Місто vs село: подібне та особливе в деяких асоціальних проявах, настроях в Україні 1950-1960-х рр.

Поштовхом до більшості сутичок хуліганів з міліцією було затримання порушників громадського порядку, особливо в разі їхньої кількісної переваги, публічне жорстоке поводження з ними та наявність суттєвого фактору поглиблення конфлікту -- застосування табельної зброї. Найбільш поширеними порушеннями серед міліціонерів були побиття, незаконні затримання, утримання під вартою та неправомірне застосування сили чи зброї. Такі випадки, підсилені слухами, створювали підґрунтя для конфронтації між міліцією й громадянами.

На нашу думку, між міліцейською злочинністю й «хуліганізацією» території існувала специфічна форма зв' язку, своєрідне порочне коло. Хуліганська активність і «війни» з міліцією могли бути спровокованими порушеннями законності самими правоохоронцями, зокрема через застосування зброї чи т. п. Але такі дії органів могли бути викликані й жорстким хуліганським пресингом на опікувану міліцією територію й персоналізацією відносин з місцевими порушниками (напр., особисті образи). В міліції існувала своєрідна корпоративна солідарність, яка могла переходити у відверту кругову поруку. Начальники деяких відділків, на території яких особливо загрозливо проявлялося хуліганство, прагнули будь-якими способами вирішити проблему, й тому без сумніву докору закривали очі на незаконні дії своїх підопічних. Проте кожний випадок такого «лібералізму» дратував громадян, й недаремно на піку масових конфліктів натовп вимагав видати міліціонерів для розправи. Довгий час керівництву органів не вдавалося вгамувати запал надто активних співробітників, які провокували громадян на конфлікти й безпорядки. Найбільш резонансними в Україні стали декілька таких випадків, в яких натовп діяв на боці порушників. «Базарний бунт» в Херсоні 4 серпня 1953 р. розпочався із затримання міліціонером за продаж кукурудзи 13-літнього підлітка, при цьому його було побито до запаморочення й відправлено до лікарні. Обурені очевидці організували (бл. 500 чол.) блокаду обласного управління міліції, вибивали скло, викрикували антирадянські гасла й вимагали видачі міліціонера для самосуду. Його затримали, розпочалося слідство. У м. Єнакієвому 17 червня 1956 р. група молоді (бл. 30 чол.) побила відвідувачів «танцплощадки». При затриманні закидали правоохоронців камінням, одного міліціонера було серйозно поранено. Згодом був знайдений труп одного із нападників. Злочин не розкрили, але громадяни підозрювали у помсті саме міліціонерів. 28 жовтня 1956 р. масові заворушення розпочалися у м. Слов'янську (також Сталінської обл.). За відмову відпустити затриманого п'яного робітника, його поплічники об'явили про побиття невинного й організували біля відділку натовп обурених (бл. 600 чол.). Група відчайдух намагалася прорватися до відділку, проте була зупинена пострілами. Розгніваний натовп закидав камінням будівлю міліції, побив працівників міськкому партії, слідчих. Інший факт констатував поранення дружинника через буцімто нанесену колись ним образу нападнику. В цьому випадку не вдалося організувати натовп для виправдання дій злочинця, але через наявність внутрішньоміліцейських проблем слідчі справедливо виказали занепокоєння існуванню реальних підстав для коаліції «хулігани -- громадяни». Адже хуліганська апеляція до обивательського сприйняття громадянами почуття спаплюженої справедливості (феномен «невинної жертви») могли легко мобілізувати натовп для збурення, перетворити сутичку хуліганів з міліцією в насильницький конфлікт між громадянами і владою. Аби зміцнити дисципліну та законність в органах внутрішніх справ вимагалося негайних рішень на самому високому рівні.

На загальнодержавному і республіканському рівні впродовж досліджуваного періоду було прийнято ряд постанов, з яких слід виділити постанову ЦК КПРС від 29 січня 1958 р «Про факти порушення законності в міліцію»; постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 3 квітня 1961 р. «Про заходи щодо поліпшення діяльності виправно-трудових установ МВС союзних республік»; постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 серпня 1962 р. «Про заходи щодо поліпшення діяльності радянської міліції»; постанову ЦК Компартії України від 17 травня 1963 р. «Про серйозні недоліки в роботі ВТУ з перевиховання ув'язнених»; постанову ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 16 травня 1967 р. «Про стан та заходи щодо поліпшення підбору, розстановки і виховання кадрів в органах міліції УРСР»; постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 грудня 1968 р. «Про серйозні недоліки у діяльності міліції та заходи щодо подальшого її зміцнення» та ін. Разом з тим, поширення «хуліганізації» територій, поява нових її форм заставили владу діяти більш рішуче: 25 жовтня 1956 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про заходи покращення роботи МВС СРСР», а Президії Верховних Рад союзних республік -- укази про посилення відповідальності за хуліганство .

У контексті розглянутого питання, слід відмітити, що сама наявність у правовому полі держави законодавчих, нормативно-регулюючих актів не визначає міру вирішення певної протиправної проблеми. Для успішності чи неуспішності їх існування має передувати ціла низка умов. Зокрема, чи усі проблемні відтинки соціальних відносин були охоплені при плануванні, розробці та застосуванні правових актів? Наскільки глибоко й юридично досконало були розроблені ці акти? А також -- вчасність і масштабність запровадження актів; інтенсивність втілення їх дії; заходи держави щодо контролю за виконанням цих актів і вчасність введення корегуючих чи додаткових правових уточнень; профілактика подібних порушень, які підлягали юридичному унормуванню; прогнозування зворотної реакції та т. п. Ну, і врешті, наскільки сама внутрішня природа, моральний стан суспільства були готовими до сприйняття і виконання цих актів?

Як серед містян, та і серед селян одним із поширених різновидів девіантних проявів було так зване антирадянське хуліганство. Його «легкою» формою було прослуховування закордонних радіостанцій. Незважаючи на тотальний облік КДБ вітчизняних і трофейних приймачів⁴⁶, їх власники свідомо ставали порушниками й конспіративно вслуховувалися в нічний ефір «ворожих голосів»⁴⁷. Звідти надходила правдива інформація про події у світі та СРСР, а також поширювалися пропагандистські матеріали. За одержання інформацій таким способом громадянин міг зазнати нищівного осуду на товариському суді, комсомольських зборах, і навіть міг бути виключеним із лав ВЛКСМ. Проте ці дії вже кримінально обтяжувалися в разі доведення факту нотування й поширення інформацій із «ворожого» ефіру у вигляді листівок чи передачі усно. Присікалися також можливості розповсюдження анекдотів антирадянського змісту.

Ті, що потерпали від влади, вороже налаштовані до її порядків і законів антисоціальні елементи, а надто кримінальники не визнавали ні цілей, ні цінностей керівної партії. Відповідно, символи й атрибути, ідеологічні й політичні святині влади зазнавали ганьблення й приниження. У повсякденному житті громадяни не лише повсякчас стикалися з такими фактами, але й ситуативно ставали їх призвідниками. Зокрема, це проявлялося в обмовленні постаті чи дій Микити Хрущова, нецензурною лайкою на адресу керівників партії, уряду; через «парканні» й «туалетні» написи; лайливі (переважно, матюкливі) листи на ім'я вождів; поширенні в тюрмах і таборах татуювання тощо. Проте радянська дійсність була вкрай специфічною. Образу на владу продовжували виношувати не лише її природні опоненти, але й мільйони людей, які постраждали від жорстоких і несправедливих вироків сталінського часу, коли значний термін ув'язнення громадянин міг одержати за спізнення на роботу, прогул, дрібну крадіжку продуктів чи «соціалістичної власності». Жорстокість влади відлучала багатьох людей від нормального життя, перетворювала їх на соціально упосліджених. Тому громадяни виправдовували собі і оточуючим різноманітні антирадянські або дрібно хуліганські виступи, висловлювання тощо. Чи не найпоширенішим проступком була образлива критика дій безпосереднього начальства, особливо це уможливлювалося під дією алкоголю. Тому не дивно, що не лише у людей з кримінальним минулим чи злісних хуліганів під дією трунку розв'язувався «анти- радянський» язик. Саме в розв'язному п'яному вигляді ще вчора добропорядні громадяни раптом розлючено вибухали нищівною лайкою на адресу режиму, опаскуджували державні й комуністичні святині, виколювали очі на портретах вождів тощо. Як бачимо, в хуліганській антирадянщині було безліч відтінків і градацій: від принципової кримінальної опозиції до неконтрольованої спонтанної злоби чи вибуху справедливої образи на режим, який задарма перемолов долі мільйонів громадян.

Серед маргіналів, які й без того особливо не вирізнялися витриманістю, виокремлювалися й просто люди «без гальм», чия надто бурхлива спонтанність подвоєна відчуттям озлобленості робила їх своєрідними антирадянськими «гучномовцями». Особливо вони були примітними в місцях громадського дозвілля -- пивних та закусочних. В Україні ці «точки» були чисельними й недорогими, будь який трудар не лише міг собі дозволити порцію трунку, а й поспілкуватися з однодумцями. Час від часу (особливо при певних політичних подіях) вони перетворювалися в такі собі політичні клуби, де тимчасово розкутий алкоголем, підбадьорений пристрасним обговоренням з подібними, законослухняний громадянин своїм відвертим виступом міг перетворитися на «злісного» анти- радянщика. В тогочасному середовищі девіантів часто звучали обіцянки і заклики влаштувати «другу Угорщину», «другий Будапешт»⁴⁸.

Для затятих хуліганів була характерна демонстративна антирадянщина. Вищою шикуватістю вважалося затаврування своєї глибинної ворожості до влади в татуюваннях. Спеціальна література та доступні Інтернет ресурси рясніють зображеннями таких витворів. Кримінальники виколювали портрети Лєніна й Сталіна, публічно використовуючи їх як «наглядну агітацію» до виказування свого ставлення до влади. Значною також була варіантність антирадянських написів на тілі (лайливе, негативне ставлення до влади, заклики до повалення комуністичного режиму чи конкретно Хрущова, захоплення Труменом, вітання до США та т. п.). В кримінальному дискурсі кінця 1950-х рр., який осмислював дійсність за принципом «ворог мого ворога -- мій друг», важливе місце займав образ далекої, але ворожої радянському керівництву «Америки». Значимою була і постать президента Гарі Трумена, який колись таки розпочне війну проти СРСР, і звільнить «безневинних» засуджених із радянських катівень. Цей майже фольклорний персонаж («Трумен-визволитель», згодом «Ейзенхауер-визволитель») користувався в середовищі антисоціальних елементів неабиякою популярністю. місто село культура

У хуліганському середовищі часто спостерігалося мусування теми ворожих «інших» -- комуністів, начальників, представників національних меншин і т. п., які не дають жити «нормальним» громадянам, і звісно, відповідальні за все оточуюче зло. Вони були чужими хуліганській субкультурі, тому заслуговували на постійне третирування й зневагу. Особлива нетерпимість проявлялась у ставленні до євреїв. Ми цілком можемо вважати, що мовчазне виправдовування радянським соціумом антисемітських проявів робило громадян співучасниками чергових переслідувань, розв'язувало руки хуліганам при здійснені пограбувань, крадіжок, інших утисків євреїв.

Спонтанним проявом хуліганської антирадянщини були також підбурюючі викрики під час масових зібрань громадян («Геть Микитку!», «Геть комуністів!» та т. п.). Коли це відбувалося в дозвільний час, то вони були викликані переважно дією трунку й тому носили бешкетний характер. Осудний, але частково виправданий міг бути викрик (напр., «Набридло так жити!»), викликаний крайньою межею розпачу громадянина, наприклад в момент багатогодинної черги за якимись товарами. І вже відвертою антирадянщиною вважалися такі самі хуліганські окрики, але здійснені під час святкових зібрань громадян (напр., на першо- травневій демонстрації), а надто -- під час масових заворушень. Адже доведеним до вищої емоційної межі громадянам достатньо було таких закликів, щоб почати здійснювати вже кримінальні дії (погроми, побиття, напади тощо).

Щодо міри впливів таких протестів на маси, то не все було так критично, як писали прибічники ще донедавна популярної мартиро- логічної історіографії. На нашу думку, громадяни, здатні на більш складні, продумані, не спонтанні, які не мали насильницького асоціального характеру, цивілізовані форми протесту (від написання анонімних трактатів і листів до створення підпільних гуртків чи груп), мали глибші раціональні мотиви, іншу логіку роздумів, більш організовану мовну поведінку, і тому в керованих міськими маргіналами заворушеннях широкої участі не брали⁴⁹. Звичайні ж обивателі знаходилися під дією комуністичної ідеології, і не всі знаходили внутрішньої потреби і бажання в активній протестній участі. Для того, аби такі люди були втягнуті в заворушення міських маргіналів, підтримали їх в діях проти міліції, повинна була статися або кричуща політична помилка, або очевидне публічне зловживання владою. Зневаження животіючих в громадянах СРСР утопічних мрій про «світле комуністичне майбутнє», які створювали психологічну основу стабільності режиму, могло стати рушійним мотивом громадянської агресії. А от особисте приниження чи розтоптана справедливість перетворювала обивателів лише на масу пасивно співчуваючих. Вони прилаштувалися до влади і її несправедливостей, знали дійсну ціну її міфів, і зовсім не збиралися ризикувати своїм соціальним комфортом заради примарних свобод.

Торкаючись природи людської психології, ми переконані, що будь яка людина здатна, готова до девіантного вчинку. Адже відповідно конкретної ситуації індивід сам вирішує, яким чином реагувати на неї, здебільшого не переходячи межі соціальних норм. Але чим особист- нішою буде ситуація, чим дошкульніше вона його зачіпає, тим вільніше людина обирає модель своєї реакції. І не завжди вона відповідає соціальним поведінковим стандартам. Лише потім стримуючими важелями накладаються набуті в певному середовищі (міському чи сільському) правила, що оприявлюється тими, чи іншими реакціями. Належність до певної соціальної культури, окрім особистого рівня самоконтролю, і дає нам можливість спостерігати особливості поведінкових проявів, настроїв індивіда. Подібність же проявів, настроїв, коли приналежність до тої, чи іншої культури не має значення, унаочнюється завдяки оприявленню природних чинників людської сутності: заздрість, страх, ненависть, потяг до руйнування, насилля над слабкішими, безнаказаність володарів влади та т. п.

Зноски

1. Все почалося з того, що Ніксон і Хрущов йшли виставкою у день відкриття і, зупинившись навпроти виставленого зразка кухні, почали гаряче обговорювати технологічні досягнення своїх країн. Цю суперечку вони продовжили в телестудії RCA. Ніксон сказав, що США були попереду у виробництві кольорової відеоплівки, на яку знімали їхню зустріч. А Хрущов наполягав, що СРСР був попереду практично в кожній ділянці. Розмова продовжилася надалі в такому ж дусі.

2. Нагорний А. Кого можна назвати «стилягою»? // Ленінська молодь. -- 1956. -- № 140 (1116). -- 21 листопада; Вогонь критики по стилягах // Ленінська молодь. -- 1956. -- № 151 (1127). -- 16 грудня.

3. Малаков Д. Вказана праця. -- С. 262.

4. Боднар Г. Вказана праця. -- С. 95.

5. Там само. -- С. 96.

6. До того ж, на кінець 1950-х рр. кожне київське крупне підприємство мало свій «палац культури», де працювали танцювальні, хорові, літературні, спортивні гуртки, оркестри та самодіяльні театри, влаштовували вистави, лекції та неодмінно працював вечірній «університет марксизму-ленінізму». Крім «палаців» у Києві діяло понад 60 відомчих клубів та будинків культури (див.: Малаков Д. У Києві 50-х. -- К.: Сидоренко В.Б., 2011. -- С. 217).

7. Йдеться про вантажівки ГАЗ-51 та ГАЗ-53, які переобладнувалися у високий критий кузов, що дозволяло міським торгам прямо «з борту» продавати як товари ширвжитку, так і продукти.

8. Йдеться про зачіску з високо зачесаним волоссям, на зразок сучасного «ірокезу».

9. Боднар Г. Вказана праця. -- С. 100-101.

10. Там само. -- С. 102.

11. Там само. -- С. 188. Ми це пояснюємо тим, що склад кола інститутських колег був такого ж походження як і Грицак. А от увійти до львівської наукової еліти таким було зась.

12. Пам'ятаю з особистого досвіду, як я довго хизувався перед друзями дитинства тим, що місцем видачі паспорта і місцем тимчасової прописки значилася Одеса. А знайомлячись з дівчатами вдавав із себе одесита!

13. Боднар Г. Вказана праця. -- С. 190-191.

14. Вечерський В. Спадщина містобудування України. Теорія і практика історико- містобудівних пам'яткоохоронних досліджень населених місць. -- К., 2003. -- С. 12.

15. Так, мій дід Сіліч Гнат Вікентійович оформивши патент у районному фінвідділі, із середини 1950-х рр. і до кінця 1980-х рр. продавав кустарні вироби, виготовлені у своїй домашній майстерні, на міському Звенигородському базарі, завоювавши на всю Черкащину славу неперевершеного ситника.

16. Адже кримінальне покарання, а надто громадський осуд були досить жорсткими. Від останнього потерпало впродовж довгого часу все оточення відступника.

17. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 5505. -- Арк. 42.

18. Там само. -- Оп. 25. -- Спр. 2048. -- Арк. 111.

19. Малаков Д. Вказана праця. -- С. 259-261.

20. Зокрема, в м. Звенигородці (Черкаської обл.) такими організаціями були молочний завод та підприємство УТОС (Українське товариство сліпих).

21. Ми тут свідомо беремо слово «пересічні» в лапки, адже насправді продовжував існувати жорсткий відбір серед простих громадян на місця в делегаціях чи тургрупах.

22. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 5319. -- Арк. 123-127.

23. Боднар Г. Вказана праця. -- С. 104-105.

24. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. -- Т. 4. -- М., 1968. -- С. 288, 290.

25. Малаков Д. Вказана праця. -- С. 240-241.

26. Це добре ілюструється розповідями моїх рідних, і власними спогадами. Так, у моїй прадавній Звенигородці побутував ресторан «Тікич» (від частини назви протікаючого через місто Гнилого Тікича), з відповідними відвідувачами та напівсільськими/ напівміськими традиціями. А от зовсім інший контингент устромлювався в ресторан «Горняк», відкритий у новопобудованому промисловому смт. Ватутіно. Побувати там було престижно, адже частина відвідувачів -- технічна, але, інтелігенція, підкреслене вживання російської мови, тогочасний хайтековський інтер'єр -- все це виглядало в містечковій культурі справді надсучасно.

27. Як сусіди вони організовувалися в окремо взятому районі міста, села, навколо одної криниці, вуличної водяної колонки, ставка, окремої дороги тощо.

28. Зокрема, йдеться про рішення Президії Верховної Ради СРСР позбавити Бойка С.К., колишнього голову колгоспу ім. Леніна Кременчуцького району Полтавської області, звання Героя Соціалістичної Праці, ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот» (див.: Відомості Верховної Ради УрСр. -- 1961. -- № 19. -- С. 489), чи позбавити Надкерничного Ю.А., колишнього голову колгоспу ім. Шевченка Вінницького району Вінницької області другої золотої медалі «Серп і Молот» (див.: Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1961. -- № 24. -- С. 531) як таких, що незаслужено одержали ці високі нагороди.

29. Про зміни в адміністративно-територіальному поділі // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1961. -- № 13. -- 24 березня. -- К., 1961. -- С. 422.

30. Про зміни в адміністративно-територіальному поділі // Там само. -- 1961. -- № 19. -- 5 травня. -- К., 1961. -- С. 495; див. також: Крупина В. Хроніка 1961 р. // Україна: хроніка ХХ століття / Довідкове видання. Роки 1961-1975: Частина 1. 1961-1965. -- К., 2005. -- С. 23.

31. Про зміни в адміністративно-територіальному поділі // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1961. -- № 20. -- 12 травня. -- К., 1961. -- С. 503.

32. Про зміни в адміністративно-територіальному поділі // Там само. -- 1961. -- № 35. -- 12 травня. -- К., 1961. -- С. 736.

33. Про зміни в адміністративно-територіальному поділі // Там само. -- 1961. -- № 40. -- 12 травня. -- К., 1961. -- С. 851.

34. Див.: Швидкий В. П. Бродяжництво й жебрацтво як елемент соціального життя в Україні у першій половині 1950-х рр. // Український історичний журнал. -- 2007. -- № 1 (472). -- С. 149-169.

35. Див.: «Хулиганизация» СССР // Козлов В. А. Массовые беспорядки в СССР при Хрущеве и Брежневе (1953 -- начало 1980-х гг.). -- М.: РОССПЭН, 2009. -- С. 96-132.

36. За Валєрієм Козловим (див.: Козлов В. А. Вказана праця. -- С. 110).

37. Зокрема, в УРСР було прийнято указ Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1957 р. «Про відповідальність за дрібне хуліганство».

38. Із доповідної завідуючого відділу пропаганди ЦК КПРС Леоніда Ильїчова відомо, що в липні 1960 р. у СРСР нараховувалося близько 20 мільйонів приймачів, здатних піймати закордонні короткохвильові радіостанції.

39. В першу чергу йдеться про прослуховування «Голосу Америки», «Радіо Свободи», «Німецької хвилі», «Російської служби Бі-бі-сі», «Радіо Ватикану», «Голосу Ізраїлю», «Міжнародного канадського радіо» та «Міжнародного французького радіо».

40. Йдеться про збройне антирадянське повстання в Будапешті 23 жовтня -- 10 листопада 1956 р., коли протестуючі домоглися зміни уряду, арешту працівників спецслужб і керівників ідеологічних органів, демократизації законодавства, громадянських свобод та ін.

41. Прикладом цього може бути історія становлення і розвитку дисидентського руху в Україні.

Размещено на Allbest.ru