Селянство Наддніпрянської України в перші десятиліття ХХ століття (1900-1922 роки)

В дослідженні використані законодавчі акти (нормативні документи, санкціоновані верховною владою: закони, постанови, накази, обіжники, інструкції центральних владних структур тощо), опубліковані в офіційних виданнях та збірниках документів і матеріалів. Використані в дисертації архівні джерела - це, перш за все, діловодна документація державних органів, політичних партій і громадських організацій, судово-слідча документація, документи церковного походження. Найбільш представлена документація державних органів. Для дореволюційного періоду - це накази, розпорядження, постанови, листи, рапорти, доповіді та звіти різного рангу посадовців та чиновників: міністрів, губернаторів, начальників жандармських управлінь, поліцейських повітових справників, земських начальників, повітових предводителів дворянства тощо; документи канцелярій губернаторів, губернських присутствій, повітових з'їздів земських начальників, земельних управ, волосних правлінь тощо: протоколи, довідки, інформаційно-аналітичні матеріали, ділове листування тощо. Відповідно - різного роду постанови, звіти, зведення, переписка різноманітних органів влади часів революції та громадянської війни. Окрему групу джерел становлять документи політичних партій. Особливе місце займають документи більшовицької партії, враховуючи її становище в суспільстві після Жовтневої революції. Матеріали з'їздів та конференцій РКП(б) і КП(б)У, звіти, циркуляри, інструкції тощо вищих партійних органів, документи місцевих партійних організацій частково опубліковані у спеціальних виданнях, частково зберігаються в архівах.

Інформацію щодо світогляду, релігійності, психології, морального стану селян дають матеріали церковного походження. Варто назвати матеріали, представленні у «Всеподданейших отчетах Обер-Прокурора Святейшего Синода», публікації в газетах «Всероссийский церковно-общественный вестник», «Колокол», журналах «Приходской священник», «Руководство для сельских пастырей», Катеринославських, Київських, Полтавських, Херсонських єпархіальних відомостях та ін. В матеріалах фонду Чернігівської консисторії (ф.679 ДАЧО) показаний стан релігійності селян, висвітлені особливості взаємин між селянами і духовенством. В матеріалах Волинського церковного археологічного товариства (ф.2205 ЦДІАК) зібрані описи сільськими священиками своїх парафій. Значна частина джерел із цього масиву вперше вводиться до наукового обігу у вітчизняній історіографії.

Цінний матеріал можна знайти в газетних та журнальних публікаціях, особливо в інформаціях з місць. Вони писалися кореспондентами, які реально знали селянські проблеми, хоча й часто людьми «зі сторони» (вже те, що вони були письменні і навіть писали до газети ставить їх у позицію стороннього), але в них іноді можна було почути справжній «голос селянина». В дисертації були використані матеріали більш ніж 30 періодичних видань загальноросійського та місцевого рівнів, які представляють різні регіони України. Це видання органів влади, політичних партій та громадських організацій, церковні видання, відомчі та незалежні видання. Серед них варто виділити часописи та журнали «Село», «Селянин», «Сельский вестник», «Хлебороб», «Хуторянин» та ін., безпосередньо присвячені сільській тематиці.

Статистика цього періоду, хоча й дає загальне уявлення про різні сторони селянського життя, досить неоднозначна і не завжди об'єктивна. Розбіжність даних в окремих випадках досить значна.

Окрему групу джерел склали мемуари сучасників, очевидців та учасників подій. При цьому слід враховувати суб'єктивізм такого роду джерел.

До окремого типу джерел варто віднести й етнографічні джерела. В етнографічних дослідженнях описані звичаї, побут, соціальні відносини, вірування селян.

Наукові дослідження етнографів, істориків, економістів тощо містять як багатий фактичний матеріал, так і їх власні оригінальні висновки й оцінки. Особливо варто підкреслити значення художньої літератури. Художня література (російська й українська) робила численні спроби зрозуміти селянство і більш чи менш проникливо описала селянство як цілісний образ.

Історичні джерела з даної тематики можна умовно розділити на дві категорії: 1) документи, які мають різне походження і дають інформацію «про селян»; 2) документи, які мають селянське походження, «від селян». Перша категорія надзвичайно багата, можна сказати, неосяжна за своїм обсягом. Друга - надзвичайно бідна, хоча саме вона становить найбільшу цінність для дослідження. Культура селянського суспільства (для України, принаймні, до першої чверті ХХ ст.) - переважно безписемна культура. Оскільки селянин був неписьменним, ми не можемо одержати від нього якісь первинні тексти. Селян називають «мовчазною більшістю». Як почути «голос селянина» - найсуттєвіша проблема селянознавства. Наше уявлення про селян складається з того, що писали про них неселяни, а уявлення і переконання останніх пронизують практично всі свідчення, наявні в нашому розпорядженні. Самі по собі ці джерела необхідні, але вони потребують принципового доповнення.

До документів самих селян, а вони особливо важливі, належать різноманітні селянські заяви, скарги й клопотання, накази і приговори сільських сходів, відповіді селян, зафіксовані в протоколах дізнань поліцейських та судово-слідчих органів. Документи, що виходили від селян, далеко не завжди писалися самими селянами. Більшість збережених документів складено або переписувачами і чиновниками, або партійними активістами (найчастіше вони не належали до селян), або молодими селянами, котрі не завжди відображали панівну думку. Наративні джерела від селян - явище, взагалі, унікальне. Вони потребують спеціальних методів дослідження.

Варто підкреслити цінність матеріалів, які дає «усна історія». Використання усних джерел створює ряд методологічних проблем, серед яких чи не найскладніша - взаємозв'язок і взаємовплив наукової історії та буденної. В роботі використані записи, зроблені С.Федорченко в період Першої світової війни, революції та громадянської війни, видання, підготовлене під керівництвом А.Я.Яковлєва в 1929 р. і перевидане в 1967 р., ряд російських видань, в яких наводяться матеріали опитувань, спогади селян, листи селян до владних органів тощо, матеріали опитування, проведеного в 1993-1995 рр. в селах України під керівництвом В.Нолла1917 год в деревне (Воспоминания крестьян). - М.: Политиздат, 1967. - 288 с.; Голоса крестьян: Сельская Россия XX века в крестьянских мемуарах. - М.: Аспект пресс, 1996 - 411 с.; Крестьянские истории: Российская деревня 20-х годов в письмах и документах / сост. С.С.Крюкова. - М.: РОССПЭН, 2001. - 232 с.; Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30 років / В.Нолл. - К.: Центр досліджень усної історії та культури РОДОВІД, 1999. - 559 с.; Рефлексивное крестьяноведение. Десятилетие исследований сельской России /Под ред. Т.Шанина, А.Никулина, В.Данилова. - М.: МВШСЭН; РОССПЭН, 2002. - 592 с.; Федорченко С. Народ на войне / С.Федорченко . - М.: Сов. писатель, 1990. - 400 с..

Таким чином, робота спирається на первинні історичні тексти, писемні джерела, як опубліковані, так і неопубліковані, котрі несуть в собі різнопланову інформацію, яка прямо чи опосередковано характеризує спосіб життя селянства, світосприйняття, мотивацію поведінки, політичну свідомість тощо. Робота опирається також на вторинні історичні тексти, праці різних поколінь дослідників - вітчизняних та зарубіжних. Її основу складають сучасні дослідження з селянознавства. Сформована джерельна база є репрезентативною для розв'язання поставлених у дисертації завдань. У дослідженні зроблена спроба нового прочитання, нової інтерпретації джерел з урахуванням сучасних досягнень у сфері методології історичної науки.

У розділі 2. «Селянське світосприйняття» розглянуті визначення поняття «селянство», проаналізовані особливості селянського світосприйняття та впливу на нього процесів модернізації.

У підрозділі 2.1. «Селянство як «уявлена спільнота» зазначається, що в літературі визначення поняття «селянство», як правило, не дається, воно, здебільшого, використовується як щось саме по собі зрозуміле, на рівні загальноописового побутового терміна. Проаналізовані існуючі визначення цього поняття. Підкреслюється умовність та конвенційний характер будь-якого терміну та поняття. Пропонується застосування конструктивістського підходу, який, зокрема, застосовується Б.Андерсоном до аналізу етнічного феномену. Поняття «селянство» є соціологічною абстракцією, ідеально-типовою конструкцією. Це така ж соціально сконструйована категорія, як і «клас», «стан», «нація», і всі ці абстракції можна лише уявити.

Дослідники вказують на «стійкість визначених рис, характерних для селянства в дуже різних суспільствах», «щось загальне в ньому... (певний) тип, безвідносний до конкретної місцевості» (Т.Шанін), «повторюваний синдром» (Е.Вольф), «антропологічний тип» (Р.Редфілд). Регіональні особливості фактично є модифікацією його основних, загальних рис, які, взяті в сукупності, і виділяють його в особливий соціальний феномен. Але кожна культура формує своє «уявлення» про селянство.

Селянство як стан в Російській імперії остаточно формується з різних прошарків та груп, основним заняттям яких було землеробство, лише на кінець ХІХ ст. і важливу роль тут відіграла селянська реформа 1861 р. та особливості законодавства. Належність до селянського стану визначалася юридично. На початку ХХ ст. мала місце значна відмінність між окремими розрядами селян України, які відрізнялися умовами землеволодіння, розміром наділів, правовим становищем, нормами суспільного укладу, за етнічною та конфесійною ознаками. На території України існували десятки мікрорегіонів, культурні норми яких значно відрізнялися. Не лише кожен регіон, а навіть кожне село мало свої особливості. В цьому плані розглядаються спроби порівняння селянства українського і російського, визначення особливостей українського національного характеру тощо, започатковані М.Костомаровим і продовжені іншими авторами. Зазначається, що за характеристиками менталітету, традиційної свідомості, особливостей психологічного складу тощо, між селянством Росії і України було більше спільного, ніж відмінного.

Розглядається проблема соціокультурного розколу між містом і селом в Російській імперії. Аналізується ставлення до селян модернізованих соціальних груп, стереотипи в оцінках селян, які сформувалися серед бюрократії та інтелігенції. Взаємини вищих верств із селянством виглядають як своєрідний варіант «внутрішнього колоніалізму». Проте взаємини міської і сільської культури усвідомлювалися сучасниками не стільки у власне колоніальних (експансіоністських), скільки в цивілізаторських, місіонерських, патерналістських тощо термінах, які протиставляють культуру міста культурі (або безкультурності) села. Таким чином, селянство постає уявленою спільнотою, перш за все, для зовнішнього, «неселянського» світу. Тут селянство, постає не як реальний феномен, а як соціальний конструкт. І для самих селян «селянство» постає як уявлена спільнота, члени якої не взаємодіють між собою, а розглядають себе як єдину спільність із особливим статусом, характером, долею, особливим «селянським життєвим шляхом», який відрізняється від міського життя й від життя інших соціальних груп. селянство революційний соціокультурний протестний

У підрозділі 2.2. «Традиціоналізм селянського світогляду» проаналізовані характерні риси селянської культури, показані особливості селянської психології та світосприйняття. До аналізу селянської культури застосовані діяльнісний, антропологічний, структуралістський, семіотичний підходи, концепція «логіки практик» П.Бурд'є. Показаний загальний практицизм селянської свідомості і поведінки. В основі традиційної селянської культури лежить «влада землі», яка формує ритм селянського життя, визначає світогляд, спосіб мислення та поведінки селянина. Симпрактичність визначала основні характеристики селянської культури. Їй притаманна єдність ідеального й практичного, природного, господарського і соціального. Показано значення ритуалу в селянській культурі. Культура формує основні риси особистості, соціальності та колективної свідомості, задає спосіб життєдіяльності, спосіб світосприйняття, формує соціальні регулятивні системи. В основі стереотипів поведінки лежать не правила, а зразки, моделі, з яких виводяться юридичні, етичні й релігійні норми; емоційно-почуттєве ставлення до світу тощо.

Охарактеризовані основні риси світосприйняття селян: традиціоналізм, синкретичність, амбівалентність, пралогічність, конкретність мислення тощо. Внаслідок пов'язаності з природою селянин зберігає міфологічну свідомість, з іншого боку, він живе в світі тілесності та предметності. Свідомість та поведінка людини в селянській культурі постає як синтез сакрального і профанного. Присутність архаїки в свідомості селян початку ХХ ст. виявлялася у всіх сферах повсякденного життя, породжувала ряд особливостей світосприйняття і поведінки.

Показана роль релігії в селянській культурі. Проаналізовані особливості «народної віри», феномени двовір'я та обрядовір'я, амбівалентність ставлення селян до релігії та церкви. Показано, що релігія все ж служила важливим регулятором соціальних відносин селянства, у тому числі й за допомогою обрядовості.

Патріархальні регулятивні системи відрізняє відсутність у індивідів права вибору, досить обмежені можливості виходу їх за межі заданих зразків. Говорячи сучасною мовою, життя селянина було запрограмоване, або задане всім господарським укладом і традиціями.

У підрозділі 2.3. «Вплив модернізації на світогляд та соціальну психологію селян» показано, що пореформена капіталістична еволюція суспільства внесла в традиційний спосіб життєдіяльності селянства низку радикальних змін і позначилася на його соціально-психологічній самобутності. Селянство було примусово втягнуте в модернізацію, яка була пов'язана зі зламом традиційного укладу, що досить болісно переживалося селянами. Внаслідок прискореної, нав'язаної ззовні модернізації відбувається нашарування культурних пластів, водночас співіснують і еклектично змішуються різні культурні форми, виникає ситуація «підміни мов» (К.Гірц), коли культурні форми під впливом незвичайних ситуацій, незвичних інтенцій змушені функціонувати незвичним чином, внаслідок чого й виникає соціальний конфлікт. В селянській свідомості, часто гротескно, переплітались традиційні й нові, породжені вторгненням сучасної цивілізації, смисли та уявлення. Відбувається, використовуючи термінологію М.М.Бахтіна, «карнавалізація свідомості».

Розглядається вплив освіти на селянську культуру. Показано, що освіта новоєвропейського типу, намагаючись вибудувати засновану на раціональності наукову картину світу, в першу чергу руйнувала традиційну картину світу, засновану на міфологічній свідомості, релігійності, консерватизмі. Освіта сприймалася селянами суто утилітарно, поширення писемності не звільняло від марновірств та забобонів. Селяни залишалися далекими від досягнень писемної міської культури, раціонального мислення.

Криза релігійної свідомості селян проявилася у відходжені сільського населенні від храму, проникненні в селянське середовище сектантства, архаїзації народних вірувань і поверненні до різного роду марновірств і пережитків язичництва, ослабленні, особливо в молодому поколінні, релігійно-моральних засад. Поширення таких явищ як хуліганство, пияцтво, злочинність тощо на початку ХХ ст. стало проявом кризи традиційної свідомості. Наводяться матеріали, які вказують на трансформацію масової свідомості й тенденції ментальних зрушень, що стали проявом кризи традиційної системи цінностей селянства під впливом модернізації.

В розділі 3. «Селянська економіка» показані соціально-економічне становище селянства України і характер аграрних відносин в Російській імперії, особливості селянського способу господарювання.

У підрозділі 3.1. «Стан селянського господарства на початку ХХ ст.» аналізується стан сільського господарства України на початку XX ст., простежуються процеси, пов'язані з наростанням селянського малоземелля, скороченням земельних наділів, зростанням орендних платежів, розшаруванням та наростанням майнової диференціації, зростанням аграрного перенаселення. Аграрна реформа П.Столипіна розглядається в загальному контексті «розселянення» сільського господарства, яке відбувалося в Російській імперії під впливом модернізації. Аналізується вплив на селянське господарство світової війни.

Землеробство в селянських господарствах велося з використанням примітивної техніки, з низьким рівнем агрономії, зберігалися екстенсивні способи ведення господарства. Урожайність у селянському господарстві була значно нижчою, ніж у поміщицькому. Питома вага поміщицького господарства в загальній продукції і, особливо, в постачанні її на ринок, була значно більшою, ніж його частка в посівній площі. При цьому частка поміщицького землеволодіння постійно зменшувалася. Простий перерозподіл поміщицької землі не вирішував аграрного питання. Процеси модернізації викликали зміни в системі селянського виробництва. Ринкові відносини на селі формувалися не стільки знизу, скільки примусово впроваджувалися державою. Масштаб товарно-грошових відносин постійно розростався під тиском податків і орендної плати, проникненням промислових товарів у село, зростаючою необхідністю як у додаткових, так і в альтернативних селянських прибутках. Селяни змушені були звертатися до ринку в масштабах, що перевищували їхні реальні потреби та можливості. Залишаючись в цілому натурально-споживчим, селянське господарство у все більшій мірі змушене було орієнтуватися на ринкову кон'юнктуру. Ринок виступав як витончений засіб державного монополізму. Із села вилучалися весь додатковий і значна частина необхідного продукту. Більше половини селянських господарств України не могли забезпечити себе навіть мінімальною кількістю зерна, необхідного для прожитку. Незважаючи на певний прогрес у сільськогосподарській галузі, стан сільського господарства залишався кризовим.

У підрозділі 3.2. «Селянський спосіб господарювання» аналізується соціокультурний аспект господарських практик селянства. Застосовуються методологічні підходи П.Бурд'є, В.Зомбарта, К.Маркса, О.В.Чаянова, концепція «моральної економіки» Дж. Скотта. Господарське життя селянства традиційно будується на принципово іншій основі, ніж та, що виникає в ринковому буржуазному суспільстві. Селянське господарство має натурально-споживчий характер, воно спрямоване не на досягнення високої ефективності чи прибутковості, а на виживання. Сама праця, ставлення до неї постають як компонент культури, вона вписується в загальну картину світу, сформовану тією чи іншою культурою. Особливості «селянської економіки», мотивація селян до праці визначалися не тільки суто економічними, а й соціально-психологічними, моральними, релігійними, світоглядними тощо факторами.

Селянська праця орієнтована не стільки на результат, скільки на сам процес. Праця для селянина постає в різних іпостасях. Це цілераціональна діяльність, повинність, ритуал, традиція, звичка, природний спосіб існування тощо. Трудова етика селянства визначалася натурально-споживчим характером господарства. Вона була принципово відмінна від максималістської, так званої буржуазної трудової етики. Про це, зокрема, свідчить велика кількість народно-церковних свят. Споживче ставлення до праці існувало у всіх традиційних селянських господарствах і в літературі одержало назву «етика дозвілля».

Консервативність патріархальних світоглядних цінностей більшості селянства зумовлювало його недовірливо-упереджене ставлення до агротехнічних новацій. Селянин був різко обмежений у можливостях інтенсифікації виробництва. Більшість селян не могла пристосуватися до нових умов, які вимагали підприємливості. Внаслідок цього, в якості свого роду психологічної компенсації, воно засуджувалося як явище аморальне. Маса населення жила доринковими уявленнями, була спроможна лише на обмежену участь у ринкових відносинах.

У розділі 4. «Селянський соціальний устрій» розглядаються внутрішній устрій та функції громади, її взаємини з владними структурами та зовнішнім оточенням, сприйняття селянами влади, права та закону, їх ставлення до національної проблеми, прояви протестної поведінки селян.

У підрозділі 4.1. «Сільська громада як соціальний мікрокосм» розглядаються основні функції громади та її значення в життєдіяльності селян. Громада розуміється як форма соціальності, притаманна «традиційному» суспільству - «соціальний мікрокосм» за К.Марксом, «спільнота» (Gemeinschaft) - за Ф.Тьонісом, яка протистоїть «суспільству» (Gesellschaft) індустріальної епохи. Звичні для нашого часу поняття «індивідуалізм», «колективізм», не завжди відображають реальні відносини між селянами. У практиці селян присутні і колективістські, і індивідуалістичні моделі поведінки, які змінювалися залежно від ситуації. Спільні інтереси членів громади постають як функція від мешкання в одному місці. Існування громади обумовлювалося не «індивідуалізмом» чи «колективізмом» селян, а факторами іншого порядку: тим, що діяльність громади регламентувалася законодавством, замкнутістю локальної селянської спільноти, обмеженістю ресурсів, історичною традицією тощо. Функціонування локальних спільнот забезпечується системою особистих контактів. Сільське співтовариство - це «тепле суспільство віч-на-віч», селянська культура - це «культура сорому».

Сільська громада розглядається в трьох основних аспектах: юридичному, господарсько-економічному, соціокультурному. Громада постає як адміністративна, господарська і церковна одиниця та як соціокультурна спільнота. Це саморегульований соціальний організм, здатний змінювати свої зовнішні форми та функції і пристосовуватися до різних умов. З одного боку громада була традиційним і органічним для селян органом самоуправління, а з іншого - вона вписувалась в адміністративну систему Російської імперії, була її завершальною ланкою, низовим осередком. Проаналізована політика держави щодо громади, реформа Столипіна та її наслідки.

Показано значення громади у формуванні світогляду та психології селян, здійсненні морального контролю над поведінкою своїх членів. Аналізується процес соціальної та вікової диференціації, взаємини між заможними і бідними, наростання суперечностей в громаді тощо.

Трансформації соціального життя селянства в умовах модернізації початку ХХ ст. визначалися проникненням елементів нового господарського укладу, цілеспрямованою політикою держави, розмиванням традиційних цінностей, що призводило до загострення суперечностей між общинними засадами та зростаючими проявами індивідуалізму й егоїзму, посилення конфліктності, розколу села, руйнації общини. Але як суспільний інститут і як мала соціальна група, як «соціальний мікрокосм», цілісний соціально-економічний і правовий організм вона зберігала своє значення.

У підрозділі 4.2. «Влада, право і закон у селянському сприйнятті» аналізуються соціокультурні уявлення про владу та правові погляди селян. Переживання влади як сакральної сутності - один із найбільш стійких елементів традиційної свідомості. Уявлення про владу та її носія - государя мали переважно релігійно-моральний характер. Патерналістський деспотизм центральної влади цілком відповідав уявленням селянства про належну владу. Влада і управління мислилися в категоріях неформальних відносин: милості, заступництва, покровительства тощо. В цьому контексті розглядається явище корупції та специфічний погляд на неї селян. Ставлення селян до держави було амбівалентним, у свідомості селянства переплітались віра в царя з недовірою до державних органів, стихійний анархізм зі схильністю до тоталітарної держави. Селяни у своїй повсякденності керувалися звичаєвим правом, їм був притаманний пріоритет морального імперативу, правовий нігілізм, специфічне ставлення до порушень законності.

В умовах модернізації традиційні селянські установки, у тому числі й ставлення до влади, закону, права зазнають суттєвої еволюції. Але селянські стереотипи виявилися надзвичайно стійкими.

У підрозділі 4.3. «Селянський «мир» і «зовнішній світ» розглядається ставлення селян до міста і міських жителів, взаємини з місцевими поміщиками, священиками, інтелігенцією. Взаємини селян з цими групами мали неоднозначний характер, ставлення селян до представників «чужого» світу було надзвичайно конкретним, персоніфікованим. Особливо напруженими були взаємини із землевласниками з числа купців, міщан і селян, які інтенсифікували господарство, що вело до скорочення орендного земельного фонду, або здавали куплену землю в оренду за непомірно високими цінами.

Локальна замкнутість сільської культури обмежує культурні запити і кругозір, формує особливий менталітет селянина. У потоці інформаційного обміну на селі провідну роль виконують місцеві чутки, місцева інтерпретація історичних і загальнодержавних подій. Сприйняття дійсності в рамках дихотомії «ми» - «вони», зовнішнього щодо селянського співтовариства світу як чужого й ворожого, характерне для доіндустріальних суспільств. Вторгнення з міста товарно-грошових відносин, нових взаємин, елементів побуту тощо викликали негативне ставлення селянства. Ускладнення системи соціокультурних зв'язків розпізнавалося більшістю селян як загроза впорядкованості, як хаотизація селянського мікрокосму. Паралельно з наростанням суперечностей, між містом і селом зростали контакти, а міська матеріальна і частково духовна культура дедалі більше ставала для селян взірцем для наслідування. Переломлюючись через селянське світосприйняття, елементи міської культури суттєво видозмінювалися, створюючи ситуацію «підміни мов».

У підрозділі 4.4 «Селянський «мир» і земство» розглядаються взаємини між селянами та земством. Земства будувалися за іншим принципом, ніж селянська громада і являли собою інший соціокультурний тип самоврядування, більш наближений до західного. Земства відіграли значну роль у господарчій та культурно-просвітницькій сфері, становленні медичного обслуговування тощо, але ставлення селян до земств та їх запроваджень було неоднозначним, переважно індиферентним, а часто ворожим. Таке ставлення в першу чергу було пов'язане з появою додаткового податкового тиску. Земства не запобігли розвитку станової ворожнечі, їх діяльність навіть підсилила соціальну відчуженість «суспільства» і селян.

У підрозділі 4.5. «Ставлення селян до національної проблеми» до аналізу національної проблематики застосовується конструктивістський підхід. Показано, що селянство, будучи носієм етнічних особливостей, не могло їх відрефлектувати, самостійно виробити національну свідомість. Маса населення байдуже ставилася до втрати етнічної самобутності. Селянство було мало сприйнятливим до національно-політичних ідей, які намагалася привнести «національно свідома» інтелігенція, а прояви етнічних конфліктів, зокрема, єврейські погроми, мали антимодернізаційну, традиціоналістську спрямованість.

У підрозділі 4.6. «Селянський бунт» розглядаються прояви протестної поведінки селянства. Аналізуються соціально-економічні передумови активізації селянського руху, його зміст, форми та напрямки. Розглядаються форми повсякденного опору селян - т.зв. «зброя слабких», відкриті виступи та масові заворушення, дається їх динаміка.

У заворушеннях проявився синкретизм селянської ментальності, переплетення в ній революціонізму й традиціоналізму. Селянські виступи не можна назвати цілераціональною дією. Селянське бунтарство було стихійним, не мало політичного та ідеологічного характеру, мало залежало від впливу політичних партій, сполучалося із сакралізованим ставленням до верховної влади. Політична агітація так чи інакше проникала в село і знаходили у селян певний відгук. Проте селяни по своєму усвідомлювали, інтерпретували, міфологізували, перетворювали на чутки, викривлювали до невпізнання отримувану з прокламацій та від агітаторів інформацію.

Посилення селянського руху на початку ХХ ст. було викликане вторгненням капіталістичних елементів у сільське господарство. Селянський рух об'єктивно був спрямований на захист традиційного укладу, мав антимодернізаційну, антикапіталістичну спрямованість, «реакційний» характер.

У розділі 5. «Селянство в умовах революції та громадянської війни» розглядаються зміни в світогляді та соціальній психології селян, «аграрна революція» та її наслідки, селянське повстанство, зміни в соціальному устрої села, вплив селянства на розвиток політичної ситуації та його роль у становленні нового соціального устрою.

У підрозділі 5.1. «Зміни в світогляді та соціальній психології селян» розглядаються зміни в світосприйнятті, правовій свідомості селян, ставленні до влади, до релігії й церкви, до національної проблеми. Аналізується проблема взаємодії двох різних рівнів колективних уявлень - ідеологічних лозунгів та настанов і ментальності, котрі в різних ступенях детермінують поведінку мас у революційний період. Особливості світосприйняття селянства, які витікали з його способу життя і формувались віками, переломлювали через себе ідеологічні та політичні впливи, і, в остаточному рахунку, визначали його поведінку. Поведінка селянства мала, головним чином, неполітичний характер, селянство було лише фоном, на тлі якого протікали власне політичні події. Підкреслюється суперечливість «політичної поведінки» (поведінки, яка мала політичні наслідки) селян, яку в цілому можна визначити як результат поєднання традиціоналізму і привнесеного ззовні революціонаризму.

Зміни, що відбувалися в психології селянства в період революції і громадянської війни, були викликані, перш за все, процесами соціокультурного розпаду, які переживала країна, і, в свою чергу, були проявами цього розпаду. Падіння традиційної влади, штучна політизація призводили до самоізоляції села, неповаги до всякої зовнішньої влади, пробудження темних інстинктів, анархічних настроїв. Відбувається руйнація традиційної моралі, релігійності, наростання проявів аномії, «паразитичної моралі» та анти-поведінки. До аналізу змін у світогляді й психології селян застосовується концепція карнавалу М.М.Бахтіна.

В цілому масова свідомість селян бути суперечливою і багатошаровою. Соціально-психологічна стабільність селян виявилась вищою, ніж у міських жителів. В умовах часткової деурбанізації і деіндустріалізації на перше місце в соціальному плані виходить саме селянство, яке виявилося краще, ніж жителі міста, пристосованим до виживання під час катаклізмів, таких як громадянська війна.

У підрозділі 5.2. «Аграрна революція» і селянська економіка» розглядається аграрний рух селянства, процеси в аграрному секторі періоду революції та громадянської війни.

«Аграрна революція» негативно вплинула на розвиток сільського господарства України. Вона перетворила країну на море дрібних сімейних господарств, котрі, в кращому разі, були здатні забезпечити лише потреби своєї сім'ї з дуже незначними надлишками для реалізації на ринку, призвела до падіння урожайності і валового збору зернових, спричинила деградацію культури землеробства, збільшила залежність сільськогосподарського виробництва від природнокліматичних умов тощо. Стимул до праці селянами значною мірою був втрачений, посилилися прояви «паразитичної моралі», загострилися взаємини між містом і селом. Це проявилося в погромах, спекуляції, мішечництві тощо. Продовольча проблема була складною і важко вирішуваною для будь-якої влади. Будь-яка влада змушена була вступати в конфлікт із селянами, запроваджувати примусове вилучення продовольства.

«Селянська економіка», керуючись стратегією самовиживання, виявила надзвичайну живучість в екстремальних умовах революційного розпаду. Але, селянську економіку не варто ідеалізувати, оскільки її розширення в революційний період стало наслідком регресу суспільних відносин, об'єктивно сприяли їх відтворенню і не відповідало інтересам суспільства в цілому.

У підрозділі 5.3. «Селянське повстанство» досліджуються причини, прояви та особливості повстанського руху селян, простежується його динаміка. Аграрні заворушення, які проявили себе з весни 1917 р. були в основному стихійним рухом, продовженням селянських виступів попереднього періоду. З травня 1918 р. в умовах німецької окупації селянський рух набуває організаційних форм, притаманних партизанському рухові. Повстанство зароджувалося, насамперед, як рух антидержавної спрямованості. Його намагалися очолити та підпорядкувати своїм інтересам різноманітні політичні сили. Але повстанство становило собою явище дополітичне і не визначалося якоюсь певною ідеологією, хоча й зазнавало різних політико-ідеологічних впливів.

Розвитку повстанства сприяли наслідки господарської розрухи після семи років безперервних воєн, часта зміна політичних режимів, наявність великих запасів зброї, викликані війною та революцією процеси маргіналізації, дезертирство, демобілізація з армії, зростання проявів асоціальної поведінки, злочинності тощо. Селянське повстанство не можна звести ні до політичного руху, ні до суто кримінального бандитизму. Тут цілком доречний термін «соціальний бандитизм». Згідно Е.Хобсбауму соціальний бандитизм є одним із найбільш універсальних соціальних феноменів, відомих історії, і одним із найбільш однорідних. Але тут позначається ситуація «підміни мов» - селянський соціальний бандитизм зазнав як політизації, так і криміналізації, що стало як результатом впливу міської цивілізації, так і наслідком розпаду традиційних структур.

Селянські заворушення та повстання були постійним, свого роду «побутовим явищем», загальним фоном епохи. Вони охопили майже всю територію країни у вигляді як окремих виступів і зіткнень із владою, котрі не вирізнялися організованістю і розмахом і були орієнтовані на короткочасність, так і у вигляді досить широких і організованих рухів, як то григор'ївщина чи махновщина. Придушення селянських заворушень всіма урядами проводилося з усією рішучістю, не зупиняючись перед застосуванням військової сили і репресій.

Селянський рух не можна сприймати однозначно. Багато в чому він був стихійний, неусвідомлений, мав негативну, деструктивну спрямованість. Але він відзначив собою новий етап суспільного розвитку, став складовою не лише загальноросійського, а й світового процесу повстанських циклів, які охопили різні країни з периферійними суспільствами.

У підрозділі 5.4. «Общинна революція» розглядаються трансформації соціального устрою селянства в період революції та громадянської війни, взаємини селянства з владою, вплив селянської культури та соціальності на формування нового устрою.

Революція виявилася способом самозбереження громади. Ослаблення репресивних функцій держави постає важливим чинником перерозподілу функцій владно-політичного регулювання від держави до громади. Общинне самоврядування, що легко приймало радянську форму, взяло на себе вирішення «внутрішніх» і «зовнішніх» проблем села. Між органами самоуправління на селі - громадами і Радами існувала велика наступність.

В листопаді 1922 р. було надано чинності Земельному Кодексу УСРР, за яким селянин-господар мав право користування землею тільки за умови перебування у складі земгромади. Громади практично зосереджували в своїх руках майже все керівництво місцевими справами. І хоча громада формально не становила, як до революції, адміністративної одиниці, фактично вона залишалася в системі державного устрою. Справжній результат революції виявився пов'язаним для селян зі зміцненням позицій громади. Можна сказати, що владні відносини і система місцевого самоуправління збереглася з царських часів у майже незмінному вигляді, хіба що збільшилися його функції, змінилися назви і відбулася часткова ротація еліти.

Революція і громадянська війна, з одного боку, посилила общинну солідарність, з іншого - привели до розширення конфліктної зони в громаді. Значною мірою цьому сприяли створювані радянською державою нові структури самоврядування і громадські організації: сільські ради, комітети бідноти, комнезами. Внутрішні суперечності не усували спільності інтересів членів сільської громади, особливо, якщо мова йшла про спірні справи з іншими спільнотами. Ці дві тенденції співіснували і боролися між собою, перевага тієї чи іншої проявлялася в залежності від ситуації та місцевих особливостей.

У ставленні селян до влади можна виділити два основних взаємозалежних рівні: до влади як абстрактного поняття і до її окремих носіїв та заходів. Незадоволення селян було спрямоване проти низових органів будь-якої влади, конкретних її представників. Селянство завжди готове до компромісу і підтримує не політичні доктрини, а конкретне, задовольняюче їх вирішення насущних проблем. Селянин поважав силу, прагнув спокою, «твердої революційної влади», яка хоча б частково відповідала його уявленням про справедливість.

Вплив революційних перетворень на селянство, і, в свою чергу, - вплив селянства на результати революції, позначилися рядом суперечливих моментів. Є чимало свідчень тому, що дореволюційний порядок селянського життя зберігався й після революції. Це стосувалося як способів господарювання, звичаїв та обрядів, так і ставлення до влади. В цьому проявилась усталеність, стійкість, консерватизм, позачасовість селянської культури.

Революція призвела до архаїзації суспільних відносин, зростання ролі селянства в суспільстві. Відбувалася екстраполяція субкультури сільського миру, громади на велике суспільство. Специфічні риси, притаманні селянській соціальності та культурі, багато в чому визначили особливості нового суспільного укладу, який сформувався в ході революції та громадянської війни.

У висновках підбито підсумки та наведено узагальнення результатів дослідження.

Уявлення про селян початку ХХ ст. формується на основі тих свідчень, які залишили про них неселяни. Образ селянства був створений, головним чином, інтелігенцією та бюрократією, які перебували в європеїзованій культурі, для якої культура «традиційного суспільства» була далека і незрозуміла. Ці уявлення зумовили формування масових стереотипів, які успішно функціонували протягом ХХ ст. та частково зберігаються до сьогоднішнього дня.

Ми виходимо з розуміння селянства як специфічного способу життя, спільні риси якого проявляються в різний час і в різних регіонах, категорії не лише соціально-економічної, а в широкому розумінні - антропологічної. Саме поняття «селянство» є соціологічною абстракцією, ідеально-типовою конструкцією. Селянство постає не як реальний феномен, а як «уявлена спільнота».

Незважаючи на численні спроби модернізації, на початку ХХ ст. селянство України перебувало в рамках «традиційного суспільства». Для характеристики селянської культури важливо підкреслити її симпрактичність. Їй притаманна єдність ідеального й практичного, природного, господарського і соціального - підпорядкування господарсько-трудовій діяльності природним ритмам, тісне переплетіння господарювання з відносинами в сім'ї та із сусідами, відсутність протистояння між моральними настановами і практичними, утилітарними цінностями, відсутність вираженої індивідуальності, переважання соціальних зв'язків особистого типу тощо.

Модернізаційні процеси на селі були викликані не внутрішніми чинниками, а нав'язані ззовні. Вимушена модернізація виявилася руйнівною для селянського суспільства та культури. Вона накладалася на кризові явища в сільському господарстві, викликані демографічним вибухом, зростанням малоземелля і надлишкового аграрного населення. В тій формі, в якій вона відбувалася в Російській імперії на початку ХХ ст., модернізація об'єктивно вела до розселянення. Одночасно відбувалися зміни в суспільній свідомості селянства. Традиційні інститути і цінності піддаються ерозії, мутації, трансформації. У результаті капіталістичної еволюції відбувалися процеси диференціації села. Під впливом цього формувалися нові типи сільського населення, що вело до руйнування відносно високої психологічної гомогенності традиційної селянської спільноти, посилення конфліктності, розколу села.

Внаслідок вторгнення ринкових відносин експлуатація селянства набуває нової форми, відбувається падіння життєвого рівня, і це викликає реакцію у вигляді заворушень, бунтів, повстань. Селянські заворушення були спрямовані не на зміну соціального укладу, а на захист традиційного, об'єктивно мали антимодернізаційну спрямованість. Вони мали характер апеляції до верховної влади, ставлення до якої зберігало сакралізований характер, легко придушувалися владою.

Селянство, будучи носієм етнічних особливостей, не могло їх відрефлектувати, як і взагалі самостійно виробити якусь ідеологію. «Національно свідома» інтелігенція намагалася привнести в селянське середовище національну ідеологію. Селянство було мало сприйнятливим до національно-політичних ідей, сприймаючи їх, в кращому випадку, крізь призму соціально-економічних проблем.

Аграрний лад Російської імперії - існування багатомільйонного селянства, значною мірою відособленого від «міської цивілізації», котре зберегло особливі, докапіталістичні форми гуртожитку і власності, специфічну ментальність, елементи звичаєвого права тощо - обумовив своєрідність революційних процесів в Росії й Україні. В революційних подіях 1917-1920 рр. переплелися дві революції: революція «зверху», якої прагнула, готувала та намагалась керувати якою інтелігенція, котра мала відбутися, так чи інакше, за європейськими зразками та революція «знизу», яку здійснювали маси і яка була спрямована багато в чому саме проти європеїзованої культури «верхів», що її саме й репрезентувала інтелігенція. В період революції та громадянської війни відбувалися антимодернізаційні процеси, результатом яких стала руйнація попередніх форм модернізації. Селянство прагнуло до локалізму, зламу будь-якої влади вище місцевого рівня, натуралізації господарства, що об'єктивно вело до архаїзації суспільного життя і було несумісним із будь-якою державністю. Все це робило прагнення та дії селянства несумісними з політикою практично всіх державно-політичних утворень, які виникали в той час на території України.

Політика всіх партій та урядів у роки війни та революції, незалежно від гасел, по суті, мало чим відрізнялися одна від іншої і змушена була будуватися на насильстві щодо селянства. Зумовлено це було не стільки ідеологічними настановами, скільки загальним станом сільського господарства, тими процесами, які відбувалися в умовах війни як в сільському господарстві, так і господарстві країни в цілому. Селянство протидіяло будь-яким спробам насильства над ним, втім, не відмовляючись від компромісу з владою. Для селян події революції та громадянської війни стали «перебоєм ритму». Селянство зазнало впливу процесів соціокультурного розпаду, але воно відчувало дискомфорт від зламу життєвого укладу, прагнуло стабільності та порядку, залишалося носієм ідеї сильної влади і державності. В цілому, селянство зберегло свій життєвий устрій. Перемога більшовиків у громадянській війні багато в чому була зумовлена позицією селянства. При цьому соціалістичні ідеї накладалися на традиційні уявлення, традиція виступає як революційний фактор.

Курс більшовиків, власне, не суперечив традиції, став свого роду продовженням політики щодо селянства уряду царської Росії. Успадкований від царської влади «аграрний деспотизм» за нового режиму набув іншого забарвлення. Політика більшовиків певною мірою стала продовженням царської політики модернізації. В цьому плані конфлікт між державою та селянством і в Російській імперії, і в Радянському Союзі можна розглядати як наслідок модернізації. Революційні події і наступні зміни на селі, впроваджені радянською владою, можна розглядати не стільки як «загибель села», тобто «традиційного суспільства», а як його трансформацію, викликану процесами модернізації, спрямовану на самозбереження і пристосування до нових умов. При всіх зовнішніх і поверхових змінах «ядро» селянської культури збереглося. Говорячи словами Маркса, відбувався «злам традиції в рамках традиції».

Сучасні вчені вже не розглядають традицію і сучасність як взаємовиключні концепти; традиція і сучасність не тільки співіснують, але і проникають один в одного і можуть змішуватися між собою; учені виявили заплутаний клубок взаємин між традицією і сучасністю. Модернізаційні траєкторії різних суспільств в більшості випадків конгруентні своїм традиційним соціокультурним та інституційним успадкуванням.

Доля поколінь селян, що народилися в перші десятиліття ХХ ст., справді унікальна. Саме вони стали свідками, учасниками і жертвами модернізаційних зрушень. Практично в їхньому житті відобразилося все століття. Це були покоління, що формувалися в старій дореволюційній Росії, але саме ці покоління будували суспільство, яке стало радянським. І вони, значна частина життя яких прийшлася на радянський час, ідентифікували себе саме з селянством. А розмитий селянський тип ментальності починає проникати в інші соціальні шари, а потім і переважати в Радянському Союзі. Саме селяни та їхній світогляд протягом багатьох десятиліть визначали культуру, побут, погляди радянських людей, - і цей вплив відчувається до сьогодення.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії

1.Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси: Монографія / О.В.Михайлюк. - Д.: Тов. «Інновація», 2007. - 456 с.

Рецензії: Бяспалая М. Михайлюк, Олександр В. Селянство України в перші десятиліття XX ст.: соціокультурні процеси. Дніпропетровськ: Інновація, 2007. - 456 с. / М.Бяспалая //Беларускі гістарычны агляд. Навуковы часопіс. - 2007/XIV. - 1-2 (26-27). - С.459-463; Морозов А. О.В.Михайлюк. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси. - Д.: ТОВ «Інновація», 2007. - 456 с. / А.Морозов //Український селянин: зб. наук. праць. - Черкаси: Черкаський нац. ун-т ім. Богдана Хмельницького, 2008. - Вип. 11. - С.366-368; Реєнт О.П. Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси: Монографія. - Дніпропетровськ: Інновація, 2007. - 456 с. / О.П.Реєнт //Український історичний журнал. - 2009. - № 2. - С.224-226; Савченко С.В. Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.:соціокультурні процеси. - Дніпропетровськ: Інновація, 2007. - 456 с. / С.В.Савченко //Записки Наукового товариства ім. Шевченка. - Львів, 2008. - Т.CCLVI. - С.736-744.

2. Аграрна політика в Україні періоду національно-демократичної революції (1917-1921 рр.) / Н.Ковальова, С.Корновенко, Б.Малиновський, О.Михайлюк, А.Морозов. - Черкаси: Ант, 2007. - 280 с.

Рецензія: Величенко С. Ковальова Н., Корновенко С., Малиновський Б., Михайлюк О., Морозов А. Аграрна політика в Україні періоду національно-демократичної революції (1917-1921 рр.). Черкаси: Ант, 2007. - 280 с. / С.Величенко //Україна Модерна. - 2008. - № 2 (13). - К.: Критика, 2008. - С.319-322.

Публікації у фахових виданнях з історичних наук

3. Михайлюк О.В. Про природу політичних партій і багатопартійності періоду революції та громадянської війни в Росії та Україні (1917-1920 рр.) / О.В.Михайлюк //Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. - Д.: ДДУ, 1999. - Вип.5. - С.172-178.

4. Михайлюк О.В. Культурно-цінністний підхід та об'єктивність історичного пізнання (Про обґрунтування культурної самобутності засобами історичної науки) / О.В.Михайлюк //Грані. - Д., 1999. - № 1(3). - С.58-66.

5. Михайлюк О.В. «Українська революція» чи «Російська революція на Україні»? / О.В.Михайлюк //Грані. - Д., 2000. - № 5 (13). - С.70-76.

6. Михайлюк О.В. Австро-німецька окупація як фактор революційного процесу на Україні (1918 р.) / О.В.Михайлюк //Вопросы германской истории: сб. науч. ст. - Д.: Изд-во Днепропетр. ун-та, 2000. - С.196-206.

7. Михайлюк О.В. Про стан сучасної української історіографії революції та громадянської війни / О.В.Михайлюк //Грані. - Д., 2000. - № 3 (11). - С.38-45.

8. Михайлюк А.В. Исторический источник: информация и смысл / А.В.Михайлюк //Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. - Д.: ДНУ, 2000. - Вип. 8. - С.50-55.

9. Михайлюк А.В. Екатеринослав в 1917 году (исторические зарисовки) / А.В.Михайлюк //Грані. - Д., 2001. - № 1 (15). - С.10-17.

10. Михайлюк О.В. Революція та загострення соціокультурного антагонізму між містом і селом / О.В.Михайлюк //Український селянин: Праці Науково-дослідного інституту селянства /Інститут історії України НАН України. - Черкаси, 2001. - Вип. 3. - С.221-224.

11. Круглый стол в редакции «Граней». Проблемы демократического выбора посткоммунистического мира / Д.Архирейский, А.Бондаренко, А.Михайлюк и др. //Грані. - Д., 2001. - № 3 (17). - С.128-136.

12. Михайлюк О.В. Бюрократія, інтелігенція, напівінтелігенція в революційному процесі першої чверті ХХ ст.: генетична спорідненість та протиріччя / О.В.Михайлюк //Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. - Д.: РВВ ДНУ, 2001. - Вип.6. - С.49-55.

13. Михайлюк О.В. Модернізована еліта і традиціоналістський народ: проблема становлення національної свідомості на східноукраїнському ґрунті (кінець ХІХ - перша чверть ХХ ст.) / О.В.Михайлюк //Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Історія України. - Х., 2001. - № 504. - С.17-23.

14. Михайлюк О.В. Про деякі особливості взаємин Радянської влади і українського селянства в революційний період. (1917 - середина 20-х рр.) / О.В.Михайлюк //Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Прем'єр, 2001. - Вип. ХІІІ. - С.102-124.

15. Михайлюк О.В. Про застосування культурно-генетичного методу до інтерпретації революційного процесу в Російській імперії / О.В.Михайлюк //Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. - Д.: РВВ ДНУ, 2002. - Вип. 9. - С.193-197.

16. Михайлюк О.В. Щодо ролі національного чинника в формуванні політичної поведінки українського селянства часів революції та громадянської війни / О.В.Михайлюк //Український селянин: Праці Науково-дослідного інституту селянства /Інститут історії України НАН України. - Черкаси, 2002. - Вип. 5. - С.247-250.

17. Михайлюк О.В. Щодо застосування підходів синергетики до інтерпретації революційного процесу в Росії та Україні (1917-1920 рр.) / О.В.Михайлюк //Грані. - Д., 2002. - № 5 (25). - С.27-33.

18. За правду історії, за наше передбачуване майбутнє (матеріали «круглого столу», проведеного в редакції альманаху «Грані» 29 травня 2003 р.) / А.Г.Болебрух, А.І.Голуб, О.В.Михайлюк та ін. //Грані. - Д., 2003. - № 4 (30). - С.168-169.