Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

• ВСТУП
• 1. НОРМИ І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
• 1.1 Поняття норми міжнародного права
• 1.2 Структура норм міжнародного права
• 1.3 Види міжнародно-правових норм
• 2. ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
• 2.1 Роль державних угод як засобу створення і розвитку сучасного міжнародного права
• 2.2 Ідея загального конгресу як основи міжнародного права
• 2.3 Особливості ідеї узгодженості волі різних суб'єктів як засобу створення норм міжнародного права
• 3. ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
• 3.1 Договір і звичай -- основні джерела міжнародного права
• 3.2 Допоміжні джерела міжнародного права
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Реалізація - це втілення норм міжнародного права в поводженні, діяльності держав і інших суб'єктів, це практичне здійснення нормативних приписанні. В офіційних документах ООН, у різних виданнях одержав поширення термін «імплементація» (англ. «implementation» - здійснення, проведення в життя).

Можна виділити наступні форми реалізації. Дотримання. У такій формі реалізуються норми-заборони. Суб'єкти втримуються від здійснення дій, які заборонені нормами міжнародного права. Наприклад, при дотриманні Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 т. одні держави (ядерні) не передають кому б те не була ядерна зброя або інші ядерні вибухові устрої, а також контроль над такою зброєю, а інші (неядерні) держави не провадять і не здобувають ядерну зброю або інші ядерні вибухові устрої. У таких ситуаціях пасивність суб'єктів свідчить про те, що норми права реалізуються.

Оскільки норма міжнародного права існує й діє в системі норм, остільки реалізація завжди припускає здійснення певної сукупності норм, взаємозалежних по предметі регулювання й по загальним цілям - норм договору (або іншого акту), інституту, галузі й права в цілому.

Мета роботи - розглянути засоби створення норм міжнародного права.

Задачі: визначити поняття норми права, її особливості, джерела права, засоби норм міжнародного права.

Об'єкт дослідження - норми міжнародного права

Предмет дослідження - теоретичні умови засобів створення норм міжнародного права.

1. НОРМИ І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступні посилання:

-- процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового;

-- зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях на міжнародній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі:

а) загальне ставлення держави до міжнародного права,його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм;

б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільства і держави;

в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впровадження яких у міжнародне право вона виступає;

г) розуміння принципів і норм чинного міжнародного права і т.д.

Оскільки будь-яка держава -- класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:

-- конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави -- його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держави визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;

-- співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому;

-- у процесі створення норм сучасного міжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних;

-- у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні.

Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтерпретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:

1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання -- тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи Международное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Колосова, Э.С. Кривчиковой. - М.: Юристъ, 2001. - 928 с.. У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільність, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

1.2 Структура норм міжнародного права

Міжнародна правотворчість -- це активно творча діяльність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.

Сформована державна воля, якщо вона може бути задоволена в національних умовах, формулює внутрішньодержавний правовий акт; якщо для її реалізації необхідні зусилля інших держав, то вказана воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з іншими державами.

Це відбувається в певному правовому порядку. Процесу міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно визнання цих правил поведінки як норм міжнародного права.

Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах: а) власному баченні механізму розв'язання проблеми; б) прогнозі перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання потенціалу інших держав при вирішенні вказаної проблеми.

3. ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права Камінський А. Основи міжнародних відносин - Л., ЛНУ ім. І.Франка, 2001.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

-- процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

-- процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

-- договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародний порядок -- це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційних процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

-- договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу -- угода суб'єктів, що їх створюють;

-- обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права -- «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися;

-- недотримання або порушення як договору, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;

-- обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування;

-- спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм. Міжнародній практиці держав відомі численні випадки, коли ті самі правила поведінки для од них держав існують у договірній формі, а для інших

-- у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-правові норми в якості звичаєвих міжнародно-правових норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Україна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну -- у якості міжнародного звичаю. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох формах, розширюється коло суб'єктів, що однаково застосовують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник - К.: Знання, 2003.- 292с..

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

-- ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;

-- договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю тимчасового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону -- 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море -- ЗО вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф -- 10 червня 1964 року і т.д. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після дання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікації або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін -- зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого Документа; Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д.

Як правило, процес становлення звичаю прос лід жується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

-- факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3 до 12 морських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 держав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив насамперед той факт, що цей звичай був включений у національне законодавство цих держав про встановлення й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Положенні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня 1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3);

-- явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхідність для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

-- писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення неясностей або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі;

-- писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми. Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл ще не склалася, але основні принципи, яким вона повинна бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті державами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, Місяця и небесних тіл 1967 року;

-- тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, кодифікується договірне або звичаєве право. В даний час роботи з кодифікації охопили практично всі основні галузі й інститути міжнародного права, включаючи загальні принципи, тобто найважливіші керівні норми сучасного міжнародного права. Успішно завершені роботи з кодифікації морського, консульського, дипломатичного права, йде робота з кодифікації основних норм про відповідальність держав.

Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.

3.2 Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обов'язкові для виконання їхніми членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнберзького і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених -- В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснювана суб'єктами міжнародного права.

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду буржуазних революцій. Вважається, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».

Кодифікація припускає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:

а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або до говірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі між народного права); б) зміни або перегляду застарілих норм; в) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних відносин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем людської цивілізації; г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів (у конвенціях, деклараціях і резолюціях конференцій).

У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або доктринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виступає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер.

Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними й такими, що взаємопроникають, елементами єдиного кодифікаційного процесу.

Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повне найменування -- Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року -- 25) юриста-міжнародника, «які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності повинний бути підпорядкований задачі досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав.

Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої зауваження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів.