3.3 Складнощі при розслідуванні та кваліфікації умисного вбивства вчиненого в умовах уявної оборони

Порівняльний аналіз умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин та умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання зумовлений труднощами, які виникають як на стадії досудового слідства, так і в суді. Досить часто це призводить до помилкової кваліфікації злочинів, що тягне за собою перегляд справ, повернення справ на досудове розслідування, винесення незаконних вироків.

Труднощі в процесі кваліфікації на практиці багато в чому обумовлені тим, що склади деяких злочинів володіють значною схожістю між собою.

Питання про відмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця від умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання за об'єктивними і суб'єктивними ознаками вирішується по-різному.

Об'єктом вбивства виступає не вся сукупність суспільних відносин, а лише специфічні, притаманні йому, основою яких є життя людини. Від народження і протягом всього життя, до смерті, людина є суб'єктом відповідного права [13, 118].

Об'єктивна сторона вбивства полягає в протиправному позбавленні життя іншої людини. Вбивство може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності.

При відмежуванні вбивств за ознаками об'єктивної сторони необхідно враховувати, що дія або-бездіяльність - лише зовнішня ознака злочину. Це пояснюється тим, що його суспільна небезпечність в кінцевому результаті полягає в заподіянні шкоди - смерті потерпілого, настання котрої є наслідком злочинного діяння. Обов'язковою та необхідною ознакою об'єктивної сторони при вбивстві є причинний зв'язок між діянням винного і смертю потерпілого.

При вирішенні питання про наявність чи відсутність причинного зв'язку між діянням і наслідками, які настали, необхідно виходити з того, що він є об'єктивним, таким, що існує незалежно від свідомості, в силу якого діяння породжує і обумовлює виникнення наслідку. Відсутність причинного зв'язку між діянням і смертю потерпілого або виключає повністю кримінальну відповідальність за позбавлення життя особи, або тягне іншу кваліфікацію діяння.

При з'ясуванні об'єктивної сторони вбивства необхідно також приділяти увагу факультативним ознакам, а саме: місцю, часу, способу, засобам, обстановці вчинення злочину, оскільки це має значення не тільки для встановлення причинного зв'язку, але і за певних обставин для притягнення даної особи до кримінальної відповідальності. Час вчинення злочину може відображатись і на застосуванні кримінального закону. Зближує склади злочинів, передбачених статтями 116 та 118 КК України, перш за все обстановка, яка полягає в протиправній поведінці потерпілого. Для цих суміжних складів злочинів характерним є несподіваність виникнення умислу на вбивство, відсутність проміжку часу між протиправною поведінкою потерпілого і заподіянням йому смерті. Також схожістю вказаних злочинів виступає і те, що обидва вони можуть вчинюватися винним в стані сильного душевного хвилювання. Наявність багатьох моментів, які є характерними як для умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання, так і умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, призводить до їх ототожнення на практиці. Даного роду колізії отримали чітке вирішення як в теорії кримінального права, так і в правозастосовчій практиці. Виходячи із загальної теорії кваліфікації злочинів, вони вирішуються за правилами кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. Причому, в даному виді конкуренції застосуванню підлягає норма, яка передбачає кримінальну відповідальність за злочин із пом'якшуючими обставинами, яким в даному випадку є умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони [13, 119].

Про відсутність мотиву захисту та наявність прагнення розправитися з тим, хто нападав, може свідчити значний проміжок часу між нападом і відповідною реакцією у відповідь на нього. За наявності значного розриву в часі не може бути мови про необхідну оборону чи перевищення її меж, тому що дії особи втрачають оборонний характер і стають актом помсти.

У ряді випадків розмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони й умисного вбивства з помсти може бути проведене залежно від того, коли у винного виникає умисел на вчинення вбивства - безпосередньо в момент вчинення злочину чи заздалегідь, до появи ситуації, що створює в даної особи право на необхідну оборону. Якщо умисел на заподіяння смерті нападнику виникає не раптово, тобто не в момент самого нападу, а дозріває до цього, має характер заздалегідь обміркованого злочинного наміру, застосування до винного ст.118 КК виключається, і він повинен нести відповідальність за умисне вбивство, не пов'язане із захистом.

Так, у практиці зустрічаються випадки, коли намір заподіяти смерть виникає не у зв'язку з нападом, а до нього, і винний сам провокує потерпілого на напад для того, щоб під виглядом необхідної оборони чи перевищення її меж здійснити свій злочинний план. Маскування дій під необхідну оборону використовується вбивцею, щоб уникнути кримінальної відповідальності чи пом'якшити її. У подібного роду випадках дії винного мають тільки зовнішню подібність із необхідною обороною чи перевищенням її меж, у наявності не захист, а напад під виглядом захисту, здійснення заздалегідь обміркованого злочинного плану.

Але не завжди можливо розмежувати умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони й умисне вбивство з помсти за часом виникнення умислу на вчинення злочину, тому що умисел на друге з цих вбивств може виникнути, як і на умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, в момент вчинення потерпілим суспільно небезпечного посягання. У цьому випадку розмежування вказаних умисних вбивств може бути проведено тільки за характером мотиву, яким керувався винний.

Встановлення мотиву умисного вбивства в ряді випадків представляє значні труднощі, тому що винний часто намагається приховати дійсні спонукання, які штовхнули його на заподіяння смерті нападнику. Заподіявши останньому смерть із помсти, він звичайно стверджує, що переслідував мету припинення суспільно небезпечного посягання, вчиненого потерпілим.

Однак шляхом ретельного аналізу всіх обставин справи (взаємин між винним і потерпілим, їхньої поведінки до та під час вчинення злочину тощо) органи слідства й суд встановлюють дійсну спрямованість вчиненого умисного вбивства. При цьому вони виходять не тільки й не стільки з пояснень винного про характер його мотивів, скільки з даних об'єктивного порядку.

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується також за ст.118 КК і в тих випадках, коли воно має обтяжуючі обставини, передбачені пунктами 1, 2, 4 і 13 ч.2 ст.115 КК (відповідно умисне вбивство: двох або більше осіб; малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; вчинене з особливою жорстокістю; вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК) [13, 120].

Однак деякі вчені та практичні працівники вважають, що умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, вчинене за наявності будь-якої з обтяжуючих обставин, зазначених у ч.2 ст.115 КК, повинно кваліфікуватися за ч.2 ст.115 КК, а не за ст.118 КК.

На думку Р.І. Тевліна, при правовій оцінці умисного вбивства, яке характеризується водночас обтяжуючими та пом'якшуючими обставинами, передбаченими відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу, потрібно класти в основу кваліфікації злочину не пом'якшуючі, а обтяжуючі обставини, тому що [13, 120]:

а) кримінальне законодавство України орієнтовано на рішучу боротьбу з умисними вбивствами при обтяжуючих обставинах як з особливо небезпечними злочинами проти життя;

б) встановлюючи відповідальність за умисне вбивство, законодавець, насамперед визначає найбільш тяжкий вид цього злочину, а саме той, який обтяжено, хоча б однією з обставин, зазначених у ч.2 ст.115 КК.

Всі інші види умисного вбивства розглядаються як вчинені без обтяжуючих обставин або з пом'якшуючими обставинами;

в) щодо однієї з обтяжуючих обставин - умисного вбивства, вчиненого особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (п.13 ч.2 ст.115 КК), - у законі зроблено застереження, що дана обтяжуюча обставина в наявності тільки тоді, коли раніше вчинене умисне вбивство не є умисним вбивством при пом'якшуючих обставинах (ст. ст.116-118 КК).

Далі Р.І. Тевлін стверджував, що всі інші ознаки умисного вбивства при обтяжуючих обставинах є беззастережними, і умисне вбивство за наявності однієї з них завжди, незалежно від будь-яких інших обставин, повинно кваліфікуватися як вбивство при обтяжуючих обставинах.

Стан же сильного душевного хвилювання, особливості психіки жінки під час або відразу ж після пологів, перевищення меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, повинні враховуватися лише при визначенні міри покарання за ч.2 ст.115 КК як обставини, що пом'якшують відповідальність.

З таким вирішенням розглянутого питання не можна погодитися.

Необхідність рішучої боротьби з умисними вбивствами при обтяжуючих обставинах зовсім не означає, що до них слід відносити у певних випадках і умисні вбивства, передбачені ст. ст.116-118 КК. Розташування ст.115 КК на першому місці в розділі, який передбачає відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особистості, також не означає, що законодавець надає вирішального значення обтяжуючим обставинам, зазначеним у ч.2 цієї статті, у порівнянні з пом'якшуючими обставинами, передбаченими в ст. ст.116-118 КК. Таке розташування статей пояснюється лише тим, що умисне вбивство при обтяжуючих обставинах - найтяжчий злочин проти життя.

Відсутність яких-небудь застережень у законі щодо обтяжуючих обставин, перелічених у ч.2 ст.115 КК (крім п.13), зовсім не означає, що за наявності даних обставин умисне вбивство в стані фізіологічного афекту, матір'ю своєї новонародженої дитини, при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, повинно кваліфікуватися як умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Якби законодавець вважав правильною саме таку кваліфікацію, він зробив би відповідне застереження в ст. ст.116-118 КК, зазначивши, що умисне вбивство, вчинене при названих пом'якшуючих обставинах, тягне відповідальність за ст. ст.116-118 КК тільки за відсутності обтяжуючих обставин, перелічених у ч.2 ст.115 КК [13, 121].

Якщо законодавець не вважає повторним умисне вбивство, якому передувало умисне заподіяння смерті, передбачене ст. ст.116-118 КК, то тим більш неможливо притягнення до відповідальності за заподіяння смерті при зазначених пом'якшуючих обставинах як за умисне вбивство, вчинене при обтяжуючих обставинах, навіть якщо винний раніше вчинив умисне вбивство, не передбачене ст. ст.116-118 КК. Із п.13 ч.2 ст.115 КК випливає, що передбачені ч.2 зазначеної статті умисні вбивства різко відрізняються за ступенем суспільної небезпечності від злочинів, сформульованих у ст. ст.116-118 КК, і їх не можна ставити в один ряд.

Як правильно відзначав С.В. Бородін, виключення застосування п.13 ч.2 ст.115 КК при повторності умисного вбивства, якщо воно було вчинено в стані афекту, матір'ю своєї новонародженої дитини, при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, є одним із доказів того, що чинний закон зобов'язує віддавати пріоритет пом'якшуючим обставинам у порівнянні з обставинами, які обтяжують умисне вбивство.

Законодавець визнав стан сильного душевного хвилювання, викликаний протизаконними діями з боку потерпілого, особливий стан психіки жінки відразу ж або після пологів, перевищення меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, такими винятковими за своїм характером обставинами, котрі пом'якшують відповідальність, що виділив заподіяння іншій особі смерті за таких обставин у спеціальні склади злочинів з різко зниженою санкцією. Тому варто погодитися з М.І. Загородніковим: "Якщо і можливі при вчиненні цього вбивства деякі обтяжуючі обставини, такі, як повторність, то це не може змінити загального змісту даного вбивства, як вчиненого при пом'якшуючих обставинах” [13, 122].

У судовій практиці зустрічаються справи, в яких помилки органів слідства, котрі не дали належної правової оцінки тим обставинам, що особа захищалася від суспільно небезпечного (як правило, злочинного) посягання, не виправлені судами, що потягло невірну кваліфікацію не тільки дій, які здійснювалися у порядку захисту, а й, у деяких випадках, пізніше вчинених особою злочинів. Умисне "завищення" кваліфікації дій, особливо у справах про необхідну оборону, повинно отримати найрізкішу негативну оцінку - такі службові дії працівників правоохоронних органів грубо порушують режим законності при здійсненні правосуддя. Коли особа, правомірно діюча в стані необхідної оборони, притягується, тим не менш, до кримінальної відповідальності, то мова, по суті справи, йде про надзвичайну подію.

Типовим прикладом такої помилки може вважатися справа Ш., засудженого за п. п. "ж”, "і" ст.93 КК 1960 р. (відповідно п. п.9, 12 ч.2 ст.115 КК 2001р.), ч.1 ст.101 КК 1960 р. (ч.1 ст.121 КК 2001 р.), ч.3 ст. 193 КК 1960 р. (ч.3 ст.357 КК 2001 р.), ч.1 ст.223 КК 1960 р. (ч.1 ст.262 КК 2001 р.), та С., засудженого за п. п. "ж”, "і" ст.93 КК 1960 р., ч.3 ст.101 КК 1960 р. (ч.2 ст.121 КК 2001 р.).

Обставини даної справи такі. "Увечері, близько 21-ї години Ш. зупинив автомобіль, яким керував працівник міліції К., і на угорській мові попросив водія відвезти його до сусіднього села. К., який був у стані сп'яніння, обурився (як вбачається з ухвали) на те, що до нього звернулися на угорській мові (справа відбувалася на Закарпатті, де ця мова є рідною для більшої частини населення, очевидно, судячи з прізвища, угорцем за національністю є й Ш.), почав ображати Ш., вдарив його, а коли той почав з'ясовувати, за що він його вдарив, завдав Ш. кілька ударів рукою, а також ногою в живіт. Ш. у відповідь вдарив К. Побачивши, що між Ш. та незнайомим йому К. виникла сутичка, С. підійшов до них. Тоді К. вийняв пістолет і пригрозив застосувати зброю, але Ш. заламав йому руку, відібрав пістолет і рукояткою завдав кілька ударів по потилиці. С. також став завдавати удари. Оскільки К. кричав, Ш. почав затуляти йому рота, але К. вкусив його за палець. В цей момент Ш. завдав йому ще 3-4 удари, від яких той втратив свідомість (ними потерпілому було спричинено тяжкі тілесні ушкодження).

Виявивши, що потерпілий є працівником міліції, Ш. та С. злякалися відповідальності та з метою приховання вчиненого вирішили вбити К., що й зробили, втопивши його, при цьому Ш. викрав пістолет та службове посвідчення К." [13, 122].

Як видно з викладеного, конфлікт виник виключно з вини К., який, будучи працівником міліції, перебуваючи на посту в нетверезому стані (при цьому ще й керував автомобілем), явно неадекватно зреагував на прохання, яке на його адресу висловив Ш., почав ображати останнього та застосовувати до нього насильство.

Якщо проаналізувати дії, вчинені в цей момент Ш., то видно, що вони є правомірними, оскільки вчинені в стані необхідної оборони без перевищення її меж (нанесення ним К. ударів було відповіддю на протизаконне насильство, вчинене останнім із хуліганських спонукань). Однак К. продовжував чинити йому опір, а коли до місця події підійшов С. - односелець Ш., - він вийняв табельну зброю та став погрожувати нею (у відповідь на правомірні дії Ш. у конфлікті, який розв'язав сам К.).

Природно, Ш. і С., відчуваючи загрозу для свого життя з боку нетверезого й озброєного К. (про те, що той є працівником міліції, вони ще не знали), вжили заходів для його обеззброєння. При цьому К. не переставав чинити їм опір, вкусивши Ш. за палець і не відпускаючи його; по суті, він перестав чинити опір, тільки коли знепритомнів після завданих йому ударів по голові.

Ш. і С. вирішили убити К. з єдиної причини: довідавшись, що він є працівником міліції, злякалися відповідальності за заподіяння йому тілесних ушкоджень. Як видно з викладеного, ці побоювання не можна визнати обґрунтованими, оскільки їхні дії щодо потерпілого під час сутички з ним були правомірними. Таким чином, Ш. і С. діяли в стані юридичної помилки стосовно незаконності своїх дій.

Помилка в юридичній оцінці дій Ш. і С. під час їхньої сутички з К. призвела до того, що неправильну кваліфікацію дістали й їхні дії в частині умисного вбивства потерпілого. Так, їх дії кваліфіковано не тільки за п. "і”, а і за п. "ж" ст.93 КК 1960 р. (відповідно п. п.12, 9 ч.2 ст.115 КК 2001 р.), за ознакою вчинення умисного вбивства з метою приховання іншого злочину. Однак у даному випадку вважати умисне вбивство вчиненим саме з таких мотивів не можна, оскільки дії, які намагалися приховати засуджені, злочинними не були [13, 122].

Заслуговує на увагу і такий факт. Незважаючи на те, що роль К., як винуватця конфлікту - його ініціатора, була очевидної, як було очевидним і те, що дії засуджених щодо нього до моменту виникнення умислу на вбивство, мали характер захисту, питання про перебування Ш. і С. у стані необхідної оборони не ставилося (це випливає з кваліфікації за ст.101 КК 1960 р. (відповідно ст.121 КК 2001 р.), а не ст.104 КК 1960 р. (відповідно ст.124 КК 2001 р.) - що могло б мати місце, якби правоохоронні органи вважали, що, перебуваючи у стані необхідної оборони, засуджені перевищили її межі). Очевидно однією з причин цього є те, що потерпілий був працівником міліції. Однак його поведінка під час конфлікту не дає підстав для таких висновків (службове розслідування показало, що загибель К. не пов'язана з виконанням ним службових обов'язків).

Як зазначає В.К. Грищук, за ст.118 КК України, а не за ст.116 КК України слід кваліфікувати дії особи, яка вчинила умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, перебуваючи при цьому у стані сильного душевного хвилювання. Така кваліфікація обумовлюється тим, що в обох випадках йдеться про умисне вбивство при пом'якшуючих обставинах, але санкція ст.118 КК України є менш суворою, ніж санкція ст.116 КК України [27, 67].

В науці кримінального права було і залишається дискусійним питання про критерію розмежування злочинів, передбачених статтями 116, 118 КК України. Ряд вчених-криміналістів пропонували проводити відмежування умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони від вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання за характером протиправної поведінки.

Так, зокрема, Г.А. Кригер вказував, що в статті, яка передбачає відповідальність за умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, перш за все йде мова про випадки вбивства, коли насильство, яке є першопричиною смерті, за своїм характером завідомо для винного не було небезпечним для життя і здоров'я, а загрожувало лише його тілесній недоторканності: удари, побої і т.п. Коли насильство було завідомо небезпечним для життя або здоров'я особи чи статевої недоторканності жінки, в особи, відносно якої вчинилося насильство, виникає право на необхідну оборону, в процесі якої цілком можливе заподіяння смерті потерпілому [27, 67]. Такої ж думки щодо даного питання дотримувався і М.І. Загородніков, який писав, що закон, котрий встановлює відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, викликаного насильством зі сторони потерпілого, має на увазі насильство, яке не є небезпечним для життя і здоров'я особи, яке за своїм характером і обстановкою вчинення не утворює реальної загрози життєво важливим інтересам особи і, відповідно, не створює у свідомості винного рішучості оборонятися від такого насильства, присікти напад, захистити себе й інших осіб від суспільно небезпечного посягання шляхом позбавлення життя особи, яка вчинила насильство. C. A. Тарарухін, виходячи з характеру протиправних дій при розмежуванні злочинів, що розглядаються, стверджував, що на відміну від перевищення меж необхідної оборони, заходів, необхідних для затримання злочинця, злочини, які вчинюються в стані сильного душевного хвилювання, характеризуються тим, що протиправні дії потерпілого не являють значної небезпеки, як це має місце при необхідній обороні, перевищенні її меж [27, 68].

В.І. Ткаченко заперечував ідею розмежування умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання і умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони за характером насильства, стверджуючи, що говорити про те, що лише небезпечне насильство породжує право на необхідну оборону, а насильство, яке виражалося в ударах, побоях, позбавлення волі його не утворює, а служить лише підставою виникнення стану сильного душевного хвилювання. Це означає, що відмежування права громадян на захист є невиправданим [36, 26].

Також розмежувальним критерієм вказаних злочинів є час агресивної реакції на образу, насильство. За загальним правилом, необхідна оборона, затримання особи, яка вчинила злочин та перевищення меж необхідної оборони та заходів, необхідних для затримання злочинця можливі в процесі здійснення посягання, хоча особа, яка обороняється може і помилитися в моменті його закінчення. В більшості випадків стан сильного душевного хвилювання виникає після посягання, а іноді навіть в процесі здійснення посягання, якщо посягання має тривалий характер. Крім того, він може виникнути навіть значно пізніше, коли інформація про посягання стала відомою зі спливом певного часу або коли мала місив запізніла оцінка наслідків посягання. Невід'ємною рисою стану сильного душевного хвилювання є раптовість, неочікуваність виникнення і короткочасність його протікання. Часова продовжуваність стану сильного душевного хвилювання залежить від багатьох факторів, а саме, від особливостей характеру і темпераменту винного, безпосередньої причини, взаємовідносин між винним і потерпілим. Але протиправні дії винного повинні починатися під впливом стану сильного душевного хвилювання і закінчитися до моменту його припинення [27, 68].

В правозастосовчій практиці помилки виникають головним чином тому, що органи слідства і суду, без достатніх на те підстав не визнають за особою права на необхідну оборону, коли вона дійсно мала місце, і, як наслідок не визнають факту перевищення її меж.

В межах складу злочину, передбаченого ст.118 КК України, посягання, яке виражається в насильстві певного ступеню тяжкості, викликає, за загальним правилом, раптову реакцію у вигляді явно неадекватних оборонних дій. які своїм наслідком мають вбивство особи, яка здійснювала посягання. В будь-якому випадку оборонні дії вчиняються або в процесі самого посягання, або в момент, коли воно ось-ось повинне розпочатися, або безпосередньо після його закінчення. Отже, проміжок у часі між насильством потерпілого і оборонними діями у відповідь фактично є мінімальним. Тому варто зазначити, що відносна єдність місця, обстановки та часу вчинення суспільно небезпечного посягання у вигляді фізичного насильства та надмірного захисту від нього є особливістю, характерною для злочину, передбаченого ст.118 КК України. Також подібна ситуація може мати місце і при вчиненні вбивства в стані сильного душевного хвилювання, коли особа, яка вчиняє насильство, позбавляється життя раптово. Але умисел, який виник раптово, в суб'єкта може виникнути і дещо пізніше моменту закінчення насильницьких дій потерпілого, але за однієї умови - винний повинен знаходитися в стані сильного душевного хвилювання. Якщо хвилювання виникло через значний проміжок часу між насильством, як причиною емоційного стану, вбивством потерпілого, та припинилося, то в даному випадку мова може йти про умисне вбивство без пом'якшуючих обставин.

Основна відмінність між діяннями, передбаченими статтями 116 та 118 КК України за ознаками суб'єктивної сторони полягає в різному характері мотивів і мети вчинення цих злочинів: домінуючим мотивом і метою вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, є бажання захистити охоронювані законом інтереси суспільства або держави, а мотивом вбивства вчиненого в стані сильного душевного хвилювання є помста та інші спонукання, породжені протиправною або аморальною поведінкою особи, яка загинула і станом сильного душевного хвилювання особи, яка вчинила вбивство, в стані сильного душевного хвилювання має місце потреба в емоційному розвантаженні суспільно небезпечним способом, яка виникає через психічне перенавантаження [27, 69].

Умисне вбивство, передбачене ст.118 КК України, порівняно часто вчиняється в стані сильного душевного хвилювання, викликаного раптовістю нападу, його неспровокованим характером, оскільки насильство над особою, а в деяких випадках і посягання на інтереси третіх осіб, держави, суспільства породжує для особи, яка обороняється, як правило, стресову ситуацію, яка знижує контроль за своїми діями. Однак, при цьому стан сильного душевного хвилювання, викликаний насильством потерпілого, це факультативна ознака суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.118 КК України, характерним мотивом при вчиненні даного злочину є прагнення захистити правоохоронювані інтереси, відвернути вчинення злочину, а для вбивства в стані сильного душевного хвилювання характерним є мотив гніву та ненависті, відчаю та страху.

Метою злочинних дій, передбачених ст.116 КК України, є припинення суспільно небезпечним способом протиправної поведінки потерпілого як джерела виникнення негативної емоції і набуття психікою винного нормального стану. Метою умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця є захист особистих інтересів, інтересів інших осіб, держави, суспільства від суспільно небезпечних посягань, однак із перевищенням меж дозволеного.

Злочини, вчинені при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця, завжди мають більш "вибачальний мотив", ніж аналогічне діяння, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, але при відсутності ознак необхідної оборони. В першому випадку в зміст мотиву злочину, передбаченого ст.118 КК України входять такі спонукання, як усвідомлення морального обов'язку, гласність і співчуття особі, на яку здійснюється напад, почуття самозбереження і т.п., поряд з почуттям образи, гніву, ненависті, страху, які входять звичайно в структуру мотиву злочину, передбаченого ст.116 КК України.

Таким чином, маючи в цілому більш вибачальний за характером мотив і більш високу, суспільно корисну мету, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, є порівняно менш небезпечним злочином, що відображено і в санкції ст.118 КК України [27, 70].

Отже, основна відмінність між діяннями, які розглядаються, полягає в різному характері мотивів і мети цих злочинів: домінуючим мотивом і метою вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, є бажання захистити охоронювані законом інтереси суспільства або держави. А мотивом вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, € помста та інші спонукання, породжені протиправною або аморальною поведінкою особи, яка вчинила вбивство.

Крім того, якщо вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця вчинюється під час суспільно небезпечного посягання, або відразу після вчинення злочину то вбивство в стані сильного душевного хвилювання вчинюється, після закінчення посягання, коли небезпека особі вже не загрожує.

Таким чином, підводячи підсумок розмежуванню умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця та умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, слід зауважити, при застосуванні законодавства, яке регламентує склади злочинів, передбачених статтями 116, 118 КК України, необхідно звертати увагу на вказані спільні та відмінні ознаки.

Висновки

Магістерська робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасного кримінального права України - кваліфікація умисного вбивства вчиненого в умовах уявної оборони. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення.

В теорії кримінального права, поряд з іншими питаннями, значна увага приділялася проблемі кваліфікації умисного вбивства вчиненого в умовах уявної оборони. Окремі аспекти даної проблеми розглядалися провідними радянськими, сучасними українськими та російськими юристами - вченими та практичними працівниками - в науково-практичних коментарях до Кримінального кодексу, підручниках із кримінального права та монографіях з цього питання. В цих працях містяться науково обґрунтовані та практично корисні висновки, але, тим не менш, є низка аспектів, які залишаються проблематичними. Незважаючи на позитивну роль цих досліджень, з деяких боків названа тема не аналізувалася.

Прогалини кримінального закону, що виявилися після набуття чинності Кримінальним кодексом України 2001 року, необхідність вирішення проблем, які виникли при його застосуванні, спонукало до подальшої розробки зазначеної теми.

Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров'я, майна від злочинних посягань виникло поряд із становленням держави і права, змінюючись в процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону можна вважати природнім правом людини.

Необхідна оборона - досить давній правовий інститут, бере свій початок ще з римського права. На різних етапах це правове явище мало неоднаковий законодавчий вигляд. Однак, розвиваючись і вдосконалюючись, отримало сучасний вигляд, який переважно відповідає вимогам сьогодення. Аналізуючи історичний розвиток необхідної оборони, можна простежити тенденцію, що спочатку вона розглядалася як обставина, що пом'якшує покарання, згодом як обставина, що виключає покарання, і на сучасному етапі крайня необхідність розглядається як обставина, що виключає злочинність діяння.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, чи іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Виходячи із рівності всіх людей перед законом, норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обов'язок. Тому, правом на необхідну оборону в рівній мірі володіють як громадяни, так і працівники міліції, інші службові особи.

При дослідженні питань пов'язаних з уявною обороною я відмітив два спірні питання:

1) різні погляди щодо суті уявної оборони - чи це є обставиною, що виключає злочинність діяння, чи це різновид фактичної помилки;

2) співвідношення уявної і несвоєчасної (запізнілої чи завчасної) оборони: деякі вчені вважають, що несвоєчасна оборона є однією із форм уявної оборони, інші ж дотримуються думки, що це різні обставини.

Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Стан уявної оборони виникає у випадках, коли реального посягання немає, але в особи під впливом дій іншої особи (осіб) та особливостей ситуації, в якій вчинено ці дії, виникає помилкове враження про вчинення (чи реальну загрозу вчинення) суспільне небезпечного посягання, внаслідок чого вона заподіює шкоду, вважаючи, що перебуває у стані необхідної оборони.

Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільне небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

За загальним правилом заподіяння потерпілому шкоди в стані уявної оборони не виключає кримінальної відповідальності. Уявна оборона не тягне за собою кримінальної відповідальності за наявності двох ознак, вказаних у ч.2 ст.37, а саме, коли:

1) обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання;

2) особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Питання про те, чи справді існували достатні підстави для помилкових висновків про наявність суспільне небезпечного посягання, має вирішуватись залежно від обставин конкретної справи виходячи із того, як звичайно сприймала б відповідну ситуацію інша особа. За наявності зазначених вище умов усі вчинені у стані уявної оборони дії оцінюються як вчинені у стані реальної необхідної оборони.

Якщо під час уявної оборони за обставин, передбачених ч.2 ст.37, особа допустила перевищення меж, встановлених ст.36 для випадків необхідної оборони від реального суспільне небезпечного посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони. Така відповідальність можлива лише у випадках, передбачених ст. ст.118 і 124.

Ч.4 ст.37 встановлює, що у випадках, коли особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати факт відсутності реального суспільно-небезпечного посягання, вона несе кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди через необережність. Це правило має застосовуватись лише для випадків, коли виникли певні обставини, які могли створити враження про наявність посягання, але особа проявила легковажність чи недбалість в оцінці ситуації і внаслідок цього помилково вжила заходів захисту від неіснуючого посягання. Якщо ж обставин, які хоча б частково виправдовували помилку, допущену особою в оцінці ситуації, не було і заподіяння шкоди зумовлене виключно надмірною уявою особи, то положення про уявну оборону щодо такої особи не застосовуються і вона має нести кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Умисне вбивство, вчинене в умовах уявної оборони належить до злочинів проти життя, тому що його об'єктом є життя нападника. Злочинами проти життя визнаються такі дії, безпосередньо спрямовані на життя людини, при вчиненні яких позбавлення життя чи доведення до самогубства іншої особи вважається підставою кримінальної відповідальності.

Перевищення меж необхідної оборони нерідко стає каменем спотикання у правильному визначенні норми закону. Відомо, що при необхідній обороні заподіяна шкода визнається правомірною лише тоді, коли вона спричинена нападнику, а не якійсь іншій особі. Необхідна оборона має бути своєчасною, тобто заподіяння шкоди тому, хто посягає, може відбуватися лише протягом часу існування посягання. Має значення й те, щоб використані засоби і знаряддя були необхідними і достатніми для здійснення ефективного захисту.

У той же час відповідно до ч.5 ст.36 КК України застосування особою, яка обороняється, зброї або інших засобів чи предметів, коли нападникові заподіяно шкоду, незалежно від її тяжкості не кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони, якщо захист здійснюється від нападу озброєної особи, нападу групи осіб або з метою відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення приватних осіб, державних, громадських організацій проти їх волі.

Список використаних джерел

1. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. - К.: Ін Юре, 1996.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс. Науково-практичний коментар. - К.: Форум, 2003.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К.: Парламентське видавництво, 2003.

5. Кримінальний кодекс України. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

6. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. - К.: Атіка, 2004.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону" // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - 05. - № 3.

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" // Вісник Верховного Суду України. - 2003. - 01-02. - № 1.

9. Авраменко О.О. Питання кваліфікації умисного вбивства, вчиненого одночасно при перевищенні меж необхідної оброни та у стані сильного душевного хвилювання // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - № 3-4. - С.227-230.

10. Бойко А.И. Римское современное уголовное право. - С-Пб., 2003. - 163 с.

11. Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання: Монографія. - Львів: ПАІС, 2006. - 200с.

12. Володарський В. Необхідна оборона, перевищення її меж: деякі випадки кваліфікації // Право України. - 2000. - № 6. - С.93-99.

13. Володарський В. Проблемні питання необхідної оборони // Право України. - 1998. - № 11. - С.118-122.

14. Гориславський К.О. Самозахист чи необхідна оборона? // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності. - Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції 27 квітня 2001 року. - Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ МВС України при Донецькому національному університеті. - 2001. - С.344-349.

15. Гусар Л. Застосування необхідної оборони працівниками міліції.

Законодавче врегулювання проблемних питань // Вісник прокуратури. - 2006. - № 10 (64) - С.90-94.

16. Зуев В.Л. Необходимая оборона, крайняя необходимость и иные обстоятельства, исключающие преступность деяния: Вопросы квалификации и судебно-следственной практики // Юридический мир. - 2001. - № 7. - С.31-37.

17. Зуев В.Л. Необходимая оборона, крайняя необходимость и иные обстоятельства, исключающие преступность деяния: Вопросы квалификации и судебно-следственной практики // Юридический мир. - 2001. - № 8. - С.29-42.

18. Історія держави і права України: Навч, посіб. - К., 1997. - С.119 - 123.

19. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. - Видання друге. - К.: Атіка, 2002. - 640с.

20. Кримінальний кодекс Української РСР: Офіц. текст із змінами та допов. За станом на 1 квітня 1985 р. - К., 1985. - С.13-15.

21. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; відп. ред. Кондратьев Я. Ю.; наук. ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. - К.: Правові джерела, 2002. - 432 с.

22. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. / За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2003. - 416 с.

23. Кулинич С., Волков А. Необхідна оборона як захист особи від злочинних посягань // Вісник прокуратури. - 2009. - № 1. - С.68-75.

24. Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині (XІX-XX ст.). - Львів, 1965. - С.61-73.

25. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. [2-ге вид., перероб. та доп.]. - К.: Дакор, 2008. - 1428 с.

26. Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 pp. - Чернівці, 2000. - С.39-43.

27. Остапенко Л. Проблемні питання кваліфікації умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 6. - С.67-70.

28. Підкоритова Л. Кваліфікація перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні // Право України. - 1999. - № 8. - С.65-67.

29. Притула В. Поняття перевищення меж необхідної оборони за Кримінальним кодексом України 2001 р. // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали VІІІ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2002р.). - Львів: Львівський Національний університет імені Івана Франка. Юридичний факультет, 2002. - С.265-267.

30. Савченко А.В. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій - К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. - 640 с.

31. Саінчин О.С. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у випадку перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2002. - №3. - С.31-35.

32. Смілянський Я.Г. Вбивство: проблеми дефініції // Наше право. - 2009. - № 3. - С.97-101.

33. Статут Великого князівства Литовського: У 3-х томах / С.В. Ківалов та ін. - Одеса, 2002. - Т.1. - 388 с.

34. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука. - К., 1991. - С. 193-195.

35. Ткаченко В. Необходимая оборона // Законность. - 1995. - № 1. - С.48-51.

36. Ткаченко В. Необходимая оборона // Законность. - 1997. - № 3. - С.26-29.

37. Шемшученко Ю.С. Права, за якими судиться малоросійський народ. - К., 1997. - С.314-321.

38. Юшков Ю.Н. Институт необходимой обороны и его роль в борьбе с преступностью в современных условиях // Государство и право. - 1992. - № 4. - С.61-66.

39. Якімець Т. Розвиток інституту крайньої необхідності в українському кримінальному праві // Право України. - 2007. - № 9. - С.113-118.

Додаток

Додаток 1

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА N 1 від 26.04.2002

Про судову практику у справах про необхідну оборону (Витяг)

Слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання.

При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо ж особа в обстановці, що склалася, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, який потрібно було застосувати, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за статтями 118 і 124 КК. Коли ж особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального посягання, її дії кваліфікуються як заподіяння шкоди через необережність.

Додаток 2

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА N 4 від 28.06.91

Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань (Витяг)

Судам необхідно відрізняти необхідну оборону від мнимої (уявної) оборони, коли особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі. Якщо особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, з урахуванням конкретних обставин не повинна була чи не могла усвідомлювати відсутність реального посягання, а заподіяна нею шкода не перевищувала ту, яка була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як вчинені без вини і прирівнюватись до необхідної оборони. Якщо ж особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, не усвідомлювала факту відсутності реального посягання, але з урахуванням конкретних обставин повинна була й могла це усвідомлювати, а завдана шкода не перевищувала ту, яка була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як заподіяння шкоди з необережності. У випадку, коли особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, завдала шкоди, яка явно не відповідає тій, що була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як перевищення меж необхідної оборони і за наявності відповідних ознак кваліфікуватися за ст.97 чи 104 КК

Додаток 3

КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ (Витяг)

Стаття 37. Уявна оборона

1. Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

2. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

3. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.

4. Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

Размещено на Allbest.ru