Історія створення та автентичний зміст "воєнно-політичного союзу" між УСРР та РСФРР (березень-червень 1919 рік)

Яскравим віддзеркаленням позиції Кремля стало інтерв'ю Л.Каменєва газеті «Правда», яке він дав після повернення з України. Зазначивши гостру потребу ліквідувати «партизанство» в республіці, Л.Каменєв сказав:

«Як їх ліквідувати? Об'єднати всіх у реґулярну армію. [...]

Питання про об'єднання всіх українських партизанських загонів і про створення реґулярної армії потрібно поставити якомога ширше. Ідеться не про створення української армії, а про те, щоб залучити всі українські партизанські загони в єдину Червону армію. Узагалі, потрібно злити Україну з Росією. Потрібно негайно приступити до об'єднання основних галузей управління та господарства. Це питання про повне злиття вже поставлене й уже вжито заходів до практичного його вирішення (виділення -- так в оригіналі, курсив -- наш - Г.Є.). [...] Крим, як і Україна, має ввійти до складу єдиної радянської Росії» На Украине и в Крыму (Беседа с тов. Каменевым) // Правда. -- 1919. -- 24 мая..

Із виділеними у цитаті курсивом твердженнями не могло погодитися керівництво УСРР. У Києві таке «злиття» на той час убачалося політично недоцільним кроком. Урешті, у схвалюваних доти резолюціях, як і в уже згаданій ст.4 Конституції УСРР, ішлося про потребу створення «міжнародної соціалістичної радянської республіки», а не розширення «російської».

Позицію керівництва УСРР щодо відносин із РСФРР було чітко зафіксовано в резолюції пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня. її текст не можна відшукати у численних збірниках документів, немає його й у ґрунтовному виданні резолюцій і рішень з'їздів, конференцій та пленумів ЦК КПУ, де мало б бути вміщено всі такі документи. Щоправда, у цьому збірнику згадується, що пленум ЦК КП(б)У від 27 травня «розглянув питання про відносини РСФРР і УСРР» Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК: У 2 т. - Т.1. - К., 1976. - С.56., але через невідповідність ухваленої з цього приводу резолюції ідеологічному курсу 1960-1980-х рр. опубліковано її не було. Аналіз цього документа дає змогу визначити особливості «українського погляду» на перспективи розвитку відносин України з Росією та державного статусу УСРР. Наводимо це рішення повністю:

«1. Формальна самостійність УСРР має ще залишитися.

2. Діям деяких занадто старанних аґентів РСФРР (особливо військових і продовольчих), що не зважають на національні особливості українського селянства, потрібно покласти край най- рішучішим чином.

3. Та необхідна централізація, рішення про яку ухвалено постановою політбюро ЦК КПУ за пропозицією ЦК РКП, має здійснюватися відкрито, у вигляді формальних постанов повноважних органів РСФРР та УСРР (ЦВК). Зокрема, питання про централізацію військового командування, залізничної справи, Раднар- госпу та фінансів потрібно вирішити саме таким чином.

4. Безпосереднє розпорядження на місцях, минаючи центральні] устан.[ови] Українських Республік (так у тексті, очевидно -- Української Республіки - Г.Є.) безумовно неприпустиме.

5. Означені рішення довести до відома ЦК РКП, для чого де- леґувати до Москви т. Раковського, якому одночасно доручається провести перемовини про форми об'єднання обох республік».

Указаним рішенням розгляд резолюції з питання про відносини не обмежився. Пунктом 9-м порядку денного пленуму було питання «Про Раднаргосп». Його вирішення також свідчило про несприйняття централізаторської нетерплячки центру:

«Запропонувати ЦК РКП суворо підтвердити всім економічним організаціям в Україні, що вони є органами УСРР, і що вони зобов'язані підкорятися центральним та місцевим органам УСРР. Резолюцію Всеукраїнського з'їзду професійної спілки про ліквідацію Укрраднаргоспу визнати неправильною (курсив наш - Г.Є.)».

Виділене курсивом особливо важливо, адже йшлося про той з'їзд, який, як похвалявся відповідальний за його проведення нарком праці УСРР Б.Магідов, «пройшов під прапором комуністів», і неодноразово «свідомо підкреслював необхідність об'єднання з Російською республікою».

Резолюція пленуму свідчила про те, що в керівництві КП(б)У до прагнення центру «злити» Україну поставилися вкрай критично. Українські радянські керманичі не заперечували потреби тісного об'єднання, але категорично наполягали на тому, що єдиним розпорядником у республіці мають бути саме центральні органи влади УСРР. Це прямо суперечило намірам Кремля.

Формально позиція ЦК КП(б)У обумовлювалася відповідними настановами затвердженої VIII з'їздом РКП(б) (18-23 березня 1919 р.) нової програми партії. У пункті 9.3 відзначалося: «Як одну з перехідних форм до повної єдності, партія висуває федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом» Программа Российской коммунистической партии (большевиков) // Восьмой съезд РКП(б): Март 1919 года: Протоколы. - С.398.. От тільки існувала істотна відмінність в оцінках поточної ситуації між більшовицьким центром влади та його українським субцентром.

Для Кремля згаданий пункт програми став теоретичним обґрунтуванням того «винятку із загальної настанови централізму», який уже було допущено на практиці фактом утворення радянських республік у національній оболонці. Там уважали, що всі утворені на теренах колишньої Російської імперії «окремішні» радянські республіки вже входили до складу федерації, існування якої, власне, і було тим «винятком». Звідси -- згадані вказівки на вже наявну радянську федерацію, які ми наводили вище. Наступним кроком мало бути «злиття» -- тоді комуністичне будівництво набуло б цілісних та органічних для нього форм.

В Україні «федеративне об'єднання держав» сприймалася інакше. Тут це вбачалося й публічно пропаґувалося як майбутній крок. Керманичі УСРР не вважали за доцільне, щоб республіка стала, як ішлося у вже цитованому інтерв'ю Л.Каменєва, «частиною єдиної радянської Росії». Натомість у них були плани стосовно розширення власного впливу на Галичину, про що свідчить відповідна резолюція з рішень того ж таки пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня 1919 р.: «1. Визнати формальну самостійність партійної організації Галичини, радянський уряд Галичини (рад, ревкомів та ін.). 2. Партійну організацію Галичини вважати обласною організацією КПУ. [...] 4. Підпорядкувати гали- чанську армію впливу командування УСРР» ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.1. - Спр.22. - Арк.4..

У резолюції пленуму від 27 травня 1919 р. було означене практичне ставлення ЦК КП(б)У до проблеми. Натомість в опублікованій 1 травня в партійній газеті статті головуючого на тому пленумі Ґ.П'ятакова давалося теоретичне обґрунтування українського підходу. Посилаючись на процитований вище пункт із програми РКП(б), Ґ.П'ятаков підкреслював: «Роз'єднані радянські республіки рухаються одна одній назустріч. Одним із перших кроків у цьому розумінні і є федерація або договірне об'єднання двох чи декількох республік в одну республіку, зі збереженням відносної політичної самостійності кожної із них» Пятаков Г. Проблемы национального освобождения // Коммунист. (Киев). - 1919. - 1 мая.. Окремо він наголошував на тому, що «національні вимоги [...] нерідко утруднюють проведення швидкого й послідовного об'єднання. Приходиться, доводячи й роз'ясняючи народним масам необхідність об'єднання, вичікувати того моменту, коли ця необхідність буде усвідомлена трудящими масами. Централізація здійснюється не методами насилля, а методами добровільної згоди» (виділено в ориґіналі - Г.Є.). Різницю в оцінках як поточної ситуації, так і перспектив розвитку відносин між Кремлем та Києвом видно неозброєним оком.

Після згаданого інтерв'ю Л.Каменєва газеті «Правда» за намірами якомога швидше ліквідувати українську державність закріпилася назва «курс Каменєва» або «каменєвський курс». Сам факт виходу такого інтерв'ю було сприйнято в Києві як офіційне підтвердження позиції Кремля. Реакцію ЦК КП(б)У ми розглянули. Але не всі члени ЦК були присутні на тому пленумі. Зокрема, В.Затонський у той час намагався залагодити галицькі справи. У датованій 31 травня 1919 р. (о 23-й год.) телефонограмі з Проскурова він зазначив ще один чинник, котрий мав спонукати до бодай тимчасової відмови від курсу на «злиття»:

«Тепер великою перепоною в роботі є поспішність москвичів, що квапляться приєднати Україну. Галичани-українці бажають об'єднуватися з нами, але з підозрою ставлять до русифікації, особливо коли читають “Правду”, московські “Известия” й особливо останні номери “Боротьби”. [...] Чи справді взято каменєв- ський курс, яке ставлення нині до боротьбистів?» ЦДАВО України. -- Ф.2. -- Оп.1. -- Спр.124. -- Арк.22..

Цю телефонограму негайно було передано Х.Раковському, який у Москві за дорученням пленуму ЦК КП(б)У вів перемовини про об'єднання. У Кремлі були змушені рахуватися з доволі категоричною позицією КП(б)У, тому вирішили не форсувати оформлення «злиття». Це було враховано у відповіді Х.Раковського: «Заяви Каменєва, що передані в інтерв'ю, не є думкою ані української, ані російської радянської влади». Здавалося б, перемогла позиція Києва. Виглядало так, що Кремль визнав потребу створення міжнародної, а не розширення російської «федерації» радянських соціалістичних республік. Це знайшло відображення в публічному акті, що підсумував стан відносин між УСРР та РСФРР - об'єднавчій резолюції Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р.

Першочервнева резолюція ВЦВК:
міждержавна угода чи декларація про наміри?

Щоб охарактеризувати зміст резолюції ВЦВК від 1 червня 1919 р. потрібно проаналізувати механізм її ухвалення. 28 травня, тобто наступного дня після затвердження пленумом ЦК КП(б)У розглянутої вище резолюції про відносини між УСРР та РСФРР, відбулося засідання політбюро ЦК РКП(б). Першим пунктом порядку денного стало «питання про воєнно-економічний союз з Україною» Протокол заседания политбюро ЦК, 28 мая // Известия ЦК КПСС. -- 1919. -- №12. -- С.163.. Було вирішено:

«А) Провести через ЦВК постанову про об'єднання: а) військового комісаріату та командування; б) ВРНГ; в) Наркомшлях; г) Нарком- зем і Наркомпраця (так у протоколі, імовірно описка -- в інших подібних документах ішлося про Наркомфін, а не Наркомзем -- Г.Є.). Б) Затвердити як директиву для ЦК КПУ, що наркоми РСФРР стають союзними наркомами, а наркоми України -- їх обласними»РГАСПИ. -- Ф.17. -- Оп.3. -- Д.9. -- Л.1. Див. також: Протокол заседания политбюро ЦК, 28 мая. -- С.163..

Із тексту протоколу, здавалося б, випливає, що проведена через ВЦВК постанова й мала стати, власне кажучи, «угодою про союз». Натомість ознайомлення з наявним у матеріалах цього засідання політбюро ЦК проектом резолюції ВЦВК свідчить про односторонній («російський») характер запланованого рішення. У ньому не йшлося про формалізацію певних відносин між УСРР та РСФРР, це радше була декларація про наміри чи маніфест. Ось текст проекту:

«І. ВЦВК визнає за необхідне провести тісне об'єднання: 1) військової організації й військового командування; 2) Рад народного господарства; 3) залізничного управління та господарства; 4) фінансів і 5) комісаріатів праці Російської й Української СРР із тим, щоб керівництво вказаними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій. ІІ. Об'єднання повинно бути проведено шляхом угоди з УЦВК (тобто Українським ЦВК - Г.Є.) та РНК України. ІІІ. Для здійснення вказаних шляхів обирає комісію у складі [...] (не зазначено - Г.Є.), якій доручає негайно вступити в переговори з відповідними представниками УЦВК та разом із ними напрацювати конкретні форми об'єднання».

У наступні дні до проекту постанови ВЦВК внесли вагому корективу: вироблені на прикладі з Україною принципи об'єднання було вирішено поширити на інші радянські республіки, щоправда без Угорщини. Для цього обласним партійним органам Латвійської та Литовсько-Білоруської Республік було поставлене завдання організувати відповідні публічні звернення вищих радянських органів влади. Відтак за підписами членів Ради оборони Литовсько- Білоруської Республіки та голови уряду радянської Латвії П.Стучки відповідні телеграми з проханням включити ці утворення до військового союзу було надіслано 31 травня. Однак П.Стучка у примітці «не для друку» підкреслив: «Становище, що склалося, потребує деякої обережності у зламі», та відзначив, що уряд Латвії формально не має повноважень ухвалити рішення про зміну підпорядкування латвійської армії, що свідчить про те, що голова уряду радянської Латвії не мав права дати вказівку підписати яку-небудь угоду.

1 червня 1919 р. відбулося розширене засідання політбюро ЦК РКП(б), в якому, окрім його членів В.Леніна та Л.Каменєва, узяли участь М.Калінін, Х.Раковський, Е.Склянський, І.Смілґа, В.Міцкевич (Капсукас) (останній -- очільник уряду Литовсько-Білоруської Республіки). У порядку денному значилося лише одне питання: «Про воєнно-економічний союз із радянськими республіками».

Рішення політбюро ЦК РКП(б) містило три підпункти. Перший із них був таким: «1а) Прийняти проект резолюції Каменєва (тут і нижче виділення наше - Г.Є.) про воєнно-економічний союз радянської Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії. Доручити йому запропонувати її до ЦВК». Після процитованого наведено текст проекту рішення, яке й було затверджене на цьому засіданні. Для нас важливо підкреслити, що автором вказаного проекту був Л.Каменєв. Сам факт того, що рішення «про союз» доручили готувати найбільш активному поборнику «злиття» навіть після того, як було начебто визнано, що його думки не відповідають курсу ЦК РКП(б), свідчив про те, що ідея «злиття» для Кремля актуальності жодним чином не втратила.

Другий підпункт звучав так: «1б) Для вироблення угоди (на основі директиви ЦК) обрати від ЦВК комісію у складі Каменєва, Курського, Троцького, Красіна, Сталіна, Чичеріна, Рикова, Крестинського». У цьому підпункті автор виділив ті складові резолюції ЦК РКП(б), які свідчать про відсутність угоди як такої, тобто про те, що її ще треба було складати. І саме для цього й створювалася комісія ВЦВК, яка мала сформулювати пропозиції лише російської сторони (з інших республік у комісії ніхто представлений не був). Постановою ВЦВК декретувався, чи якщо бути точнішим -- декларувався, -- лише перший підпункт.

Того ж дня ухвалений на засіданні політбюро ЦК РКП(б) проект резолюції з деякими косметичними змінами було затверджено Всеросійським ЦВК у «радянському порядку». У резолюції йшлося про наміри створити «воєнний союз усіх згаданих радянських соціалістичних республік», що «повинен бути першою відповіддю на наступ спільних ворогів». Відзначалося: «Тому, стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму [...]» Всеросійський ЦВК «визнає необхідним провести тісне об'єднання: 1) військової організації і військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління і господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці радянських соціалістичних республік Росії,

України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво вказаними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій. Об'єднання повинно бути проведене шляхом погодження з центральними виконавчими комітетами і радами народних комісарів усіх зазначених радянських республік» (курсив наш - ЛЄ.) Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про об'єднання радянських республік - Росії, України, Латвії і Литви, Білорусії - для боротьби з світовим імперіалізмом // Комуністична партія - натхненник і організатор об'єднавчого руху українського народу за утворення СРСР. - С.123..

Виділені курсивом слова зайвий раз указують на те, що подібне об'єднання бачилося як майбутній крок, а сама ця постанова була декларацією про наміри, яка підтверджувала й узагальнювала подібні декларації України та інших радянських республік.

Після цього засідання Х.Раковський затримався в Москві ще на один день -- 2 червня 1919 р. він наполегливо відстоював позицію ЦК КП(б)У на об'єднаному засіданні політбюро та оргбюро ЦК РКП(б), на якому розглядалися практичні проблеми у відносинах між РСФРР та радянськими республіками, насамперед з Україною. Уже 4 червня він доповідав у Києві на політбюро ЦК КП(б)У з питання про об'єднання. Рішення українського радянського керівного політичного органу зайвий раз свідчило про те, що постанова-декларація ВЦВК від 1 червня, а точніше -- ухвали ЦК РКП(б), -- сприймалися у ЦК КП(б)У як загальне керівництво до дії, а не наказ до безпосереднього застосування. Воно розпочиналося так: «Для складення проекту об'єднання [,..]».

Наступного дня Х.Раковський дав інтерв'ю кореспондентові газети Київського військового округу, в якому відзначив:

«Центральний виконавчий комітет у Москві у відповідь на постанову Центрального виконавчого комітету України від 17 травня (так у тексті, насправді -- 19 травня. - Г.Є.) вирішив ужити заходів до об'єднання тих комісаріатів, які обслуговують оборону радянських республік: військовий комісаріат, Рада народного господарства, комісаріати фінансів, шляхів сполучення і праці.

Із цією метою Російським центральним виконавчим комітетом було обрано спеціальну комісію, куди входять товариші: Ка- менєв, Курський, Троцький, Красін, Сталін, Чичерін, Риков та Крестинський. [...] В основі всіх цих об'єднань лежить два принципи: -- з одного боку, визнання незалежності та свободи, а також самостійності України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму, а з іншого боку -- єдність революційного фронту. [...]. На найближчому своєму засіданні Центральний виконавчий комітет України обере зі свого боку комісію, котра разом з комісіями інших Центральних виконавчих комітетів радянських республік знайде форму такого об'єднання».

Схоже за змістом інтерв'ю він дав і головній радянській газеті -- «Известиям ВУЦИК», зауваживши, що «питання про створення федеральної конституції є питанням досить складним і потребує обговорення. Тому обраним центральними виконавчими комітетами комісіям доведеться, не перериваючи роботи над створенням кінцевих форм об'єднання всіх радянських республік, приступити зараз же до написання тимчасової угоди».

Зазначимо, що задекларовані у згаданих інтерв'ю принципи майбутнього об'єднання цілковито узгоджувалися як із рішенням пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня 1919 р., так і з процитованою вище статтею Ґ.П'ятакова про національне визволення.

Ці інтерв'ю ще раз підтверджують, що утворена 1 червня 1919 р. комісія ВЦВК, завданням якої було створити угоду про союз, мала односторонній («російський») характер. В Україні мала бути (і була!) створена аналогічна комісія ВУЦВК. Сама ж постанова ВЦВК від 1 червня стала декларацією про наміри, а не реальною угодою, котру - як постійну («федеральну конституцію»), так і тимчасову -- потрібно було створити, і постановою ВЦВК така потреба визнавалася нагальним завданням.

Як в Україні, так і в Росії публічно відзначалося, що ініціатива об'єднання належала українській стороні. Щоправда, у республіці більше підкреслювалося те, що в основу такого об'єднання буде покладено визнання незалежності, свободи та самостійності України. Інакше кажучи, наголошувалося, що союз буде рівноправним. Однак кремлівські керманичі в такому майбутньому об'єднанні вбачали ліквідацію формальної української державності та входження республіки до складу РСФРР. І воліли зробити це якомога швидше. Але аналіз цих намірів та кроків з їх реалізації -- тема для іншого дослідження.

Формальним визнанням права націй на відокремлення керманичі більшовиків сподівалися зцементувати централізовану державу. Спочатку можливість федералізації Росії вони категорично заперечували, сподіваючись, що в національно-визвольних рухів не вистачить сил для відокремлення, а централізована держава у зародку придушить такі прагнення. Однак розвиток революції в Росії продемонстрував, що національно-визвольний рух перебуває на тому етапі, коли заперечення федералізації посилює прагнення до відокремлення, тобто робить його цілком вірогідним варіантом. Відтак більшовицький провід діяв за обставинами. Політику партійного керівництва впродовж 1917 -- лютого 1919 рр. у питанні про державний устрій влучно охарактеризував Ґ.П'ятаков: «Зустрічаючись на практиці з цим питанням, наша партія ходила колом та довкола, то відверто неґативно кажучи про федерацію, то “в крайньому випадку допускаючи і федерацію”, то погоджуючись з тим, що федерація - річ непогана. Твердого курсу не було».

Завдяки такій нечіткості Кремлю і вдавалося опанувати національні «окраїни». При цьому «загальної настанови централізму» ніхто не скасовував, адже ця ідея була засадничою для комуністичного світобачення. Але використання більшовиками національних гасел спричинило створення радянських республік у національній оболонці, що само по собі суперечило наявним настановам централізму. Щоб позбутися суперечності між практикою та принциповими положеннями комунізму до програми партії було внесено формулювання про федерацію як перехідний етап до цілковитого злиття. Оскільки про скільки-небудь реальну незалежність національних республік не йшлося, то у Кремлі цілком, здавалося б, закономірно визначали наявний зв'язок із такими республіками, насамперед з Україною, як федеративний і, відповідно, наступним кроком бачилося «злиття».

«Самостійницькі» («самостийнические») настрої, що в перші місяці 1919 р. поширювалися як серед рядових членів КП(б)У, так і керівництва УСРР, посилили у верхівки РКП(б) побоювання того, що Україна може стати реально незалежною. Водночас, з огляду на тріумф радянської влади в лютому - березні 1919 р., що сприймався як перемога комуністичних ідей, потреба у «відступі від настанови централізму» при вирішенні «українського питання» зникала як така: мети, здавалося б, було досягнуто. Відтак у Кремлі спробували форсувати «злиття».

Український субцентр більшовицької влади був ближчим до епіцентру подій і був змушений зважати на настрої суспільства. Тут добре розуміли, що актуальність національно-державного будівництва не зникла. Дозволену новою партійною програмою федерацію верхівка КП(б)У розтлумачила як майбутній крок, для здійснення котрого потрібно провести потужну аґітаційну роботу. Тому, незважаючи на тиск, зі «злиттям» категорично не погодилися та змусили центр рахуватися з українською думкою. «Злиття» України, яке Кремлеві здавалося вже ледь не вирішеною справою, знову довелося (бодай частково) відкласти. Компроміс було формалізовано в об'єднавчій декларації ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р. Цей документ не підпадає під визначення формальної міждержавної угоди чи навіть обов'язкового до виконання на території РСФРР декрету. Це була публічна декларація про наміри, в якій наголошувалося також і на національно-державних правах тих країн, об'єднання яких планувалося. Ухвалення цього документа не усунуло розбіжностей між Кремлем та Києвом в оцінці стану й перспектив розвитку відносин по лінії УСРР - РСФРР.

Анотація

Аналізуються відносини між УСРР та РСФРР у перші місяці комуністичного будівництва в Україні. Залучаються до наукового обігу автентичні, але з погляду компартійних діячів «ідеологічно невитримані» документи, один з яких - резолюція пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня 1919 р. Ставиться під сумнів усталена в історіографії схема розвитку таких відносин. Виправляються фактологічні помилки, характерні для деяких праць та збірників документів із цієї тематики. Особливу увагу приділено аналізу «об'єднавчої» постанови Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р., котра у сучасній історіографії традиційно означаєть- ся як угода про «воєнно-політичний союз».

Ключові слова: УСРР, РСФРР, ЦК КП(б)У, ЦКРКП(б), ВЦВК, воєнно-політичний союз, федералізм, централізм.

The evidential mistakes, specific for collections and documents of this theme, are fixed. The main attention is paid for analysis of “unifying” resolution of All-Russian Central Executive Committee from 1 June 1919s, which in the modern historiography traditionally considered as the agreement about “military-political alliance”. Keywords: USSR, RSFSR, Central Committee Communist Party (bolsheviks) of Ukraine, Central Committee Russian Communist Party (bolsheviks), All-Russian Central Executive Committee, military-political alliance, federalism, centralism.