Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Ефремова (1900-1920 роки)

2) суб'єктивні причини - «сама особа Кулішева, що, як і все незрозуміле та загадкове, навертала до себе зацікавлення, бажання зрозуміти, збагнути, висвітлити й пояснити, нарешті оцінити те, що довгий час було не виясненим і неоціненим...» С. Єфремов наголошував на особливому місці П. Куліша в реалізації «українського проекту»: «Не треба широко тепер розводитись, чим був для України Куліш. Досить буде тільки нагадати, що він же належав до знаменитої трійці 40-60-х років, яка - Шевченко, Костомаров, Куліш - стояла на чолі всього тодішнього життя українського; що по смерти Шевченка стає він признаним загально головою й привідцею в нашому письменстві. Правда, після служби в Польщі, а надто після нещасливих літературних виступів (“Исторія возсоединенія Руси” та ин.) його розвінчано і скинуто з того високого громадського становища; проте популярність його все ж не зменшується. Навіть і розвінчаний, не згадуваний - він не став забутим. Мотронівський одлюдько, як колись Фернейський патріярх чи Яснополянський мудрець, все ж притягав до себе увагу всього, що тоді було свідомого на Україні».

С. Єфремов сказав у своїй студії і про появу Кулішевих перекладів з Шекспіра, і про «біблійну працю» (тобто переклад Біблії), про інші за життя незнані твори, знову пригадав розпочате в 1910-ті рр. повне видання творів та листів («Сочинения и письма», під редакцією І. Каманіна), «правда, з великими редакційними дефектами і до того ж припинене на 5-му томі», а також видання львівської «Просвіти» (в серії «Руської письменності» під редакцією Ю. Романчука), що у своїх 6-х компактних томах подає все головніше з Кулішевої творчості, окрім перекладів. Але, на думку С. Єфремова, саме друга половина 1920-х рр. на 30-ліття від смерті письменника ознаменувала новий етап у дослідженні його спадщини, а тому «власне саме тепер надходить час, щоб оці дезидерати повною мірою справдити і тим новий розпочати період Кулішезнавства»Там само. С. 291.. До Української Академії Наук (УАН) перейшов по смерті І. Каманіна рукописний фонд матеріалів для того не скінченого видання, що складається з автографів П. Куліша, його листування, згадок про нього та інших матеріалів, «любовно зібраних дбайливою рукою дружини Кулішевої», матеріали поліцейських архівів, документальні фонди архівів Ленінграду (Петербургу) й Тули. І все це становить «сущий скарб і щодо біографії письменника, і щодо пізнання його творчості»Там само..

Як уявляємо, міркування С. Єфремова, висловлені наприкінці цієї концептуальної праці, свідчать про переоцінку його колишніх суворих, подекуди безапеляційних, присудів щодо П. Куліша. Учений переконливо формулює чіткі вимоги щодо потреби репрезентативності джерельної бази для осягнення цієї «незрозумілої та загадкової» особистості, розмірковує, якими мають бути завдання й методи пошуку «істини» новими поколіннями істориків літератури й громадських рухів. Він пише про це так: «Але коли змінивсь об'єкт досліду, то мусить змінитися й спосіб його. Сучасному дослідникові не доводиться вже полемізувати, як це робили, та й не могли не робити, ті, хто писав про Куліша за його життя. Нема так само потреби в реабілітації, в апології Куліша, що силою самої реакції на попередні писання, входили до певної міри в завдання перших авторів, шо пробували робити оцінку Кулішеві незабаром по його смерти: тепер не знайдеться вже людини, що наважилася б відкидати історичні заслуги Куліша. Перед сучасним дослідником стоїть інше завдання. Він мусить насамперед поширити і розробляти поле фактів для досліду, повишукувати й упорядкувати документальні дані, визначити їхню ціну, вагу та вірогідність і на підставі їх приступити вже до загальних висновків, до синтеза, що має охопити всю особу і всю творчість письменника.... Оці инші, нові сторінки з новим, може бути, й освітленням і прийшли на чергу дня, становлять завдання нашого часу, - і тепер, здається мені, не може вже ніяких перешкод бути, щоб ті сторінки були написані»Єфремов С. Провіяний Куліш. С. 291-292.. Це можна розглядати як кредо С. Єфремова - проникливого історика й літературного критика.

Урешті-решт академік питав: «Але чи не потерпить на тому пам'ять Куліша, чи не буде це вмаленням його заслуг і розвінчанням його особи?» Він зізнавався з приводу власної спроби накреслити життєву драму П. Куліша (аналізована вище стаття «Без синтезу»), що йому не один раз довелося почути такий закид - усно й листовно. Відповідь була характерною для С. Єфремова: «Правда не може бути образлива. А тим більше для людей, що вже вийшли з зони особистих рахунків, з тієї смуги, де владно панують пристрасті. “Нас возвышающий обман” тут просто нікого вже не височить, не підіймає вгору, як - з другого боку - нема вже і не може тут бути й “низких истин”. Тут повинна говорити сама правда та на ній засновані висновки, нею обґрунтована оцінка. Інша річ, що можуть бути висновки випадкові, недоладная оцінка, але це вже справа логіки, такту, вміння оперувати з фактичними даними; тулити сюди образу чи особисті рахунки принаймні недоречно, та й недоцільно. І може якраз на Кулішеві це видніше, ніж на кому иншому».

Отже, С. Єфремов визнавав неминучу варіативність інтерпретацій Кулішевої постаті, те, що його ім'я було то центром майже побожної пошани, то непримиренної зненависті, а тому необхідно якнайшвидше одвіяти «ваговите зерно його справжніх, непропащих заслуг од легкої полови скороминущого захоплення, порожнього маріння, особистих вад». Він не вживав поняття «об'єктивність», але закликав послідовно шукати «істину» й цілком справедливо висловлював впевненість, що такий «провіяний... Куліш безперечно для нас дорожчий і кращий, ніж сухозліткою вимережаний візантійський лик, або на чорне помальований образ усякої скверни». Для зрілого С. Єфремова важливим був «правдивий образ людини, що шукала і помилялась, підносилась і падала й знову зводилась». Академік закликав фахівців поставити «дезидерати кулішезнавства» відповідно до вимог наукового неупередженого досліду, акцентував на потребі реалізації таких постулатів, як «правда, пильне студіювання фактів і документів, критичне зважування та перевіряння їх, а решта... решта приложиться, само прийде наслідком твердого шукання тверезої правди, овіяного до того ж бодай крихіткою любови до нашого минулого»Там само. С. 292.. Ці зовні позитивістські принципи історико-біографічного дослідження не втрачають, здається, своєї ваги й у ХХІ ст., у шуканнях і блуканнях гуманітаріїв між «змієвими валами» модерну й постмодерну.

Дотичними до проблеми, що розглядаємо, є зауваження С. Єфремова в передмові «Кулішів щоденник (1845-1848 рр.)». Намагаючись якомога глибше збагнути психологію героя, академік писав: «Кулішів щоденник - на жаль, він обіймає лиш невеличкий період його життя, 1845-1848 роки, та й то з великими прогалинами - це першорядне джерело не тільки до його зовнішньої біографії. Він дає більше. Це, як сказав я на иншому місці, “ключ до вдачі автора, а разом і до того, що я назвав його життьовою драмою” (Без синтезу [До життєвої драми Куліша) // Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Академії Наук. Кн. IV. К., 1924. С. 63)». Для С. Єфремова діаріуш не тільки сповідь, що показує, яким був автор; «це документ про те, яким він хотів бути, яким хотілося йому здаватись. І не тільки перед иншими людьми, а й перед самими собою. З такого погляду це певна супротилежність Шевченковому щоденникові, що абсолютно не має і в собі елементу літературщини, це сама щирість і безпосередність. Дуже спокуслива думка зробити порівняння цих двох щоденників таких близьких і таких далеких, абсолютно ріжних і чужих собі людей, але це лишаю на потім. Тепер же спинюся тільки на історії цього надзвичайно цінного документа, бо загальну його характеристику я вже був дав у згаданій статті»Єфремов С. Кулішів щоденник (1845-1848 рр.) / Куліш П. Щоденник / Упорядкування тексту, примітки С. М. Кіржаєва. Київ: Ін-т української археографії НАНУ, 1993. С. 10..

Сучасна дослідниця плідно реалізувала ідею С. Єфремова, осмисливши в порівняльному аспекті жанрові особливості щоденників П. Куліша й Т. Шевченка - доволі інтимних текстів двох митців. На погляд Є. Лебідь-Гребенюк, легше відстежити відмінності між текстами Куліша й Шевченка: впадає в око різний вік авторів, несхожість характерів, інший життєвий досвід. На момент написання щоденників П. Кулішеві було 26 років, а Т. Шевченкові - 43, до того ж він пережив найстрашніші роки заслання. Для характеру П. Куліша були властиві «ідейний максималізм», різка зміна настроїв і поглядів, непослідовність у деяких судженняхЛебідь-Гребенюк Є. Жанр щоденника у творчості П. Куліша і Т. Шевченка. Слово і Час. 2017. №3. С. 16-25.. Однак авторка вважає твердження С. Єфремова про те, що щоденник П. Куліша - «певна супротилежність Шевченковому щоденникові», занадто категоричним, наголошуючи, що обидва діаріуші мають більше спільних, ніж відмінних ознак, до яких належать: російська мова творів (з позицій психолінгвістики це пояснюється поширенням другої після рідної мови в колективі - «колективний білінгвізм»); обидва автори знали, що текст обов'язково буде прочитано, а може, й опубліковано, отже, були орієнтовані на майбутнього читача-реципієнта; обидва писали свої щоденники в межові (за термінологією К. Ясперса) періоди життя, переживши життєві трагедії і виявляючи схильність до самоаналізу; для обох текстів є спільною «атмосфера очікування»; обидва в окремих уривках мають ознаки травелогу - опису подорожі із замальовками, враженнями й рефлексіями.

У 1920-ті роки С. Єфремов у різних за тематикою й жанрами працях звертається до діянь незбагненного П. Куліша. Його формулювання стають більш виваженими й сутнісними. Ось, наприклад, з'ясовуючи народження історіографії українського письменства, у статті «Дорогою синтезу» (1923) він зауважує, що «усі автори цих початкових оглядів більш або менш негативно ставляться до Котляревського - бурлацьке, мовляв, юродство, - вище за його ставлять Артемовського-Гулака і, власне, аж Квітку мають за правдивого батька українського письменства, а тоді найвизначнішу в йому постать одводять Шевченкові, спиняються докладніше на творах Марка Вовчка, ледве по дорозі згадуючи таких письменників, як Боровиковський, Гребінка, Метлинський поруч з поодинокими книгами, як “Чари” Кирила Тополі або “Наські українські казки” Іська Материнки (Бодянського). Ця схема найвиразніше проступає у найпізнішого зі згаданих авторів, у Куліша, і він же, мабуть, найвлучніше й висловив думки свого покоління на процес зароду письменства на Україні - цього “нового слова між народами” - та на справжнього його батька, Котляревського»Див.: Лебідь-Гребенюк Є. Жанр щоденника... С. 17-19. Єфремов С. Дорогою синтезу. Огляд історіографії українського письменства / Єфремов С. Вибране. Статті. Наукові розвідки. Монографії / Упорядкування, передмова та примітки Е. Соловей. Київ: Наукова думка, 2002. С. 136-137. Там само. С. 137.. С. Єфремов цитує розлогий вступ із розправи Куліша «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність» (Хата. СПб., 1860, с. XVII-XVIII), зауважує, що «чується тут швидше стурбованого критика голос про дошкульну злобу дня, аніж спокійного та об'єктивного історика. Бачимо в цьому загальному тоді погляді на перший твір^ відродженого письменства нашого насамперед нехтування історичної перспективи...» На думку С. Єфремова, тоді «ще не прийшов-бо час історії, а критичний аналіз гальмувався од недовершеної свідомості національної - і люди йшли навпомацки, певних критеріїв не здобувши, ясної путі не добачаючи»Див.: Єфремов С. Дорогою синтезу. С. 137-138.. Він уважав, що під впливом початкових оглядів Куліша перебували П. Петраченко, автор «Краткого исторического очерка украинской литературы» (Варшава, 1861) й відомий російський дослідник О. Пипін (1833-1904)Там само. С. 137-139.. Останній завдяки праці «История славянских литератур» (1865; 1874-1881 - друге видання у 2-х томах), підготовленій разом із В. Спасовичем, здобув міжнародне визнання як учений.

В історичному нарисі (1926) про буття української книги з кінця XVIII ст. й до Першої світової війни С. Єфремов послідовно висвітлює внесок П. Куліша у видавничий рух, згадує видану ним у Києві 1843 р. збірку «Україна», зауважує, що початок нового періоду в книжковій справі можна датувати 1856 р. - роком видання першого тому Кулішевих «Записок о Южной Руси». Єфремов говорить про «досить-таки інтенсивний петербурзький період українського друкованого слова», коли найбільш енергійним діячем, «душею видавничою справи» стає П. Куліш. «Допіру він дістав змогу, по десятилітньому мовчанні, виступати в літературі вже під власним ім'ям і розгортає кипучу, як на одну людину, і - що найголовніше - систематичну вже до певної міри працю в сфері українського видавництва»Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798-1916 рр. / Єфремов С. Вибране... С. 157.. С. Єфремов пригадує власну друкарню П. Куліша, високо оцінює репертуар виданих ним книжок, зокрема «цікаву спробу» серії книжок для народного читання «Сільська бібліотека», яка складалася з творів кращих українських письменників («це була перша спроба систематичного видавництва для народу, а коли не лічити листів Квітчиних, то й перша взагалі спроба цілком популярної книги», тип народної книжки - так званих «метеликів»)Там само. С. 157-158.. Учений відзначає в позитивному сенсі поліграфічні якості Ку- лішевих видань: «досить чепурні, хоч і простенькі, охайненько видані, з гарною раз у раз коректою», почувалось на них «дбайливе око... видавця»Там само. С. 158.. Він визнає незамінну роль Куліша в журналі «Основа», де той був «найдіяльнішим співробітником»Там само. С. 158., підкреслює, що серед письменників, твори яких друкувало видавництво «Вік» на межі ХІХ-ХХ ст., наявні були між іншими й праці П. Куліша. До того ж, «Вік» продовжив традицію виходу в світ серії народних книжок (70 назв до 1918 р.).

У монографічних студіях про І. Карпенка-Карого (1924), І. Нечуя-Левицького (1924), П. Мирного (1928) академік С. Єфремов інтерпретує постать П. Куліша виключно у позитивному сенсі. У розвідці про І. Нечуя-Левицького він говорить про «голосне в нашому письменстві подружжя Кулішів», до котрих у Варшаву молодий автор здійснив 1867 р. «літературне паломництво»⁴ Єфремов С. Іван Левицький-Нечуй / Єфремов С. Вибране... С. 411-412.Там само. С. 412.; іменує П. Куліша «хрещеним батьком Левицького в письменстві». С. Єфремов зазначає як суттєвий факт, що І. Нечуй-Левицький після смерті П. Куліша 1897 р. на прохання Британського Біблійного товариства продовжив переклад Біблії, на який небіжчик витратив скільки сил і натхненняТам само. С. 417.Там само. С. 466.Єфремов С. Панас Мирний / Єфремов С. Вибране... С. 575.Там само. С. 661.. У заключній частині монографії С. Єфремов подає таке формулювання: «Квітка, Куліш, Марко Вовчок - і Левицький... Він безпосередньо йде за тими трьома кращими нашими повістярами і знаменує собою дальший ступінь в розробці нашої повісті», недвозначно позначаючи місце письменника в еволюції української прози.

У студії про Панаса Мирного академік зауважує, що початкуючий автор у своєму стилі «вже тоді пішов далі за досягнення таких заслужених попередників, як Квітка чи навіть Куліш», ставить Куліша поруч з такими «визнаними майстрами художньої прози», як Квітка, Стороженко, Марко Вовчок, Нечуй-Левицький, Свидницький, Кониський.

У вилученому радянською цензурою підрозділі «Історії українського письменства» вчений із гіркотою згадував про непоправну культурну втрату, спричинену 1919 р. комуністичним режимом в Україні. «Загинула отак ціла, присвячена Кулішеві, книжка “Нашого минулого”, у якій надруковано було - Кулішів щоденник, його ж листування з М. Марковичкою, листи Драгоманова до Куліша і т.ін. - усе першорядної ваги історично-літературний матеріял. А як разом пропали й оригінали, то, можете зрозуміти, якою для історії нашого письменства втратою був цей переможний монополізації друкованого слова тріумф.»Єфремов С. [Вилучений] підрозділ 1 з розділу XVII (додаткового) «Історії українського письменства» / Єфремов С. Вибране... С. 680. Але в приватному архіві С. Єфремова лишилося кілька порізнених аркушів із єдиного примірника тієї книги, і, як він писав, «своїм пошматованим виглядом цей нещасний унікум ще більшого завдає жалю за втраченим так нерозумно і вже навіки матеріялом із життя наших творців і майстрів слова»Там само. С. 681..

Таким чином, на підставі розглянутих матеріалів слід визнати недвозначний зміст поглядів С. Єфремова щодо особи й творчості П. Куліша. Вірогідно, у 1900-ті рр. С. Єфремов тяжів здебільшого до соціально-психологічного потрактування постаті П. Куліша. В ідеологічній палітрі він виокремлював у світогляді письменника такі маркери, як романтизм, етнографізм, традиціоналізм, ірраціоналізм, націоналізм (зі властивим П. Кулішу химерним поєднанням українського патріотизму та імперської лояльності). Учений постійно акцентував на мотивах комунікативної дії, життєвої й творчої активності П. Куліша, аргументовано аналізував претензії героя на значущість того, про що він говорив і думав, у чому він був переконаний.

У різножанрових працях С. Єфремова простежується складна еволюція сприйняття внеску Куліша в модерну українську культуру. Можливо, своєрідною межею в цих інтелектуальних рефлексіях була «новорадівська» публіцистика революційної доби 19171921 рр. й співробітництво в критико-бібліографічному місячнику «Книгарь». Суттєвим кроком стало розширення поля наукових зацікавлень у стінах ВУАН із середини 1920-х рр., історіографічні й джерелознавчі студії, присвячені П. Кулішу. Не випадково саме в праці «Провіяний Куліш» С. Єфремов формулює методологічні настанови, своєрідний академічний «заповіт», що так контрастує з парадоксальними викликами завзятого полеміста 1900-1910-х рр. Не виключено, що коли б не обірвалася так хутко внаслідок злочинних репресій сталінського режиму блискуча діяльність Сергія Єфремова - зрілого вченого, він неодмінно долучився б до проекту повного видання Кулішевої спадщини.

References

1. Fedoruk, O. (2016). Kulisheznavstvo [Kulisheznavstvo]. Entsyklopediya suchasnoyi Ukrayiny. T. 16. Kyiv, Ukraine.

2. Fedoruk, O. (2019). Kulisheznavstvo s'ohodni: stan, problemy i perspektyva [Kulisheznavstvo today: state, problems and prospects]. Byuleten' Naukovoho tovarystva im. Shevchenka v Amerytsi - Bulletin of the Shevchenko Scientific Society in America, 48 (64). New York, USA.

3. Hradovs'kyy, A. (1996). S. Yefremov pro dezyderaty v kulisheznavstvi [Yefremov on desideraty in kulisheznavstva] / Materialy Vseukrvyinskykh Yefremivs'kykh chytan'. Cherkasy, Ukraine.

4. Hyrych, I. (2006). [Retsenziya]: Panteleymon Kulish [Review: Panteleimon Kulish. Complete collection of works. Leaves]. Povne zibrannya tvoriv. Lysty. Ukrayins'kyy arkheohrafichnyy shchorichnyk - Ukrainian archeographic yearbook.

5. Hyrych, I. (2021). Ukrayins'ka istoriya: cherez identychnist' do derzhavy [Ukrainian history: through identity to the state]. Kyiv, Ukraine.

6. Ivanyts'ka, S. (2018). Publitsystychna spadshchyna Serhiya Yefremova v konteksti suspil'nykh trans- formatsiy: istoryko-biohrafichni aspekty (kinets' XIX st. - 1920 rik): monohrafiya [Sergiy Yefremov's journalistic legacy in the context of social transformations: historical and biographical aspects (end of 19 century - 1920)]. Kherson, Ukraine.

7. Ivanyts'ka, S. (2020). «Ya svoyemu bozhestvu - druzhyni vichno poklonyalas'» [retsenziya na vydannya]: Lysty Hanny Barvinok do Illi Shraha. Tom 1 / Chernihiv: Chernihivs'kyy literaturno-memorial'nyy muzey-zapovidnyk im. M. Kotsyubyns'koho, 2019. 444 s. ["I worshiped my deity - my wife forever" [review of the publication]: Letters of Anna Barvinok to Ilya Shraha. Vol. 1]. Literaturnyy Chernihiv - Literary Chernihiv, 2.

8. Ivanyts'ka, S., Demchenko, T. (2018). Publitsystyka Serhiya Yefremova na shpal'takh «Knyharya» (1917-1920 roky) [Serhiy Yefremov's journalism on the pages of Knygar (1917-1920)] / Yefremov, S. Publitsystyka v «Knyhari» doby viyny ta revolyutsiyi (1917-1920). Kherson, Ukraine.

9. Ivanyts'ka, S., Demchenko, T. (2020). Serhiy Yefremov: «Tse zhyttya bulo odnym sutsil'nym podvyhom neustannoyi pratsi» [Serhiy Yefremov: «This life was one continuous feat of tireless work»]. Kyiv, Ukraine.

10. Kirzhaev, S. (1993). Vid uporyadnyka / Kulish, P. Shchodennyk / Uporyadkuvannya tekstu, prymitky: S. Kirzhayev [From the compiler / P. Kulish. Diary / Arranging the text, notes by]. Kyiv, Ukraine.

11. Lebid-Hrebenyuk, Y. (2017). Zhanr shchodennyka u tvorchosti P. Kulisha i T. Shevchenka [The genre of the diary in the works of P. Kulish and T. Shevchenko]. Slovoy Chas - Word and Time, 3.

12. Melenchuk, O. (2013). S. Yefremov pro vzayemyny T. Shevchenka i P. Kulisha [S. Yefremov about the relationship between T. Shevchenko and P. Kulish]. Naukovyy visnyk Mykolayivs koho derzhavnoho universytetu imeni V. O. Sukhomlynskoho. Ser.: Filolohichni nauky - Scientific Bulletin. Philological sciences. Issue 4.11.

13. Ponomar'ova, V. (2007). Zhyttyeva drama Panteleymona Kulisha v interpretatsiyi Serhiya Yefremova [Life drama of Panteleimon Kulish in the interpretation of Sergei Yefremov]. Materialy Vse- ukrvyins 'kykh Yefremivs 'kykh chytan'. Cherkasy, Ukraine.

14. Yakobchuk, N. (2010). Istoriya vydannya povnoho zibrannya tvoriv ta lystiv Panteleymona Kulisha u lystuvanni Ivana Kamanina do Hanny Barvinok [History of publishing a complete collection of works and letters of Panteleimon Kulish in Ivan Kamanin's correspondence to Anna Barvinok]. Literaturoznavchi obriyi. Pratsi molodykh uchenykh - Literary horizons. Works of young scientists, 18.

15. Yas', O. (2007). Istorychni pohlyady Panteleymona Kulisha v svitli intelektual'nykh metamorfoz 1870-1880-kh rokiv [Historical views of Panteleimon Kulish in the light of intellectual metamorphoses of 1870-1880]. Istoriohrafichni doslidzhennya v Ukrayini: zb. nauk. pr. - Historiographical research in Ukraine: collection of scientific works, 17. Kyiv, Ukraine.

Размещено на Allbest.Ru