Образ Т. Шевченка в історичній пам'яті населення Одеси наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Безумовно, враження значно посилювало те, що хор складався з сотні дітей вбраних у білу одежу. Дівчатка були з розпущеним волоссям, з барвінковими віночками на головах. «Я не в силі описати цього вражіння, яке зробили на мене українські одеські діти своїм виступом. Вони прямо зачарували всіх. Зворушили вони, здавалось, навіть й самих наїзників. їхні штики, кріси[рушниці], гармати в цю хвилину, це ніщо. Сила українського духа, от це міць, з якою наїзники мусіли в цім моменті числитись. І якщо большевики мали може на думці якусь провокацію супроти мас українського народу за відкинення їхнього зазиву, то бодай на час цього великого торжества, вони мусіли з цього зрезигнувати. Так, це була подиву гідна постава українців міста Одеси, а разом з ними і відділів УГА. І коли б весь український нарід все і всюда маніфестував свою правдиву єдність так, як це ми бачили в Одесі 30 літ тому, то будучність його була б запевнена», - зазначав П. Прибитків- ський. Гідним завершенням свята в центрі Одеси був марш галицьких вояків перед пам'ятником Т. Шевченка на Думській площі - віддання шани національному Пророку.

Заключним акордом свята був концерт в оперному театрі, що також не минувся без протистояння. Під завершення вистави хтось спробував затягнути «Інтернаціонал», однак зал відповів йому багатосотголосим співом «Ще не вмерла Україна» - «гідно і достойно, як і слід на закінчення такого свята на українській землі», за виразом М. Дем'янчука. Отже, П. Голинський мав всі підстави підсумувати свято такими словами: «Мали ми змогу пересвідчитися як могутня є національна свідомість у одеських українців». Подібні свята відбулися і в інших українських містах, зокрема, Бершаді і Балті, де вони зазвичай мали менший розмах, але теж супроводжувалися протистоянням українців з більшовиками.

Відчувши безпорадність, у березні 1920 р. більшовицькі каральні органи посилилися чекістами з Москви, Харкова, Іваново-Вознесенська та Саратова та перейшли у рішучий наступ, тим більше, що невдовзі відбулося повстання однієї з галицьких частин у Тирасполі. Особливо цинічною була розправа в ніч з 27 на 28 квітня з галичанами, що чекали у вагонах потягу на товарній станції відправки з Одеси. Вночі транспорт оточив загін ЧК і обстріляв з кулеметів сплячих. Загинуло від 20 до 60 осіб, зокрема, сестра милосердя. Фінальною крапкою у цих трагічних подіях був своєрідний комуністичний суботник 1 травня 1920 р., коли чекісти організували арешти галичан в пристосованій для них лікарні (Старопортофранківська 36), в якій медперсонал складався теж з галичан. Показово, що одеські українці, зокрема, «Комітет українок», парафіяни церкви на вулиці Прохорівській, всіляко допомагали галичанам уникнути репресій. Наприкінці травня - червня 1920 р. була репресована одеська українська еліта, зокрема, провідники українського національного руху старшого покоління П. Климович та К. Литвиненко, члени «Просвіти». Налякані подіями 1920 р., комуністи більше не вдавалися до масових вуличних акцій під час відзначення ювілеїв Т. Шевченка, повернувши їх до аудиторій. На зміну прийшли демонстрації з приводу комуністичних свят, під час яких ентузіазм мас вже чітко контролювався згори.

Отже, одеська ситуація щодо сприйняття Т. Шевченка загалом не відрізняється від ситуації в інших осередках українського національного життя та руху кінця ХІХ - початку ХХ століть: у всіх містах та селах мешкання українців Наддніпрянщини, Причорномор'я, Заходу та Сходу, Півночі та Півдня Т. Шевченко був невіддільною і основною частиною українського світогляду, орієнтиром для визначення ступені українськості. І саме тому образ Т. Шевченка, стратегії його пошанування еволюціонували разом з загальними тенденціями українського національно-визвольного руху: від обережного культурництва в рамках дозволів влади, а найчастіше з відчутним прагненням обійти ці рамки, до рішучіших проявів увиразнення образу національного пророку, символу національної революції. Власне спільність цих рис є зайвим свідченням у численному ряду подібних про органічну приналежність Одеси до українського національно-культурного простору. До певної специфіки одеської ситуації, викликаної своєрідністю міста та городян, варто віднести більшу емоційність, рішучість в увиразненні націоналізму Т. Шевченка, хоча і з неодмінним наголосом на його гуманізмі та народності, та виразнішу ступінь розколу неукраїнських національних громад міста у ставленні до Т. Шевченка: в той час як ліберально налаштовані їх представники розглядали Т. Шевченка як свого духовного брата, українофоби та загалом шовіністи поборювали та нівелювали образ Т. Шевченка як символ українськості, хоча тим самим, мимоволі підіграючи своєму ворогові. Сьогодні в Одесі, в її непростий для українців час, образ Т. Шевченка повною мірою зберігає потужний консолідуючий націєтворчий потенціал. Зберігають, і особливо в Одесі, свою значущість слова Д. Донцова: «Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи не був він таким актуальним, як у нас час».

Размещено на Allbest.ru