Доля вченого: надії та розчарування Степана Рудницького

Отже, вчений добре уявляв, куди він їхав і на що йшов. Марно було сподіватися, що людині, яка винесла такий суворий присуд радянській системі, буде легко інтегруватися в неї і плідно працювати. Тому всі, з ким Степан Львович ділився своїми планами, дружно відмовляли його від необачного кроку. Але думка про те, що він матиме на Україні цікаву роботу і буде корисним своїй батьківщині, гнала геть сумніви й вагання.

Запрошення працювати на Україні Рудницький дістав влітку 1926 року від першого заступника наркома освіти УСРР А. Приходька. Від імені радянського уряду той пообіцяв вченому посаду директора українського науково-дослідного інституту географії і картографії, який ще належало створити. Обіцяв всіляку підтримку з боку наркомату освіти, прекрасні перспективи, можливість мати у Харкові власну географічну школу, видати багатотомну «Географію України». Натхненно говорив про те, які надії пов'язує народ України з українізацією.

Після того, як найближчі друзі аж надто скептично поставилися до наміру Рудницького працювати на Україні, він вирішив не афішувати свій швидкий від'їзд. Навіть для колег по УВУ він був цілком несподіваний.

17 жовтня 1926 року почалася нова смуга в житті науковця: він приїхав у Харків. І зразу ж пошкодував -- столиця УСРР зустріла його непривітно. За ті кілька місяців, які минули від часу його запрошення, в політиці КП(б)У намітилася явна переорієнтація. Натхненник українізаційного курсу О. Шумський, який наважився поставити перед Сталіним питання про невідповідність Л. Кагановича посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, опинився в стані глухої облоги і практично вже не міг серйозно впливати на напрям політики. Рудницького він зустрів без особливого ентузіазму. Холодно прийняв його і віце-президент ВУАН С. Єфремов -- для нього він був учнем Грушевського, а, значить, потенційний противник. Пізніше Рудницький зізнався, що вороже зустріли його і російські і українські інтелігенти -- перші як «німця» і «українізатора», другі -- як галичанина і протипетлюрівця Там само. -- С. 124..

Географ, вихований на європейській традиції толерантності і об'єктивності, мусив почуватися дуже незатишно у розбурханому, поляризованому середовищі українських науковців. Перед ним, людиною, що жила насамперед науковими інтересами, життя зразу ж поставило дилему: з ким, проти кого? Він принципово уникав відповіді, волів бути наодинці з собою, із своєю наукою. Але такої альтернативи у нього вже не було.

Про науково-дослідний інститут географії, керувати яким запрошували Рудницького, розмови йшли досить невиразні. Покищо вченому запропонували посаду професора у Геодезичному і землеустрійному інституті, а також керівника секції географії і картографії Науково-дослідної кафедри географії й антропології Харківського інституту народної освіти. Питання про інститут вдалося вирішити лише через рік.

Незважаючи на вкрай складні умови роботи, вчений наполегливо працював, створюючи буквально з нічого українську географічну науку. Розпочалася робота по виданню великого Атласу України. Цікавою і плідною виявилася літня морфологічно-гідрографічна експедиція для обслідування долини і течії Дніпра. У цей час Рудницький багато займався методологічними проблемами географічної науки, що знайшло відображення у статтях «Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання» і «Завдання Українського географічного інституту й його видавництв».

Офіційно інститут було відкрито 1 жовтня 1927 року. Профіль його був визначений Рудницьким дуже широко, але в центрі уваги мали бути питання антропогеографії. Важко сказати, наскільки щирим був вчений, коли писав, що революційно-колективістичне середовище виключає вплив релігійних, спекулятивно-філософських, феодальних та інших передсудів і що марксизм і ленінізм, виходячи з матеріалістичного, а отже, природничого в своїй основі світогляду, здатні істотно допомогти вивченню взаємовідносин людини із землею. Оскільки спеціалістів в галузі географії в Україні було обмаль, інститут мав зосередитися на підготовці наукових кадрів через аспірантуру, а також займатися підготовкою викладачів і вчителів географії. Рудницькому уявлялися надзвичайно важливими завдання пропаганди географічних знань шляхом створення географічного журналу, видання серії популярних брошур, розвитку краєзнавства і туризму.

У складний час становлення інституту велику допомогу подавав йому нарком освіти М. Скрипник. Саме йому належала ідея створити при інституті Український географічний музей. Першим його експонатом стала старовинна карта Східної Європи, видана Г. Гасселем у 1614 році. Її передав в інститут заступник полпреда СРСР у Празі Н. Калюжний.

На початку 1929 року Рудницький був представлений до обрання академіком. В характеристиці, опублікованій в додатках до «Вістей ВУАН», говорилося про надзвичайну працездатність вченого, його перебування на рівні останніх досягнень європейської науки, організаційні здібності. 16 квітня його одноголосно обрали дійсним членом ВУАН. Невдовзі Рудницький став керівником одразу трьох наукових закладів Академії на стику природничих і гуманітарних наук -- Кафедри географії ВУАН, Комісії краєзнавства і Музею антропології та етнографії ім. Ф. Вовка. Почалася підготовча робота до створення Г еографічного товариства України.

Хоча зовні здавалося, що Рудницького нарешті оцінили в УРСР, насправді це було зовсім не так. Становлення ІГК відбувалося у надзвичайно скрутних умовах: довго не було приміщення, на фінансування інституту відпускалися мізерні кошти. Вчені, яких Рудницький запросив із Праги і Львова, висловлювали відверте незадоволення умовами роботи на Україні. У розпочату ними склоку виявилися втягнутими місцеві науковці й аспіранти. Справа дійшла до того, що Рудницький шість разів писав заяву про звільнення. Заяви не приймалися, а тим часом за спиною Руд- ницького явно збирався «компромат».

Першим сигналом стало слухання на нараді в Наркоматі освіти доповіді завідуючого «Укрнауки» К. Коника «Про науково-дослідний інститут географії та картографії». У прийнятій на цю доповідь постанові від 25 січня 1930 року говорилося про те, що очолюваний Рудницьким відділ фізичної географії «не має достатнього зв'язку з черговими питаннями, що поставлені перед країною п'ятирічним планом». Інституту закидалися «невірні і неприпустимі» тенденції до звуження своїх завдань, недосить високий рівень «теоретичної боротьби з буржуазними проявами з галузі економічної географії щодо України». Рудницький мав би сприйняти як сигнал і те, що в постанові гострій критиці була піддана складена ним ще два роки тому карта етнографічного розселення українського народу.

Навряд чи вчений звернув на цей сигнал належну увагу. Він весь був у роботі. В умовах обмалі кадрів довелося очолити ще й київське відділення інституту. Величезний обсяг праці чекав на Рудницького у зв'язку з прийняттям рішення про видання Української радянської енциклопедії. Географічний відділ УРЕ мав 11% всього матеріалу, який передбачалося у ній вмістити (близько 5 томів за обсягом і кількасот карт). У листі до сестри вчений писав: «Не знаю, чи не впаду під тягарем цієї праці. Але взятись за неї мушу, бо нема нікого, хто міг би мене зупинити. І треба так показати світові, що і «хохли» щось путнього потрафлять зробити!» Цит. за: Розсоха А. «Як далеко гомонить наша мова і пісня... так далеко сягає Україна». -- С. 93.

Проте судилося «впасти» вченому не під тягарем праці, а під пресом несправедливих, безглуздих звинувачень. 21 березня 1933 року його було арештовано нібито за причетність до «контрреволюційної, диверсійно-повстанської та шпигунської «Української військової організації». Ведучи справжнє «полювання» на галичан, що повернулися з еміграції, ДПУ ніяк не могло обминути людину, що стажувалася в Німеччині і була колись зв'язана із «Союзом визволення України». До того ж посада директора Інституту географії і картографії відкривала широкий простір для домислів на «шпигунську» тему. Рудницького звинувачували у виготовленні етнографічних карт та інших матеріалів за завданням берлінського товариства «Osteuropa».

Під жахливим психологічним тиском слідства немолодий, хворий вчений спочатку не витримав і визнав свою належність до міфічної «УВО». Проте крок за кроком він руйнував підвалини слідства, доводячи, що ніякої потреби у радянських картах української території у Німеччини просто не могло бути, оскільки аерофотозйомки, здійснені під час німецької окупації України у 1918 році, дали можливість створити такі докладні військово- топографічні карти, яких не було на той час в Україні. В такий же спосіб були відведені Рудницьким і інші звинувачення слідчих.

Втім, до пояснень академіка вже ніхто не прислухався. 23 вересня 1933 року йому було оголошено вирок судової трійки: п'ять років позбавлення волі. Це означало -- спочатку Свирлаг ОДПУ в Лодейному Полі, а потім -- Соловки. А в Україні дедалі ширилася кампанія цькування «викритого активного контрреволюціонера і українського буржуазного націоналіста», який, мовляв, пропагує погляди українського фашизму. 4 січня 1934 року президія ВУАН виключила його з числа дійсних членів Академії.

В'язні Соловків, яких лиха доля звела із Степаном Рудницьким, були вражені силою духу і працездатністю вченого, який і в таборі не полишав занять улюбленою справою. За свідченнями Б. Гор- бачевського, він годинами міг розповідати про проблеми антропології та демографії українських земель Горбачевський Б. Листи з Соловків. -- К., 1992. -- С. 37.. Ще перебуваючи під слідством, Степан Львович почав писати зразу дві праці -- «Геономія» та «Ендогенна динаміка земної кори». Хоч це були спеціальні роботи, що не мали ніякого відношення до політики, після «перегляду у НКВС автор одержав лише частину другого рукопису. У листах до керівництва ГУЛАГу Рудницький наполегливо ставив питання про їх повернення або пересилку синові у Воронеж. «Ніяк не можу змиритися із перспективою, що останні мої праці мають загинути», -- писав він.

Власна доля хвилювала вченого менше, щоправда у 1935 році він наважився просити ЦВК СРСР про дострокове звільнення. Відповідь була негативною, бо УДБ НКВС України продовжувало вважати Рудницького «соціально небезпечним елементом».

Переддень двадцятиріччя Жовтня був трагічним для великої групи інтелігенції, що відбувала свій строк на Соловках. Хвиля санкціонованих владою розправ над «українськими буржуазними націоналістами, що не роззброїлися», нашвидку оформлялася рішенням особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області. Серед десятків винесених нею смертельних вироків був і присуд Степану Рудницькому.

Зрозуміло, що не все, написане Рудницьким, однозначно приймається сьогоднішнім читачем. Взагалі невдячною справою є «підганяти» думки і висновки патріархів національної ідеї під нинішні уявлення про неї. Але незаперечним є те, що праці Степана Рудницького істотно просунули вперед не тільки географію і геологію, але й етнополітологію. І якби політики вчасно прислухалися до його застережень, можливо, світ уник би хоч деяких руйнівних катаклізмів, які йому довелося пережити у 40-х і наступних роках. Оскільки ж цього не було зроблено, то принаймні тепер Україна має, говорячи словами одного з сподвижників Руд- ницького В. Гериновича, частіше згадувати «велетенську працю того, хто серед світової завірюхи мостив її імені дорогу».

References

Horbachevs'kyj, B. (1992). Lysty z Solovkiv. Kyiv: Molod' [in Ukrainian].

Hrushevs'kyj, M. (1926). Avtobiohrafiia. Kyiv. [in Ukrainian].

Rudnyts'kyj, S. (1994). Chomu my khochemo samostijnoi Ukrainy? L'viv: Svit [in Ukrainian].

Rozsokha A. (1993). «Yak daleko homonyt' nasha mova i pisnia... tak daleko siahaie Ukraina». VisnykAkademiiNauk Ukrainy, 2.[in Ukrainian].

Rubl'ov, O. S. (1991). Fundator ukrains'koi heohrafichnoi nauky (S.L. Rudnyts'kyj) In Represovane kraieznavstvo (20-30-i roky) (pp. 121-129). Kyiv: Ridnyj kraj [in Ukrainian].

Rudnyts'kyj S. (1917). Ukraina -- nashridnyj kraj. L'viv [in Ukrainian].

Rudnyts'kyj S. (1923). Ukrains'ka sprava zi stanovyscha politychnoi heohrafii. Berlin. [in Ukrainian].

Rudnyts'kyj S. (1923). Do osnov ukrains'koho natsionalizmu. Viden'-Praha. [in Ukrainian].

Rudnyts'kyj S. (1926). Osnovy zemleznannia Ukrainy. Knyha II. Antro- poheohrafiia Ukrainy. Uzhhorod [in Ukrainian].

Shablij O. (1993). Akademik Stepan Rudnyts'kyj -- fundator ukrains'koi heohrafii. L'viv-Miunkhen. [in Ukrainian].