Судово-правова реформа в Україні

В апеляційній та касаційній судових інстанціях судові справи розглядаються у складі не менше трьох професійних суддів.

Досвід залучення до судочинства народних засідателів у нас є -- до 1992 р. в Україні всі справи по першій інстанції розглядалися судами у складі одного судді та двох народних засідателів.

Повне скасування законодавства, яке передбачало участь представників народу в розгляді цивільних справ, не можна вважати виправданим. Окремі категорії цивільних справ стосуються інтересів суспільства або ж пов'язані із позбавленням громадян важливих повноважень.

Так, наприклад, було б доцільно залучити представників народу до розгляду таких цивільних справ, як надання судом дозволу на уси­новлення (удочеріння) дітей -- громадян України іноземними громадянами, визнання громадян недієздатними або обмежено дієздатними, позбавлення батьківських прав та деякі інші категорії справ.

Аналіз положень Закону України "Про судоустрій України" від 07.02. 2002 року свідчить про те, що народні засідателі мають залучатися до здійснення правосуддя місцевими загальними судами (до них належать і військові суди). Участь народних засідателів у роботі спеціалізованих судів (господарських та адміністративних) законом не передбачено. Порядок залучення народних засідателів до здійснення правосуддя та категорії судових справ, які мають розглядатися з участю представників народу, має бути визначено у процесуальному законодавстві.

Щодо суду присяжних, то Україна має прийняти важливе рішення щодо вибору форми діяльності такого суду.

Світовий досвід країн, де функціонує суд присяжних, знає дві його форми у кримінальному судочинстві: перша, так звана англо-американська, коли присяжні засідателі окремо від професійного судді після дослідження доказів, заслуховування представників обвинувачення і захисту виносять свій вердикт щодо доведеності пред'явленого обвинувачення у скоєнні злочину (винен чи не винен), а професійний суддя на підставі позитивного висновку суду присяжних призначає міру кримінального покарання. Саме таку форму організаціїсуду присяжних успадкувала від Російської імперії і судова система Російської Федерації.

Судові системи континентальної Європи використовують іншу форму діяльності суду присяжних: представники народу у складі двох-п'яти присяжних разом з професійним суддею беруть участь у дослідженні доказів, разом приймають рішення щодо доведеності пред'явленого обвинувачення й призначають винним відповідне кримінальне покарання.

Аналіз роботи суду присяжних за англо-американським типом, нинішня інформованість членів суспільства, їх взаємовідносини і можливі попередні суб'єктивні оцінки обставин справи, складність організації роботи при такій формі роботи суду присяжних, а також непомірні витрати на його утримання викликає схвальнішу оцінку та вибір суду присяжних за прикладом судочинства країн континентальної Європи.

Законодавство України про судоустрій визначило діяльність суду присяжних на рівні загальних апеляційних судів для розгляду кримі­нальних справ по першій інстанції. Порядок здійснення правосуддя з участю присяжних, категорію кримінальних справ, які підлягають розгляду судом присяжних, має бути визначено у процесуальному законодавстві.

Практика роботи судової системи України на нових засадах судочинства показала очевидну необхідність продовження реформування як судової системи, так і судочинства в напрямах, визначених Конституцією України.

Передусім учасникам судового процесу з усіх кримінальних справ необхідно забезпечити рівність перед законом і судом, а також право на апеляційне й касаційне оскарження рішення суду. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає розгляд апеляційними судами по першій інстанції кримінальних і цивільних справ, визначених законом категорій. Учасники судового процесу в таких справах позбавлені права на апеляційне оскарження рішення, вироку, ухвали суду. Їх скарги розглядає безпосередньо Верховний Суд України, який є касаційною інстанцією. Отже, для перевірки судових рішень, винесених апеляційним судом по першій інстанції, необхідно реалізувати вимоги законодавства України про судоустрій щодо створення Апеляційного суду України, унормувати його діяльність та створити відповідні умови для його роботи по здійсненню правосуддя.

Законом України від 07.02.2002 року "Про судоустрій України" передбачено створення Касаційного суду України, який був наділе­ний спеціальною компетенцією у судовій системі по перевірці у каса­ційному порядку розглянутих загальними місцевими та апеляційними судами цивільних і кримінальних справ. Указом Президента України від 1 жовтня 2002 р. в системі судів загальної юрисдикції такий суд утворений з місцезнаходженням його в місті Києві. Про необхідність функціонування касаційної інстанції в системі судів загальної юрисдикції свідчать і результати півторарічної роботи Верховного Суду України (з 01.06. 2002 р. після набрання чинності Закону України "Про судоустрій України") про значне перевантаження судових палат, які перевіряють судові рішення судів України в касаційному порядку. За результатами роботи у 2003 р. до Верховного Суду України надійшло понад двадцять тисяч цивільних, кримінальних і господарських справ для їх розгляду в касаційному порядку, що створило проблему своєчасного їх розгляду. Цього слід було очікувати після ліквідації багатьох наглядових інстанцій на рівні областей і держави, які раніше у спрощеному варіанті (в порядку нагляду) перевіряли судові рішення на предмет дотримання законності за скаргами учасників судового процесу та інших громадян.

Вихід зі становища, що склалося, бачився у реалізації вимог законодавства про судоустрій щодо функціонування Касаційного суду України, який би займався перевіркою судових рішень, прийнятих апеляційними та місцевими судами України, на предмет правильного застосування ними матеріального та процесуального законодавства. Верховний Суд України як найвищий судовий орган держави перевіряв би в порядку повторної касації рішення вищих спеціалізованих судів і Касаційного суду України на відповідність їх Конституції та законам України, забезпечував би однакове застосування законодавства різних судових юрисдикцій.

Проте рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 р. положення Закону України "Про судоустрій України" щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України та його повноваження визнані неконституційними і втратили силу з дня ухвалення конституційного рішення. Принципове значення для подальшої розбудови системи судів загальної юрисдикції є визнання Конституційним Судом України того, що система судів загальної юрисдикції безпосередньо визначена в ст. 125 Конституції України: Верховний Суд України, вищі спеціалізовані, апеляційні та місцеві суди. Цей висновок практично унеможливлює створення будь-яких нових судів, крім названих, для забезпечення у повному обсязі основних засад судочинства, визначених в ст.129 Конституції України, зокрема апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Пошук варіантів впровадження основних засад судочинства може йти в напрямі створення вищих цивільного і кримінального судів як касаційних інстанцій або ж наділення повноваженнями розглядати справи в касаційному порядку окремими судовими палатами апеляційних судів. Без вирішення цих питань неможливо розро­бити процесуальні норми, які б регулювали проходження справ у касаційній інстанції, а отже і прийняття нових процесуальних кодексів.

На підставі нового закону про судоустрій створена та функціонує Державна судова адміністрація під контролем органів суддівського самоврядування, що сповна відповідає вимогам Конституції України, законам України по забезпеченню умов для здійснення незалежного й неупередженого правосуддя. Разом з тим розширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, реформа судової системи й судочинства на засадах, визначених Конституцією України, вимагає інших підходів для забезпечення судової діяльності судів України, більшість яких не має придатних для правосуддя приміщень, необхідної матеріально-технічної бази та видатків, які бодай у мінімальних розмірах задовольняли б потреби судів, враховуючи і компенсаційні виплати громадянам, без яких судочинство здійснюватися не може (адвокати, свідки, потерпілі, оплата експертиз тощо).

Збільшення штатної чисельності суддів майже на 2000 посад на ділі реалізувати виявилось проблематичним для більшості судів, оскільки робочих місць для суддів у судах немає.

Згідно із законодавством України про судовий устрій упродовж трьох років передбачено створення мережі спеціалізованих адміністративних судів на чолі з Вищим адміністративним судом. Указом Президента України від 1 жовтня 2003 р. утворено Вищий адміністративний суд, у грудні 2003 р. Верховна Рада України обрала суддів Вищого адміністративного суду. Щоб започаткувати роботу системи адміністративних судів, слід вирішити серйозні проблеми щодо їх розміщення, кадрового забезпечення, нормативно врегулювати їх діяльність шляхом прийняття та введення в дію Адміністративного процесуального кодексу.

В Україні започаткована система підготовки юристів для роботи на посаді судді, а також система перепідготовки працюючих суддів, підвищення їх кваліфікації, зокрема у новоствореній Академії суддів, які потребують суттєвого покращення організації та якості роботи. Про необхідність перепідготовки суддів і працівників судів, підви­щення їх кваліфікації свідчить не тільки рівень якості правосуддя в державі, а насамперед темпи оновлення чинного законодавства в Україні (тільки за останні роки прийняті Кримінальний, Цивільний, Господарський, Земельний, Сімейний кодекси та інші не менш важ­ливі кодифіковані законодавчі акти).

Продовження судової реформи на базі нового Закону України від 07.02.2002 року "Про судоустрій України" можливе за умови внесення до нього певних змін, які дадуть змогу оновити в повному обсязі процесуальне законодавство, започаткувати здійснення правосуддя нової системи спеціалізованих адміністративних судів, перейти до реформування правоохоронних органів України, органів прокуратури, досудового слідства та адвокатури, забезпечивши тим самим правопорядок в Україні, характерний для правової держави.

ВИСНОВОК

Стан нашої судової реформи нагадує відому байку Івана Крилова «Лебідь, рак і щука». Дійсно, законопроектом, внесеним на розгляд Верховної Ради спікером парламенту, пропонується ліквідувати адміністративні суди, законопроектом, внесеним Президентом України, передбачається не тільки подальший розвиток і становлення адміністративних судів, але й створення ще цілої низки нових судів, зокрема, вищих цивільних і кримінальних судів.

«А віз і нині там»

Аналогічні настрої панують і з-поміж суддів. Якщо судді господарських і адміністративних судів ратують за повну незалежність від Верховного Суду України, то судді загальної юрисдикції навпаки: за її неподільність. Результат реформи не забарився - «а віз і нині там»... Тому не дивно, що практично в будь-якому суді мають місце факти тяганини в розгляді справ, таке ганебне явище, як рейдерство. І, попри відчайдушні спроби його ліквідувати, воно живе, розвивається, а часом набуває нових більш витончених форм. Відверто незаконні рішення заполонили наше правосуддя.

Фактично провалився інститут апеляції в судочинстві України. Дивно, що криза охопила всі ланки судової влади, зокрема Конституційний Суд України, що ніяк не насмілитися прийняти хоча б одне рішення.

Безумовно, такий стан справ у правосудді не можна терпіти, робота судів справедливо піддається критиці, але нам не бракує пропозицій щодо реформування судової системи.

Слід нагадати, що, починаючи з 1992 р., робилися кількаразові спроби проведення судової реформи. Але всі вони, як правило, закінчувалися, не встигнувши розпочатися.

Як результат: держава має величезну, малоефективну й некеровану судову систему. Головною причиною такої ситуації є те, що в Україні відсутня політична воля на створення справді незалежного демократичного, відкритого суду, здатного швидко й справедливо вершити правосуддя. На словах усі визнають необхідність існування незалежного суду. Про це ми щодня чуємо від можновладців.

«Холодної» війни між вищими судами нам не уникнути»

Зокрема, законопроектами, внесеними Президентом, передбачається створення, крім існуючих двох вищих судів, ще двох: цивільного і кримінального. У разі втілення в життя цього задуму ми будемо мати: Верховний Суд України та чотири вищих суди України. Неважко спрогнозувати, що нас чекає в цьому випадку. Це остаточне й безповоротне руйнування єдності судової влади. Як би ми, наприклад, поставилися до пропозиції створити два Кабінети Міністрів, пару-трієчку Верховних Рад?! Абсурд? Безумовно! У випадку створення всіх пропонованих вищих судів нас чекає ситуація, що існує зараз між Адміністрацією Президента й Кабінетом Міністрів. Іншими словами: «холодної» війни між вищими судами нам не уникнути. Запитуємо, чи потрібно нам це? Не можна не сказати про доцільність створення адміністративних судів. Безперечно, спеціалізацію в судах проводити треба. Однак робити це спочатку можна й у рамках існуючої судової системи. Пропонована законопроектами система адміністративних судів спричинить витрати величезних коштів і значно ускладнить доступ до правосуддя. Пропонуються також суди першої інстанції сформувати в обласних центрах. Наприклад, у Харківській області окремі райони віддалені від обласного центра на 150-180 км. По кожній справі Кодекс адміністративного судочинства передбачає обов'язкове попереднє судове засідання, а тільки потім основний розгляд, що, як правило, ніколи не закінчується одним судовим засіданням. Так, за 2006 р. суди Харківщини розглянули 4 800 справ. По жодній із них спір не був вирішений у першому судовому засіданні. У випадку перенесення суду першої інстанції в обласний центр скільки ж раз буде потрібно громадянинові з віддаленого району з'їздити туди й назад? Швидше за все, захист від зазіхань чиновників всіх рангів для більшості наших громадян стане недозволенною розкішшю. Серйозною помилкою судової реформи є створення чотириланкової судової системи. Практика свідчить, що чим більше судів переглядають справу, тим більш заплутаною стає суперечка між сторонами. У судочинстві багатьох демократичних країн діє правило так званої «подвійної підсудності», згідно з яким одна й та ж справа не може розглядатися більше ніж двома судовими інстанціями. Тільки окремі справи, які є значимими для формування єдиної судової практики, можуть бути предметом розгляду вищою судовою інстанцією. Донедавна це правило успішно діяло й у судочинстві України.

«Судова реформа має йти шляхом спрощення судових процесів»

Істотною проблемою судової реформи є надмірна заорганізованість судових процесів. Тільки один приклад. Цивільний процесуальний кодекс, що набув чинності 1 вересня 2005 р., по кожній справі передбачає попереднє судове засідання, що проводиться з обов'язковою участю сторін. Практика свідчить, що по більшості цивільних справ попереднє судове засідання - це зайве витрачання часу. В середньому по країні оскаржується не більше 5% рішень. Таким чином, здебільшого сторони погоджуються з рішеннями судів. Насправді, для чого проводити попереднє засідання по таких категоріях справ, як: стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати; стягнення аліментів на утримання дітей; комунальних платежів тощо.

Судова реформа має йти не шляхом нескінченного створення дедалі нових і нових судів і збільшення кількості суддів, а шляхом спрощення судових процесів, залучення до судової роботи кращих юристів.

Беззаперечним гальмом судової реформи є відсутність чіткої комплексної програми її проведення. Концепція 1992 р. безнадійно застаріла, нова - не прийнята. Тому, насамперед, слід прийняти закон про судову реформу, що передбачав би ясні цілі реформи й шляхи їхнього досягнення.

Тільки за наявності збалансованого, чітко вивіреного закону можна вберегти судову владу від нескінченних експериментів над нею.

Размещено на Allbest.ru