Європейська колонізація Америки як етнокультурний процес

ЄВРОПЕЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ АМЕРИКИ ЯК ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС

Колонізація вихідцями з європейських країн Американського континенту - період, що отримав у іспанців назву конкіста, є не тільки визначною військово-політичною та економічною подією, але й являє собою один із поворотних моментів в історії світової культури. Це була безпрецедентна зустріч двох світів, що супроводжувалася як нерівною боротьбою, так і взаємодією й співробітництвом, під час яких, як результат расового й культурного змішування, зародилася й стала розвиватися нова цивілізація. Саме тому процес колонізації Америки викликає інтерес у істориків, етнографів, антропологів, філософів та інших дослідників [4; 5; 6; 8; 10; 12; 14]. У сфері уваги вчених знаходяться різноманітні аспекти історії колонізації, найбільш важливими й неоднозначно оціненими з яких є етнокультурні наслідки колонізації Америки європейцями.

Оскільки найбільша частина Нового Світу була колонізована вихідцями з країн Іберійського півострова і саме терени колишніх Іспанської та Португальської імперій стали найбільшою зоною етнокультурної взаємодії, для якої були характерні різноманітні варіанти етнокультурних контактів, а також враховуючи той факт, що саме на цій території сформувалася нова Латиноамериканська цивілізаційна спільність, ми зосередимо увагу на колонізації Америки саме іберійськими (піренейськими) країнами.

Конкіста як етнокультурний процес на території сучасної Латинської Америки не в усіх регіонах проходила однаково і не зводилась лише до змішування та культурного взаємозбагачення протидіючих народів. Неповторна своєрідність окремих латиноамериканських націй заглиблюється корінням у перші роки завоювання і в наступний колоніальний період. Вона пояснювалась перш за все взаємодією трьох основних факторів:

а) різним рівнем і характером культур, що підпали під завоювання;

б) різним терміном колонізації;

в) різним етнічним і соціальним складом колонізаторів на різних етапах освоєння нових земель.

Так, на території сучасних Мексики, Центральної Америки та Андських країн конкіста була не тільки військовою операцією, але й інтелектуально-етичним поєдинком, в процесі якого іспанці не отримали безперечної перемоги і не змогли повністю зруйнувати багатовікового етнокультурного субстрату ацтеків, майя та інків, що й досі визначає національне обличчя їх сучасних нащадків [13, с. 30; 9, с. 298-299]. При цьому слід мати на увазі, що досліджуваний реґіон підпав під завоювання ще в першій половині ХVI століття і його освоювали лише жадібні до збагачення шукачі пригод, що вийшли із середовища знаті, котра зубожила та інші декласовані елементи, яких незмінно супроводжувало католицьке духовенство [7, с. 126; 12, с. 53; 2; 3]. Цей союз хреста і меча зумовив у процесі колонізації політику кнута і пряника і наклав відбиток не тільки на життя колоніального суспільства, але і на характеристиці незалежних народів, що виникли на руїнах іспанської імперії. У Мексиці, Центральній Америці та Андських країнах значну роль відіграла культурна та біологічна гібридизація [4, с. 55]. Цьому сприяв і чисто життєвий момент: перші хвилі іспанських конкістадорів відправлялись за океан без жінок, яких заборонялося брати до Америки, а католицька релігія, на відміну від протестантської, дивилась на заморські шлюби завойовників досить поблажливо [9, с. 293-294]. Через метисацію населення, що відбувалась в умовах збереження потужного індіанського субстрату згадані країни відносять до етнокультурного регіону, що зветься в літературі Індо-Америкою.

На відміну від Америки, що отримала пізніше назву латинської, на Півночі континенту процес колонізації відбувався інакше. Норми пуританської етики колонізаторів, переважно англосаксонського походження, зумовили збереження ними етнічної чистоти та європейської первинності, не дозволяючи переселенцям змішуватися з аборигенами, які були понищені або відсунуті англосаксонськими завойовниками до віддалених районів [12, с. 105; 13, с. 30]. Але більшою мірою ця чистота пояснюється тим, що європейські прибульці, що опинились тут майже на століття пізніше зіткнулися не з високорозвиненими місцевими культурами, а із порівняно примітивними і відсталими племенами [13, с. 30-31].

Історія англо-пуританської колонізації почалася з прибуття до Нового Світу 11 листопада 1620 р. корабля “Мейфлауер”, який привіз до Вірджинії невелику групу місіонерів-пуритан, що рятувались від релігійних війн у Європі і на землях Америки планували почати нове життя, збудувати нове суспільство, засноване на свободі совісті, ревному виконанні заповідей Божих. Отці-пілігрими, що сповідували ідеї Кальвіна, цілком негативно оцінювали досвід іберійської конкісти. На відміну від католиків-іспанців, діяльність яких диктувалася традицією прозелітизму, пуритани не вважали своєю місією розповсюдження християнства серед місцевого населення, тим більше насильницьке його навернення на свою віру [4, с. 93-95]. Для них головним було врятувати свою душу і нести відповідальність тільки за себе. По відношенню до аборигенів англійці позиціонували себе радше як колоністи, а не завойовники, апріорі визнавши індіанців рівними собі. Тому їх стосунки з місцевим населенням базувалися на договорах, що фіксували передачу землі у власність прибульцям, і які далекі від розуміння права приватної власності індіанці швидко почали порушувати. Обурені таким нехтуванням священним правом пуритани переконалися, що індіанці не належать до обраних Богом, скоріше - навпаки, що автоматично зробило їх зайвими в новому християнському суспільстві, чужими йому. Отже, єдиним можливим варіантом етнокультурного контакту в цьому регіоні стало протистояння, постійні сутички, боротьба, в результаті якої більш слабкий об'єктивно мав загинути або бути відтиснутим із ареалу розповсюдження пуританської культури. Саме це і відбулося з північноамериканськими індіанцями, більша частина яких загинула, інша ж опинилася в резерваціях.

Необхідно відзначити, що зазвичай опис процесу колонізації Латинської Америки виглядає надто ідилічно, особливо в порівнянні з аналогічними явищами у Північній Америці. Більшість дослідників цілком справедливо вважає, що на Півдні спостерігався культурний синтез, у той час як на Півночі колонізація призвела до майже повного знищення і витиску англосаксами індіанського етносу та його культури. Але відомим є той факт, що в іберійських колоніях відбувалась варварська та цілеспрямована руйнація Теночтітлана та Куско, католицькі священики спалювали безцінні рукописи майя, були зрадницькі вбиті Куатемока та інка Атауальпа, знищене або витиснене індіанське населення на території більшої частини Бразилії, на островах Карибського басейна. При аналізі процесу етнокультурного синтезу зазвичай не враховуються і географічні умови, в яких відбувалося завоювання і колонізація Нового Світу: синтез відбувався головним чином в ареалах компактного проживання інків, майя, ацтеків. Витисненими ж виявилися як на півночі, так і на півдні розосереджені у лісах дрібні етнічні групи: тамойо, гуарані, тапажос, гурони, ірокези. Враховуючи факти, можна відзначити, що на Півночі переважали процеси транскультурації та асиміляції [4, с. 112; 5, с. 5-24]. Саме тому як США, так і Канаду зараховують до етнокультурного регіону, що зветься Євро-Америкою.

Подібна ситуація склалася на Півдні в країнах Ла-Плати (Аргентина, Парагвай, Уругвай), південних районах Бразилії та Чилі. На відміну від території Мексики, Центральної Америки та Андських країн, в яких вже на початок ХVІІ століття існувала розвинена колоніальна структура суспільства, на Півдні розташовувалися тільки невеликі військові поселення та окремі релігійні місії. Нечисленне корінне населення практично було знищене разом із своєю культурною спадщиною, і нові етнічні групи, що почали тут формуватися не запозичили місцевих традицій [14, с. 109, 112]. Спосіб життя європейських колоністів у цьому регіоні суттєво відрізнявся від життя перших конкістадорів, що існували і збагачувалися грабуючи та визискуючи підкорених мешканців Мексики та Анд. З ХVІІ століття на Південь вирушила нова хвиля переселенців, серед яких переважали вихідці з непривілейованих, більш демократичних верств буржуазного суспільства, що почало складатися в Європі. Вони мріяли про достатню кількість вільної землі і нечувані можливості досягти успіху власною працею. На відміну від більш придатних для ведення плантаційного господарства реґіонів, тут склався комплекс традиційно-європейського землеробства, який не потребував завезення великої кількості негрів-рабів, що разом із незначною кількістю місцевого населення зумовило домінування європейського компоненту [14, с. 33]. Отже, для цього регіону були також характерні процеси транскультурації та асиміляції, що дає підставу вважати його Євро-Америкою. Особливістю цієї зони в порівнянні з Індо-Америкою була незначна роль католицької церкви, що сприяло більш ранній появі антиколоніального руху та розвитку індустріального суспільства.

На початку ХVІ ст. третім учасником масштабного етнокультурного процесу стали негри-раби, що масово завозились з Африканського континенту для використання в плантаційному господарстві. Наслідком работоргівлі було зменшення населення Африки за деякими підрахунками більш, ніж на 100 млн. осіб, тільки до Бразилії було завезено від 6 до 18 млн. африканців [1, с. 344-345]. Крім більшої частини Бразилії, зона їх розповсюдження охоплювала острова Карибського басейну, де місцеве індіанське населення було повністю знищене, узбережжя сучасних Венесуели, Колумбії та Еквадору.

На відміну від іспанців, португальців та французів, що прибули до Америки як завойовники і зберегли стійку мовно-культурну єдність, африканці завозились в умовах, де хаотично змішувались представники різних племен. Така політика проводилась цілеспрямовано, з метою запобігти повстанням рабовласники намагались роз'єднати близькі етнічні групи. Враховуючи той факт, що в якості рабів до Америки завозилась африканська молодь - найбільш працездатне населення, яке майже не мало глибокої культурної традиції, слід відзначити, що творчий потенціал численного африканського населення колоній був штучно послаблений колонізаторами в порівнянні з потенціалом як білих переселенців, так і не відірваних від етнічного коріння індіанців. Таким чином, в американські колонії з Африки трансплантувалась не стільки культура, скільки етнос та генофонд майбутніх етнокультурних комбінацій. Африканці на нових землях все ж таки зберегли притаманні їм психічні особливості, найбільш укорінені традиції, що пізніше проявилося в оригінальній афроамериканській культурі Антильських островів, Бразилії та інших країн із численним негритянським та мулатським населенням, які складають третій етнокультурний регіон - Афро-Америку.

Отже, історичним наслідком зустрічі європейської цивілізації та доколумбових суспільств стала поява на карті світу Латинської Америки - нової, складно структурованої спільноти, що якісно відрізнялась від обох первісних компонентів. Сам факт існування Латиноамериканської цивілізаційної спільноти є головним аргументом на користь того, що синтез культур у цьому регіоні світу відбувся. Основою для цього була динаміка міжцивілізаційної взаємодії, яка перемогла в епоху конкісти: від прямого зіткнення відбувся поступовий перехід до симбіозу, як основної форми взаємовідносин культур.

Необхідно відзначити, що в Америці з кінця ХV ст. до сьогодення спостерігаються всі варіанти етнічних контактів, названі Л.М. Гумільовим [6, с. 111-114]. Перший варіант, коли етноси співіснують, але при цьому не змішуються і не наслідують один одному, запозичуючи тільки технічні нововведення. Такий тип контактів виявився характерним для стосунків європейських переселенців із нечисленними племенами індіанців у помірному поясі як Північної, так і Південної Америки. Другий варіант етнічних контактів - асиміляція, тобто поглинання одного етносу іншим з повним забуванням походження та колишніх традицій. Він був притаманний стосункам європейців із нечисленними туземними етносами. Третій варіант - метисація, найбільш розповсюджений тип етнічного контакту в Центральній Америці та Андських країнах, при якому зберігаються й сполучаються традиції предків. Четвертим варіантом етнічного контакту є злиття, за якого забуваються традиції обох первинних компонентів і поруч із двома попередніми (або замість них) виникає новий, третій етнос. Подібний сценарій також зустрічався в латиноамериканському реґіоні. Саме процеси метисації, етнічного злиття та культурного синтезу стали основою для формування латиноамериканської цивілізаційної спільноти.

Процеси етнокультурної взаємодії як свідчить історія, неадекватні прямим відносинам панування і підкорення, а їх інтенсивність не пропорційна чисельності контактуючих етносів. Фактично взаємодія культур відбувається на основі однієї з них, а вплив іншої або інших (часто зворотній) проявляється у самобутніх відтінках. Безперечним є факт, що фундаментом цивілізаційного та культурного процесу став європейський стереотип способу життя, при цьому в культурі окремих країн Латинської Америки надзвичайно значущою є індіанська та афронегритянська компонента. Іншими словами, європейський первень визначив загальний характер культурного синтезу в регіоні. Необхідно також відзначити, що формування латиноамериканської цивілізаційної спільноти - доволі тривалий процес, що відбувався впродовж п'яти століть, з моменту відкриття Америки європейцями, і триває до сих пір.

Література

Африканцы в странах Америки: негритянский компонент в формировании наций западного полушария / Отв. ред. Э.Л. Нитобург. - М., 1987.

Бартоломе де Лас Касас. История Индий. - Л., 1968.

Гарсиласо де ла Вега (Инка). История государства Инков. - Л., 1974.

Гончарова Т.В., Стеценко А.К., Шемякин Я.Г. Универсальные ценности и цивилизационная специфика Латинской Америки. - Книга I. Роль европейского начала в цивилизационном процессе в Латинской Америке: проблема соотношения универсального и локального. - М., 1995.

Гончарова Т.В., Стеценко А.К., Шемякин Я.Г. Универсальные ценности и цивилизационная специфика Латинской Америки. - Книга II. Неевропейские цивилизационные традиции и западный универсализм. - М., 1995.

Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - М., 1994.

Диэго де Ланда. Сообщения о делах в Юкатане. - М. - Л., 1955.

Майданик К. Латиноамериканская цивилизация в глобализирующемся мире // Мировая экономика и международные отношения. - М., 2003. - №5. - С. 86 - 95.

Нации Латинской Америки. Формирование. Развитие. - М., 1964.

Проблемы истории и этнографии Америки. - М., 1979.

Рашковский Е. Латинская Америка: в поисках собственной судьбы // Мировая экономика и международные отношения. - М., 2003. - № 5. - С. 78-85.

Тарле Е.В. Политика: История территориальных захватов. XV - XX вв.: Сочинения. - М., 2000.

Хайт В.Л. Историчность и мера самобытности культуры Латинской Америки // Латинская Америка и мировая культура. - М., 1995.

Шемякин Я.Г. Латинская Америка: традиции и современность. М., 1987.