В рамках виконання наукової теми кафедри також було здійснено дослідження можливостей застосування апарату математичного моделювання для аналізу стратегій політичних акторів в рамках євроатлантичної системи безпеки, виявлення точок рівноваги в узгодження інтересів, цілей та засобів їх досягнення множиною суб'єктів міждержавних відносин.

Вихідним пунктом для здійснення такого аналізу є ситуація, що склалась на Європейському континенті в останні десятиліття. На сьогодні серед лідерів країн Євроатлантичного регіону немає єдиного бачення кризових проблем сучасності. Навіть якщо вдається досягти спільного розуміння з тих чи інших питань, пріоритети зовнішньої політики різних країн суттєво відрізняються і кожна з них шукає свої шляхи подальшого розвитку. Водночас значна кількість європейських політиків переконана, що країни Євроатлантичного регіону потребують єдиної стратегічної концепції щодо проблем безпеки, яка повинна базуватися на таких принципах:

· визнання плюралізму центрів прийняття рішень у сфері безпеки та необхідності діалогу між ними;

· готовність вести діалог у сфері безпеки з позиції взаємної поваги заради проголошених інтересів усіх країн;

· намагання трансформувати взаємні розбіжності країн Євроатлантичного регіону в сфері безпеки у взаємовигідне співробітництво;

· стремління до зміцнення взаємної довіри, насамперед у випадках, коли йдеться про діяльність, спрямовану на полегшення колективних дій щодо попередження, стримування та розв'язання кризових ситуацій.

Стан системи міжнародних відносин, коли між державами встановилися стійкі дипломатичні відносини із взаємовигідними економічними та політичними зв'язками та збалансованим розподілом впливу, можна назвати станом політичної рівноваги чи балансом сил. Зазвичай такий стан рівноваги задовольняє більшість учасників міжнародних відносин. Політичну рівновагу можна вважати стійкою, якщо будь-які відхилення мають локальний і тимчасовий характер, а міжнародна система зберігає тенденції до повернення у зрівноважений стан.

Взаємодію між державами можна представити у вигляді мережі, в якій виокремлюють кілька підмереж, що відповідають міжнародним організаціям на кшталт НАТО, ОБСЄ та ін.

Припускатимемо, що кожна з держав здатна визначити для себе відносини з державами, які для неї є важливішими як з точки зору кооперації, так і конкуренції: з ким варто підтримувати зв'язки і на якому рівні з максимальною власною вигодою. Щодо цього вага кожного учасника міжнародних відносин суттєво залежить від кількості таких зв'язків та їхньої якості. Досліджуючи міжнародну мережу держав Євроатлантичного регіону в сукупності з системою відносин між ними, можна проаналізувати стан безпеки в регіоні, оцінити стан рівноваги як на локальному так і загальному рівні та визначити її стійкість, ключові вузли та можливі трансформації.

Окремим предметом дослідження є мережі, що перебувають у стані рівноваги - мережі Неша. У такій мережі кожен гравець формує свої зв'язки так, щоб максимізувати свій виграш. Тоді можуть використовувати стратегії підтримки якомога більшої кількості зв'язків, або навпаки - мінімізувати витрати на взаємодію. Як характеристику ефективності мережі загалом часто беруть суму виграшів усіх гравців. Часто дослідження мережі зводиться до визначення найважливіших та найуразливіших елементів та можливості їхнього підсилення або зменшення значимості.

Позначимо множину учасників міжнародних відносин Євроатлантичного регіону, назвемо їх гравцями. Кожен з них має певні відносини з деякими іншими. Якщо представити ці зв'язки у вигляді ліній, то отримаємо мережу, яка відображає політичну ситуацію на певний момент часу. Будь-який гравець володіє інформацією щодо своєї цінності та цінності інших гравців у розумінні впливу на міжнародні процеси, забезпечення реалізації власної політики і забезпечення власної безпеки. Встановлюючи зв'язки з іншими, він може змінювати оцінку інших завдяки доступу до ресурсів, технологій, інформації, витрат часу, підвищення рівня захисту тощо. Отже, гравці зацікавлені в налагодженні зв'язків між собою та їхній підтримці, якщо це вигідно, вибудовують при цьому свої стратегії так, щоб отримати найбільшу вигоду для себе.

Стратегією гравця називають вектор , де , якщо гравець і має зв'язок з гравцем j та може підвищити рівень безпеки, отримати певну корисну інформацію чи ресурси, вплив на політичні процеси в регіоні, можливість просування власних інтересів, або, якщо такого зв'язку не існує. Вказані зв'язки можуть бути симетричними (двосторонніми) та асиметричними (односторонніми). Множину всіх стратегій і-го гравця позначимо . Вибір стратегії гравцем залежить від стратегій інших гравців, певних зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливають на власну безпеку та рівень безпеки Євроатлантичного регіону загалом. Очевидно, що кількість різних стратегій для кожного гравця дорівнює . Множина становить простір стратегій усіх гравців, який охоплює всі можливі ситуації, що можуть скластися в Євроатлантичному регіоні.

Вибір кожним з гравців своєї стратегії визначає конкретну ситуацію , що відповідає орієнтованій мережі (графу). Якщо не брати до уваги направленість зв'язків між гравцями, то отримаємо ситуацію , де . Кажуть, що між гравцями і та j існує зв'язок, якщо , або знайдеться декілька гравців , таких що . Позначатимемо цей факт . Множину гравців, з якими і-й гравець встановив прямі зв'язки, представлено у вигляді

. (1.1)

Кількість таких зв'язків дорівнює . Сукупність усіх гравців, що прямо або опосередковано взаємодіють з і-м гравцем у ситуації s, утворює множину

, а . (1.2)

Вигоду і-го гравця від зв'язку з j-м позначимо , а вартість встановлення та підтримки такого зв'язку - . За таких умов виграш і-го гравця у випадку, коли настане ситуація s, становитиме

. (1.3)

Ситуацію s, в якій і-й гравець розірвав усі свої зв'язки, позначимо . Тоді отримаємо, що , де символ “” означає об'єднання зв'язків та . Стратегія є найкращою для і-го гравця в ситуації s, якщо для будь-яких . Якщо кожен з гравців обере для себе найкращу стратегію, то в регіоні встановиться політична рівновага, що відповідатиме ситуації . Отримана рівновага аналогічна рівновазі за Нешем. Сукупність зв'язків між учасниками міжнародних відносин у стані рівноваги утворює мережу Неша.

Ефективність системи євроатлантичної безпеки, коли сформувалася ситуація s, визначається сумою витрат усіх гравців

. (1.4)

Якщо вдасться досягти такої ситуації в Євроатлантичному регіоні , що для будь-яких , то можна стверджувати про досягнення оптимального стану рівноваги.

Відокремленим сегментом системи безпеки регіону в ситуації s називають таку підмножину , в якій між будь-якими гравцями існує зв'язок, однак не існує жодного гравця , що зв'язаний із будь-яким з . Усю систему міжнародних відносин можна розділити на кілька сегментів. Якщо ж у заданій ситуації не можна виокремити жодного сегмента з більше ніж одним гравцем, то таку систему називають однорідною. Міжнародна система з єдиним геополітичним центром виникає тоді, коли існує один гравець, який має сильні зв'язки з усіма іншими n-1 гравцями, що не пов'язані між собою, тобто організована мережа зіркоподібного типу.

Дослідження сегментованої структури міжнародної системи доцільно здійснювати з використанням методів коаліційних ігор передусім тому, що це даватиме змогу оцінити переваги участі гравців у тих чи інших коаліціях та ефективність власне коаліційних угрупувань. У ситуації з євроатлантичною системою безпеки можна визначити переваги від кооперації різних держав та їхньої мережевої взаємодії. Вивчення міжнародної системи за допомогою мережевої гри даватиме змогу кожному гравцеві визначити оптимальну структуру зв'язків з іншими державами і, як наслідок, забезпечити власну безпеку та політичну стабільність з оптимальним використанням ресурсів. [2]

Архітектуру європейської безпеки, основу якої складають НАТО та ОБСЄ, доповнюють ціла низка регіональних інституцій, що формують відносно самостійні підсистеми. Серед них: ОЧЕС, ГУАМ, інтеграційні проекти північноєвропейських країн, «Веймарський трикутник», «Вишеградська група».

Пошук моделі ефективної співпраці України з державами-сусідами у контексті розвитку двосторонніх та багатосторонніх відносин зумовлює значний науковий інтерес до механізмів багатостороннього співробітництва, зокрема, регіональних організацій, які, починаючи з 2-ої пол. ХХ ст., відіграють все помітнішу роль у міжнародних відносинах. Виникнення та стрімкий розвиток таких інституцій, як Ліга Арабських держав, Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Спільний південний ринок (МЕРКОСУР), продемонстрували високий потенціал таких механізмів співпраці між країнами світу.

Можна констатувати необхідність розширення дихотомії «Схід-Захід» принаймні за рахунок Чорноморської регіональної системи співпраці або розгляду ідеї утворення проекту Балто-чорноморської дуги як альтернативи виключно пострадянського простору у межах колишнього СРСР. Очевидним також є факт такої пильної уваги політичних інститутів іноземних держав до України, яка через специфіку свого геополітичного становища є безпосередньо важливим чинником розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі.

Аналізуючи модель участі України в інтеграційних об'єднаннях пострадянського простору, слід зазначити орієнтацію на розвиток насамперед двосторонніх стосунків з країнами пострадянського простору. З іншого боку, спостерігається зростання незгоди політичних еліт деяких країн пострадянського простору (Україна, Молдова, Азербайджан, Грузія та ін.) провадити свою зовнішньополітичну діяльність, використовуючи принцип багатовекторності, орієнтований на розвиток одночасно раціональних стосунків з країнами близького і далекого зарубіжжя. Така концепція базується на особливостях географічного розташування України, її транзитному потенціалі і т. д.

Реалізація масштабних проектів економічного співробітництва у Чорноморському регіоні, безумовно, передбачає збереження в ньому загальної системи безпеки і стабільності. Держави регіону зіштовхуються з високим рівнем конфліктності (проблема Криму, Абхазія, Нагірний Карабах, Чечня, Боснія тощо). Недопущення розгортання цих конфліктів має базуватися на засадах формування субрегіональних структур безпеки, здатних утворити спільну платформу для співробітництва у цій сфері з максимальним урахуванням інтересів усіх держав регіону.

Однією з найгостріших проблем європейської та регіональної безпеки надалі залишається проблема врегулювання «заморожених» конфліктів. У цьому контексті варто згадати перший Київський безпековий форум «Врегулювання «заморожених» конфліктів у контексті безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні», який відбувся в середині листопада 2007 р. Форум пройшов під егідою Міністерства закордонних справ України, Центру документації та інформації НАТО і Фонду ім. Ф. Еберта. Метою Форуму був аналіз дієвості існуючих механізмів врегулювання «заморожених» конфліктів у Чорноморському регіоні та пошук перспективних стратегій розв'язання цієї важливої міжнародної проблеми. Україна продовжувала докладати зусилля в контексті придністровського врегулювання, відповідно до формули «до врегулювання через демократію». Ще з 2005 р. почала працювати Місія Європейських комісій з надання допомоги Україні і Республіці Молдова в питаннях кордону. Ці дії отримали позитивну оцінку світової спільноти та дали змогу поставити на системну основу боротьбу з контрабандою. Розвитком такого співробітництва може слугувати розширення діалогу поза рамками ГУАМ із залученням механізму головування України в рамках ОБСЄ та активізація участі структур ГУАМ у врегулюванні заморожених конфліктів. Здебільшого експерти сходяться на думці, що ефективність ГУАМ може проявитися саме через успішність розв'язання конфліктів замороженого характеру та вирішення питання європейської інтеграції через механізми «Східного партнерства», у котрому країни-члени організації доволі активно співпрацюють.

Реалізація на практиці ідеї перетворення України на регіонального лідера передбачала б активізацію діяльності механізмів функціонування Організації ГУАМ з метою її перетворення на дієву структуру для реалізації національних інтересів нашої держави [12].

Інша регіональна ініціатива « Північний вимір» є інструментом співробітництва між чотирма рівноправними партнерам: Європейським Союзом, Росією, Норвегією та Ісландією. «Північний вимір» охоплює широку географічну область на півночі в складі Балтійського і Баренцового регіонів Північного Заходу Росії на сході та Ісландії і Гренландії на заході. Політика ЄС «Північного виміру» спрямована на підтримку стабільності, благополуччя і сталого розвитку в регіоні за допомогою практичного співробітництва. «Північний вимір» охоплює цілий ряд секторів, таких як навколишнє середовище, ядерна безпека, охорона здоров'я, енергетика, транспорт, логістика, торгівля та інвестиції, наука, освіта та культура.

Партнерство здійснюється на основі відкритої, рівноправної і широкої участі. Тому концепція «Північного виміру» послужила основою для створення структурованої та всеохоплюючої програми дій, спрямованої на розвиток політично стабільного, безпечного та економічно розвиненого регіону.

ЄС визначив 15 пріоритетних галузей співпраці в межах «Північного виміру» - від енергетичної до освітньої. Рада визначила п'ять сфер співпраці, які були визнані пріоритетними при імплементації ініціативи «Північний вимір»: 1) енергетика, транспорт і телекомунікація, інфраструктура; 2) довкілля, ядерна безпека та природні ресурси; 3) охорона здоров'я громадян та соціальні питання; 4) транскордонна співпраця, торгівля та інвестиції, боротьба зi злочинністю; 5) освіта, навчання та наука.

З політичної точки зору, саме Балтійські держави отримали багато зиску від ініціативи: по-перше, вона відкривала їм шлях до подальшої інституціалізації відносин з ЄС, а також можливість ширшої участі у процесі субрегіональної співпраці, у межах якої вони також отримували можливість політичного діалогу із західними партнерами. Ініціатива«Північний вимір» включала й дві Північноєвропейські держави, які не є повноправними членами ЄС ? Ісландію і Норвегію.

Ще одним важливим аспектом ініціативи «Північний вимір» є багаторівневий підхід. У межах ініціативи цей підхід є більш ефективним для координування та співпраці на різних інституціональних рівнях: на рівні ЄС, субрегіональному та національному (та певною мірою - субнаціональному). Основу цього підходу становить декілька регіональних та субрегіональних інституцій, які вже провадять свою діяльність в цьому регіоні, а також розмаїття програм співпраці, які стали основними інструментами імплементації ініціативи.

Загалом ініціатива «Північний вимір» стала хорошою можливістю для оцінки ефективності субрегіональної співпраці. До імплементації ініціативи були залучені не лише держави-члени ЄС і на той час потенційні члени ЄС, а й держави, які стоять осторонь Європейського Союзу [3].

Таким чином, подібні проекти пропонують специфічні шляхи та можливості для реалізації без пекових цілей України в рамках субсидіарних та субрегіональних проектів, що сприятимуть підвищенню безпекової ситуації на європейському континенті через зміцнення економічних, соціальних та культурних зв'язків.

Однак в чисто оборонному плані країни Північної Європи не пішли на створення самостійної безпекової організації, що свідчить про загальну тенденцію в безпековій сфері до творення єдиної комплементарної архітектури європейської безпеки і прагнення подлати парадигму «розколотої Європи» В середині 50-х рр. країни Північної Європи проробляли проекту воєнного регіонального союзу, але в сучасних умовах стало зрозумілим. що союз потребуватиме значних військових ресурсів ззовні. На той час тривав процес створення НАТО, і Сполучені Штати прагнули залучити до нього Скандинавські країни. Одним із засобів тиску була відмова надавати допомогу альянсові північноєвропейських країн. Це стало переконливим аргументом для Норвегії. Швеція ж безкомпромісно стояла на позиціях нейтралітету. Проте така ізоляціоністська позиція могла б стати невигідною для Швеції, коли б її західні та південні сусіди вступили до іншої військової організації, а не до пропонованого оборонного союзу. Якщо б такий союз створили, то всі держави змушені були б провадити стосовно Швеції політику нейтралітету, і тоді вся Скандинавія могла б перетворитися на велику нейтральну зону. Саме тому Швеція і прагнула створити власний оборонний альянс з Данією та Норвегією [4].

Запропонована угода щодо майбутнього оборонного союзу містила в собі три головні умови. По-перше, передбачали, що напад на одну з трьох держав розглядатимуть як напад на всіх. По-друге, сторони угоди повинні оголосити статус нейтральних держав. Це означало б, що жодна країна не могла укладати жодних військових угод з третіми державами і що всі утримувалися б від участі в будь-яких військових конфліктах. По-третє, спільна позиція нейтралітету означала б, що це був би озброєний нейтралітет, а саме спільна оборона, спільний контроль над озброєнням. Союз мав певні труднощі й економічного характеру. Зокрема, Норвегія потребувала значних фінансових ресурсів, реконструкції, насамперед у північних районах. І Сполучені Штати могли стати для неї основним джерелом дешевої зброї за умови її вступу до НАТО. Норвегія також тримала певні «образи» на вецію ще з часів їхнього спільного союзу через позицію нейтралітету веції, яка дала змогу протягом Другої світової війни німецьким військам просуватися її територією на Норвегію. Норвегія також традиційно була зорієнтована на захід, зокрема через своїх торговельних партнерів. Данія дотримувалася двоякої позиції, проте коли Норвегія надала перевагу Північноатлантичному альянсу над північноєвропейським оборонним союзом, Данія послідувала її прикладу. Обидві стали державами-засновницями НАТО. Позиція Фінляндії в галузі безпеки залишилася незмінною - вона залишалася нейтральною теж. Відтоді ідея створення спільного оборонного союзу з'являлася тільки в пресі. А після створення Північної ради 1952 р. ці питання не були внесені до компетенції цієї організації. Після створення Північної ради співпраця країн Північної Європи в політичній сфері вже відбувалася в рамках цієї міжнародної регіональної організації [4].

Досвід Північноєвропейських країн дозволяє говорити про принаймні дві безпекові альтернативи для України: приєднання до структур існуючої архітектури, або ж оголошення нейтралітету і розбудови виключно власних безпекових потужностей (досвід Швеції). Власне досвід останньої показує потребу у створенні міцної економічно-промислової бази для забезпечення власного озброєного нейтралітету. З іншого боку, геополітичне розташування України навряд чи дозволить в перспективі піти на реалізацію подібного сценарію, оскільки підштовхує країни у «сіру» буферну зону між двома безпековими підсистемами, що склались на сьогодні на континенті - євроатлантичною, що формується навколо НАТО і ЄС, та євразійською - навколо ОДКБ, СНД, ШОС з військово-політичним і економічним домінуванням Російської Федерації і (у випадку останньої) Китаю.

Врегулювання конфліктів на пострадянському просторі є одним з безпекових пріоритетів України і в одночас однією з найбільших актальних пролблоем всієї європейської безпекової політики. Одним з аспектів діяльності в цьому напрямку є здійснення миротворчих операцій. Європейський континент є одним з найскладніших регіонів для здійснення цього виду діяльності (наявність потужних регіональних організацій з нечітким функціоналом в цій сфері діяльності; переплетіння інтересів глобальних акторів - США, Росії, а також існування суі генеріс унікального політико-економічного утворення ЄС; активні суспільно-політичні трансформаційні процесі в державах регіону; високий військовий потенціал держав регіону).

З огляду на це особливу увагу становить діяльність ОБСЄ, як організаці трансатлантичного характеру, що включає в себе держави як Західної півкулі, так і чисто європейських учасників, а також азійські держави пострадянського простору.

Якщо говорити про доктринальну й практичну сторони операцій НБСЄ/ОБСЄ в конфліктних регіонах, то політичне рішення щодо операцій приймається самостійно (мандат регіональної угоди) або рішення ООН. Суб'єкт проведення операції - Ad hoc коаліція країн-учасників організації або Організація в цілому. Зона відповідальності фактично (хоча й не доктринально) обмежена територією країн-учасниць. Принцип прийняття рішень - консенсус, а також «консенсус мінус один», але тільки для операцій без елементів примусових дій. Види операцій:

· спостереження за виконанням угод про перемир'я і припинення вогню («підтримання миру»), збір фактів щодо конфлікту і ситуації з дотримання прав людини в регіонах конфліктів;

· сприяння організації переговорів між конфліктуючими сторонами, посередництво;

· надання гуманітарної допомоги та забезпечення умов для її надання; надання допомоги біженцям та переміщеним особам.

Особливості підходу до операцій:

· акцент на політичній і гуманітарній, а не військової стороні операцій;

· принципова відмова від використання елементів примусових дій;

· підкреслена рівновіддаленість від сторін конфлікту, а також використання персоналу з країн, віддалених від конфлікту.

Документи НБСЄ/ОБСЄ визначають:

· миротворчі операції не можуть включати примусові дії;

· миротворчі операції вимагають ясно вираженої, переважно документованої згоди сторін, що безпосередньо стосуються конфлікту;

· повинна бути забезпечена повна безсторонність миротворців, і вони повинні рекрутуватися з країн, що не мають інтересів у регіоні конфлікту;

· ефективне і встановлене на практиці припинення вогню повинне бути заздалегідь досягнуте між сторонами;

· повинні бути забезпечені гарантії безпеки миротворчого персоналу на весь час проведення операції.

Прийняті в НБСЄ/ОБСЄ обмежувальні умови, в цілому досить точно відповідають принципам підтримки миру в сенсі VI глави Статуту ООН, проте вони показують, наскільки обмежена була б здатність ООН діяти в конфліктних регіонах, якби на практиці «сьома» і фактично «шоста з половиною» глави не отримали застосування.

В той же час, у ОБСЄ є певні переваги з погляду проведення регіональних миротворчих дій:

· універсальний (у масштабах регіону) характер представництва держав;

· політичний імідж організації, як відносно безсторонньої;

· наявність у ОБСЄ права регіональної організації формувати власні мандати на проведення операцій з підтримки миру і самостійно проводити такі операції;

· визнання за ОБСЄ права делегувати повноваження з проведення операцій іншим регіональним організаціям і групам держав;

· повне визнання і підтвердження повноважень і миротворчих функцій ОБСЄ з боку ООН, частково взаємодоповнюючий характер місій цих організацій;

· наявність у ОБСЄ (зокрема через універсальність регіонального членства, а також наявність сформованої десятиліттями системи моніторингу за станом прав людини і конфліктним потенціалом) широких можливостей раннього виявлення конфліктогенних ситуацій;

· високий рівень міжурядових зв'язків, наявність прямих контактів структур ОБСЄ з главами держав, урядів, офіційними колами всіх держав регіону.

І якщо згадані причини обмежують миротворчий потенціал ОБСЄ, то наведені переваги роблять ОБСЄ однією з найважливіших, але недостатньо використаних, ресурсів регіональної миротворчості [5].

В плані врегулювання конфліктів на європейському континенті Україна вистапає не лише і не стільки як «імпортер» безпеки, але в першу чергу як «контрибутор» безпеки, приймаючи активну участь у миротворчих операціях, місіях спостереження, гуманітарних акціях, дипломатичних ініціативах. Українські миротворці брали активну участь у миротворчій діяльності на Балканах у 90-х рр. ХХст. Однак найбільше зацікавлена Україна у врегулюванні і вирішенні так званих «заморожених» конфліктів, які знаходяться на периферії (з точки зору західноєвропейських держав) європейського безпекового простору, але мають надзвичайний конфліктогенний потенціал і негативний вплив на безпекову ситуацію України і держав колишного СРСР.

Найбільш активно Україна була залучена у вирішення Придністровського конфлікту, де наша держава вистпає однією з держав-гарантів мирного процесу і виступала з низкою дипломатичних ініціатив по врегулюванню. Україна як одна з держав-гарантів протягом усіх попередніх років декларативно підтримувала територіальну цілісність і державний суверенітет Республіки Молдова. Остаточне врегулювання цієї проблеми для України досить важливе, оскільки його можна розглядати як передумову для швидкого просування нашої держави на шляху до європейської інтеграції. Нова геополітична стратегія України має на меті перетворення України на важливий суб'єкт світової політики, здійснення активної регіональної політики, що на практиці передбачає реалізацію ролі держави-гаранта у врегулюванні Придністровської проблеми.

Не такою значною, як у Придністров'ї, є роль України у врегулюванні конфліктів у Нагірному Карабаху та Грузії. Сьогодні можна розглядати два варіанти української участі у врегулюванні конфліктів в Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабаху: розробка нового плану мирного врегулювання конфліктів та залучення українських миротворців. Позитивний досвід України щодо розробки Плану врегулювання Придністровського конфлікту та оцінки її пропозицій світовим співтовариством мають дати поштовх українським дипломатам, військовим та експертам щодо розробки пропозицій з врегулювання інших конфліктів на території сусідніх країн. Однак Україна отримає дивіденди, підвищить рівень своєї національної безпеки, реалізує свої національні інтереси лише у разі послідовного і постійного запровадження зазначених планів.

Як і у Придністров'ї, перевагою України у врегулюванні конфліктів у Нагірному Карабаху, Абхазії та Південній Осетії може стати її неупередженість. Крім того, посередницьким і миротворчим зусиллям України сприяє позиція керівництва цих держав, які хочуть бачити більш збалансований та об'єктивний підхід у вирішенні конфліктів, зважаючи на постійні звинувачення російської сторони, в том числі й з боку ООН, у втручанні у внутрішні справи цих держав та підтримки сепаратистських рухів.

Для України конфлікт в Абхазії, як і інші етнічні конфлікти на території Грузії, несуть значну небезпеку, оскільки це зачіпає її національні інтереси. Сьогодні Грузія є найперспективнішим партнером України на Південному Кавказі та у Чорноморському регіоні. Упродовж 2000-2001 рр. Україна вже пропонувала свої послуги у посередництві, зокрема, мала бажання надати свою територію для переговорів, чи приєднатися до Групи друзів Генерального секретаря ООН з посередництва у Грузії. Однак українську ініціативу негативно сприйняла абхазька сторона без чіткого пояснення причин.

Зазначимо, що значний внесок у врегулювання конфлікту в Грузії 2008 р. зробила Україна. Зусилля України були спрямовані насамперед на збереження суверенітету Грузії та її територіальної цілісності, а також на відновлення миру в регіоні.

Україна для досягнення зазначених цілей вдалася до відповідних воєнних і політико-дипломатичних заходів. Серед них - надання Україною по лінії воєнно-технічного співробітництва воєнної техніки та озброєнь з метою зміцнення обороноздатності Грузії. Ці системи озброєнь мали переважно оборонне призначення, зокрема, до них належать комплекси протиповітряної оборони сухопутних військ “Бук”.

Другим важливим кроком України стало попередження російської сторони про право закрити свої територіальні води для кораблів Чорноморського флоту, які беруть участь у війні проти Грузії і базуються на території України. Застосуванням цих кораблів проти Грузії Росія втягнула Україну в конфлікт, оскільки з її території вони вчинили напад на Грузію та її збройні сили. Це тим більше було неприпустимим, оскільки Грузія є членом ГУАМ і Україна в рамках двосторонніх угод несе відповідальність за її безпеку. Отже, Україна, на відміну від ЄС та інших країн, надала реальну воєнну і політико-дипломатичну підтримку збереженню суверенітету й незалежності Грузії.

Іншими важливими умовами негайного припинення війни Україна вважала: врегулювання конфлікту мирними політико-дипломатичними засобами та недопустимість застосування насилля ворогуючими сторонами. Таку позицію офіційно викладено в Заяві МЗС України від 8 серпня 2008 р. У цій Заяві Україна закликала Російську Федерацію вивести свої війська з території Грузії, виявити стриманість у своїх діях та здійснити необхідний вплив на сепаратистський режим Цхінвалі з метою повернення його представників за стіл переговорів. Запорукою успіху таких переговорів, як зазначено в Заяві, мало стати негайне припинення бойових дій, беззастережне підтвердження російською стороною суверенітету й територіальної цілісності Грузії. При цьому Україна висловила готовність зробити свій внесок у миротворчі зусилля міжнародної спільноти з метою досягнення врегулювання конфлікту в Грузії.

Іншим важливим внеском України в зупинення війни та недопущення штурму російськими військами м. Тбілісі був приїзд Президента України Віктора Ющенка разом з Президентами Польщі, Естонії, Литви та Латвії 12 серпня 2008 р. в грузинську столицю. Цей захід солідарності п'ятьох країн мав стримуючий ефект щодо реалізації російськими військовими і політиками своїх воєнних планів.

Отже, основні зусилля МЗС та Президента України були спрямовані на припинення бойових дій у зоні грузинсько-російського конфлікту, збереження суверенітету й територіальної цілісності Грузії, а також припинення морської блокади її територіальних вод. Україна, як і вся міжнародна спільнота, засудила вторгнення російських військ у Грузію. Президент України В. Ющенко провів низку консультацій з керівництвом країн ЄС, а також здійснив поїздки в Грузію з президентами Польщі, країн Балтії та Румунії. Відтак Україна налагодила тісну координацію позицій і дій з країнами Балто-Чорноморського регіону, які входять до Європейського Союзу.

Однією з важливих складових формування позиції України щодо російсько-грузинського конфлікту було її узгодження з ЄС, оскільки керівництво країни вважало за необхідне приєднуватись до заяв Європейського Союзу. Такі консультації Президент України В. Ющенко провів з Верховним головою ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Хав'єром Соланою і Президентом головуючої в ЄС Франції Ніколя Саркозі, а також з президентами окремих країн-членів ЄС.

Варіант заміни російського контингенту у Грузії українськими миротворцями є досить проблематичним, оскільки український уряд неодноразово заявляв, що скерує свій контингент лише під егідою ООН. Але Організація Об'єднаних Націй поки що не вважає за потрібне змінювати формат своєї участі, тобто фактично делегувала свої миротворчі повноваження контингенту СНД, залишивши за собою лише моніторингові функції.

До 2010 р. Україна фактично обмежувалася заявами про підтримку територіальної цілісності держав, на території котрих відбуваються етнополітичні конфлікти, беручи участь у місіях ООН та ОБСЄ. Однак така обмежена роль не відповідає інтересам України в регіоні. Участь України може розширитися до статусу офіційного посередника, надання території для проведення переговорів, введення миротворчих сил, запропонування власного миротворчого плану, лобіювання обговорення проблеми невирішених конфліктів у рамках ГУАМ, інших міжнародних організаціях та залучення їх до процесу врегулювання.

Необхідне дещо активніше залучення світового співтовариства до вирішення цих конфліктів, передусім ЄС. Європейський Союз бачиться державам як єдиний чесний посередник. Україна може стати провідником Європейського Союзу, а спільні зусилля, крім того, ще й сприятимуть поглибленню двостороннього співробітництва Україна - ЄС. Розповсюдження досвіду Місії ЄС щодо допомоги на україно-молдовському кордоні (EUBAM), яка знаходиться в Одеському регіоні, сприятиме вирішенню наслідків конфліктогенної ситуації, таких як прикордонна злочинність, контрабанда, нелегальна міграція, корупція на кордоні тощо. Україні необхідно зайняти чітку позицію нейтралітету у цих конфліктах для підвищення рівня довіри з обох конфліктуючих сторін. Однак при цьому необхідно чітко дотримуватися принципів територіальної цілісності, насамперед щодо Грузії та Молдови.

Отже, ситуація з невирішеністю заморожених конфліктів на пострадянському просторі несе в собі як існуючу, так і потенційну загрозу національній безпеці України, і в її силах стати на заваді загостренню конфліктного потенціалу в регіоні. Україна може забезпечити реалізацію своїх національних інтересів та гарантувати свою безпеку лише шляхом поступового залучення до вирішення конфліктів у Придністров'ї, Нагірному Карабаху, Абхазії та Південній Осетії, за умови залучення ширшого кола міжнародного співтовариства, чітко сформульованих посередницьких ініціатив та недопущення загострення етнополітичної ситуації в середині країни [11].

Для України регіон СНД є особливо чутливим і складним, з точки зору можливого проведення миротворчих операцій, залучення багатонаціональних миротворчих контингентів. Україна не бере участі в діяльності сил СНД щодо врегулювання збройних конфліктів на теренах країн колишнього СРСР, розглядаючи її як таку, що не відповідає всім принципам проведення операцій з підтримання миру.

Водночас, Україна готова в кожному конкретному випадку розглядати питання про участь її спостерігачів у формуванні миротворчих сил СНД, діяльність яких буде підкріплено мандатом ООН/ОБСЄ. Таке рішення Україна буде приймати в односторонньому порядку та відповідно до національного законодавства.

Участь військового контингенту України в миротворчих операціях ООН є доброю школою для ЗС, адже дає змогу набути досвіду врегулювання збройних конфліктів, ознайомитися з досвідом організації та дій армії інших держав, набути практичні навички у бойових умовах.

Участь України в миротворчих операціях під егідою ООН із врегулювання сучасних конфліктів повністю відповідає стратегічній меті зовнішньої політики України, якою є інтеграція у європейські структури. Досягнуто відчутних результатів у зміцненні статусу України як важливого контрибутора міжнародної та регіональної безпеки. За обсягами та географією своєї участі у миротворчих операціях ООН, Україна посіла перше місце серед країн Європи.

Закономірним і невідворотним є подальше визначення завдань України стосовно її утвердження як потужної та впливової регіональної держави, що визначає її перспективну роль у розвитку політичної й економічної взаємодії на європейському континенті та у прилеглих регіонах, забезпеченні регіональної стабільності та безпеки [6].

ВИСНОВКИ

В результаті виконання науково-дослідної теми «Україна в новій архітектурі європейської безпеки» було здійснено комплексний аналіз процесів формування та адаптації нової архітектури європейської безпеки з урахуванням процесів політичної трансформації в Європі, формування комплексу нових загроз та наявності «заморожених конфліктів» в регіоні.

На сьогоднішній день зберігають актуальність дві суперечливі тенденції в розвитку і формуванні безпекової архітектури Європи - «розколотої» Європи і Європи «об'єднаної» готової до спільного реагування на новітні виклики та загрози. При цому Європейський Союз, не зважаючи на потужні зусилля по формуванню і інституалізації спільної зовнішньої політики і політики безпеки (а також їх оборонного компоненту) досі не спромігся сформулювати чіткі безпекові завдання і створити дієві механізми реалізації даної політики. Це не означає провал, але підтверджує складність переходу від однієї парадигми розвитку безпекових відносин до іншої, що обумовлено необхідністю узгодження численних, часто суперечливих, підходів до розуміння безпеки на континенті і, що важливо, демократичними принципами організації відносин в межах європейської спільноти. Таким чином, до досягення європейськими без пековими структурами належного рівня ефективності єдино. Ефективною системою гарантування безпеки на континенті залишається Північноатлантичний Альянс.

Одночасно на європейському континенті спостерігається негативна тенденція відновлення розподільчих ліній і повернення до політики боротьби з а сфери впливу. Більшість держав Центральної та Східної Європи реалізували євроінтеграційні завдання. Північноатлантичний Альянс і ЄС інтегрували в себе більше десятка нових членів в Центрально-Східній Європі були адаптовані демократичні цінності і норми. Тенденція до розширення НАТО з очевидним виключенням Російської Федерації з європейської (а ширше євроатлантичної) системи безпеки, неврахуванням її інтересів, страхів та очікувань, прогнозовано спровокувало негативну реакцію Росії в традиційно реалістичному дусі. Сучасне керівництво Росії, фактично, розглядає питання розширення НАТО в контексті реалістичної дилеми безпеки. Посилення і розширення Альянсу становить загрозу само по собі, а не має якісь конкретні прояви очевидних загроз суверенітету чи життєвим інтересам Росії.

Складні глобалізаційні процеси, що супроводжуються підвищенням мобільності населення, зростанням економічни і фінансових можливостей та загалом ролі недержавних акторів призвело до виникнення цілої низки «натрадиційних» (в сенсі класичних уявлень про безпеку) загроз: Європа не повинна проґавити такі загрози як тероризм, проблемна екологія, нестача і необхідність боротьби за ресурси, міграційні проблеми, формування транснаціональних угруповань, що займаються незаконною діяльністю становлять загрозу стабільному і успішному розвитку будь-якої держави. одночасно. З огляду на те, що традиційні загрози - збройна агресі і силова боротьба за інтереси - зберігають своє значення у сучасному світі (що було доведено російсько-грузинським конфліктом 2008 р.) - на континенті формується складне безпекове середовище, що вимагає формування різнопланового інструментарію і доктринального забезпечення безпекової діяльності.

Стосовно актуальної архітектури європейської безпеки - як системи взаємопов'язаних між собою акторів (європейських і неєвропейських) зі взаєпроникними комплексами спільних і, разом з тим, конфліктних інтересів, спроможної забезпечити збалансовану реалізацію цих інтересів та можливості ефективної протидії як традиційним, так і новітнім загрозам в сфері міжнародної безпеки - можна стверджувати про формування принаймні двох конкуруючих/конфліктуючих підсистем: трансатлантичної та трансазійської. Кожна з цих системи отримала своє інституційне оформлення, але діють на основі різних принципових засад (див. Рис. 2. Формально-логічна модель сучасної архітектури європейської безпеки).

Місце України в сучасному європейському безпековому дискурсі визначається дилемою: приєднання, або опиняється в маргінальному безпековому просторі, що буде характеризуватись нестабільністю; незавершенісю внутрішніх політичних, економічних, соціальних реформ; відсутністю гарантовано безпечного існування. Аналіз з точки зору соціал-конструктивістького підходу дозволяє пояснити дилему невизначеності векторів розвитку зовнішньої (без пекової) політики держави (зокрема по ліні схід-захід) через наявний дисонанс ідентичнісних репрезентацій України (як в середині держави, так на міжнародній арені). Окрім того, невизначений статус Укарїни (в контексті ідентифікації з тою чи іншою підсистемою) неминуче вестиме лдо перетворення нашої держави на арену боротьби за вплив, що загалом обумовленно провалом реалізації проектів творення спільної загальноєвропейської (трансєвропейської) системи безпеки «від Уралу до Атлантики». В такому контексті можливі два варіанти політики України щодо визначення свого місця в безпековій архітектурі Європи - повноцінне приєднання до трансатлантичної чи трансазійської підсистеми безпеки (складно реалізувати без загострення відносин як у внутрішньодержавному, так міжнародному контексті), або оголошення нейтралітету за зразком Швеції, що в свою чергу потребує швидкої розбудови власних ефективних безпепекових можливостей аби мати можливість збройної оборони нейтрального статусу і забезпечення відносно незалежного прийняття рішень щодо свого подільшого розвитку. Альернативні спроби реалізувати безпеку через створення і розвиток регіональних і субрегіональних об'єднань (на зразок ГУАМ, ОЧЕС) в у мовах загострення протистояння «Схід-Захід» навряд чи будуть ефективним, хоча й мають великий економічно-соціальний потенціал розвитку.

З метою об'єктивізації вивчення можливих стратегій участі у певній конфігурації безпекових відносин в рамках виконання теми була також розроблена математична модель поведінки акторів у безпековому просторі.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Rasmussen А. F. NATO: Ready, Robust, Rebalanced // NATO in a Changing Global Security Environment. Autumn Academy. Reading materials. Lviv 2013. - pp. 3-21.

2. Вовк Р. В. Моделі євроатлантичної системи безпеки / Р. Вовк // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2013. - Вип. 32. - с. 55-61

3. Гладиш М. «Північний вимір» європейських інтеграційних процесів / М.Гладиш // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2012. - Вип. 30. - с. 68-77

4. Гладиш М. Політичні передумови становлення та розвитку Північноєвропейської інтеграції / М.Гладиш // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2012. - Вип.. 31. - с. 18-27

5. Гогоша О. Роль ОБСЄ у системі миротворчості ООН / О.Гогоша

6. Гогоша О. Участь України в рамках миротворчої діяльності ООН / О.Гогоша

7. Загорський А.В. Договір про європейську безпеку: російське запрошення до спільних роздумів / А. Загорський // International Review. - 2009. - № 3(11). - c. 17-20

8. Іжнін І. Безпечна Східна Європа? (Спроба концептуалізації проблем безпеки у Східній Європі) / І. Іжнін // Міжнародні відносини в умовах ХХІ століття: сучасна теорія і практика. матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (12 лютого 2013 р., м. Львів) / Рец. М.З.Мальський, М.М. Микієвич, Н.В. Антонюк, І.М.Грабинський. - Львів.: DPI, 2013. - 257 с. - С. 87 - 90.

9. Іжнін І. Загальнополітичні аспекти проблеми підписнання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною / І. Іжнін // Сучасні тенденції міжнародних відносин: політика, економіка, право. Зб. матеріалів ІІ щорічної Міжнародної науково-практичної конференції (м. Львів, 11 - 12 лютого 2013 р.) / Рец. І.С.Бик, М.М. Микієвич, Н.В. Антонюк, І.М.Грабинський. - Львів.: DPI, 2013. - 164 с. - С. 63 - 65.

10. Іжнін І. Проблема трактування національних інтересів та інформаційна політика держави на сучасному етапі / І. Іжнін // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2012. - Вип. 31. - с. 3-8

11. Кучик О., Цебенко О. Участь України у врегулюванні етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі / О. Кучик, О. Цебенко // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2011. - Вип. 28. - с. 3-12

12. Мальський М., Кучик О. Організація за демократію і економічний розвиток - ГУАМ як проект регіонального лідерства України: проблеми та перспективи / М. Мальський, О. Кучик // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2013. - Вип. 32. - с. 47-54

13. Мальський М., Мороз Ю. Підготовка фахівців-міжнародників в умовах трансформації міжнародної системи / М. Мальський, Ю. Мороз // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2012. - Вип.. 30. - с. 3-8.

14. Мацях М. Наукова інтерпретація проблеми застосування збройної сили в сучасних міжнародних відносинах / М. Мацях // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2012. - Вип.. 30. - с. 134-139.

15. Перепелиця Г. Проблема стратегічного вибору місця України в архітектурі євроатлантичної безпеки у довгостроковій перспективі / Г. Перепелиця // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2013. - Вип. 32. - с. 26-34

16. Романюк Р., Романюк Н. Ідентичності України у контексті європейського інтеграційного процесу / Р. Романюк , Н. Романюк // Вісник ЛНУ імені Івана Франка. Серія «Міжнародні відносини». - 2013. - Вип. 32. - с. 77-89

17. Романюк Р., Романюк Н. Ідентичнісні основи інтеграційного процесу за участю міжнародних акторів / Р. Романюк , Н. Романюк // Східна Європа у системі координат (Північ, Південь, Захід, Схід): матеріали ІІІ міжнародної Великої академічної конференції з політології (м. Львів, 25-26 жовтня 2012 р.) / Рада молодих вчених ф-ту міжн. відн., українське відділення Міжнарод. Асоц. Політ. Науки. Львів. нац. ун-т. ім. І. Франка. - 2012. - с. 145-160.

18. Рябоштан Є. Політико-інституційні механізми формування спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку». / Рябоштан Євген Вікторович. - Львів. - 2011. - 21 с.

19. Семенюк О. Нова архітектура європейської безпеки: тенденції, виклики, перспективи / О. Л. Семенюк // Iinternational Review. International Review. - 2009. - № 3(11). - c. 4-5

Размещено на Allbest.ru