Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини

У цьому зв'язку зазначимо, що політичний складник може за бажання бути приписаний фактично будь-яким історичним текстам, включно з наративами з національної історії, або ж проіґнорованим у них. Іншими словами, незалежно від суб'єктивних намірів автора, його читач може знайти або не знайти в його праці відсилання до актуальних політичних інтересів. Тут визначальною є потреба в «активуванні» «прихованих» політичних сенсів -- за відсутності такого текст не вважається політично анґажованим. Особливо буденним приписування політичних спонук стає в нинішній ситуації панування інструменталістського етосу у ґлобаль- ній культурі, яке (панування) діагностують сучасні соціологиFuredi F. Gdzie siз podziali wszyscy intelektualisci? -- Warszawa, 2008. -- S.8--9.. Маємо соціальну реальність, де людська інтелектуальна та культурна активність сприймається насамперед крізь призму її прикладної, у тому числі політичної цінності. Якщо ж вести мову про суто українську ситуацію, то тут зрозуміла серйозність політичних ставок, які провокують утилітарне прочитання нашого минулого -- і як пам'яті про нього, і як його історіографічної репрезентації.

Очевидно, що важче побачити політичний інтерес у тих працях, в яких досліджено мікропроцеси, набагато простіше -- у наративах макроявищ чи процесів, насамперед в узагальненнях національних історій чи історій реґіонів або частин світу, котрі несуть певні пояснювальні схеми та оціночні судження, що їх можна витлумачити як спрямовані на підтримку того чи іншого світопорядку (наприклад європоцентризму, світової комуністичної революції, ґлобалізму тощо). Причому чим вищим є рівень концептуалізації історичного матеріалу, тим легше звинуватити такі широкі історичні конструкції в політичній упередженості. І інвективи такої природи можна спрямувати не тільки на національну історію, а й до будь-якого іншого різновиду історієписання. Наприклад, якщо для одних істориків «нова імперська історія» -- це адекватний інструментарій для пояснення гетерогенності та амбівалентності імперських утворень минулого, то знайдуться інші, котрі побачать у ній засіб підживлення амбіцій світових наддержав, підтримки неоколоніалізму й неоімперіалізму. «Транснаціональна історія» не тільки кидає виклик вадам національної та, особливо, ексклюзивним і гомогенізованим її прочитанням, а й створює «наукове» підґрунтя для такого, по суті, «західного» явища, як ґлобалізація, а також забезпечує спільним образом історії наднаціональні політичні утворення. Аналогічно прибічники по- стколоніальної теорії бачать у ній ґрунтовно опрацьовану критику та деконструкцію західних стереотипів про «Схід», а критично налаштовані до неї дослідники -- суто ідеологічний продукт, покладений в основу політики мультикультуралізму, який містить у потенціалі новий, тепер уже «східний», стереотип «Заходу» та, у цьому сенсі, нічим не відрізняється від західного «взірця».

Більше того, навіть саме історієписання «по-європейськи» (з раціональною методологією та антропоцентризмом) можна потрактувати як політичний інструмент, вигаданий «Заходом» для колоніального поневолення народів, котрі не розглядають історію як свій спосіб ставлення до минулого. На наш погляд, у випадку відповідної уваги навіть до «мікроісторичних», або ж до «антропологічно» орієнтованих текстів, методологія яких, власне, базується на запереченні метанаративів як засобів леґітимізації, можна (хоч і досить складно та зазвичай безпідставно) віднайти й у них корисні для «скріплення сердець» ідеї. Наприклад, в образі сільського інтелектуала та єретика-самоука Меноккіо з «Сиру і хробаків» К.Ґінзбурґа -- класичної мікроісторичної та «антропологічної» праці -- національно стурбований італієць може побачити гідного сина землі італійської, доказ високих чеснот своїх земляків навіть із простолюду вже у сиву давнину.

Зазвичай «політичне» прочитання історичних текстів (як і політичні ігри з суспільною пам'яттю про минуле) властиве такому «читачеві», як державна влада та політики. Наприклад, українські високопосадовці часів президентства В.Януковича (хоча не тільки вони), перебуваючи значною мірою під зовнішнім ідеологічним впливом, перебільшено насторожено сприймали творчість окремих дослідників українського національно-визвольного руху 1930-1950-х рр., і кон- текстуалізували її як оспівування «нацистських героїв» (цей «тренд» успадковано й деякими сучасними «політиками»). Проте такого роду маніпуляції з історією (не важливо -- заради ґречної чи неґречної мети) нічого не говорять про саму професійну історіографію. Вони не означають, що реконструйованої істориками відповідної історичної події/явища не було в дійсності чи їхні історичні інтерпретації сфабриковані (політизовані). Як нагадав Р.Сербин у полеміці з І.-П.Химкою, «ін- струменталізація історичних подій не змінює їхньої природи. Нацисти викривали совєтські злочини (голодомор українців та катинське вбивство поляків) у воєнній пропаґанді проти совєтів, але ніхто не візьметься нині стверджувати, що ці злочини не слід визнавати через те, що нацисти використовували їх для своїх ідеологічних і політичних мет»Сербин Р. Боротьба Івана Химки з «українськими мітами»: хибні методи // Критика. -- 2012. -- №6. -- С.17..

Отже написаний якісно, максимально безсторонньо наратив із національної історії не несе відповідальності за його використання політиками, навіть якщо вони його інструменталізують. Проте сам факт інструменталізації вже робить його заполітизованим в окресленому вище сенсі.

З яких причин деякі сучасні вельми освічені та креативні українські історики вкрай неґативно ставляться до національної історії, які «епістемологічні підвалини» їхньої власної позиції? Думаємо, що річ не тільки в декларованій ними переконаності в її науковій неспроможності, котра, мовляв, спонукає до радикальної критики, і не лише в особистому професійному досвіді спостереження над тим, як пишеться історія у сучасній Україні (ключові постаті з лав ревізіоністів працюють у найбільш партнерських із владою академічних інституціях). Як завжди (і це стосується й автора цього тексту, не менш тенденційного від тих, кого він критикує), тут «працюють» багато позанаукових та навколонаукових чинників, що або не усвідомлюються, або ж не декларуються, проте насправді впливають на висновки істориків.

Мова про ідейний клімат, в якому існує сучасна гуманітаристика та сучасні інтелектуали. Вплив його трендів і хвиль важко простежити, тому що ми, історики, не завжди артикулюємо формально (через згадки в текстах, покликання тощо) ті ідеї, які нас не залишають байдужими. Крім того, усі ми люди, і всі ми достеменно не знаємо, чому часто дотримуємося тих чи інших поглядів. Тому обмежимося суто лапідарним переліченням чинників, котрі, на нашу думку, можуть розглядатися як інтелектуальні підвалини «ревізіонізму». Тож це, очевидно, суто спекулятивна частина статті.

Насамперед ідеться про «ліволіберальний»/«космополітичний» погляд на світ, в українській традиції серед науковців й освітян не дуже розповсюджений, натомість в академічних середовищах Заходу надто впливовий. Тут не будемо говорити про його правильність/неправильність в умовах сьогодення, сучасної України. Це питання особистого вибору, і немає на це ради. Єдине, від чого не можемо втриматися -- від цитування інтеліґентського фольклору пізнього СРСР: «Питання: чим відрізняється космополітизм від інтернаціоналізму? Відповідь: тим самим, чим голова -- від макітри».

Варто говорити і про інтелектуальні тенденції останніх десятиліть у західній гу- манітаристиці. Зокрема про стійкий тренд дискредитації національної історії у провідних світових історіографіях на тлі ідеологічної полеміки та політичної боротьби між умовними «ліберальними»/«ліволіберальними» та «консервативними»/«правими» суспільно-політичними силами впродовж останніх десятиліть. Не другорядну роль відіграють конструктивістські концепти західної соціальної й гуманітарної думки, що донедавна розглядалися як її останнє слово, і котрі ставлять наголос на принциповому «винайденні» націй засобами ідеологічних маніпуляцій (а це спричиняє гіпертрофовану увагу до політизації історії, політики пам'яті, державної ідеології тощо). Такі підходи активно (і тут уже неважливо -- свідомо чи не свідомо) розвивають й наші російські колеґи (наприклад, О. Міллер) і «колеґи» (наприклад, В. Тішков). Сама ж російська інтелектуальна думка є складником інформаційних потоків із сусідньої країни, які переважно мають неоімперський характер, і все ще впливає на порядок денний в українському історієписанні.

Найбільш «невинним» із навколонаукових чинників уважаємо поширену в інтелектуальних середовищах концепцію (також «західного» походження), відповідно до якої надмірно перебільшено значення наукових текстів та ідей у політиці й суспільному житті, оскільки вони розглядаються не як «знання», а як «інструмент влади». її яскравими представниками були до сьогодні все ще авторитетні на пострадянському просторі М. Фуко, Е. Саїд. Ця концепція здобула собі багатьох прибічників серед гуманітаріїв у країнах колишнього СРСР, оскільки була привабливою антитезою до «дискредитованої» марксистської схильності применшувати значення явищ духовного життя.

Отже головна помилка методологічного характеру, якої припускаються критики національної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та способів дослідження її минувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання національного минулого. Натомість територіальна/багатоетнічна версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціальної, ґлобальної історії тощо) долає прогалини етноцентричної й надає національній історії повноцінної академічної респектабельності.

Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв'язок із сьогоденням. Особливо це стосується суспільно-політичних процесів у незалежній Україні. Проте цей аспект належить до норми функціонування професійної історіографії, а не є якоюсь академічною девіацією. Соціальний ефект від функціонування національного історієписання залежить від професійного рівня істориків та від запитів читацької аудиторії, а не від самої моделі національної історії. Варто акцентувати на гіперболізації місця політичних акторів у національному історієписанні у сучасній Україні, якої припускаються історики, критично до неї налаштовані. Не наведено й, насправді, немає методологічних та емпіричних підстав для тверджень про поважну залежність істориків від українських високопосадовців. Ми спробували довести, що професійний рівень історичних репрезентацій із національної історії в Україні залежить тільки від істориків, а влада виступає другорядним гравцем на полі академічної історіографії.

На щастя, чутки про смерть національної історії дещо перебільшені. Застосовуючи елементи актуального лексикону двох відомих сучасних українських політиків, зазначимо: в Україні вона точно нікому нічого не винна. З огляду на її методологічні засади, вона не анахронічна й, тим паче, не паранаукова. Проте вона усвідомлює потребу в оновленні та активно над цим працює. В усіх без винятку світових історіографіях учені, які займаються вивченням минулого власних націй і різноманітних виявів їх історичного життя, становлять питому більшість представників професії. І такі підрахунки наводяться у працях критиків національної історії, яких важко запідозрити у вигадкахIggers G. Historiografia ХХ w.: Przeglad kierunkow_badawczych. -- Warszawa, 2010. -- S.110; Иггерс Г., Ван Э. Глобальная история современной историографии. -- Москва, 2012. -- С.411--420; Hunt L. Writing History in the Global Era. - New York, 2014. - P.5.. Зазначене не означає, що вона єдино правильна чи якась унікальна. Світ історії безмежний, тож історикам завжди буде що вивчати й з приводу чого ламати списи. Національна історія як проект академічної науки не досконала. Але вона не досконала рівно тією ж мірою, як не бездоганні самі історики та їхні наративи.

References

1. Adadurov, V.V. (2013). Teoretychni zasady ta metodoLohiia vpysuvannia ukrainskoi istorii v ievropejskyj kontekst (pohliad istoryka-vsesvitnyka). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 2, 4-23. [in Ukrainian].

2. Aristov, V. (2015). Chto novogo v Kievskoj Rusi? Ab imperio, 1, 480-488. [in Russian].

3. Blok, M. (1973). Apologiya istorii Hi remeslo istorika. Moskva: Nauka. [in Russian].

4. Furedi, F. (2008). Gdzie sie podziali wszyscy intelektualisci? Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy. [in Polish].

5. Gene, B. (2002). Istoriya i istoricheskaya kultura srednevekovogo Zapada. Moskva: Yazyki slavyanskoj kultury. [in Russian].

6. Guldi, J., Armitage, D. (2014). The History Manifesto. Cambridge: Cambridge University Press.

7. Halushko, K.Yu. (2013). U poshuku common sense: do dyskusii z pryvodu natsionalnoho grand-naratyvu. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 1, 4-23. [in Ukrainian].

8. Hunt, L. (2014). Writing History in the Global Era. New York: W.W. Norton and Company.

9. Iggers, G. (2010). HistoriografiaХХ wieku: Przeglad kierunkow_badawczych. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN. [in Polish].

10. Iggers, G., Van, E. (2012). Globalnaya istoriya sovremennoj istoriografii. Moskva. [in Russian].

11. Kasianov, H. (2004). «Natsionalizatsiia» istorii: normatyvna istoriohrafiia, kanon ta yikhni supernyky (Ukraina 1990-kh). L.O.Zashkilniak (Ed.). Ukrainska istoriohrafiia na zlamiХХ i XXI st.: zdobutky i problemy, 57-73. Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet im. Ivana Franka. [in Ukrainian].

12. Kasianov, H. (2010). Danse macabre: holod 1932-1933 rokiv u politytsi, masovii svidomosti ta istoriohrafii (1980-ti - po- chatok 2000-kh). Kyiv: Nash chas. [in Ukrainian].

13. Kasianov, H. (2018). Past continuous: istorychna polityka 1980-kh ? 2000-kh. Ukraina ta susidy. Kyiv: Laurus, Antropos- Lohos-Film. [in Ukrainian].

14. Kasianov, H., Smolii, V., Tolochko, O. (2013). Ukraina v rosiiskomu istorychnomu dyskursi: problemy doslidzhennia ta interpretatsii. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

15. Kasianov, H.V., Tolochko, O.P. (2012). Natsionalni istorii ta suchasna istoriohrafiia: vyklyky i nebezpeky pry napysanni novoi istorii Ukrainy. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 6, 4-24. [in Ukrainian].

16. Kolinhvud, R. Dzh. (1996). Ideia istorii. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].

17. Konrad, S. (2018). Chto takoe globalnaya istoriya? Moskva: Novoe literaturnoe obozrenie. [in Russian].

18. Kravchenko, V. (2011). Ponevolennia istoriieiu: Radianska Ukraina v suchasnii istoriohrafii. Ukraina, imperiia, Rosiia: Vybrani statti z modernoi istorii ta istoriohrafii, 455-528. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].

19. Kroche, B. (1998). Teoriya i istoriya istoriografii. Moskva. [in Russian].

20. Kutsyi, I. (2018). Istoriohrafichnyi posibnyk z akademichnym zmistom. Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini - Historiographical studies in the Ukrainian SSR, 29, 327-333. [in Ukrainian].

21. Lektsiia svobody Natali Yakovenko. Retrieved from: https://zaxid.net/lektsiya_svobodi_nataliyi_yakovenko_n1286280 [in Ukrainian].

22. Liubarets, A.V. (2017). Politykapamiatishchodoradianskoispadshchyny vUkraini(2005-2015rr.). Candidate's thesis. Kyiv, [in Ukrainian].

23. Lukacs, J. (2011). The Future of History. New Haven: Yale University Press.

24. Mae M. Ngai. (2012). Promises and Perils of Transnational History. Retrieved from: https://www.historians.org/ publications-and-directories/perspectives-on-history/december-2012/promises-and-perils-of-transnational-history

25. Magochii, P.-R. (2011). Terytoriia istorykiv. Krytyka, 9/10, 30-32. [in Ukrainian].

26. Magochii, P.-R. (2012). Ukraina: istoriiayiizemel ta narodiv. Uzhhorod: Vydavnytstvo V.Padiaka. [in Ukrainian].

27. Magochii, P.-R. (2013). Konstruiuvannia chy dekonstruktsiia: yak povynna vyhliadaty „maibutnia istoriia Ukrainy"? Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 4, 4-7. [in Ukrainian].

28. Maiboroda, O.M. (2013). "Natsionalna istoriia" zasluhovuie buty bilsh zhyvoiu, nizh mertvoiu. Ukrainskyi istorychnyizhur- nal - Ukrainian Historical Journal, 1, 24-28. [in Ukrainian].

29. Megill, A. (2007). Istoricheskaya epistemologiya. Moskva: Kanon+. [in Russian].

30. Nussbaum, M. (2014). Ne radipribyli: zachem demokratii nuzhny gumanitarnye nauki. Moskva. [in Russian].

31. PLokhii, S. (2011). Mizh istoriieiu ta natsiieiu: Pavlo Robert Magochii i pereosmyslennia ukrainskoi istorii. Krytyka, 9/10, 27-30. [in Ukrainian].

32. PLokhii, S. (2012). Natalia Yakovenko: portret istoryka u zvorotnii perspektyvi. Theatrum Humanae Vitae: Studii na poshanu Natali Yakovenko, 35-61. Kyiv: Laurus. [in Ukrainian].

33. PLokhii, S. (2016). Brama Yevropy: Istoriia Ukrainy vidskifskykh voiendonezalezhnosti. Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia. [in Ukrainian].

34. Pro, A. (2000). Dvenadtsat urokovpo istorii. Moskva: RGGU. [in Russian].

35. Rikkert, G. (1998). Nauki o prirode i nauki o kulture. Moskva: Respublika. [in Russian].

36. Serbyn, R. (2012). Borotba Ivana Khymky z „ukrainskymy mitamy": khybni metody. Krytyka, 6, 15-18. [in Ukrainian].

37. Toshtendal, R. (2014). Professionalizm istorika i istoricheskoe znanie. Moskva: Novyj Khronograf. [in Russian].

38. Velychenko, S. (2006). De pochynaietsia natsionalna istoriia. Krytyka, 9, 17-19. [in Ukrainian].

39. Velychenko, S. (2009). Chy mozhlyvo teper naukovo perepysuvaty istoriiu pidrosiiskoi Ukrainy. Krytyka, 9/10, 29. [in Ukrainian].

40. Velychenko, S. (2013). New Wine Old Bottle: Ukrainian History, Muscovite/Russian Imperial Myths and the Cambridge History of Russia. Retrieved from: https://www.academia.edu/13207347/_New_Wine_Old_Bottles._Ukrainian_History_ Muscovite_Russian_Imperial_Myths_and_the_Cambridge_History_of_Russia_WWW.HISTORIANS.IN.UA_Sept._2013_

41. Ven, P. (2003). Kak pishut istoriyu: Opyt epistemologii. Moskva: Nauchnyj mir. [in Russian].

42. Vzhosek, V. (2012). Istoriia - Kultura - Metafora: Postannia neklasychnoi istoriohrafii; Pro istorychne myslennia. Kyiv: Nika-Tsentr. [in Ukrainian].

43. Yakovenko, N. (2017). Uposhukakh Novoho neba: Zhyttia i teksty Joanykiia Galiatovskoho. Kyiv: Laurus. [in Ukrainian].

44. Yaremchuk, V. (2016). „Polityzovana istoriia": rizni vymiry odnoho poniattia. I.I.Kolesnyk (Ed.) Istoryk i Vlada, 143-167. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

45. Yaremchuk, V. (2017). Ukrainska istoriohrafiia: suspilno-politychna istoriia. Ostroh. [in Ukrainian].

46. Yaremenko, M. (2017). Peredvyklykamy unifikatsii tadystsyplinuvannia: Kyivskapravoslavna mytropoliia uXVIIIst. Lviv: UKU. [in Ukrainian].

47. Zashkilniak, L. (1999). Metodolohiia istorii vid davnyny do suchasnosti. Lviv: Lvivskyi derzhavnyi universytet im. Ivana Franka. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru