Опубліковані документи і матеріали з історії відносин між УСРР та РСФРР у 1917-1923 рр.: джерелознавчий аналіз

Цікавою є доля вже згаданого вище «Листа до партії» Д. Мануїльського. Вперше він був опублікований у пресі у січні 1920 р., потім у дещо відредагованому вигляді -- у хрестоматії 1934 року. А в 1990 р. вже під назвою «Лист Д. З. Мануїльського до партії про єдність російського та українського народів, самовизначення націй і народностей країни» він був оприлюднений серед інших документів з теми національних відносин на шпальтах «Українського історичного журналу»84. Щоправда, документ датували неправильно (1923 р. замість січня 1920 р.). Упорядникам залишався невідомим той факт, що цей «Лист» було введено у науковий обіг ще в 1934 р.

Завершуючи огляд третьої групи друкованих джерел, слід зауважити, що у радянській історіографії 1930-х -- першої пол. 1980-х рр. значна їх частина з ідеологічних міркувань не використовувалася, а у зарубіжній, в тому числі й діаспорній, вони були малодоступні. Введення їх до широкого наукового обігу сприятиме всебічному висвітленню розглядуваної тематики.

До четвертої групи друкованих джерел, як було сказано, відносимо різноманітні непублічні звернення, директиви, листи, телеграми, чорнові записки, звіти, протоколи. Особливістю цієї групи джерел є те, що вони були оприлюднені значно пізніше від події, що відбулася, тобто публікувалися вже як історичне джерело.

Такі документи становлять вагому частину матеріалів у збірниках творів В. Леніна. Особливо ж слід відмітити опубліковане у 2000 р. видання «В.И. Ленин. Неизвестные документы 1891-1922», яке складається саме з таких матеріалів85. Низка розміщених там документів стосується «українського» питання. Зокрема, ретельний аналіз «Проекту тез про політику ЦК РКП(б) на Україні» допомагає дослідити обставини появи фундаментальної для майбутнього радянської України постанови «Про Радянську владу на Україні».

Віднесені до четвертої групи джерела почали оприлюднюватися у 1920-ті рр. Публікації були зосереджені у спеціалізованих журналах, в Україні -- це насамперед рубрика «Документи і матеріали» в журналі «Літопис революції». При дослідженні теми відносин між УСРР та РСФРР таких документів автор використав чимало. Як приклад, згадаємо протоколи Київської організації РСДРП(б) за 1917 р., аналіз яких дозволяє дослідити становище та вплив більшовиків у Києві та співвіднести загальні партійні настанови з національного питання з їхньою реалізацією в Україні86.

З розгортанням другого комуністичного штурму (1929-1932 рр.) вартісні публікації на тему відносин УСРР і РСФРР зникають, встановлюється жорстка «марксистсько-ленінська» цензура. Певне послаблення з'явилося у добу «хру- щовської відлиги». На межі 1960-1970-х рр. вийшли друком два пов'язані між собою збірники (редакційні колегії різні, але упорядники одні і ті ж) з документами та матеріалами командування Червоної армії та її окремих фронтів у 1917-1922 рр.87. Розміщені там документи (директиви, звіти, аналітичні записки) істотно доповнюють деталями вже здобуті з інших джерел відомості про відносини між УСРР та РСФРР і допомагають здійснити комплексний аналіз проблеми. Втім, незважаючи на тимчасове послаблення ідеологічної цензури, документів, які свідчили б про проблеми в українсько-російських відносинах, у цих збірниках нема.

Ідеологічно незаангажовані публікації документів відновилися в останні роки існування СРСР. Спочатку місцем їх розміщення були журнали, а потім і окремі книги. Частина джерел, які відповідно до застосованої у цій праці класифікації входять до четвертої групи, опублікована у вже згаданих тематичних збірниках документів та публікаціях в «Известиях ЦК КПСС», «Отечественной истории» та «Українському історичному журналі», основу для яких становили рішення органів влади. В останньому з названих журналів з'явився, зокрема, ґрунтовний звіт офіційно незатвердженого Українського представництва при Наркоматі у справах національностей про роботу у період з 1 серпня по 1 грудня 1920 р., де змальоване реальне ставлення Кремля до української державності у той час88. Низка такого роду документів 1917-1919 рр., більша частина яких раніше не публікувалася у документальних збірниках, оприлюднена у вигляді додатку до монографії Г. Єфіменка89.

Різновид такої групи джерел -- листування між компартійно-радянськими керманичами, до складу яких входило й керівництво УСРР, було покладено в основу збірника документів під назвою «Большевистское руководство. Переписка. 1912-1927»90. Щоправда, документів, які стосуються відносин між УСРР та РСФРР, там небагато. Та й наукові коментарі, що стосуються власне українських проблем, часом хибують на недоліки. Приміром, у тексті наведеної у збірнику телеграми Х. Раковського про рішення ВУЦВК щодо ліквідації Українського фронту не завжди правильно розставлені коми, що спотворює назви згаданих там політичних партій. А в науковому коментарі представників УСДРП (незалежних-лівих), означених у повідомленні Раковського як «ліві незалежники комуністичні», упорядники збірника представили як «членів комуністичної партії України -- прихильників незалежності»91.

Представлені цікаві для дослідника відносин між УСРР та РСФРР документи і у фундаментальному збірнику документів з історії махновського руху92. Однак найактуальніші з них -- доповідна записка до ЦК РКП(б) новоприбулого в Україну Адольфа Йоффе та проект державного устрою України після її звільнення від білих, -- датовані неправильно93. Причому якщо у першому випадку хиба становить один місяць, то у другому -- більше півроку. Непідготовлений читач через помилкове датування може зробити хибні висновки, адже ситуація у 1919 р. стрімко змінювалася.

Окремо слід зупинитися на друкованих джерелах, які характеризують вирішення територіального питання. Ця тема в радянський період була винесена за межі дослідницької уваги. Після 1991 р. ситуація покращилася. Матеріали про зміну кордонів у 1919 р. містяться у документальному додатку до колективної монографії В. Боєчка., О. Ганжі та Б. Захарчука94. У збірнику документів з історії адміністративно-територіального поділу Донецької області є відомості з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР у 1920 р.95 Більше документів з проблеми територіального розмежування в 1920 р. опубліковано в упорядкованій Ю. Галкіним збірці документів про прикордонні суперечки між УСРР та РСФРР в 1920-ті рр.96 Однак у ній увага зосереджена на позиції російської сторони, наведені документи не дають можливості дати вичерпну відповідь про причини та процес зміни кордону між УСРР та РФРР в 1920 р. В усіх трьох виданнях публікуються документи, які вперше опубліковані як історичне джерело.

До п 'ятої групи друкованих джерел відносимо довідкову літературу. Це різного роду статистичні відомості, результати переписів, календарі-довідники, відомості про адміністративно-територіальний поділ, хронологічні довідники тощо. Усі ці джерела друкувалися як результат обробки певних відомостей, підсумок аналітичної роботи, тобто були на певній часовій відстані від описуваних явищ чи подій. Розміщені вони можуть бути як в газетних чи журнальних публікаціях, так і в окремих виданнях.

У тих випадках, коли джерело поставало в результаті виконання певного стандартного алгоритму дій (результати переписів, довідники адміністративно-територіального поділу) вплив укладача був мінімальним. Таким, наприклад, було видання з характерною для розуміння ставлення Кремля до формальної державності радянської України назвою «Всероссийская перепись членов РКП 1922 года»97 Інші (не переписні) статистичні відомості підбиралися під визначене завдання. Так, наприклад, щоб упорядкувати бюджетні відносини з Кремлем, влада УСРР поставила завдання визначити частку України в бюджеті та господарстві Російської імперії/РСФРР/СРСР у 1913-1925 рр. Відповідні таблиці з написаних працівниками Держплану УСРР брошур ілюстрували виконання цього завдання98.

Важливим як для систематизації певних цифрових даних, так і для з'ясування політичної «атмосфери» тих років стали довідкові видання -- «календарі-довідники» та «статистичні щорічники». Такі видання стали регулярно друкуватися із середини 1920-х рр.99. Окрім власне статистичних відомостей, у цих книгах є оцінка відносин між УСРР та РСФРР у 1917-1923 рр. і, зокрема, характеристика процесу утворення СРСР.

Зануритися в епоху та зрозуміти контекст подій можна з допомогою хронологічних довідників. Слід зауважити, що історичним джерелом подібні видання можуть вважатися лише у тому випадку, якщо є чітка і оформлена належним чином вказівка на походження інформації. Саме такими є книги з започаткованої Інститутом історії України НАН України в 2004 р. серії «Україна: хроніка ХХ століття». У 2005-2009 рр. вийшли друком шість книг, що охоплюють 1918-1923 рр. Кожному рокові, за винятком 1923-24 рр., присвячена окрема книга.100 Після вказівки на ту чи іншу подію у тексті йде посилання на джерело інформації. Особливо цінними є упорядковані О. Мовчан довідники за 1921 та 1922 рр., де окрім традиційних для цієї серії джерел інформації (збірників документів та преса) використано архівні матеріали засідань політбюро ЦК КП(б)У.

У певному сенсі попередником такої серії можна назвати опубліковане у 1928 р. видання «1917 год на Киевщине»101. Географія цього видання, як це зрозуміло вже із назви, вужче за вказані довідники Інституту історії України. Але Київщина -- то центр України, і основні події 1917 р. в Україні відбувалися саме тут. Окрім цього, перевагою вказаного видання є розлогі цитати з використаних джерел інформації, внаслідок чого читач/дослідник отримує набагато більше відомостей про подію. Тому у більшості випадків зникає потреба подальшого ознайомлення із вказаними у цій книзі джерелами.

Окрему увагу слід приділити праці «Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника». Це видання складається з 12 основних та одного довідкового тому. Дослідники нерідко використовують його як історичне джерело. Відповідно вказані там відомості не піддають сумніву і не перевіряють на достовірність за першоджерелами. При цьому вважається, що ознайомлені з маловідомими джерелами упорядники мають достатньо підстав для усіх власних тверджень. Але комплексний аналіз джерел з призводить до висновку, що, принаймні в «українському питанні», це далеко не так -- упорядники нерідко припускаються помилок. Незважаючи на це, аналіз цих книг сприяє здобуттю знань з теми відносин між УСРР та РСФРР, адже у ключові щодо «українського питання» періоди В. Ленін займався ним особисто, і це відповідним чином відбилося у його біографічній хроніці. Однак використовувати це видання як джерело можна лише з певними засторогами.

Шосту групу становлять джерела особового походження провідних компартійно-радянських керівників того часу -- спогади (мемуари), автобіографії. Події у них подані через призму особистості такого діяча. І якщо у спогадах головним предметом уваги була та чи інша подія, то в автобіографіях текст формувався навколо життя і діяльності самого дописувача.

Автобіографії компартійно-радянських діячів перших років існування СРСР були опубліковані в другій половині 1920-х років у вигляді додатку у трьох випусках до 41 тому енциклопедичного словника Гранат, перевиданих у 1989 р.102. Зокрема, там були опубліковані автобіографії Володимира Антонова-Овсієнка, Володимира Аусема, Михайла Богуславського, Андрія Бубнова, Мирона Владимирова, Михайла Владимирського (вперше опублікована в 1925 р.), Климента Ворошилова, Якова Дробніса, Емануїла Квірінга, Фелікса Кона, Станіслава Косіора, Дмитра Лебедя, Григорія Петровського, Георгія Пятакова, Християна Раковського, Миколи Скрипника (написана під час партійної чистки в 1921 р.). Наявні у словнику також написані іншими дописувачами біографії Артема (Федора Сергєєва) та Євгенії Бош (на час виходу в світ словника їх вже не було серед живих) та авторизовані біографії Дмитра Мануїльського і Володимира Затонського.

В «Архівах України» у 1989 р. було опубліковано автобіографії Х. Раковського103 та М. Скрипника104 підготовлені відповідно В. Волковинським та Р. Пирогом. Автобіографія М. Скрипника -- той самий текст, що і в енциклопедичному словнику «Гранат», який був написаний під час партперевірки 1921 р. (щоправда, там є відомості за 1922 р.). Щодо автобіографії Х. Раковського, то тексти не співпадають, але в обох випадках акцент робився на «доукраїнській» діяльності. Щоправда у варіанті автобіографії з енциклопедичного словника все-таки більше відомостей за період 1919-1923 рр.

Усі вказані діячі у 1917-1923 рр. в той чи інший час мали істотний вплив як на перебіг подій в радянській Україні, так і на формування відносин УСРР та РСФРР. Щоправда, у тих автобіографіях, як правило, нема відомостей про ставлення цих діячів до національних відносин та й загалом період 19171923 рр. висвітлений поверхово. Однак оцінка та вибір ними самими найважливіших віх у своєму житті дають змогу скласти уявлення про психологічний портрет й краще зрозуміти мотиви їхньої діяльності, в тому числі в той час, коли вони мали вагомий вплив на формування відносин між УСРР та РСФРР.

Спогади особливо цінні у тих випадках, коли документальних джерел недостатньо. Відомий навіть приклад, коли було організовано спеціальний «вечір спогадів» з різними знаковими фігурами, матеріали якого потім опублікували в «Літопису революції»105. На сторінках цього журналу було також опубліковано низку статей-спогадів Г. Лапчинського про історію радянської влади першого періоду її існування в Україні106.

Слід відзначити, що журнал «Літопис революції» з його відповідною рубрикою став тим майданчиком, де спогади публікувалися постійно. А відповідний текст В. Затонського навіть було передруковано в 1990 р.107. При дослідженні відносин між УСРР та РСФРР у 1917-1923 рр. було використано чимало відповідних матеріалів.

Як спогади за свіжим слідом подій, підкріплені офіційними документами можна охарактеризувати працю П. Христюка «Замітки і матеріали до історії української революції». У першому та другому томах видання йдеться про період, коли українські національні сили, діяльність яких є предметом уваги П. Христюка, тісно співпрацювали з більшовиками108. Тому в наведених там документах поміж іншого описуються позиції більшовиків з різних питань, серед яких і відносини між Україною та Росією. Наявність у цих книгах значної кількості документів та публічність цього видання дає, здавалося б, підстави для віднесення цієї їх до третьої групи джерел, а чітка хронологічна послідовність -- до п'ятої (довідкова література). Однак у цих книгах чимало власного тексту автора, який, до того ж, був не лише спостерігачем, а й активним учасником Української революції, тобто він ділився із читачем власним досвідом. Це переважило, і тому відомості про цю книгу розміщено серед спогадів.

Приблизно ті ж самі критерії спонукають віднести до спогадів чотиритомник В. Антонова-Овсієнка109, хронологічні рамки якого обмежуються листопадом 1917 -- червнем 1919 рр. з перервою на період від 10 травня до листопада 1918 р. На те, що це насамперед «спогади», є пряма вказівка у передмові до третього тому: «Автор ставить своїм завданням не «історичне дослідження», а «спогади, підкріплені офіційними документами». Варто підкреслити, що наведені документи були насправді дуже важливі і згодом деякі з них входили до документальних збірників, а вирізки із книги зустрічаються серед матеріалів архівного фонду Й. Сталіна.

Звичайно, згаданими тут автобіографіями та спогадами шоста група джерел не обмежується. Ми назвали лише найважливіші публікації.

Сьому і останню групу опублікованих джерел означимо як аналітично-оглядові праці компартійно-радянських діячів, що були написані свіжим слідом подій. Ця група публікацій є межовою між історіографією та джерелами, у них аналіз документів сполучається із власними спогадами, рефлексіями. Так, з одного боку, у таких працях впадає в очі спроба системного аналізу пройденого шляху: наводяться причинно-наслідкові зв'язки, простежуються основні віхи минулих подій, робляться висновки тощо. А з іншого -- вони, як правило, не мають належного наукового апарату і базуються насамперед на особистому досвіді. Як зауважувалося в передмові до одного з таких видань, «вказані нариси написані не кабінетним вченим за документами, що їх здобули із запилених архівів, а живим, найактивнішим учасником подій, перед очима якого безпосередньо і розгорталася героїчна епопея боротьби українських робітниче-селянських мас за своє звільнення -- за встановлення своєї Радянської Республіки»110.

Окрім вказаного вище дослідження, яке написав М. Майоров111, слід згадати схожі за тематикою праці М. Равича-Черкаського112 та М. Яворського113. Автори двох останніх були не лише активними діячами радянської влади, щоправда, не першого ряду, але й істориками. Їхні книги за деякими ознаками слід класифікувати як історичні праці. Віднесення їх до джерел викликане насамперед формальним дотриманням обраного нами критерію -- рік написання або першого видання праці. Таким межовим ми визначили 1923 рік -- рік утворення СРСР.

На відміну від М. Яворського та М. Равич-Черкаського інші два автори -- І. Кулик та М. Скрипник, які написали праці114, присвячені першому існування радянської влади, були активними політичними гравцями. Їхня діяльність безпосереднім чином впливала на формування відносин між УСРР та РСФРР. У першому уряді радянської України вони посідали посади народних секретарів, а М. Скрипник з початку березня був ще й керівником уряду. З травня 1918 р. І. Кулик очолив український відділ при Наркоматі зі справ національностей РСФРР і на цій посаді мав вплив на кадрові призначення в Україні наприкінці 1918 -- початку 1919 р., був добре ознайомлений із складнощами його формування та проблемами в українсько-російських відносинах. М. Скрипник з 1919 р. працював наркомом, а починаючи з кінця 1920 р. брав участь у розв'язанні більшості питань, пов'язаних з українсько-російськими відносинами. Написані цими діячами праці про події кінця 1917 -- початку 1918 рр. несуть відчутний відбиток саме їхньої політичної позиції, але структура праць та їхній фактаж свідчить те, що автори користувалися не лише власними спогадами, а й усіма доступними їм документами.

Таким чином, аналіз джерел з історії відносин між УСРР та РСФРР у 1917-- 1923 рр. засвідчує наявність широкого кола опублікованих документів. Це дозволяє виразно окреслити формальний бік проблеми, прослідкувати набір пропагандистських засобів, з' ясувати сутність офіційних позицій України та Росії. Однак цього замало, щоб зрозуміти усі ті зигзаги, що відбувалися зі статусом радянської України протягом цих років. Адже реальний стан справ, як правило, відрізнявся від задекларованого назовні, та й загалом форма більшовицької політики не мала бути тотожною її змісту. Окрім того, нерідко існувала навіть формальна невизначеність. Тому, незважаючи на всю важливість друкованих джерел і на вагоме збільшення їх доступності, з розвитком електронних засобів поширення інформації, головними у дослідженні відносин між УСРР та РСФРР залишаються архівні матеріали. Такий висновок обумовлений ще й тією обставиною, що після здобуття Україною незалежності не публікувалося документальних збірників на цю тематику, тобто до наукового обігу так і не було введено значного масиву утаємничених, а тому і невідомих раніше джерел.

Размещено на Allbest.ru