Візантійська спадщина Володимира Мономаха в історичній пам'яті

Алексія Комніна (1118 р.) дружні відносини з імперією було відновлено й 1122 р. онука Мономаха, дочка його старшого сина Мстислава, відома в історіографії під іменем Добродії Мстиславівни, вийшла заміж за візантійського «царевича» (як уважають дослідники, або за племінника Алексія I, або за одного з його онуків -- Алексія чи Андроніка Лопарев Х. Брак Мстиславны (1122 г.) // Византийский временник. -- T.IX. -- Санкт- Петербург, 1902. -- С.424--426; Пападимитриу С. Брак русской княжны Мстиславны Добродеи с греческим царевичем Алексеем Комнином // Там же. -- T.XI. -- Санкт-Петербург, 1904. -- С.83-- 84; Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. -- С.477; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. -- С.187; Котляр Н.Ф. Дипломатия Южной Руси. -- С.66.). Таке у практиці русько-візантійських відносин відбулося вперше. Тоді ж замість померлого у квітні 1121 р. Никифора до Києва з Царгорода прибув новий митрополит Микита Ипатьевская летопись. -- Стб.286., який, уважається, привіз частину шанованої християнської святині -- перст Іоанна Хрестителя Присёлков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси. -- С.330-- 331; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. -- С.187; Карпов А.Ю. Владимир Мономах. - С.179-182.. Останнє, зазначив М.Присьолков, «стало, звичайно, непересічним церковним святом і було викликане бажанням греків висловити тим шану й повагу до Мономаха» Присёлков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси. -- С.331..

Деякі дослідники небезпідставно вбачають у русько-візантійському воєнному конфлікті 1116 р. й подальшому примиренні витоки знаменитої леґенди про похід на Візантію самого Володимира Мономаха та отримання ним знаків царської влади Див., напр.: Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст. -- К., 1891. -- С.126; Грушевський М. Історія України-Руси. -- T.II: XI--XIII віки. -- Л., 1905. -- С.115--116; Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. -- С.477; Карпов А.Ю. Владимир Мономах. -- С.326; Боровков Д. Владимир Мономах, князь-мифотворец. -- С.195, 204. Спираючись на відомості «Історії Російської» В.Татищева, А.Ґорський висловив при-пущення, що 1118 р. Мономах знову посилав військо на Дунай, однак імператорові Алексієві Комніну вдалося запобігти зіткненню ціною багатих дарів і домовленістю про одруження одного зі своїх синів з онучкою київського князя (див.: Горский А.А. Русско-византийские отношения при Владимире Мономахе и русское летописание // Исторические записки. -- Т.115. -- Москва, 1987. -- С.308--328; Его же. Забытая война Мономаха. -- С.100). Однак, з огляду на наведені О.Толочком переконливі докази того, що в розпорядженні В.Татищева не було ніяких унікаль-них і втрачених згодом джерел, і що фактично всі «надлишкові» повідомлення історика є вигад-кою, подібні речі видаються малоймовірними (див.: Толочко А.П. «История Российская» Василия Татищева: источники и известия. -- Москва; К., 2005). Не переконує і припущення про те, що після відновлення до 1122 р. відносин із Візантією Мономах отримав від імператора титул «сина» й вінець (див.: Wasilewski T. La place de l'Etat russe dans le monde byzantin pendant le haut moyen age // Acta Poloniae Historica. -- 1970, XXII. -- P.48). На питання, чи були в руських князів «він-ці», більшість сучасних дослідників відповідають неґативно (див.: Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- С.125, 147--148; Назаренко А.В. К проблеме княжеской власти и политического строя Древней Руси. -- С.192; Долгов В.В. Древняя Русь: мозаика эпохи. -- С.24--36; Пузанов В.В. Княжеские «клобуки» и «венцы»: к спорам о древнерусских инсигниях // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. -- Вип.20: Actes testantibus: Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. -- Л., 2011. -- С.569--581). Проте іноді робить-ся виняток для Володимира Святославича, який разом із рукою візантійської принцеси, імовір-но, отримав і якісь інсиґнії, котрі зникли під час усобиці 1015--1019 рр. (див.: Поппэ А. Святые венценосцы (Как возник культ Бориса и Глеба) // Родина. -- 2002. -- №11/12. -- С.93; Его же. Земная гибель и небесное торжество Бориса и Глеба // ТОДРЛ. -- Т.54. -- Санкт-Петербург, 2003. -- С.308--312; Ричка В.М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). -- К., 2009. -- С.71--74; Його ж. Святий рівноапостольний князь Володимир Святий в історичній пам'яті. -- С.41--45). Якщо це так, то теоретично не можна виключати також отримання будь-яких відзнак (хай і не такого високого ранґу) і Всеволодом Ярославичем, який одружився з родичкою Константина IX Мономаха. Надсиланню місцевим правителям владних інсиґній у Константинополі, як відомо, приділяли особливе значення, розглядаючи цей акт найчастіше як визнання залежності від ім-перії. Стосовно ж знаменитої «шапки Мономаха», її, як доводять фахівці, було виготовлено в 1330-х рр. для татарського хана Узбека. Наприкінці XV ст. до неї додали хрест та освятили леґен- дою про нібито візантійське походження, тобто зв'язком з імператором Константином Мономахом (див.: Кінан Е. Російські міфи про київську спадщину // Його ж. Російські історичні міфи. -- К., 2003. -- С.23; Ульяновський В. Походження влади та її символів на Русі в інтерпретації «Посланія» Спиридона-Сави // Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип.4. -- К., 2004. -- С.200--201; див. та-кож: Жилина Н.В. «Шапка Мономаха»: Историко-культурное и технологическое исследование. -- Москва, 2001). У кожному разі, відновлення русько-візантійського миру, що відбулося після відо-мого з «Повісті временних літ» конфлікту, поза всяким сумнівом, було для київського князя дуже почесним.. На користь цього може свідчити спостереження Б.Флорі з приводу згаданого вище перенесення в Русь із Константинополя перста Іоанна Хрестителя. За висновком дослідника, уже у другій половині XII ст. ця реліквія, що зберігалася в одному з київських монастирів, могла сприйматися як частина візантійської коронаційної реґалії Флоря Б.Н. К генезису легенды о «дарах Мономаха» // Древнейшие государства на террито-рии СССР: Материалы и исследования: 1987. -- Москва, 1989. -- С.188. «Десницею» св. Іоанна, за поширеним у Русі уявленням, «поставлялися» на царство візантійські імператори. Детальніше про це див.: Успенский Б.А. Царь и патриарх: харизма власти в России (Византийская модель и её русское переосмысление). -- Москва, 1998. -- С.263--267.. Згодом, у післямонґольські часи, відомості про перст святого зникають із джерел. Але пам'ять про візантійський похід Мономаха та про надсилання йому однієї з реліквій імперії мала зберегтися На користь цього свідчить леґендарне за своїм характером повідомлення «Слова про за-гибель Руської землі», що, боячись Володимира Мономаха, візантійський імператор «великыя дары посылаша к немоу, абы под нимъ великыи князь Володимеръ Цесарягорода не взял» (див.: Бегунов Ю.К. Памятник русской литературы XIII века «Слово о погибели Русской земли». -- Москва; Ленинград, 1965. -- С.154; детальніше про цей сюжет див.: Ищенко А.С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. -- Ростов-на-Дону, 2014. -- С.92--94).. Помітний внесок в її переосмислення та наповнення актуальним ідейним змістом належав, насамперед, книжникам-історіографам Московського царства, які на рубежі XV--XVI ст. створили цілий цикл леґенд про витоки руського панування, що губляться в ранній історії Русі. Особливої актуальності для їх владних замовників у цей час набула «візантійська» складова стародавньої київської спадщини, чому сприяли як мінімум дві події. Перша з них -- підписання православними патріархами 1439 р. Ферраро- Флорентійської унії й визнання тим самим верховенства Папи Римського, що було розцінене Москвою як явний відступ від ідеалів православ'я. І друге -- падіння 1453 р. Константинополя, православної столиці світу, «нового Єрусалима» та «другого Рима» - під ударами османського султана Мегмеда II Завойовника Данилевский И.Н. Рождение русской общественной мысли // Памятники общественной мысли Древней Руси: В 3 т. -- Т.3: Московская Русь / Сост., авт. вступ. ст. и комм. И.Н.Данилевский. -- Москва, 2010. -- С.9--10. Пор.: Шевченко І. Візантія та східні слов'яни після 1453 року // Його ж. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIП ст. / Пер. з англ. М.Габлевич. -- Л., 2001. -- С.100--101, 103--104. Докладніше про роль зазначених подій у форму-ванні ідеології Московського царства див.: Дьяконов М. Власть московских государей: Очерки из истории политических идей Древней Руси до конца XVI в. -- Санкт-Петербург, 1889. -- С.54--60. Ще одна подія, яку можна згадати у цьому зв'язку (а саме укладення шлюбу великого князя московського Івана III з племінницею останнього візантійського імператора Константина XI -- Софією (Зоєю) Палеолог у 1472 р.), також сприяла поступовому засвоєнню Москвою «візан-тійської імперської ідеї». Див.: Боровков Д. Владимир Мономах, князь-мифотворец. -- С.203.

Сама думка про так звану «шапку Мономаха», на переконання Е.Кінана, була «підказана греко- італійськими консультантами, що прибули 1472 р. з Італії у почті Софії, другої Іванової дружи-ни» (див.: Кінан Е. Російські міфи про київську спадщину. -- С.23).. В очах московських ідеологів усе це означало, що Москва за-

лишається єдиною православною державою, «новим Єрусалимом» та останнім, «третім Римом», а місцеві великі князі стають прямими спадкоємцями влади візантійських імператорів. Однак для обґрунтування свого нового статусу вони потребували історичних прецедентів, у зв'язку з чим і згадали про Володимира Мономаха, який не тільки воював із Візантією, але й сам нібито був наполовину греком, мав грецьке ім'я Мономах, а отже -- став ідеальним персонажем для подібної міфопоетичної творчості. У написаному московськими книжниками циклі творів, що об'єднуються загальною назвою «Сказання про князів владимирських», Володимир Всеволодович ушанований як один із прабатьків московських правителів, він постає в ролі грізного воїна цар- городських володінь. Налякавши своєю силою Царгород, він нібито отримав із рук візантійського імператора знаки царської гідності -- «вінець», тобто корону (знамениту «шапку Мономаха») та інші дари, якими потім був вінчаний посольством, що спеціально для цього прибуло з берегів Босфору до Києва Детальніше про це див.: Ричка В.М. Спадщина Володимира Мономаха // Український історичний журнал. -- 2013. -- №3. -- С.98--112; Ищенко А.С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании. -- С.95--118.. Примітно, що в ролі такого щедрого дарувальника виступив не його сучасник, імператор Алексій Комнін, ім'я якого з'являється тільки в пізніших переробках «Сказання...» Жданов И. Русский былевой эпос: Исследования и материалы. -- I--V. -- Санкт-Петербург, 1895. - С.74-76., а Константин Мономах, котрий помер, коли Володимирові було всього лише близько двох років, а отже він ніяк не міг із ним воювати та обмінюватися подарунками. Але такі нюанси не мали особливого значення, оскільки, як помітив ще В.Ключевський, «тоді мислили не ідеями, а образами, символами, обрядами, леґендами» й до минулого «зверталися не для пояснення явищ сьогодення, а для виправдання поточних інтересів, підшукували приклади для власних домагань» Ключевский В.О. Сочинения в 9 томах. -- Т.1/2: Курс русской истории. -- Ч.1/2. -- Москва, 1987. -- С.116.. Імовірно, що крім родинних зв'язків та ідентичності прізвиськ князя й імператора, відіграв свою роль і той факт, що в Русі дійсно були відомі дари Константина Мономаха (серед них малий сіон Новгородського Софійського собору, Смоленська ікона Божої Матері Одигітрія, що її, за переказами, Володимир Мономах підніс смоленській церкві Пресвятої Богородиці) Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- С.123; Карпов А.Ю. Владимир Мономах. -- С.94--95, 325--326. Походження цих дарів, цілком імовірно, могло бути пов'язаним зі шлюбним посольством родички Константина IX в Русь. Чи були серед них які-не- будь справжні «царські» інсиґнії сказати важко.. Але, як і у випадку з символікою перста Іоанна Хрестителя, усі ці зв'язки й дари було істотним чином переосмислено. Останні ототожнили з речами, родовими реліквіями московських великих князів, що зберігалися в їхній скарбниці принаймні з середини XIV ст. Флоря Б.Н. «Царьский жребий» // Родина. -- 2004. -- №12. -- С.7., а генеалогічну спорідненість підмінили політичною. Як читаємо у «Сказанні про князів владимирських», «и от того времени князь великий Владимир Всеволодич наречеся Манамах, царь Великиа Русия»⁸¹. Саме тому царями є і його нащадки -- великі князі владимирські та московські, котрі вінчалися тим самим вінцем, нібито надісланим Володимирові імператором Константином Мономахом. Так московським правителям було дано обґрунтування їхніх домагань на царський титул та особливе місце у «співдружності» європейських держав.

Такою загалом бачиться роль різноманітних -- генеалогічних, культурних і політичних -- зв'язків Володимира Мономаха з Візантією у формуванні й еволюції його міфологізованої образу. Очевидно, що не в останню чергу саме завдяки цим зв'язкам та їх осмисленню у суспільно-політичній думці Русі й Московського царства постать цього князя і зайняла настільки помітне місце в російській історичній пам'яті.

⁸¹ Сказание о князьях владимирских: Первая редакция // Дмитриева Р.П. Сказание о князьях владимирских. -- Москва; Ленинград, 1955. -- С.177.

Размещено на Allbest.ru