(Не)пам’ять про інших: образи поляка та єврея як сусідів в усних міркуваннях сучасних львів’ян

У двох інтерв'ю з нащадками приїжджих зі східних регіонів полякам приписували видуману тотальну еміграцію ще напередодні Другої світової війни (як і євреям, про що вже йшлося вище): «Поляки виїжджали і залишалось все. Вони ж в [19]39 році майже всі виїхали, хто хотів виїхати, то всі виїхали» (14Бж).

Поляки помітно виділялися серед приїжджих у повоєнні роки, які переважали. В очах мігрантів з Росії і молодших поколінь місцеві поляки були «панами», «паннами», навіть якщо й займали невисоке соціальне становище: «. бабулька під N (будинком) померла, сусіди зайняли. Вона була панна. Там було шість кімнат на поверсі і кухня, вони потім то порозділювали. К., але вона по-польськи по-іншому називалася. . була сама, дітей не мала, в дітдомі виросла, родичі повмирали, по службах ходила, брат віддав її в дітдом ще за Польщі» (12Бж); «Паня одна польська жила.» (9Аж).

Лише в одному з двадцяти семи інтерв'ю жінка з другого покоління опитаних вказала, що літня полька не користувалася кухнею в комунальній квартирі, у решті ж розмов неозвучена відособленість довоєнних поляків дуже відчувалася. Очевидно, довоєнне покоління не могло адаптуватися до життя в квартирі, де мешкало кілька сімей, буття яких перетворилося на щоденні маленькі битви; панувала атмосфера постійного браку приватності як фізичної (у представників різних поколінь, що мешкали в одній кімнаті), так і психологічної (комунальна квартира якнайкраще пасувала до заохочуваного владою взаємного нагляду). На спогадах позначилося життя в радянській дійсності. Загальновідомим є викривлення приватної і публічної сфер життя в радянському суспільстві - публічно говорили неправду, а правду обговорювали приватно. Невід'ємними елементами радянських буднів було прискіпливе самоспостереження і самоконтроль. Однак радянське суспільство мало «власне обличчя і власний світ думок» - не було ні «вірнопідданим», ані «мовчазним» Зубкова Е.Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. 1945 1953 гг Москва: РОССПЭН, 1999. С. 223..

Про співжиття в комунальній квартирі говорили неохоче та здебільшого згадували переділені кухні. Лише окремі оповідачі/чки у своїх спогадах заглиблювалися в сусідські конфлікти: «Тут жив такий не дуже хороший полковник війни. Не хочу говорити... Мали цю кухню спільну. Потім билися, сварилися, навіть, розказувала мені одна двірничка, хтось всипав трутки в борщ. І він [полковник] відділився, була кладовочка. Він поміняв в спальні скляні двері, а ті, що з дощок, сюди поставив. Зробив собі з першої кімнати і кухню, і все. .в 1967 р. переділили цю кухню, з фанери» (12Бж).

У середовищі другого покоління опитаних на рівні з поляками до нетипових сусідів, які вирізнялися зовнішнім виглядом і способом життя, відносили й українців- старожилів (розповідав мігрант зі західноукраїнського села): «На першому поверсі жила родина, пані Н., такі старші люди. Вони жили ще з передвоєнних часів. У них було своє розуміння і свій уклад. Старий двірник був ... він якось так більш- менш доглядав ту дорогу і що від нього залежало, то він старався робити, такий був надзвичайно порядний чоловік, старої школи. Пані Н., яка співала в хорі на вулиці Руській. її чоловік був надзвичайно цікавий - звичайний собі швець, але з таким надзвичайно інтелігентним виглядом, борідкою. І особливістю їхньою було те, що в цьому будинку абсолютно був газ, він не признавав газ і тримав собі спеціально дрова і палив собі дровами, і вважав, що це здоровіше» (13Бч).

Поза пам'яттю: «неідентифіковані» сусіди. Довоєнна історія (колишніх власників будинків) більшою чи меншою мірою завжди цікавила сучасних мешканців, особливо молодші покоління. Хоча серед опитаних траплялися і ті, кому про це зовсім не йшлося - вони чули в розмовах, що «тут жив якийсь пан», але для них це були тільки розмови, не підтверджені власними спогадами: «Ну, тут звичайно говорили, шо тут жив якийсь пан, тут був його, повністю його будинок, а хто він, то ми вже, звичайно, не можемо знати, бо ми вже не застали нікого, всі жильці фактично вже були вселені після війни. Тут ніхто не лишився до війни. Значить, той будинок був заселений до війни. Не знати, хто тут точно жив, якийсь пан жив, як і у багатьох каменицях» (6Аж).

Мешканців квартир свого будинку не знають, окрім однієї-двох родин, з якими підтримували найтісніші контакти внаслідок проживання поруч або через різні інші обставини. Складається враження, що про сусідів говорили мало або лише позитивне: «Сусіди наверху. Оскільки я музикант, знаю, що там був кларнетист, з яким ми час від часу розмовляли, він був воєнний і служив у воєннім оркестрі штабному, прізвища я його не пам'ятаю, пізніше, наскільки я знаю, він помер вже... В сутиринах там мешкали, по-моєму, не двірник, там мешкали в сутиринах» (5Ач); «... тут жили, але вже повмирали або виїхали. Там повмирали, їх вже нема. ... була вчителька, вони дали її хату, вона виїхала. А там дальше я не знаю., там наверху тоже не знаю, чи вони скоріше прийшли, чи пізніше. Я не [контактувала] зі сусідами.» (8Аж). В подальшій розповіді першого оповідача про стан будинку, ремонти, які (не)проводилися, дізнаємося, що «у нас брами. не замикалися на ніч, але поскільки не було дуже багато квартир. Там було вісім квартир і в сутеринах двоє мешкало. Зібралися ніби непогані люди» (5Ач).

У спогадах другого покоління опитаних певною мірою відчувався офіційний радянський наратив «дружби народів» Кисла Ю. Конструювання української історичної пам'яті в УРСР. С. 221-244.: згадки про сусідів у радянський період детальніші, але нейтральні й космополітичні; їх нерідко перелічували поіменно, але в підсумку доходили висновку про непідтримання контактів: «Не було так, як в Одесі, що весь двір всіх знає. Такого не було. З деякими сусідами рідко бачилися» (10Бч). Детальний перелік прізвищ та/чи імен сусідів нічого нам не говорив - якими були ці люди, як склалися відносини з ними, якими були їхня національна належність і соціальний статус. Очевидно, що стосунки між людьми не складалися через їхню національну й соціальну різнорідність: «Мало контактували зі сусідами, так “Добрий день” і “До побачення”. .тут і росіяни були, і євреї, і українці» (10Бж). Ці думки підтверджували представники другого покоління опитаних, які заселили квартири на вулиці в 1970-1980-х роках і дивилися на усталене середовище мешканців зі сторони: «Як на мене, цей будинок був вже у такому занедбаному стані. Ремонтів не робилося. Тут жили люди, не хочу їх ображати, але вони не дбали за помешкання. Тобто я не можу сказати, що цей будинок мене якось привабив. І самі квартири, багато тріщин було, не доглянутих, в кожній кімнаті жила якась інша сім'я. Тут жила одна сім'я, там жила інша сім'я, поруч [квартира справа] одна сім'я, друга, третя, четверта. Чотири сім'ї в спільному коридорі. Там [квартира справа] була комунальна квартира, а тут жило дві сім'ї. В той час не було такої тенденції і бажання привести будинок до якогось належного стану . якась різна публіка тут жила. Таке враження, що ці люди жили тут тимчасово» (13Бч).

Про занедбаність будинків говорили майже в кожному інтерв'ю. Це відбиток радянської дійсності з її колективізмом, апеляцією до держави в особі будинкового управління (ЖЕКу), яке має займатися впорядкуванням простору поза квартирою. Але позаяк більшість мешканців прибула в повоєнні роки, можна припустити, що це й результат відчуття тимчасовості проживання - житло їм надали, воно не було приватною власністю, тому про чуже мало дбали.

Загальними також є спогади і старшого, і молодшого поколінь про мешканців сусідніх будинків: «... навпроти в будинку та третьому поверсі хороша сім'я жила, на другому в прокуратурі працювали. П. жили, на другому той великий балкон, то тоже жив якийсь начальник» (9Аж); «... візуально знаю всіх мешканців вулиці, так приблизно, в якому будинку живуть, а так контактувати, то в нас такого нема» (10Бч); «Взагалі на вулиці багато змінилося мешканців . обмін зробили, декілька квартир об'єдналося. Навпроти живуть люди, яких ми бачили, коли ми переїхали, і зараз живуть. Ми з ними так “Добрий день” говоримо» (13Бж).

Спогади про сусідів, окрім того, що дуже загальні, то й ще заплутані, радянський період накладається на попередні - австрійський і польський; без уточнень не зрозуміло, про який відрізок часу йдеться: «... На цьому поверсі жив головний суддя міста Львова, а пізніше тут жив директор опери львівської. На превеликий жаль, прізвища назвати я не можу. Я не думаю, що це був хтось з тих директорів, які залишили слід в історії львівської культури. Це була одна квартира, він займав увесь поверх. І в цій кімнаті зліва був його кабінет» (13Бч). Для читачів спогадів, котрі не знають історії Центрально-Східної Європи середини ХХ ст., не зрозуміло, чому йдеться про спорожнілі помешкання, куди поділося довоєнне населення. Як старше, так і молодше покоління опитаних (наприклад, вроджена львів'янка і нащадок приїжджих зі Східної України) просто констатували, що «повиїжджали корінні мешканці»: «Цікавий будинок був, дуже гарні були сусіди, я маленька була, пам'ятаю хіба що після війни. Пам'ятаю, що він весь був пустий, той будинок, що ми бігали дітьми і бавилися, ляльки там були.» (2Аж); «Найбільше знали сусідку, яка найближче до нас була . вони, мабуть, були росіянами, переїхали, мабуть, після війни. І взагалі старожилів тут не було. Так це виглядало, що тут все було заселено після війни або після [19]39 року, коли повиїжджали корінні мешканці. Тут було дуже багато сімей, різних і за національністю, і за віком» (13Бж).

У переказах молодших поколінь старожили поставали беззаперечними авторитетами, які знали довоєнну історію. Одна з оповідачок була помилково твердо переконана, що старша сусідка - уродженка Львова й постійно проживала за сучасною адресою. Такі враження могли скластися лише з не дуже відвертих міжсусідських розмов і дофантазовування фактів з минулого: «Така пані Н., вона все знає про вулицю, розказувала, як будинки по вулиці будували і чиї вони були. Вона тут родилася, її мама двірничкою робила. На другому поверсі під N [будинок]. Вона може все розказати, хто будував, який будинок скоріше, який пізніше» (12Бж).

Старожили (місцеві й приїжджі) з ностальгією пригадували міжособистісні взаємини в радянський час, коли «люди були бідніші, не мали розкошів, і люди більше любилися, один другого уважав.» (4Аж): «Так, що ми по тій вулиці самі старожили. То все уже повимирали. А я вже в тому будинку з 1960 р. Ми колись тут були як одна сім'я, як село. А тепер вийдеш і “добрий день” нема кому сказати. Все помінялося» (9Аж). Для старших людей цілковита зміна середовища мешканців будинку і вулиці та ще й за нових політичних і економічних умов є важким емоційно- особистісним пережиттям. Друге ж покоління опитаних об'єктивно констатувало ці зміни: «Багато людей на вулиці змінилися. Частина з них виїхала, частина померла, а частина продала» (13Бч). Але лише те покоління, яке переїхало сюди вже дорослими, сформованими людьми. Уродженці вулиці за радянського часу теж мають ностальгію за минулими часами дитинства: «Більше половини вже не знаєш, хто живе навпроти, все міняється. Не так, як раніше. [В якому місці Ви відчуваєте, що Ви вже вдома?] Зараз, напевне, що це помешкання, раніше була вулиця. Один одного знав, це вже був свій район, своє середовище» (9Вч).

Пам'ять і забування: заселення чужих квартир. Відомості про заселення помешкань у повоєнні роки загалом замовчувані. Деколи, розповідаючи про свій приватний повсякденний простір, представники другого покоління оповідачів окреслювали первісне призначення того чи того місця/кімнати, а відповідно згадували довоєнних мешканців (про що їм було відомо з розповідей батьків чи сусідів), однак ніколи не переповідали сімейної історії поселення (1Бж). Приховували інформацію про заселення помешкань у повоєнні роки в тих родинах, у яких про це не варто було говорити вголос. Очевидно, на цю тему, як і на багато історій (до)воєнних років, поширювалося табу. Лише зі спогадів сусідів можна дізнатися, що сім'я двірнички чомусь проживала в добротній квартирі на другому поверсі, з якої згодом зробили комунальну квартиру, а чоловік був репресований радянською владою (12Бж).

Неправдивими виглядають спогади однієї з жінок, яка не знала, як її чоловік отримав помешкання ще до їхнього одруження. Якщо про умови заселення квартири в повоєнні роки ніколи не йшлося в розмовах між подружжям, то це, можливо, було табу або неважливою інформацією, що малоймовірно: «Я прийшла сюда, він [чоловік, удівець] вже був старший... Він получив, також був з Польщі ... і так тую хату чи він купив, чи йому надали, ну я не знаю. Кімнату мав і кухню осібну, там в куті» (8Аж).

Середовище сучасних мешканців вулиці, які поселилися/народилися тут за радянського часу (до 1990-х років), можна поділити на кілька груп за способами отримання житла. Здебільшого квартири зайняли родичі ще в повоєнні роки або надала держава за місцем праці. Ще одним поширеним шляхом отримання квартири був обмін, про який, щоправда, йшлося лише у п'яти випадках: «До Львова ми приїхали десь у 1958 році, от, жили на вулиці Коперніка. А потім обміняли квартиру, батько був військовий, службовий, і з [19]66 року тут живемо. Я народилася . Новосибірськ . мама сибірячка . тоже з Новосибірська, тато білорус . так вони зустрілись, поженились після війни» (7Бж); «. народилася на Східній Україні в Сумській області, місто Ромни. Жили ми спочатку на Ленінградській вулиці, це район Привокзальної. А у 1980 році ми переїхали сюди, в цей будинок. По обміну і дуже великому обміну, восьмикратний, здається. Дуже складний був обмін. Дуже складний, дуже тяжко було знайти щось таке, щоб нам підходило» (13Бж).

Примусові виселення з помешкань (нехай і ненайкращих) у центрі Львова практикували й у пізній радянський період. Нічого не дізнаємося про примусово виселену попередню мешканку, окрім того, що вона ніби незаконно заселила квартиру: «На ту вулицю ми приїхали в [19]64 році. Ми на першому поверсі проживали. Ну, приїхали на перший поверх, там жили, значить, одна дівчина молода, дві квартири, як-то, знаєте, після війни, вона зайняла, можливо, ту квартиру або як, але чоловік, як кажуть, працював в організації і ті, де квартира відносилася, і нам як по черзі дали. Ту дівчину, десь її дали як одинока, а ми ту квартиру отримали. Жила одинока дівчина . працювала в Картинній галереї, не мала жодного відношення до тої квартири, яким чином вона там зайняла, не відомо» (6Аж).

Ті, хто згадував про обставини повоєнного заселення квартир, наголошували на правочинності своїх дій чи дій родичів Про житлово-побутове повсякдення у Львові другої половини 1940-х років детальніше див.: Боднар Г. Житло як тягар і привілей: до питання про способи радянізації Львова у другій половині 1940-х років. Lwow: miasto - spoleczenstwo - kultura: Studia z dziejow miasta / рod red. K. Karolczaka, L. T. Sroki. Krakow, 2014. T. IX: Zycie codzienne miasta. S. 413-443.. Одна з респонденток, розповідаючи про заселення родичами однієї й тієї ж квартири в 1939 р. і 1945 р., жодного слова не сказала про долю попередніх мешканців, зрештою, як і про сусідів у комунальній квартирі в радянський час («туда понаселяли»): «Вийшла заміж, прийшла сюди за невістку. Батьки чоловіка прийшли сюди в 1939 р. Моєму чоловікові татові дали це крило, на цьому поверсі в 1939 р., він був воєнним, майор в якомусь там чині. І дали йому тут п'ять, но воно йде по убилі - то велика, меньша, меньша і ще меньша. Потом прийшла радянська влада, уже після війни, 1945 р., їм дали в [19]39, а в них було троє дітей, він був на фронті, а вона евакуїровалась в Харків... А вже після війни вернулись, то хата за нею була. Було багато площі, почали ущільнювати. І залишили їй ту кімнату і ту, дві кімнати. А туда понаселяли, і в нас зараз є комуналка» (9Аж).

Люди розповідали про «передане» їм орендоване житло після еміграції власників. Так безпечно пригадувати незаконне заселення можна хіба за умови, що це було масовим явищем: «Мені сусідка розказувала. її сестра тут зразу жила і віддала її перед війною, вони виїхали в Німеччину. Л. сестра вийшла заміж за німця, вони винаймали дві кімнати і кухню. Коли почалася війна, вона каже: “Я навіть не знаю, коли він [власник будинку] звідти поїхав. І мій шваґер тоже втік”. А вона, Л., прийшла з чоловіком і так тут жили. Як вона тут прийшла, то вона вже того пана не бачила, всі почали втікати» (12Бж).

Однак відчуття неправомірного самовільного заселення повоєнних львівських квартир таки простежувалося ще в другому і третьому поколіннях опитаних. Дві жінки розпочали свої життєві історії з наголошення факту народження в сучасній квартирі та її заселення родичами, коли житла було вдосталь («давали до вибору . квартиру, вибирав любу.», «поверх був вільний»). Для обох опитаних Львів у повоєнні роки пустував: «Я тут народилася. Після війни [батьки] тут залишилися, тут їх застав кінець війни. Мама була військовим лікарем і тут так і лишилася, відповідно тут їй призначили роботу. [Батьки родом] зі Східної України. Виписували тоді ордери і люди займали хату, хто яку хотів. Поляки виїжджали і залишалось все. Вони ж [поляки] в [19]39 році майже всі виїхали, хто хотів виїхати, то всі виїхали. Давали до вибору . квартиру, вибирав любу.» (14Бж); «. Народилася я тут, повністю в тій хаті. Батьки мої переселенці: мама з Східної України, тато якраз переселенець з Польщі. А тут в хату вийшло, що моєї баби рідний брат воював, коли вертався з війни. Ну, той поверх був вільний, він його заселив, одружився, привіз дружину . привіз свою сестру. Ну, і тут оселилися всі. А тут під час війни я не знаю, що було, бо в туалеті було повно паперів забито, прямо писанини. Але так як ми знаємо, то будинок австрійський і виходить. Та родина [сусіди-родичі] до сьогодні кричить, що тут служанка жила, ми як прислуга повинні були їм все життя допомагати за те що, там дядя В. привіз нас» (18Вж). Отож нащадки прибулих зі Сходу не поділили між собою львівської квартири й проживали в конфлікті - родина ініціатора поселення у повоєнному Львові проживала в кращій частині помешкання й сприймала родичів, які до них переїхали й жили в частині для прислуги, їм зобов'язаними.

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що усноісторичне дослідження пам'яті про довоєнне єврейське населення Львова засвідчило замовчування Голокосту його очевидцями (найстаршим поколінням опитаних), який не став (за винятком трьох осіб) частиною їхньої біографічної розповіді. Тема Голокосту не функціонувала в родинній пам'яті, як і не передавалася пам'ять про довоєнних євреїв. Навіть у єврейській родині про пережите говорили вже в 1990-х роках, коли було зацікавлення ззовні від іноземних дослідників. Повоєнне покоління не знало про довоєнних євреїв-львів'ян, у їхній пам'яті довоєнне населення Львова асоціювалося тільки з поляками. Ті, хто не мав живої пам'яті про Голокост (і приїжджі зі східних регіонів, і молодші покоління місцевих), не могли отримати цієї інформації з радянських джерел, а лише з приватних розмов. Однак ніхто з опитаних представників молодших (другого і третього) поколінь не згадав про Голокост, за винятком хіба однієї жінки й то з нечіткими свідченнями - нащадок мішаного шлюбу східнячки і переселенця з Польщі обмовилася, що «Львів був пустий... Тут не було таких, щоб пережили війну, я їх просто не знаю.» (18Вж). Не можемо апелювати до книжково-екскурсійних джерел пам'яті молодших поколінь, як це подає в дослідженні пам'яті мешканців Жовкви А. Вилєґала: у Львові, на відміну від малого містечка, ушанування пам'яті жертв Голокосту й туристи-євреї губляться в міському просторі.

У пам'яті сучасних львів'ян повоєнні приїжджі євреї яскраво виділені на тлі решти новоприбулих у повоєнні роки, однак не пов'язані з довоєнними, трактуються як інші, «несправжні». Жителі вулиці центральної частини Львова дуже багато розказували про «радянських» євреїв, які формували привілейовану групу й займали кращі помешкання. Однак говорилося про це без докору; «радянські» євреї - кваліфіковані фахівці й узагалі добрі люди, які, однак, виїжджали за кордон. Загалом про сусідів говорили добре або взагалі нічого; тісніші контакти підтримували з кількома, решта постає як «неідентифікована» більшість.

У (не)спогадах про поляків чітко простежувалася різниця поколіннєвої пам'яті - старші стримані, менше оперували національними характеристиками, на відміну від нащадків, які почувалися вільніше, не маючи живої пам'яті співжиття в польсько-єврейській більшості, як і приїжджі зі Східної України і Росії. Мало значення й те, чи українсько-польське протистояння відбилося на родинній історії - переселенка з Польщі й нащадок у третьому поколінні з мішаної сім'ї переселених зі Сходу і з Польщі більш різкі при згадках поляків. На загал довоєнні українці замовчували своє нижче соціальне становище в довоєнному Львові. Старожили (місцеві й приїжджі) швидше апелювали до австрійських часів у спогадах про будинки, квартири, а не до людей, які їх заселяли в довоєнні та воєнні роки. Якщо старожили-львів'яни згадували поляків фрагментарно й беземоційно, українці-переселенці з Польщі й селяни - нейтрально-негативно в порівняльному контексті польського та радянського повсякдення, замовчуючи міжнаціональний конфлікт, то прибулі зі східних регіонів трактували себе повноправними нащадками майна довоєнних «предків».

Дослідження засвідчило, наскільки чужою є пам'ять про «інших» - поляків і євреїв у довоєнні роки. На (не)пам'ять впливало те, що в післявоєнні роки поляків, за винятком поодиноких, фізично не існувало, а неавтохтонних євреїв сприймали як «неправдивих», а отже, не ототожнювали з довоєнним єврейським населенням. Окреслений стан колективної пам'яті сучасного суспільства Львова (як і українського загалом) є результатом функціонування різних її джерел трансляції - від приватної родинної до офіційної державної.

пам'ять українсько-польський населення війна

Список респондент(ок)ів

1Аж - українка, народилася 1928 р. у м. Городку Львівської обл., в 1936 р. з родиною переїхала до Львова. За свідченнями іншої респондентки, її мати працювала двірничкою, а чоловік був репресований радянською владою, відбув заслання у віддалених регіонах СРСР.

1Бж - українка, донька 1Аж, народилася 1953 р. у Львові.

2Аж - українка, народилася 1938 р. у Львові, лікарка. Чоловік - українець, уродженець західноукраїнського села.

2Вж - українка, народилася 1969 р. у Львові, провізорка і перекладачка. Незаміжня. Донька 2Аж.

3Аж - українка, народилася 1935 р. у Львові, юристка. Чоловік - приїжджий зі східних регіонів.

4Аж - українка, народилася 1922 р. у с. Любачівського повіту в Польщі, в 1946 р. переїхала до Львова. Чоловік - українець, переселенець з Польщі.

5Ач - українець, народився 1931 р. у Львові, диригент. Одружений з місцевою українкою.

6Аж - українка, народилася 1935 р. у колишньому селі Яворівського р-ну Львівської обл., всіх мешканців села виселили в 1940 р. і 1947 р. у зв'язку з утворенням Яворівського військового полігону. Чоловік - уродженець Смоленської обл., Росія.

7Аж - росіянка, народилася 1922 р. у м. Барнаул, Росія. У 1958 р. переїхала до Львова через скерування сюди чоловіка на роботу. Чоловік - білорус.

7Бж - росіянка, народилася 1949 р. у м. Новосибірськ, Росія. Працювала інже- нером-конструктором на львівському заводі «Полярон». Незаміжня. Донька 7Аж.

8Аж - українка, народилася 1925 р. у с. Перемишлянського р-ну Львівської обл., з 1970-х років проживає у Львові, 16 років доглядала дитину в сім'ї радянського чиновника. Чоловік - українець, переселенець з Польщі.

9Аж - росіянка, народилася 1930 р. у Росії, лікарка-педіатр. З 1954 р. проживає у Львові. Чоловік - приїжджий зі східних регіонів.

9Вч - народився 1967 р. у Львові, електромонтер. Син 9Аж.

10Бч - росіянин, народився 1957 р. у м. Приозерськ Ленінградської обл., Росія; слюсар-сантехнік. З 1966 р. проживає у Львові. Дружина - донька приїжджого зі східних регіонів.

10Бж - українка, народилася 1958 р. у Львові, працює черговою в одному з вищих навчальних закладів Львова. Чоловік - росіянин.

11Бж - українка, народилася 1956 р. у м. Стрий Львівської обл., інженер-технолог. Чоловік - уродженець Львова, з сім'ї вихідців зі східних регіонів.

11Бч - народився 1956 р. у Львові. Жінка - українка, уродженка західноукраїнського містечка.

11Вж - українка, народилася 1981 р. у Львові. Донька 11Бж і 11Бч.

12Бж - українка, народилася 1950 р. у с. Дрогобицького р-ну Львівської обл. З 1973 р. проживає у Львові. Працювала робітницею на консервному заводі та швейній фабриці.

13Бч - українець, народився 1949 р. у с. Жидачівського р-ну Львівської обл., оперний співак, професор Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Дружина - уродженка Східної України.

13Бж - народилася 1946 р. у м. Ромни Сумської обл., професорка Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Чоловік - українець, уродженець західноукраїнського села.

14Бж - народилася 1957 р. у Львові в сім'ї вихідців зі східних регіонів.

15Бж - українка, народилася у с. Старосинявського р-ну Хмельницької обл. Працювала інженером-будівельником. Чоловік - уродженець Хабаровського краю, Росія.

17Вж - українка, народилася 1964 р. у м. Виноградів Закарпатської обл., піаністка.

18Вж - народилася 1965 р. у Львові в сім'ї українця-переселенця з Польщі та уродженки Східної України. Чоловік - українець, уродженець західноукраїнського села.

19Вж - українка, народилася 1972 р. у м. Стрий Львівської обл., лікарка-ана- стезіолог. Незаміжня.

20Вж - народилася 1978 р. у Львові в сім'ї вихідців зі східних регіонів.

References

1. Amar T.C. (2011). Different but the Same or the Same but Different? Public Memory of the Second World War in Post-Soviet Lviv. Journal of Modern European History, 9, 373-396 [in English].

2. Assman Ya. (2004). Kulturnaia pamiat: Pismo, pamiat o proshlom i politicheskaia identichnost v vysokikh kulturakh drevnosti (M. M. Sokolskfia, Trans.). Moscow: Yazyki slavianskoi kultury [in Russian].

3. Bodnar H. (2014). Zhytlo yak tiahar i pryvilei: do pytannia pro sposoby radianizatsii Lvova u druhii polovyni 1940-kh rokiv. Lwow: miasto - spoleczenstwo - kultura: Studia z dziejow miasta, IX, 413-443 [in Ukrainian].

4. Halbwachs M. (1992). On Collective Memory (Lewis A. Coser., Ed., Trans.). Chicago; London [in English].

5. Hrinchenko H. (2009). Kolektyvna (sotsialna) pamiat: krytyka teorii ta metodu doslidzhennia. Skhid-Zakhid: Istoryko-kulturolohichnyi zbirnyk, 13-14, 11-24 [in Ukrainian].

6. Hryciuk G. (2000). Polacy we Lwowie 1939-1944. Zycie codzienne. Warsaw: Ksi^zka i Wiedza [in Polish].

7. Hrynevych V (2005). Mit viiny ta viina mitiv. Krytyka, 5 (91), 2-8 [in Ukrainian].

8. Kysla Yu. (2009). Konstruiuvannia ukrainskoi istorychnoi pamiati v URSR vprodovzh stalinskoho periodu (1930-ti - 1950-ti rr.). In Mizhkulturnyi dialoh (Vol. 1, pp. 221-244). Kyiv [in Ukrainian].

9. Lehmann R. (2001). Symbiosis and Ambivalence. Poles and Jews in a Small Galician Town. Oxford; New York [in English].

10. Lowenthal D. (1985). The Past is a Foreign Country. Cambridge [in English].

11. Makarchuk S. (2002). Evakuatsiia poliakiv zi Lvova u 1944-1946 rr. Lwow: miasto - spoleczenstwo - kultura: Studia z dziejow, IV, 401-411 [in Ukrainian].

12. Podolskyi A. (2009). Ukrainske suspilstvo i pamiat pro Holokost: sproba analizu deiakykh aspektiv. Holokosti suchasnist. Studii v Ukraini isviti, 1 (5), 47-59 [in Ukrainian].

13. Susak V. (2000). Etnichni ta sotsialni zminy v naselenni Lvova v 1939-1999 rokakh [Ethnic and social changes in the population of Lviv in 1939-1999] (Master's Degree thesis). Lviv [in Ukrainian].

14. Vyliegala A. (2011). (Ne)pamiat na ruinakh. Zahybel yevreiv Zhovkvy u svidomosti suchasnykh meshkantsiv mista. Holokost i suchasnist. Studii v Ukraini i sviti, 2 (10), 9-45 [in Ukrainian].

15. Wylegala A. (2014). Polacy w Galicji podczas drugiej wojny swiatowej: doswiadczenie i pami^c. Wrodawski RocznikHistoriiMowionej, 4, 47-69 [in Polish].

16. Wylegala A. (2014). Przesiedlenia a pamiqc. Studium (nie)pamiqci spolecznej na przykladzie ukrainskiej Galicji i polskich «ziem odzyskanych». Torun: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikolaja Kopernika [in Polish].

17. Zubkova E. (1999). Poslevoiennoie sovetskoie obshchestvo: politika i povsednevnost. 1945-1953 gg. Moscow: ROSSPEN [in Russian].

Размещено на Allbest.ru