- К., 1999. -- С. 253-261 (0,6 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Международные обычаи в области прав человека // Актуальные вопросы гуманитарных наук (Межвузовский сборник научных трудов). -- Новосибирск, 1999. -- С. 51-63 (0,8 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Зобов'язання поводження і зобов'язання результату в галузі прав людини // Хюгугі девлет ве ганун. -- Баку, 1999. -- № 11-12. -- С. 68-70 (0,4 а.л.) (азерб. мовою).

Гусейнов Л.Г. Оговорки: необходимость установления особого режима для договоров о правах человека // Московский журнал международного права. -- 1999. -- № 4. -- С. 98-106 (0,6 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Просторові межі дії Європейської конвенції з прав людини // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. -- 4/1999. -- К., 1999. -- С. 101-108 (0,5 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Проблема присвоения государству нарушений прав человека // "Вопросы устойчивого и бескризисного развития" (научно-периодическое издание Международной кафедры ЮНЕСКО и Сибирского отделения РАН). -- № 2/1. -- Новосибирск, 2000. -- С. 19-60 (2,2 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Концепція "Drittwirkung": природа і практика застосування // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- 2000. -- № 1. -- С. 54-59 (0,5 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Объективная природа международных обязательств в области прав человека // Гуманитарные науки в Сибири (всероссийский научный журнал). -- 2000. -- № 1. -- С. 100-103 (0,5 а.л.).

Гусейнов Л.Г. Шкода як умова міжнародної відповідальності в межах механізму індивідуальних скарг // Правова держава (щорічник наукових праць). -- Вип. 11. -- К., 2000. -- С. 445-450 (0,4 а.л.).

Размещено на Allbest.ru