Розвиток прав і свобод в вітчизняній політико-правовій думці епохи Відродження і Просвітництва

Межі роботи не дають можливості проаналізувати внесок усіх найвидатніших науковців, філософів у справу розвитку ідеї прав людини Так поза увагою залишились погляди Т. Гобса, Вольтера, Ж-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск'є, М.І.Костомарова, Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка та багатьох інших. Це є підставою для подальшої роботи в цьому напрямку. Проте, навіть фрагментарний аналіз історичних аспектів становлення прав людини дає можливість стверджувати, що виникнення і розвиток прав людини має досить глибоке коріння і тісно пов'язане з розвитком самої людини як політичної, соціальної істоти. В процесі історичного розвитку суспільства зміст прав і свобод людини змінювався. Правомірним буде твердження, що цей зміст зазнавав змін не лише в бік кількісного збільшення переліку прав людини, але відбувались і якісні зміни.

На сучасному етапі історичного розвитку під правами людини ми розуміємо певні нормативно структуровані можливості, властивості і особливості буття особистості, які уособлюють її свободу і є невід'ємними і необхідними способами і умовами її життя, її взаємовідносин з суспільством, державою, іншими індивідами. Проте, процес розвитку прав людини незавершений. Можна сподіватись, що розвиток людства і надалі буде йти по шляху постійної уваги до людини, її прав і свобод.

Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

1.3 Соціально-політична характеристика епохи Відродження та Просвітництва

Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму (в Італії XIV--XVI ст., в інших європейських країнах -- кінець XV--XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст), становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні (етиці). У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії, що виправдовували світську владу церкви, переконували в «божественній природі» держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм, економічну замкненість.

Духовне життя епохи Відродження в основі своїй було налаштованим на гуманістичні цінності. Крім того, воно перебувало під певним впливом ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі. Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості, культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для молодої буржуазії [37. с. 32].

Попри це, епоха Відродження не була позбавленою і негативів. На хвилі заперечення середньовічного аскетизму часто антитезою йому використовувалися далекі від високої моралі зразки поведінки в побуті, особистому житті.

Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать свавілля й розпуста, які досягли у багатьох країнах небувалих розмірів. Навіть священнослужителі були власниками мґясних лавок, шинків, гральних і публічних будинків. Особливо деградувало життя в монастирях, які порівнювали то з розбійницькими вертепами, то з будинками розпусти. Нерідко за порушення моралі ченців виганяли з міст. Незаконних дітей мали духовні особи, папи, князі. Неаполітанський король Ферранте (1458--1494), намагаючись навіяти жах, садив своїх ворогів у клітки, відгодовував, а потім відрубував їм голови і наказував засолити їх тіла. Він отруював у венеціанських церквах чаші зі святою водою, намагаючись у такий спосіб відомстити венеціанській сеньйорії. Папа Олександр VI Борджіа (1492--1503) торгував посадами, милостями й відпущенням гріхів. Розгул ницих пристрастей і злочинів торкнувся багатьох діячів Відродження, які вдавалися до підступу, обману, вбивства тощо. Часто траплялися випадки граничного морального виродження навіть серед інтелектуально обдарованих людей.

У політиці утвердилися принципи, які ігнорували моральні цінності -- макіавеллізм, обґрунтований італійським мислителем Нікколо Макіавеллі (1469-- 1527).

Однак усі ці явища не применшують ролі епохи Відродження у моральному розвитку людства, оскільки саме в цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування, про її необхідність творити «свою міру» (італійський мислитель Джованні Піко делла Мірандола (1463--1494)); визріли наснажені гуманістичним потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство, рівність людей (італійський мислитель Томазо Кампанелла (1568--1639)); духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у просторі світського буття [10. с. 85].

Суспільно-політичне тло епохи Відродження покликало до життя соціальну особу. Звільнившись від феодальних обмежень у всіх сферах життя, вона відчула незнані в собі творчі потенції, що знайшло свій вияв передусім у тогочасному мистецтві. То справді була епоха пробудження особи, яка зберегла, розвинула в собі набуту за середньовічних часів духовність. Духовне, моральне життя відбувалося під впливом ідей Реформації (суспільно-політичний рух за реформування католицької церкви), великих наукових відкриттів, які по-новому виявляли можливості і здатності людини.

В соціально-економічному житті Західної Європи починаючи з XIV ст., в Італії, і з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права, висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики відбувся і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння, знайдено центр ваги. Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями [3. с. 46].

Синтезом спадщини двох джерел - античності і Середньовіччя стала оригінальна політичної думки культура, філософія, соціально-політична епохи Відродження (Ренесанса). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні і естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних і ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь [16. с. 152].

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм - підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Італія - перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в реальному житті.

Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила ґрунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство [37. c. 32].

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї. Із знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти запозичили міркування про державу як загальну, спільну справу народів, їх продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов'язок - ось що головне, зокрема в поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення в багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції і церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду.

В кінці XV - першій половині XVI ст. важливим поштовхом в розвитку соціальної-епохи Реформації політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму - ідеї епохи Реформації - періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Виникнення на початку XVI ст. Реформації пояснюється політичною ситуацією, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політично нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною. Великі князівства перетворювались в централізовані монархії. Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай гостру ситуацію. Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями, духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти феодальних землевласників. Дедалі більшого поширення набувають соціальні конфлікти, що часто набирає релігійну забарвленість. Реформація - перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви [21, c. 113].

Реформація почалась в Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до відпадіння від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.

Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціально-політичного устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держави в розумінні республіка та ін., і користувались поняттям влада. Основу доктрин Мартіна Лютера становило вчення про два світи - духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам. Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають підкорятися владі. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Томас Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі [22, с. 180].

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, з другої половини XVII ст. у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне поклоніння розуму, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних «природних прав» людини. В концепції «природного права» просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства [10, c. 81].

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства [17, c. 256].

На розвиток англійського Просвітництва великий вплив мала філософія Дж. Локка (1632 - 1704 pp.). У філософській праці «Дослід про людський розум» він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. До досвіду («від народження») людська душа, на думку Дж. Локка, схожа на «чисту дошку», і лише у процесі чуттєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ. Дж. Локк в політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії. До невід'ємних прав людини філософ відносив право на життя, свободу і власність [13, c. 60].

З-поміж англійських просвітників були достатньо популярними погляди А.Е.К. Шефтсбері (1671 - 1713 pp.). Виступаючи як філософ-мораліст, вчений обґрунтував ідеал гармонійно розвиненої особи - калакагатоса XVIII ст. Це - людина, наділена різноманітними чеснотами і здібностями, котра стверджує у житті єдність істини, добра і краси. Шефтсбері вважав, що моральність - вроджена якість людини, яка не залежить від віри в Бога і зовнішніх впливів, а критерій доброчесності - співдія загальному благу («Дослідження про доброчесність, або Заслугу», «Моралісти»).

Своєрідним символом французького Просвітництва стали творча діяльність, активна суспільно-політична позиція М.Ф. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо й Д. Дідро [18, c. 410].

Ф.М. Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер, увійшов у історію культури як один з найвидатніших мислителів і письменників Франції, фізик і психолог, полеміст і сатирик. Він одним з перших спрямував вістря свого таланту проти засилля церкви, невігластва й свавілля правителів, кріпацтва і феодальних порядків, виступав за просвічену монархію та вільний розвиток кожного.

У філософії Вольтер виступав з позиції деїзму і матеріалізму. Він досліджував природу релігійної віри і знання, цікавився питаннями психології й етики, прагнув пізнати закономірності розвитку історії людства, пропагував натурфілософію Ньютона й емпіричні погляди Локка в психології («Філософські листи», «Основи філософії Ньютона»). Чимало передових думок Вольтера відбились в ідеології Великої французької революції.

Чимало важливих, цікавих думок і положень, висловлених Руссо, стосуються суті та змісту не лише природних і суспільних процесів, їх впливу на людину, а також проблем моралі, виховання й освіти. Так, в своєму педагогічному романі «Еміль, або Про виховання» він заперечував уявлення про хороший смак як про думку освіченої меншості. Руссо рекомендував Емілю вивчати поезію, читати книги. Але істинні взірці доброго смаку існують не в мистецтві, а в природі: чим далі ми йдемо від природи, тим більше спотворюються наші смаки. Надзвичайно важливою для ідейного життя епохи була «Сповідь» Руссо, в якій показана висока цінність не великої людини, не генія, а неповторної, унікальної особистості [2, c. 52].

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. В економічно роз'єднаній і політично роздрібненій країні об'єктивні умови для широкомасштабних соціальних перетворень були відсутні. Однак передові діячі німецької культури, що були переважно вихідцями з бюргерського середовища, змогли з великою силою виразити характерний для Просвітництва протест проти феодального гніту, деспотизму, клерикального засилля [14, c. 55].

Німецьке Просвітництво вело боротьбу за права людини, філософію, що спирається на розум, прагнуло розв'язати конфлікт між вірою і розумом. Характерна риса німецького Просвітництва - компроміс між знанням і вірою, наукою і релігією. І.Кант (1724-1804 pp.) - основоположник німецької класичної філософії вважав першочерговими завданнями Просвітництва звільнення людей від «опікунства» духовенства, забезпечення вільного користування своїм розумом, без будь-яких перешкод висловлювати погляди в усній або друкованій формі перед найширшою громадською аудиторією. Лише так, на його думку, можна дати дійсне просвітництво людям. Єдиними носіями просвітницького вільнодумства Кант вважав філософів. Кантівська концепція Просвітництва вперше у німецькій філософії чітко виразила і глибоко обґрунтувала антифеодальну й антиабсолютистську суть цього руху [28, c. 270].

Західноєвропейське Просвітництво є загальнокультурним явищем, яке керується певними принципами. Епоха Просвітництва, розпочавши своє існування з філософії Дж. Локка в Англії, завершила перехід до нового типу культури з його культом розуму, знань, свободи, рівності, обов'язку, розуміння людини як не лише природної істоти, а й також як істоти суспільної, духовної - все це було відображено в філософії таких видатних представників англійської філософської школи, як А.Е.К. Шефтсбері, Д. Юм та інші.

Цю епоху яскраво представляють ідеї (про роль і значення просвіти та розуму загалом як чинників суспільного прогресу) французької філософської школи, зокрема Вольтера, Руссо та Монтеск'є, відомих французьких енциклопедистів Дідро та Ж.-Л. Д'Аламбера, твір яких ввібрав в себе майже весь фонд відомих на той час знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, а також значний внесок П.-А. Гольбаха щодо створення теорії «просвіченої монархії».

Не можна не відзначити великий внесок німецької філософської школи просвітників, зокрема Канта, який обґрунтував раціональну спрямованість Просвітництва, надаючи великого значення філософії в цьому, та мав антиклерикальні погляди та таких відомих діячів, як Й.-В. Ґете, Й.-Ф. Міллер, Й.-Г. Гердер, які виступали за тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті.

Розділ 2. Розвиток прав і свобод в вітчизняній політико-правовій думці епохи Відродження і Просвітництва

2.1 Політико-правова характеристика епохи Відродження і Просвітництва на Україні

Проблема східнословґянського Відродження і її складова - Відродження в Україні - в останні десятиріччя активно дискутується в науковій літературі. Відійшло в минуле рішуче заперечення будь-яких повґязань Відродження зі східнословґянським світом. Сучасні дослідники (І.Голенищев-Кутузов, Д.Наливайко, Ю.Кжижановський, О.Зимін, М.Гепфнер та ін.) говорять про наявність у культурі східних словґян ренесансних явищ і тенденцій. Починаючи з ХV ст. гуманістичні концепції за посередництвом діячів польсько-литовської Речі Посполитої, серед яких було чимало вихідців із так званого Пограниччя, долинають в Україну і цілеспрямовано імплантуються на місцевий культурний грунт. Приїжджі гуманісти та місцева молодь, яка після закінчення студій у західних університетах поверталася додому, ширили в Україні ідеї Відродження.

Новий період творення українського права пов'язаний з козацькою державою. Гетьманська держава (в XVII ст. вона називала себе Військо Запорозьке) існувала у 1648--1764 рр. Територія Гетьманщини обіймала за Б. Хмельницького колишні воєводства -- Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського, а також частину Білорусі.

Виборний принцип проймав усі форми центральних і місцевих органів адміністрації та суду. Вищим органом влади були три окремі інституції з дещо конкуруючими функціями: Генеральна Військова Рада, Гетьман, Рада Старшини.

Після Андрусівського договору (1667 р.) Москва і Польща поділили українську територію. Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі. Запорізька Січ потрапила під спільну протекцію Польщі і Москви. Це був перший поділ України, підтверджений так званим Вічним миром 1686 р.

Україна потрапила у васальну залежність від Москви. Устрій української гетьманської держави XVII--XVIII ст. та форми її відносин з Москвою визначали гетьманські статті, документи державно-правового і міжнародно-правового характеру.

Такі окремі договори складалися кожного разу при виборі гетьмана.

Перші гетьманські статті укладені в березні 1654 р. у Москві (Переяславська угода). Відомі "Переяславські статті" 1659, 1674, "Глухівські статті" (1669) Д. Многогрішного, "Конотопські статті" (1672) І. Самойловича, "Коломацькі статті" (1687) І. Мазепи та останні гетьманські статті (1728) Д. Апостола.

Кожний з цих договорів так чи інакше обмежував українську автономію. Так, за "Глухівськими статтями" царські воєводи залишалися у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі. Реєстрове військо обмежувалося до тридцяти тисяч. Гетьман не мав права мати відносини з іншими державами.

Від імені гетьмана видавалися гетьманські універсали, офіційні акти державної влади, що містили закони й розпорядження.

Крім загальних універсалів, що стосувалися всього населення, були й спеціальні, для окремих установ, станів тощо, наприклад, гетьманські універсали земельні -- про надання земель козацькій старшині, церквам і монастирям, про ствердження прав власності.

Лівобережна Гетьманщина поділялася на 10 військових округів, які називалися полками. Начальник полку був військовим командиром й одночасно головою адміністраційної округи. При ньому діяла полкова старшина. З-під юрисдикції полковників вилучалися міста, що мали самоврядування (магдебурзьке право).

На Гетьманщині діяла система козацьких судів: Генеральний; Військовий Суд, полкові, сотенні, сільські. Існували також окремі суди міські, духовні.

Генеральний Військовий Суд (найвищий суд на Гетьманщині) утворився з козацького суду за польських часів. Це був колегіальний суд, де засідали члени генеральної старшини та знатного товариства.

Суд очолював сам гетьман або його постійний заступник, один із генеральних суддів. У XVIII ст. над Генеральним Військовим Судом стояв Суд Генеральної Військової Канцелярії.

Судова система Гетьманщини проіснувала до 1760--1763 р., до судової реформи гетьмана К. Розумовського, що замінила козацькі суди так званими судами статутовими, тобто земськими, гродськими і підкоморними з Генеральним Судом на чолі. Останні діяли недовго і після ліквідації царизмом на початку 80-х років XVIII ст. політичної автономії Лівобережної України були замінені установами загально-російського зразка [22, c. 125].

У 1764 р. скасовано гетьманство, 1775-р. зруйновано Запорізьку Січ, 1781 р. відмінено полковий устрій і запроваджено загальноросійську адміністрацію й суд. Українська державність була ліквідована, і територія Гетьманської України включена до складу Росії.

За царським указом 1728 р. утворено кодифікаційну комісію з місцем перебування у тодішній столиці Гетьманщини Глухові (тепер Сумської області). Упродовж 15-річної роботи комісія склала обширний кодекс під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". Цей збірник за своєю відповідальністю загальному суспільно-економічному й політичному розвиткові України і високою юридичною технікою належить до найкращих пам'яток української правової культури XVIII ст.

У 1750--1758 роках Ф. Чуйкевич (кандидат у члени Генерального Суду) склав збірник "Суд і розправа в правах малоросійських", а 1767 р. О. Безбородько (секретар генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева, згодом особистий секретар Катерини II) систематизував діючі джерела права у збірнику "Екстракт мало російських прав".

Істотні зміни відбулися в галузі цивільного права, передусім права власності на землю й інших тісно пов'язаних з ним правових відносинах. Збереглися відомі способи набуття земельних володінь-- спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. З'явилися так звані рангові земельні маєтності, що їх надавали українські гетьмани і російський уряд козацькій старшині й царським чиновникам "на ранг", тобто як винагороду за службу на час перебування на тій чи іншій посаді.

Всі земельні володіння ділилися на два види -- вотчини і держання. Вотчини повністю належали власникові з правом обміну, купівлі-продажу, спадкування та ін. Держання були тимчасовими володіннями (орендування землі, пожалування земель на визначений строк конкретним особам за певні послуги тощо). Найпоширенішу форму держань становили рангові маєтності. Такі землі передавалися у спадщину тільки спадкоємцеві, котрий перебуває на службі. У другій половиш XVIII ст. козацьку старшину зрівняли у правах з російським дворянством, відтепер рангові маєтності переходили у її повну власність.

Сімейно-шлюбні відносини, як і раніше, регулювалися на основі принципів церковного права. Нові правові моменти відносились до обряду заручення. При укладенні угоди про шлюб і встановленні приданого (посагу) визначався так званий заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото або золоті прикраси і вироби) оцінювалися у подвійному розмірі й поверталися їй у випадку відмови нареченого від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його вини.

Суттєвих доповнень зазнало кримінальне право гетьманської доби. Покарання злочинців стали надзвичайно жорстокими. У судовій практиці нерідко призначалася - смертна кара. Застосовувалися кваліфіковані, особливо суворі види смертної кари (спалення, четвертування, закопування живим у землю, заливання горла розтопленим металом). Часто застосовувались кари, пов'язані з покаліченням засудженого (відрізання руки, ноги, вуха, статевих органів, виколювання очей). Розповсюдженим було тілесне покарання (биття палками, батогами тощо, причому засуджені звичайно прив'язувалися до стовпа). Ув'язнення також стало розповсюдженим видом покарання. До легких видів належали грошові штрафи (різні для окремих станових груп), покарання церковною покутою і примусове одруження (при зґвалтуванні дівчини).

Щодо видів злочинів, то доба Гетьманщини знає вже розподіл їх на злочини публічні й приватні. Суворо переслідувалися порушення проти релігії, моралі. Станове оформлення суспільства вимагало вироблення норм правового захисту честі особи, охорона честі заможних людей висувається на перше місце [23, c. 148].

Ускладнення господарської організації призводить до більшого розвитку обігу грошей як товару-посередника, і право реагує на це запровадженням норм, що встановлюють покарання за виготовлення підроблених грошей (залиття горла розтопленим свинцем).

У кримінальному праві гетьманської доби виникають цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей. З'являються поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконаного злочину; поняття головного злочинця і співучасників, які при певних випадках несуть менше покарання; поняття рецидиву злочину тощо.

Важливим елементом правового життя українських общин XVI-- XVIII ст. були копні суди, своєрідне народне віче, певна кількість членів однієї або декількох, общин, які збиралися у центрі села (чи іншому традиційному" місці) для вирішення спільних справ, розслідування злочину тощо. Основу їх діяльності становили неписані положення звичаєвого права. У XVI ст. деякі з них були юридичне оформлені Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр. Копні суди найбільшого поширення на Правобережній Україні.

Особливе місце серед джерел українського права посідає Конституція (лат. constitutio -- устрій, установлення). Створення першої в історії українського народу демократичної Конституції пов'язане з ім'ям Пилипа Орлика (1672--1724), обраного 5 квітня 1710 р. у м. Бендерах на козацькій Раді гетьманом України. Цього ж дня проголошена і державна Конституція, відома під назвою "Конституція прав і свобод Запорозького Війська". Головним постулатом вона проголошувала повну незалежність України від Польщі та Москви [42, с. 42].

Але незважаючи на важкі політичні та економічні становище розвиток думки про загальні права та свободи в Україні мали свій розвиток.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV - XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах, працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, куди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності Політичне становище на західноукраїнських землях, незважаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя.

Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст., сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико-філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з другої половини XVI ст., у зв'язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів), українські мислителі-полемісти все частіше звертаються до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтереси поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство.

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління - на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства [48, с. 241].

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського, а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст. Оріховський, повинно належати королеві, «Не з італійцем маєш справу нині, - звертається він до папи, - а з русином; не з папським, а з королівським підданим» [51, с. 56].

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мислителі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що джерело держави король отримав з волі Божої та що єпископ під час богослужіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Новий імпульс у своєму розвитку дістає в XVI ст. вчення про походження держави з суспільного договору. Ця ідея, як відомо, зародилася ще в античні часи (коли робилися перші спроби природного пояснення явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайшла у працях ідеологів буржуазії, яка боролася за політичну владу в XVII - XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного договору зробили діячі епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля добровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст. , зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави: «Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже» (Politia. - С. 31 - 32) [52, с. 133].

Центральний принцип етики гуманізму - принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого - патріотизм, служіння державі, суспільна активність - грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю» (Dialog. - S. 11), і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги короля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів.

Найважливіший принцип громадянського гуманізму - це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV - XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися».

Важливий здобуток епохи Відродження і філософії Нового часу - розвиток теорії природного права. Елементи цієї теорії є вже у давньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля, у мислителів доби феодалізму, окремі представники яких (наприклад, Тома Аквінський) розглядали природне право як різновид божественного закону. Теорія природного права використовувалася в цей час для обгрунтування феодального ладу.

Представники нової буржуазної ідеології вкладали у поняття природного права інший, ніж античні й середньовічні вчені, зміст: вони вважали, що таке право існує незалежно від Божої волі. Ідея природного права використовувалася в XVII - XVIII ст. для критики феодальних порядків як таких, що суперечать природній справедливості На вітчизняному ґрунті теорію природного права розвивали М. Козачинський і Т. Прокопович. Останній досить своєрідно ототожнював природне право (закон) із заповідями Святого Письма. Крім них, у середині XVI ст. ідеї природного права пропагував і розробляв Ст. Оріховський, який написав трактат «Про природне право». На жаль, він до нас не дійшов: Тому сьогодні про погляди мислителя на природне право, про значення, якого він йому надавав, можемо судити, виходячи з окремих міркувань, що трапляються в інших працях. Природне право (закон), на думку Оріховського, вище людських законів, які при потребі можна змінювати [52. с. 132].

Концепція природного права, що з'явилася в XVI - XVII ст, ставила на чільне місце невідомі у докапіталістичні епохи поняття вроджених для кожного індивіда особистих свобод. На цих позиціях стояли

Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості. Відсутність або порушення якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої свободи, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд. Незважаючи на те, що Оріховський загалом стояв вище станових інтересів дрібної шляхти, заслуговують на увагу його декларації про демократію, природне право, свободу тощо, які певною мірою мали буржуазний характер, виражали інтереси третього стану і навіть низів суспільства.

Посідаючи загалом позиції прихильників станової монархії, деякі вітчизняні мислителі, разом з тим, висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі Передусім, мислителі хотіли бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього, ласкавого [20, c. 173].

Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру. Вона була вельми актуальна тоді в усій Європі у зв'язку з боротьбою проти турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину - творця історії, проголошували людину рівною Богові Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.

Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в історії досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів. «Історик, - говорить Оріховський, - нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю» [24, с. 201].

Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити велике значення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і солодким».

Починаючи з другої половини XVI ст. на українських землях, що входили тоді до складу Польщі, посилився соціальний, національний і релігійний гніт, про що свідчать і законодавчі акти, передусім політична Люблінська унія 1569 р. і Брестська церковна унія 1596 р. Проте, незважаючи на несприятливі умови, в кінці XVI - на початку XVII ст. Україна переживала певне економічне піднесення, зростали міста, в яких були вже досить розвинуті товарно-грошові відносини, підвищувалася спеціалізація і виникали нові ремесла. Розвиток цих елементів буржуазних виробничих відносин сприяв зміцненню «третього стану», який був зацікавлений у розвитку науки й культури. Обґрунтуванням його ідеологи і стали ідеї гуманізму епохи Відродження.

У цей час на перший план виступає комплекс думок, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння ("спільне благо"), справедливість, політичні свободи. Деякі ідеї, які мали місце в українській філософській думці першої половини XVI ст. (наприклад, історіософські), продовжують функціювати уже на якісно вищому рівні Якщо раніше національне або ототожнювалося з конфесійним, або лише декларувалося, то тепер пропагується свідомо, цілеспрямовано, наполегливо. Не зменшується інтерес українських гуманістів до етики, проблеми людини, війни і миру тощо. Активно відшукуються шляхи розвитку української національної культури в нових умовах, і віросповідання відіграє уже другорядну роль.

Ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України стали основними чинниками українського національного відродження, завдяки яким у ХІХ ст. почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури; водночас посилюється інтерес до мови народу, його історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Отже, новий період творення українського права пов'язаний з козацькою державою. Гетьманська держава (в XVII ст. вона називала себе Військо Запорозьке) існувала у 1648--1764 рр. Територія Гетьманщини обіймала за Б. Хмельницького колишні воєводства -- Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського, а також частину Білорусі.

Виборний принцип проймав усі форми центральних і місцевих органів адміністрації та суду. Вищим органом влади були три окремі інституції з дещо конкуруючими функціями: Генеральна Військова Рада, Гетьман, Рада Старшини.

Після зруйнування гетьманства відбулися істотні зміни відбулися в галузі цивільного права, передусім права власності на землю й інших тісно пов'язаних з ним правових відносинах. Збереглися відомі способи набуття земельних володінь -- спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. З'явилися так звані рангові земельні маєтності. Сімейно-шлюбні відносини, як і раніше, регулювалися на основі принципів церковного права. Суттєвих доповнень зазнало кримінальне право гетьманської доби. Покарання злочинців стали надзвичайно жорстокими. У судовій практиці нерідко призначалася - смертна кара.

Суворо переслідувалися порушення проти релігії, моралі.

У кримінальному праві гетьманської доби виникають цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей. З'являються поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконаного злочину; поняття головного злочинця і співучасників, які при певних випадках несуть менше покарання; поняття рецидиву злочину тощо.

Особливе місце серед джерел українського права посідає Конституція (лат. constitutio -- устрій, установлення). Створення першої в історії українського народу демократичної Конституції пов'язане з ім'ям Пилипа Орлика (1672--1724), обраного 5 квітня 1710 р. у м. Бендерах на козацькій Раді гетьманом України. Цього ж дня проголошена і державна Конституція, відома під назвою "Конституція прав і свобод Запорозького Війська". Головним постулатом вона проголошувала повну незалежність України від Польщі та Москви [42].

Але незважаючи на важкі політичні та економічні становище розвиток думки про загальні права та свободи в Україні мали свій розвиток.

2.2 Стан політико-правової думки у сфері прав і свобод людини в період Відродження і Просвітництва

право свобода людина відродження

Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами, але щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, очевидно, і народу, який пройшов би такий страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного значення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, менталітет.

Як вже зазначалося, починаючи з XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українські культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правові норми і перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу. Власні акти «великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела і «Руську Правду». У цей період основна частина українського населення - селянство, підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вільності та привілеї. Внаслідок цього Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), і особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішим в Європі збірником законів, закріпили низку принципово нових підходів до статусу особи [16, с. 187].