Ще трохи про лінгвістичну сверблячку (ніби як продовження статті "До дискусії про український правопис")

ЩЕ ТРОХИ ПРО ЛІНГВІСТИЧНУ СВЕРБЛЯЧКУ (ніби як продовження статті «До дискусії про український правопис»)

Василь Триліс (НДІ українознавства)

Яскраві симптоми лінгвістичної сверблячки з'являються в період засвоєння філологічної (власне, лінгвістичної) науки: це період наростання м'язової, ментальної та іншої маси, отож чекай диспропорцій. На цій стадії хворобу ще можна зупинити, але нікому. Ніхто не займається ранньою діагностикою, яка вже там профілактика... А ЛС прогресує, і не тільки сама собою, а й під академічним тиском: дітей вчать, що і як робити, але не вчать, чого і як не робити.

Бо це таке діло: коли свербить не дуже, то краще нічого не робити, потерпіти, не чухатись, воно й пройде; якщо ж розчухаєш, то зона сверблячки поширюється, набуваючи ознак лавини, вірус проникає глибоко в свідомість, і тоді вже нічого не вдієш. ЛС у розгорнутій стадії - це ***ий науковий співробітник, озброєний смолоскипом здобутих тяжкими зусиллями знань і запалений ідеєю щось зробити в царині лінгвістики. Якщо заглянути глибше в етимологію й патогенез хвороби, то можна переконатися, що ця патологія не нова. Це не СНІД і не атипова пневмонія, що виникли недавно і на які мікробіологи ось-ось знайдуть клямку. Це лихо ближче до таких прадавніх і безнадійних явищ, як нежить і гикавка. Але найвищого розквіту воно досягло в добу розгорнутого соціалізму, коли скрізь не вистачало робочих рук, усі щось робили і від усіх хтось вимагав щось робити. Я добре пам'ятаю, як ми невпинно проводили класні збори (а також збори ланки, загону, дружини, шкільні, комсомольські, профспілкові, партійні...), випускали стінні газети й фотомонтажі, виготовляли торфоперегнійні горщечки, збирали (а коли підросли, то виробляли) макулатуру й металолом, створювали нечувані теорії й небачені магістралі й гідросистеми. Це ж тоді всім Союзом ми років два обговорювали гігантський план перебудови російської (єдинонеобхідної) орфографії. То хіба ця параноя могла вивітритися за нещасний десяток-другий років? Отже, до ЛС не можна ставитися зневажливо. Наполеон, кажуть, програв Ватерлоо через нежить. Українці, кажу, можуть програти свою культуру (відтак і незалежність) через лінгвістичну сверблячку. Чухраїнство небезпечне тим, що смішне.

Як же запобігти лихові?

Перш за все, необхідно нейтралізувати вчених монополістів-мовознавців. Оскільки ЛС у них у всіх у розгорнутій стадії, то ні переконати, ні перевчити їх (не кажучи про сплавити десь на Соловки) вже не можна, тому доведеться чекати, поки вони вимруть (хоч як на мене, то я цілком щиро зичу їм козацького здоров'я); а тим часом усвідомити, що ніякі вони не мовознавці, принаймні справжньої української мови не знають, а зайняті тим, що видають один одному дипломи та вовтузяться з тим перекладом російського есперанто (росперанто) на українське есперанто (усперанто), який самі ж називають українською літературною мовою. Зараз цим усперанто користується меншість українців, але небезпека його поширення дуже велика, бо вивчити його неважко, а прихованого вірусу сверблячки в ньому аж кишить. По-друге, молодим неінфікованим і небайдужим до мови українцям необхідно усвідомити, що відбувається з реальною українською мовою. Чи існує вона як щось єдине й однозначне? Якщо існує, то де вона, як її побачити, почути, визначити й диференціювати від потвор? Чи жива вона ще, чи мертва, чи в анабіозі? Чи слід філософськи споглядати її подальшу стихійну долю, чи, як вищезгадані мовознавці, кинутись її рятувати? А якщо рятувати, то як? Оце останнє питання підводить до по-третього.

По-третє, не рятувати мову. Єдине, чому справді можуть навчити наші мовознавці, це як не треба робити і чого не треба робити з мовою. Бо самі вони навчені тільки щось робити з нею. І хоч би що вони робили з нею, результат виявляється прикладом того, чого не треба робити.

З мовою НІЧОГО НЕ ТРЕБА РОБИТИ! На неї треба тільки молитися, як на Бога, благоговіти перед нею, як перед Життям, і вчитися в неї, як у Природи. Бо вона і є Бог, Життя й Природа. Будь-який піп і будь-який вчений миттєво й точно визначать, хто кого створив - Бог людину чи Людина бога. Але ніхто й ніколи не скаже, хто кого створив - людина мову чи мова людину. Бо це така ж природна пара, як яйце й курка.

Найвищий природний продукт найвищої природної системи - ЕТНОСУ - мова не підлягає інтелектуальному втручанню! Бо результат буде той же, що й після кожного „перетворення” природи. Страшне каліцтво, завдане нашій мові віками насильства, принижень і вдосконалень, відпаде, як струп, коли вона стане вільною - від чужомовного тиску та від рідних адміністраторів.

Тому найвищою людською мудрістю, доступною сьогодні вченому загалові, було б утриматись від реформ та навчитися спостерігати природні мовні процеси. А фонетику, граматику й словники нормувати лише в тому сенсі, в якому добрий фотограф фіксує знімок - точно, чітко, не дозволяючи собі вдаватися до ретуші.

Все ж таки, як погамувати ЛС? Бо несила склавши руки дивитися, що воріженьки виробляють із українською мовою!

Одному мотоциклістові дуже віяло в груди, й він надягнув кожушка так, щоб ґудзики застібалися на спині. От чи їхав, чи ні, - попав у ДТП. З міліцейського протоколу: „...ще дихав, але голова йому була скручена на 180 градусів. Коли голову повернули в правильному напрямку, перестав дихати...”

Отак сьогодні реанімують і нашу мову. З того, що вона тяжко травмована, аж ніяк не випливає, що треба знову скручувати їй в'язи, навіть якщо кільком десяткам добродіїв здається, що вони це роблять „у правильному напрямку”. Загляньте до історії будь-якої нині квітучої мови: золотий фонд її фонетики, природної граматики й лексики творився в ті часи, коли ще й писемності не було, не кажучи про письменних мовознавців. А далі поступово з'являлися люди, яким вистачало глузду поступово все те багатство впорядковувати, унормовувати, не ґвалтуючи його природу. Фіксували те, що давно й надійно стабілізувалося в мові, і доводили до відома письменної громадськості. Мовознавча еліта періодично збиралася й переглядала нормативні словники й правила, застаріле вилучала, нові й переконливі явища реєструвала. І менш за все схильні були ті люди змінювати правопис. Дійшло до такого, що навіть у наші вчені голови не вкладається: скажімо, франко- та англомовні народи давно вже (століттями!) практично не міняють своїх правописів, хоча їхні письмена лише віддалено нагадують їхню ж таки реальну мову. Дикуни, ге? Українська мова сьогодні мало кому відома навіть на Вкраїні. Навіть щирим українцям. Ми ще дуже мало знаємо про можливості нашої мови в нинішньому світі - про її живучість, еволюційні параметри, гнучкість, придатність для різних рівнів спілкування та мислення. Мова багато втратила (відстала) в тих сферах, де вона була заборонена або витіснена. Їй тепер належить відновлювати (а правду кажучи створювати) неосяжну спеціальну термінологію в багатьох актуальних галузях науки, техніки, економіки і т. ін. Їй належить стати живим органом національного організму. Або штучним. Або імплантованим від якогось братнього чи спорідненого організму. Їй належить повернути собі природне звучання (ну не можна ж слухати, як співає наша естрада й говорить наше телебачення та радіо - це не мова, це „усперанто”, і всі це чують!); але спершу те звучання треба знайти, почути серед руїни. Знайти, відновити, створити, звикнути. Це все стихійні процеси, вони відбуваються завжди і всюди, а мовознавці й чиновники тільки думають, що якось цими процесами керують. Я б офіційно дозволив усім і на всіх рівнях вільно користуватися будь-якими наявними правописами та словниками. По-перше, всі всіх чудово розумітимуть. По-друге, всі й так це роблять. По-третє, такий ліберальний режим найкраще сприятиме здоровому, природному становленню мови. Як у часи Ярослава Мудрого, чи Гедимінаса, чи Виговського. А через десять (чи може сто) років знайдуться розумні люди, які зуміють поступово те багатство впорядкувати - а скоріш, здається, воно впорядкується й без них. Он колишня каторжна праця вивчення статистики мовних явищ уже сьогодні нерідко зводиться до кількох секунд пошуку в Інтернеті - здається, наші мовознавці навіть не знають, як це робиться. А далі розвиток інформатики приведе до таких змін у структурі й функціях мови, що сьогоднішні мудреці тільки вухами кліпатимуть та очима розводитимуть. Якщо доживуть. Коли ж уже ніякої терплячки від тої сверблячки, тоді, дорогий пане професоре, видайте ще один (або двадцять один) правопис і сорок два словники, але не як нормативні, а як альтернативні. На рівних правах з усіма іншими правописами й тезаурусами. Кілька десятків мільйонів людей за кілька десятків років складуть їм найкращу ціну. А школярі й студенти нехай відпочинуть від щоденної наруги.