Законний правовий режим майна подружжя, шлюбний контракт

Прикладом максимально розширеного тлумачення ст. 27-1 КпШС України є позиція О. Явор, яка беззастережно стверджує, що в шлюбному контракті поряд з традиційними особистими відносинами (вибір чоловіком і жінкою прізвища, професії, місця проживання) знаходять своє закріплення умови щодо віросповідання, мови, якою будуть спілкуватися члени сім'ї, здійснення виховання дітей, щодо взаємної інформованості про стан здоров'я, завчасне надання майбутній дитині відповідного прізвища та імені¹. Важко зрозуміти юридичну логіку таких міркувань, адже автор відносить до предмета правового регулювання шлюбним контрактом такі права подружжя, які є конституційними правами людини і відмова від них не може визнаватися правомірною, а врешті -- і дійсною, оскільки відповідно до ст. ст. 21--22 Конституції України права і свободи людини (а саме такими є права на вибір професії, місця проживання, прізвища, віросповідання тощо) є невідчужуваними та непорушними, вони не можуть бути скасовані. Тому позиція О. Явор може бути визнана такою, що суперечить чинному законодавству України. Інша справа, що автор мала право порушити питання про вдосконалення та розширення сфери дії шлюбного контракту, але в межах, що не суперечать Конституції України.

Варто все ж принагідне зауважити, що розширене тлумачення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок укладання шлюбного контракту , згідно з яким контрактом можуть передбачатися не лише майнові права і обов'язки подружжя, але і немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Важко пояснити, якими міркуваннями керувалися укладачі Порядку укладання шлюбного контракту. Але якими б ці міркування не були, невідповідність цього нормативно-правового акта ст. 27-1 КпШС України є настільки очевидною, що не потребує ще якоїсь аргументації. Але не можна обійти увагою неприпустиме розширення предмета шлюбного контракту, особливо щодо можливостей введення до шлюбного контракту умов про моральні зобов'язання. Між тим, під моральними зобов'язаннями можна розуміти обов'язки чесності у поведінці в сім'ї, взаємної вірності, недопущення подружньої зради тощо. Але ж такі стосунки взагалі не піддаються правовому регулюванню. Власне, це випливає зі ст. 2 КпШС України, в якій зазначається, що цей Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану. З наведеного не вбачається, щоб сімейне законодавство регулювало моральні відносини між подружжям. Такі стосунки взагалі не можуть бути у сфері правового впливу. Тут можна вести мову лише про можливі морально-етичні наслідки щодо того з подружжя, який припустився порушення моральних норм сімейного співжиття. Тому з Порядку укладання шлюбного контракту необхідно вилучити положення про можливість включення до шлюбного контракту умов щодо немайнових особистих і моральних обов'язків. Помірковану позицію з цього питання зайняла І. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контракту передбачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права і обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія. Однак автор з невідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укладання шлюбного контракту . Не дає підстав для розширеного тлумачення предмета шлюбного договору і новий СК України, згідно з яким шлюбним договором мають регулюватися лише «майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права і обов'язки» і не можуть регулюватися «особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми» (ст. 93). Такий підхід законодавця до визначення предмета правового регулювання шлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частини юристів-науковців. Неоднозначному тлумаченню можуть піддаватися зміст майнових відносин між подружжям та межі визначення в шлюбному контракті (договорі) майнових прав і обов'язків. Зміст ст. 27-1 КпШС України дає підстави стверджувати, що у шлюбному контракті можуть визначатися взаємні права та обов'язки подружжя щодо дошлюбного майна подружжя і його використання, щодо приналежності та використання майна, набутого в період шлюбу, порядку поділу майна у разі припинення шлюбу а також щодо аліментів. Такий підхід закладається і в новому СК України. Досліджуючи цю проблему, І. Жилінкова класифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири категорії: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (зміна режиму спільного майна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні; визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна тощо); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном; 3) угоди щодо порядку управління майном і укладення з ним угод; 4) угоди зобов'язального характеру (щодо порядку несення витрат на утримання спільного і роздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштів на лікування тощо).

У принципі наведений перелік відносин, що може бути предметом шлюбного контракту, відповідає чинному сімейному законодавству, а тому в цілому заслуговує на підтримку, хоча і з певними застереженнями. Автор не висловила свого ставлення до проблеми меж договірного врегулювання майнових відносин між подружжям, яка обов'язково постає, коли необхідно визначити обсяг можливих відхилень умов шлюбного контракту від встановленого законом правового режиму майнових відносин. І тут необхідно прямо і неоднозначно зазначити, що чинне сімейне законодавство не позбавлене істотних внутрішніх суперечностей та невідповідності окремим конституційним принципам.

В юридичній літературі вже зверталася на це увага, хоча і не було запропоновано практичного виходу із проблемної правової ситуації. Так, зазначалося, що в ст. 27-1 закладена завідома внутрішня суперечність, оскільки, з одного боку, майбутньому подружжю дозволяється на власний розсуд визначати майнові права І обов'язки, а з іншого -- висувається вимога не допустити погіршення становища будь-кого з подружжя, порівняно з законом . При цьому, продовжуючи аналізувати дане питання в контексті змісту зразка шлюбного контракту, в якому подружжю надається право встановлювати розміри часток майна, яке набуватиметься ним у період шлюбу (чоловікові -- 2/3, дружині -- 1/3), автор доходить висновку, що тим самим було враховано зміст ч. 4 ст. 31, згідно з якою правила ст. ст. 22, 24, 25, 26 КпШС України застосовуються, якщо шлюбним контрактом не було встановлене інше, і проігноровано вимоги ст. 27-1 КпШС України, згідно з якою умови шлюбного контракту не повинні погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України. Між тим, саме в цьому і полягає суть проблеми визначення меж умов шлюбного контракту. На наш погляд, формально будь-яке відхилення в шлюбному контракті від принципу рівності часток щодо набутого в період шлюбу шляхом встановлення одному з подружжя меншої частки, ніж 50 відсотків, у принципі так чи інакше призведе в майбутньому до погіршення його майнового становища, що недопустимо згідно зі ст. 27-1 КгІШС України. Крім того, згода одного з подружжя та одержання в період шлюбу меншої частки майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що, як уже зазначалося, суперечить основоположним принципам конституційного і сімейного права. Право на власність є елементом конституційного статусу людини, воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо'. Цілком очевидно, що відмова особи від своїх конституційних прав не може вважатися дійсною на відміну від вже існуючого у неї суб'єктивного права. Відповідно ж до п. 2 ст. 97 нового СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Таким чином, новий СК України надає подружжю можливість скасовувати сімейно-правовий режим спільності майна, встановлювати в ньому нерівні частки тощо.

І. Жилінкова всі правові режими майна членів сім'ї запропонувала класифікувати за суб'єктним складом на: а) правовий режим майна подружжя; б) правовий режим майна батьків і дітей; в) правовий режим майна членів селянського (фермерського) господарства; г) правовий режим майна членів сім'ї, які об'єдналися для спільної праці". Наведена класифікація досить вдало відображає різноманітність майнових відносин між особами, пов'язаними між собою родинними зв'язками, шлюбом, іншими сімейними стосунками, незважаючи на можливості для її розширення, наприклад, правовим режимом фактичного подружжя, які об'єдналися з метою створення сім'ї, а не з метою спільної праці. Можна виділити правовий режим майна, яке належить членам сім'ї як подружжю та іншим членам сімТ. Особливість цього правового режиму може полягати у тому, що все майно може належати членам сім'ї на праві спільної часткової власності, а його певна частина -- подружжю на праві спільної сумісної власності за правилами сімейного законодавства. Це означає, що правовий режим майна членів сім'ї може не бути єдиним для усіх суб'єктів і об'єднувати окремі види правових режимів, кількість яких залежить від видів правових зв'язків між членами сім'ї. Таким чином, можливе співіснування в одній сім'ї багатьох окремих режимів, заснованих на спільній частковій чи спільній власності подружжя; на роздільній власності подружжя; на спільній частковій чи спільній сумісній власності членів сім'ї, які не є подружжям, та на їх роздільній(індивідуальній) власності, а також на поєднанні окремих різновидів власності між зазначеними та іншими особами. Все це свідчить про складну правову природу майнових відносин у сім'ї, у тому числі й за участю подружжя, що ускладнює виявлення правового режиму того чи іншого майна та створює значні труднощі для розв'язання судами спорів, що виникають між подружжям та іншими членами сім'ї.

У новому СК України міститься чимало новел щодо шлюбного договору, які потребують в майбутньому спеціальних глибоких досліджень. До таких новел необхідно віднести положення про: порядок визначення права на утримання (ст. 99); порядок зміни, розірвання, визнання недійсним шлюбного договору та порядок відмови від шлюбного договору (ст. ст. 100--103).

Права та обов'язки подружжя по утриманню.

Аліментні зобов'язання подружжя.

Стабільність у сім'ї обумовлена рівнем взаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприяти тому, щоб один з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію, успішно просувався по роботі тощо.

Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі. За нормальних сімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного, і проблем щодо утримання не існує. Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язок щодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний -- з часу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний -- з моменту, коли заявляються необхідні для цього підстави¹. Право на аліменти було надано подружжю ще першим Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, який передбачав, що один з подружжя має право на утримання іншого. Справи про аліменти розглядалися відділами соціального забезпечення.

Це обумовлювалося тогочасною точкою зору щодо аліментів як «сурогату соціального забезпечення». Підставами для надання утримання визнавалися потреба одного з подружжя в утриманні та його непрацездатність. Відділ соціального забезпечення при визначенні розміру аліментів повинен був керуватися ступенем нужденності і працездатності подружжя та прожитковим мінімумом, встановленим для певної місцевості. Розмір аліментів у сукупності з іншими засобами до існування не повинен був перевищувати прожиткового мінімуму. Аліменти виплачувалися періодично, заміна їх одноразовою сумою, яка могла б бути сплачена, не допускалася. Уразі смерті подружжя, який сплачував аліменти, аліменти продовжували стягуватися з майна, яке залишилося.

Чинне законодавство також передбачає, що чоловік, дружина повинні підтримувати один одного матеріально (ст. 75 СК). Ця правова норма є глибоко моральною, ґрунтується на таких засадах побудови сім'ї, як добровільність, рівність, взаємоповага, захист інтересів непрацездатних членів сім'ї.

У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку.

Загальні підстави стягнення аліментів на утримання одного з подружжя.

Вимоги одного з подружжя щодо стягнення аліментів можуть бути задоволені судом за наявності наступних умов: А) Подружжя перебуває в зареєстрованому шлюбі. Шлюб має бути зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб. Шлюб, який укладено на території України іншим способом (за релігійним обрядом чи національним звичаєм) чи в іншій установі, окрім органів РАЦСу, не визнається і ніяких правових наслідків не породжує. Не вважаються подружжям і особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах.

Б) Один з подружжя потребує допомоги, є непрацездатним за віком чи станом здоров'я.

Непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку за старістю (чоловіки -- 60 років, жінки --- 55 років) або є інвалідом І, II чи III груп.

Особи, які отримали право на пенсію раніше зазначеного віку (наприклад, за вислугою років, у зв'язку з зайнятістю на шкідливих чи важких роботах тощо), права на аліменти до досягнення загального пенсійного віку не набувають.

До числа непрацездатних традиційно відносили інвалідів І, II та III груп. Після тривалих наукових дискусій у юридичній літературі та виходячи із судової практики інваліди III групи також визнані законодавцем непрацездатними.

Суперечливість позицій щодо визнання чи невизнання інвалідів III групи непрацездатними була обумовлена відсутністю єдиної позиції фахівців щодо тлумачення понять «юридична непрацездатність» і «фактична непрацездатність». Настання юридичної непрацездатності законодавець пов'язував з:

а) інвалідністю;

б) пенсійним віком, що обумовлював відсутність у особи обов'язку працювати.

Фактична непрацездатність пов'язана із станом здоров'я і полягає у відсутності у особи реальної можливості працювати. Звичайно, що поняття юридичної і фактичної непрацездатності в кожному конкретному випадку не завжди співпадають за змістом. На сьогодні відомі факти, коли відповідальні державні службовці, яким була встановлена II група інвалідності, сумлінно виконували свої посадові обов'язки. Що ж стосується інвалідів НІ групи, то у них зберігається досить високий рівень працездатності, чим і обумовлені поширення в юридичній літературі думки, шо право на аліменти ці особи набувають лише в тому разі, коли не мають можливості забезпечити прожиття своєю працею.

Право на утримання виникає лише у разі юридичної непрацездатності.

Законодавець прямо не заперечує можливості виникнення аліментних зобов'язань у разі тимчасової втрати працездатності. На нашу думку, з огляду на складність процедури стягнення, на одержання одним з подружжя соціальної допомоги в розмірі втраченого заробітку тимчасово надавати непрацездатним особам (скажімо, у разі захворювання на запалення легень, при переломах тощо) право на аліменти недоцільно, оскільки фактичне надання такої допомоги матиме місце після одужання і поновлення працездатності.

Щодо часу, коли настала інвалідність, він правового значення не має. Один із подружжя міг укласти шлюб, будучи інвалідом або стати інвалідом, перебуваючи у шлюбі.

Не є підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення аліментів той факт, що подружжя проживають окремо. Поки в передбаченому порядку шлюб не визнано недійсним чи нерозірваним, він вважається таким, що існує, і один з подружжя має право на утримання.

В) Подружжя-позивач потребує матеріальної допомоги.

У ст. 75 СК законодавець уперше конкретно визначив поняття «особа, що потребує матеріальної допомоги». Це той із подружжя, кому заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом.

При вирішенні питання щодо нужденності одного з подружжя суд має враховувати доходи кожного з подружжя, не обмежуючись при цьому лише констатацією факту наявності в подружжя-відповідача значних доходів чи навпаки -- незначних доходів подружжя-позивача.

Наявність у того з подружжя, який є непрацездатним, майна сама по собі не може бути підставою позбавлення його права на аліменти, звичайно, окрім випадків, коли це майно постійно приносить дохід (наприклад, йому на праві власності належать дві квартири, одна з яких здається в найом). Не може бути визнано нужденним подружжя, який, незважаючи на незначну пенсію, має великий грошовий вклад в ощадкасі, отримав в спадщину нерухомість, транспортні засоби тощо.

Г) Подружжя-відповідач має можливість таку матеріальну допомогу надати.

При визначенні матеріальних можливостей подружжя-відповідача береться до уваги його сімейне становище, наявність утриманців, яких він згідно з чинним законодавством зобов'язаний утримувати (непрацездатні батьки, діти, інші особи), характер і розмір доходів.

Аліменти, присуджуються одному із подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі. Утримання може надаватися у натуральній або грошовій формах за згодою другого з подружжя. За рішенням суду аліменти присуджуються одному із подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Перелік видів доходів, які враховуються При визначенні розміру аліментів на одного з подружжя (дітей, батьків, інших осіб), затверджується Кабінетом Міністрів України.

Якщо утримання надається у вигляді грошової суми, вона повинна сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед. Це стосується, перш за все, тих випадків, коли платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання в державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Розмір аліментів у такому разі визначається за домовленістю, а при виникненні спору -- за рішенням суду.

Чинне законодавство одночасно передбачає, що зобов'язання подружжя щодо матеріальної допомоги один одному можуть бути оформлені нотаріально посвідченою угодою (ст. 78). Така угода може бути оформлена як складова частина шлюбного контракту або як самостійний договір. Сімейне законодавство не обмежує подружжя стосовно змісту такого договору, тому на відміну від аліментних зобов'язань подружжя, передбачених у СК України, подружжя в договорі про утримання може передбачити виникнення зобов'язань щодо утримання і за відсутності такої важливої умови, як непрацездатність. Подружжя може передбачити обов'язок щодо утримання як з моменту укладання шлюбу, так і за наявності певних обставин, які можуть настати: отримання освіти, набуття спеціальності, робота по господарству, виховання дітей тощо.

У чому полягає практична значимість такої угоди? У разі, виникнення умов, передбачених такою угодою, коли платник ухиляється від добровільного її виконання, зацікавлена особа має можливість звернутися не до суду, а безпосередньо до нотаріуса. Тобто нотаріальна форма обумовлює здійснення примусового виконання за таким договором без додаткових процесуальних ускладнень. Нотаріально посвідчена угода має силу виконавчого листа. У такому разі стягнення аліментів проводитиметься в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, що значно спростить процедуру стягнення і скоротить строки виконання зобов'язань за таким договором. Перебування подружжя, який є непрацездатним, в будинку інвалідів або престарілих тощо саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаного з подружжя від сплати аліментів, але може бути підставою для зменшення їх розміру.

Обов'язки щодо надання матеріальної допомоги подружжю, який є непрацездатним, покладаються не лише на іншого з подружжя, але і на повнолітніх дітей (ст. 292 СК). Тому при розгляді вимог того з подружжя, хто претендує на отримання аліментів від іншого з подружжя, суди мають з'ясовувати, чи є у непрацездатного з подружжя повнолітні діти, які за законом повинні надавати йому утримання, чи їх матеріальне становище і доходи уможливлюють надання допомоги непрацездатній матері (батькові).

Ця обставина (як і можливість отримання утримання від батьків) мусить враховуватися при визначенні розміру аліментів одному з подружжя, і, незважаючи на відсутність вимог батька (матері) до повнолітньої дитини про стягнення аліментів, відповідно розмір аліментів, які стягуватимуться з іншого з подружжя, може бути зменшений.

У разі, коли матеріальне чи сімейне становище одного із подружжя зміниться, кожен із подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи відповідно збільшення) розміру аліментів, які стягуються.

Спеціальні підстави для стягнення аліментів на утримання одного з подружжя.

А. Стягнення аліментів на утримання того з подружжя, який доглядає малолітню дитину.

Право на утримання має також дружина від чоловіка під час вагітності. Також право надано дружині, з якою проживає дитина віком до трьох років, а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку -- до досягнення дитиною шести років.

За часів дії КпШС України багато суперечок виникало щодо питання: чи є нужденність жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною протягом трьох років (або коли дитина потребує догляду за медичними показниками -- протягом шести років), необхідною умовою для стягнення аліментів на своє утримання. В юридичній літературі серед тих фактів, які були підставою для виникнення аліментних зобов'язань між подружжям у такому випадку називали і «нужденність жінки».

Чинне вітчизняне законодавство сьогодні не дає підстав вважати, що чоловік мусить утримувати колишню дружину в період вагітності чи протягом певного строку після народження дитини лише за умови, що жінка такої допомоги потребує, оскільки в п. 4 ст. 84 СК прямо передбачено, що вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання «незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища».

Стягнення аліментів з чоловіка не залежить від того, чи працює дружина в цей час та яке її матеріальне становище, а пов'язане лише з двома умовами:

1) дружина має проживати з малолітньою дитиною;

2) чоловік повинен мати можливість надавати дружині матеріальну допомогу.

Звичайно, поняття «нужденність жінки, яка виховує дитину до трьох років», відрізняється від поняття просто «нужденність». Під час вагітності жінка, як правило, працює певний час і зберігає за собою право на відпустку по вагітності та в зв'язку з народженням дитини, яка оплачується в повному розмірі. У вагітної жінки, та жінки, яка народила дитину, виникає багато додаткових специфічних витрат: на придбання ліків, медичну допомогу, на спеціальний одяг, на особливе харчування, придбання речей, пов'язаних з народженням дитини тощо. Тому поняття «нужденність» уданому випадку набуває особливого специфічного змісту.

У СК України усунута і тендерна нерівність: право на аліменти надано й чоловіку, який проживає разом з дитиною віком до трьох років, незалежно від того, чи він працює, та «незалежно від його матеріального становища», а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку, то право на аліменти зберігається за ним упродовж шести років, за умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу.

У законі підкреслюється, що жінка (чоловік) має право на отримання аліментів у такому разі, коли батьком дитини є її чоловік (дружина). Презумпція батьківства (материнства) може бути спростована: можливе судове оспорювання батьківства (материнства) чоловіком (дружиною) і встановлення батьківства (материнства) іншої особи.

На нашу думку, покладання обов'язку на одного з подружжя утримувати іншого з подружжя «незалежно від його матеріального становища» не є доцільним. Стягнення аліментів на користь особи, яка не потребує матеріальної допомоги, суперечить поняттю і змісту аліментних зобов'язань. І не зрозуміло, якими критеріями буде керуватися суд, визначаючи розмір аліментів на користь особи, яка матеріально забезпечена і не потребує допомоги.

Б. Утримання того з подружжя, з яким проживає дитина -інвалід. КпШС України не передбачав можливості стягнення аліментів на утримання того з подружжя, з ким проживала дитина-інвалід. У СК ця прогалина усунута. Якщо один із подружжя, в тому числі працездатна особа, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання незалежно від свого матеріального становища за умови, що другий з подружжя може надавати таку матеріальну допомогу.

Зазначимо, що в цьому разі право на утримання не обумовлено: а) непрацездатністю позивача; б) нужденністю позивача. Воно не обмежено в часі.

На практиці, як правило, той із подружжя, хто доглядає дитину-інваліда, не працює або працює неповний робочий час, що не може не позначитися на його матеріальному становищі та можливості отримання доходів. Розмір аліментів тому з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду або у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя, або у твердій сумі без врахування можливості одержання аліментів від батьків, повнолітніх дочки або сина.

В. Утримання осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. У СК України з'явився зовсім новий інститут, який передбачає право на утримання чоловіка та дружини, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу (ст. 91). До речі, такий інститут російському законодавству невідомий. Умовами набуття утримання є : а) проживання однією сім'єю, тобто особи мають проживати спільно та бути пов'язаними спільним побутом;

б) проживання однією сім'єю протягом тривалого часу.

Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхідно розуміти під поняттям «тривалий час». Зрозуміло, що це поняття є оціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішення щодо тривалості спільного проживання. В будь-якому разі час спільного проживання повинен бути не меншим десяти років, які згадуються в ст. 76 СК як умова отримання аліментів протягом п'яти років після розірвання шлюбу і досягнення пенсійного віку;

в) непрацездатність позивача настала саме під час спільного проживання;

г) позивач потребує матеріальної допомоги;

д) відповідач за своїм матеріальним становищем має можливість таку допомогу надавати.

Ідея законодавця зрозуміла: він намагається надати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по суті сім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструвати належним чином свої сімейні відносини.

Наведені новели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщо питання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно, то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не може не обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів, які важко розв'язати. Нагадаємо, що ЦК УРСР позбавляє сторони можливості посилатися на показання свідків при порушенні простої письмової форми угоди. У даному ж випадку саме показанням свідків належатиме головна роль.

Позбавлення одного з подружжя права на утримання

Відхилення від загальних правил аліментування може мати місце, якщо суд упевниться у відсутності підстав для стягнення аліментів.

Незважаючи на наявність формальних обставин, які дозволяють стягувати аліменти із одного з подружжя на користь іншого, законодавець передбачає вичерпне коло обставин, коли суд може позбавити одного з подружжя права на утримання або обмежити його строком (ст. 83 СК):

І) Перебування в шлюбних відносинах нетривалий час.

Нетривалість перебування в шлюбі може бути підставою для звільнення одного з подружжя від стягнення аліментів. Пропозиції про включення до нового СК Російської Федерації норм, які б регулювали правовий статус фактичного подружжя, підтримки не знайшли.

При стягненні аліментів із колишнього чоловіка (дружини) час відіграє істотне значення. Не може бути справедливою норма, згідно з якою особа, котра перебувала в шлюбі, зобов'язана потім утримувати колишнього з подружжя упродовж кількох десятиліть.

4) Якщо одержувач свідомо поставив себе в становище такого, що потребує матеріальної допомоги.

Так, позивач міг потрапити в скрутне матеріальне становище внаслідок марнотратства, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, захоплення азартними іграми. Водночас не можна поширити цю норму на випадки, коли особа стала потребувати матеріальної допомоги, оскільки вступила на навчання на платній основі, скористалася платними медичними послугами тощо.

Прийняття судом рішення щодо звільнення одного з подружжя від обов'язку по утриманню іншого з подружжя чи обмеження цього обов'язку певним строком (наприклад, стягненням аліментів протягом шести місяців) є правом, а не обов'язком суду. Тому суд має уважно дослідити конкретні обставини справи, прискіпливо підійти до оцінки доказів, які дозволяють прийняти обґрунтоване рішення.

Наведені положення поширюються і на осіб, у яких право на аліменти виникло після розірвання шлюбу.

Відповідно до ст. 75 СК України один з подружжя не мас права на аліменти у випадку:

1) Негідної поведінки в шлюбних відносинах того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги.

У нашому суспільстві сімейні відносини будуються на засадах добровільності шлюбу, почуттях взаємної любові чоловіка та жінки, рівності і взаємоповаги. Якщо ж поведінка одного із подружжя не лише не сприяла зміцненню сім'ї, а навпаки, руйнувала її, то покладати на іншого з подружжя обов'язок утримувати його суперечило б засадам моралі та справедливості.

Критерії негідності поведінки подружжя оцінює суд з позицій моральності, але факти, які доводять непривабливість вчинків когось із подружжя в шлюбі, має доводити в суді подружжя-позивач. Мова може йти про ганебну поведінку як до шлюбу, під час шлюбу, так і після його припинення. Але негідна поведінка до укладання шлюбу, якщо надалі вона не мала місця, підставою для відмови у стягненні аліментів бути не може.

Негідна поведінка може полягати в ігноруванні сімейних обов'язків, відсутності піклування про дітей, другого з подружжя, зневажливому ставленні до нього, перебуванні працездатної особи на утриманні без достатніх для цього причин, марнотратстві, зловживанні спиртними напоями чи наркотичними речовинами, подружній зраді тощо.

Не можна погодитися з думкою, що «подружня зрада, як правило, не суперечить загальновизнаним моральним нормам» і що до такої особи не повинні застосовуватися будь-які покарання чи обмеження в сімейних правах.

Шлюб є добровільним союзом, якщо когось з подружжя не задовольняють умови перебування в такому союзі -- свобода розірвання шлюбу надає можливість зробити це в будь-який час.

2) Якщо той із подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, став непрацездатним у зв'язку з вчиненням ним умисного злочину. відносинах можна вести мову про виникнення якихось моральних зобов'язань між особами, які разом вчилися, працювати, виховували дітей, будували житло, набували майно, то при незначній тривалості подружнього життя, коли особи через кілька років взагалі не згадують одна одну, -- це є несправедливим. У такому разі в стягненні аліментів потрібно або взагалі відмовляти, або обмежити їх сплату певним строком.

Аналогічна норма містилася і в КпШС України, але поняття «нетривалий час» було настільки оціночним, що суди по-різному його тлумачили. В одному випадку в рішенні обґрунтовувався термін 15---20 років, у іншому ---10--15 тощо.

У ст. 76 СК законодавець пов'язує право колишнього чоловіка (дружини) на аліменти у разі, коли на момент розірвання шлюбу йому (їй) до досягнення пенсійного віку залишилося не більш як 5 років, за наявності додаткової умови -- перебування у шлюбі не менше десяти років. Вважаємо, що доцільно застосовувати цей термін і в даному випадку.

2) Якщо непрацездатність одного з подружжя виникла в результаті вчинення ним умисного злочину.

Аліментування особи, непрацездатність якої настала внаслідок вчинення нею умисного злочину, суперечило б нормам моралі. Обвинувальний вирок суду, який набув законної сили, або припинення кримінальної справи з нереабілітуючих підстав можуть бути підставою для того, щоб позбавити позивача права на утримання (ст. 83 СК). Зазначимо, що водночас у п. 4 ст. 75 СК підкреслюється, що права на утримання не має той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину.

3) Якщо непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу.

Для осіб, які укладають шлюб, важливою є поінформованість про стан здоров'я одне одного. Якщо один із подружжя свідомо приховав наявність тяжкої хвороби від іншого, це може спричинити тяжкі наслідки: можливість зараження тяжким інфекційним захворюванням, зокрема вірусом імунодефіциту, народження хворої дитини тощо.

Невиправдано також покладати на одного з подружжя обов'язок щодо утримання іншого, непрацездатного з подружжя, який приховав свою непрацездатність.

Суд, розглядаючи справу, повинен з'ясувати:

а) чи дійсно непрацездатність позивача настала до укладання шлюбу або чи дійсно позивач захворів на тяжку хворобу до укладання шлюбу;

б) чи хвороба позивача відноситься до тяжких;

в) чи дійсно позивач знав про свою тяжку хворобу чи непрацездатність;

г) чи дійсно позивач приховав цю обставину від іншого з подружжя.

Якщо ж відповідач після укладання шлюбу дізнався про тяжку хворобу (інвалідність) іншого подружжя, але не ініціював питання щодо визнання шлюбу недійсним, то відсутні й підстави для його звільнення від обов'язку щодо утримання того з подружжя, хто є непрацездатним. Як уже зазначалося, законодавець допустив конкуренцію норм, оскільки в п. 5 ст. 75 СК зазначено, що такий із подружжя «не має права на утримання», а п. 2 ст. 83 свідчить про те, що «суд може позбавити права на утримання» того з подружжя, непрацездатність якого «виникла в результаті вчинення ним умисного злочину». Звичайно, редакція наведених статей потребує більш чіткого викладу, щоб усунути подвійне тлумачення.

Припинення права одного з подружжя на утримання

Той із подружжя, хто отримує аліменти, втрачає право на їх отримання у такому разі, коли відпали умови, які були підставами для їх стягнення, а саме:

1) одержувач аліментів поновив свою працездатність;

2) непрацездатна особа уклала новий шлюб.

У даному випадку новий шлюб є саме тим юридичним фактом, який припиняє аліментні зобов'язання між колишнім подружжям, оскільки від цього моменту обов'язок піклуватися про непрацездатну особу покладається на нового чоловіка (дружину). Стягнення аліментів у такому разі припиняється лише після укладання зареєстрованого у встановленому порядку шлюбу. Тобто фактичні шлюбні відносини аліментних зобов'язань не припиняють.

Звичайно, недобросовісний із подружжя, хто є непрацездатним, може не реєструвати офіційно фактичні шлюбні відносини, аби продовжувати отримувати матеріальну допомогу від колишніх чоловіка чи дружини. За таких обставин, коли буде доведено в судовому порядку перебування у фактичних шлюбних відносинах того з колишнього подружжя, хто є непрацездатним, суду необхідно надати право за позовом зацікавленої особи припиняти стягнення аліментів.

Якщо допомога надавалася добровільно, то за наведених обставин вона може автоматично бути припинена. Якщо ж підставою для стягнення аліментів було рішення суду, то зацікавлена сторона із подружжя має звернутися до суду з відповідною заявою, і тоді згідно з рішенням суду вона звільняється від обов'язків по утриманню колишнього чоловіка (дружини). Право на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що:

1) Одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги. Тобто матеріальне становище того з подружжя, хто її потребував, поліпшилося, у зв'язку з чим відпала необхідність його аліментувати. Наприклад, держава підвищила розмір пенсії, одержувач аліментів отримав спадщину, уклав договір довічного утримання, має інші доходи, які дозволяють йому існувати своїм коштом.

2) Платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу. Матеріальне чи сімейне становище того з подружжя, хто надавав допомогу, змінилося настільки, що він уже не може виконувати аліментні зобов'язання щодо утримання іншого з подружжя, що є непрацездатним. Скажімо, батьки платника аліментів стали непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, а платник втратив постійну роботу чи отримав травму, яка не дозволяє йому працювати за набутою спеціальністю.

З урахуванням обставин, які були підставою для стягнення аліментів, право одного з подружжя на утримання також припиняється, якщо:

а) у вагітної дружини була перервана вагітність або дитина народилася мертвою;

б) дитина, яка проживала з одержувачем аліментів, померла або передана на виховання іншій особі;

в) у свідоцтві про народження дитини, яка проживала з одержувачем аліментів, за рішенням суду виключені відомості про дружину як матір дитини (чоловіка як батька дитини);

г) подружжя (колишнє подружжя) уклали договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової допомоги. Договір, за яким передається у власність нерухоме майно, має бути нотаріально посвідченим і підлягає державній реєстрації.