Формування традицій цивільного права

З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих громадян вважалися продовженими на весь період перебування у збройних силах. Було припинено також плин шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 Цивільного кодексу УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці її відкриття спадкоємцями. Було внесено корективи в порядок визнання осіб такими, що без вісті пропали на фронті. Наркомюст СРСР у лютому 1943 р. спеціально роз'яснив, що повідомлення військових органів про зникнення особи без вісті є підставою для визнання її померлою. Для цих випадків встановлювався обов'язковий судовий порядок розгляду справ [16, 613].

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. та виданим на його основі Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 р. було розширено коло спадкоємців за законом: ними почали вважатися також батьки спадкоємця, незалежно від того, були вони на його утриманні чи ні, а також його рідні брати і сестри. Дозволялося в разі відсутності спадкоємців за законом заповідати на користь сторонніх осіб.

Було внесено також зміни в порядок видачі та засвідчення деяких документів. Розпорядженням РНК СРСР від19 травня 1944 р. вводився новий порядок видачі та обліку доручень на отримання товарно-матеріальних цінностей, порядок оформлення прав власності на будови у разі втрати документів на них.

Було встановлено, що у військовий час будь-які доручення, а також заповіти осіб, які знаходяться в лавах Червоної Армії та Військово-Морського Флоту можуть бути засвідчені, окрім нотаріальних органів, командуванням окремих військових частин.

3.5 Розвиток цивільного права в Україні у 1945-1960 рр.

Цивільне законодавство спрямовувалося на зміцнення передусім права державної власності. Так, протягом 1945-1946 рр. була проведена націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, на Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва зросла роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладання договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі.

Відбувалося „зближення" державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, відповідно до рішення Пленуму ЦК КПРС (червень1956 р.), були передані у державну власність артілі промислової кооперації [17, 569].

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбувалися у цивільно-правому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. „Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків" громадяни отримали право особистої власності на одно-або двоповерховий будинок. Щоправда, житлова площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат - п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини [17, 623].

Процес послаблення жорстких тоталітарних лещат розпочався в перебігу змін, що стались у першій половині 1950-х рр. у вищому державному та партійному керівництві Союзу РСР. Загальна демократизація державно-політичного життя країни спонукала до глибоких перетворень системи наявних правовідносин. Кодифікація права торкнулася майже всіх його галузей. Впродовж кількох років відбулася систематизація Кримінального (1960 р.), Кримінально-процесуального (1969 р.), Цивільно-процесуального (1963 р.) кодексів УРСР, було ухвалено інші кодекси й нормативно-правові акти, які сприяли вдосконаленню правової системи.

Постала необхідність підготовки нового кодексу, якого, зрештою, було ухвалено Верховною Радою Української РСР 18липня 1963р. [2].

Цивільний кодекс здійснював нормативно-правове регулювання майнових і немайнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму. Він мав сприяти охороні матеріальних і культурних інтересів громадян, а також поєднати ці інтереси з суспільні відносини того періоду відзначалися неподільним пануванням соціалістичної власності. Цивільний кодекс визнав існування трьох форм соціалістичної власності: державної, власності кооперативів і колгоспів та власності громадських організацій. У ньому йшлось про особисту власність. Однак в одній із статей закріплювалася норма про те, що майно, яке перебувало в особистій власності громадян, заборонялося використовувати для отримання нетрудових доходів [2].

З урахуванням наявних форм соціалістичної власності й повноважень власників Цивільний кодекс доповнив чинне законодавство принциповими новелами, зокрема:

1) закріплював власність профспілок та інших громадських організацій як самостійної форми власності. Право розпоряджатися майном профспілкових організацій належало винятково самим власникам;

2) держава визнавалася єдиним власником усього державного майна;

3) визнавалося існування міжколгоспних організацій та об'єднань, а також державно-колгоспних і державно-кооперативних організацій як юридичних осіб.

Ухвалений Верховною Радою 1963 р. Цивільний кодекс, серед іншого, мав на меті захист майнових прав громадян, які вступали в цивільно-правові відносини, зокрема:

- обмежив право особистої власності громадян. У разі безгосподарного ставлення до житлового приміщення, невиконання ремонтних робіт на вимогу місцевих органів влади житло в адміністративному порядку могло бути вилучене, без надання іншого. За рішенням судових органів дозволялося вилучати й інші предмети, якщо вони мали значну історичну чи художню цінність, а їхній власник не бажав створювати їм належні умови для зберігання. У цьому разі власникові відшкодовувалася вартість вилученого майна;

- встановив майнову відповідальність державних органів за шкоду, заподіяну неправильними діями посадових осіб, органів дізнання, попереднього слідства та суду;

- зобов'язав державу відшкодовувати збитки, завдані громадянинові внаслідок його дій, спрямованих на порятунок державного чи колгоспно-кооперативного майна від стихійного лиха чи іншої загрози. Відшкодовувати збитки мало те підприємство чи організація, чиє майно рятував потерпілий. При цьому не мало значення,

Розділ зобов'язальне право" заповнив прогалини цивільного законодавства і закріпив розгалужену систему зобов'язань, яких можна розділити на шість груп:

- зобов'язання з оплатної реалізації майна власників: обмін, купівля-продаж, дарування, постачання, позика;

- зобов'язання з передання майна в користування: найм житлового приміщення та майна;

- зобов'язання з виконання робіт: підряд, підряд на капітальне будівництво;

- зобов'язання на надання послуг: доручення, комісія, зберігання, перевезення, побутовий прокат, державне страхування, розрахункові та кредитні відносини;

- спільна діяльність і конкурс;

- зобов'язання, що забезпечують відновлення порушених цивільних правовідносин [2].

Цивільний кодекс УРСР передбачав низку заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язань. До них належали: неустойка (штраф, пеня); порука; завдаток; гарантія, якою забезпечувалися зобов'язання між соціалістичними організаціями.

Законодавець надавав певну свободу сторонам у виборі способів забезпечення взятих зобов'язань. Якщо такі способи забезпечення виконання зобов'язань, як застава та неустойка встановлювались і в законі, і в договорі, то порука й гарантія-тільки за погодженням сторін [2].

Цивільний кодекс значно спростив вимоги до форми укладення угод. Крім усних і письмових, простих і нотаріальних, він визнав угоду укладеною й тоді, коли своєю поведінкою особа виказувала волю її укласти. У випадках, передбачених законом, як вираз волі людини укласти угоду вважалося мовчання.

На відміну від Цивільного кодексу УРСР 1922 р., новий кодекс здійснював нормативно-правове регулювання відносин, пов'язаних із результатами духовної творчості, а саме: авторське право, право на відкриття й винаходи [2].

Отже, з ухваленням Цивільного кодексу 1963 р. було зроблено поступальний крок до зміцнення соціалістичної власності, захисту особистих майнових і немайнових прав громадян. Зі змінами й доповненнями він проіснував до ухвалення нового кодексу незалежної України, який набув чинності з 1 січня 2004 р.

3.6 Розвиток цивільного права в Україні у 1960-1980 рр.

У період, що розглядається, однією з характерних особливостей цивільного права було забезпечення всебічного зміцнення державної та суспільної власності, закріплення за індивідуальною власністю споживацького характеру. При цьому в Конституції СРСР підкреслювалось, що май-но, яке перебуває в особистій власності або користуванні громадян, не повинно слугувати для одержання нетрудових доходів, використовуватися на шкоду інтересам суспільства. В Конституції декларувалося розширення цивільно-правових гарантій охорони особистих немайнових прав громадян. Так, ст. 57 встановлювала, що громадяни СРСР мають право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність. Отже, розширювалася сфера цивільно-правового регулювання, бо до цього подібні делікти підлягали захисту в кримінально-правовому порядку.

Відповідно до Конституції СРСР указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1981 р. було внесено зміни і доповнення до Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

Згодом зміни і доповнення внесено і до цивільного законодавства України [16, 578].

Особливе значення у цивільному законодавстві надавалося регулюванню зобов'язальних відносин, суть яких полягала у забезпеченні найсуворішої планової та договірної дисципліни, підвищенню ролі прямих договорів з метою стимулювання господарської ініціативи підприємств. Зокрема, на це спрямовувалося Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене Радою Міністрів СРСР у 1965 р. Підвищені вимоги до договору поставки знайшли своє відображення в Положенні про поставки виробничо-технічного призначення і Положенні про поставки товарів народного споживання, затверджених постановою Ради Міністрів СРСР від 10 лютого 1981 р.

Висновки