Австрійський соціолог і державознавець Гумплович є представником теорії зовнішнього насильства. Відповідно до цієї теорії держава утвориться внаслідок завоювання сильного племені більш слабкого. У підсумку завоювання виникає рабство: одне плем'я, що перемогло в боротьбі, стає пануючим; інше, що потерпіло поразку, втрачає волю і виявляється в положенні рабів. Рабство у свою чергу веде до появи приватної власності і класів. З приватною ж власністю зв'язаний і нею обумовлений перехід від кочового побуту до землеробського, осілого побуту. Державна влада, по Гумпловичу, виникає з фізичної сили: панування племені, засноване спочатку тільки на фізичній перевазі над іншим плем'ям, поступово перетворюється в державу класу, що спирається на економічну могутність останнього.

Посилаючись на приклад утворення ряду країн Європи й Азії, що виникали, на думку вченого, не інакше, як шляхом насильства, Л.Гумплович робив остаточний висновок, відповідно до якого «внаслідок підпорядкування одного класу людей іншому утвориться держава», а з потреби переможців володіти «живими знаряддями» виникали економічна основа античної родини, відносини володарювання, що існували між паном і його слугою.

На думку автора, «не з окремих людей, як атомів, не із сімейств, як осередків, створюється держава. Не окремі особистості і не сімейство є його основними частинами». Тільки з різних «людських груп, з різних племен виникає держава і з них лише складається». Переможці утворять правлячий клас, а переможені і поневолені - «клас робітників та службовців».

У внутрішній і зовнішній ворожнечі племен і полягає вся справа, а не в чомусь іншому. Саме в племенах, у їхній взаємній боротьбі, стверджує Л. Гумплович, а разом з ним і його сподвижники, ми можемо визнати «головні основні частини, дійсні наріжні камені держави, - у племенах, що «помалу перетворюються в класи і стани. З цих племен створюється держава. Вони і тільки вони передують державі».

Таким чином, ні суспільний договір, ні божественне провидіння, ні «вищі» ідеї, ні «визначені потреби» чи «раціоналістичні і моральні мотиви», як це випливає з інших вчень про походження держави і права, а лише груба сила, боротьба, покорення одних племен іншими - одним словом, пряме насильство - «от батьки і повивальниця держави» - є основною причиною, відповідно до теорії насильства, виникнення даних джерел.

При цьому насильство розглядається не як деяке обмежене, локальне, а як глобальне, до того ж «природне явище, що породжує не тільки єдність конфронтуючих один одному «елементів» держави - переможців і переможених, правлячих і керованих, але і маєте далеко йдучи соціально-економічного наслідки.

Які наслідки маються на увазі? Насамперед ті, котрі асоціюються з появою рабства. Останнє виникає, на думку Л.Гумпловича, не в силу насамперед внутрішніх причин, а потім уже зовнішніх, як це має місце в історії, а, навпаки, винятково в силу впливу на суспільство (плем'я, народ, націю) ззовні, з боку інших співтовариств, племен, народів, у результаті воєн, поневолення і поневолювання одних племен чи народів іншими. В усіх подібних випадках, підкреслюють прихильники теорії насильства, з'являється військова перевага того чи іншого народу (племені) над іншим - «над жителями завойованої країни». При цьому війни, що ведуться, з одного боку, роблять «руйнівну дію», а з іншого боку - у них виявляється і «деяка позитивна, певним чином творча сила - творення держави».

Поки не було інституту рабства, пише з цього приводу Л.Гумплович, поки не вистачало цієї першої умови, доти розвиток держави був неможливий. Про державне життя, про його господарські основи плем'я тоді лише могло думати, коли воно здобувало необхідні для цього «живі знаряддя», тобто коли воно «скоряло собі інше плем'я, поневолювало і цю поневолену масу розділяло між окремими своїми членами, коли воно в такий спосіб створило першу державну організацію...».

Прихильники теорії насильства думають, що доти, поки плем'я складається лише зі «схожих між собою єдиноплемінників», з «особистостей, що народилися і виховалися в тому самому соціальному суспільстві», між ними немає ворожнечі, воєн, а отже, і рабства. Коли ж одне плем'я скоряє інше, то відразу як неминучий супутник всіх завоювань з'являються раби, виникає і розвивається інститут рабства.

Таким чином, відповідно до теорії насильства, війни, насильство одних племен над іншими розглядається і як основні причини рабства. Що ж стосується природничо-історичного процесу зародження і розвитку даного інституту, то він чи взагалі ігнорується, чи ж відсувається на другий план.

Залишається відкритим також питання про причини і природу поневолювання. Загарбницькі війни, що тягнуть за собою поневолення одних племен іншими, чи, навпаки розшарування суспільства, породжували інститут рабства чи загарбницькі війни? Адже не слід забувати про те, що сам характер загарбницьких воєн, поневолення одних племен і народів іншими практично стали можливими лише тоді, коли процес розвитку знарядь праці і виробництва в суспільстві досяг такого рівня, коли економічно стало можливим і вигідної поневолювати переможені племена і народи, експлуатувати їх, перетворюючи в рабів.

Іншим далеко йдучи соціальним наслідком, що асоціюється, на думку прихильників теорії насильства, безпосередньо з завоюванням і поневоленням, є виникнення приватної власності. Насильство породжує рабство веде до появи приватної власності. З останньою ж зв'язаний, відповідно до теорії насильства, перехід племен від кочового способу життя і побуту до осілого землеробського. Зароджуючи при цьому державна влада спирається винятково не фізичну силу. Це - держава племені. Її основа - фізична перевага одного племені над іншим.

У міру розвитку суспільства держава племені переростає в державу класу. Основою останнього є економічне панування влада імущих. Л. Гумплович відзначає, що одночасно з процесом перетворення племен у класи і стани, а також еволюції держави протікає процес розвитку свідомості. «Племінна свідомість у сучасній державі почасти зникла, почасти ж, одночасно з перетворенням племен у стани і класи, замінилася становою і класовою свідомістю».

Відповідно до теорії насильства поряд з даними процесами розвитку суспільства і держави протікає також процес подальшої еволюції приватної власності. Вона розглядається Л.Гумпловичем і його послідовниками не інакше, як деяке знаряддя чи засіб у руках державної влади.

Не заперечуючи процес еволюції суспільства, держави і власності, варто звернути увагу на спірність вирішення питання про співвідношення власності і влади. Історичний досвід не підтверджує тези, висунутої прихильниками теорії насильства, про те, що державна влада породжує приватну власність, а не навпаки. Не підтверджується теза і про те, що власність є знаряддям державної влади. Усе обстоїть саме навпаки. Власність, у кінцевому рахунку, обумовлює як саму появу державної влади, так і її характер. Власність в основному визначає і її службову роль.

Можна по-різному відноситися до наукових досліджень К.Маркса і Ф. Энгельса, а також до їх філософських узагальнень і висновків. Але не підлягає ні якому сумніву багаторазово підтверджений самим життям їхній висновок, зроблений на прикладі Англії, про те, що власність «править аристократією». Саме вона «дає можливість купцям і фабрикантам намічати депутатів для великих, а частиною і для дрібних міст; власність дає їм можливість підсилювати свій вплив за допомогою підкупу». Чому це відбувається? Тому, що «народ ще не усвідомив суть власності, тому, що він узагалі ще, - принаймні в селі, - духовно мертвий і тому миритися з тиранією власності». Частково дані висновки справедливі і для сучасної України.

Говорячи про теорію насильства взагалі і про вчення Л.Гумпловича, зокрема, варто помітити, що її прихильники по різному характеризують історично перші і сучасні державу і право. Якщо ранні державу і праву Л.Гумплович вважав інструментами насильства, панування одних над іншими, поневолювання і гноблення, то більш пізні і сучасні йому капіталістичні він, багато в чому суперечачи самому собі, не вважав такими.

Розвиток, по Гумпловичу, йде по напрямку усе більш зростаючої «рівноправності нижчих шарів з вищими, підвладних з пануючими». Усе більше зм'якшуються форми і методи володарювання. Поступово утвориться «сучасна культурна держава». Утворюються такі її риси й особливості, як режим парламентаризму і законності, рівноправність громадян, доступ їх до управління справами суспільства і держави й ін. Вихідними причинами й умовами становлення такої ліберальної держави вважається, однак, насильство.

Теорія насильства, так само як раніше розглянута природно правова теорія, відбивають погляди лише деяких шарів суспільства і їхніх представників на природу держави і на її походження.

Відкидати цілком теорію насильства не можна не тільки з формальних розумінь, але і на підставі історичного досвіду, що підтверджує, що завоювання одних народів іншими було реальним чинником існування державності історично тривалий час (наприклад Золота Орда). Елемент насильства, як внутрішнього, так і зовнішність, об'єктивно були присутні і супроводжували процес розвитку будь-якої держави (римська, древньогерманська держави, Київська Русь). У більш пізній час безпосереднє насильство зіграло вирішальну роль в утворенні американської держави: боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем у підсумку привела до утворення США. Ясно, що ці реальні факти історичної дійсності лише частково підтверджують істинність теорії насильства, але не дозволяють ігнорувати її наукові положення.

Абсолютизуючи роль насильства в історії, дана теорія не враховує того, що дуже багато держав і правових систем раніше і зараз створюються і розвиваються аж ніяк не в результаті завоювання ззовні чи іншим насильницьким шляхом.

2.2 Теорія суспільного договору

“Договірна теорія походження держави за Жан-Жаком Руссо”

Щоб зрозуміти зміст теорії суспільного договору і його місце у розвитку поглядів на походження суспільства і держави, необхідно коротко перелічити деякі з відомих концепцій в яких розглядаються дані питання. Серед безлічі теорій і концепцій досить назвати наступні:- На думку Платона, суспільство і держава істотно не розрізнилися між собою .Держава була формою спільного поселення людей, що забезпечувала захист спільних інтересів, території, підтримувала порядок, розвиток виробництва, задоволення повсякденних потреб,-В Арістотеля вперше з'являється чіткий поділ понять суспільства і держави. Він думав, що держава втілює в собі систему відносин особливого типу - відносин панування і підпорядкування, які він назвав політичними. Вивчивши різні форми державного устрою давньогрецьких полісів, він запропонував у якості ідеальної так звану політію, тобто державу, у якій органічно перепліталися риси монархії, аристократії і демократії.

У середньовічній Європі міцно закріпилася думка про те, що держава є результатом творіння Бога, своєрідний договір Бога і людини. Такий погляд на походження держави називають теологічним. У 17 - 18 ст. з'являється теорія, пізніше об'єднана поняттям теорії суспільного договору. Докладно про неї піде мова далі .Ця теорія, що мала різні модифікації, виявилися надзвичайно популярною і зберегла своє значення і понині. З інших теорій походження держави , що мали велике значення у розвитку людства, варто назвати марксистську теорію. Її прихильники походження держави бачать у класовій боротьбі. Щоб ворожі класи "не пожерли" один одного, потрібна сила, що буде підтримувати порядок у суспільстві. Ця сила, захищаючи інтереси пануючого класу, буде тримати в покорі класи експлуатовані.

Тема даного питання - теорія суспільного договору за Жан-Жаком Руссо, про яку піде мова нижче.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив

французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712--1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва..,", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо зустрічаємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність -- це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація -- головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки -- неробством.

Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі, і Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад -- наслідком.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

Організованість суспільства -- основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода -- єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди -- "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей". Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді -- деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля -- "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління -- демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятою була б демократія, а точніше -- демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних -- монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно -- внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Найважливішою перешкодою для людини є сама людина. Нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнання, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людину саму від себе. Як Декарт відокремив думку від чуттєвості, щоб зробити предметом думки саму думку, так Руссо береться звільнити відчуття від інтелектуальних привнесень, щоб зосередитись на ньому самому, щоб "відчути почуття". Руссо відокремлює почуття від усякої зовнішньої предметності й орієнтує всередину для досягнення морального самопізнання.

Однієї з головних проблем, що досліджує Руссо, являється проблема людини, її справжньої сутності.

Імператив: "Чини з іншими так, як бажаєш, щоб чинили з тобою" - виявляється лише тоді, коли природна співчутливість витісняється егоїстичними нахилами, але й у цьому випадку вимоги, що спонукують до виживання природного закону, знаходять діючу силу не в розумі, а в совісті і почуттях.

По природі людина, згідно Руссо, незлобна, скоріше навіть добра, вона стає доброчесною, коли, люблячи добро, ще й здійснює його через боротьбу і подолання в собі внутрішньої боротьби поглядів.

Руссо звертає увагу на те, що відмовлення почуттям у їх спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх первісних формах приводить до того, що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним тенденціям.

Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людину втрачати волю, що по самій своїй природі, і згідно зі своїм поняттям, невідчужувана. Уся справа в тому, що в самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, перетворивши людську природу, "подібно тому, як, щоб встановити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо Ж.Ж.,Трактати,с.45).

Руссо встановлює прямий зв'язок появи самолюбного розумного Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням приватної власності. Для Руссо очевидно, що сучасна людина знаходиться в розладі із собою, що у своєму дійсному існуванні вона не є тим, чим повинна бути по своєї суті; вона не дорівнює сама собі, тому що існує нерівність між людьми. Необхідність встановлення рівності Руссо висуває як політичну вимога часу й обґрунтовує її результатами дослідження походження і ступенем поглиблення нерівності, розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.

Для Руссо, на відміну, наприклад від Гольбаха, субстратом загальної волі є народ. Народ вирішує питання про корисність законів, про відповідність їхній загальній волі, вирішує голосуванням, бути чи не бути цим законам. Особливість поглядів Руссо, з якими не погоджувалися потім ніхто з просвітників, полягала у тому, що всяка постанова, хоча б сама корисна і розумна, що наказує будь-що населенню, яке не бере участі в її обговоренні і голосуванні, буде не законом, а буде наказом. Для того, щоб загальна воля стала законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни мали можливість подати свої голоси. З іншого боку, Руссо незмінно дотримується розуміння загальної волі як чогось нерозривного, певної єдності, цілісності, відмінної від суми декількох воль: "Часто існує чимале розходження між волею всіх і загальною волею. Остання дотримується тільки загальних інтересів, перша - інтересів частки" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.170). Сфери дії тієї чи інший строго розмежовані: "Подібно цьому, як окрема воля не може представляти волю загальну, так і загальна воля, в свою чергу, змінює свою природу, якщо вона спрямована до окремої мети, і не може як загальна виносити рішення ні у відношенні якої-небудь людини, ні у відношенні якого-небудь факту" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.173).

Для людини як політичної істоти голос приватного інтересу в суспільному житті повинен замовкнути. Вирішення проблеми без зовнішнього примусу повинне полягати в подоланні розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості над іншою її стороною - перемогу суспільного над партикулярним у кожній свідомості. Лише забувши про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє загальне Я, протилежне окремому Я.

Філософська система Ж.-Ж. Руссо складна і багатозначна. Його альтернативна концепція про глибину людської істоти і діалектику соціального життя зіграла важливу роль у розвитку філософської думки.

Світоглядна система Ж.-Ж. Руссо представляє переплетення різних течій: дуалізму, картезіанства, сенсуалізму, нарешті, ідеалізму і фідеїзму в області релігійних світоглядів.

Питання про самопізнання для Руссо настільки ж філософське як і актуальне. Грецьку мудрість він намагається поєднати з гострими питаннями сучасності про волю і рівність.

Отже, Жан-Жак Руссо, залишив глибокий слід не тільки в історії політико-правової і філософської думки Франції, але й в історії усього людства. Своїми працями він на кілька десятиліть передбачив ті передові демократичні перетворення, які відбулися в Європі наприкінці XVIII - початку XIX ст. і продовжують розвиватися в усьому світі дотепер.

У своїх працях він стверджував, що організованість суспільства -- основна причина нерівності. Та перша людина, котра огородила ділянку землі, промовила: “Це моє!”- і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода -- єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

ІІІ. РЕАЛЬНІСТЬ ВІДОБРАЖЕННЯ ТЕОРІЇ В СУЧАСНОСТІ

3.1 Теорія насильства в сучасності

Теорія насильства належить до числа нових теорій походження держави. Ідейні джерела цієї теорії зародилися ще в епоху рабовласництва. Її представники вважали, що держава виникає в результаті насильства і завоювання. Більш розгорнуте наукове обґрунтування теорія насильства одержує в XIX-XX століттях. Її зміст полягає в тому, що виникнення приватної власності, класів і держави є результатом внутрішнього і зовнішнього насильства, тобто шляхом прямої політичної дії. Держава продовжує бути органом гноблення тільки в тих країнах, де ще не стерлися юридичні розходження між переможцями і переможеними.

Сьогодні феномен насильства знову опинився у фокусі публічних дебатів. У наші найкращі часи, з незрозумілих причин насильство з темних кутків нашого суспільства знову повертається на авансцену.

Що таке, взагалі, насильство? Насамперед треба сказати, що існують близькі за значенням поняття, як ось влада, примус, терор. Спільним для усіх цих понять є те, що певна група або й одна особа змушують іншу або кілька інших осіб до певної поведінки, отож ці другі не владні обирати пріоритети на власний розсуд. Основою цих стратегій є елемент примусу, а поняття “примус” виявляється братом-близнюком поняття насильства. Поняття “влада” найбільшою мірою близьке до поняття “терор”.

Отож, насилля є соціальним або міжлюдським вчинком, в якому один, не питаючи і не залишаючи вибору іншому, тілесно чи духовно ушкоджує або вбиває його.

Такі дії виводять нас з себе. Чому, власне? Насилля - це не тільки, як думав Маркс, оновлений революційний феномен, яким за певних обставин можна і насолоджуватися. Від самого початку насилля є основою складу соціального злочину. Воно виділяється саме через абсолютність, безформність. Нагоду для цього можна знайти в нашій біологічно-психічній сутності, в історичних ситуаціях, таких як війна, завоювання, крадіжка. Проблемою, яку ми всі маємо з насиллям, є те, що для всіх нас є природнім, що дозволеним є лише “законне насилля”, як класично сформулював Макс Вебер, і ми формуємо наше розуміння лише від цього його узаконення. Особливо після часів імперіалізму, націоналізму і колоніалізму процес моралізації віддалив нас настільки далеко від феноменів прямого насильства, що ми лише погоджуємося брати до уваги як здійснення застосування насильства, наприклад, дії поліції проти порушників закону.

Все ж таки сучасність добилася важливого, але, можливо, швидкоплинного досягнення фікції і реальности правової держави. Ми звикли до того, що наше життя повинно йти згідно до правових державних норм. Як в соціальній, так і в громадянській поведінці ми принаймні дуже точно знаємо, що дозволено, а що заборонено. Зловживання власністю, застосування фізичної сили і політичне насилля не дозволені й викликають у нас обурення. Проти перших існує цивільний і кримінальний кодекс, а проти останнього - заборона демонстрацій та міліція.

Але і в рамках правового врегулювання виникає феномен насилля. Тільки в певних періодах правова держава успішно поставила соціальне, політичне і громадянське насилля в його рамки. Відтоді зміна цінностей призвела до того, що громадянин лише умовно був захищений в правовій державі. В цьому відношенні не зовсім випадковим є те, що попит на азіатські бойові мистецтва має кон'юнктуру. В 50-ті роки наші будинки не мали потреби в сигналізаціях. Сьогодні усе більше будинків вмонтовують такі системи безпеки. Кримінальне насилля, яке постійно збільшується, має багато причин. Деякі з них пов'язані з соціально-педагогічною впливовою юрисдикцією, в якій питання злочину закладено в мотивації злочинця.

Не можна сказати, що сучасні економічні порядки справедливі, але економічну нерівність в еру ґлобалізації не можна ліквідувати за допомогою революційного насилля. В Іраку або в Ніґерії це може в будь-якому випадку бути спрямованим проти власного політичного стану. Застосування насилля все більше зникає між і всередині демократичних країн, оскільки вони стали незалежними. Але Африка, Близький Схід, можливо, Індія, Афґаністан і Пакистан, приблизно як і колишня Югославія, крокуватимуть ще через нескінченні орґії насильства громадянських війн. Питання лише, чи насильство там може бути приборканим.

Насилля не є більше тим, що належиться побороти. Наші справжні державні дії швидше націлені на те, щоб контролювати збільшення насилля і утримувати його в прийнятних для населення умовах. При цьому все більше погіршується безкрайність цих умов. Ми знаходимося в ситуації, в якій будуть встановлені межі.

Внутрішньому політичному ставленню до насилля і нашій суспільній відповідальності за це відповідає дивним чином наше ставлення до міжнародного тероризму. Тероризм - це дія, в якій за допомогою цілеспрямованих насильницьких актів повинні бути задіяні та підірвані цілі суспільства або державні порядки. Терористичні акції увійшли певною мірою в пори міжнародної системи, як внутрішнє політичне насилля в “світовій спільноті”. Вони мітять на те, щоб протистояти ліберальному міжнародному ладу, передусім у США.

Терористичний напад проти Сполучених Штатів Америки, що стався 11 вересня і який шокував нас усіх, струсонув світову спільноту. В основі терористичних нападів часто лежить моральне оправдання. Геґель на початку XIX століття мав перед очима ще Французьку Революцію і описав літературно захоплююче і аналітично влучно феномен моралі і тероризму. В його “Феноменології духу” (“Phaenomenologie des Geistes”) він назвав положення речей, як “доброчесність і світовий лад (weltlauf)”.

В Російській Революції 1917 року більшовики через слабкість позицій вдалися до терору. Вони обґрунтували це історико-філософськи: соціалізм мусить відійти від старих сил, такі як Троцький належать до “купи сміття історії”. Історія довго чекала, а тоді відійшла і від російського комунізму. Сучасні традиційні форми тероризму, як в Іспанії (ETA), Ірландії (IRA) або в Палестині використовують в своє оправдання такі цінності, як автономія або простір (країна) і суверенітет.

3.2 Теорія суспільного договору в сучасності

Теорія договірного походження держави і права пояснює походження держави суспільним договором - результатом розумної волі народу, на основі якого відбулося добровільне об'єднання людей для кращого забезпечення волі і взаємних інтересів. Окремі положення цієї теорії розвивалися в V - IV століттях до н.е. софістами в Древній Греції.

Основою даної теорії є положення про те, що державі передував природний стан людини. Умови життя людей і характер людських взаємин у природному стані уявлялися не однозначним чином.

Прихильники природного права вважають державу результатом юридичного акту - суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людським заснуванням чи навіть винаходом. Тому дана теорія зв'язується з механічним уявленням про походження держави, що виступає як штучний здобуток свідомої волі людей, які погодились з'єднатися заради кращого забезпечення волі і порядку.

Теорія суспільного договору зазнає критики по різних причинах. Так, Коркунов думав, що договірні початки в утворенні суспільства і держави приводять до вкрай індивідуалістичного розуміння суспільного життя. При цьому особистість «визнавалася над всім пануючою і все визначальною».

Шершеневич писав, що прихильники механічного уявлення рідко ставали на точку зору історичної дійсності, оскільки суспільний договір для них тільки методологічний прийом. «Для них не важливо, чи було так в історії чи ні, їм важливо довести який вигляд повинне прийняти суспільство, якщо припустити, що в основі його лежить суспільний договір, обумовлений згодою усіх, без чого ніхто не може вважати себе зв'язаним суспільними узами».

Приблизно з таких же позицій оцінює договірну теорію Трубецький. Він затверджує, що «не суспільство є продукт вільної творчості людини, а навпаки, людина є продукт історично сформованих суспільних умов, визначеного історичного середовища, частина соціального організму, підлегла законам цілого».

А.І. Денисов, будучи прихильником матеріалістичної теорії походження держави, писав, що «договірна теорія антиісторична, тому що в основу громадського життя кладе індивіда, людину. Разом з тим ця теорія однобічна: підкреслюючи, що історичний розвиток повинний визначаться природою людини, вона не враховує того, що людина впливає на природу і створює собі нові умови існування».

Незважаючи на те, що науковість договірної теорії оцінювалася досить неоднозначно і суперечливо, аж до повного заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Прикладом цього можуть служити Сполучені Штати Америки, що у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, що входять у їх склад, і визначили мету цього договору: утвердження правосуддя, охорону внутрішнього спокою, організацію спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Також можна зробити висновок, що теорія суспільного договору межується з теорією насильства , тому що коли в суспільстві насильство та безлад люди задля забезпечення нормального життя, захисту прав кожної людини об'єднувалися та укладали суспільний договір, створюючи державу , яка буде їх захищати від безладу, захищати їх інтереси. При цьому суспільний договір не обов'язково є конкретним документом, це може бути певний стан суспільства.

З точки зору сучасності можна припустити, що опосередкований прояв даної теорії виражається в процесі одержання державами самостійності в останні кілька десятків років. Прикладом цього є наша держава - Україна, яка 24 серпня 1991 року проголосила свою незалежність, в результаті чого була утворена держава - Україна. Відомо, що цьому передував Всеукраїнський референдум, за допомогою якого населення України приймало рішення, проявляло свою волю щодо незалежності держави Україна. В цьому аспекті є відбиття теорії суспільного договору, бо вираження волі українського народу про незалежність є певним договором, завдяки якому населення України усвідомлено погодилось утворити державу заради кращого забезпечення волі, порядку, тим самим доручило державі створювати механізми забезпечення даного порядку та безпеки.

Більшість держав сьогодні дотримуються той чи іншої форми суспільного договору, визнаючи тим самим ефективність даної форми влади, ії гнучкість та простоту. Це ще раз доводить, що виникнення держави могло початися з договору між народом і тими , кому делегована влада. Але, слід відмітити і недоліки даної форми влади на ранньому етапі державності, а саме: зіткнення економічних інтересів з інтересами суспільства, обумовлене виникненням класів; неможливість швидкого та ефективного прийняття важливих рішень; перевага місцевих інтересів над інтересами держави; відсутність професіоналізму в обраних чиновників та , як наслідок, слабкість держави перед внутрішніми та зовнішніми ворогами.

Висновки

Як висновок потрібно сказати, що на державу і її сутність поряд з загальносоціальним і класовим началами нерідко створюють сильний вплив національні і навіть націоналістичні фактори. Іноді державна влада попадає в руки вузької групи людей чи окремої особи, виражає їх інтереси, але така влада, як правило приховує свої інтереси, видає їх за загальносоціальні і загальнонаціональні.

Сутність держави - смисл, головне, глибинне в ній, що визначає її зміст, призначення і функціонування. Таким головним, основоположним в державі є влада, її приналежність, призначення і функціонування в суспільстві. Іншими словами питання про сутність держави - це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах. Ось чому дана тема, як ми вище зазначали, є гостродискусійною.

В даній курсовій роботі ми намагались якнайповніше і разом з тим в простій зрозумілій формі пояснити таке складне поняття держави. Було зачіплено і історичне походження держави, і політичний аспект виникнення держави, і економічну та матеріальну сторону зародження державності. В першому питанні ми занурились у період первіснообщинного ладу, де і знайшли ті витоки і корені сучасної розвиненої державності, коротко пройшлись по основних періодах розвитку первісного суспільства і державної влади. Наступне питання курсової роботи розкриває перед нами історичні передумови та причини виникнення держав. І накінець, ми спробували оглянути основні ознаки держави, пояснити їх і вивести з них своє трактування державності як організації політичної влади.

Таким чином, держава виконує життєвонеобхідні для суспільства функції, забезпечує його єдність і цілісність, керує найважливішими суспільними справами. В той же час держава покликана всесторонньо гарантувати права і свободи громадян, підтримувати надійний і гуманний правопорядок в суспільстві.

Хочу відзначити, що базовим елементом політичної системи суспільства виступає держава як особлива організація політичної влади. Однак бувають періоди у розвитку суспільства, коли через ті чи інші причини деформуються відносини між державою і суспільством в цілому. Причиною деформації може бути тотальне одержавлення всіх видів суспільної життєдіяльності. Наприклад, в колишньому СРСР це відбувалося в умовах насильної експропріації державою основної маси засобів виробництва. Розвиток суспільних відносин був повністю підпорядкований політичній владі.

Уже тисячоріччя люди живуть в умовах державно-правової дійсності. Вони є громадянами певної держави, підкоряються державній владі, погоджують свої дії з правовими розпорядженнями і вимогами. Природно, що ще в далекій давнині вони стали задумуватися над питаннями про причини і шляхи виникнення держави і права. Створювалися найрізноманітніші теорії, що по-різному відповідають на такі питання. Множинність цих теорій пояснюється різними історичними і соціальними умовами, в яких жили їх автори, розмаїтістю ідеологічних і філософських позицій, що вони займали.

Держава явище багатогранне. Розглянуті нами теорії по різному пояснюють причини походження держави. Спроба їх узагальнення й осмислення в рамках однієї універсальної теорії навряд чи можлива, хоча такі спроби і робилися. Кожна з цих теорій розкриває одну з можливих сторін процесу виникнення держави.

Історія цивілізації знає десятки, сотні правових теорій. Великі розуми людства в плині століть билися над розгадкою феномену права, розкриттям його сутності. Правові теорії минулого були завоюванням людської культури, прагненням наукової думки проникнути в саму серцевину людських відносин.

У найбільш загальному виді вся розмаїтість поглядів на розмаїтість права і держави може бути зведене до протистоянь двох вихідних принципових позицій. Одна з них полягає в пояснення держави і права як засобів сили, засобів подолання суспільних протиріч і забезпечення порядку насамперед шляхом насильства, шляхом примусу. З цього погляду держава і право є знаряддями і засобами в руках однієї частини суспільства для проведення своєї волі, для підпорядкування цій волі інших членів суспільства. Суть держави і права складає силу примусу, придушення. Найбільше чітко і послідовно ця позиція обґрунтована теорією насильства. Друга точка зору полягає в тому, що держава і право забезпечує порядок у суспільстві шляхом зняття протиріччя, досягнення соціальних компромісів. З цієї позиції в діяльності держави, функціонування права виражаються загальні скоординовані інтереси різних груп суспільства. Суть держави і права складає суспільну згоду, компроміс. Найбільше чітко ця позиція обґрунтована теорією суспільного договору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алексеев С.С. Право: азбука - теория - философия: опыт комплексного исследования. - М.: Статут, 1999.

Алексеев С.С. Теория права. - М.: Издательство БЕК, 1995. - 320 с.

Андрусяк Т. Теорія держави і права. - Львів: Фонд Право для України, 1997.

Бурлай Е.В. Нормы права в социалистическом обществе. - К.: Наукова думка, 1987.

Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопросы философии. - 1991. - № 7.

Геєць В.М. Державність України: На шляху до громадянського суспільства // Віче. - 1995. - № 5.

Гражданское общество и правовое государство: предпосылки формирования. - М.,1991.

Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За ред. В.В. Копєйчикова. - К.: ЮРІНКРМ, 1997.

Ильин А.Н., Коваль В.И. Две стороны одной медали: гражданское общество и государство // Политические исследования. - 1992. - № 1, 2.

Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навчальний посібник для юрид. фак. вузів. - К.: Вентурі, 1996.

Кочетков А.П. О формировании гражданского общества // Социально-политические науки. - 1992. - № 1.

Левин И.Б. Гражданское общество на Западе и в России // Политические исследования. - 1996. - № 5.

Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк - М., 1992.

Невичерпність демократії: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне, демократичне суспільство і права людини. - К., 1994.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева - М.: Юрист, 1996 - 472 с.

Общая теория права: Учеб. для вузов / Под общ. Ред. А.С. Пиголкина. - М.: МГТУ, 1995.

Основы государства и права: Учебное пособие / Под общей ред. С.А. Комарова - М. Манускрипт, Русь-90, 1996. - 312 с.

Перегудов С. Гражданское общество как политический феномен // Свободная мысль. - 1992. - № 9.

Політологія / За ред. О.І. Семківа. - Львів: Світ, 1993. - 576 с.

Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Видавничий центр "Академія", 2002. - 528 с.

Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. 2-ге вид. - К., 1996.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. - Харьков: Консум, 2000.

Теория государства и права / Ред. В.М. Корельский. - М., 1998.

Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. проф. М.Н. Марченко - М. Юридический колледж МГУ, 1995. - 228 с.

Теория права и государства: Учебник для вузов / Под ред. проф. Г.Н. Манова - М. БЕК, 1996. - 336 с.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права. - Москва, 1999.

Шинкарук В.І. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова держави. - 1993. - № 5.

Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. - К., 1994.

http://www.tspu.edu.ua.