"Українське питання" в міжнародних відносинах періоду "холодної війни"

Діяльність Адміністрації допомоги та відновлення Об’єднаних націй в Україні. Місце УРСР у повоєнному світі, роль конфлікту між наддержавами "холодна війна". "Українське питання" у міжнародних та зовнішньополітичних стосунках Радянського Союзу та Америки.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 26.05.2014
Размер файла 31,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Подобные документы

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Дисципліна: «ЗП та дипломатія України»

«Українське питання» в міжнародних відносинах періоду «холодної війни»

Виконав студент 2 курсу

спеціальності «Міжнародний бізнес»

Алієв Р.З.

Викладач:

проф. Матвієнко В.М

Київ - 2012

Зміст

Вступ

1. Діяльність ЮНРРА в Україні

2. Місце УРСР у повоєнному світі

3. «Українське питання» у міждержавних стосунках СРСР - США

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У ХХ столітті були конфлікти, які увійшли в історію як світові війни. Втім, минуле століття мало ще один тривалий конфлікт, що отримав назву «холодна війна». Загальновідомо, що конфлікт між наддержавами поділив світ на два полюси, і біполярне протистояння відбувалося практично у всіх сферах: військовій, політичній, економічній, ідеологічній, у галузі спорту, науки і технологій. 20 років потому цей конфлікт завершився, геополітична карта світу змінилася, але наслідки суперництва даються взнаки і дотепер. Одним із позитивних результатів завершення «холодної війни» стало відчинення кордонів між двома ворогуючими світами та можливість обміну між ними.

Протистояння між СРСР і США, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, у другій його половині загрожувало перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, змусила шукати шляхи до мирного співіснування держав із різним соціально-економічним ладом, прийти на певний час до порозуміння й розрядки.

український міжнародний холодний війна

1. Діяльність ЮНРРА в Україні

Згідно з рішенням, прийнятим 24 серпня 1945 p., ЮНРРА мала надати СРСР 250 млн. доларів для України та Білорусії. 18 грудня 1945 р. була підписана угода про надання ЮНРРА допомоги Україні. Від імені УРСР її підписав А. Барановський. На території УРСР була створена місія ЮНРРА. 31 березня 1946 р. Адміністрація виділила додаткову суму в розмірі 23 млн. доларів для доставки вантажів до України та Білорусії. Уряд УРСР створив спеціальне Управління з поставок ЮНРРА. 20 березня 1946 р. до Києва зі СІЛА прибув глава постійної місії ЮНРРА в УРСР М. Мак-Даффі. Українська делегація, очолювана А. Барановським, у березні 1946 р. взяла участь у роботі сесії Ради ЮНРРА в Атлантик-Сіті. УРСР була введена до складу Комітету поставок ЮНРРА. Глава української делегації А. Барановський звернув увагу учасників сесії на надто повільне виконання програми допомоги УРСР. Перше судно з товарами ЮНРРА для України прибуло до Одеси наприкінці листопада 1945 p., ще до підписання угоди з ЮНРРА. Навесні 1946 р. почали прибувати основні партії вантажів з 15 країн світу, переважно зі СІЛА та Великобританії, а також з Канади, Ямайки, Бразилії, Нової Зеландії, Франції, Норвегії, Данії, Туреччини, Аргентини тощо.[1]

Початок «холодної війни» й блокового протистояння не міг не позначитися на реалізації програми допомоги, в тому числі й для УРСР. Політико-ідеологічні мотиви починали брати гору над міркуваннями здорового глузду. В СРСР посилився контроль за діяльністю іноземних кореспондентів, які висвітлювали роботу ЮНРРА в УРСР та БРСР. У відповідь на це палата представників СІЛА прийняла наприкінці червня 1946 р. поправку Дірксена, яка передбачала заборону використання фондів ЮНРРА для допомоги тим країнам, де чиняться перешкоди роботі представників засобів масової інформації СІЛА. 30 червня 1947 р. закінчувався термін діяльності ЮНРРА в Україні. Проте товари Адміністрації продовжували прибувати ще протягом року.

Загалом до 1 квітня 1948 p., коли програма поставок, ЮНРРА була цілком завершена, 211 вітчизняних та іноземних суден завезли для УРСР товарів на суму 189,3 млд. доларів, у тому числі продукти харчування, взуття, вовну-сирець, медикаменти, устаткування для виготовлення пеніциліну, трактори, устаткування й матеріали для житлового будівництва тощо. Крім того, з Великобританії УРСР одержала на 17 млн. 616,8 тис. доларів устаткування та матеріалів, замовлених, але не викуплених СРСР у 1946 p., в тому числі 1 150 рудникових електровозів, 19 портальних кранів, 26 електростанцій, 14 парових машин тощо. [1]

Незважаючи на відносно невеликі розміри поставок ЮНРРА, слід визнати, що вони відіграли важливу роль у справі відбудови народного господарства УРСР, фактично зруйнованого в роки війни. В телеграмі генеральному директорові ЮНРРА Л. Руксу, який заступив на цій посаді М. Мак-Даффі, уряд УРСР підкреслював, що український народ високо цінить діяльність ЮНРРА, незалежно від розмірів допомоги, як акт визнання заслуг українського народу в справі перемоги над спільним ворогом Об'єднаних Націй - німецьким фашизмом.

У зв'язку з завершенням роботи місія ЮНРРА 2 липня 1947 р. покинула Київ. Проте міжнародна спільнота не тільки не припинила надання допомоги державам, які потерпіли в ході другої світової війни, а й нарощувала цю допомогу. 5 червня 1947 р. державний секретар США А. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, закликав світову громадськість подумати над тим, як найшвидше і найкраще допомогти тим країнам, котрі цього потребують. Допомога, підкреслив промовець, має бути регулярною, адресною й широкомасштабною. Основна увага при цьому приділялася країнам Європи, котрі найбільше потерпіли від війни, в тому числі й тим, які її розв'язали. Радянський Союз та його сателіти в Східній Європі, керуючись політико-ідеологічними міркуваннями, які відповідали духові «холодної війни» й блокового протистояння, засудили «план Маршалла» й оголосили країни, що його прийняли, прислужниками американського імперіалізму.

Отже, кожна зі сторін обрала власний шлях розв'язання повоєнних економічних проблем, подолання руйнівних наслідків другої світової війни. Подальший розвиток подій однозначно показав, який шлях був правильним. Відмовившись від пропонованої допомоги, СРСР та його союзники по «соціалістичному табору» ускладнили своє становище, поступово, але невпинно заганяли себе в глухий кут кризи, а згодом катастрофи і краху СРСР, Усієї комуністичної системи[1]

2. Місце УРСР у повоєнному світі

Хронологічно цей період охоплює проміжок часу від «берлінської кризи» (1948) та створення НАТО (1949) до радянського вторгнення до Афганістану (1979). Розвиток міжнародних відносин цього; періоду позначився подальшим загостренням «холодної; війни» та блокового протистояння, серйозними міжнародними конфліктами, формуванням військово-політичних блоків, розв'язанням гонки озброєнь, жорстокої ідеологічної війни. Людство не раз опинялося перед реальною загрозою третьої світової війни. Ніхто не бажав поступатися Політичними лідерами Радянського Союзу в цей період були Й. Сталін, М. Хрущов, Л. Брежнєв. Усі вони, тією чи іншою мірою, проводили політику обмеження зовнішньополітичних повноважень УРСР. Як правило, центр надавав їй змогу обговорювати другорядні, непринципові питання. [3]

Щоправда, в окремих випадках, як уже зазначалося, Москва дозволяла інколи навіть голосувати не так, як голосувала делегація СРСР. Фактично чи не єдиною трибуною, через яку світ отримував інформацію про нашу державу, була ООН. А втім, і тут лінія поведінки делегації УРСР визначалася не в Києві, а в Москві. Можна, отже, зробити висновок, що Українська РСР виявляла себе в міжнародних відносинах кінця 40-х - кінця 70-х років такою мірою, якою мірою цього потребував Кремль для реалізації своїх зовнішньополітичних планів та намірів. Власне, так було і в попередній період. Москва активно скористалася, зокрема, обранням УРСР непостійним членом Ради Безпеки ООН. Найбільш наочно це виявилося тоді, коли за директивами з Москви Д. Мануїльський ініціював розгляд грецького та індонезійського питань, захищав прокомуністичні сили, що спровокували громадянську війну в цих країнах.

Процес поступового усунення УРСР від активної участі в міжнародному житті як наслідок, з одного боку, позиції СРСР, а з іншого - посилення блокового протистояння, особливо став даватися взнаки починаючи з 1947 р. Якщо, наприклад, у 1946 р. УРСР була обрана в 11 міжнародних організацій та їхні органи, то в 1947 р. - тільки у дві, а в 1949 р. - до жодної міжнародної організації чи її органів. Якщо в 1945-1947 p. УРСР підписала й ратифікувала сім міжнародних договорів та конвенцій то в 1948-1949 рр. [3]

Протягом усієї радянської доби УРСР так і не вдалося реалізувати конституційне право на вступ у безпосередні дипломатичні відносини з іншими країнами, право на відкриття своїх дипломатичних представництв за кордоном, а отже, право призначення та відкликання повноважних представників в інших країнах. Пропозиції західних держав, зокрема США та Великобританії, щодо встановлення безпосередніх дипломатичних відносин з УРСР Москва навіть не розглядала. Надії на те, що після смерті Й. Сталіна, що сталася в 1953 p., ситуація зміниться на краще, не справдилися. Новий радянський керівник М. Хрущов в основному проводив політику свого попередника. Хрущовська «відлига», офіційна критика на XX з'їзді КПРС культу особи Сталіна вдруге після 1953 р. відродила ліберальні сподівання.

І справді, зовнішньополітичні можливості УРСР дещо розширилися. В період з 1954 по 1964 р. в міжнародних відносинах сталася низка подій, до яких УРСР тією чи іншою мірою була причетною. В цей час УРСР стала, зокрема, членом таких міжнародних організацій, як МОП, ЮНЕСКО, МАГАТЕ. Україна взяла участь у роботі міжнародних конференцій з питань захисту культурних цінностей на випадок збройного конфлікту (1954), вироблення Додаткової конвенції про скасування рабства та Статуту Міжнародного агентства з атомної енергії (1956), конвенцій з міжнародного морського права та питань арбітражу (1958) та ін. В період з 1954 по 1962 р. УРСР підписала 50 договорів, угод та конвенцій. Протягом цього часу УРСР була членом 29 комісій та комітетів різних міжнародних організацій та установ. Активізувалися міжнародні зв'язки: з 1956 по 1961 р. Україну 19 разів відвідали державні діячі інших країн, у тому числі представники Данії, Швеції, Франції, Югославії, Ірану тощо.

Однак головною трибуною міжнародної діяльності; України залишалася ООН. У 1958 р. тут було відкрито Постійне Представництво УРСР, яке очолив П. Удовиченко. Робота делегації УРСР в ООН стикалася з чималими складнощами. Давалася, зокрема, взнаки певна невпорядкованість відносин СРСР з ООН за М. Хрущова. Та й не тільки з ООН. Світова громадськість, як відомо, дуже гостро відреагувала на знамениту фразу тодішнього радянського лідера - «ми вас поховаємо!». Крім того, час від часу на Заході поверталися до теми легітимності членства УРСР в ООН. Так сталося, зокрема, в 1955 p., коли обговорювалися проблеми реформування структури ООН. У збірнику документів, опублікованих Комісією при Комітеті закордонних справ Конгресу СІЛА, заперечувалося право УРСР та БРСР на членство в ООН, оскільки вони не були й не є суб'єктами;! міжнародного права, а членами ООН стали не на підстав^ норм міжнародного права, а на основі політичних мір* кувань. Якихось серйозних наслідків це для УРСР тоді ні мало, але, звичайно, й не сприяло ефективній діяльності УРСР в ООН. [3]

У період 1954-1964 p. відбулося 14 сесій Генеральної Асамблеї ООН. На них обговорювалося чимало важливих і гострих міжнародних проблем. Серед них: угорське питання, проблема мирного врегулювання в Індокитаї, відносини Схід-Захід у контексті європейської та міжнародної безпеки, «суецька криза», ситуація навколо Берліна, «кубинська криза» тощо. Делегація УРСР, як і в попередні роки, послідовно захищала радянську позицію з цих питань.

Виступаючи 5 грудня 1956 р. на XI сесії Генасамблеї ООН, міністр закордонних справ УРСР Л. Паламарчук, торкнувшись, зокрема, угорського питання, заявив, що «так зване угорське питання», як і в цілому події в Угорщині осені 1956 p., становили результат змови імперіалістичних сил. Звісно, він умовчав про те, яку роль за сценарієм Москви тут відіграла УРСР, адже так званий Тимчасовий революційний уряд Угорщини був сформований на її території й саме звідси звернувся по радіо до Москви. Водночас коли йшлося про суверенітет або право націй на самовизначення в інших країнах, УРСР активно вимагала неухильного забезпечення цих прав. На XV сесії ГА ООН вона навіть внесла поправку про те, щоб ООН надавалася вичерпна інформація про становище на несамоврядних територіях. На тій же сесії УРСР виступила співавтором резолюції про засудження виявів національної ворожнечі. На цій сесії ГА, до речі, вперше за всю історію членства УРСР в ООН її представник виголосив промову українською мовою. [4]

Делегація УРСР брала активну участь у розгляді питань, пов'язаних із правами людини в зарубіжних країнах. На XVIII сесії ГА ООН 28 жовтня 1963 р. делегація УРСР внесла низку доповнень і поправок до Декларації про ліквідацію всіх видів расової дискримінації. Вони були прийняті сесією.

Представники УРСР, чиї підписи стоять під Московським договором про заборону ядерних випробувань (1963), зробили свій внесок в обговорення питань ядерної безпеки та роззброєння. Про це йшлося, зокрема, у виступах українських представників на X, XI, XTV, XV, XVIII сесіях ГА ООН.

У жовтні 1964 p. M. Хрущова було усунуто від влади. Його зовнішня політика спричинила низку криз і конфліктів. Провалилися і його внутрішньополітичні та економічні плани. Імпульсивний і непередбачуваний, Хрущов утратив довіру своїх колишніх однодумців, які й позбавили його влади. В Радянському Союзі почалася «ера Брежнєва», який правив країною до 1982 р. Новий радянський керівник узяв курс на консервацію суспільних відносин, що склалися. Це добре розуміла світова демократична громадськість, у свідомості якої, незважаючи на відносну міжнародну розрядку, СРСР залишався тоталітарною державою. «Брежнєвська доктрина», яка визріла ще під час придушення Радянським Союзом «празької весни» 1968 р. і яка на практиці зводилася до обмеження національного суверенітету країн Східної Європи, надовго визначила характер «братніх» відносин країн «соціалістичного табору».

Наприкінці 60-х - у першій половині 70-х років відбулося певне оздоровлення міжнародної обстановки, сформувався курс на розрядку. Однак уже з другої половини 70-х років цей процес з вини обох протилежних блоків почав гальмуватися. Радянська інтервенція до Афганістану в грудні 1979 р. та масове розгортання Радянським Союзом ракет СС-20 поклали край процесові розрядки. 14 січня 1980 р. Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 засудила радянську агресію щодо суверенної держави. Вторгнення до Афганістану становило апогей експансіоністської, недалекоглядної політики СРСР, ознаки економічної та політичної кризи якого ставали дедалі помітнішими. [4]

Міжнародна діяльність УРСР «ери Брежнєва», як і в попередні періоди радянської історії, визначалася центром. Хоч почасти серйозних можливостей для самостійної дипломатії УРСР, як і раніше, не мала. І все ж, незважаючи на це, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до багатьох важливих міжнародних подій періоду 1964-1979 pp. Вона зробила певний внесок у розв'язання вагомих міжнародних проблем. УРСР брала участь у підготовці й проведенні Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975). Як і раніше, однак, головною трибуною міжнародної активності УРСР залишалася ООН. За період із 1971 по 1979 р. Українська РСР або її представники 37 разів обиралися або призначалися членами органів міжнародних організацій і конференцій. Глави делегацій УРСР 14 разів виступали н; сесіях Генеральної Асамблеї ООН. [2] У цей період українські делегації 287 разів висували поправки, проекти резолюцій, спільні заяви з питань, що обговорювалися в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях. Делегації УРСР взяли участь у роботі 10 засідань Генасамблеї та 4 спецсесій ООН. УРСР підписала й ратифікувала 64 міжнародні документи. Серед них: Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1.03.1971), Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (19.10.1973), Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (17.10.1975), Міжнародна конвенція електрозв'язку (15.12.1976), Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни (9.12.1977), Конвенція про психотропні речовини 1971 р. (27.10.1978), Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону Європи (21.12.1979) тощо. [2]

Таким чином, зовнішньополітична діяльність Української РСР із 1944 р. до кінця 70-х років проходила за непростих умов. Давалася взнаки насамперед відсутність в УРСР повноцінної міжнародної правосуб'єктності, а також необхідних підвалин для реалізації власної, самостійної зовнішньої політики. В усіх принципових питаннях міжнародної політики позиція УРСР визначалася директивами Москви. Складною й неоднозначною була й сама міжнародна ситуація цього періоду. Колишні союзники по антигітлерівській коаліції розійшлися по різні боки «барикад», і це стало очевидним уже на перших великих міжнародних конференціях повоєнної доби, насамперед на Паризькій та Дунайській. Саме в цей період сформувалися два протилежні військово-політичні блоки, почалася «холодна війна» й ціла епоха малих і великих конфліктів. Короткі паузи розрядки майже не ослабляли загальної міжнародної напруженості. Йдеться про період, який почався створенням ООН і закінчився в 1979 Радянською агресією проти Афганістану.

Українська РСР ж одна з країн-засновниць ООН тією чи іншою мірою була причетна до великої політики. Однак, наголосимо ще раз, ця причетність мала суттєві обмеження. Постійно перебуваючи в лещатах диктату Москви, УРСР мусила прямувати у фарватері радянської зовнішньої політики. Міжнародна присутність УРСР пильно дозувалася, вона допускалася центром тільки тоді, коли це було йому вигідно. Саме цим, зокрема, пояснюється присутність УРСР на міжнародних конференціях повоєнної доби, коли голоси УРСР та БРСР були вкрай потрібні Москві. Коли ж потреба в цьому відпала, а саме починаючи з кінця 40-х років, зовнішньополітична присутність УРСР стала обмежуватися, зводитися головним чином до діяльності в ООН.

Водночас слід визнати, що в міжнародній діяльності УРСР у період, що розглядається, були й важливі позитивні аспекти. Насамперед це визнання УРСР однією з країн-засновниць ООН та її вихід на міжнародну арену. Україна уклала перші за радянських часів двосторонні угоди з ПКНВ та ЮНРРА. В повоєнний період представники УРСР вперше стали учасниками великих міжнародних конференцій. З 1944 р. в УРСР розпочалася підготовка дипломатичних кадрів, фахівців у сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин. Певною мірою розширилися можливості для розвитку міждержавних зв'язків та участі в роботі міжнародних організацій. Українська дипломатія цієї доби зробила свій внесок у розв'язання проблем міжнародної безпеки, зокрема підписала низку важливих міжнародних документів, пов'язаних із проблемами роззброєння. І ще одне, можливо, найсуттєвіше: попри всі складнощі й обмеження поступово формувалися кадри українських дипломатів. Тепер їх досвід та знання активно використовуються в процесі розбудови Української держави, утвердження її міжнародного авторитету.

3. «Українське питання» у міждержавних стосунках СРСР - США

Наприкінці 1946 р. керівництво Великобританії порушило низку питань про встановлення дипломатичних зв'язків з УРСР. У червні 1947 р. від США надійшло послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г. Маттеуса держсекретареві Ачесону. Воно містило дві частини: «Вигоду» і «Невигоду». У першій, власне йшлося про «Встановлення безпосередніх дипломатичних зв'язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу», це дало б можливість Вашингтону заздалегідь одержувати інформацію і використовувати її у відносинах з СРСР. У наступній частині послання йшлося: «Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв'язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах». Виходячи з таких прагматичних міркувань, Маттеус зводив свої пропозиції до того, щоб «притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв'язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги». Інші документи підтверджують другорядність України у стратегічних планах США. [3]

До часів Д. Ейзенхауера, що взяв на озброєння доктрину Даллеса «визволення», політика США в «українському питанні» додержувалась принципів, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», цей план було розроблено держдепартаментом для Ради національної безпеки у 1948 р.

У документі йшлося про те що Сполучені Штати не зацікавлені у підтримці українського сепаратизму, оскільки таке положення могло би зіпсувати їх стосунки з Росією, остання ж обов'язково визнає незалежність України недійсною. Проте кінцеві положення документу містять тези зміст яких зводиться до того що у разі коли український народ викаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».

Отже, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи й аж до припинення боротьби ОУН-УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера характеризувалися ситуативністю. Інтерпритувалося воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, який потребує підтримки, а з огляду на ускладнення у міжнародних відносинах. Не бажаючи мати додаткові проблеми у стосунках з СРСР та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Білий дім піднімав це питання скоріше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Вашингтон і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у руслі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався вкрай рідко скоріше я к виняток у матеріалах закритого характеру.

Суттєве значення має висновок лондонського Г. Макдональда про те, що «українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність у Східній Європі сприймались як безперечні». Ці вислови безумовно стосуються і ситуації 1917-1922 рр., і подій 1938 - початку 1950-х років. Разом з тим документи свідчать, що американський уряд постійно спостерігав за подіями в Україні. На початок 50?х рр. мав місце стереотип ізоляціонізму. [4]

Зрозумівши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах світової громадськості, американські аналітики на початку 50-х рр. розпочинають розробку закону про поневолені нації. Початком послужило й те, що Білий дім дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва - як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.

З часом українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашингтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з «третього світу». Знаковим стало створення у 1954 р. при участі держсекретаря Д.Ф. Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй який очолив колишній президент Г.Гувер.

У листопаді 1952 р. у Нью-Йорку побачила світ книга «Дух незалежності: Америка та Україна» яка містила вступне слово сенатора Б. Муді та звернення міністра внутрішніх справ США О. Чепмена. Посольство СРСР у США терміново надсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР «для вжиття відповідних заходів». Найбільшу тривого у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором «нинішнього періоду в історії України» з подіями у США періоду боротьби за незалежність. [3]

Звичайно, навіть в тих умовах системного протиборства годі було б сподіватися на «американський похід» в ім'я визволення України. Оскільки у білому домі превалював підхід Дж. Кеннана: «Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти радянського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім'я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські багнети ніколи не здатні будуть утриматися проти ... російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В'єтнамі втрачає своє значення».

Перші спроби оголосити американську підтримку української незалежності були зроблені професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957 - 1958 рр. Ситуація була можливою з огляду на заяву Д. Ейзенхауера в інавгураційній промові (1957 р.): «Наше повне призначення у служінні нашому світові - з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи». [3] Заяви Добрянського, який мав добрі контакти у конгресі, базувалися на таких принципах: В.Вільсон теоретизував замість того, щоб діяти; головний винуватець у поневоленні народів - соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв'язки з СРСР; лише ліквідувавши СРСР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна «психологічна» акція. На той час і в американській політичній думці на перший план виходить наголос на еволюційні зміни в СРСР. Д.Ф. Даллaс у журналі «Лайф» ще 19 травня 1952 р. наголошував на «моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують радянську імперську структуру». [4]

Влітку 1959 р. Добрянський надає розроблений законопроект про поневолені нації сенаторам П. Дугласу і Дж. Джавітсу. У липні майже одностайно обома палатами конгресу було прийнято публічний закон 86-90 про «тиждень поневолених націй». До числа останніх під «четвертим номером» потрапила Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Головну місію закон покликаний був виконати через «війну нервів» з Радянським Союзом. Його декларована мета - розпад СРСР - мала втілитись шляхом «демонстрації ініціативи, настороженості і проникливості, коли йдеться про основну імперіо-колоніальну державу сьогоднішнього світу». Мова йшла про поступову руйнацію радянської системи. [4]

Проте варто зазначити, що залишився декларативним. Від Ейзенхауера до Буша - таким був період щорічних прокламацій президентів про поневолені народи в СРСР, постанов і резолюцій конгресу, масових віче і мітингів протесту, виступів американської преси на ці теми. Разом з тим у Вашингтоні, побоювались економічної і політичної дестабілізації внаслідок розпаду СРСР. Так, держсекретар Д.Раск палко виступив проти заяви представника США в ООН А. Стівенсона, що у 1917-1922 рр. «Радянська Росія загарбала незалежні неросійські республіки».[4]

Однак багаторічна праця все-таки призвела до того, що проблема поневоленої України переросла рамки суто психологічної війни проти СРСР. Адміністрація Р. Рейгана поставила національне питання у центр свого політичного курсу щодо СРСР, вперше здійснився зсув у «традиційній апатії американців» щодо цих питань. Власне Україна у 60-80-ті рр. найчастіше згадувалась у виданні американського конгресу «Конгрешенл Рекорд». Саме американські політики не дозволяли згаснути інтересові до українського питання, власне, через обговорення низки законопроектів і заяв. тільки у 1970-1979 рр. число законодавчих актів на українську тематику перевищила 150.

Щодо представників виконавчих структур влади у США, то вони (приміром, віце-президент Рокфеллер, президенти Ніксон, Картер і особливо Рейган) час від часу надсилали вітальні телеграми українсько-американським політичним організаціям, обіцяючи сприяння у справі боротьби за звільнення українського народу тощо. Держдепартамент США займав з цих питань прохолодну позицію аж до розпаду СРСР.

У цілому ж у політичних колах США до останнього виходили з неможливості мирного розпаду СРСР. Це добре ілюструється оцінкою американських політологів, зробленою у кінці 1991 р.: «Врешті-решт, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі прояви націоналізму і політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму і радянської держави через сім десятиліть. Коли настав кінець, ніхто не проявив готовності допомогти їм». [3] Вище керівництво США тим часом, за свідченням відомого журналіста Т. Соренсена, ще за кілька тижнів до прийняття біловезьких угод, пропонувало Москві «не харчі, паливо чи кошти, необхідні на зиму, а безкоштовні поради... Емісари Вашингтона проповідували доктрину порятунку (СРСР), імітуючи активність».

Висновки

Отже, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполучені Штати здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашингтон керувався неможливістю мирного розпаду «радянської імперії»; по-четверте, у своїй радянській політиці більшість американських вищих керівників після 1917 р. брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації як наслідку можливого розпаду СРСР.

Список використаної літератури

1. Манжола В.А., Білоусов М.М., Гайдуков Л.Ф. та ін. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки).- К.: Либідь, 2003.- 560с.

2. Рибак А.І. Оунівська закордонна публіцистика 1940-1950-х років про позицію Заходу щодо українського питання.

3. Сич О.І., Мінаєв А.В. Доба «холодної війни»: основні тенденції світового розвитку: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2008. - 72 с.

4. Тумашов А.В. «Холодна війна» другої половини XX століття: причини виникнення, хід і її наслідки 2003. Автореф. дис. канд. іст. наук: 20.02.22 / А.В. Тумашов; Нац. ун-т «Львів. політехн.». - Л., 2003. - 18 с.

Размещено на Allbest.ru

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.