Наукова одержимість історика Василя Данилевича (1872 - 1936)

Отже, 1915 р. вніс суттєву корективу до науково-педагогічної біографії на той час відомого вченого В. Данилевича, який не вважав для себе можливим залишатись у цьому колективі, він звільнився з університету св. Володимира, прийнявши пропозицію Варшавського університету обійняти посаду приват-доцента і старшого асистента. Хоча це нижча посада, проте відкривалася перспектива отримати професорське звання і можливо заробити кошти для друку історії Слобожанщини [8, с. 165]. Проте Перша світова війна і наближення фронту до Варшави змусили його разом з університетом евакуюватися до Ростова-на-Дону, де він став яскравою політичною фігурою, очоливши Ростово-Нахічеваньський відділ Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Тієї пори в регіоні ускладнилася суспільно-політична ситуація, спричинена революційними подіями 1917 р. в Російській імперії. Вони сколихнули місцеву українську громадськість, яка поповнилася біженцями з українських губерній та Галичини, а також військовими полоненими-українцями, що перебували у складі Австрійської армії. Крім громадських справ, Василь Юхимович здійснював спробу створити окремий український полк імені гетьмана Дорошенка [32]. До того ж, він продовжував викладацьку діяльність, про що свідчать конспекти лекцій, датовані 1917 р.

Революційні події 1917-1921 рр. стали переломними в історії України, в т. ч. в особистій долі В. Данилевича. Навесні 1918 р. Василь Юхимович повернувся на батьківщину, долучившись до процесу створення Академії наук і перетворень у сфері вищої освіти. Його запросили на кафедру російської (московської так тоді її називали) історії та нада⁴⁴⁵ ли звання професора в Українському державному університеті, де він також займався впорядкуванням «Музею старожитностей», залучивши до цього студентів. Вісімнадцятирічне (1918-1936) перебування в Києві співпало зі складним державотворчим процесом і було насичене напруженою науково-педагогічною працею, що відбивалося на стані його здоров'я. Необхідно також враховувати неоднозначну ідеологічну ситуацію, яка накладала відбиток на суспільно-політичні настрої в молодій державі та науковому середовищі, нерідко викликаючи протистояння в колективі, а з боку влади переслідування «інакомислячих».

Із заснуванням Академії наук (її назви: 1918-1921 Українська академія наук; 1921-1936 Всеукраїнська академія наук; 1936-1991 Академія наук УРСР; 1991-1993 Академія наук України; 1994 до теперішнього часу Національна академія наук України) Д. Багалій, як і раніше, відігравав не останню роль у науковій долі В. Данилевича. За його підтримки Василя Юхимовича було обрано керівничим справами Археографічної комісії ВУАН та планувалося видання «Матеріалів соціально-політичного побуту Слобідської України в XVII-XVIII ст.» у 2-х томах (яке, на жаль, не здійснилося з невідомих причин) Невелика частка з них опублікована В. Маслійчуком у ж. «Київська старовина». 2004. № 1. С. 163-168. Ці унікальні матеріали чекають на фахове опрацювання й видання, які значно розширюватимуть джерельну базу досліджень сучасними вченими, адже тепер багато чого не доступне. [4, с. 164]. Початковий період становлення Академії характеризувався пошуками організаційних форм діяльності (утворення Комісій, Комітетів, Секцій), забезпеченням ефективності наукової роботи, залученням та перестановкою кадрів тощо. Професор В. Данилевич очолив Археологічний комітет, одним з актуальних завдань якого була реорганізація Київського археологічного інституту, де передбачалася підготовка професійних дослідників доісторичного періоду. На жаль, не було створено програму діяльності і засідання не відбувалися. Василь Юхимович відмовився очолювати Комітет (січень 1921 р.), натомість був затверджений новий склад, який поступово розширювався, включаючи штатних і позаштатних працівників. До нього долучили В. Данилевича, М. Макаренка, Д. Щербаківського,

П. Курінного та ін. Напередодні скасування Комітету (1933) його дійсними членами були В. Барвінок, М. Болтенко, А. Добровольський, В. Данилевич, В. Козловська, А. Кримський та ін. [33, с. 96-98].

Науково-організаційну роботу в Академії В. Данилевич суміщав із викладацькою та науковою, результатом якої була монографія про археологічне минуле Київщини. У ній автор зауважив, що за царського режиму розвиток археології в Україні гальмувався через постійну нестачу фінансів, централізацію архівної справи в Петербурзі. У процесі вивчення артефактів, отриманих під час польових розкопок, учений зробив висновок, що людність на цій території з'явилася за доби раннього палеоліту. Щодо знайдених речових пам'яток, зокрема пряслиць, він не поділяв думку М. Біляшівського про їхнє датування великокнязівським періодом, дотримуючись позиції В. Антоновича, що вони виготовлялися ще за неолітичної доби. Український народний орнамент на посуді В. Данилевич помітив також у неолітичній добі. Археолог простежує тяглість у виробленні череп'яного посуду, переважно горщиків, від неоліту-енеоліту до бронзової культури. На його думку, «Західна Україна за часів неоліту вже була залюднена пращурами сучасного українського народу. Тому неолітична культура Київщини й решти Західної України може бути визнана за українську» [34, с. 27-28, 48]. Не занурюючись у сферу археології, згадаємо відому всім українцям Золоту Браму. В. Данилевич вів полеміку з росіянами стосовно віднесення її до візантійського стилю. Вчений зауважив, що «давні українці не підхилялися цілком тим візантійським впливам і переробляли часто-густо візантійські зразки на свій штиб» [34, с. 119-120]. Він радше пов'язував Київську Золоту Браму з романським стилем, нагадуючи близькі стосунки Ярослава І із Західною Європою, зокрема Францією, де є в наявності аналогії з київською будовою. Вважаємо це конкретним маркером наукової принциповості й фахової обізнаності українського вченого з даного питання. Його книга видана в 1925 р. накладом у 3 тис. примірників. На авантитулі зазначено: Дозволяється випустити в світ. Неодмінний секретар Академії, акад. Аг. Кримський.

Постреволюційний період позначився докорінними змінами не лише в економіці, а й у медичній, культурній, освітній та науковій сферах. Відбувалися пошуки організаційних форм, структури, методики підготовки кваліфікованих кадрів. На базі окремих університетських факультетів, Вищих Жіночих Курсів, учительських інститутів у 1920-1921 рр. в Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові тощо створювались Інститути народної освіти (ІНО). У Києві такий почав функціонувати в 1920 р. на базі зачиненого університету св. Володимира як Вищий інститут народної освіти імені М. П. Драгоманова. У 1926 р. його перейменовано на Київський інститут народної освіти (КІНО) У 1930 р. КІНО розформовано, на основі чого засновано низку інших інститутів, а в 1933 р. Київський державний університет.. У ньому продовжували працювати М. Василенко, Ол. Грушевський, А. Лобода, С. Маслов, В. Данилевич та ін. У тій порі практикувалося також об'єднання/роз'єднання, передача експонатів одних музеїв, кабінетів іншим. У КІНО, де експонати Кабінету мистецтва слугували наочними ілюстраціями в навчальному процесі, бракувало спеціальних приміщень для культурно-освітньої роботи. Через те згаданий Кабінет колишнього університету, розташований в університетській церкві, ліквідували з метою вивільнення приміщення для клубу. Внаслідок цього зазнали пошкоджень цінні експонати. Не кращим виявилося становище Археологічного музею Київського ІНО, яким завідував В. Данилевич. У 1925 р. він мав давати пояснення на засіданні Правління Інституту щодо листа з ВУАН про незадовільне керування адміністрації закладу згаданою навчально-допоміжною установою [35, с. 271]. Пізніше матеріли Археологічного музею КІНО передали музею м. Києва та Українському археологічному музею, у створенні якого активну участь брала В. Козловська (1928). Однак виконану роботу було кваліфіковано ідеологічно не витриманою. І вже в 1933 р. В. Козловську та інших відомих археологів вивели зі складу Секції історії матеріальної культури (СІМК) «у процесі боротьби за класово-ідеологічну витриманість» [36, с. 27].

Важливою організаційною та науковою подією тих років було заснування Науково-дослідної кафедри історії України (НДКІУ) на чолі з М. Грушевським. На її першому засіданні (31 травня 1924 р.) були присутніми академіки М. Грушевський та П. Тутківський, професори О. Гермайзе, Ол. Грушевський, В. Данилевич, В. Щербина і молоді дослідники

О. Баранович, С. Глушко та ін. [6, с. 49]. На цьому засіданні розглянуто проект організації кафедри та занять з аспірантами. На зборах 6 червня розподілялися співробітники за секціями (групами), зокрема П. Тутківський і В. Данилевич мали працювати з 2-ю групою (історія матеріальної культури). У жовтні 1924 р. затверджувалася структура і склад кафедри, в т.ч. її дійсними членами стали В. Данилевич та В. Щербина [6, с. 49, 53, 57]. Восени 1926 р. кафедра рекомендувала аспіранта Олексія Барановича перевести на посаду наукового співробітника. Поряд з відгуками М. та Ол. Грушевських, В. Щербини, П. Клименка є відгук В. Данилевича, де зазначено цілковите вміння О. Барановича працювати над джерелами, аналізувати різноманітні наукові погляди та володіння методикою наукової роботи [37, с. 110]. Колектив учених НДКІУ мав генетичний зв'язок з документальною школою Антоновича, який не лише підготував учнів, котрі стали відомими вченими, а й таких, що сформували свої наукові школи як М. Грушевський (львівська та київська історичні школи). М. Грушевський об'єднував не всіх науковців у суто своїй школі, а «згуртовував представників різних шкіл»», створюючи для них єдиний координаційний центр у системі ВУАН. Базою цієї школи слугувала НДКІУ, яка готувала наукові кадри через аспірантуру, де лекції з археології України читав та проводив семінарські заняття з «матеріальної культури і техніки передісторичної й історичної доби» В. Данилевич [38, с. 273]. Він також викладав у КІНО історію Московщини. В одній з лекцій професор зазначав, що за періодизацією історії Росії В. М. Татіщева до загальної історії Московщини зараховані історія України та Білорусії. «Академік Грушевський добре освітив вади тієї схеми у своїй розвідці «Звичайні схеми руської історії». Але більшість російських фахівців не звернула жодної уваги на його заперечення». Лише Покровський в «Очерке истории русской культуры» дав іншу періодизацію, хоч і вона не є досконалою [39, арк. 3-3зв.]. Розповідаючи про татарську навалу, Василь Юхимович зазначив, що загарбники йшли через Московщину та Вкраїну до Європи. Але вони не оселилися на Московщині, обмежившись переписом людності, що було справді новиною, й накладенням данини, яку збирали баскаки через місцеву владу. В Московщині й надалі розвивалась удільна система. Професор заперечував тезу про зруйнування міст татарами. Вони лише знесли міські фортифікаційні споруди та не змінили нічого в соціальній сфері [39, арк. 14].

На межі 20-30-х років ХХ ст. в умовах тоталітарного режиму історики все більше відчували ідеологічний тиск. Восени 1929 р. В. Данилевич за станом здоров'я (серцева хвороба, задавнений туберкульоз) просив звільнити його з роботи на НДКІУ, але продовжував викладати в КІНО та після його реорганізації в Київському педагогічному інституті професійної освіти. Вже будучи на пенсії (з 1931 р.), він ще працював в Археографічній комісії ВУАН, у Київському державному університеті, викладав в Інституті червоної професури історію СРСР, історичну географію, спецкурс з історії Білорусії. У лютому-березні 1936 р. Василю Юхимовичу університет надав наукове відрядження до Москви та Ленінграда для вивчення досвіду роботи російської вищої школи [2, с. 192]. Це був останній рік його земного життя. В наявній літературі зазначаються різні дати його смерті: 10.10.1936 р.; 10.11.1936 р.; 15.11.1936 р., але ніде не вказано джерело такої інформації. Та ось читаємо некролог його учениці, однієї з перших українських жінок-археологинь В. Козловської, в ж. «Советская археология», 1937, № 4, с. 313: «16 ноября 1936 г. в г. Киеве скоропостижно скончался профессор Киевского университета и Института красной профессуры историк и археолог В. Е. Данилевич». Похований Василь Юхимович у Києві на Лук'янівському кладовищі, де на пам'ятнику закарбована дата смерті 15.11.1936 р. Узагальнюючи опис життєдіяльності В. Данилевича, доходимо висновку: його науково-педагогічний, організаторський та практично-археологічний потенціал зумовлений природним талантом, високим рівнем освіти і науковою одержимістю.

Наукова новизна. На основі комплексного використання різноманітних джерел (історіографічні дослідження, персональні наукові праці, автобіографічні відомості, листування, лекційні матеріали, що зберігаються в ІР НБУВ) відтворено наукову біографію В. Данилевича, його відданість методологічним засадам київської історичної школи В. Антоновича. Показана фахова обізнаність, принциповість ученого у власних наукових поглядах, висвітлена маловідома сторінка біографії 19151917 рр. та ідеологічні уподобання, викладацька діяльність, участь у науково-організаційних процесах Всеукраїнської академії наук.

Висновки

Ім'я професора Данилевича періодично привертало увагу дослідників. Проте узагальнюючого нарису про нього бракує, хоча потреба у цьому очевидна, оскільки він є особистістю, яка всупереч несприятливим обставинам віддавала себе улюбленим заняттям до останнього подиху. Від античних часів перманентно інтерес до історико-біографічних досліджень змінювався, але стабільно зацікавленість триває від ХІХ ст. до теперішнього часу з певними видозмінами в підходах. Учені-суспільствознавці розглядають особистість у контексті конкретної доби, що так чи інакше впливала на неї. З іншого боку, дослідник працює у своєму просторі та часі, відчуваючи залежність від них. Розв'язання даної діалектичної суперечності можливе за умови суворого дотримання методологічних принципів наукового пізнання. Історична біографія передбачає опис життя людини в усій його повноті. У пропонованій статті увага зосереджена на інтелектуальній складовій життєдіяльності В. Данилевича. Вона засвідчує його наукову одержимість, що виявилась у глибокій зацікавленості різними питаннями історії, археології, музеєзнавства, нумізматики. Його праці з історії давньої Русі, зокрема Полоцької землі, з археології Київщини і Слобожанщини закладали підґрунтя для поглиблення історичного знання про минуле. Його «Курс русских древностей», виданий слухачками Вищих Жіночих Курсів, вважався одним з перших підручників з археології. Проаналізовані ним архівні документи у сховищах Москви з історії Слобожанщини, утворення та управління козацькими полками, про взаємостосунки мешканців, їхнє ставлення до центральної та місцевої влади розширюють документальну базу для дослідження цього періоду історії України. Як представник історичної школи В. Антоновича, вчений і педагог В. Данилевич великої уваги надавав питанням методології та методики наукового пізнання і викладання. Серед них принцип історизму та документального забезпечення наукового дослідження, термінологічної визначеності; методи порівняння, типології, статистичного та лінгвістичного аналізу тощо, які не знівельовані часом і тепер застосовуються фахівцями у відповідних галузях соціогуманітаристики поряд з новаціями, зумовленими науково-технічним прогресом. На початку ХХ ст. на тлі тогочасних суспільно-політичних подій він виявив прихильність до соціал-демократичної ідеології, а у 20-30-х роках брав активну участь у розбудові радянської системи науки й освіти в Україні. Лише перерахунок посад, комісій, комітетів, членами яких він був, засвідчує його відданість професії, високу працездатність і визнання наукового авторитету в наукових колах: член Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва, Українського наукового товариства в Києві, Харківського історико-філологічного товариства, Історичного товариства Нестора-літописця, Імператорського Московського археологічного товариства, Комітету для заснування Всенародної бібліотеки України, Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України, Постійної комісії для складання словника живої української мови, Постійної комісії для складання історично-географічного словника української мови, керівничий над працями і член Археографічної комісії тощо. Відзначенням 150-ї річниці від дня народження професора В. Данилевича віддаємо данину його широкій науковій ерудиції, завдячуємо за наукові праці та збережені рукописи, які є важливим джерелом для подальших наукових пошуків. Подібні дослідження збагачують суспільство інтелектуально й персоніфікують історію.

Список використаних джерел

1. Гомоляко А. О. Науково-педагогічна діяльність Василя Данилевича: монографія. Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф»», 2013. 164 с.

2. Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). Москва: Прометей-Брянск: Изд-во БГПУ, 1997. 228 с.

3. Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». Київ, 2005. 492 с.

4. Маслійчук В. В. Ю. Данилевич та історія Слобідської України // Київська старовина. 2004.№ 1. С. 163-168.

5. Маслійчук В. Л. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України XVII-XIX ст. Харків: Харк. приват. музей міської садиби, 2007. 400 с.

6. Юркова О. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924-1930 рр.). Київ: Ін-т історії України, 1999. 433 с.

7. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. Київ: Вид-во «Українознавство», 1996. 254 с.

8. Девільє М. А. Рукописний фонд історика та археолога Василя Юхимовича Данилевича як джерело дослідження творчого та життєвого шляху вченого // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 8. 2003. С.150-174.

9. Данилевич В. Е. [Рец.]. И. Филевич. История древней Руси. Т І. Территория и население. Варшава, 1896. 383 с. // Киевская старина. Т LIV. 1896. С. 70-79.

10. Н. М. [Рец.]. И. Филевич. История древней Руси. Т. I. Территория и население. Варшава, 1896. 383 с. // Киевская старина. Т. LIV. 1896. С. 80-93.

11. По поводу отзывов Д. И. Иловайского (Р. Арх., 1896, Х), В. Е. Данилевича и Н. М. (Киевская старина. 1896, ІХ), Р. Мысли, 1896, VII и Нов. Слова, 1896, Х. Об истории древней Руси. Т І-й И. Филевича. Варшава, 1896. 28 с.

12. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф. III. № 48709.

13. ІР НБУВ. Ф. III. № 48102.

14. Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905). I. История факультета. II. Биографический словарь профессоров и преподавателей / под ред. М. Г. Халанского и Д. И. Багалея. Репринт, издание. Харьков: Изд-во САГА, 2007. 45, 168, 390, ХІІ с.,15 с., портр., 46 с.

15. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 328.

16. Там само. Ф. III. № 48700.

17. Данилевич В. Отчет о командировке в Москву летом 1905 года для занятий в архивах // Отдельные оттиски из «Записок Императорского Харьковского университета» за 1906 г.

18. Данилевич В. Е. Время образования Слободских черкасских полков // Сборник статей, посвященных Василию Осиповичу Ключевскому его учениками, друзьями и почитателями ко дню тридцатилетия его профессорской деятельности в Московском университете (5 декабря 1879 5 декабря 1909 года). Москва, 1909. 828 с. С. 632-639.

19. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 8-10.

20. Там само. № 932.

21. Данилевич В. Е. Донецкое и Хорошевское городища. Харьков, 1902. 3 с. ⁴⁵³

22. Данилевич В. Е. Донецкое городище и город Донец. Киев, 1905. 15 с.

23. Историческая наука в Харьковском университете (К 185-летию ХГУ // Вестник Харьковского университета. 357'91. Вып. 24. 135 с.

24. Данилевич В. Е. К биографии В. Н. Каразина. Отзыв о книге Н. Тихого «В. Н. Каразин. Его жизнь и общественная деятельность». Харьков, 1907. 20 с.

25. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 932.

26. Там само.

27. Данилевич В. Е. Курс русских древностей. Лекции, читанныя на Высших Женских Курсах в весеннем полугодии 1907/8 г. Киев: Издание слушательниц, 1908. 187 с.

28. Данилевич В. Е. Пособие к курсу русских древностей, редактированное

В. К. Издание студентов университета Св. Владимира и слушательниц В. Ж. Курсов. Киев, 1913. 180 с.+8 л.

29. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 110.

30. Alma Mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади / упоряд. В. А. Короткий, В. І. Ульяновський: у 3 кн. Київ: Прайм, 2000. Кн. І: Університет св. Володимира між двома революціями. Київ: Прайм, 2000. 697 с.

31. Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХІХ початок ХХ століття). Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2005. 378 с.

32. С. А. Плема. В. Е. Данилевич в Ростове-на-Дону. URL: ukr-don.jimdofree. com/статті/ василий-данилевич-в-ростове/

33. Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. Полтава, 1994. 140 с. Репринтне перевидання праці 1970 р. Мюнхен.

34. Данилевич В. Археологічна минувшина Київщини. Київ, 1925. 157 с.

35. Верба І. В., Вербовий О. В., Горбань Т Ю. [та ін.]. Історія Київського університету: монографія. Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2014. 895 с.

36. Інститут археології Національної академії наук України. 1918-2014. Київ: ВД «АДЕФ-Україна», 2015. 668 с.

37. Білокінь С. І. Київська школа акад. М. С. Грушевського // Український історичний журнал. 1996. № 5. С. 106-131.

38. Верба І., Юркова О. Київська історична школа М. С. Грушевського: організаційно-технічні моменти // Український історик. Журнал Українського історичного товариства. Т ХХХІІІ VOL / Михайло Грушевський: студії і матеріали. З нагоди 130-річчя від дня народження. 1866-1996. Ювілейне видання. Нью-Йорк; Торонто; Київ; Львів; Мюнхен, 1996. 475 с. С. 268-284.

39. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 89.

Размещено на Allbest.ru