З історії поглядів на походження української мови

З ІСТОРІЇ ПОГЛЯДІВ НА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Тривалий час у нашій науці панувала єдина «правильна теорія» про колиску трьох братніх мов - давньоруську мову, з якої в 14 ст. постали самостійні мови: російська, українська, білоруська. Ця «теорія» відбита в працях О. Востокова, І. Срезневського, О. Потебні, О. Соболевського, О.Шахматова, Л. Булаховського, А. Селіщева, В. Виноградова, Р. Аванесова, П. Кузнецова, Ф. Філіна, І. Білодіда та ін. Щоправда чимало російських мовознавців уважали прямою спадкоємницею мови Київської Русі лише російську мову, а українську та білоруську такими, що відокремилися від давньоруської і повинні повернутися до свого кореня, злитися з російською. За їхньою термінологією, давньоруська мова - «древнерусский язык», російська мова - «русский язык». Згадаймо: Словарь русского языка ХІ-ХVІІ вв. (М., 1975). Показовими в цьому плані є висловлювання знаного дослідника О. Трубачова: «Доходит до того, что сейчас в научной литературе, да и у широкой общественности набрало силу мнение, что якобы неудобно называть нашу начальную письменность и ее язык русскими, поскольку это общее наследие языка и культуры не одних русских, но и украинцев и белорусов. Вот пример, когда из верной посылки делаются неверные выводы. Ведь Русь Х-ХІ веков никак иначе себя сама не называла, а только Русью, Русской землей. Начать называть этот ранний период языка и литературы древневосточнославянским значило бы фактически переименовать его… Между тем в наших филологических кругах при обсуждениях упорно требуют говорить о паритетности взаимовлияния не только русского языка на национальные, но и наоборот. Но вдумайтесь, сопоставимые ли это вещи» [3].

Щодо назви Русь, яку так владно присвоїли російські мовознавці, зокрема й О. Трубачов, зазначимо, посилаючись на Степана Наливайка, який глибоко вивчає проблему етногенезу українців, шукає відповіді на питання питань: хто ми, звідки, від яких часів, залучаючи для дослідження незалежні одне від одного джерела, що назва Русь і сьогодні привертає до себе непослабну увагу, вона так і лишається найбільшою загадкою української історії - та й не тільки української. Незважаючи на численні гіпотези, число яких уже сягає двадцяти, і на всі намагання упродовж не одного століття, особливого успіху тут не досягнуто [2]. Сам же Степан Наливайко унаслідок свого фундаментального дослідження робить висновок, що «назви Таврика, Русь, Україна, Волинь виявляються семантичними двійниками, несуть однакове значення, виражене різними лексичними засобами. І словосполучення «Україна-Русь», у такому разі, не штучне сусідування двох випадкових, малозначущих означень, а поєднання двох абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту соціального статусу назв, які мовби дублюють, доповнюють одна одну. І значення кожної, що відбиває надзвичайно архаїчні уявлення населення Давньої України, - «Країна Священної Корови // Країна Священного Бика» [2].

Чи існували інші наукові погляди на проблему походження української мови, як і російської, білоруської? Звичайно. Але вони не допускались до широкого наукового обігу. Про них дізнавались переважно з публікацій викривального тону, що особливо рясно з'явились у 1970-і роки. Серед них виділялись розвідки мовознавця М.Тарасюка. Так, у статтях «Їхні ідеологічні позиції», «Мовна політика в УРСР і злісні вигадки», що друкувалися в журналі «Мовознавство», він (чи вона?) піддав нищівній критиці «українських буржуазно-націоналістичних недобитків - колишніх петлюрівців, недавніх гітлерівсько-фашистських найманців»: О. Горбача, В.Чапленка, П. Ковалева, П. Штепу, Ю. Шевельова та ін.

Відштовхуючись від загальновідомих на той час фактів походження української мови, викладених у працях О. Шахматова, Т. Лер-Сплавінського, Л. Булаховського, Ф. Філіна, І. Білодіда, М. Тарасюк зазначав: «М. Чубатий, автор книжки «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй», і його апологет П. Ковалів заперечують очевидний факт - існування спільної літературної східнослов'янської мови («ніякої староруської мови не було») і намагаються довести, що вже з VІ ст. (тобто ще до розпаду слов'янської спільності) існувала окрема українська мова».

Із розпадом тоталітарної системи та утворенням Української держави посилився інтерес українських мовознавців до вивчення давньоруського періоду в історії східних слов'ян та їх мов. Проведено конференції, на яких збиралися вчені як академічних інститутів, так і науковці з різних міст України, Білорусі та Росії. За інформацією А.Бурячка [1], більшість науковців обґрунтували положення про те, що давньоруської народності як певної етносоціальної одиниці насправді не було, а існували східнослов'янські племена зі своїми близькими за структурою, але не тотожними мовами. Якщо ж йдеться про мовну ситуацію в Київській Русі, то вона, на думку більшості дослідників, була такою. Побутувала церковнослов'янська, або староболгарська, мова, якою Кирило й Мефодій переклали богослужбові книги і якою вели богослужіння після прийняття християнства в Київській Русі. Але основною розмовною мовою народу, який заселяв простори від Закарпаття до Дону й від Прип'яті до Причорномор'я була українська мова. Її основа через століття переходила від покоління до покоління, збагачуючись новими лексичними елементами та вдосконалюючись у граматичному й стилістичному вираженні аж до наших днів.

Думки багатьох дослідників (О. Потебні, П. Житецького, М.Максимовича, К. Михальчука, О. Мельничука, Г. Півторака, В. Німчука, Ю. Карпенка, А. Білецького та ін.) про походження української мови описуються С. Єрмоленко в передмові до хрестоматії «Історія української мови» (К., 1996). Тут же подано розвідки (А. Кримського,Є. Тимченка, С.Смаль-Стоцького, І. Свєнціцького, І. Огієнка, К. Німчинова, Ю.Шевельова, О. Горбача, П. Ковалева та ін.), які до сьогодні практично не були відомі широкому філологічному загалові.

Нині українське мовознавство вийшло із затінку російського. З'являються праці, у яких увага вчених спрямована на з'ясування глибинної сутності власної мови. Так, побачила світ ґрунтовна монографія О. Царука «Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри», під час роботи над якою автор прагнув подивитись на історію української мови не з московської, а з нашої, київської сторони, із Савур-могилі і сторожового горба, не зігнорувавши при цьому принципу об'єктивності й послідовності у встановленні наукової істини [4]. Обґрунтувавши сучасну кризу традиційного поділу слов'янських мов, науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів визначає основні етнологічні і граматичні параметри українського глотогенезу. На його переконання, у давньоруській мові потрібно бачити не самостійну наддіалектну живу прамову східних слов'ян, а лише намагатися виділити в ній особливості давнього українського мовлення. Якщо з цього погляду підійти до писемних свідчень, то виявиться, як стверджував А. Кримський, що «взагалі словниковий матеріал Київського літопису відзначається дивовижною близькістю до сучасного українського» [4, с. 127].

Література