Роль ООН у вирішенні міжнародних конфліктів

Ядерна загроза - одна з наймасштабніших загроз, яка може загрожувати не лише державам, а і всьому людству.

Вперше ядерна зброя з'явилася у 1945 р. в авіації у вигляді ядерних бомб. Проведене 16 липня 1945 р. в пустелі Аламогордо ( штат Нью-Мексіко США ) випробування першої атомної бомби підтвердило практичну можливість створення і наступного промислового виробництва атомної зброї.

В обох бомбах, зірваних над японськими містами, були використані процеси ядерного поділу. В бомбі, скинутій на Хіросиму, -- їй було дане кодове ім'я `Тонкий' -- вибуховою речовиною був уран-235 ( присутній у природному урані в кількості 0,7 % ), а на Нагасакі була скинута бомба з плутонію ( штучно створеного елементу ) -- її назвали `Товстий'. Подальший розвиток ядерної зброї привів до появи її в наземних військах і на флоті.

В основі всіх видів ядерної зброї вибухової дії лежать фізичні принципи, використані вперше при створенні атомних і водневих бомб. Тому ознайомлення з цими бомбами дозволить зрозуміти дію й інших видів ядерної зброї [41, с. 39].

Ядерний вибух здійснюється шляхом переводу заряду з докритичного стану в критичний, точніше в надкритичний. Ось один з варіантів схеми устрою атомного заряду. До момента вибуху загальний заряд в бомбі може бути розділений на дві чи більше частин ; величина кожної частини менше критичної, що виключає передчасний вибух у кожній з них окремо. Щоб здійснити вибух, потрібно з'єднати всі частини заряду в одне ціле. Зближення частин повинно відбуватися дуже швидко, щоб за рахунок енергії, що виділяється на початку ядерної реакції, не встигли б розлетітися ще не прореаговані частини заряду. Від цього залежить кількість ядер, що розділилися в результаті ланцюгової ядерної реакції, а отже, і потужність вибуху. При зближенні мас ядерного заряду ланцюгова реакція починається не в момент їх зіткнення, а в момент, коли вони ще розділені невеликим проміжком. При повільному зближенні мас внаслідок перегріву вони можуть зруйнуватися і розлетітися в різні боки -- бомба зруйнується, не вибухнувши. Тому необхідно скоротити період зближення, переказуючи велику швидкість масам, що з'єднуються. Для з'єднання частин заряду в бомбі можна використовувати дію вибуху звичайної вибухової речовини. Щоб збільшити степінь використання речовини, що ділиться, при ядерному вибуху, її оточують відбивником нейтронів і розташовують у оболонку з міцного матеріалу. Інший спосіб зробити масу критичною або надкритичною : коли тонку сферичну оболонку з урану або плутонію стиснути в кулю. Для цього навколо тонкої уранової або плутонієвої сферичної оболонки розміщують звичайну вибухову речовину, яка у потрібний момент вибухає. В результаті дії газів уранова або плутонієва оболонка стискається в кулю, утворюючи надкритичну масу, в якій починається ланцюгова реакція, яка завершується вибухом матеріалу, що ділиться.

Енергія вибуху ядерних зарядів ( які грунтуються на поділі ядер ) може бути різною. Їх тротиловий еквівалент може коливатися в межах від 50 т до 200 т. Нижня межа визначається коефіцієнтом використання речовини, що ділиться. Верхня межа визначається тим, що неможна безмежно збільшувати вагу окремих частин заряду, оскільки їх маса повинна бути менше критичної.

Ядерну зброю найкрупніших калібрів утворюють шляхом використання термоядерних реакцій.

Починаючи з другої половини 40-х років в США зростаючими темпами почали розвиватися роботи по вивченню інших можливостей виробництва ядерної зброї не тільки на основі процесу поділу, але також і ядерного синтезу. Через 8 років після атомної бомби з'явилася воднева бомба, вибух якої є результатом реакції з'єднання -- синтезу ізотопів водню ( дейтерію і тритію ). Потужність вибуху водневої бомби у тисячі разів перевищувала потужність бомб, скинутих на японські міста. При вибуху водневої бомби, окрім ударної хвилі, вогненого смерчу і всіх видів випромінювання, як в атомній бомбі, утворюється потужний потік швидких нейтронів, які можуть викликати реакцію поділу ядер урану - 238 [25, с. 64].

Для протікання термоядерної реакції необхідно ізотопи водню нагріти до температури у декілька мільйонів градусів. Така висока температура виникає при вибуху уранового або плутонієвого заряду. Тому звичайний атомний заряд ( атомний детонатор ) є складовою термоядерних зарядів і служить джерелом надвисокої температури.

За підрахунками американського вченого Ф.Каплана, потужність вибуху такої бомби розподіляється так : близько 50 % енергії зосереджено в ударній хвилі, 35 % - у тепловому випроміненні, 5 % - у проникаючій (радіоактивній) радіації і 10 % приходиться на долю залишкової радіації (радіоактивні осколки, заражаючі місцевість).

В основу термоядерної зброї покладено утворення (синтез) ядер атомів гелію з ядер ізотопів водню і літію. В перших термоядерних бомбах в якості ядерного заряду застосовували тільки ізотопи водню. Зараз відомо декілька можливих реакцій синтезу. При виборі тієї чи іншої з них звичайно враховують температуру, при якій протікає реакція, тривалість реакції і її енергетичний вихід, агрегатний стан заряду перед реакцією (рідкий, твердий) й інші фактори [3, с. 74].

В термоядерних зарядах найдоцільніше для синтезу гелію використати ядро тяжкого водню (дейтерію) і ядро надтяжкого водню (тритію). Реакція у суміші дейтерію з тритієм при одних і тих же температурах і густинах суміші йде найшвидше. При цьому виділяється приблизно у п'ять разів більше енергії, ніж при реакції в одному дейтерії. Крім того, в суміші дейтерію і тритію виділяються вільні нейтрони високої енергії, які можна використовувати для збільшення сили вибуху термоядерного заряду. Атоми легкого водню, які складаються тільки з одного протона, не можна використовувати, оскільки швидкість взаємодії ядер легкого водню при найвищих температурах настільки мала, що реакція не має вибухового характеру.

З моменту виникнення воднева зброя постійно вдосконалювалась. Одним з кроків на цьому шляху була заміна рідких ізотопів водню твердою сполукою дейтерію з літієм - дейтеридом літію. Це відразу дозволило зменшити розміри водневої бомби, оскільки дейтерид літію - легка тверда речовина.Деяка частина термоядерного заряду може складатись також з сполуки тритію з літієм.

Як вже згадувалось, при утворенні ядер гелію з ядер дейтерію і тритію вилітають швидкі нейтрони. Тому з зони термоядерної реакції викидується велика кількість швидких нейтронів з енергією близько 14 мегаелектрон-вольт. Для посилення сили вибуху водневу бомбу поміщують в оболонку з порівняно дешевого природного урану - 238. (В природному урані він складає основну кількість - вище 99 %). Такий заряд грунтується на схемі поділ -- синтез - поділ. Такого роду бомба називається трьохфазною або воднево-урановою. У цієї бомби спочатку вибухає атомний детонатор (реакція поділу), це утворює джерело високої температури. Потім починається термоядерна реакція в гідриді літію з виділенням великої кількості швидких нейтронів (реакція синтезу). Ці нейтрони викликають розщеплення ядер природного урану, з якого виготовлена оболонка (реакція поділу).

Зазначена схема відрізняється від всіх попередніх тим, що потужність бомби може бути в багато разів збільшена у зрівнянні з бомбою, у якої відсутня уранова оболонка. В даному випадку до 90 % енергії при вибуху може бути одержано в результаті розщеплення урану - 238.

В атомній бомбі таку оболонку зробити не можна, оскільки ядра атомів урану - 238 підлягають дуже добре поділу лише під дією нейтронів досить високих енергій. При вибуху атомної бомби більшість нейтронів мають енергію, недостатню для поділу ядер урану - 238. Наведена схема заряду може змінюватися у достатньо широких межах. Чим крупніше калібр, тим відносно більше заряд термоядерної вибухової речовини і тим масивніше оболонка, і навпаки. Застосування урану - 238 в якості оболонки дозволяє змінювати потужність зброї від декількох десятків тисяч тон до декількох десятків мільйонів тон [41, с. 101].

При діаметрі бомби 1 м і товщині її уранової оболонки близько 5 см вага урану складає приблизно 3 т. Якщо при вибуху такої бомби прореагує тільки 15 %, тобто близько 500 кг урану - 238, то тротиловий еквівалент цієї бомби складе близько 10 млн.т. Застосування уранової оболонки дозволило створити термоядерні бомби з тротиловим еквівалентом 20 - 40 млн.т.

При випробуванні подібного типу термоядерних бомб велика кількість радіоактивних речовин заражає атмосферу і випадає на землю далеко від району вибуху. З метою збільшення радіоактивного зараження місцевості при термоядерному вибуху в окремих випадках оболонку бомби роблять з речовин, які під дією нейтронів перетворюються на радіоактивні. До хімічних елементів з такими властивостями відносяться кобальт, цинк, стронцій, цезій та ін.

Ядерна зброя може бути застосована для двух різних цілей. По-перше, вона може бути використана для безпосереднії дії на війська і техніку противника, по-друге - для завдання потужніх ударів по найважливішим промисловим, транспортним і політичним центрам противника.

У відповідності до розв'язуваних задач ядерну зброю можна поділити на тактичну і стратегічну. Тактична ядерна зброя може бути різних калібрів і має тротилові еквіваленти приблизно від 1000 до 50 000 т. Важливим питанням є способи доставки ядерних зарядів до бойових цілей. В тактичній зброї носіями ядерних зарядів можуть бути некеровані і керовані реактивні снаряди (ракети) з різними дольностями стрільби, літаки, а також ствольна артилерія крупніших калібрів. На морі ядерні заряди можуть переноситися морськими торпедами або телекерованими катерами [3, с. 48].

Між тактичною і стратегічною зброєю немає різкої межі. Для стратегічних задач можуть бути в деяких умовах застосовані ядерні заряди, призначені для тактичних задач. Ядерні бойові частини, призначені для ураження типових стратегічних цілей, будуть мати тротиловий еквівалент 1-5 млн.т. Можливе застосування потужніших ядерних зарядів з тротиловим еквівалентом до 40-50 млн.т.

Носіями ядерної стратегічної зброї, як правило, є ракети дальньої дії, міжконтинентальні ракети, літаки-снаряди, пілотовані літаки, штучні супутники. Найефективнішими носіями ядерної зброї при дальності стрільби більше 6000 км є багатоступінчаста міжконтинентальна ракета ; для дальностей порядку 1000 км - одноступінчаста. Всі носії стратегічної зброї можуть забезпечувати доставку ядерних зарядів із порівняно великою точністю. Розсіювання точок попадання відбувається в межах кола з радіусом приблизно від 1 до 20 км. За таких умов застосування ядерних зарядів з тротиловими еквівалентами, які дорівнюють декільком мільйонам тон тротилу, може призвести до того, що площа розсіювання буде перекрита зоною ураження при вибуху.

В залежності від характеру об'єкта і задач ядерного нападу ядерний вибух може бути проведений у повітрі, біля поверхні землі або води, під землею або водою. Створені снаряди-антиракети для знищення балістичних ракет на дуже великих висотах і в космосі.

Отже, накопичення запасів ядерної зброї досягло страхітливої величини: протягом Другої Світової війни всіми країнами, які брали в ній участь, було витрачено близько 5 млн.т звичайної вибухової речовини, - накопичені ж нині на нашій планеті запаси ядерної зброї у 10-ки тисяч раз перевищують цю величину [25, с. 92].

Комплекс вражаючих факторів ядерного вибуху робить атомну зброю особливо руйнуючим, небезпечним для людства і природи видом зброї, подібної якій ще не знала історія. І не випадково відомий індійський юрист ще наприкінці 50-х років у своїй книзі `Ядерна зброя і міжнародне право' дав таку характеристику цій зброї масового знищення : `Ядерна зброя незаконна не тільки внаслідок радіоактивної отрути, але також і в силу властивого їй елементу терроризації; надпотужні термоядерні бомби відкидають старе поняття `воєнного об'єкта' і ставлять на його місце `населення' або `людський об'єкт', перетворюючи засоби війни в інструмент террора. В результаті заперечуються всі закони сухопутної, морської і повітряної війни, так само як і норми, що регулюють режим хворих, поранених і військовополонених. Дух гуманності, яким проникнуті положення конвенції 1948 р. про заборону геноциду, і принципи Устава Міжнародного військового трибунала, що визнав військовим злочином винищення цивільного населення, були б порушені застосуванням цієї нелюдяної зброї масового винищення'. Між іншим, коли були написані ці рядки, світ ще не знав у всій повноті про людиноненависницькі задуми, конструкторів нейтронної зброї.

2.3 Тероризм як глобальна загроза

Чи не головну небезпеку для країн сучасного світу, як і в минулому, становить тероризм та різноманітні воєнні загрози. Ось уже кілька десятків років, як боротьба з тероризмом є однією із серйозних і поки, на жаль, недозволених проблем міжнародного співтовариства. Основою того, що ми маємо зараз у сфері тероризму, можуть служити факти хоча б останніх ста років і особливо факти терору стосовно перших осіб найбільших держав.

Якщо слідувати хронології цих фактів, то в короткому викладі ця хронологія виглядає так.

Друга половина XIX сторіччя рясніє терористичними актами проти перших осіб держав. Особливо відзначається в цьому плані діяльність терористичної організації в Росії "Народна воля". На її рахунку кількаразові замахи, що закінчувалися убивствами імператора Росії Олександра II, шефа жандармів графа Трепова й ін.

Історія XX століття яскравіє терористичними актами проти Столи-піна (1906 p.), кронпринца Австро-Угорщини (1914 р.), Ульянова (1919 р.), Троцкого (1940 р.), короля Югославії (1938 р.), близько 60 замахами на президента Франції Шарля де Голя, убивством президента США Джона Кеннеді (1963 p.), організацією терористичного акту з метою убивства президента США Рональда Рейгана і Генерального секретаря ЦККПСС Михайла Горбачова під час їхніх переговорів у Москві в 1988 р. (камікадзе був вчасно викритий і заарештований), ще 2 замахами на М. Горбачова (в Іспанії і Москві), замахом і убивством Ганди в Індії, замахом на Папу Римського й одними з останніх замахів на президента Франції Жака Ширака і президента Америки Дж. Буша [3, с. 64].

Усього за останні 100 років було убито більш 60 перших осіб держав. Усі вбивства носили яскраво виражений політичний характер, здійснювалися методом терору.

Зараз розвиток тероризму входить у нову фазу, фазу терору проти народів і держав.

У наш час дуже багато держав відчувають небезпеку терору і часто несуть відчутні людські і матеріальні втрати. Криваві акти терористів у США, Россії. Японії й інших країнах красномовно підтверджують це.Тероризм швидкими темпами активізується і набуває міжнародного характеру. Розгул міжнародного тероризму висуває перед міжнародним співтовариством гостру необхідність рішуче покінчити з цим явищем. Одним з дієвих засобів боротьби з міжнародним тероризмом є сучасне міжнародне право, що відповідно до вимог Статуту ООН покликане забезпечити безпеку життєдіяльності міжнародного співтовариства.

Важливою рушійною силою у сфері розвитку міжнародно-правової боротьби з тероризмом являє собою розвиток і зміцнення міжнародного співробітництва.

У загальному плані міжнародний тероризм можна охарактеризувати як сукупність суспільно небезпечних у міжнародному масштабі діянь, які спричинили трагічні наслідки (загибель людей, руйнування і знищення матеріальних і інших цінностей).

В арсеналі заходів міжнародно-правового характеру, спрямованих на боротьбу з тероризмом на сучасному етапі, є певний комплекс актів, серед яких можна назвати Конвенції, прийняті в 1937 р. (про припинення тероризму і покарання за нього і про створення міжнародного карного суду. Обидві Конвенції, хоча і не ввійшли в силу, але мали певне значення).У 1977 р. прийнята Європейська Конвенція про боротьбу з тероризмом. Є значна кількість резолюцій, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН. Серед них Декларація Г. А. ООН 1994 р. про заходи для ліквідації міжнародного тероризму і Декларація Г. А. ООН 1996 р., що доповнює Декларацію 1994 р. З-поміж останніх документів можна назвати Міжнародну Конвенцію про боротьбу з бомбовим тероризмом. З вступом у силу цієї Конвенції пакет міжнародно-правових актів, спрямованих на боротьбу з тероризмом, виглядає досить солідно: у нього входить 14 універсальних і регіональних договорів [41, с. 75].

Крім прийняття резолюцій і декларацій, спрямованих на боротьбу з міжнародним тероризмом ООН, почала і ряд організаційних заходів у цій сфері. Зокрема, в 1972 р. Генеральна Асамблея ООН створила Спеціальний Комітет з боротьби з міжнародним тероризмом. У 1994 р. ООН створила ще один Спеціальний Комітет, перед яким було поставлене завдання розробки комплексу заходів, спрямованих на ліквідацію тероризму.Загальний аналіз заходів, вжитих ООН по боротьбі з тероризмом свідчать про рішучість міжнародного співтовариства покінчити з ним явищем, однак проблема поки не вирішена і необхідність її вирішення досить актуальна.Важливе місце в загальній системі боротьби з міжнародним тероризмом займає боротьба з одним з його частих проявів - морським тероризмом.Небезпека морського тероризму в міжнародному масштабі особливо насторожує, якщо врахувати, як стверджують деякі засоби масової інформації, що "наступний удар Аль Каїда нанесе з моря'' [3, с. 73].

Коротко визначення поняття "морський тероризм" можна охарактеризувати як сукупність суспільно-небезпечних діянь, вчинюваних у водах Світового океану, які викликають важкі наслідки і являють собою істотну загрозу дії загальновизнаного принципу "свобода відкритого моря".Загострюючи увагу на питаннях міжнародно-правової боротьби з морським тероризмом, досить логічно відзначити, що за рядом ознак він досить схожий з діяннями, кваліфікованими як піратство. У свій час, коли актуальність питань правової боротьби з морським тероризмом почала виявлятися найбільш чітко, в середовищі вчених юристів-міжнародників нерідко висловлювалася думка про ледве чи не ідентичність морського тероризму з піратством. Зокрема Л. А. Моджорян у 1991 р. у роботі "Тероризм на море" відзначала, що "тероризм на морі" нічим, по суті, не відрізняється від піратства на морі, він є також однією з форм насильства на морі".З таким поглядом навряд чи можна погодитись, оскільки і за мотивами (цілями), і за юридичною кваліфікацією ці два злочини досить різні. Адже цілком очевидно, що мотив (ціль) піратів носить яскраво виражений матеріальний характер - неправомірно насильницьким шляхом заволодіти чужим майном, і тільки це рухає піратами.

Чи можна стопроцентно стверджувати, що тероризм у цілому переслідує саме таку мету. Звичайно, ні. Терористичні акти 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку, у Москві 2002 р., у Бистлані 1-3 вересня 2004 р. і інші красномовно підтверджують це. І те, що трапляються випадки, коли терористи вимагають якихось матеріальних вигод, не змінює їхньої загальної цільової спрямованості [3, с. 29].

Що ж стосується юридичної кваліфікації піратства і морського тероризму, то ступінь їхньої суспільної небезпеки і наслідки значно різняться. Піратство існує тисячі років і ніколи не призводило до воєн.Тероризм, і в тому числі морський тероризм, - явище останніх десятків років, і вже зараз ставлять світ на грань війни, війни, у стані якої перебувають і США і Росія. Саме так заявили президенти цих держав.Разом з тим, торкаючись питання про міжнародно-правові засоби боротьби з морським тероризмом, слід зазначити, що до цього часу арсенал цих засобів поки ще досить незначний.

Більш-менш помітні кроки в цьому напрямку були зроблені Генеральною Асамблеєю ООН, коли в грудні 1985 р. вона прийняла Резолюцію, що рекомендує Міжнародній морській організації (ММО) вивчити питання боротьби з проявами морського тероризму, особливо проти морського судноплавства, і вжити відповідні запобіжні заходи.Задля об'єктивності слід зазначити, що до подібної активності Організацію Об'єднаних Націй підштовхнула активізація морського тероризму і, особливо, один з його конкретних проявів, що виразився у захопленні в 1985 р. палестинськими терористами італійського пасажирського лайнера "Ахіллі Лаура".

При цьому захопленні палестинські терористи, утримуючи як заручників близько 400 пасажирів, судно і команду, висунули політичні вимоги до Ізраїля. У цій терористичній акції мали місце і смертні випадки, зокрема був убитий громадянин США.

Цей факт морського тероризму і подальші рекомендації Генеральної Асамблеї ООН активізували діяльність ММО, що розробила і прийняла документ "Заходи для запобігання незаконним актам проти пасажирських суден". За пропозицією ММО в березні 1986 р. на міжнародній нараді в Хосе, у роботі якої взяли участь ряд державних діячів, визначних фахівців з морського права і практичних працівників у сфері боротьби з тероризмом. У прийнятих Нарадою документах відзначалося, що в терористичних актах на морі чітко проглядаються політичні мотиви й інтереси терористів. Особливо підкреслювалося, що морський тероризм буде розростатися, збільшуватися в обсягах і ускладнюватися за засобами і способами прояву. Як прогнозовані райони такої активізації морського тероризму передбачалися райони Атлантики і Середземномор'я.

У 1988 р. у Римі на міжнародній дипломатичній конференції, у роботі якої брали участь представники 76 держав були прийняті два документи: "Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства" і "Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі" [41, с. 64].

Зокрема, в "Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства" чітко визначено, які саме дії підпадають під кваліфікацію Конвенції. До таких дій Конвенція відносить:

а) захоплення судна силою;

б) акти насильства проти осіб, що знаходяться на борті судна;

в) розміщення на борті судна речовини або пристрою, що може зруйнувати судно або завдати йому шкоду;

г) руйнування або ушкодження морського навігаційного устаткування;

д) повідомлення свідомо помилкових відомостей, що можутьстворити загрозу мореплаванню [1, с. 4].

Саме такі дії, кваліфіковані Конвенцією як тяжкі злочини, являли собою комплекс суспільно-небезпечних діянь, що підпадали під загальну кваліфікацію морського тероризму на той період.

Конвенція 1988 р. ставила за обов'язок кожній державі-учасниці Конвенції вживати всі необхідні заходи для залучення до строгої кримінальної відповідальності осіб, що вчинили подібні дії, і передбачити у своєму національному кримінальному законодавстві суворі заходи відповідальності у певних мірах, передбачених за тяжкі злочини.Що стосується "Протоколу про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі", то його суть у тім, що він поширює дії Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства в частині кваліфікації злочинів і відповідальності за них на незаконні акти, вчинені проти безпеки стаціонарних платформ із усіма наслідками, що звідси випливають.

Міжнародно-правова позиція України у сфері боротьби з морським тероризмом виражена в її активній участі в діючих міжнародно-правових актах, у взятті на себе визначених обов'язків з боротьби з морським тероризмом і в імплементації в українське законодавство положень відповідних міжнародно-правових актів. Це підтверджується тим. що Україна бере участь у "Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства" і в "Протоколі про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, що розташовуються на континентальному шельфі".Україна також взяла до керівництва положення, викладені в документі ММО "Заходи для запобігання незаконним актам проти пасажирів на борті суден" (1985 p.) [41, с. 59].

Ряд пропозицій, сформульованих міжнародною нарадою в 1986 р. у Хосе, були реалізовані в Постанові Кабінету Міністрів України № 250 від 16 травня 1992 р. Цією Постановою була створена Служба загальної безпеки на судах морського транспорту (СОБ). Цією ж Постановою було затверджене Положення про Службу загальної безпеки державної адміністрації морського транспорту України. Положення передбачало, що Служба загальної безпеки виконує свої функції з забезпечення безпеки мореплавання на судах і в портах, а її структура і штати встановлюються залежно від обсягу і складності поставлених завдань. Відповідно до Положення особовий склад Служби загальної безпеки знаходиться в кадрах МВС, а також може бути вільнонайманим, на нього поширюється законодавство України про працю.Надалі Постанову Кабінету Міністрів від 16 травня 1992 р. було скасовано, хоча саме Положення про Службу загальної безпеки державної адміністрації морського транспорту України практично діяло. Точніше, діяли ряд заходів ним передбачених.

Після прийняття в грудні 2002 р. Міжнародного кодексу з охорони суден і портових засобів (Кодекс ОСПС) в Україні був створений навесні 2004 р. спеціальний Координаційний центр, що дістав назву "Агентство морської безпеки". З метою регламентації його діяльності з урахуванням і на основі Кодексу ОСПС був розроблений і прийнятий великий пакет документів з безпеки на морі [1, с. 64].

Деякою мірою питання про боротьбу з морським тероризмом знайшло відображення й у Кодексі торговельного мореплавання України.Ст. 62 Кодексу регламентує дії капітана у випадку військової небезпеки і зобов'язує його застосовувати всі необхідні і можливі заходи для порятунку людей, що знаходяться на судні, і не допустити захоплення судна, документів, вантажу й іншого майна, що на ньому знаходяться.У Кримінальному кодексі України містяться 258 статей, що передбачають відповідальність за здійснення терористичного акту, однак у диспозиції цієї статті в переліку злочинних діянь, що підпадають під поняття терористичного акту немає специфіки, характерної для актів морського тероризму. Разом з тим, незважаючи на це, положення цієї статті можуть бути використані в разі потреби при визначенні відповідальності за здійснення актів морського тероризму.

Санкції досить серйозні - залежно від ступеня суспільної небезпеки і наслідків передбачається позбавлення волі від 10 років до довічного ув'язнення.

Беручи до уваги наростання фактів прояву морського тероризму варто констатувати, що поки ще і міжнародна правова база боротьби з ним недостатня.

Необхідне прийняття нових документів, що враховують специфіку сучасних акцій прояву морського тероризму, що удосконалюють його юридичну кваліфікацію, а також посилюють кримінально-правову відповідальність за їхні здійснення [4, с. 38].

Національна правова база боротьби з морським тероризмом також залишає бажати подальшого удосконалювання.

3. Роль ООН у врегулюванні міжнародних конфліктів

Досвід ООН визначає, що завданнями постконфліктного миробудівництва є зменшення наслідків війни для населення. Це надзвичайна гуманітарна допомога, репатріація і реінтеграція біженців, розмінування і роззброєння, здійснення проектів по наданню допомоги у проведенні виборів. Але така діяльність не передбачена Статутом ООН. В зв`язку з широким розповсюдженням постконфліктного миробудівництва і вираженням підтримки такої діяльності всіма членами ООН, потрібно нормативне його врегулювання шляхом включення у додатковий протокол до Статуту ООН про операції по підтриманню миру. Постконфліктне миробудівництво повинне здійснюватися ООН виключно за проханням уряду держави, на території якої провадиться така діяльність Організації. Для здійснення постконфліктного миробудівництва різними органами ООН і спеціалізованими закладами системи ООН необхідний чітко виражений мандат Ради Безпеки ООН.

Широке розповсюдження в діяльності ООН набули операції по підтриманню миру, хоча такі повноваження Організації не передбачені в її Статуті. Таке положення викликає труднощі практичного і теоретичного плану під час здійснення таких операцій. В практичному плані виникають проблеми нормативного регулювання проведення цих операцій, а в теоретичному плані виникає питання щодо правових основ таких дій ООН. Вивчення досвіду проведення операцій ООН по підтриманню миру показує, що неможливо погодитися з точкою зору колишнього Генерального Секретаря ООН і юристів, які його точку зору підтримують, про те, що в ООН відбувся незафіксований письмово перехід від концепції колективної безпеки, закладеної у розділі VII Статуту ООН до більш реалістичної ідеї підтримання миру (peace-keeping) і тому сили по підтриманню миру відрізняються від застосування збройних сил відповідно до розділу VII. В дисертації обгрунтовується погляд, що регулювання операції по підтриманню миру належить до компетенції Ради Безпеки ООН, а їх проведення в сучасних умовах регулюється нормами розділу VII Статуту ООН і звичаєвими нормами [20, с. 64].

Для забезпечення стабільності і керованості розвитку світу на етапі переходу від біполярної до багатополюсної системи міжнародних відносин є необхідним є реформування Організації Об`єднаних Націй. Одним з напрямків її реформування повинна стати розробка додаткового протоколу до Статуту ООН про проведення операцій по підтриманню миру. Сьогодні, завдяки особливостям своєї структури ООН втручається у події тоді, коли конфлікт вже почався, як це мало місце в колишній Югославії. А треба так реформувати ООН відповідно до нових реалій і потреб майбутнього, щоб перетворити її в справжній центр сумісних дій по врегулюванню регіональних конфліктів, захисту прав людини, вирішенню глобальних проблем. Особливого значення набуває нормативне регулювання діяльності ООН по проведенню операцій по підтриманню миру шляхом визначення:

- особливостей операцій по підтриманню миру порівняно з застосуванням примусових дій згідно з розділом VII Статуту ООН у вигляді обов`язкової згоди держави, на території якої проводиться операція;

- керівних принципів здійснення операцій по підтриманню миру;

- закріплення єдиної системи командування і особливої ролі в ній Ради Безпеки ООН;

- підписання угод про створення резервних сил ООН;

- визначення порядку підготовки персоналу та забезпечення його захисту під час операцій;

- визначення чіткої схеми фінансування операцій по підтриманню миру [31, с. 47].

До керівних принципів проведення операцій ООН по підтриманню миру повинні бути включені не тільки основні принципи міжнародного права, що мають особливе значення для відзначеної діяльності ООН такі, як незастосування сили, повага до державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держав, але і спеціальні принципи проведення операцій ООН по підтриманню миру: згода сторін на проведення таких операцій, незастосування сили за винятком самооборони, нейтральність під час проведення операцій відносно всіх сторін конфлікту.

Схваленням Декларацiї тисячолiття ООН мiжнародна спiльнота продемонструвала пiдтримку засад свiтового порядку, заснованих на Статутi ООН, непохитну вiдданiсть його фундаментальним Цiлям та Принципам, якi продовжують залишатися основою мiжнародного права, головним iнструментом регулювання мiжнародних стосункiв.

Активна участь України у роботi Самiту тисячолiття, Самiту Ради Безпеки ООН, що вiдбувся за iнiцiативою Президента України Леонiда Кучми, засвiдчила особливе значення, якого надає наша держава дiяльностi цiєї унiверсальної Органiзацiї.

Україна, як i бiльшiсть держав планети - i щойно завершений Самiт тисячолiття наочно пiдтвердив це, - вiдкидає використання сили чи загрози силою як засiб вирiшення мiждержавних проблем. Ми виходимо з того, що лише ООН має вiдповiднi повноваження мiжнародного спiвтовариства й володiє широким набором закрiплених Статутом механiзмiв та засобiв розв'язання багатьох проблем людства, якi продовжують у своїй основi бути тими, що й декiлька десятилiть тому: вiйни, бiднiсть, нерiвнiсть у розподiлi ресурсiв, гноблення та дискримiнацiя.

Зiбравшись вдруге в iсторiї ООН на рiвнi глав держав та урядiв 7 вересня ц.р., Рада Безпеки пiдтвердила готовнiсть нести на собi вагому частку вiдповiдальностi за розбудову свiту, вiльного вiд страху, злиднiв та несправедливостi [36, с. 84].

Найважливiшими результатами цього засiдання ми вважаємо пiдтвердження на найвищому рiвнi зобов'язання захищати цiлi та принципи Статуту ООН, забезпечувати ефективне функцiонування системи колективної безпеки, а також посилити ефективнiсть наявних в розпорядженнi ООН iнструментiв забезпечення миру, особливо миротворчих операцiй.

Без змiцнення миротворчого потенцiалу ООН та ефективного реформування механiзмiв його реалiзацiї Органiзацiя буде неспроможна гiдно протистояти викликам ХХI столiття, пов'язаним з врегулюванням та упередженням конфлiктiв. У цьому зв'язку Україна вiтає представлену в серпнi цього року доповiдь Групи експертiв високого рiвня (доповiдь Брахiмi), в якiй мiстяться змiстовнi рекомендацiї щодо пiдвищення ефективностi багатофункцiональних миротворчих операцiй ООН, i закликає до якнайшвидшого їх втiлення.

Миротворча дiяльнiсть ООН завжди розглядалася Україною як одна з найголовнiших цiлей iснування цiєї Органiзацiї, покликаної, цитую, "врятувати прийдешнi поколiння вiд лихолiть вiйни". Саме тому з 1992 року понад 12 тис. представникiв України взяли участь в 20 минулих та триваючих миротворчих операцiях та мiсiях ООН. Цiлком усвiдомлюючи додаткову вiдповiдальнiсть як члена Ради Безпеки ООН за справу пiдтримання мiжнародного миру, Україна лише з початку цього року майже в 20 разiв збiльшила свiй внесок вiйськовим та цивiльним персоналом до поточних та нових операцiй ООН з пiдтримання миру [46, с. 93].

За неповний рiк Україна забезпечила розгортання своїх контингентiв чисельнiстю 650 миротворцiв у складi сил ООН в пiвденному Лiванi, направила групу вiйськових спостерiгачiв до мiсiй ООН в ДРК i Ефiопiї та Еритреї, групу цивiльних полiцейських до мiсiї ООН у Схiдному Тиморi. На цьому тижнi завершується розгортання спецiальної полiцейської роти України у складi полiцейських сил ООН в Косово. У повнiй бойовiй готовностi знаходиться український вiйськовий контингент, призначений для участi в операцiї ООН в Демократичнiй Республiцi Конго.

Загальновiдомо, що, на жаль, iсторiю людства можна назвати лiтописом безперервних вiйн та конфлiктiв. Хотiлось би сподiватися, що наприкiнцi другого тисячолiття навчене своїм трагiчним минулим людство врештi-решт збагнуло просту iстину, що з пожежами конфлiктiв потрiбно боротися задовго до їх спалаху, оскiльки найскладнiший мир набагато краще найлегшої вiйни.

Тож хочу наголосити на важливостi якнайскорiшої та ефективної реалiзацiї пропозицiї Президента України Л.Кучми, яка була проголошена на Самiтi тисячолiття та Самiтi Ради Безпеки, про необхiднiсть розробки всебiчної стратегiї ООН з попередження конфлiктiв, в основу якої слiд покласти широке застосування превентивної дипломатiї та превентивного миробудiвництва. Українськi експерти готовi до цiєї роботи. Iз задоволенням вiдзначаю, що iдея прiоритетностi саме превентивної дiяльностi ООН у справi пiдтримання миру вiдзначалася на Самiтi тисячолiття практично в усiх виступах глав делегацiй.

Iсторiя миротворчої дiяльностi ООН знає лише одну операцiю з превентивного розгортання в колишнiй югославськiй Республiцi Македонiя, яка, як вiдомо, цiлком виправдала себе. Ми вважаємо, що в новому столiттi саме такi операцiї мають стати якiсно новою моделлю миротворчої дiяльностi [20, с. 84].

Практичним кроком на шляху до вироблення стратегiї ООН iз запобiгання конфлiктам, на думку України, може бути створення та дiяльнiсть регiональних центрiв з попередження конфлiктiв. У цьому контекстi варта уваги нещодавня пропозицiя України створити в Києвi регiональний центр етнiчних дослiджень пiд егiдою ОБСЄ. Ми вважаємо, що дiяльнiсть такого центру, присвячена монiторингу стану та розвитку мiжетнiчних вiдносин в країнах-членах ОБСЄ, своєчасному виявленню небезпечних сепаратистських тенденцiй та iнших ознак зародження конфлiктiв, також сприятиме реалiзацiї превентивної стратегiї ООН завдяки спiвробiтництву мiж ООН та ОБСЄ.

Розвиток процесiв врегулювання конфлiктiв на Балканах, як i ранiше, залишається в центрi уваги моєї країни, розташованої по сусiдству з цим проблемним регiоном Європи. В той час як хiд подiй в Боснiї i Герцеговинi дає все бiльше пiдстав для оптимiстичного погляду в майбутнє народiв цiєї країни, ситуацiя в Косово продовжує викликати наше глибоке занепокоєння.

Ми переконанi, що процес косовського врегулювання має просуватися у суворiй вiдповiдностi з резолюцiєю 1244 (1999) Ради Безпеки ООН, при дотриманнi суверенiтету та територiальної цiлiсностi Союзної Республiки Югославiя. На наш погляд, врегулювання косовської проблеми неможливе без визначення майбутнього статусу Косово за результатами переговорiв мiж властями СРЮ та уповноваженими представниками краю.

Україна продовжує докладати зусиль до просування процесiв врегулювання так званих "заморожених" конфлiктiв на пострадянському просторi, зокрема, в Абхазiї, Грузiя, Нагiрному Карабасi, Азербайджан, та в Приднiстров'ї, Молдова [31, с. 48].

Як член групи "Друзiв Генерального секретаря ООН", що сприяє процесу грузино-абхазького врегулювання, Україна не може не бути занепокоєною гальмуванням прогресу у просуваннi мирного процесу, iснуванням широкомасштабних гуманiтарних проблем, якi виникли внаслiдок конфлiкту майже десятирiччя тому, збереженням вибухонебезпечної ситуацiї в зонi конфлiкту.

У цьому контекстi я ще раз пiдтверджую чиннiсть пропозицiї Президента України провести в Ялтi третю зустрiч грузинської та абхазької делегацiй в рамках заходiв iз змiцнення довiри, пiдвищенню безпеки та розвитку спiвробiтництва.

Президент України Леонiд Кучма запропонував найбiльш реальний на сьогоднi, на наш погляд, план врегулювання Приднiстровського конфлiкту, в основу якого покладено принцип "набутого статусу", прийнятний для всiх сторiн конфлiкту. Сьогоднi ми спiльно з ОБСЄ вивчаємо питання реорганiзацiї миротворчої мiсiї у регiонi на основi миротворчих контингентiв з України, Росiї, а також iнших країн ОБСЄ. Сподiваємося, що у пiдсумку цi iнiцiативи реанiмують миротворчий процес та сприятимуть вирiшенню проблеми.

Здатнiсть забезпечувати адекватну вiдповiдь на загрози миру у будь-якому куточку планети завжди залишатиметься головним мiрилом довiри до Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Надаючи особливого значення дотриманню цього принципу, ми вважаємо, що сьогоднi його конкретним виявом має бути пiдвищена увага до проблем Африканського континенту. Людськi страждання тут у результатi внутрiшнiх конфлiктiв та мiждержавних вiйн набули непорiвняного з бiдами у жоднiй iншiй частинi планети масштабу.

Україна вже сьогоднi робить практичний внесок у мiжнароднi зусилля пiд егiдою ООН з метою врегулювання конфлiктiв в Африцi. Наша держава також налаштована розширювати коло своїх економiчних та торговельних партнерiв на африканському континентi. У цьому зв'язку хотiв би повторити слова Президента України Леонiда Кучми пiд час засiдання Ради Безпеки на найвищому рiвнi: "Ми вiримо у наближення "столiття африканського вiдродження" i готовi сприяти цьому процесу" [36, с. 47].

Хотiв би наголосити, що при врегулюваннi конфлiктiв на Африканському континентi у нас, як у iнших членiв мiжнародного спiвтовариства, немає iншої альтернативи, нiж виходити з необхiдностi повного i неухильного дотримання принципiв суверенiтету, полiтичної незалежностi i територiальної цiлiсностi країн регiону.

На цьому особливо доречно наголосити стосовно конфлiкту в Демократичнiй Республiцi Конго - найбiльш серйозному виклику миру на зламi двох столiть. Україна закликає сторони конфлiкту до забезпечення виконання у повному обсязi всiх вiдповiдних вимог Ради Безпеки, а також власних зобов'язань щодо мирного врегулювання.

Серйозним випробуванням для Органiзацiї стали цьогорiчнi подiї в Сьєрра-Леоне, якi пiдтвердили важливiсть консолiдацiї зусиль мiжнародного спiвтовариства для пiдвищення ефективностi миротворчої дiяльностi ООН.

Хотiв би пiдтвердити нашу принципову позицiю щодо необхiдностi подальшого змiцнення ефективностi режиму санкцiй проти ангольського антиурядового угруповання УНIТА. Ми переконанi, що зменшення можливостей УНIТА продовжувати вiйну є необхiдною передумовою для вiдновлення миру в Анголi. Не можна також забувати, що санкцiї мають супроводжуватися бiльш широкими зусиллями з метою розв'язання цього довготривалого конфлiкту. ООН потребує бiльш енергiйної та чiткiше визначеної полiтики, спрямованої на прискорення повернення миру в Анголу.

Не можуть не вселяти оптимiзму останнi подiї навколо врегулювання в Сомалi, де багатостраждальний народ важко, але наполегливо долає перешкоди на шляху до миру i стабiльностi. Україна вважає, що лише збереження єдностi Сомалi є передумовою всеосяжного врегулювання у цiй країнi.

Ми також з оптимiзмом вiдзначаємо, що за рiк, що минув, зроблено важливий крок вперед на одному з напрямкiв близькосхiдного мирного процесу - iзраїльсько-лiванському. Повне виконання Iзраїлем резолюцiї 425 (1978) Ради Безпеки ООН та виведення ним вiйськ з територiї пiвдня Лiвану стало вагомою подiєю, яка створила новi умови для подальшого просування всього процесу [46, с. 73].

Україна сподiвається i на прорив у загальмованому переговорному процесi сторiн на iзраїльско-сирiйському напрямку та закликає сторони якомога скорiше поновити його.

Ми уважно стежимо за просуванням вирiшення серцевинної проблеми близькосхiдного врегулювання - Палестинського питання. Вiримо, що полiтична мудрiсть i далекогляднiсть iзраїльської та палестинської сторiн дадуть їм можливiсть знайти взаємоприйнятнi компромiснi рiшення. Ми вiтаємо ухвалу Палестинської центральної ради вiд 10 вересня щодо перенесення термiну проголошення Палестинської держави. Україна сподiвається, що завдяки зусиллям обох сторiн та за сприяння ко-спонсорiв мирного процесу право палестинського народу на самовизначення та власну державнiсть буде нарештi реалiзоване.

Добре відомо, що в сучасних умовах миротворча діяльність набуває все більшого значення в розбудові глобальної та регіональної системи безпеки. Все це певною мірою впливає на розвиток оборонної політики та воєнних доктрин не тільки України, але й всіх держав континенту.

Ця еволюція пов'язана, насамперед, зі зміною пріоритетів оборонної політики європейських держав, трансформацією шляхів застосування збройних сил. Особливістю є те, що збройні сили європейських держав все частіше залучаються до виконання більш обмежених та менш інтенсивних завдань: від миротворчої діяльності до пошуково-рятувальних операцій та спостереження.

Як відомо, Україна з самого початку свого незалежного існування активно виконує рішення Ради Безпеки ООН щодо надання контингентів збройних сил, допомоги і відповідних засобів обслуговування, необхідних для підтримання миру і безпеки.

Аналіз сучасних миротворчих операцій дозволяє сформулювати загальні принципи та вимоги, яких мають дотримуватись в ході таких місій:

- мають бути чітко сформульовані загальне політичне завдання та мандат;

- наявність точних вказівок та політичного контролю з боку організації, що надала мандат;

- згода країни, на території якої розгортається миротворча місія, щодо її проведення;

- гнучке політичне керівництво, можливість корегувати мандат зі зміною політичної обстановки;

- чіткі, зрозумілі правила застосування сили, які враховують ситуацію у регіоні конфлікту [20, с. 113].

Всі перелічені принципи мають враховуватися під час прийняття рішення на участь українських військовослужбовців в тій чи іншій операції.

На наш погляд, в основу теорії та практики миротворчих операцій повинні бути покладені п'ять найважливіших аспектів:

- наявність гнучкої, адаптованої до сучасних умов доктрини;

- визначення принципів комплектування особового складу;

- досягнення відповідного рівня бойової підготовки з використанням механізму проведення спільних багатонаціональних навчань;

- об'єднання зусиль військових та інших державних організацій (таких як міліція, митна служба, сили цивільної оборони тощо) для вирішення різноманітних завдань, що виникають в ході миротворчих операцій; наявність розвинутої системи управління та контролю [46, с. 47].

Питаннях підготовки Збройних Сил України до участі в міжнародних миротворчих операціях можна розподілити на три етапи: завчасна, попередня і безпосередня підготовка.

Завчасна підготовка включає:

- визначення переліку підрозділів (частин), категорій військовослужбовців, які планується включити до складу миротворчих контингентів; розробку Директиви щодо організації їх підготовки;

- підготовку підрозділів (частин) до виконання миротворчих завдань за спеціальними програмами та організація їх всебічного забезпечення;

- контроль за якістю проведення підготовки.

Попередня підготовка включає:

- прийняття політичного рішення керівництвом держави про направлення миротворчого контингенту для участі у міжнародній миротворчій операції;

- постановку завдань Міністерству оборони. Міністерству закордонних справ, іншим органам виконавчої влади;

- розробку плану участі миротворчого контингенту в операції [1, с. 46].

При цьому хочу підкреслити, що з прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", підписаного Президентом України 23.04.1999, механізм вирішення цих питань суттєво спростився. В Законі визначені правові, організаційні та фінансові засади участі України в міжнародних миротворчих операціях, порядок направлення військового та цивільного персоналів, організація їх підготовки та забезпечення для участі в операціях з підтримання чи відновлення міжнародного миру і безпеки [46, с. 64].

Безпосередня підготовка передбачає:

- підготовку до участі в операції та злагодження підрозділів і органів управління в пунктах постійної дислокації і навчальних центрах;

- підготовку і проведення заходів щодо всебічного забезпечення миротворчого контингенту і організації управління;

- прийняття рішення на відправку миротворчого контингенту;

- постановку завдань, відправку і розміщення миротворчого контингенту;

- передачу та прийняття миротворчого контингенту в підпорядкування;

- організацію взаємодії з місцевими органами влади країни перебування, представниками ООН, ОБСЄ та іншими регіональними організаціями;

- організацію матеріально-технічного, фінансового забезпечення;

- організацію управління [20, с. 83].

Безпосередня підготовка миротворчого контингенту покладається на види ЗС, ОК, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони, від яких призначені війська (сили). Після прибуття миротворчого контингенту в район призначення безпосередня підготовка продовжується за планами керівництва миротворчої операції.

Генеральний штаб Збройних Сил України через свій структурний орган - Центр військового співробітництва і верифікації - координує підготовку миротворчих контингентів Збройних Сил та виконання ними завдань у міжнародних миротворчих операціях. При цьому, насамперед, забезпечуються: координація діяльності органів державної влади та органів Збройних Сил України щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях; взаємодія з органами управління ООН, НАТО, ОБСЄ та інших регіональних організацій відповідно через Постійного представника України при ООН, Військового представника Місії України при НАТО.

Підготовка миротворчого персоналу здійснюється також на спеціальних курсах. Важливим аспектом підготовки до участі в миротворчій операції слід вважати: розробку угод про компенсацію участі України в миротворчих операціях, узгодження їх з Секретаріатом ООН, забезпечення контролю за виконанням Угод з боку Секретаріату ООН та правильності компенсаційних витрат. При цьому необхідно забезпечити ефективну взаємодію з Міністерством закордонних справ України, іншими міністерствами України, центральними органами виконавчої влади апаратами військових аташе, дипломатичними представниками інших держав і міжнародних організацій з питань участі в міжнародних миротворчих операціях [31, с. 46].

В процесі підготовки до участі миротворчого контингенту в операції необхідно розробити низку відповідних документів. До них зокрема належать:

- проект Указу Президента України, про відправлення миротворчого контингенту;

- проекти відповідного Закону України та Постанови Кабінету Міністрів України;

- Директива Міністра оборони України, яка визначає основні засади формування, підготовки та всебічного забезпечення миротворчого контингенту;

- проект фінансової та технічної угоди щодо участі в операції НАТО та лист про передачу підрозділів під командування Альянсу, в разі залучення до миротворчої операції з провідною роллю НАТО;

- проект відповідної угоди з Секретаріатом ООН про участь миротворчого контингенту в місії ООН;

- план переміщення миротворчих сил в район конфлікту;

- директива керівництву миротворчого контингенту;

- план проведення рекогносцировки району конфлікту;

- документи для отримання відповідних дипломатичних дозволів, узгодження питань з органами митного, прикордонного та експортного контролю;

- план охорони та оборони миротворчого контингенту;

- план інженерного забезпечення;

- план (схема) зв'язку;

- план матеріально-технічного забезпечення;

- план організації ротації миротворчого контингенту;

- план евакуації миротворчого контингенту за умов, передбачених статтею 7 Закону України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях"; інші плани відповідно до завдань миротворчого контингенту [20, с. 112].

Порядок і способи транспортування миротворчого контингенту визначається Генеральним штабом ЗС України. Він залежить від чисельності особового складу миротворчого контингенту, кількості техніки і майна, виду завдання, можливостей техніки і озброєння, наявності коштів.

Для організованого зосередження в районі застосування миротворчого контингенту завчасно створюються і направляються оперативні групи, до складу яких можуть бути включені представники Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, видів ЗС [31, с. 134].

Безпосереднє керівництво миротворчим контингентом, що бере участь в миротворчій операції, здійснюється багатонаціональним штабом.

Для забезпечення управління під час виконання миротворчих завдань організується система зв'язку миротворчого контингенту, основу якої складає радіо та радіорелейний зв'язок. Можливе використання арендованих (комерційних) каналів зв'язку, у тому числі супутникових, мобільних (стільникових), електронної пошти та Інтернету.

Матеріально-технічне забезпечення миротворчого контингенту організується за рахунок власних коштів, або за умовами що визначені спеціальними міжнародними угодами.

Особливу увагу при підготовці до миротворчої операції слід приділяти питанням стандартизації та облаштування миротворчих сил. Оскільки, майже всі операції нового тисячоліття будуть справою коаліцій, то головною передумовою їх успішного проведення є досягнення оперативної та технічної сумісності. Забезпечення та застосування Збройних Сил України суттєво відрізняється від прийнятого в НАТО та ряді інших західних держав. Технічна сторона згаданого питання є не менш складною: озброєння і військова техніка (ОВТ) держав-членів НАТО і держав-партнерів, у тому числі й України, у більшості випадків несумісні [36, с. 74].