Ґенеза української національної мови

Вивчення зародження української мови та писемності. Порівняння розвитку російської та української мов. Аналіз процесу заміни старослов’янської мови українською. Огляд політики російського уряду русифікації українських земель та заборони української мови.

Рубрика Иностранные языки и языкознание
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 22.11.2010
Размер файла 31,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МIНИСТЕРСТВО ОСВIТИ I НАУКИ УКРАОНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ УНIВЕРСИТЕТ ЕКОНОМIКИ I ТОРГIВЛI IМ. М ТУГАН-БАРАНОВСЬКОГО

Кафедра українознавства

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ

Виконала:

студентка гр. ФIН-08-В

Танасiєнко К.М.

Науковий керівник:

Кобзар І.М.

Донецьк 2009

План

Вступ

1. Зародження української мови та писемності

2. Українська мова в Київській Русі

3. Перші словники

4. Українська мова ХІІІ - ХVІ ст.

5. Українська мова ХVІІ - ХVІІІ ст. та правописні шукання ХІХ ст.

6. Українська мова під московським ярмом

7. Порівняння історичного розвитку російської та української мов

Висновки

Література

Вступ

Мова - це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність. У ній відбиваються психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, сучасне і минуле, його розум і досвід, краса і сила душі. Відомо, що мова кожного народу - явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим витвором багатьох поколінь. Кожне витворене й прийняте для вживання слово - це своєрідний символ сформованої ідеї, мета якої проникнути у світ природи і в людську сутність, у світ людського духу. Вироблення граматичних законів, творення нової лексики - справа тисячоліть. Величезну роль у розвитку суспільства відіграло виникнення письма, що являє собою розмовну мову, закріплену в знаках.

На основі писемної мови в процесі історичного розвитку суспільства виникає літературна мова, тобто мова державних установ, громадських організацій, навчальних закладів, науки, преси, театрів, а пізніше - кіно, радіо, телебачення тощо. Незаперечною аксіомою є і те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

1. Зародження української мови та писемності

Писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли ” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е.. А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо - певної відповіді дослідження поки що не дали. Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить від руського ”, і що воно схоже на грецьке. Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена. Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті - матеріалі, який погано зберігається.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов'янське письмо перед Костянтином переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані ”. Ця подія датується зимою 860-861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у праці “Походження слов'янської писемності ”. Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов'янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у “Житії Кирила, написаного його братом Мефодієм, повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю - штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця ” закріпилась за нашою та деякими іншими слов'янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера

2. Українська мова в Київській Русі

Академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський після детального перегляду пам'яток історії мови писали: “Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку ІХ віку ”. У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася ” (1922) Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х - ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 p.), простежив розвиток південноруської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української мови, а також мову літературних творів ХV - ХІХ ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.

Для уважного читача давньоруських пам'яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім'я, стіни (рос. немая, семья, стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік А. Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 p. Досить часто в пам'ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-3, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.

Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам'ятки писалися літописцями українського походження. Це м'яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамь (де имамъ - допоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим). Агатангел Кримський стверджує: “...порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше ` навіть від доби Київської держави”. У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася ” він робить висновок: “Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості ”. Про сучасну російську мову він писав: “Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня.

3. Перші словники

Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія - галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так, “Повість врем'яних літ ” мас кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. .На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих “проізвольників”- записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.

У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник “Рёчь жидовскаго языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ”, де пояснювалися давньоєврейські імена, а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в ХV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 p. під назвою “Тлёкованіс неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ...”, в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.

4. Українська мова ХІІІ - ХVІ ст.

Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного удару по культурі й всьому життю давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали повного розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припиняється. Писемні пам'ятки цього періоду: “Галицько-Волинський літопис ”, “Слово о погибелі Руської землі ”, “Києво-Печерський патерик ”. Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю, народнопоетичні вислови, афоризми.

Боротьба православ'я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам'яток. Оборонці православ'я вважали, що треба писати старослов'янською, а католики ганьбили старослов'янську як непридатну для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: “Із слов'янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди ”. У відповідь на його книгу “Про єдність церкви Божої виникає багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов'янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистянського, Івана Вишенського та ін. Потреба зберегти старослов'янську мову в культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови.

Оскільки старослов'янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з'являються словники, які подають переклад з старослов'янської на українську народну мову. Так у ХVІ ст. був написаний “Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто” невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово - без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба української мови. Ось приклади перекладів: абиє - заразъ, бращася - боролися, возискаю - шукаю, благодару -дякую, лщерь- дочка, заемлю - позичаю, успію - устигну тощо. Першим друкованим словником став “Лексись сиреч речення, въкратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы” Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово: авва - тато, отсцъ; баснъ - казка, слово, байка; юноша - парубок, младенець; виновны - тот, который єсть чему причиною тощо.

Видатною пам'яткою староукраїнської мови с “Пересопницьке Євангеліє, написане в 1556-1561 pp. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства. Іван Франко вважав, що ця епоха була “порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література ”, коли писали “мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі України.

І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), вже з'являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою. За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов'янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 p.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою с думка Івана Франка, що “Енеїда Котляревського “не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції ”.

У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники ХVІІ ст. Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів - характерне для ХV - ХVІ ст. явище. Так гетьман Ходкевич у 1568 р. писав у передмові до “Учительного Євангелія, що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але “мудрі люди ” застерегли його, вказавши, що при перекладі “здавных пословиць на новые, помилка чиниться немалая”. Ось як про це писав Павло Житецький: “Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави; це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі.

Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися знайти ту книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській, або, в кращому випадку, слов'янській.

5. Українська мова ХVІІ - ХVІІІ ст. Та правописні шукання ХІХ ст.

мова писемність русифікація старослов'янська

До пам'яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов'янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов'янською і народною.

У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов'янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.

У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького “Грамматики словенския правилное синтагма”. Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською. Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Кремінці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі ХVІІ - ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже “неживих ” літер (ё, ы, ъ та ін.).

Найдосконалішим серед словників цього часу став “Лексиконъ славєноросскій и имень тлёкование...”, що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть “проізвольники”. “Лексиконъ славєноросскій” відіграв велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика.

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків - недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа “нищинською” за те, що об'єктом їхнього зображення були “нищі школьні” (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з “високим ” стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з “Енеїди Івана Котляревського.

На початку ХVІІІ ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла петрову “гражданку” (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею.

Серед письменників початку ХІХ ст. ще була жива узвичаєна українська вимова Ъ та И. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати Ъ як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російський вимові) для передачі українських слів: “добре робы”, “билый”, “блызькый” тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився в церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова. Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий “кулішівкою”. Він скасував літеру Ы, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого Е - Є. Але літера Ъ не зразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: “бьємь” (б'єм). Для звука ЙО вживали запозичене зі шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї ще не було. Корективу “кулішівки” зроблена в 1870 p. Було відкинуто Ъ у кінці слова і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру І. Московський цар Олександр ІІІ заборонив “кулішівку” і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали “ярижкою” (від назви російської літери ы - “єры”). У 1905 p. ця заборона була скасована і українці відмовилися від “ярижки” та повернулися до своєї “кулішівки”.

На Західній Україні реформу “кулішівки” зробив у 1885 p. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване і, але й вживав її для пом'якшення приголосних, наприклад: “дїло”, “сїрий” тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах Та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо в творах старших науковців початку ХХ ст., зокрема у Михайла Грушевського.

Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:

1. Не треба писати дід з двома крапками.

2. Не треба одділяти ся в дієсловах.

3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р'я од ря, з'я од зя і т. ін.

4. Не треба писати м'який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).

Поступово й галичани визнали переваги такої виправленої “кулішівки”. І тепер українці користуються цим правописом.

6. Українська мова під московським ярмом

Ставлення великоросів до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він, перебуваючи в Україні й навчаючись в Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від московської. Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що “малороссийское наречие” - це ні що інше, як “российское, на польский лад примененное”. Тому й приклад цариці наслідували всі вчені Московії, як її сучасники, так і пізніші “ученые мужи” Росії.

Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він вмістив у “Колоколі” некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру.

Російський уряд, керуючись великодержавними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови. У 1784 p. Київській академії було приписано читати лекції “с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии”, а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так поступово курс навчання в Київській Академії було повністю русифіковано.

У 1876 р. було видано Емським указ, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави; запроваджувалися також дві цензури: крайова і головна - Петербурзька.

Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов'янськими мовами, а українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з'їзді. У міністерстві ніби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, тільки у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.

У 1908 р. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности”.

Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови - це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом - сталінізму.

7. Порівняння історичного розвитку російської та української мов

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об'єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці - безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: “Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків ” (Франтішек Палацький); “Українці - стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев'ятьма літерами ” (Ельвія Челебі, 1657); “Українці - це нащадки Київської Русі” (Мальт-Брюн, 1807); “Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови ” (Шафарик).

Питанням порівняльної лексикографії української і російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад,' професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов'яноруси (українці) і фінноруси (московити). Він пише, що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов'янського. Тому процес ослов'янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини - величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, а фінно-угри, татари та інші народи.

Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі церковно-слов'янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угро-фіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, “цокання ”, “акання”, проривний Ґ, “ковтання ” голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи слов'янську мову, не сприйняли слов'янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов'яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін. Наприклад: українське лихий - злий, поганий, у московитів лихой - смелый, удалой; українське лаяти - сварити, у московитів лаять - гавкати: українське дитина, у московитів детина - здоровий чоловік; українське запам'ятати,- у московитів запамятовать - забути; українське вродливий - красивий, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч. Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української. Такої ж думки дотримувався і академік Микола Марр. У праці “Скифский язык” він писав, що українська мова належить до “окаючої” групи мов, як і скіфська мова.

Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавче зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.

Висновки

Дехто ладен зарахувати мову тільки до засобів комунікації, інструменту порозуміння між людьми, спілкування між народами. Насправді це не так. У мові закодовує нація всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. У ній вся розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, прагнень, ідей. З нею і тільки через неї розвивається культура. І в цілому світі, в кожному випадку це явище неповторне, у всіх відношеннях самобутнє, однакове за своєю природою з іншими і відмінне в своїй окремішності. Тому як ніхто не має права відбирати життя в людини, так ніхто не має права відбирати мову. Коли ж народ сам, добровільно чи під примусом, стає на шлях зречення рідної мови,- він стає на шлях самогубства.

Нині історія дала нашому багатостраждальному народові можливість пробудитися, відродити почуття гідності, оглянутися на своє минуле, побудувати вільну державу. 24 серпня 1991 р., день проголошення незалежності України, нині відзначається як всенародне свято.

У світі налічується близько трьох тисяч мов, споріднених і далеких одна від одної. Близькоспорідненими є східнослов'янські мови (російська, українська, білоруська), близькими до них є інші слов'янські мови (польська, чеська, словацька, болгарська, македонська, сербохорватська, верхньолужицька, нижньолужицька). У Європі існують ще германські (німецька, датська, шведська, англійська) та романські (французька, італійська, іспанська, португальська, молдавська, румунська та ін.) мови. Ці групи мов становлять одну сім'ю індоєвропейських мов. Є багато мов інших систем.

Україна, що виборола свою незалежність, увійшла нині в сім'ю європейських народів, і її державна мова посіла своє належне місце серед мов світу.

Список літератури

1. Белинский В. Поли. собр. соч.: В 12 т. -- М., 1954-1958. -- Т. 2. -- С. 355-356.

2. Велехова Н. Укрощение языка // Сов. культура. -- 1989.-- 14 січня.

3. Джапаридзе 3., Стрельников Ю. О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола // Экспериментально-фонетический анализ речи.-- Л., 1984 (пр.),-- Вип. 1.

4. Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. -- Львів, 1941. -- С. 3.

5. Кадомцева Л., Білодід О. Мова, екологія, етнодидактика // Мова і духовність нації: Тези доповідей регіональної наукової конференції. -- Львів, 1989. -- С. 4.

6. Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Твори: У 5 т. -- К., 1973. -- Т. 3. -- С. 283-301.

7. Мовчан П. Мова -- явище космічне // Літ. Україна. -- 1989. -- № 43--48.

8. Огієнко І. Слов'янське письмо перед Костянтином // Збірник Історико-філологічного відділу.-- К., 1928. -- № 76.

9. Огієнко І. Українська культура. -- К., 1918. -- С. 244.

10. Плющ П. Історія української літературної мови.-- К., 1971.-C. 148.

11. Розенталь. Д., Теленкова М. Словарь-справочник лингвистических терминов.-- М., 1985.-- С. 271.

12. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської старо-українщини ХІ-- ХVІІІ вв. --1924. --С. 36.

13. Шубравський В. Шевченко в оцінці Бєлінського: припущення і дійсність // УМЛШ.-- 1988. -- № 3.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Виникнення і первісний розвиток української мови. Наукові праці україномовців про виникнення української мови. Дослідження розвитку писемної української мови: діяльність Кирила і Мефодія. Спільність української мови з іншими слов'янськими мовами.

    реферат [29,5 K], добавлен 26.11.2007

  • Розвиток української літературної мови давньої і середньої доби. Доба відродження української літературної мови. Розвиток урядової мови в напряму зближення з живою мовою із впливом мови центральноєвропейських канцелярій: латинської, німецької, польської.

    реферат [21,1 K], добавлен 14.10.2011

  • Роль і значення для розвитку мови місця її народження, дальшого поширення, положення країни на карті світу. Належність української мови до широко розгалуженої мовної сім'ї слов'янських мов. Переконлива відмінність української мови у її фонетиці.

    реферат [24,8 K], добавлен 01.03.2009

  • Давня та сучасна українська лексикографія. Поняття словника. Орфографічний словник української мови. Тлумачний словник української мови. Словник синонімів української мови. Винекнення лексикографії з практичних потреб пояснення незрозумілих слів.

    реферат [33,0 K], добавлен 25.01.2009

  • Ознайомлення із основними етапами історичного розвитку української літературної мови. Визначення лексичного складу мови у "Щоденнику" Євгена Чикаленка. Вивчення особливостей правопису, введеного автором. Погляди Чикаленка на розвиток літературної мови.

    реферат [65,0 K], добавлен 19.04.2012

  • Постать Б. Грінченка як різнопланового діяча. Традиційні методи упорядкування довідкових видань. Основна організаційно-творча робота над "Словарем української мови". Використання "Словаря української мови" Бориса Грінченка у сучасній лексикографії.

    курсовая работа [1,1 M], добавлен 10.06.2011

  • Характерні риси сучасної української літературної мови та особливості її використання. Історія становлення української графіки й орфографії, видання "Українського правопису" 1945 р. Походження іноземних слів, що використовуються в літературній мові.

    реферат [24,7 K], добавлен 04.07.2009

  • Теоретичні проблеми ареального варіювання української мови: закономірності розподілу лексики в межах українського континуума; межі варіативності лексики у зв’язку з проблемою лінгвістичного картографування; семантичні варіанти у говорах української мови.

    реферат [20,5 K], добавлен 02.04.2011

  • Українська літературна мова як вища форма національної мови. Стилі української мови в професійному спілкуванні. Типізація мовних норм. Поняття та ознаки культури мовлення. Становлення українського правопису і його сучасні проблеми, шляхи їх вирішення.

    реферат [25,2 K], добавлен 26.01.2015

  • Мова як найвищий дар людини й цілого народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя. Деякі аспекти історії виникнення української мови та писемності, докази її давності. Особливості золотої скарбниці української усної народної творчості, її значення.

    сочинение [13,6 K], добавлен 21.04.2011

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.