Конциліаризм і витоки унійних процесів у Київській митрополії

Щодо співіснування православних і католиків у одному державному об'єднанні, то кращі умови для православних мешканців Литовсько- Польської держави мав забезпечувати привілей Володислава ІІІ Варн- ського, згодом знову підтверджений великим князем Олександром у 1501 р. Як і його попередник, литовський князь опинився у складній ситуації загрози з боку Москви і татар, тож консолідація всередині князівства мала зміцнити стосунки між обома конфесіями, привілей наголошував на зрівнянні обох Церков. Однак уважається, що ще перед підтвердженням привілею, Олександр підтримував політику на обмеження церковного будівництва, повторивши у 1495 р. таку заборону МончакІ. Флорентійський екуменізм. -- С. 235.. З іншого боку, Москва закидала литовцям силування до покатоличення руського населення, а її війна проти великого князівства покликана була начебто оборонити християн східного обряду. Після тяжких випробувань для українських земель через татарські набіги Київську митрополію очолив Йосип Болгаринович, який звернувся до патріарха з запитом про ставлення Царгорода до ухвал Флорентійської унії й зі скаргами на місцевих католиків щодо утисків православних. Відповідь Нифонта (05 квітня 1499 р.) була на загал схвальною. Патріарх нагадував, що Йосип у листі писав про примус католицьких єпископів до поєднання на ґрунті Флорентійської унії, а тому існує загроза втрати привілеїв і свобод, отриманих завдяки тому поєднанню. Нифонт наводить приклад грецьких монастирів, що перебували під владою венеційського сенату, де дотримувалися засад унії, наголошуючи, що поєднання має відбуватися за умов гарантування всіх привілеїв, застережених за часів Флорентійської унії.

Будучи владикою смоленським, Йосип нав'язав добрі стосунки з великокнязівським двором у Вільнюсі, зокрема, з писарем і канцлером великої княгині Олени Іваном Сапігою -- рішучим прибічником просування унійного процесу, започаткованого у Флоренції. Прихильність великого князя до Йосипа підтверджувалась наданням йому маєтку ще у 1497 р.; коли ж татари забили під час наїзду київського митрополита Макарія, Яґелончик опікувався щодо обсади митрополичого престолу для Йосипа у 1498 р. Колишній владика прилучився до унійного проекту, а на кінець 1499 р. великому князеві московському Іванові ІІІ доставлено таємного листа, укладеного у Вільнюсі московським урядником Посольського приказу Федькою Шестаковим, де повідомлялося про погіршення становища православних у Литві і примус великої княгині Олени до католицизму, що відбувалося за сприяння владики Йосипа, якого «опанував диявол і Сапіга» Лист зберігся у зібраннях Ватикану, писаний церковнословянською мовою: Великий А.Г. З літопису християнської України. -- С. 136-137; Мончак І. Флорентійський екуменізм. -- С. 214. Pickova D. Habsburgove a Rurekovci na prahu novoveku: Pnspevek k dejinam rusko- habsburskych vztahb na prelomu 15. a 16. stoleti. -- Praha, 2002. -- S. 115.. У листі до Олени батько зажадав невідступного слідування вірі предків. Однак, як зазначає Д.Піцкова, немає жодних свідчень про вплив великої княгині на перехід литовської шляхти під зверхність Івана ІІІ. Тим часом, за спостереженням дослідниці, значне погіршення відбувалося на південному напрямі, коли Москва нав'язала ближчі стосунки з турецьким султаном Баязетом у 1496 р. Держава Яґелонів тоді ставала головною перешкодою руху османів на Захід, тож вони вітали будь-яке її послаблення. У другій половині 1499 р. султана відвідало посольство Олександра Яковича Голохвастова, на якому було засвідчено, що Москва не перешкоджатиме турецьким атакам на польські землі. До того ж союз було укладено між Москвою і Габсбургами ще у 1491 р.; тривали перемовини з правителями скандинавських країн Ibidem. і S. 117.. Великий князь литовський Олександр намагався укласти союзи з сусідами, аби протистояти експансії Москви, але його дії не були послідовними. Попри запрошення заволзьких татар для спільних дій проти Москви, у вирішальний момент виправи великий князь не підтримав їхнього рейду, внаслідок чого татари зазнали нищівної поразки. Подібне трапилося з Лівонією, з якою було укладено договір про взаємодію проти Москви (21 червня 1501 р.), однак під час виправи лівонських військ на Псковщину допомога від Олександра Яґелончика не надійшла Ibidem. і S. 123.. За часів пошуків Олександром релігійного консенсусу між християнами двох обрядів, коли іудеїв вигнали з Литви, він прагнув знайти опертя власної політики в умовах посилення великокнязівської ради. Вільнюський єпископ Войтех Табор і литовські пани жадали обмеження влади суверена на користь ради. Кшиштоф Пєткєвіч зауважує, що така політика збіглася з прагненнями Католицької Церкви, бо більшість в цьому органі становили католики. За таких обставин поява на політичній сцені унії, а відповідно ще одного потужного гравця у вигляді руської православної шляхти з рівними правами і привілеями, загрожувала б розірвати вузьке коло литовської знаті, оскільки конфесійний чинник обмежував просування до вищих урядів князівства. Перетворення православних на уніятів загрожувало докорінним змінам у Литві. Зі смертю митрополита Йосипа Болгариновича Іван Сапіга став канцлером при дворі великої княгині Олени, контролюючи її контакти з батьком. Номінація нового митрополита Йоана ІІ, колишнього архімандрита Воскресенського монастиря в Мінську і сповідника Олени, відбулася під впливом великої княгині. Оскільки оборона упослідженого православного населення ставала фальшивим приводом до великого князя московського для початку військових дій проти Литви, укладення унії мало би позбавити його такої можливості, однак такі сподівання обернулися поразкою з іншого боку. Порозумінню між католиками і православними чинила спротив Краківська академія, проявом чого було видання двох книг професора Яна Сакрана, що згодом мало відгук у книзі Яна Ласького, який підкидував хмизу до багаття релігійної ворожнечі щодо підданих Pietkiewicz K. Wielkie Ksiзstwo Litewskie pod rz^dami Aleksandra Jagiellonczyka: Studia nad dziejami panstwa i spoleczenstwa na przelomie XV i XVI w. -- Poznan, 1995. -- S. 171.. Спроби зближення з Заходом викликали військові дії з боку Московії у травні-червні 1500 р., що виправдовувалися захистом східного християнства.

У справі відновлення унії митрополит звернувся з посланням до папи, що значною мірою повторювало лист Мисаїла. Складовими частинами послання були Символ віри з «візантійською» апеляцією до семи вселенських синодів, апеляція до синоду в Флоренції, засвідчення вірності Нікейському синоду; що ж до питання БШодие, то у листі йдеться про сходження Св. Духа від Отця, а від Сина через дмухання. 20 серпня 1501 р. митрополит підписав у Вільнюсі акт послуху папі Tenentes et observantes septem sanctas Universales Sinodos cum eiusdem partier octavam Florentinam Sinodum, et quicumque in eis per Sanctos Patres decreta sunt, com- probantes, adorantes universam et individuam Trinitatem sic credimus et sic confitemur unum Deum Patrem omnipotentem, absque initio eternum ac ingenitum, et unum dominum Ihesum Christum filium Dei unigenitum, ex dicto Patre natum in divinitate ante omnia secula, Deum de Deo, lumen de lumine, Deum verum de Deo vero, genitum non factum, consubstantialem Patri, per quem omnia facta sunt qui descendit de celis, et incarnates est de Spirito Sancto ex Maria Virgine, et reliqua secundum Nicenum symbolum. Credimus et in Spiritum Sanctum ex Deo Patre procedentem similiter et a Filio una spiratione, qui locutus est per prophetas. Vetera monumenta Poloniae et Lituaniae / A. Theiner. -- P. 267-268; Мончак І. Флорентійський екуменізм. -- С. 216; Halecki O. Od unii florenckiej do unii brzeskiej. -- T. 1. -- Lublin, 1997. -- S. 157.. Б. Бучин- ський піддав сумніву автентичність листа Мисаїла, вважаючи його підробкою часів Йосипа Болгариновича, тим більше, що зміст обох послань має збіги. Дослідник стверджував, що мотто обох листів має заклик: «не годиться, аби християни виступали проти себе». Постання документа він датує другою половиною травня 1500 р., коли до Литви мали надходити звістки про наступ московських військ на Сіверщині Бучинський Б. Змагання до унії руської Церкви з Римом в роках 1498-1506 // Записки українського наукового товариства у Києві. -- Кн. VI. -- К., 1909. -- С. 9.. Щодо обсягу збігів між текстами митрополичого звернення в Рим, то Н. Заторський прийшов до висновку, що на дві третини лист митрополита Йосипа повторює Мисаїлове. Крім того, дослідник побачив певні зміни у двох текстах, що стосуються зіставлення понтифіка з вітхозавітніми пророками. Якщо укладачі Мисаїлового послання кілька разів звертаються до прикладу Мелхіседека, то у Григорія цілковито випускається порівняння з цим пророком на догоду образам Давида й Соломона Заторський Н. Елементи «послання Мисаїла» в «Посланні митрополита Йосифа до папи Олександра VI» // Український археографічний щорічник. -- 2018. -- С. 20..

Задля зміцнення зв'язків між понтифіком і Литвою до Рима вирушив Еразм Цьолек й Івашка Сапіга, які прибули до апостольської столиці 11 березня 1501 р. Серед прохань до папи був дозвіл на зведення мурованих храмів і визнання митрополита католиками, тобто надати їм можливості відпустів; також підіймалися традиційні суперечливі питання, як то квасний хліб святих дарів і надання євхаристії під обома видами, хрещення, шлюби священиків. При цьому Сапіга мав представляти православних Литви, а Цьолек -- католиків, надавши папі «Великий трактат про віру», на який спирався лист папи Олександра до єпископа Вільна Войтеха Табора 26 квітня. Тодішній католицький єпископ Вільнюса Табор відгукувався про вірних Київської митрополії як схиблених єретиків і схизматиків, що відкидають чистилище, святі дари приносять не у вигляді облатка, а квасного хліба святих дарів, помиляються у вченні про сходження Св. Духа Мончак І. Флорентійський екуменізм. -- С. 260.. У березні того ж року було проголошено промову Еразма Цьолека перед папою, в якій згадувалося про географічне розташування князівства, про руський народ, який становить половину його мешканців; нарікає укладач на загрозу турків, а також Криму; підкреслюється боротьба Яґелонів проти мусульман, а вдача нинішнього великого князя Олександра зіставляється з Олександром Македонським Brzozowska A. Edycja pierwszej mowy Erazma Ciolka (1474-1522) wygloszonej w Rzymie wobec papieza Aleksandra VI // Terminus. -- T. 18. -- 2016. -- S. 67-104.. Однак у папському бреве, висланому до згаданого єпископа Табора, наголошувалося, що папа не може визнати правочинності київського митрополита Йосипа, позаяк його поставлення відбувалося не з рук визнаного католиками грецького патріарха, який перебував у Італії. Тож митрополит мав зректися своїх попередніх свячень і повторно отримати їх з Рима. До того ж у справі поєднання понтифік виключав необхідність обов'язкового перехрещування, про що йшлося у буллі «Altitudo divini consilii» (23 вересня 1501 р.). Ґрунтуючись на засадах Флорентійської унії, обидві формули у хрещенні вважаються прийнятними: «Baptizatur talis servus Christi in nomine Patris» i «Bapt^^r minibus meis talis in nomine Patris» можуть використовуватися зарівно з католицькою формулою «Ego te baptizo» Kriegseisen W. Stosunki wyznaniowe w relacjach panstwo-kosciol mi^dzy reformacja a oswieceniem. -- Warszawa, 2010. -- S. 422; Sawicki J. “Rebaptisatio ruthenorum” w swietle polskiego ustawodawswa synodalnego w XV i XVI w. // Pastori et magistro. -- Lublin, 1966. -- S. 237.. Папа у листі до Олександра Яґелончика (7 травня 1501 р.), ще перед проголошенням булли, нагадував, що силування до унії може бути «диявольською справою» Chodynicki K. Kosciol prawoslawny. -- S. 71-72.. Нагадувалося про суперечливі питання, на які вказував у своєму трактаті Сакран, серед них -- питання Filioque, хоча митрополит повторював узгоджену формулу Символу віри, опрісноків, освячення крові з додаванням теплоти, причастя під обома видами лаїків, надання євхаристії навіть дітям, заперечення чистилища Бучинський Б. Змагання до унії руської Церкви з Римом в роках 1498-1506. -- С. 23-24.. Іван Сапіга просив про залагодження питання щодо надавання індульгенцій як грекам, так і латинникам, заборони перехрещування, можливості зводити муровані церкви. Питання перехрещування піднімалося ще в енцикліці Ісидора (5 березня 1440 р.), висланій з Буди до православних мешканців своєї митрополії та Центрально-Східної Європи загалом. Про візит «литовського писаря» Сапіги до папи Олександра згадував Ян Сакран, наголошуючи на затятості русинів щодо свого обряду, браку серед руських священиків необхідної освіти, наслідком чому можуть бути помилки при здійсненні таїнств. Сакран писав, що русини можуть вживати яблучний сік, сік інших фруктів чи то оцет замість прісної води задля здійснення таїнства хрещення. Понтифіки й церковні автори виказували суперечливі думки щодо дійсності хрещення греків, ось чому слід надавати повторне хрещення. Саме видання Яна Скарана про «руські помилки» загальмувало унійний процес. Інший чинник -- відхід Сіверських земель від Литви. Першим, хто наважився на відхід від єдності, був кн. Семен Бєльський. За повідомленням літописів, 12 квітня 1500 р. він приїхав до Москви, просячи про службу і прийняття з «отчиною», оскільки великий князь примушує його прийняти римську віру. Зрада Бєльського мала послідовників. На лист до Москви про зрадників великий князь московський відповів, що вони не зрадники, а втікачі через релігійне переслідування, яких хотіли навертати на католицтво силою. Разом з тим відбувалася окупація московськими військами цих земель з брутальними акціями приведення до покори їх мешканців.

Ще раз тема перехрещування підіймалася кількома десятиліттями пізніше з нагоди проведення дієцезіального синоду в Вільнюсі взимку 1520/1521 рр. під орудою папського легата Захарія Феррері з Вінченци. 21 лютого 1521 р. було проголошено в костелі Св. Бернарда декрет, у якому згадувалося про Флорентійські ухвали і буллу Олександра VI, застерігалося від читання і поширення праць Мартина Лютера, що відбувалося в умовах стрімкого розповсюдження Реформації в сусідній Прусії; містився заклик стерегтися схизми й спілкування зі схизматиками, уникати їхніх «церков чи то пак зборів» (ecclesiis et potius conventiculis), а також їхніх ієрархів тощо.

У підсумку після кількох перемовин вірники візантійського обряду отримали скромне рішення, що стосувалося виключно питання хрещення. Там само. -- С. 26-27. Diaconescu M. On the Isidor's Encyclical Letter Addressed from Buda on March 5^th, 1440, to the Romanians, Ruthenians, and Serbs in the Kingdom of Hungary // Analele Universitatii Bucure§ti. -- Istorie, 2011. -- P. II. -- P. 49-64. Kuczynski S.M. Ziemie Czernihowsko-siewierskie pod rz^dami Litwy. -- Warszawa, 1936. -- S. 309-311. Fijaiek J. Pierwszy synod diecezji wilenskiej w katedrze sw. Stanislawa 1520/21 r. // Kwartalnik Wilenski teologiczny. -- R. I-II. -- 1923/1924. -- S. 80-88.

Хоч його чинність визнавалася вже з часів раннього середньовіччя для всіх конфесій, за зрілого середньовіччя це питання знову постало руба. Вперше оскарження вимоги поновного хрещення пролунало під час дискусій і розламу 1054 р. Тоді кардинал Гумберт Сильва Кандида звинуватив у примусі перехрещування з боку візантійців. Згодом така практика набула поширення як вимога з боку католиків у литовсько-польській державі, про що писав один з ідеологів конциліаризму, канцлер паризького університету Петро д'Айї у 1418 р. Витоки вимоги нового хрещення сягають праць Альберта Великого, що і випливає з книги Сакрана. Питання перехрещування багато разів поставало впродовж доби конци- ліаризму, будучи надзвичайно драстичним і образливим для православних й католицьких прихильників унії. Однак папська була Олександра VI, що була наслідком тривалих консультацій, не вирішувала засадничих питань литовсько-польського православ'я, а саме: помісних прав Київської митрополії та взаємного визнання відпустів. І. Шевченко, спираючись на лист папи Олександра VI, прийшов до висновку, що Флорентійську унію на землях Корони і Литви було фактично скасовано до 1501 р. Sawicki J. “Rebaptisatio ruthenorum” w swietle polskiego ustawodawswa synodalnego w XV i XVI w. -- S. 232. Мончак І. Флорентійський екуменізм. -- С. 222-223. Sevcenko I. Intellectual Repercussions of the Council of Florence. -- P. 302.

Продовженням уніформістського руху у литовсько-польській державі був текст, що наслідував Сакранове видання. Він вийшов з-під пера єпископа, а згодом примаса Яна Ласького, а виголошений на Латеран- ському синоді (1512-1514) Laski J. De Ruthenorum nationibus earumque erroribus scriptum // Historia Russiae Monumenta. -- T. 4. -- 1841. -- P. 123-127.. Промова має виразно ренесансний зачин, оповідаючи про географію і етнологію Сарматії, але наступна частина наводить розбіжності між православ'ям і католицтвом, що повторювалися у численних списках взаємних оскаржень. У творі міститься пояснення географічних особливостей Московщини, згадується про розподіл Танаї- сом кордону між Скіфією та Сарматією. Щодо Молдавії, то її мову Ласький вважав близькою до італійської. Визначаючи місце Руської Церкви, вказує, що вона охоплює терени від Заходу -- до Сходу, через великий Дніпро і всю Європейську Сарматію аж до Таврії. Руська віра має помилки, бо відкидається верховенство Римського седалища; наголошується, що ця Церква позбавлена можливості спасіння й перебуває у Арієвій єресі, відбігає від засад перших християн; православні спростовують вчення латинських отців Таке твердження більш чітко висловлювалося кількома роками раніше у Сакрановій публікації «Errores atrotissimorum Ruthenorum» («Помилки найупертіших русинів», видано у 1507 р.), що є скороченим викладом попередньої публікації того ж автора про «руські помилки», саме послух папі тут визначається як першорядний.. Відкидають латинські зображення і Розп'яття, тоді як власні вшановують, хоча вони «містяться у синагогах». Помиляються також у свяченнях, зокрема, святих дарів, заперечують облатки, чим профанують таїнство євхаристії; дискутується приготування також святих дарів з вином і водою, змішування їх, надавання простому людові; відкидають піст у суботи Великого Посту, відмітають церковні відправи впродовж цілого посту, навіть у суботи й неділі; забороняють споживати удавленину і підстригати бороди; відкидають вчення про чистилище: по смерті душа має перебувати або на небесах, або в пеклі; відхиляють рішення Флорентійської унії стосовно сходження Св. Духа і від Сина.

Сакранів текст, що вчергове постав у стислому виданні переліку «руських помилок», ще раз побачив світ у складі збірника «De russorum moscovitarum et tartarorum religione» (1582 р.), виданого Яном Ласіцьким. До публікації також увійшли виділені Петром Скарґою «помилки руської Церкви», дискусія між братом чеським Рокитою і московським князем, опус Олександра Ґваньїні про релігію московитів тощо. Близький співробітник Ласького, теоретик права Станіслав Заборовський, закликав у ті роки карати схизматиків на горло Zaborowski S. Traktat o naturze prawa i dobr krolewskich. -- Krakow, 2005. -- S. 154-155.. Таким чином, він повторював твердження Сакрана про спасіння лише у лоні Римської Церкви: гідної смерті в ім'я Христа не можна досягти ялмужнами чи хрещенням, такого очікує диявол у полум'ї вічного вогню в пеклі Ibidem. -- S. 146-147..

На початок XVI ст. переписування чи відтворення антилатинських текстів на теренах Київської митрополії не було розвинутим, однак можна згадати про посталу тоді «Оповідь про сходження Святого Духа» (1511), присвячену здебільшого питанню спростування Filioque, зіперту на цитати з отців Церкви. Сам текст полемічного твору вже був опуб- лікований Покровский Ф.И. Послание Василя, пресвитера Никольского из Дольной Руси, об исхождении Св. Духа // Известия ОРЯС АН. -- Т. 13. -- 1908. -- Кн. 3. -- С. 88 і далі., проте існує низка списків, які ще не бралися до уваги. Укладач твору описує себе як такого, що виводиться з Дольної Руси, що відповідає ренесансним описам, з атрибуцією руських земель Литви і Корони як нижніх, inferiores. Самого Василя Микольського ідентифікують із писарем канцелярії Великого князівства у Вільнюсі, що на зламі 1508/1509 рр. утік з Литви разом з князями Глинськими до Московщини, а згодом опинився на Балканах, на службі Стефана Якшича Русина О. Василь Микольський -- невідомий книжник XVI ст. і його творчість // Записки НТШ. -- Т. 240: Праці комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. -- Львів, 2000. -- С. 43-52.. Тоді ж постав збірник полемічного антикатолицького змісту Бібліотека ЛАН, збірник Б 19-269., що включав текст Василя Микольського «Про сходження Св. Духа» (1511 р.), а потім віддзеркалився у збірці Михайлівського монастиря № 475, що відображає антиграф, укладений у Супрасльському монастирі. Раніше вважалося, що текст Микольського постав як відповідь на промову Яна Ласького на Латеранськму синоді.

* * *

Унійні дискусії, що перепліталися з питаннями окремішності московської та литовсько-польської частин митрополії, знайшли відображення у створенні антиунійного комплексу текстів. Низка таких документів постала у Московії, однак на теренах Київської митрополії існували певні сподівання на відновлення унійного процесу протягом майже ста років, край чому поклав початок Реформації. Щодо повідомлень у московських джерелах про слушність поставлення митрополитом Йони, то вони мають певне протиріччя. З одного боку, наголошувалося на тому, що, вже будучи владикою, він здійснив візит до Царгорода і отримав запевнення, що стане наступником Ісидора, а з іншого -- наголошувалося на можливості проведення локального синоду з обранням митрополита, що сталося під орудою й з ініціативи великого князя Василя Васильовича. Такі версії можуть вказувати на пошуки апології відмови від унії і єдності з давньою митрополією, що фактично, стало першою пропагандистською акцією Московії, яка на той час щойно покінчила з довготривалою усоб- ною війною. З поразкою Дмитра Шемяки московським князем став Василь Васильович, який невдовзі після звитяги уклав договір з королем Казимиром Яґелончиком (1449), яким засвідчував відмову від претензій на Великий Новгород. Відтак визнання Йони спільним митрополитом для польсько-литовської і московської частин митрополії відбувалося кількома роками пізніше (1451), що, як можна припускати, стало наслідком низки компромісів. Листування Йони добре показує шляхи його утвердження у Київській митрополії. Тим часом доля унії зазнавала поразки у самому Римі, який після десятиліть Великої схизми отримав певне оновлення і ствердження як міжнародний центр християнства в умовах турецької загрози. Дослідники відзначують низький рівень взаємодії між греками і латинниками упродовж десятиліть після укладення унії, а Лукаса Нотараса -- одного з найбільш видатних можновладців Візантії -- оскаржували у преференції до турецького тюрбану, ніж папської тіари. Попри імовірність великого занепаду імперії, папа Миколай V (14471455) звертав увагу на розбіжності між конфесіями у спілкуванні з домініканським інквізитором у Царгороді (6 вересня 1448 р.), вказуючи, що чимало католиків, виправдовуючись унією, переходять на візантійський обряд, забороняв змішувати обряди, бо і Флорентійський собор не дозволяв цього. Хоч у листуванні папи й візантійського імператора Костянтина ХІ (27 вересня 1451 р.) засвідчувалася вірність ухвалам унії, її важливість для порятунку і миру між християнами, папа наголошував, що існує одна Церква, де Рим є головою, поза Церквою немає спасіння, бо той, хто перебуває поза Ноєвим ковчегом, зникає у потоці. Турецьке домінування у Греції розглядалося як покарання від Господа за гріх схизми, що постала за часів папи Миколая І і грецького патріарха Фотія у ІХ ст. Setton K.M. The Papacy and Levant, 1204-1571. -- Vol. II: The Fifteenth Century. -- Philadelphia, 1978. -- P. 105-106. За таких умов, вірні Київської митрополії прагнули до реалізації унії на особистому рівні, а потім на пошуку можливості відновлення її на локальному рівні, що відбувалося за часів Мисаїла і Григорія Болгари- новича, послання яких відповідають стандартам тогочасної католицької культури з ознаками локальних впливів. Ідея унії поставала як реалізація прагнень Римської Церкви до реформування і більшого впливу широкого кола кліру на її функціонування, що полягало у відновленні скликання загальних синодів. З подоланням Великої схизми на Заході можна бачити менше бажання папства до реалізації засад конциліаристів, хоч їхні ідеї побутували у Київській митрополії впродовж тривалого часу.

Размещено на Allbest.ru