Учасники (суб’єкти) доказування

Закон також забороняє органам слідства і суду домагатися свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необґрунтованих і незаконних вироків.

Свого часу ще А.Ф. Коні зазначав, «що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами».

Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності - означає зробити висновки щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л.Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до суду, оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо їх достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне рішення про доведення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на досудовому слідстві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи касаційному порядку. [17]

У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме - орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому сутність і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом із тим, діяльність всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов'язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів; до їх числа належать: клопотання про витребування доказів і про доповнення досудового і судового слідства; пояснення обвинуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у справі доказів; виступи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових пропозицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; касаційні скарги і подання. Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не можуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду). Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб'єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту… За правильність і обґрунтованість цих рішень зазначені органи несуть відповідальність… Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відповідальності за ті висновки, які вони виносять по справі» 1. Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес доведення є необов'язковим і результати оцінки можуть не спричинити юридично значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказів законом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам - ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями. Але все ж таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому та суду свої міркування. Особи, які беруть участь у справі, можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуальними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають виконанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності висновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу. [7]

2. Учасники (суб'єкти) доказування

2.1 Поняття і класифікація учасників (суб'єктів) доказування

Поняття і класифікація учасників кримінального процесу, коло суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього є різні погляди.

У юридичній літературі склалися різні погляди стосовно поняття суб'єктів доказування та осіб, які виступають в якості суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. Так, М.С. Строгович відносить до суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності тільки тих учасників процесу, які виконують будь-яку процесуальну функцію (обвинувачення, захист чи вирішення справи). Такими суб'єктами є: суд, прокурор, орган дізнання, обвинувачений, захисник, потерпілий. Інші особи, які беруть участь у справі, є учасниками процесу, але не є його суб'єктами.

Іншої думки щодо цього питання Н.Н. Полянський, який дійшов висновку, що, оскільки всі особи, які беруть участь у справі (в тому числі свідки, експерти та інші), вступають у певні взаємовідносини, всі вони є учасниками процесу, його суб'єктами.

У своїй роботі, яка присвячена проблемі, що розглядається, Р.Д. Рахунов також вважає, що всі особи, які беруть участь у кримінальному процесі, є суб'єктами процесу, хоча не всі вони здійснюють процесуальні функції. На його думку, немає підстав розрізняти суб'єктів та учасників процесуальної діяльності.

Такої самої думки додержується П.С. Елькінд, однак вона вважає, що всі особи, які беруть участь у справі (суб'єкти процесу), виконують ту чи іншу функцію. В тому числі певні функції (побічні та допоміжні) виконують такі учасники процесу, як свідки, експерти, перекладачі, поняті та ін.

С.А. Альперт дотримується протилежної думки та вважає, що поняття «суб'єкт кримінально-процесуальної діяльності» повинно стосуватися всіх органів та осіб, які наділені правами та несуть встановлені законом обов'язки у зв'язку з виконанням по даній справі. Поняття ж «учасники процесу» повинно визначатися з урахуванням чинного закону і не може довільно розширюватися, не можна заміняти правове поняття «учасник процесу» поняттям змістовним, етимологічним (беруть участь у справі).

Ц.М. Каз вважає, що поняття «суб'єкт процесу» потрібно розглядати як більш вузьке, ніж поняття «особи, які беруть участь у справі». Розкриваючи особливості трьох груп учасників процесу, що виконують процесуальні функції в доказуванні, він відзначає, що кожен з них діє цілеспрямовано згідно з завданнями, які стоять перед ним, чи своїми інтересами в процесі, бере участь в обговоренні чи вирішенні питань, які складають суть справи, володіє широкими процесуальними правами, в тому числі правом (чи обов'язком) доказування.

В.Д. Адаменко відзначає, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд є спеціальними органами, які створені для здійснення процесу доказування, а не для взяття участі у ньому, і тому їх не можна називати учасниками процесу.

Поділяючи точку зору тих авторів, які вважають, що коло учасників процесу не обмежено переліком, який міститься у кримінально-процесуальному законодавстві, В.П. Бож'єв вважає, що поняття «учасник кримінального процесу» та «суб'єкт кримінально-процесуальних відносин» збігаються. Не можна розділяти учасників кримінального процесу та учасників кримінально-процесуальної діяльності, як не можна провести межу між учасниками кримінально-процесуальної діяльності (дії) та кримінально-процесуальних відносин, враховуючи, що дії являють собою зміст відносин3.

У кримінально-процесуальній літературі є й інші погляди на поняття учасників (суб'єктів) доказування, які не завжди збігаються з кримінально-процесуальним законом.

У главі З КПК України лише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять суть провадження у кримінальній справі.

У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов'язки. В главі З КПК України «Учасники процесу, їх права і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу тільки тими, що зазначені в цій главі.

При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовують терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності», «учасники кримінального процесу», причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст. На погляд автора, поняття «суб'єкти» й «учасники» кримінального процесу (кримінально-процесуальної діяльності) за чинним законодавством є ідентичними за своїм змістом, але слід послуговуватися терміном «учасники кримінального процесу», оскільки кримінально-процесуальний кодекс називає суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності як учасників процесу, наділяючи їх тими чи іншими правами та обов'язками. Крім того, більшість науковців у процесуальній літературі також називає їх «учасниками кримінально-процесуального права».

Із наведених науковцями понять учасників кримінального процесу найвдаліше, на думку автора, таке: учасники кримінального процесу - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес.

Однак, на погляд автора, учасниками кримінального процесу є посадові особи, які вступають в кримінально-процесуальні правовідносини в зв'язку з вирішенням питань про порушення кримінальної справи, при провадженні дізнання, досудового слідства і в судових стадіях на основі норм кримінально-процесуального законодавства.

Іншими словами, стосовно процесу доказування учасників (суб'єктів) доказування можна визначити як службових осіб і органи, на які, в силу їх службових обов'язків, покладено виявлення, збирання, дослідження, перевірку, фіксацію (закріплення), і оцінку доказів, а також на основі норм кримінально-процесуального закону прав та обов'язків інших суб'єктів кримінального процесу, право на участь у процесі доказування для відстоювання своїх власних чи інших, представницьких інтересів.

М.М. Михеєнко правильно зауважував, що учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації - з науковою, педагогічною і правотворчою метою1.

В юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на думку автора, така:

Органи та посадові особи, які безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані в результатах справи.

Особи, які мають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.

Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього.

Особи, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом. [12].

Учасники процесу характеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; ґ) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.

Висновки

Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК України міститься лише перелік обставин, які складають предмет доказування. Є в КПК України визначення поняття доказів, але немає переліку фактичних даних, які слід вважати доказами по кримінальній справі. Натомість кримінально-процесуальний закон містить перелік джерел доказів, хоча не всі погоджуються з тим, що ч. 2 ст. 65 КПК України містить перелік саме джерел доказів, а не самих доказів.

Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та належність доказів. Верховний суд же лише частково пояснює ці питання.

Ці та інші проблеми, проаналізовані в курсовій роботі, мають бути найближчим часом вирішені. Справді вирішеними вони будуть лише тоді, коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з приводу різних питань і позбавить норми права двозначного або взагалі незрозумілого трактування.

Список використаної літератури

1. Конституція України. / http://rada.gov.ua;

2. Закон України «Про прокуратуру» / http://rada.gov.ua;

3. Закон України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 року в редакції від 18 лютого 1997 року // ЗУ, том №12. - К., 1998. - с. 77.

4. Ст. 1 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., №5 - с. 84; 1995 р., №1 - с. 3, №30 - с. 229; 1996 р., №31 - с. 148).;

5. Відомості Верховної Ради СРСР. 1991. №4 - с. 20-382.;

6. Бугаков О. Співвідношення оперативно-розшукових матеріалів і доказів у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - №7. - С. 120-124.;

7. Володимиров Л.Є., Учення про кримінальні докази. - Тула: Автограф, 2000. - с. 131-199.;

8. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов'язок доказування // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - №11. - С. 86-92;

9. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: підручник. - К.: 2006. - 704 с.;

10. Костін М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства // Економіка, фінанси, право. - 2003. - №4. - С. 36-39;

11. Михеєнко М.М., Молдаван В.В., Шибіко В.П., Кримінально-процесуальне право: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.:Вентурі., 1997. - с. 11-51.;

12. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К.: 1999. - 536 с.;

13. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я., Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 15 серпня 1997 р./ Відп.редактори Бойко В.Ф., Гончаренко В.Г. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - с. 163-208;

14. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Ответ.редактор Н.В. Жогин, изд. 2-е исправленное и дополненное, М., «Юрид.лит.», 1973;

15. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. - К.: 2003. - 1120 с.;

16. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. - К.: 2005. - 152 с.;

17. Чучукало О. Істина як мета доказування // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - №9. - С. 76-79.;

18. Білик М.Д., Золотько І. А. Податкова система України: Навч.-метод. посібник для са-мост. вивч. дисц. - К: КНЕУ, 2000 р.;

19. Податковий кодекс України з урахуванням правок, що приймались в ході другого читання, яке відбулось 18 листопада 2010 р.;

20. Кочетов В.І. Спеціальна тактика підрозділів податкової міліції: Курс лекцій. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. - 166 с.;

21. Мельник П.В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці. - Ірпінь, Академія державної податкової служби України, 2001. - 362 с.;

22. Мельник В.М. Управління податкоспроможністю суб'єктів господарювання: Навчальний посібник для самостійної роботи. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. - 116 c.;

23. Касьяненко М.М., Гринюк М.В., Цимбал П.В. Організація роботи та управління органами державної податкової служби України: Навч. посібник. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. - 229 с.;

24. Теорія і практика обліку платників податків в органах ДПС України: Навчальний посібник / Р.Е. Островерха, Н.П. Сердюк, Н.М. Ясинецька, Т.С. Іванова, І.В. Клименко. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. - 292 с.;

25. Хомутенко В.П. Організація і методика податкових перевірок. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. -288 с.;

26. Литвиненко Я.В. Податкова політика: Навч. посібник. - К.:МАУП, 2003. - 224 с.;

27. Податкове право: Навч. посіб. / Г.В. Бех, О.О. Дмитрик, Д.А. Кобильник та ін.; За ред. проф. М.П. Кучерявенка. - К.:Юрінком Інтер, 2003. - 400 с.;

28. Сазонов Б.И., Герасимов А.П. Правопорядок как сфера управления: Учебное пособие. - М., 1984.;

Размещено на Allbest.ru